Пригоди українок в тіндері: Велика Британія та Ірландія

12 вересня о 19.00 в межах заходів під патронатом Sestry.eu na Malta Festival 2024 в Познані відбудеться вистава Марії Бруні «Зачинені кімнати», в якій вона є не лише акторкою, але й режисеркою та драматургинею. Сьогодні пропонуємо прочитати її чутливу історію про дім.

Я народилася в місті акацій. Ні, не в Одесі, яку прийнято так називати, і яка кокетливо і по-французьки зухвало присвоїла собі цю назву, а в Маріуполі. В старому, пронизаному смородом заводів і йодистим запахом Азовського моря Маріуполі. На початку літа, коли я святкувала день народження, до цієї мішанки ароматів долучався делікатний запах квітучої акації. У червні ми їли її суцвіття, а в липні, коли вона опадала, двірники змітали по рогах подвір’я величезні пахучі купи зів’ялих квітів. Це означало початок моєї улюбленої пори, бо ми з дівчатами з подвір’я могли бавитися в гру «Курочки». Хто саме і коли з нас то придумав — я вже не знаю, але так добре і безпечно, як тоді, під час цієї гри, я ніколи більше не почувалася. Правил гри не було: ми просто виривали посередині великої купи сухої акації ямку і всідалися в неї, уявляючи, що ми мами-курки, які пильнують своїх діток, чим, звісно, доводили до шаленства місцеву двірничиху, яка мала наново замітати і збирати за нами пожовклі купи цвіту. Не пам’ятаю, як саме ми бавилися, пам’ятаю тільки, як вдихаю запах сухої акації, а розпалений асфальт пече мені дупу через велосипедки. Отак, коли наші батьки поверталися під вечір із заводів, їх зустрічав нагрітий маріупольським сонцем двір із сидячими під деревами в пилу і пожовклій акації дітьми, що оберігали своїх вигаданих курчаток, поки їхні батьки працювали. Так виглядало наше гніздо, наш перший безпечний дім.

За цей час ми змінили багато домів. Міленіали — ми легко відпускаємо, а за потреби складемо весь свій досвід в одну валізу.

Ми навчилися не зберігати листівок від друзів з дитинства і навіть першої каліграфії наших дітей. Бо це тягар і мотлох. Головне — враження. Головне — досвід і подорожі. А про найважливіше нагадає Facebook. І Facebook нагадує: 24 лютого 2022 — піша черга на кордоні з Польщею, березень — Берлін, квітень — знову Польща, потім Іспанія, знову Німеччина, Польща, перший приїзд від початку війни до Києва, знову кордон, і так далі...

«Справа в тому, що у мене немає дому...» — пісня, яка випередила свій час, як часто то буває із правдивими віршами. Ми всі її співали і всі під неї плакали. «Мені просто нема де сісти, написати свою промову». Ми пишемо свої промови в потягах і кричимо їх на мітингах. Ми хочемо бути почутими і повернутися додому, де б той дім для кожного з нас не був. Ми мандруємо і обмінюємося домівками, як сукнями з подружками перед першою дискотекою.

Після вильоту з маріупольського батьківського гнізда минуло майже двадцять років. Після виїзду з Києва — два. Дому не залишилося ані там, ані там. Тепер я кажу своєму коханому, що мій дім — це він, і мені цього достатньо. Він відповідає польською: «Кохам цє», але ми обидвоє знаємо, що це не до кінця правда, і передивляємося варіанти кредитів у Європі.

Під кінець червня акації в Польщі відцвітають, і ми збираємося до Києва. Я пишу пост на Facebook, який пам’ятає все, де питаюся, чи має хтось вільну квартиру, в якій ми можемо зупинитися за помірні гроші. Мені відповідає знайома незнайома дівчина Влада. Влада, як і я, акторка, тимчасово живе із сином у Варшаві. Ми ніколи не бачилися і познайомилися в одній із творчих груп на тому ж самому Facebook.

«Напевно не зрозумієш», — пише вона, — «всі мої друзі-кияни сміються і кажуть, що я божевільна. Але я продовжую знімати ту хату у Києві, плачу за неї, бо дуже хочу колись туди повернутися»

«Чому ж не зрозумію?» — відписую, — «розумію. Зараз кожен робить так, як йому відчувається безпечніше».

«От!» — підхоплює Влада. — «Ти теж не в Україні, тому відчуваєш, як це!»

Так, відчуваю... У пам’яті постає сірий шорсткий асфальт, який дряпає руки, коли я намагаюся вирити в сухій акації ямку для свого гнізда.

«Тобто? Зовсім незнайома дівчина запропонувала нам пожити в її порожній квартирі?» — питає мене мій польський партнер. — «Це взагалі ок?»

«Це ок», — відповідаю я. — «Ми українські акторки, це наше «ком’юніті», я б зробила так само».

Наприкінці липня ми приїздимо до квартири Влади. Ключі нам віддає сусід, і на кухонному столі я бачу три свіжі цибулини і соняшникову олію. Розумію, що то він купив нам те, що сам собі зазвичай забуваєш купити. Я ходжу по квартирі, вивчаю її, і мені вже здається, що ми знайомі з її власницею. Бачу на холодильнику прикріплений магнітом список бажань, які так подібні до довоєнних моїх, малюнки Владиного сина, ікони і родинні фотографії.

«Тільки не прибирай по собі!» — пише Влада, — «ми й так не скоро повернемося».

Звісно, я приберу. Від зміни води в мене сохне шкіра, і я виявляю, що забула лосьйон для тіла. У ванні я знаходжу якийсь. Дивлюся на термін придатності — закінчується за пів року. Влада навряд чи до того часу повернеться. Фірма українська, бюджетна.

«Тобто? Ти просто взяла лосьйон для тіла у дівчини, яку ти ніколи не бачила? Це взагалі ок?»

«Це ок», — іронічно відповідаю я, — «Влада не скоро повернеться. Це прояв поваги до цього лосьйону і його українського виробника». Мій поляк теж бере краплю і натирає пересохлі від довгої подорожі руки.

Я продовжую оглядати квартиру і розумію, що, незважаючи на суперпросторе планування, в ній немає жодних цільних двох стін. Вікно у ванній кімнаті і коридор, нашпиговані скляними дверима, колись би мені видалися «суперлюксом», але у воєнні часи — це не те, чого потребуєш найбільше, це взагалі не ок. Тієї ж ночі на територію України летить тридцять кацапських дронів...

«І вам здрастє, йобані сусіди, велком хоум», — думаю я і йду на пошуки укриття. ППО, що розташоване близько до нас, гупає як шалене. Я подумки дякую ППО, розумію, що все ж таки відвикла від київських реалій, і йду на пошуки укриття. Треба знайти нам гніздо, думаю я, і оглядаю сучасний під’їзд, який теж увесь у скляних вікнах до підлоги. Спускаюся нижче, замість підвалу — коридор і приватні комори. На одній з них виламано замок, і влаштовано щось на зразок бомбосховища, посередині якого абсурдно, кумедно і гордо стоїть комп’ютерне крісло з накинутим білим хутром. Таким, як продають у Буковелі для туристів. Мрія українського айтішника, жартую подумки, і йду нагору по дочку і коханого. Коли ми спускаємося, дочка питає:

— Мамо, але ж це чиєсь особисте приміщення. Дивись, тут замок є… Це взагалі ок, що ми сюди входимо?

— Це ок, — відповідаю я, — бо замок до нас уже зламали місцеві, а ще на нас летять шахеди.

Дочка крутиться на стільці.

— Мамо, дивись, в цьому хутрі затишно, як у гнізді! Ма, дивись, я курочка!

Наступного дня ми їдемо до моїх старих батьків. Я доволі пізня дитина другого зрілого кохання. Зараз, після першого шлюбу молодості, я нарешті розумію те, що колись так довго мені намагалася пояснити мама. Батьки переїхали з Маріуполя до Полтавської області в тринадцятому, коли на моє рідне місто впало кілька перших російських бомб біля театру, якраз біля нашого двору з акаціями. Тоді я імпульсивно запропонувала батькам переїхати. Купили за копійки напів розвалену хату в селі на краю світу на OLX, завантажили що могли у вантажівку і переїхали. Моя старша сестра, дружина військового, гнівалася і кричала на нас, що ми як діти, що Маріуполю нічого не загрожує, бо там є свої патріоти. Що батьки старіють і мають жити в місті, а не в чорта на рогах. У березні 2022-го, коли на Маріупольський театр впаде авіабомба, а чоловік моєї сестри буде одним із перших поранених, вивезених з оборони Маріуполя до лікарні в Дніпрі, ми будемо чекати на повідомлення від моєї сестри і не знатимемо, чи залишилася вона в театрі, чи встигла втекти.

По дорозі до села, на місцевих ямах, у нас відпадає металевий захист на машині, і мій Сітроен, як гумові кеди у дитинстві, «просить їсти». При дорозі нас зустрічають дві кури. Сестра дзвонить з Києва.

— Ви доїхали? Там курей треба зарізати, татові складно ходити за ними. Ти їх купила, ти і забивай. Я тобі не допоможу, ми нарешті хату в Києві зняли, переїжджаємо. Ненавиджу це грьобане місто. Ціни, наче війни немає, геть показилися.

Обіймаю батьків. Відчуваю, як їхні тіла в пальцях зробилися глевкі і невловимі. Чи то в мене пальці оніміли

— Здай кров, — перше, що каже сестра при зустрічі в Києві. — Бліда, як штукатурка.

Згадую всі тіктоки про українців, які по поверненню додому по лікарнях бігати починають, бо у нас, як виявилося, швидше і дешевше. Здаю кров і згадую, чому мені відмовляли у бажанні бути донором. Анемія. Лишаються нирки і печінка, але то після смерті, — думаю я.

— Випий таблетку заліза, — нагадує мені мій польський коханий, — і поїж.

Їм курятину з магазину. «Треба їх якось зарізати», — думаю.

— Кажу, зарізати треба. Старі вже, а я не знаю як.

— Заріжемо, — спокійно відповідає мій коханий і продовжує розмову з батьками.

Він польською, вони ламаною українською, бо ж усе життя говорили російською, а мій поляк її і не чув. Ми вдома з донькою українською говоримо. Крадькома поглядаю на нього: доктор гуманітарних наук, викладач французької літератури XIX століття, який хоче для моїх батьків зарізати двох старих українських курей, відкладає курячу ніжку на бік тарілки, бо звик до філе, а кості обгризати не любить.

— Все ок, — повторює, — треба, то завтра заріжемо.

Я згадую всі ці страшні заголовки в газетах 90-х років, які я тихо витягала з-під батьківського телевізора. «Інтересна газета», чи якось так… А там кримінальна хроніка: «Зарізав задля коханої жінки», «Жорстока любов», «Любов і ніж». Поглядом дякую своєму коханому і йду через дорогу до сусідки Світлани. Наступного ранку обскубані кури лежать на батьківському столі, тільки голови в череві нагадують, що це ті, наші кури. Світлана їх туди склала, бо після забиття тварини нічого марнувати не можна. Це прояв поваги для неї. Виймаємо голови, ріжемо птахів на бульйон.

— У житті курятини не їстиму, — каже мій поляк, — але бульйон їсть.

Дивлюся, як їдять мої старі батьки, і думаю: чи буде наступного разу, коли ми всі так по черзі дмухатимемо на гарячий бульйон, мовчки їстимемо і тільки поглядами перевірятимемо, чи всім смакує, чи, може, хтось із ввічливості удає?

— У житті такого жирного і смачного бульйону не їв, — каже мій доктор гуманітарних наук.

— Бо то домашній, — відповідає мама. — Краще за домашній нічого немає.

Через тиждень я ще раз дочиста вимиваю сільський батьківський дім, обіймаю столітню березу коло нього, трохи молодшого за березу батька і ще трохи молодшу за батька матір. Ми повертаємося до Києва

— Пластикова поличка для взуття, — заявляє мені сестра, — тільки складана і легка, щоб зручно було переїжджати.

Вони з чоловіком нарешті знайшли недорогу квартиру для довготривалої оренди в Києві і чекають на новосілля.

— Може, щось інше? — питаю я. — Поличка для взуття — це якось не святково...

— Яке тут свято? — обурюється сестра. — Головне, що практично, хто знає, на скільки ми в цій хаті. Хазяйка прибахнута на всю голову. Сама сидить за кордоном, ракетами не лякана, а зайвої дірки в стіні продірявити не дозволяє, бо от-от хоче повернутися. Якби я мала квартиру, то так би віддала біженцям, щоб люди собі жили. Але моя маріупольська дотла згоріла, так що нема що і кому віддавати, то, може, воно й на краще. А! Ще чайник, — пригадує сестра. — Тільки не електричний! Він нам тут тепер ні до чого, бо світла немає.

По дорозі купуємо чайник. Ніжно блакитний, такий, як побілка на стовбурах акації у дитинстві навесні. «Дерева в підколінках», — жартувала я про себе в дитинстві, — «до школи готуються». Чайник купуємо череватий і зі свистком. На вечерю приходить племінник із дружиною. Сестра готує курятину, ми напиваємося і танцюємо.

— Зі мною він так не танцює, — киває на нас дружина племінника моєму коханому.

— Вона зі мною так теж, — посміхається мій поляк у відповідь. Наче вони знову діти.

Племінник народився, коли мені було дев’ять. Я була рада, бо отримала повний родинний комплект: когось, хто молодший за мене, з ким можу бавитися і ким опікуватися, маючи вже при цьому набагато старшу від мене круту, дорослу сестру. А ще незалежну, рішучу, суперстильну і дуже вродливу. Сестру, яка включала мені на магнітофоні рейв і брала на всі вечірні прогулянки з друзями. Мене не соромилися, мене катали на дорослих атракціонах у міському парку, і я почувалася щасливою і безпечною.

Сестра сидить за столом, п’є черговий келих вина і намагається жартувати. Тільки от жарти її саркастичні й гіркі. Виходить на кухню поставити чайник і на якийсь час зникає. Я виходжу за нею.

— Я ж спеціально зі свистком купила, — кажу, — як кипітиме, засвистить.

— Мені майже п’ятдесят років, — тихо каже сестра. — Мій чоловік інвалід, а я вперше в житті зняла чужу квартиру в чужому місті. Я хочу додому, — каже сестра і починає плакати. — Я так хочу додому

Обіймаю її. Мовчу. Гладжу по голові, по обличчю, як вона мене в мої найгірші моменти, і думаю: «Так, рідна, я теж... я теж».

Під кінець нашого перебування у Києві ми вже майже не реагуємо на тривоги. Сон вночі робиться стабільнішим, але вранці все одно почуваєшся невиспаним. «Повітряна тривога, пройдіть, будь ласка, в укриття», — сповіщає телеграм-бот.

— Це тільки шахеди. Всралися в Курську, а тепер лякають, підараси. Спимо!

За пару тижнів ми стали злі й саркастичні, як і всі кияни. Лежу головою до вікна і пригадую цукерки «Вечірній Київ», які я колись любила. Тепер Київ вечірній все такий самий солодкий, тільки з присмаком люті і заліза в роті. Чи то в мене після гематогену з аптеки таке відчуття?

— Грьобана анемія і йобана русня, — бурмочу я собі під ніс, — нічого, у Польщі виспимося. — Я перевіряю сон своєї дочки, пригортаюся до коханого і провалююся у сон.

— А ви знали, — звертається до нас пані з прикордонної служби на зеленому коридорі, — що якщо в машині є громадянин Євросоюзу з польським паспортом, то ви можете тією дорогою в’їжджати без черги? Бо тут цих бусиків з українцями купа. Дарма ви так довго стояли і навіть не запитали...

— Але ж мої дівчата з українськими паспортами... — відповідає мій партнер.

— То неважливо, — авторитетно крутить головою пані з прикордонної служби. — Головне, що пан має польський паспорт. Наступного разу знатимете! І не везіть української горілки більше пляшки, оштрафують, а штраф залишається в системі назавжди!

— Не будемо, — відповідаємо. І дивимося, як жінки з того самого українського бусика розкладають свої речі перед працівниками митниці на дорозі. «Багаж дістати і відкрити, дістати і відкрити...»

Я прокидаюся у своїй орендованій польській квартирі від звуку літака за вікном. Щойно мені снилося, що я в Маріуполі, тікаю від бомбардувальника

Забігаю до своєї дитячої кімнати і розумію, що двох стін нема. Тільки вікно. Крізь вікно на мене дивиться своїми великими чорними очима приазовська гречанка — моя бабуся Марія. За її спиною в саду стоять ще якісь жінки. Красиві й якісь такі горді й пихаті. «То жінки мого роду», — кажу я собі уві сні.

— Бомбардують! — кричу я їм. — Маріуполь бомбардують! Жінки дивляться на мене і мовчать. Не чують чи вдають? — думаю я. — Здригаюся всім тілом і прокидаюся.

За сніданком помічаю, що поки нас не було, на горіховому дереві за нашим вікном з’явилося маленьке гніздо.

— Цікаво, що то за пташка звила? — питаю я вголос. Донька розглядає яйце в своїй тарілці.

— Це ти на ринку домашні, поки я спала, купив? — питаю коханого.

Дочка розбиває жовток, розмазує його по тарілці і вимочує ним хліб.

— Такий жовтий жовток, — каже. — А смачний!

— Бо то домашнє, — відповідає мій поляк. — А домашнє — то найсмачніше.

Турецькі чоловіки. Які вони?

«Привіт, ти дуже гарна. Я тебе кохаю», — таке привітання від першого зустрічного турка у Тіндері, адресоване українці, може легко утвердити на думці, що всі турецькі чоловіки — гультяї, а до стосунків ставляться несерйозно. Це не так. Розібравшись із турецьким менталітетом і вдачею, серед місцевих чоловіків можна знайти хорошу пару і навіть чоловіка для щасливого шлюбу. Доведено моїми знайомими, які ось уже чимало років у турецькому шлюбі.  

— Турецькі чоловіки охоче знайомляться з українками, — каже Тетяна. — А нас приваблює їхня емоційність, чітко окреслена чоловіча роль і те, що турки не приховують свого захоплення жіночою красою. Пригадую, я йшла набережною турецького селища, а хлопчик років 10-ти біг за мною і все кричав, яка я красива, бо маю світле волосся. Для цього є пояснення — турки, які зростали у сім’ях із негласним матріархатом, навчені бачити красуню в кожній жінці, а доньки завжди — татові принцеси. Турецькі чоловіки щиро роблять компліменти, тому європейки так люблять курорти на Середземному й Егейському морях — їдуть туди підвищувати власну самооцінку.

Ти можеш погладшати, спухнути від спеки, а турок скаже — ти свіжа, наче пелюстки троянд зранку. В Україні такого нема

До слова, туркені, змалечку залюблені власними татами, мають хороший імунітет до солодких слів залицяльника, а про серйозність намірів роблять висновки лише з дій обранця. І це одне із найважливіших правил стосунків із турецьким чоловіком — насолоджуватися словами, але дивитися на реальні кроки.  

— Треба дуже фільтрувати слова про почуття, — застерігає Тетяна. — «Я тебе люблю, ти моя майбутня дружина» — це можна почути і від парубка із серйозними намірами через десять хвилин спілкування, і чути роками від гравця в любов по інтернету, причому без жодного бажання зустрітися з його боку. Така турецька вдача. Що казати, навіть продавець фруктів на базарі легко каже: «Моя любов, ці персики виросли для тебе». Турки — століттями нація красномовних продавців, це в їхній крові.

Цікаво, що цей словесний стриптиз можна спробувати пояснити з боку тюркології. Слово «кохання» у турецькій мові має щонайменше три значення і купу відтінків: aşk, sevda і sevgi. «Ашк» — це кохання-вибух, скороминуча пристрасть, щось із турецьких серіалів, коли герої палають емоціями і запалюють все навколо, включно зі знімальною групою. «Севда» — тривале і довге солодке почуття зі старовинних віршів і листів українки Роксолани до султана Сулеймана, доставлених швидкими рисаками просто до його шатра на війні. «Севгі» — світле почуття без жодного «гарячого» підтексту, так і приємній панянці можна освідчитись, і продажі підняти. Тож чи справді закохався у тебе продавець фруктів, а чи просто хоче прилаштувати залежалий товар — здогадайся сама.

Турки — нація красива, цього не забереш. Актори серіалів щороку посідають місця у рейтингах найгарніших чоловіків світу. Турки-чоловіки приємно пахнуть, доглядають за собою і займають черги до перукарів частіше, аніж жінки. У турецькій мові є навіть спеціальний «чоловічий» комплімент «çok yakışıklısın» — «ти дуже красивий, неймовірний». І його чоловіки різного віку приймають без зайвої сором’язливості.  

— Мої стосунки з турком були святом, я ніколи не чула стільки гарних слів. Але все зруйнувала його краса, — може тепер сказати Надія, моя одногрупниця з Інституту Юнуса Емре. Зі своїм обранцем вона познайомилася у Києві. — Було нестерпно ловити захоплені погляди наших дівчат на мого хлопця на вулиці, а особливо розуміти, що йому це теж подобається.

Зранку він проводив дві години перед дзеркалом, намащуючи стайлінгом свого неслухняного чуба. Я втомилася від його захоплення собою і розірвала відносини

Червоні прапорці

Знайомлячись із турком в європейському Тіндері й уперше заходячи на територію турецького кохання, не зайве запитати, де його коріння: «Nereli?». Це порада від Дарії, яка одружилася із турком після досвіду нещасливого кохання, — теж із громадянином Турецької республіки:

— Чудове запитання, котре прояснить, звідкіля він родом. Звісно, доля непередбачувана, але раджу орієнтуватися на умовну вертикальну лінію «по Анкарі». На захід від цієї лінії, а особливо у таких містах як Стамбул, Ізмір, Анталія проживатимуть турки, більш зрозуміліші європейкам. На схід — більш традиційні й релігійні турки, курди, лази, заза й інші національності. Наприклад, у традиційному Діярбакирі, переважно населеному курдами, часто синові дружину «сватають» батьки задовго до його повноліття.

Умовний 25-річний чоловік із Туреччини, який має хорошу роботу у Франції, може також мати дружину і трійко дітей на батьківщині, про яку «забуде» сказати на побаченні

Жінки там переважно не працюють, носять хустки, сім’ї живуть кланово. На Чорному морі, в бік Трабзона, загострене поняття честі й досі трапляються випадки вбивства за честь і родової помсти. Як правило, тут не надто дбають про освіту. Серед таких традиційних родичів складно буде відстояти звичні для нас свободи. Утім, бувають винятки — одна моя подруга-філологиня розмовляла із курдом із Діярбакиру про схожість лексики української і курдської мов, наприклад. І співрозмовник легко міг підтримати цю розмову,

Вона познайомилась зі своїм обранцем у Німеччині, в соцмережі. До слова, тут після Першої світової війни утворилася найбільша європейська діаспора турків. За деякими джерелами, нині їх тут проживає більш як 3,5 мільйона. Німецькі турки пильнують свої традиції, сповідують іслам й досі не розчинилися серед місцевого населення, опираючись асиміляції.

— Про серйозні наміри турецького чоловіка я б судила за тим, що він одразу спробує познайомити обраницю з усіма своїми родичами — мамою, бабусею, тіткою, численними племінниками, і покаже усім своїм друзям. Найпоширеніша «лякалка», начебто турок обов’язково примусить прийняти іслам, зав’яже хустку і заявить на своє право мати кількох дружин — це вигадка. Туреччина — світська країна з часів лідера Мустафи-Кемаля Ататюрка, який наділив жінок правами, і сподіваємося, залишиться такою надалі. Так, турок може висловитися із приводу надто короткої спідниці, але це не про традиції, а про ревнощі. Турки — чоловіки, яких ревнощами краще не випробовувати, — ділиться Дарія.

Як розійтися?

Турецькі чоловіки дуже гарно залицяються. Дарія розповідає історію, коли турок брав розкішну машину напрокат, аби привабити українку, запрошував у ресторани, дарував величезні букети і вліз у борги. Борг віддавав, уже одружившись зі своєю обраницею:

— Їм важливо справити враження, усе кинути під ноги. До слова, навіть турецький чоловік, який виріс в Європі, рідко коли дозволить своїй дівчині заплатити за себе у ресторані. Пригадую, як уперше дістала гаманець у кафе, щоб внести свою частину суми за десерт.

Хоч ми обоє були студентами, мій хлопець образився і не розмовляв зі мною. Тут ментальність виявилася сильнішою за отримане з народження громадянство

Турецькі чоловіки дуже емоційні — можуть заплакати під час фільму, можуть пліткувати, бурхливо обговорювати політику і любовні походеньки інших. Чого варті спеціальні заклади для чаювання у кожному турецькому місті й селищі, куди немає входу жінкам. За чорним чаєм у склянці й розмовами деякі турки проводять усі вечори. 

Натомість українок і загалом європейок турецькі чоловіки часом схильні вважати холодними й навіть грубуватими. Наприклад, їх шокує категорична відмова. Турецький люд рідко каже «ні». На випадок відмови у Туреччині промовляють незмінне «bakalım» — що означає «побачимо», «дасться знати», «на все Божа воля» абощо. Іншими словами, теж «ні», «ніколи», але в екологічній формі — бакалим!

Так само туркам властиво закінчують стосунки — вони ще зізнаються у коханні, але вже забувають подзвонити; кажуть гарні слова — і тут же звинувачують у тому, що дівчина не відповіла достатньо емоційно, а отже, збирається закінчувати відносини. Причина одна — вони не звикли казати «ні» й здатні продовжувати стосунки уже як гру, аж поки обраниці це не набридне.

— Якщо відносини із турком не виходять одразу – скасовуйте симпатію в Тіндері, блокуйте у соцмережах, — радить Дарія. — Інакше він знову повернеться, підсаджуючи на емоційні гойдалки. Не раджу починати стосунки із турком, у якого в друзях десятки слов’янських красунь, котрий звідкілясь знає російську — мову, яка не потрібна йому по роботі. Будьте впевнені, що такий турок розуміє, на якій козі до нас під’їхати, що казати і як маніпулювати. Швидше за все, він займається цим на професійно, колекціонуючи перемоги на любовному фронті.

Фотографії: Shutterstock

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — довгоочікувана Іспанія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Мрія, що не стала реальністю 

Коли ми починали писати статті про побачення українок з чоловіками з інших країн, то планували об’єднати Іспанію з Італією. Ці народи мають подібний південний темперамент: вони емоційні, пристрасні, щедрі на компліменти. Однак наші співрозмовниці наголошують: іспанці мають свої унікальні національні особливості на шлюбному ринку. Варто про них знати, якщо хочете будувати з ними стосунки.

Перше, що необхідно знати, радять українки: не вірте своїм вухам

Іспанець вже у листуванні може вас засипати компліментами, якими вас не пестити жодного разу українські чоловіки: "Eres un sueño hecho realidad," (Ти — мрія, що стала реальністю),  "Eres la persona más hermosa que he conocido," (Ти — найкрасивіша людина, яку я коли-небудь знав), "Cada vez que pienso en ti, me siento más feliz" (Щоразу, коли думаю про тебе, я відчуваю більше щастя), "Eres mi inspiración y mi alegría" (Ти — моє натхнення і моя радість). Вони хочуть чути компліменти у відповідь. 

— Тут, як і в Італії, сильна позиція матері, — говорить Мілана (ім’я змінено на прохання героїні — прим.ред.), — але у мене інколи складається враження, що й від партнерки вони очікують таких щедрих заохочень. Часто починають здалеку: «Як тобі в Іспанії, чи подобаються тобі іспанці, а наша їжа, а що думаєш про мене..?» Наче просять: «Матусю, похвали, який я у тебе розумний, гарний та в шапці». 

Танцювати, насолоджуватись часом разом — будь ласка. Дуже люблять говорити про їжу, та їхні серця можна розтопити, смачно нагодувавши такими традиційними іспанськими стравами, як паелья, тортилья, гаспачо. 

Відповідальність — тільки в екстрених випадках, коли він розуміє, що саме без вас не може. Формат сайтів знайомств якраз про те, що новий свайп, і у нього буде нове знайомство. Тут дуже легко ставляться до розставань. 

Іспанія, як ніжна мама, приймає своїх дітей у теплі сонячні обійми. Вона визначає ваше місце в системі та ніжно контролює кожен ваш подих. Чоловіки не дуже поспішають укладати шлюб, бо це відповідальність, якої вони б хотіли уникнути. Навіть у шлюбі вони із задоволенням будуть ділити рахунки, але на відміну від чоловіків з країн Скандинавії, не так охоче домашні обов'язки, або догляд за дітьми. 

Можливо, це пояснюється дороговизною житла — шукають пояснення українки.

Іспанці можуть жити з батьками до пенсії. Спочатку через зручність, а потім — через догляд за ними

Тут нормально, що люди живуть до 90 і більше років. Молоді люди часто живуть з батьками, якщо не хочуть витрачати гроші на оренду або не можуть собі це дозволити. Орендувати кімнату в квартирі з сусідами можна, а ось знайти окрему квартиру — складно і дорого. Рівень безробіття високий, шукати нормальну роботу в деяких регіонах можна роками. 

Якщо жінка має дітей, то не завжди їх прийматимуть з відкритими обіймами, хоча є й кардинально інший підхід. Люди не поспішають народжувати навіть власних дітей, віддаючи любов та турботу домашнім тваринам. Станом на 2024 рік, в Іспанії зареєстровано 7,3 мільйона дітей віком до 15 років і близько 9 мільйонів собак. Багатьох українок дивує, коли іспанці в 55+ років пишуть на сайті знайомств, що «хочуть власних дітей колись (в майбутньому)». 

‍О, Лунін! 

Українки розповідають, що іспанці можуть освідчитися у коханні, жодного разу не побачивши дівчину перед собою в реальному житті. Ніхто не знає, чи вони просто емоційно схильні до такої експресії, чи в той конкретний момент відчували саме так. Бо вже через деякий час вони зникають, наче щойно не обіцяли дівчині дістати зірку з неба. За гучними словами та обіцянками часто немає ніяких дій. 

— Мій досвід каже, що іспанці дуже легко захоплюються, але потім так же блискавично втрачають інтерес до дівчини, — ділиться українка Ангеліна (ім’я змінено на прохання героїні — прим.ред.). — Вони справляють враження вічних дітей, які на питання «Як твої справи?» хочуть почути лише «Все в порядку», а не розповідь про реальні проблеми, страхи, переживання. Кілька разів експериментувала, відповідаючи на це питання розгорнуто: про пошуки житла, роботи, про ситуацію в Україні. Люди більше не виходили на розмову та зникали. Потім, заради експерименту, розповідала про щось позитивне, але важливе для мене. Тоді вони відповідали, що «прекрасно, радий за тебе!» Такі розмови їм подобаються більше.

Люблять говорити про футбол. Андрій Лунін, воротар «Реал Мадриду» зробив для формування позитивного іміджу України більше, ніж все посольство України. «Українка? О! Андрій Лунін, знаю!»

Українки розповідають, що іспанські чоловіки часто в розмові кажуть, що мріють про активних жінок, які не бояться тілесності та виявляти сексуальність. Однак на практиці виходить не зовсім так. Не даремно, слово «мачо» (macho) — іспанського походження. Таким чоловікам притаманно домінувати в стосунки. Іспанцям ближча позиція, коли жінка пасивна, ніжна, поруч з якою можна відчувати себе тим самим мачо. 

— Я помітила тенденцію: якщо чоловікові я цікава, він виявляє багато ініціативи, — ділиться спостереженнями Ярина, — якщо ж ні — мене часто дорікали за недостатню ініціативу. Казали, що через сильний фемінізм тут жіноча ініціатива має бути обов’язковою. Однак ці стосунки нічим добрим не закінчилися. 

Іспанці не дозволяють собі переходити межу, якщо жінка не дає чіткого сигналу, що вона не проти зближення. Це пов'язано не з національними рисами характеру, а скоріше із суворим законодавством за домагання та дискримінацію. Якщо не було чітко прокомунікованої згоди, то може бути штраф чи арешт. Разом з тим, кажуть дівчата, найчастіший запит на сайтах знайомств, як і всюди, — легкі стосунки без емоційної складової.

‍Блакитноока блондинка і сальса в 90 років 

Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що для України загалом тут ставляться позитивно, однак існує чимало стереотипів. Більшість — позитивні, але вони грають проти реальних жінок.

Багато разів чула, що нас вважають красивими, але холодними жінками, у порівнянні з місцевим темпераментом, — говорить Ангеліна, — ми не дуже легко зближуємося, не такі емоційні

Є й негативні стереотипи. Наприклад, що українські жінки більш залежні, легкодоступні. За житло та їжу вони робитимуть все. Як один стереотип вживається з іншим — українки не можуть пояснити. Однак зазначають, що до України тут ставляться з великою повагою та співчуттям навіть через 2,5 роки повномасштабної війни. 

Світловолоса, синьоока чи зеленоока, молода, струнка, модельної зовнішності — такими уявляють собі іспанці українок. 

—  Блондинка — це просто фетиш тут, — говорить 45-річна українка Анна. Вона показує фото, яке зібрало 300 типових для іспанців повідомлень за день: «Як справи?». На ньому вона млосно відпочиває, напівлежачи на лавці у парку — блондинка з короткою зачіскою, з яскраво вираженими формами, з червоним манікюром, в червоній сукні. Потім заради експерименту розмістила звичайне стандартне фото і отримала 3-4 повідомлення на день. 

Іспанці бачать красу іншого типу, однак в українках шукають ту, яку уявляють стереотипно. Якщо жінка не підходить під це уявлення — засмучуються. 

— Мене кілька разів іспанці просили знайомити з неодруженими подругами, — каже Ярина (імя змінено на прохання героїні — прим.ред.), — коли показувала фото, то чула: «Ууу, то вона… звичайна», і абсолютно ніякої зацікавленості. Однак, коли доходило для реальних знайомств, то за 2,5 року всі мої знайомі українки, які хотіли побудувати стосунки з іспанцями, віком від 25 до 75 років — всі вже в парах. Хоча не всі шукали тривалих стосунків, але є й щасливі шлюби. Тільки в них є одна особливість — там дуже зрілі самостійні жінки, які ведуть бізнес, мають роботу. Іспанцям з такими комфортно. 

Сама Ярина на сайтах знайомств з 2005 року — і в Україні, і в Іспанії. Її тато давно живе в Іспанії, тож вона була там багато разів, однак чоловіка знайшла після переїзду у 2022 році через війну. 

— Мені 42 роки, вага понад 100 кг, дітей немає. Майже рік в стосунках з чоловіком мрії. Він старший на 15 років, але чудово виглядає, та й загалом перевершив усі мої найсміливіші мрії. В Іспанії я зареєструвалася в Тіндері, бо не вистачало знайомих для спілкування. Загалом Тіндер у всіх країнах однаковий — це справжня лотерея. У Facebook-знайомствах чоловіки виявилися більш цікавими, а спілкування — більш змістовним. З моїм коханим я познайомилася випадково, коли вже не шукала стосунків чи кохання. Я просто гортала профілі, лайкнула, навіть не вдивляючись. Коли почалося спілкування, воно одразу стало дуже приємним. Досі я перебуваю в приємному шоці від наших стосунків та спільного життя.

Втім до цього Ярина мала багато негативного досвіду. Найгірше побачення сталося, коли іспанець забрав її на машині і довго шукав паркування в центрі. Вони зайшли до першої-ліпшої кафешки, де хлопець запитав, чи є в неї гроші на каву. Посеред розмови він встав і вийшов. Вона подумала, що щось не зрозуміла, заплатила за каву, вийшла, а його і машини вже не було. 

Інший випадок: чудове спілкування в Інтернеті, чоловік мав приїхати з іншого міста, вона купила квитки на шоу фонтанів, готувалася, чепурилася. За годину до зустрічі він написав, що його збив мотоцикл, а потім заблокував її скрізь

Ярина підтверджує, що іспанці дуже емоційні. Якось її залицяльник, який не зміг приїхати на побачення через справи, розплакався через це. 

— Чоловічих істерик тут я бачила більше, ніж за все життя в Україні, — каже жінка, — мені писали різні чоловіки. Хочу сказати, що іспанці з віком стають кращими. Молоді хлопці схожі на примхливих принцес. Старші вже більш стабільні та надійні. 

На її думку в Іспанії існує демократичне ставлення до зовнішності, наявності дітей, а особливо — до віку. На заняттях з сальси можна зустріти навіть 92-річних сеньйор. В суспільстві транслюється, що право на особисте щастя і кохання мають усі.

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію. Наступного тижня наш цикл винятково змінить день виходу нового матеріалу та авторку, тож стежте за публікаціями.