Чи є у вас план Б? Терміновий пошук офіційної роботи в Польщі, аби зберегти виплату 800+

У 2022 році Польща стала символом солідарності з Україною. Але вже за три роки політична риторика помітно змінилася: українців дедалі частіше зображують як загрозу, а інтеграція поступово відходить на другий план — натомість усе більше говорять про безпеку й контроль. Про те, як і чому антимігрантська риторика стала політичним мейнстримом, говоримо з журналісткою і науковицею, дослідницею міграції Оленою Бабаковою.

Центральна тема дискусій

Діана Балинська: Які теми зараз найбільше досліджуються у сфері української міграції в Польщі?

Олена Бабакова: Міграція сьогодні — один із центральних викликів не лише для Польщі, а й для всього Європейського Союзу. За результатами цьогорічного опитування Євростату, якщо 50% європейців вважають головною загрозою війну в Україні, то 44% — міграцію.

Зараз міграційна ситуація Польщі суттєво відрізняється від тієї, що була чотири роки тому, не кажучи вже про десять. Вона — центральна тема дискусій, політики, емоцій, тривоги у людей. І саме тому міграція активно досліджується — з різних боків і різними інституціями. Умовно їх можна поділити на три основні групи: соціологічні агенції, аналітичні центри (think tanks) й академічні інституції.

Перша група — це великі соціологічні фірми на кшталт CBOS чи IBRIS. Вони проводять національні опитування з великою вибіркою: за віком, статтю, регіонами. Перед тим, як результати з'являється на публіці, проходить близько місяця. Такі дослідження часто мають форму коротких запитань із простими відповідями — «так» або «ні». Наприклад: «Чи є міграція корисною для країни?» Але тут важливо розуміти: самі формулювання іноді вже містять оціночні судження. І коли ми бачимо в результатах, що, скажімо, 48% респондентів вважають, що «міграція — це добре», то це «добре» для кожного означає щось своє. Ці дані важливі, але поверхневі — вони не дозволяють зрозуміти глибинні причини чи мотивації.

Друга група — аналітичні центри. Це організації, які створюють експертизу, орієнтовану на вироблення поточної політики. Їхня мета — дати прикладну відповідь на питання, що цікавлять професійні групи, підприємців, політиків. Такі дослідження тривають довше — зазвичай від пів року до року — й охоплюють вузькі сегменти: ставлення до міграції серед працедавців, вплив мігрантів на ринок праці, польську ідентичність тощо. Їхні результати часто стають основою для створення рекомендацій — як для політиків, так і для конкретних секторів економіки.

І нарешті — академічна спільнота: університети, дослідницькі центри, Польська академія наук. Саме вони підходять до теми міграції з найбільшою глибиною та методологічною точністю. Часто це міжнародні дослідження, які охоплюють різні аспекти. Водночас це означає, що від формулювання теми до публікації результатів може минути два, а то й три–чотири роки. Наприклад, зараз ми спостерігаємо хвилю академічних праць, присвячених реакції Польщі на міграційні виклики часів пандемії COVID-19. Тобто це знання — найґрунтовніше і найякісніше, але воно працює з певним «академічним джетлагом», тобто постійним запізненням.

— Чи використовує влада результати досліджень про міграцію у своїх рішеннях?

— На жаль, ні. Ба більше, навіть коли наукові знання проникають у політичний дискурс, це зовсім не гарантує, що така оптика працює в інтересах мігрантів чи прав людини загалом. І це стосується не лише Польщі чи України, а й розвинених демократій.

У Польщі після виборів 2023 року з’явилися сподівання на більш фахову, менш популістичну міграційну політику. Віцеміністром з питань міграції став професор Варшавського університету, знаний експерт Мацей Дущик. ‍

Але згодом стало помітно: варто науковцю перейти на урядову посаду — його публічна риторика різко змінюється

У новій стратегії міграційної політики, яку він представив, майже відсутній акцент на демографічних викликах, економічних чинниках або інтеграційних механізмах. Розділ про інтеграцію формально є, але в ньому йдеться радше про асиміляцію. Натомість у центрі — сек'юритизація (тобто сприйняття мігрантів як потенційної загрози), популістські меседжі та асиміляційний підхід до іноземців.

Рішення на кшталт обмеження допомоги українським біженкам чи відновлення прикордонного контролю з Німеччиною ухвалюються всупереч науковим рекомендаціям — просто тому, що вони добре звучать у виборчій кампанії

Отже, маємо парадокс: фахівці при владі є, але знання, якими вони володіють, рідко трансформуються в реальну політику.

— Якщо говорити про сек'юритизацію: чому змінилося ставлення поляків до українців? Це наслідок політичних маніпуляцій, російської пропаганди чи природний процес?

— Насамперед, це не стільки зовнішній, скільки внутрішній процес. Польща, на відміну від Франції чи Бельгії, не має масових проблем з неконтрольованою міграцією. 

Більшість українців у Польщі працює, інтегрується, не обтяжує соціальні системи. Але попри це рівень тривоги та істерії у публічному дискурсі часом вищий, ніж у країнах з реальною міграційною кризою

Причина в тому, що Польща дуже швидко перетворилась з країни еміграції на країну імміграції, але ніхто з політичних сил не провів із суспільством серйозної про це розмови. Особливо в менших містах люди не розуміють, хто приїхав, навіщо, і що ці люди насправді роблять. Медіа й соцмережі активно підкидають відео, де, наприклад, іноземці агресивно поводяться, але без контексту, — тож незрозуміло, чи це взагалі в Польщі відбувається. Разом з тим люди це бачать знову й знов і відчувають загрозу.

На цьому тлі політики почали розігрувати карту міграції. Риторика будується навколо меседжу: «Польща зробила для України більше, ніж будь-хто, а у відповідь — «невдячність». Спершу цю риторику просувала «Конфедерація», потім — «Право і справедливість», а тепер, на жаль, і правляча коаліція, представники якої вважають себе лібералами. Є окремі винятки, але загалом маємо консенсус: міграція — це загроза. Мовляв, так, українці приїхали і працюють, але вони — загроза для нашого способу життя, вони загроза для того, що називається «польськість». І так, цих мігрантів треба інтегрувати, але для того щоб їх інтегрувати, ми все одно нічого не зробимо. Тож маємо таке замкнене коло.

На жаль, польські політики не вміють гратися в іншу політику, ніж в політику поляризації. Російська пропаганда, звичайно, присутня, особливо через проросійських онлайн-активістів, але її роль другорядна. Абсолютна більшість антимігрантського, антиукраїнського хейту генерується в Польщі.

Є дослідження, які показують, що понад 80% мігрантів працюють, платять податки, є підтвердження, що німецькі служби не привозять на кордон з Польщею тисячі біженців. Але факти вже не мають значення. Для багатьох поляків ультраправий наратив — реальніший, ніж дійсність

І невідомо, що з цим робити.

І що викликає найбільшу тривогу — зростає побутова агресія. Люди, з якими я спілкуюся, дедалі частіше стикаються з відкритим хейтом не лише в інтернеті, а в транспорті, на роботі, просто в побуті. Це новий рівень напруги. Коли «активісти» на кшталт Роберта Бонкевича вже ходять по прикордонню, перевіряють документи й на камеру переслідують мігрантів — це небезпечно. Вчора вони переслідували грузинів, сьогодні — громадян країн глобального півдня, завтра — можливо, українців, а післязавтра почнуть з'ясовувати і у місцевих, хто з них «справжній поляк».

Інтеграція вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі

— Як реагувати пересічному українцю на хейт чи агресію в публічному просторі в Польщі?

— Універсальної поради не існує, бо взагалі не буває правильної реакції на агресію — порушення ваших особистих кордонів це ненормально. З моїх спостережень, реакція залежить не стільки від сили характеру чи впевненості, скільки від вашого ресурсу: знання мови, статусу перебування, психологічного стану.

Одна справа — коли ви добре знаєте польську, маєте постійний легальний статус, почуваєтесь впевнено — тоді ви можете вказати на порушення, викликати поліцію, зафіксувати інцидент. Інша — якщо ви воєнна біженка, не говорите польською і почуваєтесь вразливо — тоді часто простіше проігнорувати ситуацію.

Часом достатньо спокійно попередити: «Не треба зі мною так розмовляти, це неприпустимо», «Якщо це не припиниться, я буду змушена викликати поліцію». Але в багатьох випадках мовчазне ігнорування — це теж стратегія самозахисту

І все ж — це не індивідуальна проблема, яку можна вирішити особистою поведінкою. Тут відповідальність лежить на польських політиках і правоохоронцях, які часто ігнорують такі прояви нетерпимості і цим фактично заохочують кривдників.

— За вашими спостереженнями, які зараз настрої серед українських мігрантів у Польщі?

— Загалом — тривожні. Практично всі, з ким я спілкуюся, вже мали досвід або чули про випадки ворожості не лише в інтернеті, а й у фізичному просторі. Це породжує настороженість, недовіру, а подекуди — бажання обмежити контакт із польським суспільством за межами роботи.

Але реакції дуже залежать від особистої ресурсності. Люди, які вже давно тут, мають стабільну роботу, житло, паспорт можуть легше «амортизувати» цю тривогу, наприклад, через іронію чи дистанцію. Натомість для тих, хто ще почувається вразливо — особливо новоприбулі, біженці — усе це сприймається гостріше, болючіше й тривожніше.

Цікаво, що навіть ті, хто не дуже стежить за польською політикою, інтуїтивно відчувають зміни в атмосфері. Люди починають шукати більш стабільні юридичні рішення: перехід з PESEL UKR на карту побиту, отримання резидентства, уточнення правового статусу — щоб мати під ногами трохи міцніше підґрунтя.

— А як щодо розмов про переїзд далі?
— Вони є, але радше у вузьких колах — наприклад, серед людей з вищим доходом, які розмірковують про умовну Іспанію чи Португалію. Більше таких настроїв зараз я бачу навіть серед білорусів, які часто легше отримують документи через карту поляка й мають більше «маневрового простору».

Але реальних випадків масового від’їзду або повернення поки небагато. ‍

Навіть якщо некомфортно, люди вже вкоренилися, мають роботу, житло, школу для дітей, і повторне «зривання» — це дуже непросто. Навіть повернення додому — це вже не те саме, бо за цей час усе вдома змінилося

Тобто поки що — більше тривожного очікування, ніж радикальних рішень. Але подивимось, що принесуть наступні місяці. Ситуація залишається динамічною.

— Чи очікуєте ви дій від уряду щодо поліпшення інтеграції мігрантів? І чи самі ми достатньо робимо, щоб вийти зі своїх «бульбашок»?

— Від цього уряду я вже нічого не очікую... Добре було б, щоб він хоча б реалізував власні плани відкриття Центрів інтеграції іноземців та забезпечив, аби оформлення посвідки на проживання для іноземців тривало кодексні 60 днів, а не так, як зараз — майже рік.

Так, ми часто варимося у своїх соціальних колах. Але брак спілкування з поляками — це не лише про небажання. Це також про відсутність фізичного простору і можливостей для перетину з польським суспільством.

Якщо ти працюєш 12 годин на фабриці, живеш у гуртожитку з іншими іноземцями й не маєш навіть часу вийти до парку — де і коли знайомитися з поляками? Це не про «не хочуть інтегруватися», це про відсутність точок дотику.

Так, батькам маленьких дітей трохи легше — можна познайомитися в школі чи на дитячому майданчику. Але для більшості це розкіш, а не норма.

Інтеграція — це завжди двосторонній процес. Мігранти мають адаптуватися, але й суспільство повинне бути готовим до різноманіття, а не діяти за логікою: «Станьте такими, як ми — і тоді вам нічого не загрожуватиме»

— Чи можуть допомогти ініціативи на місцевому рівні?

— Так, бо інтеграція нерідко вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі. Як у великих компаніях проводять тімбілдинги чи кулінарні воркшопи, щоб люди почали спілкуватися, так само потрібно робити й у громадах: через школи, університети, муніципалітети, громадські організації.

Навіть якщо ти дуже комунікабельний, хтось має організувати простір, де люди можуть зустрітися. Бо навіть у своїй країні після 30 не так легко заводити нових друзів — а тут ще й мовний бар’єр. Фраза «просто вийди і з кимось познайомся» тут не працює.

Частково ці функції мали би виконувати центри інтеграції іноземців, які планували відкривати за підтримки ЄС. Але проти них виступила праворадикальна «Конфедерація», а керівна «Платформа» проспала момент. І тепер сама почала повторювати: «Нам не потрібні центри інтеграції, нам потрібні центри польської культури». 

Це крок назад — до асиміляції замість інтеграції

Але нас багато. І це важливо

— Які у вас очікування щодо роботи створеного в Україні Міністерства єдності? Це справді крок до повернення українців, чи радше імітація діяльності?

— Очікування дуже скромні. Хочеться просто, щоб міністр не втік через чорний вихід після першої пресконференції. Якщо серйозно — добре, що влада взагалі публічно озвучила цю тему. Але чи справді для цього потрібно нове міністерство — велике питання.

На жаль, ми вже бачили чимало випадків, коли нові структури створюються більше для «показати, що ми щось робимо», ніж для реальної роботи. Тому певний скепсис — виправданий.

— Що насправді визначатиме, чи українці масово повертатимуться?

— Тут є два ключові фактори. Перший — які схеми переходу з тимчасового захисту на нові мігрантські статуси українцям запропонують після 2026-2027 років? Чи буде ця схема радше така, як зараз в Польщі, більш-менш підйомна для більшості біженців? Чи буде ця схема, як у Британії, де вона абсолютно непідйомна для 95% осіб?

Другий фактор — рівень антимігрантських настроїв у Європі. Якщо хейт до українських біженців у Польщі, Німеччині чи інших країнах зростатиме, це стане додатковим «поштовхом» до повернення. Іронія в тому, що це навіть може працювати на користь українській державі — без жодних її зусиль.

Взагалі, у багатьох країнах — і в бідніших (як Латвія), і в багатших (як Ірландія), програми повернення емігрантів працюють дуже обмежено. Люди не повертаються на заклик міністра. Вони повертаються, коли бачать сенс і перспективу. Тому тут розвилок дуже багато. Тож подивимось, що будуть пропонувати в законодавчому плані. Чи це буде підйомно для людей з невеликими доходами.

— Що особисто вам дає надію в темі української еміграції, попри всі труднощі?

— Ну… дешевий квиток на WizzAir, щоб бодай кудись поїхати з Польщі. І може, келих вина (Сміється).

Якщо серйозніше, я не думаю про це в категоріях надії. У мене швидше приземлене бачення. Так, публічний дискурс часто хейтерський, іноді нестерпний. Але гарні люди теж є. Це факт. І це важливо не забувати. Не всі ставляться до українців з ворожістю. Є люди, які бачать у тобі людину, а не паспорт і акцент.

Є й інші речі, які тримають. Нас багато. Це важливо. Ми вже не «поодинокі мігранти», ми — видима спільнота. Маємо свої організації. Ми не в повітрі. Є навколо кого згуртуватися.

Маємо союзників. Може, не завжди в уряді, але в парламенті, в медіа, серед активістів — так.

І головне — в нас є своя країна. Нам є куди повертатися. На відміну, скажімо, від білорусів, для яких повернення — це часто загроза опинитися у в’язниці, бо ти ворог для власної держави. У нас принаймні є дім. Так, там зараз війна, біль, проблеми. Але він є.

Міфи vs реальність

Нещодавно мене запросили долучитися до організації онлайн-зустрічі між українськими підлітками — тими, хто залишився в Україні, і тими, хто через війну був змушений шукати безпеки за кордоном. Аби створити простір для діалогу, взаємної підтримки й збереження спільної культурної ідентичності.

Пізніше, однак, європейські організатори відмовилися від реалізації задуму. Побоювання звелись до того, що такий формат може ненавмисно стимулювати бажання дітей залишити Україну. Адже діти, які зараз перебувають у Польщі, могли б розповісти ровесникам в Україні про чудову іноземну освіту, можливості для розвитку здібностей, подорожей, інклюзію тощо. І зрештою це, на їхню думку, могло б сприяти подальшому посиленню демографічної кризи, в яку Україна занурилась через повномасштабну війну.

Мене вразила ця впевненість у тому, що діти за кордоном щасливі, адаптовані й інтегровані, а також відчувають виключно плюси нового статусу. Я спілкуюсь з чималою кількістю українських підлітків, зокрема в Польщі, і з перших вуст знаю, наскільки часто вони відчувають глибоку самотність, депресію, виснаження, тривогу через розлуку з рідними, культурні непорозуміння, булінг, мовні бар’єри, життя в «українській бульбашці», хронічну втому їхніх матерів і невизначеність майбутнього. 

Глибоке усвідомлення ситуації — важливий крок до розуміння реального досвіду українських підлітків за кордоном. Яке допоможе ефективно їх підтримати. 

Хлопці, дівчата й українці

Після 24 лютого 2022 року Польща доклала значних зусиль для інтеграції українських дітей у свою освітню систему. Було забезпечено достатню кількість місць у школах, ліцеях і технікумах, згодом — запроваджено посади міжкультурних асистентів вчителів, створено інтеграційні класи, організовано додаткові заняття з польської мови. Усі ці кроки були спрямовані на те, щоб діти з України могли якнайшвидше опанувати мову, адаптуватися до нових умов навчання і впевнено почуватись у новому середовищі.

Але не все так просто. Так, наприкінці 2022 року майже всі українські однокласники моїх дітей, які навчалися в сьомому класі початкової школи, залишили польські навчальні заклади й повернулися до дистанційного навчання за українською програмою. Частину з них повернутися за парти польських шкіл змусили тільки обмеження у виплаті 800+ для українських дітей, які не навчаються в польській освітній системі. 

Причини цього — комплексні. Насамперед — різниця в навчальних системах. До українських учнів в 2022 році застосовували ті самі академічні вимоги, що й до польських, які роками навчаються за цими стандартами й вчать польську від народження. Мовний бар’єр, високий темп викладання, відсутність розуміння й підтримки в класі, а також надія на повернення в Україну й наслідки гострого стресу — все це посилювало відчуття ізольованості, «інакшості». І у багатьох спровокувало новий стрес і нову психологічну травму.

«У нашому класі сформувалися три окремі групи, навіть вчителі так до нас зверталися: “хлопці, дівчата й українці”, — згадує 15-річна Софія, яка мешкає з родиною у Любліні. — Українці відразу згуртувалися, оскільки польські діти вже мали власне, усталене коло спілкування, в яке нікого не поспішали пускати». Контакт з польськими однолітками не склався — ні з боку українців, ні з боку поляків не було реальних зусиль для налагодження комунікації. 

Мама Софії Оксана запевняє: родина доклала чималих зусиль, щоб сприяти адаптації дітей. Вони разом відвідували культурні події, брали участь у шкільних заходах, вивчали польську мову, регулярно спілкувалися з педагогами. Але на відміну від молодшого сина, який адаптувався доволі швидко, доньці-підлітку виявилось значно складніше. 

Ти маєш бути не за партою, а на фронті 

Особливо вразливими виявилися хлопці старшого підліткового віку. У розмовах з десятками родин лунала одна й та сама історія: українських хлопців ображали за те, що вони не на фронті, натякаючи, що їм слід повернутися й воювати. Деякі не витримували психологічного тиску — кидали навчання або навіть поверталися до України.

«Я працювала на трьох роботах — мила посуд, готувала їжу для кейтерингу, прибирала під’їзди. Була впевнена: головне, що діти у безпеці, навчаються, а я повинна забезпечити родину всім необхідним», — розповідає Надія, мама 18-річного Артема, яка разом із сім’єю переїхала до Польщі в березні 2022 року.

Але незабаром вона дізналася, що син майже не відвідує заняття у технікумі. Виявилось, хлопця принижували однолітки — мовляв, мав би бути на війні, а не ховатися в Польщі.

Між матір’ю і сином стався серйозний конфлікт: вона намагалася донести, скільки зусиль докладає, щоб дати йому шанс на спокійне життя. Він відрізав: «Я тебе про це не просив»

Родина звернулася до психолога, і спеціаліст пояснив: агресивні висловлювання польських підлітків часто є віддзеркаленням їхніх власних страхів. Вони підсвідомо бояться, що у разі поразки України воювати доведеться їм — вже за свою країну. 

Ми вас не просили нас рятувати

Психологиня Ірина Овчар тривалий час працює з дітьми й підлітками, які зазнали травматичного досвіду війни. Вона каже: «Підлітковий вік  — це складний період, коли дитина фізично й психологічно переживає потужні трансформації — у тілі, мозку, сприйнятті себе. У цей момент їй як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, підтримка й схвалення однолітків. Але через війну, втрату звичного оточення і розрив контактів дуже багато українських дітей проходять цей етап самотніми».

Історії українських родин у Польщі свідчать: навіть коли дитина формально інтегрована — тобто відвідує школу/технікум/ліцей, складає іспити, має якесь коло спілкування, — це ще не гарантує справжньої її адаптації. І того, що батьки одного дня не почують: «Я тебе не просив\просила мене рятувати».

«Я приїхала до Польщі з двома доньками, — розповідає Юлія. — Старша, підліток з високою мотивацією, швидко опанувала мову, вступила до престижного університету, стала займатися спортом, брати участь у змаганнях. Здавалося, класичний приклад успішної інтеграції». Проте реальність виявилася складнішою. Щойно доньці виповнилося 18, вона несподівано придбала квиток до Києва. І поїхала — до тієї самої квартири на п’ятнадцятому поверсі, з якої родина тікала від війни. І зараз навіть під час обстрілів і блекаутів вона відмовлялася повертатися до Польщі — навіть на канікули.  Дівчина навчається у київському університеті й називає два роки в Польщі «вирваними з життя».

Молодшій доньці Юлії адаптація далася ще важче. За кілька років — чотири зміни школи, постійне відчуття відчуження, булінг з боку польських однолітків, депресія, медикаментозне лікування. Її соціальний простір досі обмежений кількома українськими знайомими в Польщі й онлайн-спілкуванням з друзями з України. А найсильніше її бажання — повернутися додому.

«Мій досвід адаптації підлітків — це epic fail (невдача, провал космічного масштабу — Ред.)», — із сумом визнає Юля. Вона переконана: її історія — не виняток. За її словами, схожі проблеми мають чимало її знайомих родин — у когось діти замикаються, ні з ким не спілкуються, у когось стають інертними, у когось бунтують, стають агресивними й не хочуть вчитися.

«Підлітки, особливо ті, хто приїхав у старшому віці, демонструють дуже високий рівень дезадаптації. І проблема не лише в мові — це передусім про втрату зв’язку із собою і своїм місцем у світі»

Мовно-культурна бульбашка — це ліки. Які не варто передозовувати

«Моя вічна компанія — українці й білоруси. Навіть у літньому таборі чи на екскурсіях вчителі щоразу селять нас в один номер — наче ми окрема спільнота, наче польським одноліткам некомфортно з нами ділити простір», — розповідає 16-річна Яна.

Таке коло спілкування лякає деяких батьків, які помічають, як їхні україномовні від народження діти переходять на російську мову, бо вона зрозуміла підліткам з пострадянського простору. Вони починають активно слухати російську музику, споживати російськомовний контент. Плюс спілкування лише з представниками спільного мовно-культурного простору посилює відчуття ностальгії. 

А буває і таке, що навіть високий рівень володіння польською не гарантує повного прийняття. «У класі я — найсильніша з польської мови, — ділиться 15-річна Аліна. — Мені подобається мова, я люблю читати, цікавлюся польською літературою і історією. Але вчителька ніколи не ставить мені “шестірку”, максимум — п’ять із плюсом. Іншим за ті самі відповіді — шість. Уже й польські однокласники жартують: “Шестірки з польської — тільки для громадян Польщі, а не для українських біженців”».

Тетяна, мама 19-річного Влада, розповідає, що в 2022 році, коли вони тільки приїхали до Польщі, все здавалося чудовим: місто, природа, доброзичливі люди. Польські родини допомагали з побутом і працею, і Влад навіть провів місяць у молодіжному оздоровчому таборі. Навчався він тоді онлайн в українській школі, в Польщі приятелів не було. І вже через пів року почалися проблеми. Хлопець, наче мантру, повторював: «Мої друзі й рідні залишилися в Первомайську, вони живі, нікого не вбили ракети, а ти мене привезла на чужину. Я хочу нормальний випускний, хочу бачити своїх друзів. Тут мені все чуже».

Через рік Влад самостійно зібрав речі і поїхав в Україну, а мама залишилася в Польщі. В Україні він закінчив школу, після чого… повернувся до Польщі. І на цей раз його стан і ставлення до ситуації вже були зовсім іншими. Хлопець швидко вивчив польську, пішов працювати, завів друзів серед поляків, українців. Зараз можна сказати, що він справді інтегрувався. В Україні він так би мовити «закрив гештальт», видихнув, подивився на ситуацію з іншого ракурсу. І перезавантажився, відновив сили, ресурси, необхідні, щоб взяти на себе відповідальність. Праця в Польщі теж сильно допомогла йому стати дорослішим — юнацький максималізм поступився місцем реалістичному погляду на життя.

Мене прийняли, бо я вмів те, що цінували вони

Прагнення стати частиною спільноти інколи штовхає українських підлітків на суперечливі кроки. «У ліцеї українці трималися окремо від поляків, і я все думав, як потоваришувати з місцевими, — розповідає 19-річний Максим. — Якось ми разом поверталися з уроків, і хлопці почали жалітися, мовляв, вони так люблять пиво, але їм його ще не продають, доводиться йти на різні хитрощі. Оскільки я був старший за них і вже мав право купувати алкоголь, я зайшов, придбав декілька пляшок і ефектно їх пригостив. І з того часу вони щотижня кликали мене гуляти, я купував їм пиво, вони повертали мені гроші, а потім ми сиділи в парку і спілкувалися. Завдяки цим розмовам я вивчив польську — живу, молодіжну, без акцента. Не знаю, скільки б тривала ця “куплена прихильність”, але якось вони зізналися: “Ти класний, ми тебе любимо, але інших українців — ні”. І я перестав з ними гуляти». 

Коли Максим вступив в університет, то став просто так допомагати іншим: українцям — з мовним питанням, перекладами, іспитами; полякам — з домашкою на семінари, а також розумінням нюансів криптовалют. Сьогодні у Максима чимало приятелів з обох країн, і він вважає себе добре інтегрованим:

«Я перестав бути біженцем, коли почав допомагати іншим»

За його спостереженнями, із чужинця на свого мігрантів перетворюють, зокрема, їхні таланти. Наприклад, музика, мистецтво з їхньою універсальною мовою. Грати в шкільному гурті, талановито малювати — все це завжди привертає увагу однолітків. А ще класно допомагає спорт. «Мого друга, наприклад, прийняла місцева баскетбольна команда, коли він показав наполегливість на тренуваннях. Спортивні колективи мають “кодекс поваги до новачків” — на відміну від шкільних колективів».

Простір без страху й осуду

Коли Альберту Ейнштейну було 15, він був змушений переїхати — спочатку до Італії, а згодом до Швейцарії. У листах до рідних він писав, що відчував себе дуже самотнім і відчуженим, бо його довго вважали чужим. Що зрештою допомогло? Захоплення фізикою і підтримка вчителя — тобто «втеча» від реальності у цікаву справу і поява значущого дорослого у житті. 

Схожі фактори, стверджує психологиня Міранда Ковен, допомагають дітям-біженцям і сьогодні: хобі як порятунок, бодай один значущий дорослий (вчитель, тренер, керівник тощо) і можливість виражати себе без страху й осуду

Найбільше пощастило тим підліткам, яким вдалося зустріти підтримку серед викладачів польських навчальних закладів. Олена, мама 17-го Олександра, каже, що підтримка вчителів і перші добрі контакти у школі дали сину сили рухатися вперед і не буксувати на складнощах. Спершу родина опинилася в невеликому селі, де не було дітей його віку. А Сашко дуже хотів вчитися, тому вже 10 березня попросив директора прийняти його до 8 класу з обіцянкою за три місяці опанувати польську мову й підготуватися до іспитів.

Завдяки підтримці вчительки пані Басі та директора місцевої школи, які повірили у його наполегливість, хлопець дійсно швидко адаптувався. Спочатку він спілкувався зі своїми однокласниками сумішшю англійської і російської, поступово вдосконалюючи польську. А вже за кілька місяців дійсно склав іспити: з польської — на 86 балів, а з інших предметів — на 100.

Також Сашко став активним учасником харцерського руху — польських скаутів, і це допомогло йому знайти нових друзів, розвивати свої інтереси і почуватися частиною місцевої спільноти. Він знайшов друзів серед польських і українських однолітків, бере участь у різних секціях і гуртках, а також зустрів перше кохання.

Більше відповідальності й свободи

Інтеграція підлітків залежить від багатьох факторів. Як можуть допомогти саме батьки? Бути прикладом і підтримкою. Якщо батьки сильно тужать за домівкою, спілкуються тільки з українцями, дітям буде важче адаптуватися. Якщо батькам підсвідомо спокійніше, що дитина тихо сидить одна вдома «в безпеці», то у підлітка може не знайтися енергії для інтеграції. Тому меседж дітям має бути такий:

«Ти тут заради безпеки, ти завжди можеш повернутися додому, але — з новими знаннями, вміннями, контактами, які дадуть тобі перевагу»

Тетяна, мати 17-річного Микити Вдовика, розповідає, що завжди виховувала сина так, щоб він міг жити самостійно без її опіки: змалку — численні гуртки й табори з походами в гори, байдаркові сплави й поїздки за кордон. Часті зміни оточення допомогли йому розвинути сильні навички спілкування, тож вимушена еміграція не стала викликом.

Ще до війни сім’я планувала, що Микита після 9 класу вступить до польського коледжу. Він готувався, вчив мову, але війна внесла свої корективи. У 15 років, разом із групою підлітків з молодіжної організації, він був евакуйований до Франції, де прожив 4 місяці, відвідував місцеву школу. Вже у Франції Микита проходив співбесіду у польському коледжі й отримав підтвердження зарахування. Восени 2022 року він поїхав до Польщі, де оселився у Щецині в католицькому гуртожитку і почав навчання в технікумі за спеціальністю «Інформатика». Опіку над ним оформила двоюрідна сестра, яка проживає за 500 км від нього, тож Микита змушений був самостійно організовувати своє життя і навчання.

Перший рік він жив з українцями, а наступного — з поляками. Завдяки чому легко інтегрувався і знайшов друзів. Зараз Микита навчається в університеті в Лодзі, зустрічається з дівчиною, займається волейболом, вейкбордингом, шахами й грою на гітарі. Його мама Тетяна розповідає, що головним секретом успіху є підтримка, дисципліна, відкритість до нового й відповідальність. Вона допомагає сину фінансово, але з чітким правилом: гроші надходять лише раз на місяць, аби він навчився розпоряджатися бюджетом.

Микита також підробляє — знімається в масовках, роздає листівки. Мама наголошує, що важливо давати дітям свободу, довіряти їм і ставати для них моральними орієнтирами, а не контролюючими фігурами. Тоді дітям простіше буде адаптуватися до різних життєвих викликів.