«Я змогла! Пройшла Дугою Карпат від Дунаю в Братиславі до Дунаю в Оршовій. Учора, сто восьмого дня, закінчила Шлях на кордоні з Сербією. За відчуттями — понад 2,5 тисячі кілометрів!» — написала цієї осені на своїй сторінці в фейсбуці журналістка й перекладачка Олена Бондаренко. До неї цей складний гірський шлях через Словаччину, Польщу, Україну й Румунію подолали самотужки тільки дві жінки в світі — чешка та полька. Олена стала першою українкою, яка вписала своє ім’я в історію підкорення Карпатської дуги.
«Карпатська дуга здавалась викликом, від якого всередині холонуло»
— Весь шлях довжиною 2500 кілометрів був викликом, змушував цілковито йому віддатися і думати тільки про стежку під ногами, — розповідає Sestry Олена Бондаренко. — В горах не можна розслаблятися, необхідно розраховувати світловий день, тримати під контролем напрямок, відчувати зміни погоди. Розуміти, коли варто зупинитися, де поставити намет на ніч, як знайти джерело й які дикі звірі є поблизу. Якщо трапляється можливість ночувати під дахом — спати там, адже це безпечніше, ніж у наметі. Я, наприклад, мала нічліги на дзвіниці костелу, в покинутих будинках пастухів, у мисливській вежі, дірявих туристичних схронах, у смердючих руїнах будівель — одного разу навіть поруч з трупом тварини.
— Карпатська дуга — найскладніші, але не перші гори, які ти підкорила?
— Спочатку я ходила довгими шляхами в Польщі. Пройшла, наприклад, Головний Бескидський маршрут довжиною 500 кілометрів за 20 днів. Два роки тому подарувала собі Піренеї і ці 850 кілометрів гір між Францією та Іспанією згадую як одну з найкращих своїх мандрівок. Мені хотілось довести, що попри вік можна досягати вершин. До речі, саме на довгих шляхах я зустрічаю зрілих, часто старших за мене, соло-мандрівників. І це дуже надихає — значить, у мої 52 роки ще є куди тягнутися.
Піренеями я йшла від Атлантичного океану до Середземного моря 52 дні. А коли побачила на небосхилі море, захотілося повернути назад у високі гори. Не люблю комерційні місця й галасливого товариства. Люблю ходити там, де природа і звірі дикі, а люди — справжні. В Європі таких гір, на жаль, мало.
Одного дня в Кракові, де зараз мешкаю, я сиділа знесилена після чергової поїздки на схід України в якості репортерки для польського медіа. Я не розуміла, чи можу дозволити собі зараз наступний похід. І тут мені написав знайомий: «Гори завжди все виправлять і вилікують. Їдь на Корсику! Зроби GR 20 і будь собою». Я сприйняла це як знак. Стежка GR 20 вважається найскладнішою високогірною трасою в Європі. Було цікаво, що воно таке. Я пройшла Корсику задля амбіції й не отримала такого задоволення, як від Піренеїв. І коли замислилась над наступним довгим шляхом, то ніщо інше, крім Карпат, до серця не припало. Я мало знала навіть українські гори, а вся Карпатська дуга здавалась реальним викликом, від якого всередині холонуло. Гірські масиви Карпат тягнуться сотнями кілометрів з пасмами навсібіч. Хребти — до обрію й не стикуються. Між хребтами — річки, непрохідні ліси, міста, плато. Все це вимагало від мене серйозної підготовки.
— І як ти готувалася до походу?
— Для початку я прочитала книжку польки Еви Хвалко, яка зуміла пройти уздовж всього Карпатського хребта. Потім поспілкувалася з нею і з перестрахом дізналася, що Ева до проходження Карпат готувалася три роки. Три роки! Вона запланувала все до дрібниць і знала, де ночуватиме кожної ночі. У мене немає стільки часу, та й стиль у мене зовсім інший. Люблю, щоб шлях був моєю пригодою. Я вивчала карти й складала свій маршрут, як пазли. З логічними й плавними переходами для найменшої втрати сил і днів. Користувалась електронними мапами телефонного застосунку Mapy.cz.
— Що тебе надихнуло піти в цей непростий похід?
— На другий день великої війни я поїхала в Україну, бо там живуть мої батьки й син. Всі їхали до Польщі, а я — з неї. Думала, зможу бути корисною, адже маю досвід військових вишколів. Протягом місяця ходила до військкомату, але мене не взяли. На той час там було достатньо чоловіків з бойовим досвідом. Тоді я вирішила, що спробую бути корисною в інший спосіб: писатиму для польського медіа репортажі про війну в Україні. Спочатку так і було, але тема нашої війни незабаром зійшла з перших шпальт західних ЗМІ. Ще я намагалася стати перекладачем вишколів для українських військових, і мою кандидатуру майже погодили. А потім, можливо, роздивившись рік мого народження, мені відмовили. Мені було невимовно прикро, я почувалась, наче мене викреслювали з життя у сферах, в яких я відчуваю себе сильною. Тоді я вирішила довести собі, що можу увійти в історію складного проходження. Адже статистика Карпатської дуги свідчить: значно більше охочих її починали, ніж закінчили.
«Відлякувати ведмедів мені порадили гучними петардами»
— Яких диких тварин ти бачила на своєму шляху і як рятувалась?
— У румунських Фегерашах вночі я бачила зубра. Спершу злякалася, що в мене галюцинації від зневоднення. Потім здивувалась – звідки зубри в Румунії? А потім пригадала, що сама колись писала про зубрів статтю. Але одна справа — сидіти вдома на дивані й писати про польських зубрів в Румунії, а зовсім інша — поночі відкрити блискавку намету і на тлі червоної повні побачити над собою цю тварину.
Дикий звір не шукає контакту з людиною. Ведмеді, кабани, вовки, рисі, які не знають людини, до неї байдужі. Зубри — так само. Зубр-самець ходить сам. Ми з ним подивились одне на одного, і ця величезна темна гора розвернулась і пішла собі деінде. Але враження це справило незабутнє.
Кожна дика тварина може створити некомфортну ситуацію. Лисиці люблять красти взуття. Тому навіть мокрі черевики треба ховати до намету. Миші гризуть не тільки харчі, а геть усе. До мене лізли у спальник. Не смертельно, однак неприємно.
Коли йдеш лісом, дивишся на сліди й розумієш, з ким можеш мати справу. Найбільше ведмедів — у Румунії, а найбільша кількість вовчих слідів — у Словаччині. Вбивати цих тварин не можна, вони під охороною. Якось зустріла словацького пастуха в розпачі — зграя вовків роздерла сотню його овець. Вівчар застерігав мене: далі не йди, адже саме туди пішли вовки. Але як не йти, якщо мій шлях туди веде? І от я ступаю слідами вовків, бачу їхні білі від з’їдених кісток екскременти з шерстю. До речі, овечок вовки не з’їдають повністю - виїдають м’яке, найсмачніше, лишаючи натомість ріжки та ніжки. Зайшла я в ліс і відчула страшний сморід. Бачу — розшарпані вівці по кущах лежать... Вирішила не затримуватись. Пришвидшила крок і тішилася, що вовки вже ситі.
— Дії диких тварин можна якось передбачити?
— Поведінка тварин залежить від ступеню їхньої соціалізації та попереднього досвіду спілкування з людьми. Звір, який ніколи не бачив людини, навряд чи стане від тебе тікати: змія не сповзе з дороги, дикі коні чи корови спокійно лежатимуть на стежці. А якщо, наприклад, ведмідь навчений, що люди мають їжу, то він шукатиме, вимагатиме їсти, може лізти до намету.
Бачила ведмедів, які жебракували на шосе Трансфегераш у Румунії. Тварини виходили на дорогу, вільно ходили між машинами, танцювали на задніх лапах. Такий спосіб добути їжу для ведмедя легкий. Вони знають, що люди кидають з машин хліб, і переслідують автівки, вимагаючи ще.
— Ти коли йшла, ти ж розуміла, що це може бути небезпечно? Чим планувала захищатись?
— Читала про повадки тварин, спілкувалася з відомим польським лісником, який знається на ведмедях. Бо понад усе я боялась саме цих непередбачуваних хижаків. Адже тільки в Румунії їх офіційно від шести до восьми тисяч. Неможливо пройти Румунію і не зустріти ursu (ведмідь румунською). Тож я хотіла знати, що слід робити, якщо доведеться ночувать у ведмежому лісі.
Для захисту від ведмедів мені порадили використовувати гучні петарди. Найстрашніше, коли ліс щільно обступає з обох боків: ти не бачиш нічого, але не виключено, що хтось у цей час бачить тебе. Тоді я голосно співала й тримала петарди напохваті, часом у тремтячих спітнілих руках. На щастя, мені не довелося використати жодної. Коли сходила з гір — подарувала чабанам, брали з вдячністю.
Взагалі я маю установку не вести війну з природою. Не ношу з собою навіть спрей від комарів. Хай буде комаха, яка мене вкусить, ожина, що мене подере. Це природно. Ніж у мене для того, щоб почистити огірок чи допомогти розвести вогонь, а не для захисту. Та й насправді я більше боялась людей, ніж тварин.
— Розкажи, як ти зустріла ведмедів…
— До зустрічі з ведмедями дійшло під румунською горою Неґою. Ночувала там у притулку над озером, збиралася вже вертатися на шлях, коли раптом один англомовний турист каже: «Дивіться, ведмеді!» Глянула — два великі бурмила біля стежки. В іншого туриста, румуна, я взяла бінокль і придивилась: ведмеді тупцяли на латці снігу, греблися і не збиралися нікуди йти. День не стоїть на місці, в мене попереду дуже складна ділянка для переходу. Румун замахав руками: «Йди спокійно. Ведмеді не проблема». Фраза «Usru? No problem!» дуже популярна в Румунії.
Далі було, як в кіно. Румун стежив за мною в бінокль, а над озером, немов у шекспірівському театрі, сиділа румунська родина і дивилася на українку, яка йде на ведмедів. Я щось співала, щоб тварини мене побачили здалека. Коли хижак помічає людину з віддалі, в нього є час вирішити, атакувати тебе чи мирно розійтися. Дивитися на звіра не можна — прямий погляд звірі сприймають як агресію. Тому я позирала краєм ока. Велике брунатне тіло розвернуло до мене симпатичний писок... помітив! Я йшла далі, співала свою пісеньку, піднімалася вгору. Я бравувала, бо серце калатало добряче. І тут один ведмідь повернув до своєї печери. А за ним пішов і другий.
У цей момент я пишалася, що на моєму рюкзаку українська стрічка. Люди, які сиділи «в театрі», були свідками — українка з піснею пройшла повз ведмедів. Я була горда, що змогла. Отакі ми, українці, знайте!
«Собаки вівчарів настільки голодні й злі, що кидаються на мандрівників»
— Правда, що страшнішими за ведмедів виявились собаки пастухів?
— Вони дійсно дуже агресивні. Вічно голодні й злі, кидаються на людей. Вівчарі в горах практично не годують робочих собак. Ці пси не знають добра від людини. Я бачила, як чабани луплять своїх кудлатих помічників палицями з металевими кінцями. Жахіття! Не раз замислювалась: чому собака залишається після такого з пастухом? Чому не тікає, працює та виконує команди?
Румунські вівчарки, які випасають отари, — великі і сильні. В горах вони геть не соціалізовані і смертоносні для чужого. Були випадки, коли вони летіли на мене згори з такою швидкістю, що я не встигала дістати петарди з відкритої кишені. Пси пильнують стадо по периметру, чужого бачать здалека, зриваються усі разом і затискають півколом. Причому декілька з них заходять ззаду. Я якось наловчилася тримати собак на відстані кийка, але утримувати однією палицею навалу десяти нападників довго б не вийшло. На щастя, прийшли на допомогу чабани й відігнали собак. До речі, читала про польську туристку, яка почала проходження Карпатською дугою, але зійшла зі шляху, бо її сильно покусали румунськи собаки.
— Чотири країни по гірських хребтах. Що виявилось неочікуваним і вразило?
— Гірше за диких тварин, змій, кліщів, безперервного дощу для мене було бачити, як людина нищить природу. В Україні, на жаль, це найбільш помітно. Я назбирала два мішки сміття, спустилась з ними в село, а місцеві кажуть:
«Ти нащо сміття принесла? Нам його потім знову в гори нести».
На міжнародному маршруті E8 бачила у калюжах кілограми використаних дитячих памперсів. А «підприємці», які збирають чорниці, лишають по собі гори пластику, сміття, старий одяг, псують дороги й чорничники. Те, як людина знищує гори, помітно на території всіх Карпат. Пересохлі джерела, спраглі тварини. Румунські пастухи не мають води на полонинах і п’ють привозну воду. А що тоді п'ють їхні собаки?
— Чи розповідала ти про Україну іноземцям під час подорожі? Як вони реагували?
— «Нам стільки років стверджували, що Росія велика і хороша, це неможливо, щоб така країна раптом стала поганою і почала війну», — говорили мені деякі словаки. Нарікали, що все це політика, тоді як правда бозна-де. У відповідь я розповідала, що журналістка, витягала свій телефон, показувала світлини, які робила сама, аби вони побачили, що в Україні не конфлікт, а справжня війна, яку розв’язала Росія.
Схожі настрої я помітила й в Румунії. Ба більше: часто румуни не хотіли мене слухати, відверталися від моїх фото. Сміялися: «Ти хочеш нас переконати, що Байден кращий за Путіна?» Я намагалася говорити спокійно, змушувала дивитися знімки: «Ось це я сфотографувала в Миколаєві, ця жінка потім померла від ран. А це Херсон, я була на місці вибуху. Оцю дівчинку мама кутала в ганчір’я й ховала в підвалі від бурятів». І деякі усвідомлювали, що війна в Україні реальна, що це не телевізійне шоу.
Але, звісно, були й ті, хто нас щиро підтримував. Якось по дорозі зустріла чеха, він здалека широко всміхався й голосно привітався: «Слава Україні!» Відповіла як належить і допитуюся, звідки знає, хто я.
«Ти вже відома на шляху. Ти — українка, яка йде сама», — пояснив чех. І це було дуже приємно.
А біля міста П'єштяни мене наздогнав словак. Це було після того, як росіяни підірвали дамбу в Каховці. Він обійняв мене і розплакався. В моїй особі люди бачили частинку України й висловлювали співчуття. Питали, чи маю що їсти, чи є в мене гроші. І я відчувала, що це не стільки турбота про мене, скільки їхнє ставлення до України загалом.
Світлини з архіву Олени Бондаренко
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.webp)
