Ексклюзив
20
хв

Мандрівниця Олена Бондаренко: «Хотілось довести, що в будь-якому віці можна досягати вершин»

Олена Бондаренко стала першою українкою, яка крізь чотири країни пройшла по хребту всі Карпатські гори

Ольга Пакош

Добрим стилем серед мандрівників вважається пройти гори найвищими хребтами та вершинами. Фото з мандрівки Олени Бондаренко

No items found.

«Я змогла! Пройшла Дугою Карпат від Дунаю в Братиславі до Дунаю в Оршовій. Учора, сто восьмого дня, закінчила Шлях на кордоні з Сербією. За відчуттями — понад 2,5 тисячі кілометрів!» — написала цієї осені на своїй сторінці в фейсбуці журналістка й перекладачка Олена Бондаренко. До неї цей складний гірський шлях через Словаччину, Польщу, Україну й Румунію подолали самотужки тільки дві жінки в світі — чешка та полька. Олена стала першою українкою, яка вписала своє ім’я в історію підкорення Карпатської дуги.

«Карпатська дуга здавалась викликом, від якого всередині холонуло»

— Весь шлях довжиною 2500 кілометрів був викликом, змушував цілковито йому віддатися і думати тільки про стежку під ногами, — розповідає Sestry Олена Бондаренко. — В горах не можна розслаблятися, необхідно розраховувати світловий день, тримати під контролем напрямок, відчувати зміни погоди. Розуміти, коли варто зупинитися, де поставити намет на ніч, як знайти джерело й які дикі звірі є поблизу. Якщо трапляється можливість ночувати під дахом — спати там, адже це безпечніше, ніж у наметі. Я, наприклад, мала нічліги на дзвіниці костелу, в покинутих будинках пастухів, у мисливській вежі, дірявих туристичних схронах, у смердючих руїнах будівель — одного разу навіть поруч з трупом тварини.

— Карпатська дуга — найскладніші, але не перші гори, які ти підкорила?

— Спочатку я ходила довгими шляхами в Польщі. Пройшла, наприклад, Головний Бескидський маршрут довжиною 500 кілометрів за 20 днів. Два роки тому подарувала собі Піренеї і ці 850 кілометрів гір між Францією та Іспанією згадую як одну з найкращих своїх мандрівок. Мені хотілось довести, що попри вік можна досягати вершин. До речі, саме на довгих шляхах я зустрічаю зрілих, часто старших за мене, соло-мандрівників. І це дуже надихає — значить, у мої 52 роки ще є куди тягнутися.

Піренеями я йшла від Атлантичного океану до Середземного моря 52 дні. А коли побачила на небосхилі море, захотілося повернути назад у високі гори. Не люблю комерційні місця й галасливого товариства. Люблю ходити там, де природа і звірі дикі, а люди — справжні. В Європі таких гір, на жаль, мало.

Карпатські гори, Фото Олени Бондаренко

Одного дня в Кракові, де зараз мешкаю, я сиділа знесилена після чергової поїздки на схід України в якості репортерки для польського медіа. Я не розуміла, чи можу дозволити собі зараз наступний похід. І тут мені написав знайомий: «Гори завжди все виправлять і вилікують. Їдь на Корсику! Зроби GR 20 і будь собою». Я сприйняла це як знак. Стежка GR 20 вважається найскладнішою високогірною трасою в Європі. Було цікаво, що воно таке. Я пройшла Корсику задля амбіції й не отримала такого задоволення, як від Піренеїв. І коли замислилась над наступним довгим шляхом, то ніщо інше, крім Карпат, до серця не припало. Я мало знала навіть українські гори, а вся Карпатська дуга здавалась реальним викликом, від якого всередині холонуло. Гірські масиви Карпат тягнуться сотнями кілометрів з пасмами навсібіч. Хребти — до обрію й не стикуються. Між хребтами — річки, непрохідні ліси, міста, плато. Все це вимагало від мене серйозної підготовки.

— І як ти готувалася до походу?

— Для початку я прочитала книжку польки Еви Хвалко, яка зуміла пройти уздовж всього Карпатського хребта. Потім поспілкувалася з нею і з перестрахом дізналася, що Ева до проходження Карпат готувалася три роки. Три роки! Вона запланувала все до дрібниць і знала, де ночуватиме кожної ночі. У мене немає стільки часу, та й стиль у мене зовсім інший. Люблю, щоб шлях був моєю пригодою. Я вивчала карти й складала свій маршрут, як пазли. З логічними й плавними переходами для найменшої втрати сил і днів. Користувалась електронними мапами телефонного застосунку Mapy.cz.

— Що тебе надихнуло піти в цей непростий похід?

— На другий день великої війни я поїхала в Україну, бо там живуть мої батьки й син. Всі їхали до Польщі, а я — з неї. Думала, зможу бути корисною, адже маю досвід військових вишколів. Протягом місяця ходила до військкомату, але мене не взяли. На той час там було достатньо чоловіків з бойовим досвідом. Тоді я вирішила, що спробую бути корисною в інший спосіб: писатиму для польського медіа репортажі про війну в Україні. Спочатку так і було, але тема нашої війни незабаром зійшла з перших шпальт західних ЗМІ. Ще я намагалася стати перекладачем вишколів для українських військових, і мою кандидатуру майже погодили. А потім, можливо, роздивившись рік мого народження, мені відмовили. Мені було невимовно прикро, я почувалась, наче мене викреслювали з життя у сферах, в яких я відчуваю себе сильною. Тоді я вирішила довести собі, що можу увійти в історію складного проходження. Адже статистика Карпатської дуги свідчить: значно більше охочих її починали, ніж  закінчили.

Багато людей ходять Карпатами, але мало проходять їх від початку до кінця. Фото Climate Adapt

«Відлякувати ведмедів мені порадили гучними петардами»

— Яких диких тварин ти бачила на своєму шляху і як рятувалась?

— У румунських Фегерашах вночі я бачила зубра. Спершу злякалася, що в мене галюцинації від зневоднення. Потім здивувалась – звідки зубри в Румунії? А потім пригадала, що сама колись писала про зубрів статтю. Але одна справа — сидіти вдома на дивані й писати про польських зубрів в Румунії, а зовсім інша — поночі відкрити блискавку намету і на тлі червоної повні побачити над собою цю тварину.

Дикий звір не шукає контакту з людиною. Ведмеді, кабани, вовки, рисі, які не знають людини, до неї байдужі. Зубри — так само. Зубр-самець ходить сам. Ми з ним подивились одне на одного, і ця величезна темна гора розвернулась і пішла собі деінде. Але враження це справило незабутнє.

Кожна дика тварина може створити некомфортну ситуацію. Лисиці люблять красти взуття. Тому навіть мокрі черевики треба ховати до намету. Миші гризуть не тільки харчі, а геть усе. До мене лізли у спальник. Не смертельно, однак неприємно.

Коли йдеш лісом, дивишся на сліди й розумієш, з ким можеш мати справу. Найбільше ведмедів — у Румунії, а найбільша кількість вовчих слідів — у Словаччині. Вбивати цих тварин не можна, вони під охороною. Якось зустріла словацького пастуха в розпачі — зграя вовків роздерла сотню його овець. Вівчар застерігав мене: далі не йди, адже саме туди пішли вовки. Але як не йти, якщо мій шлях туди веде? І от я ступаю слідами вовків, бачу їхні білі від з’їдених кісток екскременти з шерстю. До речі, овечок вовки не з’їдають повністю - виїдають м’яке, найсмачніше, лишаючи натомість ріжки та ніжки. Зайшла я в ліс і відчула страшний сморід. Бачу — розшарпані вівці по кущах лежать... Вирішила не затримуватись. Пришвидшила крок і тішилася, що вовки вже ситі.

— Дії диких тварин можна якось передбачити?

— Поведінка тварин залежить від ступеню їхньої соціалізації та попереднього досвіду спілкування з людьми. Звір, який ніколи не бачив людини, навряд чи стане від тебе тікати: змія не сповзе з дороги, дикі коні чи корови спокійно лежатимуть на стежці. А якщо, наприклад, ведмідь навчений, що люди мають їжу, то він шукатиме, вимагатиме їсти, може лізти до намету.

Бачила ведмедів, які жебракували на шосе Трансфегераш у Румунії. Тварини виходили на дорогу, вільно ходили між машинами, танцювали на задніх лапах. Такий спосіб добути їжу для ведмедя легкий. Вони знають, що люди кидають з машин хліб, і переслідують автівки, вимагаючи ще.

— Ти коли йшла, ти ж розуміла, що це може бути небезпечно? Чим  планувала захищатись?

— Читала про повадки тварин, спілкувалася з відомим польським лісником, який знається на ведмедях. Бо понад усе я боялась саме цих непередбачуваних хижаків. Адже тільки в Румунії їх офіційно від шести до восьми тисяч. Неможливо пройти Румунію і не зустріти ursu (ведмідь румунською). Тож я хотіла знати, що слід робити, якщо доведеться ночувать у ведмежому лісі.  

Для захисту від ведмедів мені порадили використовувати гучні петарди. Найстрашніше, коли ліс щільно обступає з обох боків: ти не бачиш нічого, але не виключено, що хтось у цей час бачить тебе. Тоді я голосно співала й тримала петарди напохваті, часом у тремтячих спітнілих руках. На щастя, мені не довелося використати жодної. Коли сходила з гір — подарувала чабанам, брали з вдячністю.

Взагалі я маю установку не вести війну з природою. Не ношу з собою навіть спрей від комарів. Хай буде комаха, яка мене вкусить, ожина, що мене подере. Це природно. Ніж у мене для того, щоб почистити огірок чи допомогти розвести вогонь, а не для захисту. Та й насправді я більше боялась людей, ніж тварин.

На території українських Карпат бурих ведмедів не більше 200 особин. Тоді як у Румунії їх вже приблизно п'ять тисяч. Фото: Shutterstock

— Розкажи, як ти зустріла ведмедів…

— До зустрічі з ведмедями дійшло під румунською горою Неґою. Ночувала там у притулку над озером, збиралася вже вертатися на шлях, коли раптом один англомовний турист каже: «Дивіться, ведмеді!» Глянула — два великі бурмила біля стежки. В іншого туриста, румуна, я взяла бінокль і придивилась: ведмеді тупцяли на латці снігу, греблися і не збиралися нікуди йти. День не стоїть на місці, в мене попереду дуже складна ділянка для переходу. Румун замахав руками: «Йди спокійно. Ведмеді не проблема». Фраза «Usru? No problem!» дуже популярна в Румунії.

Далі було, як в кіно. Румун стежив за мною в бінокль, а над озером, немов у шекспірівському театрі, сиділа румунська родина і дивилася на українку, яка йде на ведмедів. Я щось співала, щоб тварини мене побачили здалека. Коли хижак помічає людину з віддалі, в нього є час вирішити, атакувати тебе чи мирно розійтися. Дивитися на звіра не можна — прямий погляд звірі сприймають як агресію. Тому я позирала краєм ока. Велике брунатне тіло розвернуло до мене симпатичний писок... помітив! Я йшла далі, співала свою пісеньку, піднімалася вгору. Я бравувала, бо серце калатало добряче. І тут один ведмідь повернув до своєї печери. А за ним пішов і другий.

У цей момент я пишалася, що на моєму рюкзаку українська стрічка. Люди, які сиділи «в театрі», були свідками — українка з піснею пройшла повз ведмедів. Я була горда, що змогла. Отакі ми, українці, знайте!  

«Собаки вівчарів настільки голодні й злі, що кидаються на мандрівників»

— Правда, що страшнішими за ведмедів виявились собаки пастухів?

— Вони дійсно дуже агресивні. Вічно голодні й злі, кидаються на людей. Вівчарі в горах практично не годують робочих собак. Ці пси не знають добра від людини. Я бачила, як чабани луплять своїх кудлатих помічників палицями з металевими кінцями. Жахіття! Не раз замислювалась: чому собака залишається після такого з пастухом? Чому не тікає, працює та виконує команди?

Румунські вівчарки, які випасають отари, — великі і сильні. В горах вони геть не соціалізовані і смертоносні для чужого. Були випадки, коли вони летіли на мене згори з такою швидкістю, що я не встигала дістати петарди з відкритої кишені. Пси пильнують стадо по периметру, чужого бачать здалека, зриваються усі разом і затискають півколом. Причому декілька з них заходять ззаду. Я якось наловчилася тримати собак на відстані кийка, але утримувати однією палицею навалу десяти нападників довго б не вийшло. На щастя, прийшли на допомогу чабани й відігнали собак. До речі, читала про польську туристку, яка почала проходження Карпатською дугою, але зійшла зі шляху, бо її сильно покусали румунськи собаки.

Гроза гір - собаки, які охороняють отари. Фото з приватного архіву Олени Бондаренко

— Чотири країни по гірських хребтах. Що виявилось неочікуваним і вразило?

— Гірше за диких тварин, змій, кліщів, безперервного дощу для мене було бачити, як людина нищить природу. В Україні, на жаль, це найбільш помітно. Я назбирала два мішки сміття, спустилась з ними в село, а місцеві кажуть:

«Ти нащо сміття принесла? Нам його потім знову в гори нести».

На міжнародному маршруті E8 бачила у калюжах кілограми використаних дитячих памперсів. А «підприємці», які збирають чорниці, лишають по собі гори пластику, сміття, старий одяг, псують дороги й чорничники. Те, як людина знищує гори, помітно на території всіх Карпат. Пересохлі джерела, спраглі тварини. Румунські пастухи не мають води на полонинах і п’ють привозну воду. А що тоді п'ють їхні собаки?

— Чи розповідала ти про Україну іноземцям під час подорожі? Як вони реагували?

— «Нам стільки років стверджували, що Росія велика і хороша, це неможливо, щоб така країна раптом стала поганою і почала війну», — говорили мені деякі словаки. Нарікали, що все це політика, тоді як правда бозна-де. У відповідь я розповідала, що журналістка, витягала свій телефон, показувала світлини, які робила сама, аби вони побачили, що в Україні не конфлікт, а справжня війна, яку розв’язала Росія.

Схожі настрої я помітила й в Румунії. Ба більше: часто румуни не хотіли мене слухати, відверталися від моїх фото. Сміялися: «Ти хочеш нас переконати, що Байден кращий за Путіна?» Я намагалася говорити спокійно, змушувала дивитися знімки: «Ось це я сфотографувала в Миколаєві, ця жінка потім померла від ран. А це Херсон, я була на місці вибуху. Оцю дівчинку мама кутала в ганчір’я й ховала в підвалі від бурятів». І деякі усвідомлювали, що війна в Україні реальна, що це не телевізійне шоу.

Але, звісно, були й ті, хто нас щиро підтримував. Якось по дорозі зустріла чеха, він здалека широко всміхався й голосно привітався: «Слава Україні!» Відповіла як належить і допитуюся, звідки знає, хто я.

«Ти вже відома на шляху. Ти — українка, яка йде сама», — пояснив чех. І це було дуже приємно.

А біля міста П'єштяни мене наздогнав словак. Це було після того, як росіяни підірвали дамбу в Каховці. Він обійняв мене і розплакався. В моїй особі люди бачили частинку України й висловлювали співчуття. Питали, чи маю що їсти, чи є в мене гроші. І я відчувала, що це не стільки турбота про мене, скільки їхнє ставлення до України загалом.

Світлини з архіву Олени Бондаренко

No items found.
Жінка
Успіхи українок
Успіх
Лідерка
Мандри
Подорож

Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.

«Смерть мого батька не може бути даремною»

— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.

Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.

Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.

«В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Я з цим боролася, намагалася це змінити»

Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.

Хаос війни

— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.

Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.

Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.

Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.

Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття

— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.

Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.

Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.

Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.

Нагорода за врятоване життя

— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.

Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.

Фемінітивів на війні немає

— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.

«Армії весь час потрібні гроші, дрони, їжа, одяг, зброя, автівки, тактична медицина. І люди»

Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.

У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.

«Зараз вчуся літати на БПЛА»

— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.

Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.

Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.

На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.

Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.

«Ставлення на фронті до жінок різне. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали»

Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

Бойова медикиня Настя «Гайка»: «Кожну годину хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Тому і воюю»

Ксенія Мінчук

Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну. Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.

Я не прагнула бути військовою

У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні,  батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.

Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни
Юлія Микитенко, яка мріяла про кар'єру синхронного перекладача або літературознавиці, стала військовою. Фото: приватний архів

Переважно це була фізична підготовка і  поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ,  а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу.  А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії. 

Не хотіли бути під командуванням «баби»

Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.

Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»
Юлія Микитенко під час виконання бойового завдання. Фото: приватний архів

Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції  —  весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати,  прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.

Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося

Хаос у військкоматі

Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла. Попри те, що я була у другій черзі резерву, я одразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.

За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги

Я потрапила у роту охорони при військкоматі. Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх,  у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА.  У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків. 

Дрони — очі війни

Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче  спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.

Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити

Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все  немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це  все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.

Історії з війни

Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через  постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з  іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.

Юлія Микитенко біля знищеної ворожої техніки. Фото: приватний архів

А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.

Воювати будуть всі

Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.

Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію
Юлія Микитенко із ексголовнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Фото: приватний архів

Зізнаюся, що у перший рік  повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх  був  під час повномасштабного наступу  —  це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.

І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян

Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!». 

Росія не зупиниться

Що для нас є перемогою?  Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз,  революції, голодомори, Друга світова війна.

І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе 
Юлія Микитенко переконана — воюватимуть всі. Фото: приватний архів

Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо  прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.

Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати
20
хв

Командирка взводу БПЛА Юлії Микитенко: «Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Жінки Азову. Софія Веренготова

Ексклюзив
20
хв

Дворічне паломництво українського «Ковчегу»

Ексклюзив
20
хв

Мільйон підписів за аборти

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress