Ольга Пакош
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Публікації
У Варшавському Національному оперному театрі відмінили п’ять вистав «Бориса Годунова», які мали відбутись у червні. Відміну пояснили «ситуацією в Україні». Але це, імовірніше, виняток, аніж послідовна позиція, коли культурна інституція ставить на паузу постановку російських авторів. Чому сьогодні для Європи небезпечно і далі толерувати російське мистецтво, пояснює Лідія Мельник — докторка мистецтвознавства, професорка Львівської Національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Лідія Мельник вже багато років живе в Австрії і була запрошеним викладачем Віденського університету та Українського вільного університету в Мюнхені.
«Тенденція популяризувати російську культуру в Європі зростає»
— Яку небезпеку несе сучасній Європі російська культура і російська музика зокрема? Адже чимало європейців не розуміють, що росіяни — це одне, а їхня культура, багатовікова і така шанована — щось інше. І вони не хочуть ані говорити, ані слухати про небезпеку популяризації цієї культури. «Це ж світове надбання! Як заборонити?!»
— З цією проблемою я зіткнулася вже в перший тиждень повномасштабного вторгнення. Ми побачили, що це питання дуже глибоке, і з ним треба працювати і боротися. Чому? Може здатись, начебто велика культура і велика війна не пов’язані між собою. Але як історик музики можу впевнено стверджувати, що ці речі пов’язані і завжди такими були.
Міф про велику російську культуру — дуже ефективний інструмент маніпуляції свідомістю. Якщо повернутися до Другої світової війни, можна провести паралель: мовляв, не може народ, який дав світові Бетховена і Баха, робити щось погане і жорстоке. Але ж зміг.
Одразу після початку повномасштабного вторгнення цей міф став активно експлуатуватись Росією в Європі і був радо Європою прийнятий. Може, спочатку навіть менше, але зараз я бачу, що тенденція популяризувати, приймати російську культуру зростає.
Чому? Тут є дві причини. По-перше, це внутрішня інертність європейців, така страусина позиція. Людям здається, що якщо вони нічого не змінюватимуть, якщо продовжать любити, толерувати, захоплюватися російською культурою, невдовзі проблеми зникнуть. Маю на увазі проблеми, пов’язані з війною, які їх вже втомили, проблеми економічного плану: дорогий газ, дороге пальне тощо. Все, що створює дискомфорт.
По-друге, війна частково компенсується цим захопленням чи незміненою позицією щодо російської культури, яка в них виробилася ще задовго до військової агресії Росії щодо України. Але це не є безпечна позиція. Любов до класичної музики притаманна освіченим колам, а також інтелектуальній верхівці. Тобто людям, які впливають на суспільну думку, її формування, адже є інтелектуальними провідниками та лідерами думок.
Класична музика завжди була дуже ефективною зброєю пропаганди. Яка в даному випадку несе меседж, що нація, яка дала світові Чайковського, не може нести абсолютне зло.
І це продовження толерування, прийняття, зацікавлення, захоплення творами російських митців зараз в Європі має суттєвий вплив. Це вдале доповнення образу «доброго росіянина». І наскільки я бачу, а я дивлюсь на різні прошарки суспільства Австрії чи Німеччини, це працює: так, українці бідні, але ж і росіяни в підсумку також постраждали.
І саме тому європейська публіка не збирається відмовлятись від цих надбань культури. Складається враження, що частка російської класики в ефірі європейських радіостанцій зростає, що радіо мають певні квоти, згідно з якими раз на годину мусить обов’язково прозвучати твір російського композитора.
Але раз на день в радіоефірах тепер звучить і «Мелодія» Мирослава Скорика.
— Трохи прикро, якою ціною Мирослав Скорик потрапив у ротацію…
— Прикро. Нам ця проблема стала зрозумілою вже у перші дні вторгнення. Ми, група музикознавців зі Львова і Києва, ініціювали звернення з проханням поставити російську культуру і російську музику на паузу. І розіслали його до всіх інституцій, з якими працювали в Європі й Америці, намагаючись отримати якомога ширшого розголосу. Звісно, що далеко не всі колеги це прийняли.
Але нам вдалося вплинути на кілька великих міжнародних проєктів і навіть кардинально змінити їхні вектори.
Заколисуючий Чайковський
— До речі, а як було у світі з німецькою музикою? Я про Першу і Другу світову війни.
— Послідовно на рівні культурної політики в цій ситуації діяла держава Ізраїль, де після Другої світової війни не виконувалася музика Ваґнера, аби не тригерити тих, хто пережив Голокост.
Відомий випадок, коли ізраїльський диригент Зубін Мета спробував виконати композицію Ваґнера, і частина зали просто вийшла, а на сцену піднявся один із слухачів і показав свій наколотий на руці у концтаборі номер.
Також не виконували Ріхарда Штрауса. Це не значить, що в Ізраїлі цілком відмовилися від німецької музики. Просто Ваґнер відомий своєю антиєврейською позицією. І навіть зараз ця ситуація є зрозумілою в Західній Європі. У Віденській Національній опері днями відбулася нова постановка «Парисфаля» Ваґнера і паралельно великий кількаденний симпозіум «Ваґнер і питання антисемітизму». Отже, європейці розуміють вплив музики на формування політики і пропаганди.
— Але йшлось про недопустимість присутності музики Ваґнера в музичному просторі лише Ізраїлю, решта ж країн його не викреслила?
— Не викреслила, і певний час, навіть після Другої світової війни, на цьому не наголошувалося. А зараз питання знову постало дуже гостро у зв’язку з відомими політичними подіями.
— Музика може вбивати? Може, українці перебільшують? Музика ж облагороджує і гармонізує.
— Класична музика — це маркер дуже тонкого впливу на людську свідомість. Чому завжди реклами найкращих чи найбільш фешенебельних марок супроводжуються класичною музикою? Тому що це асоціюється з чимось піднесеним, елітарним. Завжди.
Чому в деяких крамницях вмикають класику? Бо вона також асоціюється з чимось стабільним і позитивним. Ще з 1960-х років це добре розроблений маркетинговий хід.
Так само Чайковський — стабільний, позитивний — сприяє стабільному позитивному образу своєї країни.
До речі, якщо говорити про ще один безсмертний хіт Чайковського на європейських сценах — балет «Лускунчик», — то лише любов поляків до цього твору і можна зрозуміти.
«Лускунчик» написав Ернст Гофман, коли жив у Варшаві. Списав зі своїх сусідів по вулиці Фрета. Взагалі Гофман був полонофілом.
Історично у поляків ще більше причин не любити російську культуру, ніж в українців. Але цей мейнстрім, який виник після Другої світової війни — намагання всіх примирити через культуру заради загальної економічної стабільності — хоча сам по собі не передбачав нічого поганого, але призвів до дифузних результатів.
Українців зокрема було виховано так, що в багатьох і досі залишається усвідомлення вищості російської культури над українською.
— Але це пов’язане з тим, що ми мало знали нашу культуру…
— А чому ми її мало знали? Тому що такими були шкільні програми. Це була спрямована акція, яка починалася в школах і закінчувалась вузами.
— У консерваторії чи в музичній школі теж?
— Так! Ми вчилися по радянських підручниках. Російськомовних. І за 30 років не знайшли можливості їх переписати. Ніколи на це не виділялося державного фінансування.
Хто міг читати польською, читав. Або німецькою, або англійською. Але ми не створили власного комплексу підручників з історії музики. Ми роками котились за інерцією, і це також готувало ґрунт у процесах, які спостерігаємо зараз. Я, наприклад, можу всі російські опери по такту проспівати. Досі. Питання — навіщо? От і пожинаємо плоди.
Затирання реальності
— Мене довго хвилювала тема з Чайковським (йдеться про перейменування Київської музичної академії, яка носить ім’я Чайковського — Ред.), — продовжує Лідія Мельник. — І я для себе вирішила, що зараз розглядатиму цього композитора не за етнічним походженням (дід і прадід Чайковського були українцями), а за його ментальністю — а це був абсолютно імперський російський композитор. Слід називати речі своїми іменами. Чайковський є одним із символів «великої російської культури».
Історія знає чимало прикладів відомих музикантів і композиторів з нечітким етнічним походженням. Наприклад, батько Ігоря Стравинського — україномовний Федір Сулима-Стравинський — був щільно пов’язаний з Україною. Самому Стравинському було байдуже до етнічних нюансів, він був громадянином світу. Але в світі він досі фігурує як хто? Як російський композитор. І нам знадобиться чимало часу, аби змінити сприйняття цих тонкощів на нашу користь.
Нам би зараз остаточно повернути Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя... У нас є, з чим працювати, і саме зараз треба це робити. Разом з тим ми не можемо залишатись байдужими і до тих російських композиторів, яких використовують як ідеологічні символи. Ми не можемо поставити це питання на паузу.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c901fef751edf9e5806a4c_Screenshot_20240125_112250_Facebook.jpg">«Читайте також: Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»</span>
— Повертаючись до питання небезпеки російської музики...
— Так у тому й небезпека, що ця музика продовжує виконуватись! В очах європейців це виглядає так: десь там є збройний конфлікт, а є велика російська культура, яка залишається абсолютною цінністю. Але таким чином підтримується бажання повернутися в ті добрі старі часи, коли не було конфлікту. Коли не було всіх цих економічних проблем і так далі…
— Тобто це можливість затирання жахливої дійсності?
— Для мене так. І спосіб відійти від війни в Україні, тому що Європа втомилася. Причому звичайному європейцю здебільшого вже байдуже, хто переможе, аби все це якнайшвидше закінчилося.
Це такий акомпанемент чекання: колись зрештою неприємності по-сусідству закінчаться, великі ж цінності залишаться.
— Що може Україна зробити в ситуації, коли Європа не хоче відмовлятися від великої російської культури і музики? Як пояснювати, що це просто один з методів пропаганди і затирання пам’яті?
— Хоча це зараз дуже болюче питання, але українські виконавці мають не брати участі у російських постановках та у виступах за участі російських колег. Хоча б цей маленький крок. У постановках творів російських авторів або в тих, де задіяні російські учасники. Другий меседж — зменшити кількість творів російських композиторів на сценах Європи.
Я знаю, що чимало авторитетних інституцій відмовилися від російських творів у своїх програмах і від запрошення російських виконавців. У скандинавських країнах це більш послідовно проходило, також у країнах Балтії. У Польщі певний час також так було, але, на жаль, сьогодні «Лебедине озеро» і «Лускунчик» знову показують на сцені польських театрів.
Європі дуже хочеться показати наше єднання і братання на культурному рівні. Була ціла низка концертів, де спеціально запрошували українських і російських виконавців, щоб показати, що на рівні культури все так, як було. Але це і є страусина позиція, це і є затирання проблеми.
— Чи в такій ситуації українці не будуть виглядати такими непримиренними, що вони і свого не пропонують, а від великого відмовляються?
— Ми пропонуємо своє, до того ж найбільш вартісне, але наразі цей процес повільно просувається, бо ми втратили навіть не десятиліття, а цілі століття для пропаганди власної музики.
— А що ми пропонуємо, до речі?
— Ми пропонуємо «Щедрика» Леонтовича, «Тараса Бульбу» Миколи Лисенка (принаймні увертюру або скорочений варіант), симфонії Лятошинського. Пропонуємо і таке, що легко сприймається широкою публікою.
— «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського?
— «Запорожець за Дунаєм» для європейської аудиторії незрозумілий. Я спробувала його давати в різних аудиторіях австрійському слухачеві. Вони не розуміють цей образ сильної жінки, яку боїться чоловік, бо вона може його побити.
Я маю на увазі Бортнянського, Березовського, Веделя. Вони звучать на європейській сцені, але часто — як російські композитори. «Мелодія» Мирослава Скорика теж подобається слухачам.
Сучасні українські композитори постійно присутні на європейських сценах. Маленькими кроками. А протистоїть цим крокам громаддя російської музики, яка століттями цілеспрямовано і за фінансування держави вливалася тут в музичні контексти.
«Європі дуже хочеться показати наше єднання і братання на культурному рівні. Була ціла низка концертів, де спеціально запрошували українських і російських виконавців, щоб продемонструвати, що на рівні культури все так, як було. Але це і є страусина позиція, це і є затирання проблеми», — впевнена професорка Лідія Мельник
Виявляється, у польській освіті студентів з України, як і інших іноземців, найбільше цікавить можливість навчитися управлінню бізнес-процесами. Про це свідчать результати дослідження «Навчання іноземних студентів в польських вузах», проведеного минулоріч Польським державним дослідницьким інститутом.
Управління — це діяльність, що потребує практики
Найбільшою популярністю серед студентів з України у минулому році користувалася Академія прикладних наук — Вища школі управління та Адміністрування у місті Ополе. На управлінському напрямку тут навчається понад тисяча українців. На другому місці з популярності — Вища школа внутрішньої безпеки у Лодзі, на третьому — приватна Академія ВСБ.
Христина Носенко з Вінниці закінчила магістерську програму з управління у Краківській Академії імені Анджея Фрича Моджевського два роки тому. Раніше у тому самому виші Христина захистила бакалаврський диплом з логістики. «Навчання на логістиці справді було цікавим і корисним, — розповідає Sestry дівчина. — Я з родини будівельників, мені легко дається усе пов’язане з точними науками і виконанням конкретних завдань. Але, на жаль, вивчення основ управління мене розчарувало.
Окрім того, що я відверто нудилась на лекціях, я не могла зрозуміти, яким чином зможу застосувати отримані знання на практиці. Нас вчили багатьом речам, але, щиро кажучи, для отримання цих знань вистачило б кілька місяців курсів».
Христина не працює за спеціальністю і шкодує, що не знайшла свого часу роботу як менеджер з логістики. На моє питання, чому обрала саме управління для магістерської програми, Христина відповіла:. «Після отримання диплому менеджера у логістиці я відчувала потребу узагальнити і поглибити свої знання. Сподівалась, що курс управління допоможе створити загальну картину моєї майбутньої роботи, але так не сталось».
Давід Конєчни захистив диплом бакалавра зі спеціальності управління спортом в Академії фізичного виховання імені Єжи Кукучки в Катовицях і переконаний, що це був невдалий для нього вибір. «Я дуже мало пам'ятаю з того, що вчив в академії. Хіба що лекції з маркетингу, але це була виключно заслуга викладача, який зумів зацікавити своїм предметом і мотивував його вчити. Решта — дивні предмети, які навіть не запам'яталися, — розповідає Давід. — Зараз я закінчую другий рік навчання на спеціальності психологія у Краківській академії імені Анджея Фрича Моджевського, і це неймовірно цікаво».
На думку Давіда Конєчни, очікування щодо навчання управлінню дещо завищені, а в реальному світі все настільки швидко змінюється, і існує чимало курсів, які допомагають отримати знання без «зайвої води». Давід радить:
«Управління — це та спеціальність, яка потребує практики, і лише в процесі діяльності приходить розуміння, що саме потрібно, аби бути хорошим менеджером чи керівником проєкту. Тому я б радив спершу знайти роботу менеджера і зрозуміти, яких саме знань бракує для її виконання».
«Після зауваження студента мені довелось заглиблюватись у тонкощі сучасних моделей управління»
Те, що програма навчання на «менеджменті» змінюється дуже часто, підтверджують і самі викладачі, коли розповідають, наприклад, що програми для студентів, так звані силабуси, які затверджуються під кожен курс, доводиться оновлювати щороку.
Як розповідає на умовах анонімності один з викладачів менеджменту краківського вишу, «управління проєктами в сфері ІT тривалий час використовувало так звану водоспадну модель розвитку програмного забезпечення (Waterfall), коли проєкт будується з певних етапів, і наступний не запускається, доки не завершено попередній. А тепер є інша суцільна гнучка модель розробки програмного забезпечення (Agile), завдяки якій результат показують замовнику десь за два тижні після отримання замовлення. І відразу розробляють кілька етапів продукту, а недоліки швидко усуваються. І дізнався я про це… від студента під час лекції. Він сказав, що Waterfall вже кілька років не використовується в ІТ, після чого мені довелося заглибитись у тонкощі сучасних моделей управління проєктами».
Чим є польська система навчання на спеціальності менеджмент? Якщо ви вирішили обрати «управління» своєю майбутньою спеціальністю, на вас чекають бакалаврські, магістерські студії (денна та заочна форма), а також післядипломна освіта. Форма навчання може бути стаціонарною, заочною або дистанційною.
Польські виші активно розвивають інноваційні методи навчання: до стандартної програми додають нові елементи, наприклад, бізнес-аналітику, цифровізацію та управління даними в бізнесі, управління інноваціями.
Насправді, можна вчитись управлінню в будь-якій сфері, яка цікавить майбутнього спеціаліста.
так, управління медичними процесами — це створення, відкриття та управління новими сучасними медичними закладами, проведення медичних івентів або перепрофілювання медзакладів нижчого рівня у заклади вищої спеціалізації. Можна проявити себе і в створенні нових медичних проєктів та кампаній (скажімо, щеплення), у страховій медицині, профілактиці хвороб у дітей і дорослих. Всі ці напрямки відкривають нові і цікаві можливості перед тими, хто хоче пов’язати свою професію з медичною допомогою людям, але не є при цьому лікарем.
Управління в сфері інформаційних технологій — галузь, що змінюється стрімко і щоразу вимагає для розвитку нових спеціалістів. Тепер це не лише проєкт-менеджери, але й аналітики, розробники продукту тощо. Тут замало лише знань у сфері управління чи маркетингу, такий спеціаліст потребує чітких вмінь і навичок у роботі з людьми — замовниками та виконавцями, креативності, ретельності та гострого відчуття часу.
Навчання управлінню має традиційну форму. Спершу студенти знайомляться із загальними предметами, аби потім перейти до конкретних, найважливіших в обраній спеціальності. У процесі навчання вони студіюють економіку, математику, статистику, основи бізнеса та іноземну мову.
Куди і як вступити на менеджмент у Польщі
Серед польських вишів пальму першості у навчанні управлінню тримає Варшавський університет. Минулого року на цей напрямок (стаціонарні бакалаврські програми) подали 3027 заявок. На другому місці — Економічний університет в Кракові (1023 заявок), на третьому — Економічний університет в Познані ( 929 кандидатів).
Для вступу на спеціальність управління традиційно вимагаються знання з математики, інформатики, іноземної мови, хімії або географії — залежно від напрямку діяльності, університету та форми навчання.
Найпопулярніші напрямки в сфері менеджменту: управління інформацією та цифрове видавництво, цифровий маркетинг, електронний бізнес, управління в бізнесі, управління та інженерне виробництво, управління big-data (великими базами даних), управління в сфері ІТ, управління в галузі безпеки та охорони, управління персоналом.
Вартість навчання управлінню і не поступається цінам за навчання на таких затребуваних факультетах, як інформатика чи медицина. У державних вишах цій спеціальності навчають безкоштовно, а в приватних ціна за рік навчання коливається від 7 до 16 тисяч злотих.
Помічено, що «управління» найчастіше обирають абітурієнти, які на момент вступу не визначились з напрямом своєї майбутньої діяльності і прагнуть навчитися тому, що є актуальним у сучасному світі. Або ж це ті, хто цікавиться розвитком власного бізнесу і шукає можливість розширити свої знання та знайомства у цій сфері.
Студії з управління є своєрідною перепусткою у світ корпорацій, банків та великих підприємств, оскільки існують для того, аби дати знання, які можна використати у різних сферах життя.
Фото: Shutterstock
У 2022-2023 навчальному році на спеціальності «управління» в Польщі навчалось понад 20 відсотків усіх студентів з України (тобто 10 072 молодих українців). Чи виправданий такий попит і що треба, аби вступити на менеджмент у Польщі?
Найчастіше студенти з України обирають у Польщі спеціальність «менеджмент» (20% від усіх українських вступників), на другому місці — інформатика (11%). На третьому — медицина (згідно з останнім дослідженням «Навчання іноземних студентів в польських вузах», проведеним минулоріч Державним дослідницьким інститутом). Українці воліють вчити інформатику в приватних вузах і найчастіше вступають до Польсько-японської Академії комп'ютерних технік у Варшаві або Академії Фінансів і Бізнесу «Вістула». Минулого року інформатику обрали понад 5 тисяч українських абітурієнтів.
«Після першого курсу стає дуже важко»
«Спеціальних іспитів складати не довелося, минулого року я вступила лише за середнім балом атестату і після співбесіди», — розповідає Sestry Олександра Смаль зі Львова, яка навчається у Політехніці Ченстоховській на факультеті інженерної механіки та інформатики. У першому семестрі навчання не було складним — вивчали математику та основи інформатики, для цього навіть особливих знань польської мови не потрібно (Олександра обрала навчання польською мовою, хоч досконало володіє англійською, адже так не мусить за нього платити. Статус UKR дозволяє навчатись безоплатно).
Натомість у другому семестрі почались труднощі, пов'язані з самостійним навчанням. «Якщо ніколи не вчив жодної мови програмування, буде важко. Адже роз’яснюють лише базові поняття. Решту маєш вивчити самостійно. Дають умови і — сам розбирайся. Можна ставити питання, але в більшості випадків у відповідь радять просто прочитати презентацію», — каже Олександра. Дівчина трохи хвилюється, чи вдасться їй скласти іспит з основного предмету, адже студент має тільки дві спроби. У випадку невдачі — відрахування з вузу.
Олександра — не єдина студентка, здивована здебільшого теоретичним методом викладання в польських вузах. Дмитро Шевчук вступив до Університету Краківська Політехніка імені Тадеуша Костюшка на спеціальність «інформатика» три роки тому на заочну форму навчання. Після закінчення першого року зрозумів, що той підхід, який практикують викладачі цього вузу, Дмитрові не пасує.
«Вчитись було відверто важко. Щотижня були начитки, заняття у вихідні могли тривати весь день, інколи з 8 ранку до 19.00 вечора. На додачу до завантаженості через велику кількість інформації з'ясувалося, що наші викладачі — це академічні теоретики, які мають досвід лише у викладанні, а не у застосуванні своїх знань на практиці»
Тож Дмитро кинув Краківську Політехніку і вступив на прикладну інформатику у Вищу Школу економіки й інформатики у Кракові. «Це приватний вуз, в якому викладають досвідчені інформатики. Вони працюють у комерційних фірмах чи корпораціях, мають практичні знання. Підхід до навчання легший, але, за моїми спостереженнями, корисних і необхідних знань я отримую тут більше», — зізнається студент.
Майже одночасно із навчанням Дмитро почав шукати роботу за фахом, і за три роки змінив кілька фірм. «Я працюю інженером програмного забезпечення: розробляю мобільні додатки. Зараз галузь ІТ переживає не найкращий період, але не можу сказати, що з пошуком роботи є проблеми. Важко знайти роботу тільки тим, хто без досвіду. Останню свою роботу я знайшов два місяці тому за тиждень».
Який вуз обрати для навчання на IT у Польщі?
Рейтинг технічних вузів зі спеціальності «інформатика» останні кілька років очолює Варшавська Політехніка. На другому місці — Гірничо-металургійна академія імені Станіслава Сташиця у Кракові, на третьому — Вроцлавська Політехніка. До першої десятки також увійшли Політехніки з Гданська, Лодзі, Кракова, Любліна — і це все державні вузи. До рейтингу потрапив тільки один приватний — Польсько-японська Академія комп'ютерних технік у Варшаві.
Як з'ясувалося під час розмов з українськими студентами, не завжди варто орієнтуватись на безоплатне навчання в державному вузі. Якщо є можливість, краще обрати приватний університет чи академію, де можна здобути практичні знання та увійти в середовище айтівців з досвідом.
Ціни на навчання на IT-спеціальності в Польщі
Українські абітурієнти можуть вчитись в державних вузах Польщі безкоштовно, якщо мають статус «укр», але лише польською мовою. Навчання англійською мовою коштує від 1500 до 2000 євро за рік.
У приватних вишах вартість навчання за рік може коливатись від 2000 євро (Вищу Школу економіки і інформатики у Кракові) до 4500 євро (Польсько-японська Академія комп'ютерних технік у Варшаві), якщо обрати стаціонарну форму навчання польською мовою. Якщо ж орієнтуватись на навчання англійською мовою, то вартість зросте на 20-25%.
Які спеціальності відносяться до галузі ІТ?
Інженери інформаційних систем, програмісти, розробники програмного забезпечення, спеціалісти з кібербезпеки — ці та десятки інших спеціальностей вимагають постійного навчання. Програми та системи, навіть інформаційне середовище, дуже швидко старіють і потребують оновлення. Обираючи ІТ-спеціальність, треба бути готовим вчитись все життя. Йдеться не лише про короткі курси, а інколи навіть про кардинальні зміни в професійному плані.
Наприклад, ще два роки тому розробки в сфері штучного інтелекту мали лише промисловий характер (застосовувались у виробництві чи промисловості), тоді як сьогодні кожен може використовувати ШІ для приватних чи робочих цілей. У відповідь на це явище вузи стали пропонувати спеціальність «штучний інтелект».
Великою популярністю серед студентів користується спеціальність програмування мобільних додатків. Згідно з дослідженнями ринку ІТ, яке проводила навчальна лабораторія Kodilla, інженер мобільних додатків буде популярною професією щонайменше до 2030 року.
Розробник програмного забезпечення — спеціальність, яку обирають найчастіше. І усвідомлюючи, скільки кодів треба написати для функціонування лише однієї маленької програми, не дивує, що програмісти будуть потрібні чи не завжди. Навіть автоматизація процесу та ШІ не зможуть замінити людину в цій спеціальності.
ІТ як галузь дає можливість поєднувати в роботі не лише суто технічні навички, часом робить мікс творчих і інженерних спеціальностей. Мова про розробників різного гатунку. Веб-розробник, UI/UX-дизанер (це розробник інтерфейсів або дизайнер користувацького досвіду) — фахівці, котрі поєднують і творчі, і аналітичні, і технічні знання в своїй професії.
Програміст баз даних — ще одна спеціальність, яка набула популярності лише кілька років тому, оскільки саме для її існування знадобились роки розробки систем управління базами даних. Простіше кажучи, накопичені знання в тій чи іншій сфері життя нарешті можна було ввести в програму, систематизувати і користуватись отриманими даними.
ІТ еволюціонує, а це призводить до появи нових спеціальностей. Наприклад, спеціаліст з кібербезпеки — невід'ємна посада в кожній фірмі, яка володіє приватними даними, секретними чи промисловими розробками. Спочатку такі фахівці мають навчитись створювати системи, потім зрозуміти, як їх можна зламати, і нарешті винайти методи захисту цих систем. Професія-виклик, не інакше.
Основою багатьох спеціальностей ІТ є математика. Знання в цій царині допомагають опанувати навчальні програми з інформатики, інженерної механіки, електроніки та телекомунікацій. Протягом навчання можна обирати спеціалізації, завдяки яким потім працювати в натупних галузях: ІТ-консультант, спеціаліст ІТ-відділу, спеціаліст з ІТ-безпеки, спеціаліст з технічної підтримки, спеціаліст із впроваджень тощо.
Які знання потрібні, аби вступити на IT у Польщі?
Найчастіше вступникам з України потрібно мати атестат або тести з математики та інформатики. Інколи достатньо на відмінно скласти один предмет поглибленого рівня. Деякі вузи беруть під увагу також знання іноземної мови для інформатиків. Добре також пройти кваліфікаційний тест і зрозуміти, чи підходить саме вам професія технічного плану, адже вона вимагає ретельності, посидючості та аналітичного мислення. Часто можна почути від інформатиків зі стажем про професійне вигорання, оскільки доводиться багато днів чи років підряд виконувати ту саму діяльність.
Мотивацією є фінансова винагорода. Фахівці з інформаційних технологій залишаються одними з найкраще оплачуваних в Польщі зокрема та у світі в цілому. Заробітна плата молодого фахівця, навіть якщо він ще не випустився з вузу, стартує від 6 тисяч злотих на руки. У корпораціях розробники та інженери можуть сподіватись на зарплату від 15 тисяч злотих. Якщо посада передбачає ще й керівні функції, то такий фахівець може розраховувати на 25 тисяч злотих.
Навчання на спеціальностях, пов'язаних з інформаційними технологіями, входить до трійки найпопулярніших серед українських студентів у Польщі. Чому українці обирають ІТ-спеціальності для навчання? Де краще вчитись на фахівця ІТ в Польщі, а де дешевше? Які знання потрібні для вступу?
Спеціалізація – мистецтво
Артистичні напрямки навчання в Польщі дуже популярні. Особливо кіно і все, що пов’язане з його виробництвом — від акторства до продюсерства. Візитівкою Польщі можна назвати відому й одну з найстаріших шкіл кіно в світі — Державну Вищу Школу Кіно, Телебачення та Театру імені Леона Шиллера в Лодзі, в народі — filmówka. Серед її випускників — Анджей Вайда, Кшиштоф Кєсьльовскі та Кшиштоф Зануссі.
Не менш популярним серед мистецьких спеціальностей є живопис, який останні 20 років переживає в Польщі новий ренесанс. Беззаперечним лідером серед вишів є Академія образотворчих мистецтв у Варшаві. Окрім живопису, абітурієнти можуть обрати тут графіку, скульптуру, консервацію мистецьких цінностей, сценографію, медіамистецтво, проєктування костюму, архітектуру приміщень тощо. Це один з найбажаніших вузів для отримання освіти в художній та образотворчій царині в усій Європі.
Продовжують набирати популярності в Польщі також ремісничі техніки: різьба по дереву, ліплення з глини, пошиття одягу тощо. Окрім театральної справи, кіно- і телемистецтва, затребувані також художня фотографія, музичне мистецтво і хореографія.
В Польщі мистецькі спеціальності для навчання доступні на бакалаврському рівні (3 роки), інженерному (4,5 роки), магістерському (5 років), а також на магістерських «доповнюючих» ступенях (2 роки). Також можна вивчати мистецькі компетенції на післядипломних курсах. Вартість навчання на мистецьких факультетах коливається від 2 до 14 тисяч злотих на рік.
Професія «актор» і польська театральна школа
На відміну від України, де панує система Станіславського, в Польщі є власна система Єжи Ґротовського — реформатора театру XX століття. А ще тут є школа Кристіана Люпи, і взагалі театральне мистецтво країни знаходиться на високому рівні розвитку. Професії актора та режисера в Польщі шановані й популярні. Тому попри обмежену кількість місць і всього п’ять вишів, де вчать акторській майстерності, щороку конкурс на цю спеціальність стабільно високий — до 30 людей на місце.
У Польщі за спеціальністю «акторська майстерність» отримати освіту можна в чотирьох державних і одному приватному вузі.
А саме в Театральній Академії у Варшаві, у Державній Вищій Школі Кіно, Телебачення та Театру імені Леона Шиллера в Лодзі, в Академії Театральних Мистецтв ім. Станіслава Виспянського у Кракові (або у філії цього вузу у Вроцлаві), та у Краківській Академії імені Анджея Фрича Моджевського. Навчання на акторському триває 4,5-5 років, це так звана єдина магістратура в усіх вузах.
Які іспити і як складати?
Комісія при вступі перевіряє бали атестата з історії, польської мови та літератури, іноземної мови. Окремо слід подати перелік художніх творів, обраних для презентації акторських здібностей — вірш, проза, пісня, театральний монолог. Обов’язково приготувати попередній запис і надати лінк для комісії.
На курсі акторської майстерності цінується фантазія, індивідуалізм і нестандартний підхід до предмету. Тому під час іспиту абітурієнту часто дають завдання зіграти незвичайну роль
Творчий конкурс складається з трьох етапів. Значну частину бажаючих вчитись відсіюють після першого селекційного етапу (там перевіряють вимову, поставу, голос та слух). Чи це означає, що абітурієнти-іноземці не мають шансів? А от і ні. Проте знання польської мови має бути офіційно — на твердому рівні В2, а реально — чітка і без акценту. Вступні комісії приймають на навчання студентів-іноземців також.
На другому етапі кандидат демонструє власні сценічні таланти: декламує вірш, театральний монолог, читає уривок сучасної та класичної прози, співає. На третьому — виконує елементарні акторські завдання, відіграє їх перед камерою та має співбесіду на тему сучасного польського кіно та обізнаності щодо історії польської культури та літератури.
Професія «художник»: на полотні або на комп'ютері
Сучасні естети та творчі особистості, які захоплюються мистецтвом, мають вибір: навчатися по-старому, використовуючи пензлі та полотна, або зануритись у світ технологій і працювати на комп'ютері. Навчання на спеціальності «Живопис» дозволяє вивчати традиційні та класичні художні техніки, а також дає можливість ознайомитися з новими технологіями та розвивати власні творчі проєкти різними інструментами. Можливості для творчого і професійного розвитку після завершення таких студій чималі.
Під час навчання студент опановує техніки, виконує роботи в галузі студійного живопису в традиційних і сучасних стилях, базуючись на спостереженні людського тіла, натюрморту, пейзажу, фотографії чи електронного зображення. Можна отримати знання з теорії та історії мистецтва, а також технік настінного живопису, графіки, малих скульптурних форм, мистецтва текстилю, скла, вітражу, громадських просторів, анімації та фотографії.
Залежно від університету, навчання може бути одно- або двоетапним. Ось перелік спеціальностей, якими можна оволодіти, навчаючись на «живописі»: студійний живопис; ілюстрація та комікс; дії з образом в громадському просторі; малюнок; живопис в архітектурі та урбаністиці; мистецтво текстилю; живопис в архітектурі.
Відбір абітурієнтів здійснюється на підставі атестата зрілості, представлення портфоліо художніх робіт, а також кваліфікаційної співбесіди і/або теоретичного іспиту. Портфоліо має складатись мінімум з 20 художніх робіт (живопис і малюнок), можливі також інші техніки, як-от фотографія і колаж.
В Польщі є 14 державних вузів, де навчають живопису. Це Університет Миколая Коперніка в Торуню, Академія Мистецтв в Гданську, Академія Мистецтв в Катовіцах, Університет Яна Длугоша в Ченстохові, Зеленогурський Університет, Академія Мистецтв у Вроцлаві, Академія Мистецтв у Лодзі, Краківський Педагогічний Університет, Жешувський Університет, Академія Мистецтв у Варшаві, Артистичний Університет в Познані, Академія Мистецтв у Кракові, Академія Мистецтв у Щецині тощо.
«Навколомистецькі» професії
У Польщі нараховується понад 140 мистецьких спеціальностей. Але як бути, якщо самобутнього мистецького таланту в абітурієнта немає? У польських вузах створено чимало «навколомистецьких» факультетів.
Мистецтво театру, кіно та телебачення пов’язані зі створенням арт-подій — драматургічних (театр, кіно, опера), документальних (репортаж), інформаційних та розважальних (серіали, кабаре). Деякі пов’язані з організацією, реалізацією образу та звуку під час мистецької події: оператор кіно та телебачення, а також постпродакшн (монтаж, озвучування, спеціальні ефекти).
Окремий популярний і досить амбітний напрям — продюсування. В польських вузах його називають «організація телевізійної та фільмової продукції». Готують таких фахівців у Публічній Академії наук у Варшаві, Державній Вищій Школі Кіно, Телебачення та Театру імені Леона Шиллера в Лодзі, Краківській Академії імені Анджея Фрича Моджевського та у Сілезькому Університеті в Катовіцах.
Вступ традиційно поділений на два етапи. Перший — усний іспит онлайн, до якого немає особливих вимог, як-от портфоліо чи творчий конкурс. Достатньо зареєструватись у системі рекрутації вузу і за лінком перейти до необхідного іспиту. Комісія перевірятиме рівень знань з історії та сучасності кіно та телебачення, фінансові та підприємницькі здібності, пов'язані з організацією виробництва кіно та телепроєктів. Другий етап — це співбесіда для тих, хто успішно склав іспит. Необхідно мати атестат або матуру з польської мови та літератури, математики та іноземної мови, а також написати есей на тему, чому саме вас зацікавила професія продюсера.
Музичний напрям
Вузи мистецького напряму можна умовно розділити за видами мистецтва. Музичні спеціальності, пов’язані зі створенням музики (композиція), її виконанням (диригентура, вокалістика, інструменталістика, хоровий спів) у різних стилях (класична, джаз та розважальна музика, популярна, церковна, диско-поло). А також — танці, хореографія, акторський мюзикл, оперне мистецтво. Ще є музична критика, музикологія, теорія музики. Усі ці спеціальності вимагають закінчення музичної школи.
Нагадаю, що в Польщі деякі музичні школи мають статус загальноосвітніх, і після їх закінчення випускники можуть вступати до музичних вузів. Зокрема, до Музичної Академії імені Кароля Шимановського у Катовіцах, Музичного Університету Фредеріка Шопена у Варшаві, Музичних академій у Бидгощі, Кракові, Лодзі, Вроцлаві, Гданську та інших.
До музичних спеціальностей, окрім артистичної гри на інструментах, відносять також і танець, сценічні постановки, дирегентуру, хореографію. І тут найбільшою популярністю серед вступників користуються Музична Академія імені Кароля Шимановського у Катовіцах та Музичний Університет Фредеріка Шопена у Варшаві.
Мистецтво, яке нас оточує
Для навчання на мистецьких спеціальностях абітурієнти найчастіше обирають Академії мистецтв у різних містах Польщі. А ще — Ягеллонський Університет в Кракові, Артистичну Академію в Познані, Університет Адама Міцкевича в Познані. Для вступу на ці спеціальності теж треба мати портфоліо власних творів, мати атестат або матуру з високими балами з польської мови, літератури, іноземної мови.
Сучасні напрями мистецтва викладають також в Університеті Миколая Коперника в Торуні, Суспільній Академії Наук в Лодзі, Суспільній Академії Наук в Варшаві, Університеті Яна Кохановського в Кельце, Краківському Педагогічному Університеті, Університеті Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, Академії Гуманітарно-Економічній в Лодзі, Академії Фінансів і Бізнесу Вістула в Варшаві, Польсько-Японській Академія Технік комп’ютерних в Варшаві.
Архітектурні спеціальності об’єднують творчі здібності з технічними навичками проектування будівель (архітектура) та їхнього внутрішнього вигляду (дизайн інтер’єру), а також з природничими здібностями, у випадку проектування зовнішнього простору (ландшафтний дизайн). Це вже не зовсім мистецькі вузи, а більше технічні. Зокрема, майбутні архітектори вчаться у Політехніці Лодзькій, Політехніці Жешовській, Політехніці Свєнтокшиській, Сопоцькій Академії Суспільних Наук, Політехніці в Бидгощі, Вищій Школі Підприємництва і Адміністрації в Любліні, Вищій Школі Екології і Управління в Варшаві, Академії Фінансів і Бізнесу Вістула в Варшаві. Тут також можна вивчитись на дизайнера в різних його проявах, на спеціальностях, пов’язаних з проектуванням прототипів корисних предметів для використання в художній ремісницький справі та промисловому виробництві, зокрема в моді, меблевому виробництві, оздобленні інтер'єрів та автомобільній галузі.
Роман Поланскі, Анджей Вайда, Єжи Гоффман — всі вони колись були звичайними студентами польських університетів. Зараз їх знає весь світ. Де в Польщі навчають на акторів, режисерів, художників? Як зрозуміти, куди і як краще вступити?
Польські медичні виші користуються неабиякою популярністю через високі європейські стандарти навчання та невисоку — але тільки порівняно з іншими європейськими країнами — вартість. Тобто в українських медичних вишах вчитися, звичайно, дешевше. Але український диплом гарантує працевлаштування тільки на батьківщині, тоді як польський — у більшості країн Європи. Місцеві медуніверситети мають сучасно обладнані лабораторії та авторитетних викладачів. Тому абітурієнти охоче їх обирають. Конкурс на одне місце високий і часом становить понад 20 осіб.
Навчання доступне як польською, так і англійською мовами. Що робить польські медичні ВНЗ привабливими для іноземців: зараз тут навчається орієнтовно сім тисяч українців, білорусів, іспанців, індійців тощо.
Які існують медичні спеціальності?
Окрім лікарської, медичні вузи в Польщі пропонують здобути освіту в таких спеціальностях: акушерство, дієтологія, косметологія, медична аналітика, лікувальна стоматологія, невідкладна допомога, публічне здоров'я, радіологія, сестринська справа, фармацевтична справа, фізіотерапія.
Які предмети готувати для вступу на медицину?
Щоб вступити на медичний факультет, треба написати в польській школі тести (матуру) з польської мови, математики і — на вибір — біології, хімії або фізики. Краще складати матуру з цих предметів на поглибленому рівні.
У тих, хто хоче вступати на медичний, часто виникає питання, чи можна вступити, не складаючи іспит з біології. Так, можна. Достатньо обрати математику і фізику, аби відповідати вимогам зарахування на медицину.
Щодо вступу іноземців, осіб без польської матури, ситуація така: кожен вуз має свою систему перерахунку балів атестату в пункти з предметів — математики, біології, хімії та фізики. У кожного ВНЗ на сторінці факультету написаний середній бал атестату, необхідний для зарахування.
Щодо мови, абітурієнт мусить знати англійську чи польську (в залежності від того, якою мовою він збирається навчатися) на рівні В2 і вище. Якщо це рівень С1, то він може претендувати на безкоштовне навчання. У будь-якому разі знання мають бути підтверджені сертифікатом (його вимагають деякі університети). Іноді виші влаштовують скайп-перевірку мовного рівня чи навіть іспит (як-от Вроцлавський медичний університет та Ягеллонський університет в Кракові).
Який медичний факультет обрати?
Раніше медицину можна було вивчати лише в медичних академіях (тепер це здебільшого медичні університети), адже тільки вони гарантували високий рівень освіти. Сьогодні ця галузь розвинулась і майбутні лікарі можуть навчатися також у приватних вишах.
У Польщі медичним спеціальностям навчають 34 виші.
Згідно із загальнопольським рейтингом медичних навчальних закладів Польщі «Перспективи» за 2023 рік, перше місце займає медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові, друге Варшавський Медичний Університет і третє — Медичний Університет імені П’ястів Сілезьких у Вроцлаві. Це означає, що конкурс в цих вузах найбільший (близько 30 осіб на одне місце).
Простіше вступити на медичні спеціальності в Університет Яна Кохановського в Кельцах, Університет Вармінсько-Мазурський в Ольштині або ж Сілезький Медичний Університет в Катовицях чи Медичний Університет у Білостоці. Але те, що ці навчальні заклади мають меншу кількість бажаючих на одне місце не означає, що навчання там буде коштувати дешевше чи буде легшим з навчання у вишах першої трійки.
Як стверджують самі студенти-медики, чи готова людина бути лікарем, стає зрозуміло після першого ж року навчання: саме в цей період відбувається найбільший природний відсів кандидатів
Чимало студентів вже розуміють, що медицина їм не підходить, адже це висока відповідальність, етичні аспекти і необхідність вчитися протягом усього життя, адже галузь розвивається щодня.
Скільки коштує навчання?
Медичне навчання — одне з найдорожчих серед факультетів Польщі. Вартість коливається від 30 до 60 тисяч злотих на рік. Якщо помножити це на 6 років навчання, виходить чимала сума (180-360 тисяч злотих або 45-90 тисяч доларів).
Поляки жартують, що зарплата лікаря дозволяє швидко повернути освітні вкладення. Часто саме не медичне навчання студенти беруть кредити
Лікарі не мають проблем з працевлаштуванням, можуть працювати як у державних, так і в приватних закладах, або ж провадять власну практику. В середньому зарплата сімейного лікаря в Польщі становить 7-8 тисяч злотих на руки в одному медичному закладі. Тобто якщо лікар веде прийом у кількох поліклініках чи лікарнях, то й заробляє вдвічі або втричі більше.
На безкоштовне навчання іноземці можуть претендувати тільки якщо мають Карту поляка або рівень польської мови С1.
Скільки навчатися та скільки складати іспитів, щоб стати лікарем?
Щоб стати лікарем в Польщі, потрібно пройти кілька важливих етапів.
Спершу закінчити навчання в медичному вузі, яке триває 12 семестрів або 6 років. Протягом цього часу студент отримує як теоретичні, так і практичні знання з медицини. І має практичні заняття в лікарнях — практики — після кожного року навчання.
Після завершення навчання необхідно скласти державний іспит (теоретичну та практичну частини), аби отримати звання лікаря та право на виконання професії.
Після складання держіспиту та отримання звання лікаря необхідно пройти обов'язкову лікарську інтернатуру (отримання протягом 13 місяців практичного клінічного досвіду в поліклініці чи лікарні).
Лише після завершення цих етапів можна розпочинати спеціалізацію в обраній галузі медицини (педіатрія, хірургія, гінекологія, дерматологія тощо). Для отримання звання спеціаліста необхідно пройти відповідний період стажу та скласти іспит зі спеціалізації. І лише після завершення спеціалізації лікаря офіційно визнають спеціалістом у обраній галузі медицини. Отримання спеціалізації може тривати від п'яти до десяти років. Лікарі часто отримують кілька суміжних спеціалізацій, наприклад, гінеколог-ендокринолог або хірург-уролог тощо.
Під час навчання у медичному вузі студенти-медики вчать різні клінічні дисципліни, зокрема, внутрішні хвороби, ортопедію та травматологію, неврологію, психіатрію, радіологію, інфекційні хвороби та екстрену медичну допомогу.
Як згадувалось вище, після кожного року навчання обов'язково проводяться стажування в лікарні. Вони потрібні для формування практичних навичок, без яких жоден лікар не може виконувати свою роботу.
Медична галузь на польському ринку праці потерпає від нестачі працівників. Йдеться як про висококваліфікований персонал — лікарів, так і про працівників середньої ланки — медсестер та медбратів. Експерти передбачають, що наближчі десять років проблем з працевлаштуванням у цій галузі не буде
Галина Гжимала-Мощинська — докторка наук, професорка психології, завідувачка кафедри психології релігії та духовності Університету Ігнатіанум у Кракові. Проводить дослідження в галузі культурної психології з особливим акцентом на психологію міграції. Її роботи стосуються акультурації поляків, які виїжджають за кордон, а також іноземців, що приїжджають до Польщі. Також проводить дослідження проблем культурної адаптації в Польщі дітей з польських сімей, які повертаються з еміграції. Останні дослідження були проведені разом із групою Норвезької ради з досліджень та стосувалися аналізу досвіду сімей польських мігрантів з Норвезьким управлінням у справах захисту дітей (Barnevernet). Також разом із своєю командою реалізувала дослідження «Супергероїня в спідниці. Психічна стійкість українок, котрі виїхали до Польщі від війни в Україні — звіт з досліджень та рекомендації для третього сектору».
Біженців не можна розглядати як жертв
Ольга Пакош: Дослідження називається «Супергероїня у спідниці». Звідки така назва?
Галина Гжимала-Мощинська: Назва виникла вже після аналізу матеріалів. Стало очевидним, що не можна говорити про всіх біженок як про жертв та осіб, які потребують допомоги, оскільки не можуть впоратися. Вони активні, можуть самі приймати рішення і мають велику здатність долати труднощі.
Бо коли країна, що приймає біженців, намагається допомагати так, як їй здається правильним, це не завжди вдалий підхід. Ось чому ми у своєму дослідженні даємо слово самим біженкам. Ми не пропонуємо їм оцінити ситуацію за шкалою від 1 до 10, не ставимо конкретних запитань на кшталт «що вам допомогло: хороші люди, віра в Бога або свій варіант». Ми запитуємо: «Що допомогло саме вам?»
Ми діємо відповідно до методології якісних досліджень, не обмежуючись анкетуванням. А оскільки дівчата-дослідниці в нашій команді є українками і можуть вести розмови українською, у респонденток немає табу, що не можна говорити погано про поляків, які надали допомогу, чи про нашу ситуацію, бо ми гості. Тобто ми виключили два рівні обману або уникання.
Один рівень обману — це ввічливість, яка заважає відвертості. Другий — дослідження нерідною мовою.
Чимало психологів проводили дослідження серед осіб з України польською, стверджуючи, що вона схожа на українську, або англійською, а це методологічно неправильно. Ми дали слово українкам і отримали інформацію, яку, напевно, жоден, хто пройшов тест або анкету, не зміг би вигадати. І виявилося, що українські біженки мають таку суперсилу і суперсправність, що ми навіть винесли це в назву дослідження. Супергероїні — не бідні жертви, а чудові жінки, котрі, незважаючи на втечу і вигнання, здатні героїчно відновити життя у новій країні.
Ми думали, що понад усе вони потребують психологічної допомоги, і саме це ми намагалися їм нав'язати, але насправді їм потрібно інше.
Українкам потрібні чітка інформація та ефективні мовні курси
ОП: Що ж насправді потрібно українкам?
ГГ-М: Чітка інформація, яка допомагає самостійно впоратися з тими труднощами, котрі виникають у щоденному житті. Тобто де можна знайти школу чи дитячий садок для дитини. Як зорієнтуватись на ринку праці, щоб знайти хорошу і цікаву роботу. Як можна долучитися до ініціатив, які дозволяють добре і безоплатно провести час (наприклад, якісь екскурсії або спільні заходи).
Українкам не треба асимілюватись в польську культуру, натомість важливо перебувати в нашій культурі, автономно зберігаючи власну
ОП: Що вас здивувало в розповідях цих жінок? Чи було щось, що вразило, заскочило?
ГГ-М: Дуже здивувало те, наскільки важливі дрібні приємності, які допомагають жінці добре почуватися, не відчуваючи себе жертвою. Наприклад, важливий не сам майстер-клас з чогось, але можливість поспілкуватися з іншими людьми з України.
Здивувало, що мовний аспект — все ще один з найважливіших в житті українок.
В психології існує поняття «втома від мови»: коли ми змушені з якоїсь причини весь час розмовляти нерідною мовою, то через певний період відчуваємо втому від цієї мови і прагнення поговорити своєю
Українські жінки мають потребу спілкуватися з іншими саме українською. Цього точно немає в рутинних дослідженнях.
Виявилося також, що курси польської мови — це важлива потреба дотепер. Ми ж як думали? Лікарі впораються, бо «українська — майже як польська». Вчителі впораються, бо «українська — майже як польська». Ми показали, що це помилкове судження. У наших респонденток є запит на хороші, ефективні курси польської мови, які б дозволити подолати мовний бар’єр.
Аби вільно почуватися в Польщі, треба позбутися акценту
ОП: Зі свого власного досвіду, а я вже дев'ять років живу в Польщі, можу сказати, що тут немає інтеграції. Є або асиміляція, або спроба знайти свій спосіб існування у суспільстві. Як можна окреслити різницю між асиміляцією та інтеграцією українських біженок в польське суспільство?
ГГ-М: Асиміляція в одній області не означає асиміляції в усіх інших. Це застаріле уявлення про проблему. Зараз актуальний погляд, що існують різні сфери життя, і в кожній застосовується своя культурна стратегія.
У родині це буде в кращому випадку інтеграція, а може бути навіть сепарація — адже ми дотримуємось родинних шаблонів і культури рідної країни. А от коли ми на роботі, то очевидно, що ми асимілюємося, бо не існує різних кодексів праці для українців і поляків. Треба визнати, що немає лише асиміляції або лише інтеграції. І ствердження, що жінка не хоче асимілюватися або їй не вдається інтеграція — це міф, який не показує картину повністю.
Важливо уточнювати: «Де саме вдалося?» і «Де не вдалося?» І це стосується не тільки українців у Польщі. Я проводила дослідження серед польських емігрантів у Великій Британії та Норвегії. І там те саме: якщо ви на роботі говорите норвезькою, поводите себе як норвег, у вас хороші шанси залишитись і добре влаштуватись, а якщо ви поводитесь по-іншому, ви просто не зможете довго залишатися, бо вам буде погано. Тоді як в родині — зовсім інша історія.
ОП: Які поради як психолог-культуролог ви можете дати жінкам з України, які вже вирішили залишитися в Польщі?
ГГ-М: Проблемою номер один є мова й акцент. Маю приклад знайомої, котра живе в Польщі 30 років, вільно розмовляє польською, але має акцент. І цей акцент — джерело її великих проблем. Тому я б порадила: «Дівчата, необхідно вивчити мову так, щоб і сліду акценту не залишилося». Це дуже складно, але це необхідно. Адже поки тебе пізнають як чудову, розумну людину, спочатку тебе почують. А поляки здебільшого не відрізняють російського акценту від українського. І одне з найгірших визначень про людину в Польщі — це сказати про неї «руський» або «руська». Потрапляння в цю категорію ускладнює життя.
До речі, природний шлях увійти в польське суспільство — це школа.
ОП: Чимало жінок з України працюють зранку до вечора. Вони просто не мають часу ходити на зустрічі батьків у школі, щоб таким чином входити в ці спільноти. Окрім того, школа в Україні відрізняється від польської школи. Там часто батьківські збори — це просто претекст для того, щоб зібрати гроші на якісь шкільні потреби…
ГГ-М: Так років двадцять тому було і в Польщі. У нас теж були так звані батьківські комітети, на яких розмови велись навколо внесків і зборів. Згодом це змінилося. Батьки стають вимогливішими до вчителів. Стають партнерами вчителів. Тому якщо мати чи батько не залучаються у шкільні ініціативи, вони самі вибивають собі з-під ніг ґрунт. Адже це найбільш природний спосіб знайти приятелів — коли ти мені вже не чужинка, а мама хлопця, з яким дружить моя дитина. Після поради про мову і акцент це ще одна важлива вказівка.
Звісно, порада про те, щоб входити у сусідські спільноти, теж є слушною, тільки якщо жінки дійсно працюють з ранку до вечора, то треба бути реалістом — що вони можуть?! Мої дослідження по Норвегії показують, що поляки, наприклад, неохоче беруть участь в якійсь суспільно-корисній роботі за кордоном. В Норвегії є звичай — у третю неділю квітня прибирати свій район. За це ніхто не платить, кожен приносить те, що може, всі прибирають старе листя або щось садять. Так от поляки в таких заходах не беруть участі. А коли ми в них питаємо: «Чому ви цього не робите?», відповідають: «Ми ж тут тимчасово, це не наша справа». І мені шкода, адже так вони втрачають можливість природного контакту з місцевими людьми.
«Втома від українців» — це вторинний посттравматичний стресовий розлад
ОП: У звіті про дослідження я прочитала, що українки дедалі частіше помічають втому поляків від них. Чи дійсно існує втома від українських біженців в польському соціумі?
ГГ-М: Відразу після російської інвазії було таке суспільне об’єднання за принципом «мусимо допомагати, не рахуємося з собою, не можемо дозволити собі часу на відпочинок». І якщо ми постійно занурені в драматичні, трагічні історії, то спрацьовує психологічний механізм, який називається «вторинний посттравматичний стресовий розлад». Не тільки той, хто мав травматичний досвід, отримує стрес. Але й той, хто просто слухає про це, співчуває знов і знов.
Вважаю, що полякам забракло знань і розмов про цю заангажованість. «Агов, тобі треба відпочити. Не роби цього хоча мить. Відпочинь. Відновися». Чимало волонтерів працювали на максимумі і в певному сенсі вигоріли. А якщо людина вигоряє в якійсь сфері, вона, звісно ж, не скаже: «Це моя вина, я дурна, я не зуміла оцінити свої сили». Вмикається механізм перенесення: «Ми не можемо допомагати, тому що вони невдячні, тому що невідомо, чого вони хочуть». Думаю, що у поляків не було знань (і досі немає) про те, що допомога — це важко і призводить до виснаження з боку того, хто допомагає.
ОП: А нетерпимість до українців є? Мовляв, я мушу працювати, а вони отримують соціальну допомогу…
ГГ-М: Польське суспільство загалом має переконання, що коли всі ми однакові, то це добре, а якщо хтось відрізняється, то це погано. Значну частину польського суспільства, на жаль, характеризують ксенофобія, расизм.
Чимало людей з України, які опинилися на польському ринку праці, просто показали, що на цьому ринку були вільні місця, що тут бракувало працівників
Так, як поляки працюють на будівництві в Німеччині чи у Великій Британії, так і тут українці працюють на будівництві. І без їхньої праці будівельні компанії не могли б існувати.
Чимало агресії створено також пропагандою з боку Росії. Через соціальні мережі, різні ботоферми, платформи, які експонують антиукраїнський контент. Пам'ятаю 2015 рік, коли велика кількість людей з Сирії опинилась в Європі, зокрема в Туреччині. І в турецьких соцмережах гуляла світлина чоловіка, який лежить у басейні і курить кальян. А під світлиною був підпис, що це сирійський біженець в Туреччині, що вони все отримують безкоштовно. Пізніше розслідування журналістів показало, що цей чоловік був не сирійцем, а турком на відпочинку. Тоді як дослідження показують, що безліч сирійських біженців були експлуатовані, обдурені, жили в жахливих умовах.
Так само в Німеччині існує нарратив, що люди з Сирії просто чекають на німецьку соціальну допомогу. Тим часом Німеччина — старе суспільство, і якби не люди з Сирії чи інших країн, які там працюють і сплачують податки, то через 10 років не було б з чого виплачувати пенсії. Але люди з одного боку знають, що так, ми старіємо і не буде пенсій, але з іншого боку ненавидять прибульців, бо вони «не такі як ми». Я це пояснюю на різних прикладах, аби було зрозуміло, що це глобальне явище, а не специфічна польсько-українська ситуація.
ОП: Що можуть дати польському суспільству українські біженки? Яку силу вони мають, аби бути корисними?
ГГ-М: Передусім вони можуть діяти в тих областях, де в Польщі існує трагічний дефіцит. Середній вік польських медсестер — 59 років. Зараз вони підуть на пенсію і в лікарнях не буде кому доглядати за пацієнтами. Далі — польські вчителі. Чимало з них відмовилися від роботи через жахливі фінансові умови.
Громадські організації, які працюють з людьми з України в Польщі, мають збільшити обсяг професійного консультування в службах праці, центрах допомоги сім'ї. Жінки з України мають отримували чіткі сигнали: «Ми вас тут і тут дуже хочемо». Так само, як поляки отримали сигнал в Австрії та Німеччині, що там немає опікунів для літніх людей.
Зараз багато процесів відбуваються навмання, але настав час діяти на підставі фактів. І фактом є те, що в Польщі бракує медсестер і спеціалістів у галузі освіти. Польський ринок праці має страшенні прогалини. І входження в ці прогалини є дуже важливим моментом і для поляків, і для українців.
Польське суспільство загалом і влада зокрема не уявляють справжніх потреб українських біженок і нерідко намагаються надати українкам не ту допомогу, якої вони потребують. Такого висновку дійшли польські професорки Галина Гжимала-Мощинська та Марія Баран в ході ґрунтовного соцдослідження «Супергерой в спідниці. Психічна стійкість українок, які втекли до Польщі від війни в Україні»
Українок, які приїхали до Польщі після початку повномасштабного вторгнення, можна поділити на дві основні категорії. Перша розглядає Польщу як тимчасове місце перебування, «залу очікувань», і після закінчення війни планує повернутись в Україну. Представники другої категорії обрали Польщу новим місцем проживання, вчать мову, інтегруються в польське суспільство і будують тут плани на майбутнє.
Про це свідчать дані соціологічного дослідження «Воєнні біженці з України — життя в Польщі та плани на майбутнє», проведенного у жовтні-листопаді 2023 року за підтримки порталу Sestry.eu та Міждисциплінарною лабораторією вивчення війни в Україні при Краківському Педагогічному Університеті. За результатами опитування 466 жінок, 42% біженок мають намір повернутися в Україну, а 47% планують залишитися в Польщі.
Повертатися чи залишатися?
Серед причин, які перешкоджають поверненню в Україну — очікувано — відсутність можливості безпечного проживання (80%) та добре оплачуваної роботи в Україні (32%). Кожна п'ята респондентка вказала, що має в Польщі кращі умови життя, ніж у неї були в Україні, а також роботу.
Автори дослідження поцікавились в українських жінок, що дозволило б їм повернутися на батьківщину. Найпоширенішою причиною виявилась безпека: закінчення війни (67%) та припинення бойових дій і авіабомбардувань (43%). Також респондентки назвали наявність добре оплачуваної роботи в Україні (38%) та вищий рівень життя (28%). Кожна третя серед важливих причин для повернення вказала також ліквідацію корупції, а ще — любов до України, бажання жити і розвиватися в Україні.
Більшість українок офіційно працює
Попри невизначене майбутнє, українки в Польщі намагаються знайти роботу, щоб утримувати себе і дітей. Так, половина опитаних жінок працює (52%), а 16% не працюють через догляд за дитиною або кількома дітьми. Більшість жінок вже знайшла роботу в Польщі (63%), майже чверть (23%) працює віддалено в Україні, а ще частина (8%) — в іншій країні. Серед непрацевлаштованих жінок кожна четверта активно шукає роботу, а 36% задекларували намір знайти роботу найближчим часом. На жаль, лише третина серед працюючих респонденток має роботу згідно зі своїми кваліфікаціями.
Мовний бар’єр залишається актуальною проблемою
Головною проблемою в пошуках роботи українки називають мовний бар’єр (77%). При цьому 45% опитаних декларують, що говорять польською, а кожна п’ята розуміє польську, але не розмовляє нею. Українки активно вчили (81%) або досі вчать (57%) польську мову. До речі, майже половина жінок (45%) вивчала польську на курсах, організованих різними фондами та організаціями, тоді як 27% роблять це самостійно. Можна стверджувати, що попри наявність мовних проблем, українки наполегливо їх вирішують, ба більше — знаходять для себе можливості не платити за вивчення мови.
Майже третина дітей відвідує школи у двох країнах, а 18% ніде не навчаються
Ще один важливий аспект життя наших співгромадянок в Польщі — діти. У процесі дослідження виявилось, що 66% опитаних українок одружені, але 53% приїхали до Польщі самостійно з дітьми. З цих жінок 38% мають одну дитину, 29% — двох дітей.
Більшість дітей (58%) українських жінок, котрі опинились в Польщі, шкільного віку — від 10 до 18 років. Майже половина з них (47%) відвідують польську школу, 8% — українську онлайн-школу, 27% — польську та українську школи, 18% — ніде не навчаються.
Ці цифри вказують як на тривожні, так і на оптимістичні тенденції у вихованні українськими жінками своїх дітей в Польщі. Тривожні, бо 18% дітей залишаються без будь-якої освіти. Причини цього явища наступні. По-перше, нерідко українські діти стикаються з неприйнятям або навіть ненавистю та насиллям у свою адресу від польських однолітків. І це позбавляє їх бажання відвідувати навчальні заклади. По-друге, завантаженість матерів на роботі (часто це важка фізична робота, нерідко — за змінами) не завжди дозволяє контролювати процес навчання чи навіть відвідування школи. По-третє, невизначеність щодо майбутнього і очікування можливості повернутись в Україну дає підстави українкам думати, що польська освіта їхнім дітям не потрібна і можна просто перечекати.
До слова, серед дітей третина зазнала погіршення самопочуття і поведінки після прибуття до Польщі. Водночас приблизно така ж частка дітей, за словами їхніх матерів, навпаки покращила свою поведінку після переїзду.
Оптимістичні тенденції — це те, що 27% дітей навчаються в обох освітніх системах — польській та українській. І діти, і матері докладають вдвічі більше зусиль, аби в майбутньому мати вибір — закінчити польську й українську школи ті мати можливість обирати вуз і роботу в одній з країн. Кожна третя українська дитина вже другий рік поспіль вчиться одночасно у двох школах. Таким потенціалом, старанністю та дисципліною можна тільки захоплюватись.
Сильніше за все на психіку тиснуть неясність майбутнього та розлука з рідними
Війна, зміна країни, адаптація, пошук роботи, вивчення мови, опіка над дітьми, інтеграція в нове суспільство тягнуть за собою психологічні труднощі й проблеми, зізнаються українки. Найбільш обтяжливими проблемами наші жінки називають відсутність чітких планів на майбутнє (60%), розлуку з родичами, які залишилися в Україні (60%), страх за життя сім’ї в Україні (41%), відсутність достатніх фінансових ресурсів для проживання (40%) та незнання польської мови (35%).
Коли ж мова заходить про психічне здоров’я, то дані дослідження вказують на наявність в опитуваних депресивних розладів та високого рівню стресу. Як зауважив автор дослідження, професор Пьотр Длугош, «серед респондентів 44% можуть мати тривожний розлад за шкалою GAD-7. Депресивні симптоми, діагностовані за шкалою PHQ-9, були виявлені у 45% (помірна та помірно важка депресія). Високий рівень стресу за шкалою PSS-10 спостерігається у 58% українських біженок».
Третина опитаних українок зверталася за психологічною допомогою. Майже половина жінок (45%) використовує тактику перемикання зі своїх проблем на заняття чимось цікавим чи корисним. Кожна третя респондентка «втішає себе» тим, що може бути ще гірше, кожна четверта — молиться, а кожна п’ята приймає заспокійливі засоби. Можна стверджувати, що наші жінки мають сильну адаптивну здатність, шукають варіанти знайти своє місце у житті, але це коштує їм чимало сил і здоров’я.
Найбільш виснажливими проблемами психічного здоров’я респондентки назвали неможливість планувати майбутнє (75%), невпевненість через незнання, коли закінчиться війна, відсутність контакту з родиною (51%) та відсутність роботи, що відповідає їхній кваліфікації (49%).
Українки тепло ставляться до поляків
Інтеграція біженок з України в польське суспільство відбувається дедалі інтенсивніше в різних сферах життя. Стосунки з поляками майже половина опитаних описує як теплі або дуже теплі, тоді як 43% констатують, що полякам до них байдуже. Зі свого боку респондентки оцінюють власне ставлення до місцевого населення як нейтральне (32%) і тепле + дуже тепле (64%).
Щоправда 42% опитаних жінок вважають, що ставлення поляків до них погіршилося, третина не помітила жодних змін, ще третині було важко сформулювати думку з цього приводу. Тут слід зазначити певні культурні особливості, осільки поляки досить стримані і ввічливі у спілкуванні з іноземцями, не поспішають нав'язувати ані свою допомогу, ані свої знання. Ймовірно, саме ця стриманість і була сприйнята частиною респонденток як байдужість.
Деталі дослідження:
Для аналізу було відібрано 466 опитувань українських біженок. Середній вік — 44 роки. Майже половина респонденток — у віці 35-44 роки (46%).
¾ жінок до війни мешкали у великих містах (понад 500 000), і лише 6% — у сільській місцевості. Більшість переселенок приїхала з Київської, Харківської, Дніпропетровської областей. Більшість опитаних має вищу освіту (83%). Жінки-біженки походять із сімей, які до початку війни були фінансово забезпеченими (65%). Вони здебільшого перебувають у Польщі рік і більше (73%). Дослідження проводилося за допомогою методології CAWI — онлайн-опитування. Вибірка для дослідження була випадковою. Дослідження проводилося наприкінці жовтня — на початку листопада 2023 року.
Дедалі більше українок схиляються до думки будувати своє майбутнє на території Євросоюзу. Більшість переселенок у Польщі вже знайшла роботу (63%), майже чверть (23%) працює віддалено в Україні, а ще частина (8%) — в іншій країні. На жаль, лише третина серед працюючих у Польщі респонденток має роботу згідно зі своїми кваліфікаціями. Більше результатів дослідження (про дітей, мову, психічний стан і адаптацію) — далі у тексті
Аби українцю вступити до польського вишу, необхідно знати польську або англійську мови, надати документ про закінчення середньої школи (атестат з оцінками), результати тестів ЗНО/НМТ і пройти співбесіду. Для артистичних та мистецьких спеціальностей також потрібно представити творчий доробок.
Що варто знати про польську вищу освіту?
Вища освіта в Польщі має два основних рівні: бакалаврат (licencjat) та магістратуру (magistratura). Навчання на бакалавра — студії 1 рівня — триває здебільшого три роки. На магістра — це студії 2 рівня — півтора або два роки. Вступити до магістратури можна лише з дипломом бакалавра. Щоб вступити на бакалавра, необхідно мати атестат закінчення середньої школи.
На деяких спеціальностях навчання триває від 9 до 12 семестрів, це так звана єдина магістратура (studia jednolite magisterskie), коли після завершення студент одразу отримує диплом магістра. Найчастіше така форма навчання використовується в праві, медицині, педагогіці та психології. З українським дипломом бакалавра можна вступити у польський вуз на магістратуру. Навчання триватиме від 3 до 4 семестрів.
В аспірантуру (Szkoła doktorska) можна вступити лише з дипломом магістра, навчання там триває 4 роки, результатом навчання є написана дисертація, після захисту якої аспірант отримує ступінь кандидата наук. Аспіранти переважно отримують щомісячну стипендію в розмірі від 3,5 до 4,2 тисяч злотих, залежно від навчального закладу.
З чого почати?
Починати варто з вибору спеціальності. Врахуйте свої зацікавлення, оцініть здібності та реально підійдіть до майбутнього працевлаштування після завершення навчання. Тому що вступити, вчитись і закінчити університет, знайти роботу за спеціальністю — це три різні процеси, які часто не є складовими втілення заповітної мрії. Вступити — найлегше. Вчитись і успішно завершити — вже складніше, хоча все ще в полі вашої відповідальності. Найважче — знайти роботу й нерідко мати бажання працювати за обраною спеціальністю.
«Якщо аналізувати, які напрямки обирають українці в Польщі, то зріз останніх кількох років виглядає так: 40% — менеджмент, 40% — спеціальності, пов’язані з ІТ, і решта 20% — це філологія, психологія, економіка та інші напрямки», — розповіла засновниця та директорка Європейської освітньої групи Studix.eu Христина Пищик.
Вищі навчальні заклади в Польщі, як і в Україні, поділяють за формою власності на державні (publiczne) та приватні (niepubliczne). Українські абітурієнти можуть вступати у державні та приватні університети, академії, коледжі.
Державні (традиційно мають вищий рейтинг) пропонують більше можливостей за різними спеціальностями. Натомість приватні вузи (серед них є також лідери рейтингів і з великим конкурсом на одне місце) швидше адаптуються до змін в світі і пропонують нові спеціальності, реагуючи на потреби ринку.
Скільки коштує навчання?
Допоки українські громадяни можуть користуватись додатковим або тимчасовим захистом на території Республіки Польща — мають PESEL UKR — навчання в державних вузах для українських громадян є безоплатним, до того ж є можливість отримувати стипендію.
Окрім того, право на безоплатну освіту мають:
- іноземці з Картою Поляка;
- іноземці, які мають статус біженця;
- іноземці, які мають чоловіка/дружину громадянина Польщі або є родичем громадянина Польщі;
- іноземці, які є резидентами ЄС, і проживають у Польщі.
Вимоги кожного вузу щодо оплати при вступі та інших оплат можна знайти в розділі «Вступна кампанія» (Rekrutacja).
Якщо вуз приватний, то навчання у ньому платне. Вартість залежить від рейтингу самого вузу, популярності обраної спеціальності та тривалості навчання. Ціна за рік може коливатись від 1500 до 6000 євро. Але навіть у приватних вузах існує можливість отримати або стипендію, або знижку на навчання.
Який вуз обрати?
«Високий рейтинг університету чи академії, понад десять кандидатур на одне місце свідчить не лише про престижність вузу чи обраної спеціальності в ньому, але й про те, що переваги матимуть кращі з кращих. Наприклад, потрапити на «інформатику» у Варшавській політехніці — це серйозний виклик для самих поляків, що вже говорити про іноземців. Але мало хто знає, що, наприклад, вступити на ту ж таки «інформатику» у Військову Технічну Академію вже простіше й легше», — розповідає Христина Пищик.
Сайт Міністерства науки та вищої освіти Польщі, де зібрана вся офіційна інформація на тему вступу і навчання у вузах Польщі, подає рейтинги найпопулярніших спеціальностей. В першу десятку серед бакалаврських та магістерських стаціонарних програм за популярністю станом на 2023 рік, увійшли:
- Інформатика;
- Психологія;
- Управління;
- Медична справа;
- Право;
- Економіка;
- Фінанси та облік;
- Фізіотерапія;
- Англійська філологія;
- Медсестринська справа.
Якщо говорити про рейтинг спеціальностей і кількість охочих на одне місце, то перша п'ятірка виглядає так:
- Соціальна інформатика (30,4);
- Корейська філологія (30,1);
- Зелені технології (28,4);
- Орієнталістика (19,9);
- Інформатика та інтелектуальні системи (18).
Також в десятці найпопулярніших спеціальностей опинились маркетингова комунікація, молекулярні біотехнології в медицині, східна філологія — японістика, а також режисура.
Серед державних вишів найбажанішими в 2023 році були Ґданська Політехніка, Познанська Політехніка та Варшавська Політехніка. У них на одне місце претендувало 8 кандидатів.
Щодо кількості кандидатів, то найбільше заяв абітурієнти подали у Варшавський університет — 50 198, у Варшавську Політехніку — 38 091, у Гірничо-Металургійну Академію в Кракові — 30 415 заяв. Серед приватних вузів абітурієнти часто обирали Вищу Економіко-Гуманітарну Академію у Варшаві – 9 219, Університет SWPS (Вища Школа Соціальної Психологі) — 5 907, Академія Леона Кожмінського у Варшаві – 4 279.
Понад 20 років освітній портал Perspektywy досліджує рейтинги навчальних закладів у Польщі: від шкіл та ліцеїв до академій та університетів. Спираючись на дані рейтингів за минулий рік, можна обрати державний чи приватний виш, ознайомитись з правилами вступу та почати підготовку.
Військові вузи
В Польщі є п’ять військових вишів, і в кожному з них можуть навчатись іноземці, але лише на цивільних спеціальностях. Військові вузи перебувають у відомстві Міністерства оборони, але працюють за тими самими правилами прийому іноземців на навчання, що і в університетах, які підпорядковані Міністерству вищої освіти та науки. Зокрема, Академія Військового мистецтва, Військова Технічна Академія, Академія Морського флоту, Військова Льотна Академія, Академія Сухопутних Військ.
У військових вузах на цивільних напрямках варто звертати увагу на інженерні спеціальності, інформаційні технології, зокрема, системи кібербезпеки (вони стають все популярнішими щороку), логістику, а також управління та адміністрацію.
Якою мовою відбувається навчання?
Навчання може бути або польською, або англійською мовами. Великі університети, такі як Сілезький в Катовіцах або Вроцлавський, пропонують безкоштовні курси польської мови. Проте більшість вузів перевіряють рівень володіння польською мовою, допустимий для навчання – це рівень В1-В2. Деякі вузи можуть вимагати сертифікати мовних шкіл, проводити власні тести або здійснювати онлайн-тестування чи співбесіду.
Документи для вступу
Основні документи:
- Свідоцтво про народження;
- Закордонний паспорт;
- Атестат та додаток;
- Медична довідка;
- Фото;
- Анкета вступника.
Додаткові документи:
- Присяжний переклад документів, зазначених вище;
- Сертифікат рівня володіння польською мовою;
- Результати HMT;
- Апостиль документів (підтвердження того, що документ дійсно видавався в Україні і може використовуватись в Польщі);
- Довідка про склад сім’ї;
- Довідка про прибутки.
Який регіон обрати?
Мапа Польщі, як і України, складається з різних регіонів, де кожен має свою історію, ментальні та культурологічні особливості, але хороша інфраструктура, зручний міський транспорт та доступність магазинів і закладів відпочинку присутня у всіх.
Варшава
Як і кожна столиця, Варшава має найбільше можливостей, але життя тут дорожче. Одні з найвищих цін на оренду житла, продукти харчування та їжу в громадських закладах.
Одна з найчисленніших українських діаспор проживає саме у Варшаві та її околицях. Місто має зручну комунікаційну систему. Для студентів тут неважко знайти підробіток у вільний від занять час: чи то робота в закладах харчування, чи то прибирання, чи навіть перша робота по спеціальності. У Варшаві мають свої офіси більшість міжнародних корпорацій та фірм. Населення — це мікс приїжджих, іноземців та корінних мешканців, які досить дружелюбні та відкриті до інших. Найчастіше студенти вибирають Варшавський Університет, Варшавську Політехніку, Варшавський Економічний Університет, а також приватні вузи – Академію ім.Леона Козьмінського в Варшаві, Польсько-Японську Вищу Школу ІТ Технологій, Університет Vistula, Collegium Civitas.
Вроцлав
До лютого 2022 року саме тут проживала найбільша кількість українців у Польщі. Мер міста Вроцлава Яцек Сутрик є великим другом українців, і саме у Вроцлаві з'явилася перша школа з українською мовою викладання та інші можливості збереження української ідентичності. У Вроцлаві поряд з представництвами корпорацій, розташовані виробничі філії великих підприємств. Місто має високу туристичну культуру, розташоване близько гір Судетів та в радіусі 200 км до Німеччини та до Чехії. Найбільшою популярністю серед студентів користуються Вроцлавський університет, Вроцлавська Політехніка, Економічний Університет у Вроцлаві, Вроцлавський Університет Природничих Наук, серед приватних — Нижньосилезька Вища Школа, Міжнародна Вища Школа Логістики та Транспорту.
Краків
Місто з давніми академічними традиціями. Його візитівка — Ягеллонський університет, другий за популярністю, а часто перший за престижністю вуз у країні. Серед його випускників — Юрій Дрогобич, Миколай Коперник, Андрей Шептицький, Станіслав Лем, Норман Девіс.
Мешканці Кракова ментально трохи нагадують львівян — здебільшого традиціоналісти, консерватори, добре освічені та приязні. Хоч Краків є невеликим містом, тут добре розвинена міська комунікація, є багато пам'яток архітектури, бурхливе мистецьке життя, Краків люблять туристи та міжнародні корпорації, такі як Cisco та Comarch.
Кожен район Кракова має все необхідне для комфортного життя — доїзд, магазини і місця відпочинку. Студенти обирають Ягелонський університет, Краківську Політехніку та її прямого конкурента Гірничо-Металургійну Академію, Краківський Економічний Університет, Краківський Педагогічний Університет, Аграрний Університет, серед приватних – Краківську Академію Анджея Фрича Монджейского, Вищу Школу Управління та Банківської Справи.
Познань
Четверте місто серед «студентських» міст Польщі. Познань розташована на заході країни і має швидке транспортне сполучення з Гданськом, Варшавою, Любліном і Краковом. А за неповні три години можна доїхати звідси потягом до Берліна.
Тут відносно небагато українців, але мешканці Познані переважно відкриті та дружелюбні. Місто стрімко розвивається і лідирує як місто з найбільшим інвестиційним потенціалом. Знайти роботу тут простіше, ніж у Кракові чи Вроцлаві.
Студенти зазвичай обирають Університет імені Адама Міцкевича в Познані, Економічний Університет, Познанську Політехніку, серед приватних — Вищу Школу Іноземних Мов імені Самюеля Богуміла Лінде та Вищу Школу Логістики.
Жешув
Столиця Підкарпаття. Українську мову тут можна почути всюди. Столиця воєвудства, яке межує з Україною та прийняло найбільшу кількість біженців. Як кажуть місцеві мешканці про своє місто, «Жешув має всі принади великого міста, але без його недоліків».
Близькість до України робить його найбажанішим містом для українських студентів. Тут розташований головний офіс найбільшої польської ІТ-компанії — Asseco.
Серед вузів найчастіше обирають Жешовську Політехніку та Університет Жешовський, серед приватних — Вищу Школу Інформатики та Управління. До речі, саме у Вищій Школі Інформатики та Управління діє програма навчання Start IT в кооперації з компютерним гігантом Cisco. Навчання відбувається частково онлайн, є безоплатним для українців і має на меті навчити основам ІТ-технологій 10 тисяч осіб протягом 2 років.
Катовіце
Місто Катовіце займає перше місце по кількості щорічних інвестицій і невпинно змінюється, перетворюючись з колись сумного, шахтарського регіону на сучасну метрополію. Тут розташований найбільший аеропорт лоукостів, один з найбільших компютерних хабів Польщі тощо. Агломерація має потужні перспективи щодо працевлаштування як в польських, так і в іноземних компаніях.
Ціни на проїзд, продукти та оренду квартир тут відчутно нижчі, ніж в інших містах Польщі. Студенти обирають Сілезький Університет, Економічний Університет в Катовіцах, Сілезьку Політехніку, Сілезький Медичний Університет, серед приватних – Академію WSB в Домброві Гурничій.
Ґданськ
Столиця приморської агломерації, або як її ще називають Тримісто, що об’єднала Ґданськ, Ґдиню та Сопот. Найбільший польський порт на півночі. Одне з найгарніших міст в Польщі, де зародився рух опору, який переріс в легендарну Солідарність. Мешканці Триміста відкриті, дружелюбні, з проєвропейськими цінностями, які виступають за демократію та рівність. Студенти обирають здебільшого Ґданську Політехніку, Ґданський Університет, Морську Академію в Ґдині, серед приватних — Вищу школу банківської справи.
Все виглядає досить просто і водночас складно. Як готуватись до вступу в польський вуз? З чого починати підготовку — з вибору мови чи спеціальності? Який вуз обрати — державний чи приватний? Скільки коштує навчання? Sestry.eu розібрались з цими питаннями
Смілива й контраверсійна вистава «Дзяди» Івано-франківського драмтеатру під режисурою Маї Клечевської вражає сучасним прочитанням. Вірші Адама Міцкевича з вуст військових звучать так само актуально, як і двісті років тому. І що з того, що це військові з Маріуполя, з Азовсталі, а не студенти з Вільно? Ворог в них той самий…
Зала без глядачів
Театр Маї Клечевської починається зі сцени... на якій сидять глядачі, тоді як актори грають в ямі під сценою. Позаду акторів — порожній театр. Вони закривавлені й брудні, змучені, з блукаючими поглядами. Вони — полонені.
З перших хвилин вистави, від перших нот увертюри, змішаних зі звуками сирени, тіло стискається, дихання робиться поверховим, і коли з'являється головний герой — Конрад (у виконанні Романа Луцького), напруга і страх стають головними емоціями перегляду. В цьому затамуванні й спостерігаєш за бранцями в камері. За їх розпачем, жалем, жартами й молитвами. За виявами агресії та болю. Вони — наші хлопці з Азовсталі й водночас студенти з Вільно — переконанні у своєму праві бути вільними й не розуміють, чому потрапили сюди і що на них чекає.
Глядачі на сцені бачать екран, на який з двох ракурсів транслюється все, що відбувається в ямі-камері. Ця багатовимірність дає глядачеві відчуття присутності поруч з бранцями. На кожне слово, кожний рух полонених тіло відгукується знову й знов. Дихати стає все важче. Але «втекти» можна — для цього достатньо перевести погляд з екрану на яму під сценою. Можна видихнути. Чи не на такий ефект сподівалася режисерка Мая Клечевська, визнана новаторка польського театру?
Дати глядачеві можливість одночасно зануритись у біль і дистанціюватись від нього, коли він стає нестерпним. Оце жонглювання болем і співчуттям супроводжує глядача всю виставу. Спершу глядача зносить у провалля фізичної слабкості й беззахисності без можливості втекти, а потім милосердно викидає на землю, торкнувшись якої можна зупинити панічну атаку.
Війна має багато облич, і полон є одним з найжахливіших. Тому сила духу полонених, але нескорених — це сила надлюдська, яка мала б викликати захоплення в самого Бога. До речі, його відсутність у цій війні, як вона показана в виставі, якась органічна, природна. Особливо це помітно у монолозі Конрада. Глядачі все ще на сцені поряд із головним героєм, куди з небес спускається Дух Конрада (Дмитро Лека, головний балетмейстер театру). І поки Конрад з’ясовує стосунки з Богом, з власною гординею, вболіваючи за свій народ і його віру, Дух танцює. Зворушлива й потужна імпровізація — з віршів, танцю, музики, під час якої часом відверто дратує пиха Конрада і його засліпленість, але танець його Духа в цій сцені — відчайдушний, зрілий, наповнений силою. Він доповнює те, чого бракує головному герою. В результаті складається цілісний образ справжнього героя війни. З його сумнівами і часом безсиллям, але й готовністю захищати нас в кожний момент свого життя. Мая Клечевська дала достатньо інструментів глядачеві, аби він не залишився байдужим ані до текстів Міцкевича, ані до російсько-української війни.
Марнославство, від якого не втекти
Одним з інструментів ворога в цій війні є релігія, і у сцені вигнання диявола режисерка майстерно використовує контекст давнього релігійного протистояння, а насправді — загарбницького примусу до віри. Глядач знову занурюється в атмосферу страху, безсилля перед злом і жорстокістю. Обряд вигнання над Конрадом проводить патріарх Кирило. Фанатична дрібна істота, яка сама служить дияволу, намагається «очистити» Конрада. Методи «очищення» — ті самі тортури, популярні з часів інквізиції та гестапо, про які розповідають наші військові та цивільні, звільнені з російського полону.
Напруга в залі сягає апогею, коли двоє ченців-помічників патріарха Кирила занурюють Конрада головою у відро з водою. Це й оніміння, й співчуття, й намагання роздивитися фрески православних церков, які служать екраном-тлом, на який можна перевести погляд з головного дійства. Глядач бачить біль, перебуваючи в його епіцентрі, і не може зійти зі сцени. Це символично, адже «від війни втекти неможливо».
Коли стихає музика і тіло Конрада залишається нерухомо лежати на сцені, з'являється Янгол. Він запрошує глядачів за собою. Не оговтавшись від побаченого, але нарешті видихнувши, глядачі з полегшенням переходять до фойє театру. Де на них чекає черговий, заключний момент вистави — видіння Сенатора й вечірка в Варшавському салоні. Декорації, в яких глядач опиняється разом з акторами, дають зрозуміти, що це вечірка Каннського кінофестивалю, і люди на ній геть не хочуть чути про війну, але готові радо приймати все російське, хай воно навіть забризкане кров’ю. І нарешті глядач бачить так званих хороших руських. І його накриває хвиля огиди.
Ця емоція дуже легко зчитувалась у натовпі. Огида — одна з найдавніших емоцій, яка дозволила людині вижити в прадавні часи, раптом об'єднує на виставі своїх. І коли польські глядачі посміхаються або з цікавістю придивляються до гри акторів, українці перезираються, забуваючи стерти зневагу з облич. Хочеться вибігти з театру або закричати «Припиніть!» Виявляється, дивитися на біль і співчувати легше, ніж стояти в натовпі, який плескає російському олігархові (до слова, натовп створюють не лише глядачі, а також актори, які вдають селебрітіз). Навіть поява жінок, облитих червоною фарбою, котра символізує кров, не справляє особливого ефекту. Глядач вже занадто занурений у власні переживання... Лише поява Конрада, який іде боронити свою землю і якого Дух одягнув у бронежилет, повертає всіх до реальності.
Фінальні оплески — це катарсис і подяка за одночасний сеанс психоаналізу й екзамену на людяність.
Кажуть, що краківський театральний глядач — найвибагливіший. А його визнання — найбажаніше. Якщо так, то нашим акторам вдалось отримати оце найбажаніше — захоплення глядача.
Хоча вистава «Дзяди» не отримала нагород фестивалю Boska Komedia, адже не брав участі в конкурсі, трупа Івано-Франківського театру єдина в повному складі вийшла на сцену під час вручення нагород. Щоб подякувати полякам за безпрецедентну допомогу українцям від початку повномасштабної війни з Росією. І нагадати, що війна не закінчилась, і театр — теж зброя, яка наближає нашу спільну перемогу.
У виставі «Дзяди» польської режисерки Маї Клечевської, яку показали в рамках фестивалю Boska Komedia, глядач разом з українськими акторами проходить полон, сперечається з Богом та потрапляє на Каннську вечірку
Травмоване суспільство. Так все частіше говорять про Україну. Травмовані ті, котрі виїхали, і ті, котрі залишились. Травмовані ті, котрі втратили, і ті, котрі вберегли своїх близьких. Травмованість стає неминучою. І хоча лікарі визнають це, та все ж дають надію, що людська психіка еластична і з багатьма стресовими ситуаціями може собі дати раду. Лікарка-психіатр, докторка медичних наук, професорка, президентка Польського психіатричного товариства Домініка Дудек пояснює, як розвивається та змінюється в сучасному світі посттравматичний стресовий розлад, як його лікувати і до яких фахівців звертатись по допомогу.
Ольга Пакош: Майже два роки тому, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну і сотні тисяч українців перетнули кордон з Польщею, про психоемоційний стан цих людей не говорили. Тоді першу психологічну допомогу їм надавали прикордонники, поліцейські або звичайні поляки, які зустрічали їх на польській території. Оці перші обійми в безпеці і були тією першою допомогою, якої так потребували тоді українські громадяни. Що було далі?
Домініка Дудек: Спочатку треба було забезпечити людей харчуванням, теплом, дахом над головою та почуттям безпеки. Як не банально — спочатку піраміда Маслоу, основні потреби життєдіяльності людини, і тільки потім, в залежності від ситуації, можна вже було думати про якісь терапевтичні заходи.
Те, що виникне проблема, і ПТСР буде проявлятися у втікачів від війни, було зрозуміло відразу. Тому, наскільки було можливо, ми навіть в нашій інституції залучали фахівців, які розмовляли українською або російською мовами, щоб допомагати біженцям. Трохи згодом в Польщі з'явилися місця, де надавали психологічну допомогу не лише дорослим, але й дітям. Втеча від війни змусила до переїзду багатьох фахівців, зокрема, й психологів. Після того, як минув перший шок, спеціалісти почали об'єднуватися і надавати допомогу своїм співвітчизникам. І тоді, і зараз є дуже багато програм психологічної допомоги біженцям, які фінансуються з різних джерел.
ОП: Що таке посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)? Які він має прояви?
ДД: Це одне з психічних порушень тривожного характеру, яке виникає як реакція на стрес. Треба розуміти, що адаптація після змін у житті, через проблеми на роботі, через перевтому теж викликає легкі порушення. Однак посттравматичний стресовий розлад — це гостра реакція на стрес, а потім розвивається сам розлад. Це відповідь організму та психіки на травматичні ситуації, які виходять за рамки звичайного людського досвіду. Звісно, це можуть бути ситуації прямої загрози життю, ситуації, коли ви стаєте свідком смерті інших, свідком насильства, жертвою насильства чи зґвалтування, а також будь-які травматичні ситуації, що безпосередньо загрожують існуванню. Це можуть бути травми як спричинені людиною, так і внаслідок природних катастроф, наприклад, пожежі чи повеней. Звісно, не у кожної людини, яка переживає травму, розвивається посттравматичний стресовий розлад. Однак у частини людей стається саме так. Як виявилося, більш вразливими є ті, хто переживає травму, пов'язану з діяльністю певної людини.
Наслідки травми — це не лише посттравматичний стресовий розлад, але і зростання ризику розвитку депресивних, тривожних розладів, різних психосоматичних порушень. ПТСР збільшує ризик самогубств та штовхає людей до агресивних вчинків. Як ще це може проявлятись? З одного боку, емоційні проблеми, а з іншого — намагання всіляко уникати будь-яких ситуацій, які можуть викликати спогади про травму. Пацієнти скаржаться на нічні кошмари та загальні порушення сну.
Тепер Міжнародна класифікація хвороб (ICD-11 — International Statistical Classification of Diseases and Related Health Problems. — Авт.) розрізняє так званий комплексний ПТСР. Раніше в ICD-10 (ця класифікація діяла до січня 2022 року. — Авт.) виділяли постійні зміни особистості під впливом травми. Зазвичай це стосується осіб, які в молодому віці переживали тривалу і повторювану травму. Наприклад, діти, які піддавались сексуальному насильству, або діти, які пережили фізичне насилля. Часто, крім розвитку ПТСР, у них також розвивалось порушення особистості. Тепер це об'єднали в так званий комплексний ПТСР, коли ми маємо елементи чистого ПТСР, а також додаються постійні зміни особистості. І тоді ми маємо справу з неправильним розвитком людини, схожим на прикордонний розлад особистості [це психопатичний стан, який характеризуються підвищеною чутливістю, порушенням самооцінки, стрибками настрою, імпульсивністю, низьким самоконтролем, високою тривожністю. — Ред.].
ОП: Чи лікується ПТСР? Яка допомога потрібна людині, яка помітила у себе ці симптоми?
ДД: Щодо лікування ПТСР, то слід виокремити дві речі. Перша — це гостра реакція на стрес. Друга — розвиток цих стресових порушень вже протягом місяців після травми. У біженців, які пережили велику травму, немає показань до того, аби починати яку-небудь психотерапію. Найважливіше — забезпечити почуття безпеки та основні потреби життя.
Звісно, у лікуванні ПТСР застосовують фармакологічну підтримку, але це залежить від клінічного зображення хвороби. Йдеться про безсоння і депресивні симптоми, тому часто призначають антидепресанти. При важкому ПТСР може бути виражене порушення мислення. Тоді лікарі можуть навіть призначати антипсихотичні препарати на короткий термін або тимчасові заспокійливі засоби.
ОП: Чи відрізняється ПТСР у людей, постраждалих від війни, від травмованих у звичайному житті?
ДД: Це все дуже суб'єктивне. Якщо одна людина дуже важко проживає травму, то інша — навпаки. Досвід війни пов'язаний із значно більшим ризиком розвитку подальших психічних порушень у вигляді ПТСР ніж, наприклад, природні катастрофи. Різниця також полягає в суті переживань, того, що їх викликає чи як людина лікується. Пригадуєте, торік у Польщі була дискусія, чи запускати феєрверки на Новий рік? Я сама схилялась до думки, що краще відмовитися від цього, бо для людей, які тікали від бомб, такий звук не буде асоціюватися з чимось радісним, а може нагадати травму та, власне, поновити її. Так що різниця не стільки у діагностичних критеріях чи психопатології, а радше у ризиках та сенсах, які можуть викликати такі флешбеки та травматичні спогади.
ОП: А як діти проживають ПТСР? Серед моїх знайомих багато хто має підлітків, котрі не розуміють, що з ними відбуваються. Їхні мами не знають, це криза підліткового віку чи сигнал, що треба звертатись за допомогою до психотерапевта?
ДД: З одного боку, підлітковий період — це складний час, і багато дітей можуть бути «важкими», агресивними, непокірними — незалежно від ситуації. З іншого боку, пережиті травми, якщо вони не були належним чином пропрацьовані, можуть залишити серйозні сліди. З третього боку, є ще один фактор, який впливає на підлітків: травматизуючі ситуації не припиняються — і діти не завжди розуміють цього, не можуть змиритись із таким станом речей. Наприклад, коли близькі родичі чи друзі залишилися у зоні війни й можуть отримати поранення чи загинути. Розділення сімей теж має вплив на психічний стан. Найчастіше з України виїжджали жінки з дітьми, а татусі залишалися там і не могли приїхати. Тож тільки уявіть, вже майже два роки ці підлітки живуть без батьків, щоденно бояться за них, а в когось загинув батько. Це також вносить свої корективи. Тому не можна розглядати стан підлітків виключно крізь призму травми, треба дивитись ширше і глибше. Лише травматичний розлад не може бути причиною підліткової агресії. Тож слід враховувати усі складові їхнього стану і життя.
ОП: ПТСР і агресія — чи обов'язково вони йдуть у парі?
ДД: Можливо. Я зараз не займаюсь пацієнтами з такими проявами, але була на цікавій лекції психологині, яка приїхала з України і працює з військовими із ПТСР. Вона розповідала, що на будь-яку дрібницю вони можуть реагувати великою агресією. Моя українська колега описала дуже драматичний випадок: поруч із військовим зі зброєю була дитина, в якої на підлогу з рук впала іграшка. Реакцією на шум був постріл. Військовий застрелив власну дитину. Не тому, що він свідомо хотів завдати їй шкоди, це була миттєва оборонна реакція. Тому агресія може бути результатом якихось важких переживань.
ОП: Які існують профілактичні заходи, аби допомогти зменшити ризик розвитку ПТСР?
ДД: ПТСР розвивається протягом кількох місяців після травми. Якщо є можливість, то травмованій особі потрібно відразу забезпечити «середовище без стресу» — безпечне місцеперебування, де є все необхідне для нормального життя і не має подразників травми. Якщо говорити про українських громадян, які тікали від війни два роки тому, то тепер вони потребують лише психологічної або психотерапевтичної допомоги у вигляді консультацій. Щодо ліків, їх не призначають наперед. Жодні медикаменти як профілактика від травми не діють.
ОП: Як саме можна було б допомагати українцям, які переїхали до Польщі і мають психологічгі проблеми?
ДД: Тут можуть бути дуже корисними психологи з України. Адже допомога польських фахівців часто є обмеженою через мовний бар’єр. Ми в клініці залучали осіб, які є знають інші мови, крім польської. Окрім цього, ми організовуємо різні навчальні заходи, наприклад, спільно з Всесвітньою організацією психіатрії. У серпні Польське психіатричне товариство організувало у Кракові школу молодих психіатрів. Приїхали чудові лектори з різних країн, були запрошені і психіатри з України. Ми повинні думати про майбутнє, в якому не буде війни, але нам доведеться долати її наслідки. Система охорони здоров'я в Польщі не є ідеальною, але, принаймні, психіатрія починає реформуватися — і не стільки через війну, скільки через наближенням до європейських стандартів.
Титульне фото: LIBKOS/East News
Майже 10 мільйонів українців можуть страждати від психічних розладів через війну, заявили у ВООЗ. ПТСР, за оцінками МОЗ, розвивається у 20-30% людей, які пережили травматичні події, — як у дорослих, так і дітей
«Я змогла! Пройшла Дугою Карпат від Дунаю в Братиславі до Дунаю в Оршовій. Учора, сто восьмого дня, закінчила Шлях на кордоні з Сербією. За відчуттями — понад 2,5 тисячі кілометрів!» — написала цієї осені на своїй сторінці в фейсбуці журналістка й перекладачка Олена Бондаренко. До неї цей складний гірський шлях через Словаччину, Польщу, Україну й Румунію подолали самотужки тільки дві жінки в світі — чешка та полька. Олена стала першою українкою, яка вписала своє ім’я в історію підкорення Карпатської дуги.
«Карпатська дуга здавалась викликом, від якого всередині холонуло»
— Весь шлях довжиною 2500 кілометрів був викликом, змушував цілковито йому віддатися і думати тільки про стежку під ногами, — розповідає Sestry Олена Бондаренко. — В горах не можна розслаблятися, необхідно розраховувати світловий день, тримати під контролем напрямок, відчувати зміни погоди. Розуміти, коли варто зупинитися, де поставити намет на ніч, як знайти джерело й які дикі звірі є поблизу. Якщо трапляється можливість ночувати під дахом — спати там, адже це безпечніше, ніж у наметі. Я, наприклад, мала нічліги на дзвіниці костелу, в покинутих будинках пастухів, у мисливській вежі, дірявих туристичних схронах, у смердючих руїнах будівель — одного разу навіть поруч з трупом тварини.
— Карпатська дуга — найскладніші, але не перші гори, які ти підкорила?
— Спочатку я ходила довгими шляхами в Польщі. Пройшла, наприклад, Головний Бескидський маршрут довжиною 500 кілометрів за 20 днів. Два роки тому подарувала собі Піренеї і ці 850 кілометрів гір між Францією та Іспанією згадую як одну з найкращих своїх мандрівок. Мені хотілось довести, що попри вік можна досягати вершин. До речі, саме на довгих шляхах я зустрічаю зрілих, часто старших за мене, соло-мандрівників. І це дуже надихає — значить, у мої 52 роки ще є куди тягнутися.
Піренеями я йшла від Атлантичного океану до Середземного моря 52 дні. А коли побачила на небосхилі море, захотілося повернути назад у високі гори. Не люблю комерційні місця й галасливого товариства. Люблю ходити там, де природа і звірі дикі, а люди — справжні. В Європі таких гір, на жаль, мало.
Одного дня в Кракові, де зараз мешкаю, я сиділа знесилена після чергової поїздки на схід України в якості репортерки для польського медіа. Я не розуміла, чи можу дозволити собі зараз наступний похід. І тут мені написав знайомий: «Гори завжди все виправлять і вилікують. Їдь на Корсику! Зроби GR 20 і будь собою». Я сприйняла це як знак. Стежка GR 20 вважається найскладнішою високогірною трасою в Європі. Було цікаво, що воно таке. Я пройшла Корсику задля амбіції й не отримала такого задоволення, як від Піренеїв. І коли замислилась над наступним довгим шляхом, то ніщо інше, крім Карпат, до серця не припало. Я мало знала навіть українські гори, а вся Карпатська дуга здавалась реальним викликом, від якого всередині холонуло. Гірські масиви Карпат тягнуться сотнями кілометрів з пасмами навсібіч. Хребти — до обрію й не стикуються. Між хребтами — річки, непрохідні ліси, міста, плато. Все це вимагало від мене серйозної підготовки.
— І як ти готувалася до походу?
— Для початку я прочитала книжку польки Еви Хвалко, яка зуміла пройти уздовж всього Карпатського хребта. Потім поспілкувалася з нею і з перестрахом дізналася, що Ева до проходження Карпат готувалася три роки. Три роки! Вона запланувала все до дрібниць і знала, де ночуватиме кожної ночі. У мене немає стільки часу, та й стиль у мене зовсім інший. Люблю, щоб шлях був моєю пригодою. Я вивчала карти й складала свій маршрут, як пазли. З логічними й плавними переходами для найменшої втрати сил і днів. Користувалась електронними мапами телефонного застосунку Mapy.cz.
— Що тебе надихнуло піти в цей непростий похід?
— На другий день великої війни я поїхала в Україну, бо там живуть мої батьки й син. Всі їхали до Польщі, а я — з неї. Думала, зможу бути корисною, адже маю досвід військових вишколів. Протягом місяця ходила до військкомату, але мене не взяли. На той час там було достатньо чоловіків з бойовим досвідом. Тоді я вирішила, що спробую бути корисною в інший спосіб: писатиму для польського медіа репортажі про війну в Україні. Спочатку так і було, але тема нашої війни незабаром зійшла з перших шпальт західних ЗМІ. Ще я намагалася стати перекладачем вишколів для українських військових, і мою кандидатуру майже погодили. А потім, можливо, роздивившись рік мого народження, мені відмовили. Мені було невимовно прикро, я почувалась, наче мене викреслювали з життя у сферах, в яких я відчуваю себе сильною. Тоді я вирішила довести собі, що можу увійти в історію складного проходження. Адже статистика Карпатської дуги свідчить: значно більше охочих її починали, ніж закінчили.
«Відлякувати ведмедів мені порадили гучними петардами»
— Яких диких тварин ти бачила на своєму шляху і як рятувалась?
— У румунських Фегерашах вночі я бачила зубра. Спершу злякалася, що в мене галюцинації від зневоднення. Потім здивувалась – звідки зубри в Румунії? А потім пригадала, що сама колись писала про зубрів статтю. Але одна справа — сидіти вдома на дивані й писати про польських зубрів в Румунії, а зовсім інша — поночі відкрити блискавку намету і на тлі червоної повні побачити над собою цю тварину.
Дикий звір не шукає контакту з людиною. Ведмеді, кабани, вовки, рисі, які не знають людини, до неї байдужі. Зубри — так само. Зубр-самець ходить сам. Ми з ним подивились одне на одного, і ця величезна темна гора розвернулась і пішла собі деінде. Але враження це справило незабутнє.
Кожна дика тварина може створити некомфортну ситуацію. Лисиці люблять красти взуття. Тому навіть мокрі черевики треба ховати до намету. Миші гризуть не тільки харчі, а геть усе. До мене лізли у спальник. Не смертельно, однак неприємно.
Коли йдеш лісом, дивишся на сліди й розумієш, з ким можеш мати справу. Найбільше ведмедів — у Румунії, а найбільша кількість вовчих слідів — у Словаччині. Вбивати цих тварин не можна, вони під охороною. Якось зустріла словацького пастуха в розпачі — зграя вовків роздерла сотню його овець. Вівчар застерігав мене: далі не йди, адже саме туди пішли вовки. Але як не йти, якщо мій шлях туди веде? І от я ступаю слідами вовків, бачу їхні білі від з’їдених кісток екскременти з шерстю. До речі, овечок вовки не з’їдають повністю - виїдають м’яке, найсмачніше, лишаючи натомість ріжки та ніжки. Зайшла я в ліс і відчула страшний сморід. Бачу — розшарпані вівці по кущах лежать... Вирішила не затримуватись. Пришвидшила крок і тішилася, що вовки вже ситі.
— Дії диких тварин можна якось передбачити?
— Поведінка тварин залежить від ступеню їхньої соціалізації та попереднього досвіду спілкування з людьми. Звір, який ніколи не бачив людини, навряд чи стане від тебе тікати: змія не сповзе з дороги, дикі коні чи корови спокійно лежатимуть на стежці. А якщо, наприклад, ведмідь навчений, що люди мають їжу, то він шукатиме, вимагатиме їсти, може лізти до намету.
Бачила ведмедів, які жебракували на шосе Трансфегераш у Румунії. Тварини виходили на дорогу, вільно ходили між машинами, танцювали на задніх лапах. Такий спосіб добути їжу для ведмедя легкий. Вони знають, що люди кидають з машин хліб, і переслідують автівки, вимагаючи ще.
— Ти коли йшла, ти ж розуміла, що це може бути небезпечно? Чим планувала захищатись?
— Читала про повадки тварин, спілкувалася з відомим польським лісником, який знається на ведмедях. Бо понад усе я боялась саме цих непередбачуваних хижаків. Адже тільки в Румунії їх офіційно від шести до восьми тисяч. Неможливо пройти Румунію і не зустріти ursu (ведмідь румунською). Тож я хотіла знати, що слід робити, якщо доведеться ночувать у ведмежому лісі.
Для захисту від ведмедів мені порадили використовувати гучні петарди. Найстрашніше, коли ліс щільно обступає з обох боків: ти не бачиш нічого, але не виключено, що хтось у цей час бачить тебе. Тоді я голосно співала й тримала петарди напохваті, часом у тремтячих спітнілих руках. На щастя, мені не довелося використати жодної. Коли сходила з гір — подарувала чабанам, брали з вдячністю.
Взагалі я маю установку не вести війну з природою. Не ношу з собою навіть спрей від комарів. Хай буде комаха, яка мене вкусить, ожина, що мене подере. Це природно. Ніж у мене для того, щоб почистити огірок чи допомогти розвести вогонь, а не для захисту. Та й насправді я більше боялась людей, ніж тварин.
— Розкажи, як ти зустріла ведмедів…
— До зустрічі з ведмедями дійшло під румунською горою Неґою. Ночувала там у притулку над озером, збиралася вже вертатися на шлях, коли раптом один англомовний турист каже: «Дивіться, ведмеді!» Глянула — два великі бурмила біля стежки. В іншого туриста, румуна, я взяла бінокль і придивилась: ведмеді тупцяли на латці снігу, греблися і не збиралися нікуди йти. День не стоїть на місці, в мене попереду дуже складна ділянка для переходу. Румун замахав руками: «Йди спокійно. Ведмеді не проблема». Фраза «Usru? No problem!» дуже популярна в Румунії.
Далі було, як в кіно. Румун стежив за мною в бінокль, а над озером, немов у шекспірівському театрі, сиділа румунська родина і дивилася на українку, яка йде на ведмедів. Я щось співала, щоб тварини мене побачили здалека. Коли хижак помічає людину з віддалі, в нього є час вирішити, атакувати тебе чи мирно розійтися. Дивитися на звіра не можна — прямий погляд звірі сприймають як агресію. Тому я позирала краєм ока. Велике брунатне тіло розвернуло до мене симпатичний писок... помітив! Я йшла далі, співала свою пісеньку, піднімалася вгору. Я бравувала, бо серце калатало добряче. І тут один ведмідь повернув до своєї печери. А за ним пішов і другий.
У цей момент я пишалася, що на моєму рюкзаку українська стрічка. Люди, які сиділи «в театрі», були свідками — українка з піснею пройшла повз ведмедів. Я була горда, що змогла. Отакі ми, українці, знайте!
«Собаки вівчарів настільки голодні й злі, що кидаються на мандрівників»
— Правда, що страшнішими за ведмедів виявились собаки пастухів?
— Вони дійсно дуже агресивні. Вічно голодні й злі, кидаються на людей. Вівчарі в горах практично не годують робочих собак. Ці пси не знають добра від людини. Я бачила, як чабани луплять своїх кудлатих помічників палицями з металевими кінцями. Жахіття! Не раз замислювалась: чому собака залишається після такого з пастухом? Чому не тікає, працює та виконує команди?
Румунські вівчарки, які випасають отари, — великі і сильні. В горах вони геть не соціалізовані і смертоносні для чужого. Були випадки, коли вони летіли на мене згори з такою швидкістю, що я не встигала дістати петарди з відкритої кишені. Пси пильнують стадо по периметру, чужого бачать здалека, зриваються усі разом і затискають півколом. Причому декілька з них заходять ззаду. Я якось наловчилася тримати собак на відстані кийка, але утримувати однією палицею навалу десяти нападників довго б не вийшло. На щастя, прийшли на допомогу чабани й відігнали собак. До речі, читала про польську туристку, яка почала проходження Карпатською дугою, але зійшла зі шляху, бо її сильно покусали румунськи собаки.
— Чотири країни по гірських хребтах. Що виявилось неочікуваним і вразило?
— Гірше за диких тварин, змій, кліщів, безперервного дощу для мене було бачити, як людина нищить природу. В Україні, на жаль, це найбільш помітно. Я назбирала два мішки сміття, спустилась з ними в село, а місцеві кажуть:
«Ти нащо сміття принесла? Нам його потім знову в гори нести».
На міжнародному маршруті E8 бачила у калюжах кілограми використаних дитячих памперсів. А «підприємці», які збирають чорниці, лишають по собі гори пластику, сміття, старий одяг, псують дороги й чорничники. Те, як людина знищує гори, помітно на території всіх Карпат. Пересохлі джерела, спраглі тварини. Румунські пастухи не мають води на полонинах і п’ють привозну воду. А що тоді п'ють їхні собаки?
— Чи розповідала ти про Україну іноземцям під час подорожі? Як вони реагували?
— «Нам стільки років стверджували, що Росія велика і хороша, це неможливо, щоб така країна раптом стала поганою і почала війну», — говорили мені деякі словаки. Нарікали, що все це політика, тоді як правда бозна-де. У відповідь я розповідала, що журналістка, витягала свій телефон, показувала світлини, які робила сама, аби вони побачили, що в Україні не конфлікт, а справжня війна, яку розв’язала Росія.
Схожі настрої я помітила й в Румунії. Ба більше: часто румуни не хотіли мене слухати, відверталися від моїх фото. Сміялися: «Ти хочеш нас переконати, що Байден кращий за Путіна?» Я намагалася говорити спокійно, змушувала дивитися знімки: «Ось це я сфотографувала в Миколаєві, ця жінка потім померла від ран. А це Херсон, я була на місці вибуху. Оцю дівчинку мама кутала в ганчір’я й ховала в підвалі від бурятів». І деякі усвідомлювали, що війна в Україні реальна, що це не телевізійне шоу.
Але, звісно, були й ті, хто нас щиро підтримував. Якось по дорозі зустріла чеха, він здалека широко всміхався й голосно привітався: «Слава Україні!» Відповіла як належить і допитуюся, звідки знає, хто я.
«Ти вже відома на шляху. Ти — українка, яка йде сама», — пояснив чех. І це було дуже приємно.
А біля міста П'єштяни мене наздогнав словак. Це було після того, як росіяни підірвали дамбу в Каховці. Він обійняв мене і розплакався. В моїй особі люди бачили частинку України й висловлювали співчуття. Питали, чи маю що їсти, чи є в мене гроші. І я відчувала, що це не стільки турбота про мене, скільки їхнє ставлення до України загалом.
Світлини з архіву Олени Бондаренко
Олена Бондаренко стала першою українкою, яка крізь чотири країни пройшла по хребту всі Карпатські гори
Данута Гюбнер, професорка, докторка економічних наук, депутатка Європарламенту від Польщі в ексклюзивному інтерв'ю «Сестрам» розповідає, коли закінчиться війна і з чого почати відбудову України, як перемогти корупцію та який вибух здійснили українські жінки в Польщі.
Ольга Пакош: Війна триває, чи варто вже говорити про післявоєнну відбудову України? З'являється все більше ініціатив як в Україні, так і в інших країнах Європи щодо відбудови. Про що ми дійсно можемо говорити і що можемо робити у цьому напрямку?
Данута Гюбнер: Відновлення України після війни принесе багато важких моментів. Без сумніву — більшість інвестиційних проєктів будуть пов'язані з великим фінансовим ризиком, а часто також з безпекою учасників їх реалізації. Україна сьогодні є найбільшим мінним полем у світі. На відміну від Плану Маршала, коли був один донор, тепер кошти надходитимуть з багатьох міжнародних джерел на різні дороговартісні та конкурентоспроможні проєкти. Знадобиться комплексний план, потрібна буде хороша координація, яка дозволить залучати інвестиції та використовувати підтримку донорів. Весь процес має бути ретельно спланований, організований, контрольований та вкладений у добре розроблені, пристосовані до реалій, правові рамки, стійкі до корупції та шахрайства. Українці розуміють і усвідомлюють це.
Значні приватні зобов'язання будуть пов'язані з гарантіями безпеки. Не буде бажання інвестувати в проєкти, які можуть бути знову зруйновані. Необхідне спеціальне воєнне страхування для компаній, які привозять своїх працівників на території з високим ризиком.
Ми очікуємо, що Україна представить план відновлення. Але ми також розуміємо, що їй знадобиться допомога. Це може бути нагода для ЄС та інших партнерів надавати експертну підтримку у розробці планів відбудови післявоєнної України на всіх рівнях влади — національному, регіональному та місцевому. Донори й інвестори хочуть бачити візію і план відбудови з боку України.
Нам доведеться співпрацювати з українцями над планом відновлення, який не тільки сприятиме відбудові зруйнованого війною, але й допоможе здійснити стрибок до модернізованої, сучасної, екологічно збалансованої та цифрової України.
ОП: Яким Ви бачите місце Польщі у відновленні України? Як Польща може допомогти? Що може здобути для себе? Які економічні, політичні чи навіть іміджеві переваги?
ДГ: Польща є одним із членів демократичного союзу на користь України. Ми, як суспільство, пройшли іспит на солідарність з біженцями. Ми підтримуємо Україну поставками військової техніки.
Ми є важливим торговельним партнером для України. Я вважаю, що польські підприємства відіграють важливу роль у реалізації проєктів, пов'язаних із відновленням України. Вже зараз понад 2000 польських компаній виявили зацікавленість у цьому процесі.
Відновлення України, безсумнівно, є для Польщі шансом інвестувати не лише у відбудову зруйнованої економічної інфраструктури, котра надає публічні послуги, а також в лікарні та школи. Мені прикро, що існує брак довіри Європейського Союзу до польської влади. Можливо, підтримка України також є можливістю для повернення Польщі відповідного місця в органах прийняття рішень ЄС, для відновлення довіри європейських партнерів до Польщі. Польща може відіграти значну роль у відбудові післявоєнної України, проте варто пам'ятати, що цей процес буде сильно пов'язаний із підготовкою України до членства у Європейському Союзі.
ОП: Чи нинішня влада Польщі робить достатньо для надання допомоги Україні? Я не запитую про допомогу військового характеру, мене цікавлять соціальні та суспільні аспекти. Чи варто щось змінити?
ДГ: У Польщі проживає близько одного мільйона біженців з України, і більшість з них працює в Польщі, навчає своїх дітей у польських школах та користується медичними та соціальними послугами, тож можемо сказати, що вони стали частиною нашого суспільства. Проте, ми все ще не добре справляємось у деяких аспектах і не можемо впровадити відповідні рішення, щоб інтегрувати та повністю включити українців у наше громадське життя.
Також можна помітити певну втому польського суспільства, оскільки, наскільки я розумію, звичайним людям у великій мірі доводиться нести обов'язок допомоги українцям, які втікають від війни. Уряд мало підтримував у цьому відношенні.
Багато українців у Польщі все ще працюють нижче своїх кваліфікацій. Якби ми з одного боку допомогли їм вивчити мову, а з іншого — затвердили їх дипломи, ми могли б активізувати біженців з України. Це важливо не тільки для українців, але і для нас, щоб спонукати їх залишатися в Польщі, а не мігрувати далі на захід. Врешті-решт, найголовніше — аби українці могли повернутися до своєї країни і будувати її майбутнє.
У соціальному та громадському аспекті викликом залишається знання польської мови. І хоча багато українців чудово володіє польською мовою, я думаю, що забезпечення широкого доступу до мовних курсів сприятиме їхній швидшій інтеграції.
Лише кожна третя дитина з України, з числа біженців, навчається в польській освітній системі, велика частина не навчається в жодній системі (ані польській, ані українській), багато хто має проблеми з адаптацією в польській школі. Крім того, є мовний бар'єр, військова травма, відсутність психологічно-педагогічної підтримки та недостатнє навчання вчителів.
У польському суспільстві все ще існує великий потенціал солідарності з тими, хто втікає від війни та насильства. Просто відкритість до інших недостатня, потрібна все більш інституціональна та професійна підтримка з боку влади.
ОП: Найбільше біженців — понад півтора мільйона осіб, переважно жінок та дітей — прийняла Польща. З якими проблемами вони стикаються? Чи відчувають спокій та безпеку в Польщі? Чи може Польща стати для них другим — новим — домом?
ДГ: Для біженців з України Польща вже стала новим домом — для деяких тимчасовим, для деяких, можливо, назавжди. Важко сказати, чи вони відчувають себе спокійно, коли досить близько, прямо за кордоном Польщі, на голови їхніх співвітчизників, членів сім'ї, падають бомби. Звичайно, в нашій країні вони можуть почувати себе безпечніше. Деякі біженці змогли організувати своє життя знову, деякі, безперечно, не можуть дочекатись повернення на батьківщину. Менше з тим, обидві ці групи зіткнулися з проблемами.
Дім — це поняття глибоко особисте. Чи може Польща стати справжнім новим домом для біженців? Це залежить від багатьох чинників, включаючи готовність нашого суспільства приймати різноманітність і забезпечувати підтримку.
Потрібні зусилля як з боку біженців, так і польського суспільства, щоб сприяти взаєморозумінню і повазі, створенню для наших сусідів місця, яке вони зможуть називати домом.
Але я від усього серця бажаю українцям мати змогу повернутися до своїх мирних домівок та почуватись у безпеці.
ОП: Повертаючись до теми відновлення України — чи можна використати потенціал жінок, які проживають в Польщі? Протягом півтора року вони вивчили польську мову, зрозуміли податкову систему та відкрили власну підприємницьку діяльність.
ДГ: Це добре, що Ви згадуєте про бажання українок бути присутніми на польському ринку праці. Чудово, що українки підходять до початку нового життя в Польщі з професійними амбіціями. Ваші співвітчизниці є чудовими, відкритими для світу людьми, які прагнуть керувати своїм життям, навіть в неймовірному стресі, незважаючи на воєнну травму, еміграцію та початкові труднощі. Я захоплююсь ними.
Я розумію, що деяка частина з них після закінчення війни захоче повернутися до України і допомагати відновлювати країну. Для цих людей ми повинні створити найкращі умови, аби під час перебування в Польщі вони могли здобути найкращі кваліфікації, які потім використають на батьківщині.
Відразу після початку війни, в березні минулого року, 110 фірм, заснованих українками, розпочали підприємницьку діяльність в Польщі, а в наступному місяці це число збільшилось на 214 відсотків. З квітня по вересень [2022 року — ред.], кількість фірм, заснованих українками, зростала в середньому на 22 відсотки щомісячно.
Це майже вибух жіночого підприємництва! 89 відсотків недавно заснованих фірм займаються перукарською діяльністю та косметичними процедурами. У галузі інформаційно-комунікаційних технологій жінки найчастіше засновували фірми, пов'язані з програмним забезпеченням, а в галузі торгівлі — роздрібним продажем через інтернет чи поштовими відправленнями.
Мене вразило, що близько 300 українських жінок, які приїхали до Польщі від початку війни, висловили бажання брати участь у безкоштовній програмі розвитку у сфері ІТ. Це гарна звістка, що вони бачать майбутнє у сфері цифрових компетенцій.
Це, звісно ж, буде дуже корисним, коли вони повернуться до своєї країни, а також, якщо вони вирішать залишитися в Польщі.
Підвищення цифрових компетенцій — це надійний шлях виходу з примусової низькооплачуваної роботи нижче їх кваліфікації, і це стосується значної частини українських біженок.
Але є також група українок, які вже відчувають себе достатньо добре в Польщі і бажають залишитися тут і розвивати кар'єру або бізнес. Просто треба залишити їм вільний простір для реалізації амбіцій, підтримати їх через можливості фінансування малих та середніх підприємств — дати їм початкову «фінансову подушку» для розвитку підприємницької діяльності.
Завдяки своєму підприємницькому духу, енергії та відвазі, жінки з України можуть оживити інвестиційну діяльність в Польщі. Важливо, щоб вони відчували себе комфортно в польському громадському просторі, відчували себе частиною нашого суспільства і мали право висловлювати свою думку з питань, які стосуються всіх нас. Заохочую жінок з України, які перебувають в Польщі, брати участь у громадському житті, в тому числі в рамках жіночих організацій, таких як, наприклад, Конгрес жінок. Висловлювати свої потреби, сподівання і створювати справжнє коло сестринства з польками. В Польщі є багато справ для вирішення, і ми можемо робити це разом. Це дозволить набути досвіду, який може стати корисним в післявоєнній Україні.
І, звісно, таке входження до сфери публічної діяльності в Польщі допоможе підтримати і зацікавленість українськими справами в Польщі. Це буде особливо важливо після війни, у вирішальному періоді для питання членства України в Європейському Союзі. Україна потребуватиме багатьох союзників. Україна також потребує значної участі громадянського суспільства у процесі будівництва демократії, відновлення зруйнованих об'єктів і розвитку підприємництва. Майбутнє України буде залежати від її громадян.
ОП: Ви, як депутатка Європейського парламенту є великою прихильницею України і послідовно підтримуєте її перспективу членства в ЄС. Чому Ви так вірите в Україну та українців?
ДГ: Україна бореться за своє існування, а також за те, щоб ніхто більше не став жертвою неспровокованої агресії іншої країни. У цей момент підтримка вашої країни та її громадян є показником гуманності, свідченням політичної гідності. Україна є лакмусовим папером — якщо ви не підтримуєте її у цій героїчній боротьбі, це означає, що ви погоджуєтеся з тим, щоб сила і кулак правили міжнародним порядком.
Підтримка України — це визнання героїзму чоловіків та жінок, які залишилися та намагаються жити нормальним життям під бомбами, а також для тих, хто став біженцями і переживає складну долю мігрантів.
Але підтримка також випливає з належного розуміння ширшого політичного інтересу всієї демократичної спільноти в захисті цінностей, таких як мир, свобода і незалежність.
А моя віра в Україну, українок і українців?
Я бачу прогрес, який ви робите, готуючись до членства в Європейському Союзі. Ви робите це, коли летять бомби, коли потрібно переховуватись в укриттях, коли панує страх і невпевненість щодо долі країни, долі сімей та близьких.
Як можна не вірити в людей, які виявляють таку стійкість в надзвичайно складних умовах? Я бачу вашу впевненість у перемозі, у тому, щоб після війни не марнувати ці зусилля і щоб перемога стала початком відродження України вашої мрії.
Я вірю в вас, тому що ваша надія на краще життя надихає. Але не окремо, а в спільноті демократичних країн, невід'ємною частиною якої є Європейський Союз. Ви вже стали частиною європейського ДНК.
Ви виграєте війну, а ще виграєте мир, який настане після неї. Бо ви чудові жінки та чоловіки. А Європа — це ваш дім.
ОП: Як депутатка Європейського парламенту Ви часто відвідуєте Україну, спілкуєтесь з політиками, представниками влади, депутатами та громадянами. Чи дійсно Україна готова до членства в ЄС? Я говорю про корупцію. Як її перемогти?
ДГ: Я приємно здивована рівнем залученості та великим прогресом України з 1994 року, коли було укладено перший Договір про партнерство між ЄС та Україною. Звичайно, агресія Путіна спричинила значні руйнування багатьох аспектів існування України. І в цьому контексті я зі зворушенням спостерігаю у вас, українців, велику стійкість, політичну готовність і ентузіазм, пов'язаний з приєднанням до ЄС.
Боротьба з корупцією є важливим демократичним показником, і Європейський Союз приділяє цьому питанню велику увагу. Це також один з показників, які Європейська Комісія враховує при підготовці своїх висновків щодо готовності країни до членства в ЄС.
Кожна глибока зміна в управлінні вимагає політичної волі, і безумовно, ефективні реформи в Україні потребуватимуть міцного та стійкого лідерства на найвищих рівнях управління. Особливо важливим це буде в контексті українських фондів відновлення.
Необхідно створювати системні політичні та суспільні заходи на користь змін. Інвестування у зміцнення таких заходів у сфері боротьби з корупцією — наприклад, шляхом збільшення попиту на якісне управління та зміцнення позицій громадянського суспільства — буде ефективніше, ніж просто формальні інституціональні заходи чи дії зверху.
Війна в Україні — це не лише вигнання російських військ з країни. Йдеться про будівництво демократичної моделі влади, яка, на відміну від російської, ефективно забезпечує своїм громадянам публічні послуги. Війна також зміцнила солідарність українців, фундамент, на якому можна будувати ефективні системні заходи проти корупції. Тепер влада та її союзники мають забезпечити, щоб це перетворилося на ефективне управління.
ОП: В одному з інтерв'ю Ви зауважили: «Багато залежатиме від того, як ми - як Європейський Союз і решта світу, включаючи Сполучені Штати (хоча для нас це обов'язок) — зможемо допомогти Україні завершити війну». Ці слова вразили мене. Як Ви уявляєте завершення війни? Коли можна буде говорити про кінець війни?
ДГ: Тільки Україна може вирішити, коли ця війна закінчиться.
Нашим обов'язком, ЄС і їх союзників, є допомога, щоб цей конфлікт завершився успішно для України та її громадян. Наше завдання — зробити так, щоб праця та жертвоприношення українського народу для європейських та демократичних цінностей не були марними. Після закінчення війни Україна повинна отримати те, що є найважливішим: власну країну, недоторканість, територіальну цілісність, незалежність від Росії та приналежність до європейської родини.
Шлях для України є ясним і зрозумілим. Це Європа. Незворотно. І це погана новина для Путіна з геополітичних та геостратегічних причин.
Багато речей доведеться зробити і є багато роботи, але в найглибшому моральному сенсі Україна вже є в ЄС.
Її віра в Україну та українців вражає. Її називають найпотужнішим лобістом інтересів України в Європейському Парламенті
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.