Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>За період існування фонду «Корпорація монстрів» його засновниця і директорка Катерина Ножевнікова отримала Орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, потрапила до рейтингу найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» 2021, стала почесним громадянином Одеської області. В 2024 видання «Українська правда» відзначило Катерину Ножевнікову як одну зі ста відомих українських діячів, які своєю діяльністю наближають перемогу країни у війні з Росією.<frame>

Від памперсів — до зброї
Історія одного з найбільш авторитетних і впливових благодійних фондів України — «Корпорації монстрів» — розпочалася з інтернет-спілкування кількох жінок на популярному колись «Одеському форумі». Одна з них, Катерина Ножевнікова, фахівчиня з міжнародного туризму, тоді тільки народила сина, у декретній відпустці побачила оголошення про збір коштів для самотньої матері, які жила під сходами, зібрала для неї речі, відвезла й зрозуміла, що в світі є люди, які потребують її допомоги.
Перший офіс волонтерок, які жартома стали називати себе «монстрами», був у салоні автівки Катерини. Першими підопічними — діти, які потребували допомоги через серйозні проблеми зі здоров'ям. Першим великим проєктом — ремонт лікарняних палат в Одеському дитячому опіковому центрі.
Спочатку волонтерки збирали іграшки та памперси для дітей опікового центру. Пізніше організували щоденне харчування для літніх і самотніх одеситів у межах проєкту «Добрий обід», допомагали лікарням, притулкам, опікувалися маломобільними людьми, возили гуманітарну допомогу в прифронтові області, куди Росія принесла війну ще у 2014 році, допомагали дітям і родинам переселенців.
Датою створення волонтерського центру вважається 10 червня 2014 року. «Тоді зателефонували з облдержадміністрації, — розповідають у фонді. — Сказали, що привезли до Одеси п'ятсот дітей-сиріт з Луганської області і запитали, чи можемо ми допомогти. Більшість дітей була тільки з пакетами — що встигли схопити, з тим і поїхали». У 2017 волонтерську ініціативу офіційно зареєстрували як благодійний фонд «Корпорація монстрів».
На початку повномасштабної війни Катерина Ножевникова сподівалася, що фонд не буде міняти напрям роботи, однак вже за тиждень змінила свою думку: «Я не уявляла війну такого масштабу і не уявляла, наскільки ми були не підготовлені до неї».
У вересні 2023 року фонд отримав ліцензію на закупівлю зброї для військових.
З пандемії — на велику війну
— Від початку березня 2020 року благодійний фонд «Корпорація Монстрів» допомагав хворим на коронавірус, видавав кисневі концентратори, закуповував медикаменти для лікарень, — згадує Катерина Ножевнікова. — Тоді працювали по 16-18 годин — так працюємо і зараз. З початком повномасштабної війни багато людей виїхали, над частиною взяли опіку іноземні фонди. Паліативних хворих, літніх людей, які залишаються в Одесі — жодного не зняли з обліку. Тож ми продовжуємо забезпечувати їх ліками, їжеєю, засобами гігієни, але 90% нашої роботи зараз — це потреби військових.
.avif)
— Чи не шкодуєте, що доводиться часто за державу вирішувати кризові ситуації — спочатку в соціальній сфері, тепер в обороні?
— Безумовно, багатьом державним системам потрібні зміни, але рятувати ситуацію треба прямо зараз. Багато наших підопічних можуть не дожити до системних змін. Без нашої допомоги не вистоїть держава. Втім навіть в межах своєї благодійної діяльності ми на зв'язку з військовим командуванням, з цього рівня теж даємо поштовхи для змін.
Зараз ми просто робимо все, щоб «людям змін» було куди прийти, рятуємо державу
Маю надію, що колись держава працюватиме ефективніше. Надію на молодь, на людей з досвідом з громадського сектору, що вони принесуть туди інші цінності. Водночас фонди більш гнучкі, не такі бюрократизовані, як державний апарат. Ми маємо перевагу в оперативності.
— Один з найбільш сильних наративів останнього часу — про втому від війни. Чи менше стало через це допомоги?
— А що казати про втому тим, хто на фронті три роки, а хтось — десять? Як порівняти їхню втому з нашою? Людей, які буквально віддають життя й здоров'я на війні, хоронять побратимів, втрачають ноги, руки, зір?
Я мало спілкуюся з людьми. Коли надходить запит від військових, просто заходжу на фейсбук і пишу про це пост. Інколи у мене виходить підібрати такі слова, які одразу влучають у серце — збір закривається за пів дня. Буває, що мої слова не такі сильні, тому це може зайняти певний час.
Якщо говорити про донати, то щиро визнаємо: українці через війну стали жити гірше. Ростуть ціни, менше доходів, життя стало біднішим, адже війна — це чорна ненажерлива діра.
Зібрали, передали, а потім обстріл — і все знищено
Добре, коли це майно, а не люди.
З одного боку, у нас гинуть військові, комісуються через інвалідність, з іншого — у військо весь час приходять нові люди, формуються нові бригади, які треба всім забезпечити. Методика зборів грошей останнім часом відрізняється від попередніх років. Треба знайти правильні слова, сподіватися бути почутим і що саме в цей момент, коли людина вас читає, у неї будуть гроші, щоб задонатити.
— Думаєте, справа лише в доходах?
— Коли читаю дописи у колег з обуренням, що цивільні не так відчувають війну, мені хочеться запитати: кому ви це пишете? Якщо тим, хто живе «своє прекрасне життя» під час війни, то вони все одно не прочитають
Нашій аудиторії нагадувати не треба. Вони донатять з того, що мають. 90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, лише 10-15% — іноземні донори. Вся країна зараз — за рідкісним виключенням — це один великий благодійний фонд, який тримає фронт.
Одиночний пікет проти неефективності чиновників
— У вересні 2023 року ви першою в Одесі вийшли на одиночний пікет «проти корупції». Чи підтримуєте думку, що корупція нищить Україну гірше, ніж росіяни?
— Насамперед наратив щодо виключної «української корупції» — несправедливий. Корупція є в усіх країнах, навіть найбільш благополучних. Питання у пропорціях, реакції суспільства, поширені інформації про це.
Увага світу прикута зараз до України. Все сприймається гіперболізовано. Українське суспільство теж реагує на випадки викривання корупції загострено. Будь-яка ситуація трактується не просто як злочин, зрада. У війні на виживання — це ніж в спину, за який хочеться розстрілювати.
Я вийшла на пікети не через корупцію, а через неефективний розподіл бюджетних коштів. Коли на фронті бракує безлічі речей, але їх не купують — не тому, що бракує державних коштів, а тому що вони нераціонально витрачаються на ремонти по другому колу.
Я хочу, щоб з бюджету Одеси виділяли достатньо коштів на оборону.
Своєї мети, вважаю, досягла. Якщо до пікетів Одеська міськрада витрачала на військо 350 мільйонів, то після — вже 1,5 мільярда гривень

— Часто українську корупцію використовують як аргумент зменшити допомогу Україні…
— Наша війна, серед іншого, й за те, щоб ми могли побудувати більш справедливу країну. Якщо сюди прийде Росія, у нас не буде такої можливості.
Наведу аналогію — у нашого фонда є підопічна дитина, чудова, добра, але з родини, де неблагополучна атмосфера, у батьків є залежності. Чи варто перестати допомагати цій дитині, якщо у неї такі батьки?
Мільйони українців сьогодні долучилися до оборони — своїми життями, здоров'ям, грошима. Ми боремося за своє існування, за збереження своєї країни, свого народу. Але наша війна значно масштабніша. Це війна за світоустрій, який був встановлений після Другої світової війни.
Ми із жахом чуємо заяви світових лідерів, які грозяться дістати із шухляд старі карти, струсити з них пил і з'ясувати, хто може претендувати на Гренландію, Канаду, Панамський канал — просто за правом сильного. Цю «скриню Пандори» відкрила Росія. Закрити її може Україна. Вона сьогодні боронить поняття «суверенітету» для всіх країн, не лише для себе. Допомога Україні — це інвестиція в безпеку всього світу.
Про що мовчать українські волонтери
— Українська журналістка Зоя Казанжи ввела в обіг поняття «травма волонтера»: він багато бачить, багато знає, але не про все може розповісти. Про що ви мовчите?
— Мовчати про чималу кількість історій доведеться до кінця війни. Вони не всі погані. Є приклади неймовірного героїзму, неординарних рішень. Погані теж є, однак це не на часі. Люди, навіть у нас в Одесі, до кінця не розуміють, що це не просто ситуація, коли зміняться обличчя в керівництві міста чи країни. Я не хочу, щоб вони дізналися, що на практиці означають слова «депортація», коли доведеться залишити свої дома без права повернення, або десь повториться Буча.
— Ваш фонд ніколи не боявся відмовляти, якщо це не ваша специфіка. Ображаються?
— Я завжди дотримуюся принципу, що краще системно працювати в якихось вузьких напрямах, ніж розпилятися на все.
Ми маємо три основні напрями. Перший — тактична медицина. Це логічно. Ми роками займалися медициною. Це збереження і порятунок життів.
Другий — дрони та зв'язок. Ця високотехнологічна війна, не схожа на жодну іншу. Воювати треба дронами, а не людьми. Нехай гинуть дрони, а не люди. Дрони — це все: розвідка, знищення ворожих вогневих точок. У нас навіть є проєкт під умовною назвою «Глово», в якому дрони доставляють нашим воїнам їжу, воду, зв'язок до труднодоступних місць.
І третій напрям — зброя. Щомісяця фонд передає допомоги військовим десь від 20 до 35 мільйонів гривень. Це тисячі сотень аптечок, дронів.

— Чимало волонтерів, благодійників вигоріли через недовіру до них, звинувачення у зловживаннях. «Монстри» — фонд з довірою, але як вдалося її побудувати?
— Мій принцип — бути максимально прозорою, чесною з людьми навіть у дрібницях. У нас завжди десятки звітів. Я готова зустрічатися та відповідати на всі питання. Саме це перетворює навіть найбільш запеклих «хейтерів» на друзів фонду.
Два найбільших донора «Корпорації монстрів» колись не те що нам не вірили, вони не вірили взагалі в ідею благодійності
Більше смерті я боюся втратити репутацію та довіру людей. Мене так виховував мій батько: тримати слово, соромитися зробити щось негідне, дорожити репутацією. Коли я бачу, як людина, підозрювана в корупції, викидає з вікна мішки з грошима, а через пару днів сидить у Верховній Раді, наче нічого не сталося… Я б від сорому вмерла, ніж так зганьбитися.
Мені багато разів пропонували відкати, але я завжди такого боялася. Рано чи пізно все стане відомим, і я не зможу з цим жити. Боюся не розголосу, а втратити довіру людей, які через мене підтримують інших
Важливо, щоб всі придбання фонду були максимально ефективними, економними, якісними. В умовах війни важливо раціонально витрачати кошти, купувати за найкращою ціною, найбільш якісне. Я не визнаю позиції фондів, волонтерів, які на запитання про витрати кажуть, що це, мовляв, не ваша справа й відповідати не буду. Ви оперуєте чужими грошима — тож маєте бути максимально підзвітними.
Звісно, ми теж живі люди, теж можемо помилятися — але вміння визнавати свої помилки, щиро про них казати — теж частина прозорості фонду.
— А з чого ви живете? Ви отримуєте у фонді якусь зарплату? Знаю, що протягом багатьох років, поки ви займалися благодійністю, вас підтримував ваш чоловік. Але з початком великої війни навантаження на волонтерів стало настільки інтенсивним…
— Українське законодавство дозволяє використовувати 20% доходів фонду на виплату зарплат, оренду офісу, оплату поточних видатків. Так от «Монстри» ніколи не користувалися цією можливістю. Коли фонд офіційно зареєстрував діяльність, кілька попечителів, підприємців з Одеси, поклали на спеціальний, окремий рахунок, який має умовну назву «на спартанців», гроші для забезпечення адміністративних видатків фонду. Таким чином всі гроші, які надсилають доброчинці, йдуть виключно на благодійні проєкти. А якщо люди хочуть допомогти ще й нам, волонтерам, вони поповнюють цей окремий рахунок і напряму фінансують діяльність людей, які працюють у фонді.
.avif)
— Оскільки наша розмова — для порталу Sestry, який читають українки за кордоном, хочеться запитати, чи досить надходить допомоги від тих, хто виїхав, для України?
— Мені важко коментувати це питання, бо я не спілкуюся з такою кількістю біженців, щоб узагальнювати. Серед благодійників фонду є ті, хто виїхав, але постійно допомагає великими сумами. Чи можу за їх вчинками робити висновки про всіх? Очевидно, що ні. Як і за десятком українських чоловіків, які десь в Гамбурзі п'ють пиво, не можна робити висновок, що всі українці за кордоном безвідповідальні.
Єдине, я б розділяла біженців на тих, хто виїхав і не планує повернутися, і на тих, хто виїхав і хоче назад. До перших у мене менше питань. Це їхній вибір, за який я нікого не засуджую, будувати своє життя в іншій країни.
Якщо ж людина планує повернутися і просто спостерігає з-за кордону, як інші тут вмирають, отримують інвалідність заради збереження України, як працюють під ракетними обстрілами, змінюють систему на межі можливостей — а вони просто вичікують, щоб повернутися пізніше — це неправильно.
У нас важка ситуація на фронті, ми програємо інформаційно російській пропаганді. Кожен українець, хто не вдома, має в межах своїх можливостей долучатися донатами, народною дипломатією, щоб допомогти Україні перемогти в цій доленосний битві.
Українські волонтери та їхні благодійники не керують цим боєм, але ми, як медсестри, повзаємо полем битви, перев'язуємо і витягуємо звідти тих поранених, кого ще можна врятувати, забезпечуємо всім необхідним тих, хто цей бій може зупинити. Варто робити це всім разом

Фотографії з приватного архіву
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!