Ексклюзив
20
хв

Розлучені через або завдяки війні

Україна увійшла до п’ятірки країн світу за кількістю розлучень у 2023 році. Чому і як руйнуються українські родини під час війни і чому для деяких це стає спасінням? 

Галина Халимоник

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Психологи стверджують, що за рівнем травматизації розлучення поступається лише смерті. Адже розлучення, в певному сенсі, теж є своєрідною смертю — це кінець родини, стосунків, спільного життя, мрій і надій на майбутнє разом «в горі й радості». 

Нещодавно Sesrty писали, що війна змусила український уряд шукати цифрові рішення для допомоги українським парам, які розділені кордонами та лінією фронту, аби вони могли швидко побратися. Втім війна не лише посилила розуміння цінності шлюбу, але й розлучила чимало пар. Для багатьох війна стала випробуванням на міцність стосунків і каталізатором розставання.

У важкі часи люди частіше розлучаються 

Згідно з даними World of Statistics за 2023 рік, Україна увійшла до п’ятірки країн світу за кількістю розлучень — 70% від укладених шлюбів. У першому півріччі 2024 року на 10 шлюбів приходилося 5 розлучень. 

Якщо до повномасштабної війни ініціаторами розлучення були здебільшого жінки, зараз тенденція змінилася — на розлучення стали частіше подавати чоловіки, стверджує суддя-спікерка Деснянського районного суду міста Києва Валерія Бобко в інтерв'ю «Українському радіо». 

Світовий досвід показує, що найбільший вплив війна має не на цивільних, а на військових. Ветерани, які бачили бойові дії, на 62% більше схильні до розлучення порівняно з тими, хто не брав безпосередньої участі у війні. І що довше тривають військові дії, то більше ризик розлучення, стверджує дослідження корпорації RAND. 97% розлучень сталися після повернення з бойових дій (і часто їх ініціюють жінки-військові). 

Разом з тим ці дослідження проводились у країнах, де цивільні партнери військових залишалися у звичному для себе середовищі. Тоді як війна в Україні має особливість — вона викликала наймасштабнішу міграційну кризу з часів Другої світової війни. Чимало жінок з дітьми перебувають за кордоном або переїхали в інший регіон, чоловік — часто на фронті або залишається вдома в Україні, далеко від родини. Перебуваючи в довгій розлуці, люди природно влаштовують своє особисте життя з тими, хто «ближче до тіла». 

Українка Ольга ділиться: «Я розлучилася, тому що вивезла дітей у безпечне місце, а чоловік настільки «злякався», що попросив «прихистку» в іншої жінки. Тепер маю намір залишитися жити за кордоном, оскільки одна у військовий час в Україні не зможу забезпечити основні потреби і належний розвиток себе та двох дітей. Мій вже колишній чоловік впевнений, що я сильна і впораюсь»…

Війна підсвічує проблеми шлюбів або чому шлюби руйнуються 

Якщо подивитися на проблему ретроспективно, простежується абсолютна залежність між потрясіннями в державі та змінами в особистому житті. У важкі переломні часи люди шукають підтримки, захисту й любові, тож збільшується кількість шлюбів, але водночас саме ці труднощі можуть стати причиною руйнування родин, створених раніше. 

Найбільша кількість шлюбів і розлучень сталась у перші роки незалежності України. З 1991 по 1994 рік було зареєстровано понад 200 тисяч розлучень щорічно. Це найвищі цифри за всю історію незалежної країни. Протягом наступних десятиліть ситуація стабілізувалася: у середині 2000-х, коли економіка стала відновлюватися, кількість шлюбів збільшилась, а розлучень — пішла на спад.

У 2020 році через пандемію COVID-19 шлюбів стало менше через карантинні обмеження, але й кількість розлучень знизилася через складнощі судових процесів.

Повномасштабна війна кардинально вплинула на динаміку шлюбів і розлучень.

У 2022 році в Україні спостерігався «весільний бум», оскільки люди прагнули укріпити родинні зв’язки в умовах невизначеності. Проте вже в 2023 році зросла кількість розлучень, і ця тенденція тримається досі. Соціологи прогнозують, що після завершення війни кількість розлучень знову зросте

Разом з тим якщо проаналізувати різні дослідження, то «війни» як причини для розлучення там немає. Вона лише підсвічує причини, через які руйнується шлюбний зв'язок. Одна з найголовніших — недостатня або неефективна комунікація між партнерами. Яка призводить до накопичення невдоволення та втрату емоційної і духовної близькості.

— Багато шлюбів розпадаються через невірність, втрату довіри, зловживання психоактивними речовинами одного з партнерів, конфлікти й уникнення шлюбних зобов'язань, — зазначає психологиня Ірина Овчар. — Хоча війна не є безпосередньою причиною розлучень, вона може посилити існуючі проблеми у відносинах, створюючи додатковий стрес, емоційну напругу, фізичну і психологічну відстань, а також різницю досвідів між подружжям, що перебуває в різних умовах.

«Я виходила заміж не за «сцикуна»

Однією з перших моїх знайомих, яка подала на розлучення після повномасштабної війни, стала 28-річна Оксана Ковтун (ім'я змінено на прохання героїні — Ред.). Колись це була гармонійна пара: високий стрункий блондин та тендітна сіроока блондинка, які познайомились під час навчання в морській академії. Він дарував велетенські букети квітів, влаштовував романтичні побачення на найвищій будівлі рідного міста, разом вони каталися на конях, велосипедах, займались дайвінгом, ходили в походи з наметами. 

Повномасштабна війна заскочила їх по різні боки кордону. Вона залишилася в Україні, він був у морі. Коли повернувся з плавання, оселився в Румунії, потім — у Польщі. Довго вмовляв дружину приєднатися, зустрілися через рік на зйомній квартирі в польському Вроцлаві. Домовлялися повернутися разом, але він так і не наважився — щоб не бути мобілізованим. 

Оксана була розчарована його позицією, особливо після року волонтерської діяльності, коли побачила силу духу інших українців, готових на все заради майбутнього країни: «Я виходила заміж не за «сцикуна». Цей рік я спілкувалася з найкращими українськими чоловіками та жінками, які пожертвували всім, щоб Україна збереглася, захищали нас. Як я можу дивитися їм в очі, якщо мій чоловік ховається? Я ніколи не відновлю повагу до нього. Хоча мені страшенно шкода». Їх розлучили швидко, бо не мали спільних дітей та майна. 

Фото: Omar Marques / Anadolu Agency/ABACAPRESS.COM/East News

За три роки, відколи збираю історії про українських жінок-біженок, довелося вислухати десятки схожих історій про розлучення під час війни. Ось уривки історій, які чула останнім часом:

Інна, 39 років: «Ми роками жили заради дітей, наша родина залежала від його заробітків. Опинившись за кордоном одна з дітьми, я спочатку думала, що не витягну це все. Потім якось життя почалося налагоджуватися: вивчила мову, з'явилася робота, діти в школі. Ніхто на мене не тисне, не принижує. Поки що ми офіційно не розлучені, але подумки я вже не вважаю себе його дружиною».

Марина, 40 років: «Я постійно була в наших стосунках «гаманцем». Працювала на кількох роботах, всі гроші вкладала в його бізнес, а він програвав доходи в онлайн-казино. Мені навіть погрожували, що спалять будинок, якщо не допоможу розрахуватися. У Польщі мене й дитину безкоштовно взяла до себе родина, я працювала прибиральницею в двох місцях, щоб погасити кредити. Коли віддала останній борг, видихнула — більше до нього не повернуся. Їздила додому, щоб розлучитися».

Олексій, 40 років: «Ми виїхали в Ірландію разом з дружиною. Вона знайшла місцевого чоловіка та зібрала мої речі. Живу тепер поруч, бо хочу бачити дітей».

Мілана, 37 років: «Чоловік дуже переживав, щоб ми з дітьми виїхали. Сказав, що мені буде безпечніше за кордоном. Спочатку кожного дня дзвонив, писав, а потім дедалі рідше. Згодом дізналася, що у чоловіка є «бойова подруга». Повернулася, думала, що врятую шлюб, але не вдалося».

Ірина, 47 років: «Мій чоловік сильно змінився з початком війни. У нього почалася депресія, він став відлюдкуватим. Намагалася йому допомогти, але він тільки більше занурювався в себе. І зрештою подав на розлучення».

Любов, 61 рік: «Дізналася про роман чоловіка з молодшою жінкою після того, як виїхала з дітьми до Іспанії. У нас там був куплений готель ще до війни, і він мав приєднатися, але не їхав. Від друзів дізналася, що він давно має роман з молодшою на 24 роки жінкою. Ми розлучилися, вони побралися, і тепер він всім розповідає, що винна я, бо виїхала».

Аліна Шубська розійшлася з чоловіком під час війни. Приватний архів

Втім інколи розлучення стається без надриву та драми. Війна лише підсвічує, що цим двом людям більше не по дорозі. Аліна Шубська розповідає свою історію:

— Наша з чоловіком сім'я була хорошою. Звичайно, були проблеми, зокрема мій алкоголізм, але ми справлялися. Єдиною причиною наших сварок було те, що ми дуже різні. Він спокійний і вдумливий, любить глибоко розбиратися у всьому, довго приймає рішення і зрештою створює геніальний продукт. Я ж — людина, яка швидко діє: придумала і зробила. Наші темпи не збігалися, і через це ми злилися одне на одного. Йому більше підходить життя в затишному містечку з власним садом. Моя мрія — власна квартира у великому місті, де на першому поверсі можна купити що завгодно. З початком повномасштабної війни ми дуже підтримували одне одного. А коли звикли до нових умов, якось тихо розійшлися.  Розлучилися у красивому вбранні, сходили до ресторану. Залишилися кращими друзями.

Чий біль сильніший? 

Біженці мають вищі показники розлучень та повторних шлюбів порівняно з іншими групами населення. Це пов'язано з кількома ключовими факторами: вони часто переживають високий рівень стресу та психологічної травми через вимушене переселення, втрату близьких, адаптацію до нових умов життя, стикаються з економічними проблемами, такими як безробіття або низька заробітна плата. Вони можуть відчувати соціальну ізоляцію в новому середовищі, що часто знижує рівень підтримки і збільшує ризик конфліктів у шлюбі​. 

Українка Світлана Максимець звертає увагу, що в онлайн-додатках для знайомств типу Тіндера чимало чоловіків навіть не приховують, що є «тимчасовими холостяками», поки дружина не повернеться додому, шукають когось, хто «зварить борщ та зігріє в ліжку». Вони виправдовують себе тим, що «дружина у безпеці, а я тут під ракетами та бомбами». 

У родинах, які вимушено розділились, відбувається зміна традиційних ролей: жінка перебирає на себе всі функції із забезпечення та вирішення проблем родини, а чоловік, який залишився вдома, має самостійно вести господарство

Психолог Ірина Овчар говорить, що чоловіки дуже важко переживають розділення родини. 

— Чоловікам дуже боляче залишатися на самоті, без родини та дружини поруч, спостерігати, як діти ростуть окремо, — пояснює психологиня.

Психологиня Ірина Овчар. Приватний архів

Дехто справляється з цим легше, що напряму залежить від нервової системи та характеру, інші — складніше. Проблему посилює те, що люди не відчувають глибоко досвіду одне одного, адже опинились у різних умовах життя. Наприклад, військові мають справу з надзвичайним фізичним і моральним навантаженням. Цивільні в Україні стикаються з постійними тривогами, самотністю. Жінки, які виїхали за кордон, можуть не розуміти переживань своїх чоловіків через власні труднощі: пошук житла, роботи, організація навчання дітей, вивчення мови, адаптація до нового оточення і законів. Кожен з пари вважає свій досвід найважчим, а знецінення з боку іншого охолоджує стосунки. 

— Буває, жінка намагається розповісти про свої переживання та страхи, а чоловік навіть слухати не хоче, бо сам є наодинці зі страхом смерті, страхом загинути від удару ракетою. 

Якщо пара дійсно налаштована зберегти стосунки, вона має говорити на теми, які стосуються не лише побуту чи дітей, а й почуттів, емоцій, страхів. 

Інколи розлучення — це звільнення 

Психологиня Ірина Овчар багато працює з жінками за кордоном і з подивом для себе дізналася, що значна кількість жінок, які виїхали, на момент виїзду вже не мали почуттів до своїх чоловіків. 

«Вони вже не хотіли жити в шлюбі, але продовжували з різних причин — спільне житло, недостатня зарплата для утримання себе і дітей. До війни розлучатися не було явної причини. Коли жінки виїхали, знайшли роботу, житло, відчули, що можуть жити самостійно. І це підштовхнуло їх на крок, про який вони підсвідомо думали раніше», — розповідає психологиня.

Інколи розставання «через війну» є звільненням від аб’юзивних або залежних стосунків. «Переїзд і фізична відстань від аб’юзера нарешті дали мені сил, щоб подати на розлучення» — діляться у закритому чаті жінки, які пережили домашнє насилля. 

Дарина Брикайло каже, що пережити розлучення важко, навіть коли воно незворотнє. Фото: Ганна Гончарова

Так само радіють ті, хто вийшов із залежних стосунків, зміг пережити зраду. Однак і вони кажуть, що це було непросто. Дарина Брикайло, яка нещодавно розлучилася через зраду, каже: 

— Для мене це було справжнім звільненням, адже три роки до того я жила в зрадах з боку чоловіка, намагаючись зберегти родину за будь-яку ціну. Розлучення стало єдиним шансом на самозбереження, і разом з тим це була і трагедія. Ми прожили 14 років у шлюбі, маємо трьох дітей. Це була болюча втрата, яку я пережила з гірким сумом — наче смерть близької людини.

— Для мене розлучення було важким кроком, який потребував багато сили і ресурсів. Не кожен може наважитися на це. Але найважливіше — в будь-якій ситуації думати про себе. 

Це — єдина порада жінкам, які розмірковують про розлучення.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Хто сказав, що жінки не освідчуються»? Історія кохання військових медиків

Ексклюзив
20
хв

«Лібідо зникло після Бучі»: як війна і біженство впливають на інтимне життя українок

Ексклюзив
20
хв

Гніздо

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress