Катерина Ножевнікова: «Один з наших проєктів — «Глово», де дрони доставляють воїнам їжу, воду й зв'язок»

Дмитро Джулай — журналіст-документаліст, який спеціалізується на розслідуваннях воєнних злочинів РФ, зокрема хроніках трагедії в Бучі. За понад півтора роки роботи з архівами він зібрав свідчення близько пів тисячі очевидців, опрацював сотні відео з камер спостереження й секретних документів, аби відтворити трагічні події перших днів війни та довести причетність російських військових до воєнних злочинів в Україні. Поки росіяни заперечують свою причетність до розстрілу цивільних і називають фейком вбивство 554 українців в Бучі й околицях, Дмитро збирає беззаперечні докази, які можна побачити у трьох серіях фільму-розслідування.

«Батьку, не помирай!» 

Наталія Жуковська: Дмитре, з чого розпочалася ваша робота над документальними розслідуваннями воєнних злочинів?  

Дмитро Джулай: Ще до початку повномасштабного вторгнення я планував робити фільм про Бабин Яр, Голокост та Другу світову війну. Зібрав багато матеріалів, знайшов важливі свідчення. У лютому 2022 року готувався розпочати роботу, але все довелося відкласти. Вже 25 лютого у мережі з’явилися перші відео вбивств цивільних, скоєних росіянами. На одному з них — машина, в якій їхали батько із сином. Російські військові відкрили по ній вогонь, вбили чоловіка й їхнього собаку. Син кричав: «Батьку, не помирай!». Це відео стало для мене поворотним. Я зрозумів: ми зіткнемося з масовими вбивствами, як це вже було у попередніх війнах за участі Росії. І саме тоді усвідомив, чим можу займатися і бути корисним. 

У перші дні повномасштабного вторгнення західна аудиторія не могла повірити, що росіяни здатні на вбивства цивільних. Тож ми провели невелике розслідування й показали: це правда, яка відбувається вже зараз. У лютому–березні, коли багато територій ще перебували під окупацією, я дуже обережно, дистанційно спілкувався з людьми, які пережили катування, чиї рідні були вбиті. Після звільнення Київщини й Чернігівщини поїхав безпосередньо на деокуповані території, побачив усе на власні очі. Саме Буча стала символом воєнних злочинів Російської Федерації в Україні. І я зосередив свою роботу там.

Першою частиною розслідування стала історія про вбивство полковника Теліженка на околиці міста. Чому вас зацікавив саме цей випадок?

Тому що було достатньо ниточок, за які можна було потягнути, щоб спробувати встановити осіб, причетних до цього злочину. Взагалі історія з полковником Теліженко унікальна.

‍Ті, хто його викрав — тобто росгвардійці — згодом виставили його нагороди та особисті речі у своєму музеї в Росії. Вони подавали це як доказ своєї «героїчної» операції — мовляв, захопили важливого ворога 

Саме ці нагороди й допомогли нам ідентифікувати частину воєнних злочинців, причетних до його викрадення. 

Втім, ситуація виявилася складнішою: викрадення здійснив один підрозділ, а передали його іншим, які здійснили страту полковника. Це був окремий 175-й розвідувальний батальйон із Пскова, який розташувався у лісі на околиці Бучі. Це місце було одним із тих, куди свідомо звозили людей  на допити, а згодом там і розстрілювали. Полковника Теліженка забили до смерті під час допиту. Він найімовірніше не хотів йти на співпрацю з росіянами. Буквально за 50 метрів від нього знайшли тіло місцевого самооборонівця — Олексія Побігая. Його вбили пострілом у голову. В цьому ж лісі знайшли мертвими ще сімох бучанців. Їх розстріляли. Після публікації нашого розслідування правоохоронні органи оголосили підозру капітану російської армії Каскулову — на той час він був заступником командира 175-го окремого розвідувального батальйону з Пскова. Саме його ми запідозрили у причетності до вбивства полковника Теліженка.

А які ключові факти вам вдалося встановити у справі щодо вбивства тероборонівця Олексія Побігая?

Олексій Побігай без жодного військового досвіду в перші дні війни вступив до лав бучанської самооборони. До того тримав маленький магазин у своєму районі. Звичайна людина, готова боронити своє місто й країну. Під час розслідування я звертався до багатьох людей: запитував, чи не залишилось якихось речей, документів, шевронів — того, що могли загубити російські військові. Якось прийшов до архівного відділу Бучанської міськради. І начальник архіву, Ігор Бартків, виявився його добрим товаришем. Він показав документ під назвою «Інформаційний бюлетень». Окрім пропагандистських повідомлень типу «Росія всіх перемагає», там був розділ «приклади мужності й героїзму наших товаришів». І в одному з них чорним по білому було написано: «Капітан Сергій Тихонов затримав представника тероборони міста Буча — Олексія Побігая». Це був прямий доказ того, що Олексія схопили не невідомі, а конкретний російський офіцер. Після цього мені вдалося ідентифікувати самого капітана Тихонова. 

Ми з’ясували: щоб затримати Олексія, росіяни провели цілу спецоперацію — оточували район, тримали сусідів під вартою. Один з них мені розповів, що вони були із Кемерово. Згодом ми зрозуміли, що це група спецназу росгвардії з Кемерова, якою керував капітан Сергій Тихонов. Це той самий підрозділ, як ми встановили, що викрадав Теліженко. Тому логічно, що Олексія Побігая знайшли вбитим у тому самому лісі, що й полковника СБУ. На той момент російські війська вже налагодили систематичну роботу з пошуку та арешту українських патріотів та противників російського режиму. Коли ми працювали над другою частиною розслідування, вже було відомо, що саме у бучанському лісі стояли псковські десантники. На жаль, нам не вдалося точно встановити, хто саме натиснув на спусковий гачок, убиваючи Олексія Побігая, але ми чітко розуміємо — до його страти причетний хтось з військових цього підрозділу.

У який момент ви зрозуміли, що історія виходить за межі кількох випадків? Як локальні свідчення мешканців Бучі допомогли вам провести ще масштабніше розслідування?

Я ходив від хати до хати, спілкувався з людьми, які розповідали про деталі: яку форму бачили, техніку, зброю... Саме у той момент стало зрозуміло, що можна спробувати ідентифікувати причетних не тільки до вбивств тероборонівця Побігая і полковника Теліженко, а й багатьох інших бучанців.

‍Розслідування переросло у дещо більше 

Ми почали з’ясовувати деталі щодо подій, які відбувалися на вулиці Яблунській. Саме там знайшли найбільше тіл убитих цивільних. Для третьої частини розслідування нам вдалося зібрати десятки годин відео з камер спостереження. На щастя, у перші дні, коли російські військові заходили в Бучу, камери на Яблунській встигли зафіксувати події. Також були відео з телефонів очевидців. 

До того ж, втікаючи з міста, російські військові залишили після себе багато документів. Наприклад, журнал чергувань із вказаними прізвищами та годинами. Шматочок за шматочком ми відтворювали події. І врешті ідентифікували багатьох російських військових, які можуть бути причетні до масових вбивств на Яблунській у період найінтесивніщих розстрілів місцевого населення. 

Третя частина фільму — це розслідування трьох днів окупації, з 3 по 5 березня, відтворене нами майже похвилинно. Саме у цей період відбувся один з наймасовіших розстрілів цивільних у Бучі.

‍Лише за ці три дні російські військові вбили щонайменше 62 людини

Солдат в арафатці 

Як вдалося встановити причетних до розстрілів цивільних?

Я зосередився на тих вбивствах, щодо яких ми мали реальні докази — фото, відео, свідчення. Усе зводилося до одного підрозділу — 234-го десантно-штурмового полку з Пскова, що належить до 76-ї дивізії ВДВ Росії. Саме він і був причетний до масових вбивств на вулиці Яблунській у Бучі. 

Коли знаєш підрозділ, то далі можна шукати конкретних військових. Тут нам допомагали наші джерела у правоохоронних органах. З’ясувалося, що російські військові, втікаючи, залишили на Яблунській особистий комп’ютер одного з командирів псковського полку. У ньому був список близько двох тисяч військовослужбовців 234-го полку із Пскова, з датами народження, даними про родини, номерами військових квитків, паспортами, спеціальностями… Один з основних фігурантів нашого розслідування — це російський військовий, який був одягнений в арафатку. Його чорно-білий шарф сильно контрастував на тлі інших «зелених чоловічків». Та найголовніше — цього «Арафатку», як ми його спочатку назвали, зафіксували камери спостереження в момент вбивств чотирьох бучанців. Ось «Арафатка» командує групою військових, які розстрілюють 70-річного бучанця Володимира Рубайла, ось він наказує провести зачистку поруч з багатоповерхівкою і його підопічні вбивають 41-річного Дмитра Коновалова. То він веде бучанця Ігоря Городецького, після чого того вбивають, чи стає зі своїми підлеглими на нічліг в одному з багатоповерхових будинків на Яблунській, де того ж вечора у своїй квартирі вбивають Євгена Петрашенка. Стало очевидно, що попри все треба ідентифікувати цього російського військового. Нам це вдалося, бо його підопічні зупинилися поруч з камерою, яка писала звук. З огляду на купу доказів, я не сумніваюся, що «Арафатка» — це Борзунов. Але хотів мати якесь остаточне і сильне підтвердження. Я подзвонив кожному, кого вдалося ідентифікувати. І що цікаво — до Борзунова я таки додзвонився. Не сподівався, що він відповість. Розуміючи, що часу буде обмаль, відразу запитав: 

«Чи ви причетні до вбивств на вулиці Яблунській?». У відповідь почув: «Так»

Після цього він поклав слухавку. За три хвилини він мені написав: «Передзвоніть». Я передзвонив, і ми говорили майже 10 хвилин. Я питав про конкретні епізоди, які ми вже ідентифікували. Він підтвердив убивство щонайменше трьох осіб. Думаю, це одне з перших прямих підтверджень від російської сторони, що саме їхні військові вбивали цивільних у Бучі. Адже їхня офіційна пропаганда заперечує це, а Путін узагалі називає все фейком. На жаль, Барзунов — командир найнижчої ланки. Нам вдалося встановити також і присутність під час вбивств на Яблунській високопоставлених російських офіцерів, зокрема і командира 234-го полку Артема Городилова. Це важливо, адже доводить, що те, що сталося в Бучі, це не «ексцес виконавців», а санкціонований згори метод ведення російською стороною війни проти українців: затримання, катування, розстріли. Я намагався зв’язатися з вищими офіцерами, чия присутність у Бучі на Яблунській була зафіксована. Телефонував і ставив просте питання: «Чи ви причетні до вбивств цивільних у Бучі?». Але у відповідь чув лише російську нецензурну лексику.

Під час розмови із псковським десантником ви поводилися досить стримано й холоднокровно. Як вдавалося контролювати емоції?

Я подумав, що саме така манера — спокійна, виважена, цивілізована, буде моєю перевагою. Я не маю права емоційно реагувати чи переходити на крик, тому що я не пропагандист, я журналіст. Моє завдання — здобути точну, перевірену інформацію, зібрати факти й докази. І якщо я зможу отримати від російського військового хоч щось, що допоможе ідентифікувати їхню причетність до злочинів — це вже важливо. Це не була особиста розмова. Це було професійне інтерв’ю. І мій тон — це спроба зберегти чіткість та об’єктивність.  

Ви особисто переглянули десятки годин відео з камер спостереження. Як ви витримували ці кадри? Чи були моменти, коли було надто важко?

Щиро кажучи, саме відео — це не найскладніше. Ти просто сідаєш, аналізуєш, звіряєш хронометраж. Це технічна й аналітична робота.

‍Найважче — спілкуватися з рідними загиблих 

Боляче вторгатися в їхній особистий простір, змушувати згадувати пережите. Зазвичай я намагаюся не телефонувати, а особисто підійти, спитати, чи готова людина говорити. І це завжди емоційне випробування — і для неї, і для мене. Буває дуже складно не тільки записати інтерв’ю, а й потім його передивлятися. Слухаєш 10–15 хвилин — і мусиш зупинитися. Бо не можеш. Не тому, що це слабкість — це просто межа. Втім, навіть у важкі моменти не було думки зупинитися чи полишити розслідування. Бо для родин загиблих потрібна ця справедливість. Їм важливо знати, як саме загинули їхні рідні, хто це зробив, чи є бодай якісь кадри останніх хвилин їхнього життя. Наприклад, була історія з тероборонівцями, яких розстріляли на території офісної будівлі на Яблунській, 144. Мені вдалося знайти короткий відеоепізод, на якому видно, як хлопці за день до своєї страти допомагають людям евакуюватися, чергують на блокпосту. На кадрах був Андрій Вербовий. Коли я надіслав відео його дружині Наталі, вона відповіла: «Переді мною Андрій постав, немов живий». І саме такі моменти — коли ти можеш хоч трохи дати людині частинку правди, — додають сил і сенсу. Ми розуміємо: притягти російських військових до відповідальності буде дуже складно. Але наш крок — це фіксація, ідентифікація та документування злочинів. І це вже крок до справедливості. 

Загалом я переглянув сотні годин відео. Треба розуміти, що на деяких є лише кілька секунд важливих подій, решта — порожнеча. Я мусив передивлятись усе, бо кожна секунда має значення

Прикидався мертвим і так врятувався

Як вам вдавалося переконувати людей — очевидців, свідків, родичів загиблих, говорити?

Один з перших матеріалів був про розстріли в селі Старий-Новий Биків на Чернігівщині. Говорив із тими, кого катували, з рідними загиблих. Загалом я майже пів року їздив Чернігівською та Київською областями. Це ще не були розслідування в класичному сенсі — це було фіксування й документування воєнних злочинів. Я показував людям, що я «в темі».

Говорив, що мені не йдеться про хайп, а лише про розслідування

Я хотів дійти до правди, знайти причетних. Показував людям свої напрацювання. За весь час роботи над фільмом лише одна людина, яку я хотів записати, відмовилася. Звісно, що я на неї не тиснув. Мені здалося, жінка просто не повірила, що я не спекулюватиму на трагедії.

Чи була історія, яка стала переломною у розслідуванні?

Ключовим в одному з епізодів розслідування є свідчення Івана Скиби. Це боєць тероборони Бучі, якого затримали російські військові, розстріляли разом з іншими, але він дивом вижив. Куля пройшла навиліт — у бік. Іван розповідав, як лежав на землі, прикидаючись мертвим, а коли стемніло, зняв черевики з одного убитого, бо сам був босий. І втік до місцевої жительки, яка далі допомогла йому врятуватися. 

Також мене вразила історія однієї з жінок, яка жила поруч з місцем, де розстріляли тероборонівців. Вона розповіла, що весь період окупації намагалися підгодовувати собак, аби ті не чіпали тіла вбитих. Загалом, історій було дуже багато, але нашою головною метою було не просто збирати емоції — ми шукали докази. Бо чимало з того, що ми знаємо про Бучу, — це верхівка айсберга.

‍Багато історій лишаються нерозказаними. І найстрашніше — свідки відходять‍

Так, двоє людей, з якими я планував поговорити, вже померли. Час іде, і ми повинні все зафіксувати. Бо разом з людьми зникають їхні цінні спогади.

Перша серія фільму про вбивство полковника СБУ Олексія Теліженка стала підставою для оголошення підозри російському офіцерові. Чи було у вас відчуття, що ви виконуєте роботу, яку мали б робити слідчі?

Ні. Я чітко розумію, що в Україні — тисячі таких злочинів. Уявляю, скільки роботи у слідчих. У правоохоронців своя логіка, протоколи та експертизи. Я — журналіст. Ми доповнюємо одне одного. До того ж правоохоронці часто ділилися досвідом зі мною, і це допомагало у роботі. Ми всі разом робимо одну велику справу. Сподіваюся, що наші матеріали допоможуть правоохоронцям у майбутньому оголосити нові підозри. Можливо, колись ці докази, навіть якщо вони невеликі, стануть частиною міжнародного розслідування.

А чи вірите  ви, що російські злочинці понесуть справедливе покарання?‍

Важко сказати. Я не юрист, але вірю у справедливість. Ми повинні не зупинятися й шукати нові докази воєнних злочинів. Бо того, що не проговорено і не показано, у сучасному світі просто не існує. На жаль, кількість таких історій щодня зростає.

У травні ви отримали міжнародну золоту нагороду New York Festivals 2025 за другу серію фільмів про Бучу у номінації «Права людини». Що для вас означає це визнання?

Будь-яка згадка про Україну, про війну — дуже важлива. «Радіо Свобода» має багато мовних редакцій. Ми переклали цей фільм румунською, болгарською, англійською, російською.

‍Сукупно — лише на YouTube десь під три мільйони переглядів

‍Для мене важливо, що хоча б одна людина в Болгарії, Румунії чи десь ще у світі дізналася правду про криваву війну в Україні. Ми показали докази, пояснили контекст. І це важливіше за саму статуетку.

Продовження серії розслідувань про воєнні злочини, вчиненні росіянами в Україні, буде?

Я вже понад десять років працюю на «Радіо Свобода». І зараз наше медіа на межі закриття через нову політику США. Втім, поки маю можливість — роблю великі розслідування. Лише у Бучанській громаді сотні вбитих. Є й інші місця — і не лише на Київщині. Роботи дуже багато. Головне, щоб можна було її продовжувати, бо це важливо не лише для нас, а й для наступних поколінь. 

‍

Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля. 

Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані. 

Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.

Моя сім'я на кільканадцять годин 

Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.

— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.

Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки. 

Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.

Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.

Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною 

Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.

— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.

В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.

Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.

— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.

За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.

Згадую історію, яку розповіла у книжці «Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини. 

Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.

Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі

Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.

— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.

Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається. 

Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.

Бар'єр, який потрібно подолати 

Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.

— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.

Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі

Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився. 

Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».

Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.

— Коли це ми перейшли на російську?

Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.

Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.

Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.

— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Беата Лижва-Сокул: Твоя книга «Особисті речі», нещодавно перекладена українською мовою (переклад Андрія Савенця, видання «Видавництва Старого Лева» спільно з порталом «Нова Польща»   — прим. пер.), раптово набула надзвичайної актуальності. Чи очікувала ти, що пишеш таку сучасну книгу, особливо в контексті війни в Україні?

Кароліна Сулей: Момент, коли я усвідомила, що «Особисті речі» мають з'явитися в Україні, настав у перші дні повномасштабної війни. Подруга порекомендувала мені інстаграм-профіль Йови Ягер, української дизайнерки інтер'єрів, яка сьогодні мешкає в Лондоні, але тоді була в Києві. Вона записала відео, ховаючись у метро під час прильотів. Вона закликала жінок не забувати, хто вони є, незважаючи на страх. Вона розповіла, як прокинулася в спальному мішку і вирішила, що повинна нафарбувати вуста, зробити йогу, одягти щось кольорове, щоб почуватися краще. Вона спонтанно поділилася цією порадою в мережі. Для мене це було просто неймовірно — адже я щойно написала історичну книгу, в якій підкреслювала, наскільки важливими були такі практики під час війни. Я думала, що пишу історичну книгу. А тут раптом — мої дослідження з'явилися в Instagram. Я зв'язалася з Йовою — вона сиділа в метро, а я надсилала їй повідомлення. Вона пояснила, що це був імпульс — раптом вона відчула потребу подбати про себе, щоб не збожеволіти. 

— В твоїй книзі дійсно можна знайти подібні історії — наприклад, несподівана доставка помад до визволеного табору в Берген-Бельзені. Чи дуже Тобі накладаються одна на одну сцени з Берген-Бельзена і Києва?

— Коли я натрапила на допис Йови, дивлячись на відео, в якому вона зняла свій заклик дбати про себе, з прекрасно нафарбованими червоними вустами, я відразу згадала історію, коли до табору в Берген-Бельзені надійшли помади. Невідомо, хто це придумав — інформація про цю ситуацію походить з військових звітів, які також не зазначають ініціатора. Солдати описували, що жінки дослівно істерично тягнулися руками до помад, незалежно від стану здоров'я. Багато з них все ще лежали в простирадлах на лікарняних ліжках. Однак навіть ті, хто вмирав, хотіли доторкнутися до неї, відчути її на губах.  Ця дрібниця мала для них велике значення у поверненні до життя, це була така символічна перемога краси, жіночності, сигнал, що вони можуть повернутися до себе. Помада стала символом боротьби за збереження гідності. Минуло майже 80 років, у нас інший конфлікт, але для жінки використання улюбленої помади чи якийсь інший важливий щоденний гігієнічний ритуал може бути способом збереження психічної сили навіть у найскладніших обставинах. Це зміцнює, заземлює. І саме таку силу, нагадування про те, що краса, спокій все ще існують, я хотіла подарувати біженкам, які приїжджали до Польщі. Іноді навіть не допускаючи, що їм потрібна краса, адже навколо стільки болю, страждань, як вони можуть думати про колір блузки? Але коли хтось зауважив їхню потребу виразити свою ідентичність, відрізнитися від інших, звернув увагу на мрії, про які вони навіть не сміли думати, — вони плакали від радості. Коли вони отримували нові брендові піжами або лак для нігтів, вони мали такий вираз обличчя, як дівчина на обкладинці українського видання моєї книги, якій англійська волонтерка дарує нові красиві мешти. Це неймовірна сцена — красива, молода дівчина, яка, як видно, ще слабка, сидить на лавці, а перед нею старша волонтерка, турботливим жестом — чи то мами, чи то консультантки в бутику — взуває їй мештик. Одягання людей, які вийшли з таборів, було дуже зворушливим для обох сторін — тих, хто допомагав, і тих, кому допомагали. Цей одяг, аксесуари мали просто магічну силу — вони давали зрозуміти, що нормальний світ все ще можливий. 

— Однак перш ніж ти дісталася до цих жінок — біженок з України, ти поїхала на кордон у Перемишлі в березні 2022 року. Що ти там побачила і як це вплинуло на твоє сприйняття допомоги?

— Коли почалася повномасштабна війна, як і всі, я відразу захотіла якось допомогти. Ми з чоловіком сіли в машину і просто поїхали на кордон, щоб подивитися, чим ми можемо бути корисними. Ми зупинилися в Перемишлі, на великому паркінгу перед гіпермаркетами. Те, що я побачила, одразу нагадало мені контекст моєї книги. Всюди валялися речі: плюшеві іграшки в багнюці, одяг, розкиданий по паркінгу, на газонах. Люди виривали речі, запихали їх у багаж. Я побачила людей у ситуації, схожій на ситуацію героїв моєї книги: коли треба залишити все, взяти тільки найцінніше, і тоді кожна отримана річ стає важливою. Невідомо, чи вони знадобляться, але про всяк випадок краще мати їх багато. Мене вразив хаос і приниження, що доводиться бродити в багнюці за цими речами, перш ніж сісти в чийсь автобус. Я відчула величезне незадоволення тим, що це відбувається в таких умовах. І ще одне, одночасно. Я зрозуміла, що те, що тут відбувається, є парадоксальним перевертанням воєнних процесів, коли на території Польщі грабували речі. Зараз люди приїжджають майже без майна, очікуючи допомоги та підтримки — дарування речей. Я відчула це як шанс заспокоїти цю прогалину в обігу речей, яка виникла тут під час Другої світової війни, коли саме в Польщі речі втрачали своїх власників, відправлялися звідси, трактувалися як сміття або ресурси для окупанта. Тепер ми мали можливість показати, що на цих землях може відбутися зворотний процес — заповнення нестачі, відновлення майна. Але в Перемишлі мене також вразило, що в усьому нашому ентузіазмі допомагати ми часто не зауважували, що недостатньо просто допомогти чимось, будь-чим. Часто не задумувались, якою великою психологічною травмою може бути надання допомоги в такий неуважний спосіб.

Дійсно має значення, чи отримуєш сорочку з мокрого брезенту, що лежить на землі, чи випрасувану, з чиєїсь сухої валізи. Має значення, чи вона зношена, має потертий комір чи пляму, чи пахне горищем чи підвалом

Біженці і так почуваються досить незручно і погано, чужорідно у власній шкірі — такі подарунки можуть тільки поглибити їхню відчуженість, відчуття «викидання» зі свого життя та ідентичності.

Я повернулася додому з думкою, що мушу практично застосувати свої історичні знання. Мені потрібно було перетворити їх на інструкцію з користування реальністю. Ми зібралися з сусідами, щоб створити центр допомоги на Мокотові (район у Варшаві — прим. пер.), на вулиці Пулавській; я отримала в управління частину, пов'язану з одягом. Пам'ятаю, коли приїхала перша велика партія одягу, і його потрібно було сортувати — я не могла втриматися від асоціацій із канадськими складами та в'язнями, які мусили сортувати речі з транспортувань. Звичайно, тут це були дари доброго серця, а не результат грабежу, але картина і дії викликали неминучі асоціації. Ми повинні були перевірити їх якість, розділити на види і розмістити в приміщенні центру так, щоб вони були легко доступні для людей, які потребують набору речей для життя.

— Я бачила фотографії з центру на Пулавській – він нагадував сучасний бутик, одяг висів на вішаках, взуття рівно стояло на полицях.

— Ми відчували величезну відповідальність за людей, які до нас потрапляли — найчастіше це були жінки з дітьми. Вони часто соромилися просити щось для себе, запитуючи переважно про речі для дітей. Казали, що самі нічого не потребують. Але коли вони зрозуміли, що одяг не тільки теплий і чистий, але й гарний і новий, це було для них настільки зворушливо, що вони на мить дозволили собі опустити цю маску твердості. Вони торкалися гарного одягу, бюстгальтерів і косметики, ніжно і з недовірою, ніби це був міраж. Емоції, пов'язані з тим, що вони не очікували цього отримати, зіткнулися з відчуттям, що вони ж повинні це мати. Адже це були звичайні речі, але для них — скарби. Вони усвідомлювали трагізм своєї ситуації, але також відчували радість, що хтось дозволив їм згадати про те, що існує нормальне життя, в якому вони є суб'єктами. Вони плакали, дякували, обіймалися. У цьому місці вони одночасно отримували багато турботи і психологічну допомогу — у безпечному оточенні вони могли поплакати, зробити собі приємність і зіткнутися з ситуацією.

— Це надзвичайний контраст у порівнянні з повідомленнями з інших місць надання допомоги, де зазвичай переважав вигляд купи одягу, пірамід з картонних коробок.

— Я мала історичні знання не тільки про те, як люди потрапляли до таборів, але й про те, як вони намагалися повернутися до життя після того, як відчували себе людьми, не гідними життя. Тому ми розмірковували, як це «розподілення» має відбуватися, щоб воно працювало добре, а не поглиблювало страждання біженців. Наприклад, у Берген-Бельзені був склад з одягом, який в'язні називали «Гарродсом» («Harrods» — один із найбільших у світі універсальних магазинів, розташований у Лондоні, — прим. пер.). Одяг там видавали хорошої якості і вішали, як у магазині. Його можна було приміряти. На фотографії з обкладинки польського видання «Особистих речей» зображені дві подруги, які допомагають одна одній одягатися перед бараком у Берген-Бельзені. Важливою була не тільки доступність речей, але й турбота, що нагадувала колишню нормальність. Це такі дрібниці, які роблять величезну різницю.

— Ти говорила про те, що для українських жінок важливо дбати про себе, що іноді буває незрозумілим для сторонніх. Я пам'ятаю ці коментарі — у лютому 2022 року поодинокі та сором'язливі, а сьогодні висловлювані відкрито — щодо зовнішності та поведінки жінок з України. Спочатку було здивування, як можна перетинати кордон з пофарбованими нігтями, сьогодні ж це просто обурення, що хтось сидить за кавою в Києві чи Варшаві. Чому так важко зрозуміти, що можна хотіти жити, незважаючи ні на що? 

— Після першого, спонтанного і прекрасного пориву допомоги, нам, на жаль, не вистачило глибшого розуміння наших гостей і гостинності. Ми зосередилися на тому, що «ми чудові, бо приймаємо, допомагаємо». Але коли настав час для більш тривалих дій, для побудови спільноти, для надійного культурного обміну, у приймаючих з'явилася дистанція. Звичайно, різні неурядові організації зосередилися на практичній допомозі, на уроках польської мови та курсах підвищення кваліфікації, але було небагато суто культурних ініціатив, які б показували, як ми можемо тепер жити тут разом. Тим часом Польща вже не така сама, як і Україна ніколи не буде. Ми мусимо навчитися, ким ми будемо тепер разом. 

Я є членкинею Фонду Kraina («Країна»), де ми намагаємося побудувати різноманітну спільноту для цих нових часів. Фонд був створений після закриття нашого сусідського центру допомоги, але разом з кількома людьми ми відчули, що не можна припиняти діяльність, а просто потрібно змінити методи та сфери діяльності. З Фондом «Країна» ми почали використовувати інструменти, пов'язані з модою, доглядом за собою, рукоділлям, щоденними практиками, пов'язаними з тілом і домом. Швидко виявилося, що польська модна індустрія може бути підсилена талановитими дизайнерами та художниками з України, які, якщо їх запросити, можуть збагатити польську культуру своєю естетикою, чутливою до ремесла, традицій та вписання фольклору в сучасний дизайн. У свою чергу, польська індустрія краси практично відразу була підсилена фахівцями з догляду за нігтями, волоссям, шкірою. Жінки в Україні чудові в цій сфері — вони приділяють час і увагу догляду за привабливим зовнішнім виглядом. Це не примха, а певний вид культурної практики. Замість того, щоб замислюватися, чому українська мама «суперзроблена», відвозячи дитину до школи, варто, наприклад, згадати, чому в 90-х роках в Польщі журнал «Twój Styl» радив жінкам, як прасувати костюми, щоб виглядати як на Заході, які купити мешти, як фарбувати очі. Ми хотіли «довиглядати» до ситуації, в якій ще почувалися невпевнено. Така чутливість до відповідного вигляду часто є виразом сильних прагнень. Те, як я виглядаю, має говорити, що «я підходжу». Ми в Польщі вже сильно відійшли від відчуття, що мусимо бути першокласниками в школі так званого «західного» вигляду. Ми вже не прагнемо цього, бо відчуваємо себе частиною цього світу, тож дозволяємо собі бути недбалими.

Люди з України, де ця ідентичність все ще є предметом переговорів, мають відчуття, що не можуть дозволити собі жодної вади — вони хочуть показати силу, гідність, не дати нікому задоволення, що вони виглядають пригніченими. Це також дуже важливий аспект — українські біженки не хотіли виглядати як жертви і не хотіли, щоб їх так трактували

Частина Заходу, де все доступне і можна дозволити собі недбалість, забула, як це було недавно. Ми вже можемо дозволити собі свободу, а ці люди — ні.

Більше того, якщо ти почуваєшся невпевнено як українська мама в новому середовищі, ти хочеш почуватися впевненіше серед польських мам. Ти хочеш виглядати добре, ти хочеш одягти броню і показати, що ти контролюєш себе, що ніхто цього не викриє. Але, як виявляється, це не зовсім так.

— У серпні разом із Фондом «Країна» організовуєш у Варшаві вже другий показ мод дизайнерів з України, Білорусі та Польщі. Як ці ініціативи впливають на побудову спільноти?

— Ми об'єднуємо людей і середовища. На першому показі були присутні дипломати, люди з індустрії моди (ми мали патронат польського «Vogue»), а також родини дизайнерів і все середовище біженців, яке зібралось довкола «Країни». Подію чудово сприйняли, тому я вірю, що буде більше таких заходів не тільки в «високій культурі», але саме в сфері стилю життя. Нехай про українських дизайнерів пишуть жіночі журнали, запрошуймо художників до співпраці з галереями, користуймося підтримкою чудових візажистів, перукарів, косметологів. Можливо, тоді зникне страх перед «інвазією» людей, які «заберуть у нас роботу», і ми станемо один для одного друзями. Треба тільки дозволити цим людям потрапити в потрібне місце, не закривати шляхи.

Щоб це сталося, спочатку ми маємо змиритися з тим, що польська культура ніколи більше не буде  така сама, що ми є різноманітним суспільством. Ми все ще цього боїмося, хоча відкритість до різноманітності не є зовсім чужою для нашої традиції. Можливо, цей страх випливає з близькості, з потреби нової роботи над взаєморозумінням.

— Ти використала слово «зброя», говорячи про біженок з України. Це слово також зустрічається у твоїй книзі про Другу світову війну. Що саме для тебе означає це поняття?

— «Особисті речі» розглядають людство в концентраційних таборах і таборах смерті як спектр досвіду між уніформою та смугастою робою. Уніформа — це одяг, що символізує вищість, дієвість, дає моральне алібі, підсилює тілесність і соціальну роль. А смугаста сорочка — це одяг, який має на меті позбавити суб’єктності, принизити і упокорити. Кожна зміна, на яку наважилася людина в смугастій сорочці, навіть якщо це було лише носіння коміра «по-своєму», була незгодою з таким становищем. Мене цікавили навіть дуже тонкі заходи, які виконують функцію броні — може, не обов'язково захистять нас від кулі, але дадуть відчуття активної участі в історії, того, що я можу щось зробити. Це дарує заспокоєння, психологічно вирівнює. У концентраційному таборі бронею для Аліції Гавліковської-Сьвєрчиньської була квітчаста сукня, яку вона отримала від ромки в обмін на хліб. Аліція сказала мені, що не уявляла собі життя без цієї сукні, і додала, що більше «наїлася» цією сукнею, ніж хлібом, бо вона так її зміцнила.

Речі, які нам подобаються, в яких ми уявляємо себе в активній ролі, як гідних і справжніх людей, цей одяг може бути бронею. Це психологічно дуже сильний інструмент. У своїй книзі я хотіла передати, що одяг, тобто наші особисті речі, їх позбавлення, дарування, будь-які маніпуляції навколо них, є надзвичайно потужними соціальними інструментами. Вони неймовірно впливають на наше самопочуття, ідентичність, на те, чи маємо ми сили, чи ні, і як ми сприймаємо себе. Прості дії, такі як відібрати у когось одяг, дати брудний, пом'ятий одяг, протилежний до нового, з етикеткою, випрасуваного, є великими психологічними втручаннями в благополуччя цієї людини. Одяг має сильний вплив на макро- та мікрорівні. Парадоксально, але одяг, оскільки він є інтимним і дуже тісно пов'язаний з нашим тілом, з нашим самовідчуттям і відчуттям приналежності, з тим, як ми почуваємося в групі, стає бронею. Броня має нас захищати, але й трохи приховувати. Дуже молоді люди часто люблять броню — просторі худі з капюшоном і великі штани — це кокон, в якому можна сховатися від небезпек дорослішання. Для жінки, яка повинна вижити в новій країні, такою бронею є доглянуті нігті, укладене волосся і ідеальний макіяж.

— А як зараз виглядають жінки в Києві? Чи зауважилаа ти цю особливу турботу про себе, яка зараз, можливо, стала ще більшою?

— До цього ставляться дуже уважно. Є також речі, які у нас не практикуються. Дуже популярні хустки, які носять як бабусі, але також одягають на стегна до спідниць або джинсів. Це етнічні хустки або хустки, розроблені такими брендами, як Gunia Projekt. Існує величезний ринок вишивок, від дуже розкішних до звичайних, доступних на базарі. Практично всі, незалежно від віку, дуже підкреслюють своїм одягом українську ідентичність. Звичайно, кожен по-своєму — я зустрічала жінок в елегантних довгих сукнях з буфчастими рукавами, прикрашеними вишивкою, але також і молодих дівчат у простих, якісних пальтах або блузах з невеликим етнічним елементом. У центрі Києва, за оперою, є базар, де у бабусь із села можна купити плетені ремені, вишиті хустки, сорочки чи скатертини. Люди різного віку купують їх, щоб підтримати їх. Там виявляється міжпоколінна солідарність, виражена цими традиційними елементами, пов'язаними із зовнішністю. Так завжди було в Україні. На відміну від Польщі, де фольклор став «цепелією» (цепелія — фонетична абревіатура назви Центру народної та художньої промисловості (Centralа Przemysłu Ludowego i Artystycznego — CePeLiA) — прим. пер.) і чимось немодним, в Україні традиція дуже жива, її плекають, переосмислюють, вона стає частиною моди. І тим більше під час війни, коли ідентичність під загрозою, люди звертаються до цього арсеналу. Можна побачити, як молоді дівчата поєднують вишиті хустки з худі, етнічні прикраси зі соломи з джинсами та кросівками. Популярним брендом є Riot Division, чиї проекти базуються на військових елементах, яких також дуже багато, і на дівчатах,  і на хлопцях. Я б ризикнула стверджувати, що Київ став ще цікавішим у модному плані, ніж до війни.

— У післямові до польського видання «Особистих речей» ти написала, що героїзмом є відновлення влади над власним зовнішнім виглядом і речами, якщо хтось забрав у вас свободу. Ти б так сказала українським жінкам?

— Безумовно! Я бачу, що це дуже інстинктивно. Я спостерігаю за багатьма інтернет-творцями з України, які показують, як це відбувається сьогодні. Однією з них є інфлюенсерка Валерія, яка виступає під псевдонімом в Instagram. З перших днів війни вона розповідала про зруйнований будинок своїх дідуся і бабусі та про те, як вона переховувалася. Вона іронічно і влучно писала про життя під час війни мовою лайфстайл-журналів. Я асоціювала це з практиками таборів, коли жінки малювали глузливі ескізи одягу, який мав бути «криком моди» в таборі влітку 1944 року — вони малювали моделі суконь із смугастої тканини, звисаючих ложечок і хусток. Сатира дозволяла на мить забути про страх. Двадцятирічна Валерія робила щось подібне.

Є й інші позиції — мова гордості і навіть демонстративного життя попри все. Незважаючи на війну, я хочу жити і показувати, що Україна не тільки бореться, але й творить, і паралельно з війною, яка поглинає її ресурси, будує свою ідентичність

Війна має багато вимірів, і цей є одним з них — частиною стійкості та відновлення контролю над іміджем країни. Це зовсім не дрібниця. Так само можна намагатися не піддатися російській машині, яка каже: «Ви такі самі, як ми, ви підпорядковані нам, ви є частиною історії Росії». Ні, ми маємо свою власну історію, свої костюми та реквізит. Шукають цю міфологію, архетипи, традиції, щоб повернути їх собі в наш час. Все це дуже занурене в новий український брендинг. З одного боку, ми маємо абсолютно руйнівну війну, але водночас це простір для створення нового життя, нації, нової історії та нового стилю життя українців. Це надзвичайно цікаво.

— Тебе багато чого зачаровує в українцях, про що ти часто згадуєш.

— Я маю безліч захоплень. Безумовно, це легкість у налагодженні розмов між людьми. Кількість випадкових розмов, які я мала у Львові та Києві практично з усіма, не можна порівняти з тим, що я переживаю в Польщі. З ким би я там не заговорила, всі доброзичливі. Я їду автобусом і розмовляю з жінкою про її онуків. Коли хтось дістає щось поїсти, одразу пригощає. Це свого роду турбота. У магазині я завжди можу з ними поговорити. Нарешті, ця жіночність! Я рада, що можу мати подруг в Україні та Польщі, з якими ми можемо поговорити про наші фемінізми — наприклад, як вони відрізняються, де ми є і як ми можемо допомогти одна одній.

Я захоплююся стійкістю українок, їхньою резистентністю на різних рівнях. Жінки пішли воювати, вони приймають те, що відбувається, по-різному, кожна по-своєму. Часто вони не хочуть про це говорити

Я зауважила, що це не просто, і не дивуюся, бо це травмує. Тому я завжди намагаюся уникати розмов про війну, якщо тільки хтось не починає. Я дружу з Оксаною Литвиненко і близькі мені теми, пов'язані з війною, яка зачіпає жінок також на рівні їхніх тіл. Неймовірно, як вони змогли так швидко впоратися з цією травмою. Не соромитися, зібратися, захистити себе, говорити про це голосно.

— Ти сказала, що наш фемінізм інший. Можеш це розширити?

— Можна скласти враження, що українки більше згодні зі своєю соціальною роллю. Водночас вони не усвідомлюють, наскільки вони сильні. Ця війна дасть їм зрозуміти, що традиційні ролі є важливими, що вони можуть залишатися в них, але можуть по-іншому позиціонувати себе в них. Моя подруга, співзасновниця Центру допомоги, яка деякий час жила в Польщі, розповідала мені, що вступити до університету і здобути докторський ступінь було великою справою, яку довелося обговорити з батьками. Від неї очікували, що в двадцять з гаком років вона вже матиме чоловіка і дітей. Зараз дивний час, коли жінки одночасно хочуть народжувати дітей і доглядати за ними, мати сім'ї і жити повним життям, але з іншого боку, вони бачать, як багато вони можуть зробити, коли їм довелося заново винайти себе і вони зарекомендували себе в багатьох сферах. Цей фемінізм, який для них був неназваним, тепер отримає свої голоси. Гаська Шиян, авторка «За спиною», одна з українських письменниць, яку я дуже люблю, намагається підважити традиційні жіночі ролі та те, що українки мають певні обов'язки. Героїня «За спиною» має хлопця на фронті і намагається якось влаштуватися в цій воєнній ролі, але водночас вона є бізнес-леді. Вона має лише успіхи, багато грошей, інтенсивне міське життя. Вона не до кінця хоче бути Пенелопою, яка публікує жалісливі заклики на Facebook, хоча суспільство очікує, що вона саме такою буде. Тож вона протягом усієї книги веде переговори про те, на що вона може собі дозволити як українка в країні, охопленій війною, які є ці невимовні культурні рекомендації. Фемінізм українок сьогодні перебуває в дуже парадоксальному становищі.

— «Особисті речі» кожній з нас говорять, що коли ти подбаєш про себе, навіть у цих, на перший погляд, не найнагальніших справах, ти станеш сильнішою. Чим може бути твоя книга для українок?

— Марта Студенна-Скруква сказала мені, що погодилася перекладати зустріч зі мною в Києві тільки тому, що моя книга була єдиною річчю, яку вона могла читати в той момент, коли те, що відбувалося навколо, так сильно її особисто торкнулося. Її брат, який воював на фронті, потрапив у російський полон.  Вона замислювалася, як він справляється в такій ситуації, що він може зробити, щоб почуватися краще, чи має він шанс вийти з цього психологічно. «Твоя книга допомогла мені сумувати, дала мені надію. Щось подібне вже колись траплялося і минуло, це можна пережити», — сказала мені Марта.

‍

Переклад: Анастасія Канарська