Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Війна поділила життя кожного з нас на до і після. Зруйновані міста та села, скалічені долі, розірвані душі. Українці, котрі опинилися у безпечному місці, зіткнулися з синдромом провини вцілілого.
«Було соромно, що я в безпеці. Допомагала іншим, та відчувала, що роблю замало»
Ми справді втомилися від війни, нестабільності й невизначеності. Багато українців змушені були виїхати в інші країни. За дослідженням Українського інституту майбутнього, з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну за кордон виїхало і не повернулося 8,6 мільйона українців. Багато з них зіткнулися з відчуттям провини вцілілого.
Ось кілька таких історій.
Олена, викладачка, 38 років
Виїхала з Києва до Варшави у перший день повномасштабного вторгнення. У Польщі вдалося влаштуватися на роботу в університет. Вперше з відчуттям провини зіткнулася у червні минулого року, коли дізналася, що в Сєвєродонецьку у будинок, поруч з її батьками, влучила ракета. Згодом батьки переїхали жити у квартиру Олени в Києві, бо під час однієї з атак їхнє житло повністю розгромили росіяни. Олена зізналася: часто відчувала провину, що вона насправді не знає, як погано її батькам, щó їм довелося пережити. Впоратися з цим синдромом Олені вдалося самій, коли повністю поринула в улюблену роботу.
Ірина, 42 роки, вчителька
Ірині з семирічною донькою дивом вдалося вибратися з рідної Бучі, виїжджали під обстрілами. До останнього не хотіла їхати, та чоловік змусив, бо так краще для дитини. Спершу подалися до родичів на Західну Україну, потім — до Кракова, де їх прийняли чужі люди. Чоловік Ірини загинув на фронті навесні 2022 року. Жінка відчувала жахливу провину за його смерть, за те, що залишила його і поїхала в безпечне місце. Провина переросла в депресію й апатію.
«Я перестала відчувати смак життя, майже не спала і не їла. Час зупинився. Все довкола почорніло. Здавалося, це триватиме вічність, якби донька не сказала: мамо, якщо ти не хочеш посміхатися, я теж не буду», — розповідає Ірина, ледь стримуючи сльози.
Донька повернула її до життя.
Катя, студентка, 19 років
Дівчина залишала рідний Харків зі сльозами. З близьких у місті залишилися лише бабуся та дідусь, які відмовилися виїжджати через вік і стан здоров’я. Катя поїхала зі своєю кішкою до мами в Італію. Дізналась, що її харківську квартиру було пошкоджено. Родичі, на щастя, вижили. Каже, що її не полишало почуття провини: чому не залишилася там, з рідними? Чому не вмовила їх виїхати?
«Було соромно, що я в безпеці. Допомагала іншим, та завжди відчувала, що роблю замало. Треба більше, краще», — розповідає Катя.
Ці відчуття переслідували дівчину понад 3 місяці. Мати змусила звернутися її до психотерапевта.
Віра, журналістка, 28 років
Віра виїхала з Києва лише у травні, коли зрозуміла, що її психіка не витримує постійних звуків повітряної тривоги та вибухів. Почалися панічні атаки. Дівчина поїхала в Ірландію до друзів. Відчуття провини вперше виникло після розмови з приятельками з України, які дорікнули, що їй добре і вона не знає, як насправді їм погано. Віра постійно сварилася з дівчатами, які, на жаль, не розуміли її та не чули. Почувала себе винною. Часто думала про те, що в Україні вона могла би займатися волонтерством і зробити для перемоги більше, ніж тут, в Ірландії, працюючи в магазині. Розповідає, що довелося припинити спілкування з деякими друзями з України, після чого її самопочуття покращилося. Кілька місяців тому Катя повернулася в Україну.
Чому в одних людей виникає синдром провини вцілілого в подібних обставинах, а в інших ні — єдиної версії немає. За словами психологині та психотерапевтки Анни Павлик, має значення сукупність рис характеру і темперамент, а також світогляд. Наприклад, якщо дитину виховували з підвищеним почуттям провини за невідповідну усталеним нормам поведінку, і вона, зазвичай, почувала себе винною, то в нинішній ситуації почуття провини може значно посилитись.
.jpg)
«Людиною може керувати страх перед засудженням з боку інших, які залишилися в критичній ситуації, тоді як вона не розділила їхню долю. Саме це спостерігаємо у співвітчизників, які можуть відверто звинувачувати евакуйованих і тимчасово переміщених у браку патріотизму та зраді. Такі наративи, безумовно, загострюють у вимушених мігрантів СПВ», — розповідає Анна Павлик.
Люди з СПВ за допомогою до психотерапевтів звертаються нечасто. У практиці Анни Павлик цей синдром виявлявся у клієнтів лише при роботі з відчуттям постійної туги, болем в грудях, безсонням, плаксивістю, апатією. Тільки бажання поліпшити самопочуття спонукало людей зрозуміти, що в основі лежить сором, наприклад, за те, що евакуювалися за кордон.
Що таке провина вцілілого та чому вона виникає?
Синдром провини вцілілого є психологічною реакцією на пережиту травматичну ситуацію, яка може виникнути у військових, жертв насильства або людей, які пережили природні катастрофи. Українці, які переживають війну на своїй землі, можуть також відчувати цей синдром після того, як вони вижили у небезпечних ситуаціях або втратили близьких людей.
Олена Седельнікова, психіатриня, психоаналітична психотерапевтка, тренерка і супервізорка Української Асоціації Психоаналітичної Психотерапії (УАПП), cекретарка УАПП, має досвід роботи волонтеркою і психотерапевткою у Варшаві. Вона пояснює, що синдром вцілілого є частиною посттравматичного стресового розладу.
«Це відчуття вини та сорому як реакція на травматичні події, які людина пережила і змогла вижити і бути в безпечному місці. Наприклад, коли людина в зоні бойових дій стає свідком загибелі побратимів. Це дуже травматичний досвід, який може впливати на подальше життя. Його треба якось опанувати, але забути неможливо. Коли ми говоримо про біженців, які виїхали з небезпечних регіонів, то відчуття провини в цих людей може бути сильніше, якщо вони залишили в небезпеці рідних та друзів. Може виникати відчуття провини, що в цій жахливій ситуації вони влаштувалися значно краще, ніж інші: спокійно сплять, у них є житло, фінансова підтримка. Якщо нам живеться легше, краще в період війни, то це може викликати синдром провини вцілілого і відчуття сорому».
.jpg)
Цікаво, що з цим синдромом стикаються і психологи. Юлія Онухова, гештальт-терапевтка, член Спілки психологів та психотерапевтів України, волонтерка, організаційний коуч, не планувала виїжджати з України, але опікувалась лежачою бабусею, яка зламала шийку стегна і переїхала три роки тому з Макіївки до Києва. Коли звучали повітряні тривоги, старенька вставала з ліжка й одразу падала — такою була реакція на стрес. Юлія з бабусею виїхала до Львова. Тоді журналісти німецького каналу взяли в неї інтерв’ю. Його побачив німецький лікар і запросив Юлину бабусю на операцію до Гамбурґа. На сьомий день війни Юлія разом з бабусею поїхали до Німеччини. Щоб не переживати відчуття провини, Юлія робить усе можливе: працює з українськими дітьми у школі, створила клуб для жінок.
«Я можу розібрати, що відчуває моє тіло, мої емоції й думки, і що я можу з цим робити. Це простий алгоритм, який дуже допомагає — не лише в ситуації провини за те, що я виїхала», — розповідає Юлія Онухова.
Які симптоми синдрому провини вцілілого?
Ступінь симптомів залежить від загального психічного стану людини, типу нервової системи й обставин, які доводиться переживати.
Алєся Бивалькевіч, психотерапевтка, розповідає, що важливо розділити симптоми на фізичні та психологічні: «Серед фізичних, в першу чергу, варто назвати головний біль, який переходить в хронічний, зниження апетиту (організм відмовляється сприймати їжу), нудоту, безсоння, прискорене серцебиття. Психологічні симптоми: постійні думки та спогади про травматичну ситуацію, людина знову і знову переглядає це наче фільм; постійна дратівливість, перепади настрою, апатія, зниження мотивації, коли людина не розуміє, навіщо їй жити, прокидатися, йти на роботу. Відчуття безпорадності (я не знаю, що з цим робити, не знаю, як вплинути на ситуацію, відчуваю себе втраченою). Коли синдром затягується, можуть з’являтися суїцидальні думки.
Ті самі симптоми з’являються і тоді, коли людина переїхала в безпечне місто, пройшла через травматичну ситуацію: всі загинули, а вона вижила. І в неї немає пояснень, чому вижила саме вона, а інші ні. Також симптоми виникають у людей, які спостерігають за тою чи іншою ситуацією. Людина звинувачує себе, що не змогла зупинити війну, вплинути на якісь процеси. Серед моїх пацієнтів дуже багато таких.
Дехто може самотужки справитися з синдромом провини вцілілого, а комусь потрібно звертатися до спеціаліста. Не треба перекладати відповідальність за свій психологічний стан на друзів чи рідних».
За словами Олени Седельникової, на фоні усіх цих симптомів виділяється сильне почуття провини та нав’язливе бажання повернутися додому. Таких людей переслідують думки, що потрібно було залишитися і битися до останнього, або навіть померти. Мало того, люди можуть ставити собі запитання: чи мають вони право жити в безпеці, чи мають право взагалі далі жити, коли інші загинули на війні?
«З практики знаю багато жінок, у яких чоловіки захищають Україну на фронті. Вони відчувають гордість за своїх чоловіків, але і багато тривоги за їхнє життя. Ці жінки можуть занурюватися в апатію, живуть без радощів, нічого не хочуть робити. Навіть якщо вони ходять на роботу, то діють механічно. Від цього дуже страждають діти: ми навантажуємо дитину своїми невідпрацьованими больовими відчуттями. І це може приводити до ще більшого відчуття провини у матері. Діти намагатимуться «оживити» таку матір. Інша ситуація: коли людина переповнена злістю. Іноді це краще, ніж відчуття провини. Відчувати ненависть до ворога, наприклад, це нормально. Однак агресія може згодом перейти і на близьких чи друзів, або на себе», — пояснює Олена Седельникова.
Наскільки синдром може бути небезпечним?
Синдром провини вцілілого може мати негативний вплив на здоров’я, бо часто супроводжується посттравматичним стресовим розладом, тривогою, депресією, низькою самооцінкою та відчуттям вини за виживання, коли інші загинули. Людина може почуватися недостойною благополуччя.
Андрій Герасименко, психотерапевт, психіатр, лікар вищої категорії, запевняє, що бити на сполох варто, коли симптоми затягуються: «Існує ступінь вираження цього синдрому і найчастіше він виникає тоді, коли в людини є інший психологічний фон. Якщо протягом дня виникають стани у вигляді негативних емоцій, спогадів, то зрозуміло, що це ненормально. Якщо це триває від двох тижнів і довше, варто звертатися до лікаря. Якщо це одиничні епізоди після прочитання якогось допису в соціальних мережах чи новин, перегляду фільму, то це минеться».
Чи проявляться у вас симптоми синдрому вцілілого, залежить від досвіду з минулого — з неопрацьованих травм дитинства.
Чи нормально не відчувати синдрому вцілілого?
Є думка, що відчуття провини робить нас справжніми українцями. Ми не можемо сидіти на місці, коли хтось інший воює на фронті, плете сітки, збирає гуманітарну допомогу. Отож якщо не відчуваємо жодної провини, значить, ми не є патріотами. Насправді відчуття провини не має жодного стосунку до прояву патріотизму. Не відчувати синдром провини вцілілого — цілком нормально.
.jpg)
Юлія Онухова звертає увагу: «Зараз всі реакції, які можуть здаватися ненормальними, є цілком нормальними, в кожного своя реакція на травматичні події. Можливо, людина, яка не відчуває почуття сорому, щось уже робить, свідомо чи підсвідомо. А ще людина могла побудувати певний захист, і при цьому втратила чутливість до всіх подій. Людині може здатися, що вона взагалі нічого не відчуває».
Що робити, коли помічаєш у близьких прояви синдром вцілілого
Важливо підтримати близьких, у яких помічаєте синдром провини. Слухайте їх, дозвольте їм відкритися і висловити думки та почуття. Не засуджуйте і не намагайтеся змінити їхні почуття.
Алєся Бивалькевіч застерігає: «Дуже часто ми бачимо в людях те, що є насправді у нас. Важливо поговорити з людиною. Якщо вона погано їсть, спить, треба порадити звернутися до спеціаліста. Допомогти можна словом, ділом, записом на консультацію».
Спробуйте допомогти рідним знайти позитив, зосередитися на приємних аспектах життя і нагадайте, що вони мають право на щастя і благополуччя. Підтримуйте їх у пошуку нових цілей та інтересів, які допоможуть знайти новий сенс життя.
Як собі допомогти, якщо поглинуло почуття провини: рекомендації
За словами психологів та психіатрів, у перші місяці війни було багато звернень з симптомами синдрому вцілілого. Зараз кількість звернень зменшилася, більшості вдалося адаптуватися. Кожен може собі допомогти в стресових ситуаціях, дотримуючись рекомендацій психіатрів та психотерапевтів. Наводимо найголовніші з них.
Юлія Онухова, гештальт-терапевтка, член Спілки психологів та психотерапевтів України: «Важливо виконувати практики з тілом. Ми видихаємо більше, ніж вдихаємо. Уявіть, що ви маєте загасити свічку на торті і довго дмухаєте. Ось так потрібно робити, коли відчуваєте тривожний стан. Також необхідно покращити режим, провести роботу з думками (згадати, чому вони виникли, пояснити собі, для чого ви живете, створити власні сенси та визначити свою місію). Попрацюйте з емоціями. Якщо вам сумно, хочеться плакати — варто поплакати. Робіть те, що корисно. Корисно не тільки для вас, а й для інших».
.jpg)
Андрій Герасименко, психотерапевт, психіатр, лікар вищої категорії: «Прислухатися до порад психотерапевта і виконувати всі рекомендації. Налагодити режим дня і сну.
Знайти контакт з людьми у схожій ситуації. Багато спілкуватися. Спільнота додає впевненості.
Не читайте новини, які загострюють негативні емоції. Так, новини треба дивитися, читати, але дозовано і краще вранці. Перед сном, за 3–4 години, раджу не читати жодної негативної інформації.
Корисна різноманітна фізична активність. М’язова напруга завжди виражає ступінь тривоги. Якщо робити фізичні вправи, м’язи розслаблюються і стихає емоційна напруга.
Потрібно подбати про всі три сфери: думки, емоції і тіло. Кожну складову пропрацювати, щоб менше енергії залишалося на непродуктивну діяльність. Це фільми, контакти, спільні походи з емоційно дружніми людьми, читання. Розвиватися інтелектуально. Робити вправи на запам’ятовування, математичні задачі, вправи для логіки. Не діяти в емоційному стані, не керуватися висновками, зробленими на емоціях. Коли емоції холодні, приглушені, тоді висновки — здорові.
Хороша вправа: сісти і написати список, чого ви не робите: я не доначу гроші на ЗСУ, не плету сітки, я не поїхала на передову. І писати аж до абсурду — наприклад, я не молюся тисячу разів за ЗСУ.
Розумом треба прийти до того, що війна — це глобальні процеси, на які ми не можемо вплинути».
Анна Павлик, психологиня, психотерапевтка: «Передусім потрібно домовитися з собою, що легко не буде і дати собі час, за який цей синдром пройде. Скажімо, тиждень, місяць чи пів року. Це допоможе психіці налаштуватися на хоч і повільне, але невідворотне зцілення. І весь цей час проводити з собою певну ментальну роботу:
- Коли почуття провини захоплює, згадати справжні причини травматичної ситуації. Переключення уваги на зовнішній чинник послаблює надумане самозвинувачення.
- Дозволити собі проявляти емоції, які з’являються: сумувати чи радіти. Пригнічені емоції погіршують психологічний стан.
- Знаходити однодумців, спілкуватися з людьми, які пережили подібний досвід.
- Зробити щось для інших. Компенсувати почуття незаслуженого звинувачення власною корисністю: волонтерити, вести інформаційне розʼяснення ситуації в соцмережах, донатити на потреби постраждалих.
- Змістити фокус уваги з себе на близьких: дітей, батьків, сусідів, культурні процеси місцевої громади. Цікавитися їхнім благополуччям та поліпшувати стосунки. Якщо поставити собі мету стати другом, кращою мамою, проявити свої здібності для інших (малювати, співати, займатися рукоділлям, бігати маратони, їздити на велосипеді), то самоцінність підвищується.
Дуже корисно займатися творчістю та фізичною діяльністю: садити город, прибирати вдома, майструвати будинки для бездомних тварин тощо. Все це допоможе відновити внутрішню рівновагу і знайти внутрішні опори».
Олена Седельнікова, психіатриня, психоаналітична психотерапевтка: «Найголовніше розмежувати те, що втратили, і те, що у вас залишилося. Ви побачите, що залишилося те, чого ніхто не може забрати: таланти, здібності. Якщо є родичі, які залишилися в Україні, можна себе заспокоювати: я влаштуюся на роботу, і якщо ситуація погіршиться, рідні зможуть до мене приїхати. Стану їхньою опорою. Якщо в сім’ї є дитина, то мама завжди дбатиме про її стабільний психологічний стан.
Важливо також шукати нові контакти та знайомства. Раджу також ходити в музеї, театри, відвідувати нові цікаві місця.
Змиритися, прийняти цей весь жах. Не йдеться про заперечення чи витіснення втрат, бо це також призводить до серйозних наслідків. Треба розмовляти з друзями, знайомими — про втрати, розпач, страх за майбутнє, за життя рідних.
Довготривалість синдрому залежить від наявності людей, готових допомагати. Велика подяка полякам за те, що вони прийшли на допомогу українцям. Ми, українці, повинні зрозуміти: попереднє життя не повернути. Навіть після Перемоги все буде по-іншому. Але Україна буде. Дуже важливо не втрачати надії».
Алєся Бивалькевіч, психотерапевтка: «Перше, що треба розуміти всім українцям: ми ніколи не будемо такими, як раніше. Війна змінила усіх, кожен з нас винесе щось із цих травматичних подій. Якщо маєте інструменти для самопідтримки, користуйтеся ними кожного дня. Почуваєтеся гарно — чудово. Але можете покращити свій стан, повертаючись до кількох основних пунктів.
1. Страх за життя і страх втратити тих, кого любиш, — базові реакції людини, які забезпечують виживання. Ви не можете це до кінця контролювати, бо це біологічний рівень. Те, що ви боїтеся, — нормально.
2. Рятувати себе і родину — правильно. Це потрібно Україні і важливим для вас людям. Ви потрібні живими.
3. Можемо почати діяти за принципом кола у нашому житті. Беремося допомагати людям словом чи чашкою чаю — на ваш вибір. Починаємо завжди з ближнього кола, виходимо на наступне, до наших друзів. Можна навіть просто листуватися — це дає дуже сильну підтримку. Далі є коло сусідів, знайомих, колег з роботи. Потім можна піти у волонтерські центри. Допомога іншим посилює вашу цінність і надає життю сенс.
5. Приділяйте увагу простим радощам. Не забувайте про просте життя, яке було до війни. Так, війна все змінила, але вона не забирає у вас можливість жити звичайне життя: займатися спортом, знайти гарну роботу, погуляти з друзями, поспілкуватися з рідними. Війна змінила все, але не забрала можливість відчувати радість життя.
6. Робіть вибір дня. Наприклад, цей день має бути вдалим. Шукайте способи, щоб він був таким».
Життя триває і має великий сенс
Хоча синдром провини вцілілого може бути важким, важливо розуміти, що життя триває і має великий сенс. Важливо розвивати самоусвідомлення та самообізнаність, аби зрозуміти, що провина вцілілого несправедлива і непотрібна. Важливо навчитися приймати себе як людину, яка вижила, і знайти позитивний сенс у власному житті, бути вдячним за кожен день і шанувати пам’ять тих, хто загинув.
Відмовляючись від відпочинку і радісних моментів, ми точно не допомагаємо виграти війну, а виснажуючи себе психологічно, програємо її. Щоб допомогти Україні та її мешканцям, насамперед варто допомогти собі. Це не ви розпочали війну, не ви руйнуєте міста і вбиваєте людей. Усім нам потрібно залишатися в ресурсі і працювати кожен на своєму місці.
Важливо бути Разом. Любити, мріяти, будувати плани, радіти кожній хвилині життя, відстояного для нас. Нам потрібна радість, піклування один про одного, вміння вивільняти емоції, «перемикати» їх і йти далі.
Цей важливий фундамент нашої Перемоги і подальшого життя у здоровому суспільстві.
Фото з приватних архівів спікерів публікації.
Корисні посилання:
- Центр Oсвіти та Pозвитку / Centrum Edukacji і Rozwoju, ul. Towarowa 25A, 00-869 Warszawa
- Допомога для біженців з інвалідністю: Stowarzyszenie Mudita, ul. Na Zakolu Wisły 12A, 30-729 Kraków
- Польський Міграційний Форум / Fundacja Polskie Forum Migracyjne, ul. Górczewska 137, 3 piętro, 01-109 Warszawa; телефон довіри: +48222552202
- Проєкт психологічної підтримки Міністерства освіти і науки України ПОРУЧ
- Безкоштовні консультації психологів та психотерапевтів
- Безкоштовні психологічні консультації для батьків і дітей «Ла Страда-Україна» (https://www.facebook.com/childhotline.ukraine)
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
