Ексклюзив
20
хв

Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають»

Вона — польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади Жінок-Підприємниць, Віце-Голова Ради Польсько-Української Господарчої Палати, кінопродюсерка, юристка, громадська діячка. Як українка Вероніка Марчук стала зіркою в Польщі та через які труднощі їй довелось пройти на цьому шляху — у відвертому інтерв’ю для видання Sestry

Оксана Щирба

Фотосесія для соціальної кампанії Марти Банашек «Хороша для тебе? Ідеальна для себе».
Варшава, 02.04.2022 р.
Fot. Paweł Wodzyński/East News

No items found.

Вероніка Марчук — киянка за походженням, першу освіту здобула у Ніжинському педагогічному інституті на хіміко-біологічному факультеті. Студенткою виїхала до Польщі на початку 90-х, щоб допомогти родині. Отримала юридичну освіту у Варшавському університеті. Мала договір про співпрацю з польською компанією і план повернутися до Києва, на керівну посаду в українському представництві цієї фірми. Однак у долі був інший план. Вероніка зустріла кохання — і залишилася в Польщі.

Минуло 30 років, тут вона тепер почувається як вдома. Її добре знають та поважають як серед українців, так і серед поляків. А в матеріалі для видання Sestry знайомимось з нею ще ближче.

Вероніка Марчук з донькою.
Фото з приватного архіву

Оксана Щирба: Свого часу Ви не планували переїжджати з України.  Як так склалось, що Ви побудували своє життя у Польщі?

Вероніка Марчук: Був 1991 рік. З одного боку — нас сповнювала радість, що Україна здобула незалежність. А з іншого — країна переживала величезну кризу, люди не розуміли, як планувати своє майбутнє. Я тоді працювала в школі, паралельно навчалася заочно на педагогічному. Майже всі вчителі шукали іншу роботу, дехто виїжджав за кордон. І мені казали: їдь, спробуй, може, вдасться повчитися за кордоном. У ті часи дуже цінувалося, коли ти мав диплом з-за кордону. Я поїхала. 

У 1994 році, коли я мала повертатися до Києва, за мною приїхала моя подруга, ми спакували валізи. Але тоді моє життя раптом різко змінилось: зустріла свого майбутнього чоловіка. Якби мені раніше хтось сказав, що таке може статись — я б не повірила. 

ОЩ: А як саме відбулось доленосне знайомство з Цезарієм Пазурою?

ВМ: Я жила в Сопоті, а Цезарій приїхав туди з другом. Був липень, ми гуляли центральною вулицею. В одному з ресторанів сиділи знайомі, запросили нас до себе. Виявилось, що вони знали мого майбутнього чоловік, тож сіли за один столик. Цезарій мені розповів про себе, запитував про мене. Ми сподобались одне одному. 

А далі все — як грім серед ясного неба. Він кинувся вирішувати всі справи, аби я могла залишитися у Польщі. Я б в не наважилася прийти до керівництва і повідомити, що змінюю свої життєві плани через хлопця. Він поїхав до мого керівництва сам, пояснив їм, що таке кохання зустрічається лише раз в житті. Що у нього є дитина і він бачить мене чудовою мамою для неї. Словом, за два тижні цей чоловік вже спланував наше майбутнє. 

Вероніка Марчук з колишім чоловіком Цезарієм Пазурою.
Фото зприватного архіву

ОЩ: Це було кохання з першого погляду?

ВМ: Для нього — так, однозначно. А для мене — з другого. Казав, що ще здалеку зрозумів, що я його майбутня жінка. 

ОЩ: В одному з інтерв'ю Ви розповідали, що на момент знайомства зі своїм польським нареченим, Ви були більш успішною, ніж він…

ВМ: Так, він на той момент був у складній життєвій ситуації. Виховував сам дитину, мав фінансові труднощі. Моя ж ситуація була значно кращою — мала на руках диплом, їхала працювати заступником директора київської фірми. 

Чому Пазуру тоді вислухали? Бо, як виявилося, його вже знали: він знімався у фільмах. Цезарій домігся, аби мене перевели до Варшави, не звільнили. І фірма, в результаті, не зазнала втрат, і нашим стосункам це пішло на користь. 

ОЩ: Якби не вдалось Вас перенаправити працювати у варшавський офіс, Ви б поїхали до Києва? 

ВМ: Так. Цезарій мені дуже сподобався, але я ще не настільки втратила розум, аби поставити під загрозу свою самостійність, дохід і кар’єру. 

Вероніка Марчук з родиною у селі.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Що Вам допомогло стати відомою у Польщі? 

ВМ: Я ніколи не мріяла про те, аби стати відомою, не мріяла стати «зіркою». Так складалось, що чоловік розвивав кар'єру дуже стрімко, а я робила своє поруч з ним. Він хотів, аби весь світ бачив, яка хороша в нього родина, як все добре. У мене такого плану не було. Хоча нас сприймали разом однаково — як зіркову пару, навіть називали найкращим дуетом.

ОЩ: Дванадцять років разом прожили. Що стало причиною розлучення?

ВМ: Сьогодні, як доросла жінка, я можу сказати так: якщо в родині не дадуть жінці зайняти своє власне місце, а тільки очікують від неї, аби вона зайняла місце попередньої жінки — життя не буде. Це може тривати якийсь час, поки вистачає сил кохати, але пізніше з’являються інші питання. Однією з причин, зокрема, було й те, що я не могла народити спільну дитину. Присвятила себе повністю цій родині, цим стосункам. Виховала його дитину, яка називала мене мамою.  

Не боролася за своє, занедбала себе. І тоді я почула дуже правильні запитання від чоловіка: «А чому ти раніше цього не сказала? Чому не спротивилась? Чому ти не стукнула кулаком об стіл?» Ми дуже довго розходилися — приблизно півтора року. Намагалися якось врятувати наші стосунки. Мені казали, що я не можу піти від такого чоловіка як Пазура… Виходила з розлучення з високо піднятою головою, але насправді було дуже важко. Здавалося — не переживу. Але пережила. 

ОЩ: Як далі почало складатись життя і Ваша кар’єра?

ВМ: Свого часу я потрапила у шоубізнес завдяки Цезарію, тож була впевнена, що після розлучення з ним — покидаю і цю сферу. 

Але після розлучення до мене почали звертатись з різними пропозиціями. Один з директорів польського телебачення сказав: «Слава Богу. Ми вже не могли дочекатися, коли ти нарешті звільнишся від Пазури, бо ти тільки його й обслуговуєш. Дівчино, ти повинна робити своє. Ти в нас зірка. Він знайде собі менеджера. А ти працюй для себе». Це було неочікувано. 

Почалося все з каналу TVN — я зробила для них репортаж з Києва. Директор телебачення викликав всіх на нараду, показав цей репортаж і сказав: «Це найкращий репортаж, який я  коли-небудь бачив. Це перше. А друге — Марчук має працювати в нас». І мені запропонували, аби я стала ведучою програми про Україну. 

Тож я почала робити серію програм-репортажів. Водночас мені запропонували взяти участь у проєкті «Танцюють всі».  Паралельно теж мала три проєкти на телебаченні, також працювала продюсером. До того ж закінчила юриспруденцію, відкрила свою адвокатську канцелярію. Я поставила собі за мету стати в Польщі кимось, кого поважають. 

Полякам неможливо довести на словах, що в Україні є щось краще, ніж в них. Треба робити свою справу так добре, щоб поляки самі прийшли й сказали: «Боже, Вероніка, але як ти це зробила?» І тоді я пояснюю, що  просто поєднала все найкраще, що побачила в Україні. І от тоді вони готові слухати. 

ОЩ: Коли Ви приїхали до Польщі — тут ще не було такої кількості українців, як зараз. Як сприймали Вас поляки?

ВМ: Так, я дійсно, українців я зустріла через п'ятнадцять років життя тут, коли вже стала відомою настільки, що до мене підходили люди самі. За ті п'ятнадцять років я неодноразово плакала: поляки дуже упереджено ставились до українців, асоціювали з комунізмом, дівчат-українок — з негідною поведінкою. Було, що мені не дозволяли навіть міряти речі в магазині. Перші відчутні зміни прийшли у 2004, з Помаранчевою революцією. Тоді поляки подивились на українців з іншого боку.  

Міжнародна Амбасада Жінок Підприємиць у Києві, засновницею якої є Вероніка Марчук
Фото з приватного архіву

ОЩ: Зараз Ви відчуваєте себе в Польщі як вдома?

ВМ: Для того, щоб відчувати себе в Польщі як вдома, треба прожити ціле життя. В Україні я прожила двадцять років. У  Польщі відчула себе як вдома — коли прожила наступні двадцять років, тобто, коли зрівнялися два мої життя. Зараз вже маю другу польську родину, доньку.

Українського громадянства у мене більше немає, свого часу я прийняла польське. Це нелегко. Водночас я переконана в тому, що маю більше можливостей допомагати Україні з Польщі, ніж з самої України. Для мене вірність Батьківщині — це не про громадянство, а про внутрішній поклик щось для неї робити.

ОЩ: Ви — головна організаторка благодійного футболу в Польщі, Вам вдалось провести близько 200 благодійних матчів. Звідки така любов до цього виду спорту?

ВМ: У дитинстві я була «пацанкою», носила коротку стрижку, грала у футбол з хлопцями, любила «Динамо». А ще — каталась на мотоциклах, з раннього дитинства вміла керувати автомобілем,  якось навіть стрибнула з третього поверху… При цьому найкраще вчилася в школі, мала авторитет. Коли померла сестричка — тато сказав, що я тепер «і за сина, і за дочку». І так мене виховав.

Вероніка Марчук — головний організатор Матчу Зірок Польща-Україна, Національний Стадіон у Варшаві.
Фото з приватного архіву

ОЩ: Своє гідне місце шукають чимало українців у Польщі. Комусь вдається побудувати хорошу кар'єру, комусь ні. Як думаєте, від чого це залежить? Від щасливої долі чи від наполегливості та працьовитості?

ВМ: Насправді жодне щастя не крокує поряд з нещастям. Там, де пощастило раз — наступного разу може не пощастити. Мене часто запитують, як я вистояла перед усіма невдачами, які зі мною трапилися. А я дивлюся на ці «нещастя» і думаю: у мене було в сто разів більше моментів, де я усміхалася і раділа. Просто це мало хто бачив. 

На моє переконання, успіх визначає наполеглива і важка праця. Тим більше у Польщі: треба добре знати мову та культуру цієї країни, аби добре себе почувати серед поляків. Багато хто говорить про схожість українського та польського менталітету — не вірте в це.  Так, ми з однієї великої слов'янської родини, але ми різні. Загалом, якщо ми хочемо інтегруватися в інше суспільство, треба зрозуміти: які казки вони читають, чому вчать своїх дітей, з чого сміються, що вважають святим. Тому я багато вчилася, і вдень, і вночі. 

ОЩ: На Вашу думку, як вплинула війна на українсько-польські відносини?

ВМ: Війна дуже змінила ставлення поляків до українців. Те, що поляки відкрили двері власних домівок для українців, забирали жінок з дітьми на кордоні, привозили до себе — є неймовірним. Поляки справді оцінили те, що Україна стала на захист, почали поважати українців. Крім того, поляки мають високий рівень людяності, дуже прив'язані до демократичних цінностей.

Вероніка Марчук на відкритті виставки «Мобільна лабораторія ТПУ», яка відбулася в «Генераторі науки». Виставка організована Товариством друзів України.
Підкарпаття, Ясло, 06.02.2024
Foto: Marek Dybas/REPORTER

ОЩ: Ви очолюєте і Міжнародну Амбасаду Жінок-Підприємниць, і маєте безліч інших проєктів та справ. Які проєкти для Вас головні?

ВМ: Сьогодні у мене більше часу йде на те, щоб допомагати іншим й ділитись досвідом, аніж розвивати нові ідеї. Моя найважливіша справа — це моя мала донька Аня. 

Плани дуже змінила війна. Однак я точно знаю, що чим би я не займалася, мене завжди тягне до дітей, до навчання, до менторства, вчителювання… Зараз маємо один проєкт, пов'язаний з Україною. Якщо вдасться його реалізувати — він допомагатиме Україні у розвитку демократії, будемо проводити навчання для лідерів, робити щось справді масштабне.  

No items found.
Українки в Польщі

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується.   А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні. 

«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»

Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:  

— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.

Дар'я з сином повернулись з Італії додому, аби бути ближче до чоловіка-військового. Фото: приватний архів

До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:  

— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я  не відпущу свого. А чого він не звільниться?  Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»

На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду  — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.

— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася 

Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок: 

— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.

Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені 

«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»

Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:

— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.

Анна та її родина. 6 квітня 2024 року її чоловік загинув на фронті. Фото: приватний архів

Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже  одразу, доєднавшись,  почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:

— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.

Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються

На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання. 

«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова, керівниця проєкту «Я.Є.»  

Марина Шимкова: «Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки». Фото: приватний архів

Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.    

Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.

І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися

У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали  меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має  сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час   вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості,  забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.  

Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який  розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо. 

Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.   

Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки. 

У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.

У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син

Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює. 

Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.

20
хв

«Боятися вдвох не так страшно»: де дружинам військових знайти розраду?

Наталія Жуковська

До повномасштабної війни Олена Риж працювала керівницею в ресторанному бізнесі та була успішною тренеркою із сервісу та комунікацій. Але в грудні 2022, не маючи військового досвіду і нічого не знаючи про військові спеціальності, вона пішла на фронт. Однією з причин цього рішення, каже Олена, стало бажання віддати борг.

«Побувавши на крок від загибелі, сильніше цінуєш фарби життя». Фото з приватного архіву Олени

Зі світу рожевих поні — на війну

— До повномасштабного вторгнення я жила у світі рожевих поні, події на сході України мене не цікавили. Велика війна багато на що відкрила очі. І я захотіла повернути борг тим, хто захищав країну з 2014 року — усі ті вісім років, які я жила своє доволі комфортне життя у Києві, — уточнює Олена Риж.

До 2022 року я була настільки занурена у власну реальність, що навіть планувала поїздку до Москви. Розмови про можливе російське вторгнення мене відверто дратували, я просила друзів навіть не торкатися цієї теми. А потім сталося 24 лютого... Я була в Києві, але навіть не чула вибухів, адже відключивши всі месенджери, слухала музику і готувалася до вебінару.

Але подзвонили сусідці по квартирі, і вона прийняла рішення виїжджати. А я не хотіла нікуди тікати. Якщо хтось вторгається в мій дім, я не піду, а залишусь його захищати. Тому стала шукати інформацію, де могла б бути корисною. Волонтерила в центрі здачі крові. Знайшла людей, разом з якими займалась евакуацією з Ірпеня Київської області, де точилися бої. Ми розвозили людям продукти та медикаменти, а після деокупації Київщини та Чернігівщини їздили допомагати постраждалим.

За деякий час я повернулася до роботи. Ресторанний бізнес у деяких регіонах почав активно відновлюватись, з'явилися нові проєкти. Паралельно стала директоркою гостьового сервісу у мережі ресторанів «Юджин Фуд».

— Але наприкінці 2022-го ви все ж пішли на війну. Чому?

— Пропрацювавши чотири місяці, зрозуміла, що займаюся чимось не тим. Коли витягуєш людей з окупації, допомагаєш тим, хто сидить у підвалах без їжі та води, розумієш, що на щось впливаєш. Війна тривала, і жити так, як жила до 24 лютого, я вже просто не могла.

Для початку я пішла на курс військової підготовки. На перше тренування йшла з трьома запитаннями: хотіла зрозуміти, чи зможу я після довгих років роботи на керівних посадах бути підлеглою, чи підходить мені військова справа в принципі і чи сприймаю нормально, коли на мене кричать (мені здавалося, що у війську це постійно, а виявилося, ні).

На всі три запитання отримала від самої себе позитивну відповідь. Мені дуже імпонували цінності 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», про які розповідав і писав її головний сержант, письменник Валерій Маркус. Тому я хотіла саме до 47-ї, куди мене і взяли.

«Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог». Фото з приватного архіву

— На війні ви стрільчиня-санітарка. Що входить до ваших обов'язків?

— Я стрільчиня, яка під час бою також надає першу допомогу пораненим побратимам. Ще на курсах військової підготовки зрозуміла, що швидше за все зможу брати участь безпосередньо в боях. Хоча знати це напевно неможливо — доки не станеться твій перший бій.

Ти можеш бути супергероєм під час навчань, але безпосередньо у бою плакати та шукати, де сховатися — знаю такі випадки.

Буває, що людина — спортсмен у чудовій фізичній формі, але, потрапляючи на війну, елементарно не може витримати побут: спеку, спальники, окопи, відсутність можливості помитися. Для деяких це стає справжньою проблемою.

Нашу бригаду готували до контрнаступу, тому навчання були і в Україні, і за кордоном. Зараз вже ні для кого не секрет: великою помилкою, яка стала однією з причин неуспіху контрнаступу, стало те, що ми були необстріляні. 90 відсотків військовослужбовців ніколи не були на справжньому полі бою.

На полігоні все зрозуміло: я стріляю вперед, позаду стоять інструктори. А тут тебе викидають із «Бредлі» в поле біля посадки, з усіх сторін вибухи, кулі, гранати... Ти в такій ситуації вперше, і здається, що твоє серце стукає голосніше, ніж усі ці вибухи. Не встигла я зорієнтуватись, як поряд уже лежав  наш поранений танкіст — миттєво прилетіла граната.

— Ви говорили в одному з інтерв'ю, що перший бій завжди вирішальний для військового…

— Тому що тільки він показує, хто ти і хто поряд із тобою. Комусь потрібно більше часу, щоб зібратися, комусь менше. А комусь це так і не вдається, і людина залишається «вареною кукурудзою» до кінця бою. Хтось намагається сховатись, плаче, впадає в паніку. Я поважаю людей, які, зрозумівши після першого бою, що не можуть впоратися зі своїм страхом, переводяться до інших підрозділів — це принаймні чесно.

Гірше, коли людина намагається в очах оточуючих виглядати героєм, а сама при цьому тишком робить все, щоб більше у бій не йти. На війні нікому не вдається носити маски, як у цивільному житті. Все настільки оголюється, що ти не можеш грати роль — ти той, хто ти є.

Щодо мене, то робота на посаді керівника різних проєктів у мирний час показала, що коли навколо хаос, я можу швидко зібратися і сфокусуватися на вирішенні задачі. Так і на полі бою. На відео одного з наших боїв (я знайшла в собі сили подивитися його один раз) навколо — пекло, а я зібрано й спокійно роблю свою роботу. Це відео було знято 19 жовтня — одна з чорних дат для нашої бригади, коли ми зазнали великих втрат під Авдіївкою.

Перша чорна дата — це той перший бій, який відбувся 17 червня 2023 року на Запорізькому напрямку. Ми втратили багато людей, техніку. Тоді загинув мій побратим Діма, якого я вважаю своїм братом.

І я навіть не бачила, як це трапилось. Чула лише крик. Ми знайшли його з відірваною ногою, що висіла на шматочку шкіри. Він ще був живий. Я витягувала його з бліндажа, і попри те, що важив він разом із амуніцією кілограмів 150, зовсім цього не відчувала. Наклала турнікети, робила все, що могла. Якби його змогли вчасно евакуювати, він втратив би ногу, але, швидше за все, залишився б живим. Але його не змогли вивезти. Діма помер через чотири години після поранення. А його тіло вдалося забрати лише за два місяці…

— У тому бою вас теж було поранено?

— Щоб уникнути поранення, мені не вистачило двох хвилин і десяти метрів — ми вже були на самому виході. Після дванадцятої години важкого бою ми, смертельно втомлені і зневоднені (адреналін дуже швидко «з'їдає» воду в організмі), були як у тумані. Йшли полем, забувши вже про все, чого нас вчили. І потрапили під обстріл.

«Я торкаюсь землі в окопах і відчуваю біль, який відчуває наша земля». Олена Риж у бою під Авдіївкою 2023 року. Фото з соцмереж командира роти Олега Сенцова

Пам'ятаю, перший вибух — падає побратим. Найімовірніше, він на місці й загинув. Потім ще один вибух: мені уламки потрапляють у стегно, Андрію майже відсікає кисть, Дімі розрізає ногу. Тоді троє наших загинули, а четверо, разом зі мною, зазнали поранень.

— У соцмережах є відео, як надають допомогу після бою, а вам раптово відбирає мову…

— Це саме тоді й було! Я почала розповідати, що сталося у бою, що загинув Діма. Після пережитої екстремальної ситуації, в якій я відключила емоції, я зрештою опинилась у відносній безпеці. Емоції ніби були замкнені у кімнаті під надійним замком, і тут двері раптово відчинилися — і мене накрило лавиною. Мозок, розуміючи, що я з цим не впораюся, тимчасово відключив мову, захищаючи мою психіку.

Тепер вже знаю, як це працює, але на той момент сильно злякалася, бо нас про таке не попереджали. Нам говорили, що в умовах такого сильного стресу, як бойові дії, реакція людського тіла може бути різна: неконтрольоване випорожнення, блювання, заціпеніння, втрата свідомості. Виявляється, може й відібрати мову. У мене це тривало кілька годин, а один військовий потім розповів, що не міг говорити два тижні.

«Що ближче підходиш до смерті, то сильніше відчуваєш життя»

— Що допомогло впоратися з пережитим потрясінням?

— Хороший психолог, якого вдалося знайти. Я не затягувала, звернулася одразу, бо розуміла, що сама з цієї емоційної ями не виберусь. З цим психологом — чудовим професіоналом, який сам пройшов війну — ми працюємо досі і кожен сеанс допомагає знайти відповіді на мої запитання.

— Ви якось сказали, що маєте страх бути застреленою впритул і з цим працюєте. Загалом страх на війні допомагає чи навпаки заважає?

— Все залежить від того, наскільки сильним є цей страх. Поки було два моменти, коли стало по-справжньому страшно. Вперше, коли потрібно було вийти з окопу й перебігти 70 метрів територією, яку безперервно обстрілювали ворожі танк та міномет. А вдруге — коли ми теж були під обстрілом і треба було сісти в техніку, яка була не дуже добре броньована.

Мені настільки не хотілося туди сідати, що я відчула, як підкошуються ноги. Але сісти все ж таки мусила. Опинившись усередині, зробила глибокий вдих і поринула у медитацію. І ось ми їдемо під обстрілом, я сиджу і медитую. Але це допомогло.

У мене є три персональні мантри, які допомагають опановувати страх. Перша — «Мій Всесвіт піклується про мене». Тепер я ще додаю: «Мене та моїх побратимів», які давно вже стали для мене сім'єю. Друга: «Життя продовжується, не дивлячись ні на що». Мені це допомогло у тому бою 17 червня. Раптом подивилася на сонце, розчула серед звуків вибухів спів птахів — і стало легше. І третя — «Буде так, як має бути». Якщо смерть, то смерть.

«Люди не настільки втомилися, скільки бояться». Медитація проти страху. Фото з приватного архіву

Але якщо так станеться, що вона заскочить мене в молоді роки, то краще б це трапилося в гідному бою. Ніж, наприклад, мені бути збитою машиною або загинути від прильоту ракети. Але буде так, як має бути.

— Як вас змінила війна?

— Змінилися цінності. Чим ближче підходиш до смерті, тим сильніше відчуваєш життя. Після того, як побувала на волосині від загибелі, розумієш, наскільки неважливими є дрібні неприємності, побутові труднощі. Запізнилася на потяг? Ну і добре, поїду наступним. І неважливо, що він за добу. Подібні речі просто не варті того, щоб через них нервувати або засмучуватися. Приїжджаючи зараз до свого улюбленого Києва, я насолоджуюся — обіймами з друзями, вечерями у ресторанах, шопінгом, манікюром, педикюром, масажем. Я і на фронті намагаюся стежити за собою — коли є можливість, їжджу за цими послугами до прифронтових міст. Але в Києві, куди зазвичай приїжджаєш на три-чотири дні, особливо хочеться насолодитися всім цим. Люблю дивитися на красивих людей, бачити, як вони живуть.

— Не виникає питання: «Чому вони не на війні?»

— Ні, я ставлюся до цього інакше. Якщо вся країна стане полем бою або всі люди будуть у глибокій депресії, легше від цього не стане. Як військовослужбовцю, який приїхав у відпустку, відновитися і наповнитися, якщо навколо все сіре?

Сірого йому вистачає і на фронті, а в хоча б відносно мирному місті хочеться фарб. Коли бачу міцного накачаного чоловіка призовного віку, який насолоджується життям, не поспішаю його засуджувати.

Я ж нічого про нього не знаю. Можливо, він теж військовослужбовець, котрий  приїхав у відпустку. А якщо він із тих, хто бігає від повісток, то він в принципі не вартий того, щоб я про нього думала.

Зараз в моєму житті немає стосунків, але я розумію, що комунікація з цивільними, які ніяк не причетні до того, що відбувається в країні, мені не цікава. Нам нема про що говорити.

— Чи доводилося стикатися з сексизмом з боку чоловіків-військовослужбовців?

— Випадків, щоб мене хтось образив та принизив, не було. За весь час на війні мені доводилося чути лише кілька некоректних висловлювань щодо того, що я жінка, але люди, які собі це дозволяли, одразу отримували жорстку відповідь. Я дуже відкрита людина і, як кажуть мої друзі, досі бачу цей світ доволі райдужним. Але можу бути жорсткою. Можу одним поглядом дати людині зрозуміти, що вона не права. Тому дискутувати зі мною на предмет гендерної приналежності і тим паче домагатися ніхто не ризикує (сміється).

Президент України Володимир Зеленський вручив Олені Іваненко «Риж» орден. Фото з приватного архіву

— Ви сказали, що однією з основних мотивацій йти на війну стало бажання віддати борг тим, хто захищав країну з 2014 року. Що ще мотивує вас продовжувати цю боротьбу?

— У різні періоди я називала різні причини, чому пішла воювати. Наприклад, за майбутнє своїх улюблених племінників. І я не відмовляюся від цих слів. Але зараз можу сказати, що я пішла воювати насамперед за саму себе. І хоча життя вже ніколи не буде таким, яким воно було до 24 лютого 2022 року, хочу, щоб настав час, коли моє життя знову буде наповнене проєктами, ідеями, саморозвитком. Щоб знову були можливості і щоб усе це було тут, удома. Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог. Хочу залишатися вдома і мати можливість жити і реалізовувати свої плани тут.

А щодо мотивації віддати борг тим, хто воював раніше, то мені запам'ятався один момент. Влітку 2022 року ми з друзями йшли Софіївською площею в Києві, і я вперше звернула увагу на фотографії загиблих на фронті людей. Побачила дати їхньої загибелі: 2014 рік, 2015, 2016… І так до 2022. Мене це пробрало наскрізь: виявляється, усі ці роки була війна. Поки я навчалася, будувала кар'єру, стосунки, переживала радості та депресії, злети та падіння, і все це у комфортному улюбленому Києві, хтось боронив Україну на фронті. Хтось віддав життя, щоб я могла спокійно жити своє.

Тисячі людей впродовж багатьох років мене захищали. Прийшла моя черга робити те саме.
20
хв

«Я воюю насамперед за саму себе. А ще — щоб віддати борг», — Олена Риж

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

П'ять змін до Закону про допомогу українцям у Польщі, які готує польський уряд

Ексклюзив
20
хв

Закон про аборти — причина зайвого стресу для біженок

Ексклюзив
20
хв

Перетворюємо хобі на бізнес: як українським майстриням почати торгувати на Etsy

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress