Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Перше збентеження виникає вже на початку, коли на сцені стоять жінки різного віку, а голос у залі розповідає, чим є зґвалтування в процесі війни. Про те, що цей різновид насилля переважно публічний, бо має свідків; знищуючий, бо травмує психіку аж до бажання померти; вічний, бо передається як травма наступним поколінням генетично»…— рецензія на виставу «Матері. Пісня під час війни»
Сцена з вистави «Матері. Пісня під час війни». Фото: Boska Komedia
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Зґвалтування. Байдужість. Сором. Може, сором виникає через байдужість інших до зґвалтування? Або як реакція на власну байдужість? Зґвалтування — це ж про біль і страх, часом про смерть. Хто захоче в таке добровільно зануритись? Навіть подумати, не кажучи вже про «відчути»…
П'ятдесят п’ять хвилин болю і сорому, що пульсують у тілі від перших звуків «Щедрика», яким починається вистава, до рятівних, навіть зцілюючих слів однієї з героїнь: «Ця війна вчить мене любити».
Насправді у виставі «Матері. Пісня під час війни», яку показали у Кракові під час 17-го Міжнародного театрального фестивалю Boska Komedia, немає героїнь. Точніше — кожна з 21 жінки на сцені є героїнею. І кожна вкладає свою історію в кілька речень чи реплік, у пісню, одяг чи крок. Які ж вони різні! І як багато їх об’єднує…
Перше збентеження виникає вже на початку, коли на сцені стоять жінки різного віку, а голос у залі розповідає, чим є зґвалтування в процесі війни. Про те, що цей різновид насилля переважно публічний, бо має свідків; знищуючий, бо травмує психіку аж до бажання померти; вічний, бо передається як травма наступним поколінням генетично... Напруга, страх, бажання вибігти із зали і водночас завмирання — так страшно почути про це і зовсім не хочеться занурюватись у цей біль.
Жінки стоять і дивляться в зал. Наймолодшій — 10 років. Інші — юні, молоді, дорослі, зрілі, досвідчені. Говорять різними мовами — українською, білоруською, польською. Це їхні рідні мови. Вони співають ними і декламують вірші. Не лише говорять про те, що «втекти не вийде, і що не можна погляд зі страждання і болю перевести на меми, котів і собак». У тлі сцени транслюються субтитри, і мимоволі почуте стає ще й прочитаним. Їхні голоси наче пришпилюють глядача до крісла. А потім звучить пісня про ластівку — рідну мати, але навіть вона не може врятувати від болю і смерті...
Але якщо не відводити погляд від того, що відбувається, і хоча б кілька хвилин рефлексувати над історіями, почутими зі сцени, — цього вже достатньо, аби не бути байдужим.
Режисерці Марті Гурницькій і акторкам вдалося створити багатошаровий твір, своєрідний рецепт терапевтичної практики: коли спершу асоціативно, без деталей і занурення, створюється травматичне поле, а потім за допомогою простих істин — порад чи рекомендацій — пропонується зцілити цю травму.
Кожна дія вистави — окрема емоція на війну, яку демонструють акторки. Коли в першій вони розповідають про зґвалтування, здається, що далі вже гірше не буде. Але далі — гірше. Бо якщо від зґвалтування ще можна відмежуватись («цього немає в моєму досвіді»), то відмежуватись від швидкого перегортання новин про війну або роздратування нею вже не виходить. Вони ставлять глядача перед фактом: ось війна і ось твоя реакція на неї. Яка вона? Збрехати самому собі не вдається. А відповідь і є зціленням.
Бо якщо я байдужа до війни, то я можу це змінити, зрозумівши свої реакції, свої очікування чи можливості. Якщо війни багато в моєму житті, я можу захистити себе, усвідомивши таку можливість.
«Матері. Пісні під час війни» називають мистецько-політичним твором. Але насамперед це терапія. Бо препарує біль і страждання, які створює війна
Сила вистави в тому, що в жодному її моменті жодна акторка, навіть наймолодша, коли мама пише їй фломастером на спині дату народження, ім’я, прізвище та телефон, не є жертвою. Так, вони змушені тікати від війни, так, вони сумують за домом і за втраченими мріями, але вони живі, відкриті й готові розповідати про цю війну з позиції гідності і співчуття.
«Ця війна вчить мене любити». Глибина цих слів і те, що стоїть за прожитим болем, викликає катарсис. Вони такі переконливі в своїх історіях — справжніх, невигаданих, — такі щирі й близькі, що відразу бачиш щасливе продовження їхнього життя тут, у Польщі. І тоді нарешті видихаєш. Це теж ілюзія (але така мила серцю), що від війни можна сховатись, врятуватись і жити далі своє щасливе життя.
П’ятдесят п’ять хвилин, які дають ширше і глибше розуміння війни, ніж всі новини, статті і сюжети за понад тисячу днів війни. Бо ставлять у центр війни кожного з глядачів.
Після вистави не вийде залишитись тією ж людиною, якою прийшов. «Бо війна не перестає, вона вантажиться знову і знову». І навіть коли вона закінчиться, ми все ще будемо осмислювати її та проживати її з тими, хто обрав не бути її жертвою.
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Про Анну Добриднєву з повагою кажуть, що вона дає найбільшу кількість концертів для військових на фронті. Хоча сама співачка вважає, що треба не статистикою займатись, а продовжувати робити свою справу. Її справа — це тисячі кілометрів розбитих фронтових доріг, якими вона їде з музикою до військових. Нічні переїзди, на світанку — чепуріння на заправках, аби з'явитися перед втомленими воїнами справжньою зіркою й бодай на якийсь час перенести їх в інший вимір. Вона виступає в бліндажах, старих хатах, на лісових галявинах. А зараз вирушила з благодійним туром по містам Польщі, Німеччини й Нідерландів, збираючи на потреби української військової розвідки.
«Саме там — найважливіші концерти в моєму житті»
— Цей тур Європою — дуже важлива для мене подія, — розповідає Анна Добриднєва Sestry. — Спілкування з українцями, які нам невпинно допомагають, де б вони не були. Обожнюю цю нашу рису — куди б нас доля не закинула, завжди відчуваємо себе українцями, нам не стає байдуже.
Щоб не було зайвих витрат, ми весь час будемо в дорозі. На все про все у нас два тижні: щодня — концерт, вночі — переїзд. Треба зібратись із силами й зробити неможливе.
— Ви їдете в тур разом з Вадимом Краснооким з Mad Heads. Чому саме з ним?
— Я співала в дуеті 15 років (дует «Пара Нормальних» — Ред.) і з тих пір не люблю з кимось ділити сцену — це вже, мабуть, профдеформація. Але заради такої мети готова. За роки війни я з багатьма артистами здружилися саме навколо теми волонтерства, бо ми часто до вояків їздимо.
З Вадимом Краснооким, якого я дуже люблю як співака, нас об’єднав відомий військовий волонтер Юрій Тира. І цей тур організувала волонтерська ініціатива «6992 кілометрів державного кордону (довжина державного кордону України — Авт.), яку Юрій з однодумцями заснували ще у 2015 році. Команда «6992» проводить концерти для військових в найгарячіших напрямках і з моменту створення пригнала до України вже понад 1600 автівок для армії. Це дуже потужна організація, а Юрій Тира для мене — взагалі свята людина.
— На початку війни ви вирішили залишатися в Україні. Які почуття вами керували?
— Я відчула, що вдома сильніша, а далеко від дому буду слабкою і безпорадною. Тут я ніби все контролюю, багато на що можу вплинути. Вся моя родина теж вирішила залишатися, хоча вона в мене взагалі в Кривому Розі. Ми ще перший час з мамою були разом, а потім вона сказала, що в неї вдома учні, яких треба до академконцерту готувати. І на мої благання й аргументи, що в Кривому Розі сильні обстріли, вона відповіла: «Я вчитель і маю вчити».
Вперше я виїхала з України через рік після вторгнення на благодійний концерт в Іспанію.
Думала, що нарешті на ці чотири дні відключу сигнал повітряної тривоги і висплюсь. Але не зробила цього, весь час читала новини й почувалася, ніби відключена від струму
Ми ж усі різні. Хтось більш зібраний і продуктивний у безпеці. Я знаю багато українців, які виїхали й роблять чимало корисного для країни. Мені ж легше в Україні.
— Як ви стали культурною волонтеркою, про яку сьогодні кажуть, що вона дає чи не найбільше концертів на фронті?
— Відразу було зрозуміло — треба діяти.
А що ми, артисти, можемо? Дати людям прожити їхні емоції
Випустити напругу, підбадьорити, заспокоїти, посумувати разом і знайти сили вірити в краще. І звісно, збирати на допомогу армії.
Пам'ятаю перший концерт після початку повномасштабного вторгнення. Я тоді сумнівалася, чи моя музика комусь взагалі потрібна… І от ми виступали в Трускавці, де тоді було дуже багато переселенців. Концерт тривав дві години, а після нього ми ще години три з людьми просто обіймалися. Ми тоді дозволили собі відчувати, висловлювати емоції, які приховуємо. Ну і пізніше ми подивились у нашу скриньку і зрозуміли, що зібрали всю суму, якої тоді потребували.
Відтоді ми почали проводити збори з Командою А — це команда артистів, які поєдналися і стали давати благодійні концерти, щоб допомогти армії. Такий цікавий вийшов збіг, що наші імена починаються на «а». Перші благодійні концерти ми провели на Західній Україні, де було багато переселенців і більш-менш безпечно. Часом по три концерти в день робили, збирали на допомогу різним бригадам. А потім я почала їздити на фронт і зрозуміла, що саме там — найважливіші концерти в моєму житті.
З'явилося відчуття, що я взагалі прийшла в музику заради того, щоб зараз бути поруч з хлопцями, співати для них, дарувати їм красиві емоції, допомагати
Найяскравіше, найпотужніше відчуття, яке я колись отримувала на сцені, — це відчуття, що хлопцям там твої концерти дійсно потрібні. Буває, військові бачать мої записи в тіктоці й пишуть: «А до нас коли?! Приїжджайте!» Я дізнаюсь, яка бригада, де знаходиться і передаю інформацію нашим організаторам. І от ми через тиждень вже у хлопців, вони в шоці, як так можливо — щойно побачили в соцмережах, і ось ми — я, Арсен Мірзоян, Тоня Матвієнко — вже у них і робимо концерт просто в лісі або в якійсь хаті.
— Зрозуміло, що умови для виступів на фронті — польові. Чи маєте відповідні костюми для таких виїздів?
— З приводу того, як я виглядаю на фронтових концертах, можна прочитати різні коментарі... Бо я завжди, коли їду на фронт, везу із собою сукні, косметику й прикраси. О пʼятій ранку на найближчій заправці я роблю собі зачіску і макіяж, щоб зʼявитись перед військовими красивою, як справжня артистка, і самим зовнішнім виглядом висловити до них повагу і любов.
Чимало людей нарікають: «Ой, як же можна на фронт червону помаду та сукню з блиском, ви що не могли по-нормальному вдягнутися?»
А я думаю, що найпростіше приїхати отак — не спавши ніч, в худі, чорних окулярах — і не паритися. Але мені хочеться виглядати ошатно — щоб у військовослужбовців з'явилося відчуття справжнього концерту, який їх відволіче.
— Бачу, що ви виступаєте в гарячих точках — тут і Донецька, і Запорізька, і Харківська області…
— Так, і досить часто. Але виступаємо, тільки якщо це безпечно. Були ситуації, що в останній момент концерт відмінявся через раптову небезпеку. Звісно, коли виступаєш, часто гупає справа і зліва. І ночувати там небезпечно. На Донеччині, наприклад, більшість готелів розбита. Моторошно дізнаватися, що в готелі, в яких я зупинялась, потім прилетіло.
«Поруч з хлопцями на фронті не страшно — навіть коли навколо гримить»
— Ви завжди були така смілива?
— У мирному житті не було приводів дізнатися це про себе. Хоча я одного разу вийшла на боксерський ринг. Билася по-справжньому. Стало цікаво дослідити себе.
А взагалі війна підсвітила в мені якісь серйозні моменти, про які я раніше і не думала, бо жила у своїй комфортній бульбашці. З 24 лютого все змінилося, зʼявилися інші сенси й непохитний фундамент особистості, на який я щосекунди спираюся. Для мене головне, що це має результат, дає користь. І з кожною переданою на фронт машиною, з кожним переданим дроном я відчуваю дедалі більшу силу.
— А де ви енергію берете, коли сил немає, а попереду черговий нічний переїзд, а зранку концерт?
— Не можу знайти відповідь на це запитання. Кожен концерт я дивилюся в очі людям, які щохвилини дивляться в очі смерті. Це неможливо передати. Ти просто робиш свою справу, і тільки коли повертаєшся додому, дозволяєш собі розтиснути кулаки. Після таких виїздів я все ставлю на паузу — мене взагалі добу не можна турбувати. Я рефлексую, лежу, плачу, передивляюся свіжі фото з військовими. А потім дзвоню батькам, щоб сказати, як сильно я їх люблю.
— Хлопці на фронті у 2022 і зараз — різні?
— Для мене ні. Тому що люди, які знаходяться там, усі мають надлюдську силу. Біля них взагалі по-іншому почуваєшся — відчуття безпеки є навіть коли навкруги гримить. Всі ці роки я з ними спілкуюсь і інших очей не бачу.
— За близько 1300 днів великої війни ви рахували скільки концертів вже відпрацювали?
— Ми з командою провели вже понад 350 концертів.
— Рік тому ви нарешті презентували українською свій давній хіт Happy End, який співали ще в гурті «Пара Нормальних». Правда, що військові часто запитували про цю пісню?
— Так, я приїжджала до військових, і обовʼязково хтось казав: «Заспівайте нам Happy End!». І оскільки був такий запит, треба було переписати текст українською. Тепер співаю.
Ця пісня колись лунала чи не з кожної праски, і досі її хочуть чути, бо вона несе для багатьох теплі спогади. На весіллях це часто перший танець молодят, а на сімейних святах під неї зі сльозами на очах люди обіймалися. Людям є, що пригадати під цю пісню.
Натомість зараз я пишу чимало пісень, але всі вони сумні. По-іншому зараз не вмію. А ділитися сумними емоціями не дуже хочеться. Тому вирішила випустити україномовну версію танцювальної пісні «Не шкода».
— Ви багато співаєте власних пісень. Як вони народжуються?
— Я раніше писала пісні набагато частіше, до того ж ще й на замовлення для різних артистів.
Але коли почалося повномасштабне вторгнення, у мені була така внутрішня прірва, що я навіть злякалась, що вона вже ніколи нічим не заповниться, що туди ніколи не прийдуть ні слова, ні мелодії
Навіть коли хотілося щось сказати, не виходило — і я просто починала плакати. А коли вирішила, що вже нічого ніколи не напишу, до мене раптом прийшла пісня «Дитинство». Вона просто на мене впала — хто пише музику, знає, як це буває.
До того ж текст народився одночасно двома мовами — українською й англійською, таке взагалі вперше.
Я присвятила цю пісню українським дітям, постраждалим від російської агресії. Пам'ятаю, записувала демоверсію цієї пісні в шафі, бо не могла доїхати до студії. Співала крізь сльози. І дотепер не можу співати її без сліз.
— Ви отримали від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного нагрудний знак «За сприяння війську»…
— Я влаштувала вдома вівтар, на якому збираю всі шеврони, що дарують воїни. Їх дуже багато, і кожен — безцінний. Цей вівтар — моя сила, моя незламність. Ну і, звісно, там нагрудний знак від Валерія Залужного. Це величезна честь для мене. Буду намагатися виправдати його довіру.
— Ну ви вже виправдовуєте її кожним своїм кроком. Та що там, з вами поговориш — і вже легше, якось віра в нашу перемогу зміцнюється.
— Взагалі люди сильно втомилися, і тільки якась маленька краплиночка чогось — відразу всі починають між собою сваритися. І найстрашніше те, що наш ворог тішиться з цього приводу. Але ми ж емоційні, у нас закипає. Нещодавно був випадок, коли камера відеоспостереження зафіксувала, як лелека виніс зі свого гнізда найслабкіше зі своїх п’яти дитинчат — його пташина природа йому продиктувала так зробити. І що б ви думали? Захейтили лелеку в коментарях на фейсбуці. Ле-ле-ку!
Пам'ятаю перший рік повномасштабної війни, коли ми всі були, як один кулак. Настільки зібрані, всі підтримували одне одного. Я це бачила на кожному концерті — як люди допомагають переселенцям, як скриньки наповнюються. Зараз, на жаль, вже не так — суспільство втомлене. Але все одно треба намагатися не цькувати одне одного. Це нас послаблює. Бо насправді навіть після перемоги нас чекають важкі часи. Відбудова. Біль втрати. Психологічні проблеми.
— Чи дозволяєте ви собі сьогодні мріяти про щось після закінчення війни?
— Я всім людям, перед якими виступала, пообіцяла повернутися з концертом Перемоги. В кожне місто, до всіх цих людей, які донатили, підтримували і вірили в найкраще. І продовжують вірити.
«Кошти від продажу ікон йдуть на лікування поранених. А це мільйони гривень»
Оксана Гончарук: Пане Олександре, про ваші ікони, створені на фрагментах ящиків з-під снарядів, заговорили в світі, коли президент Володимир Зеленський подарував одну з них Папі Римському Леву XIV. Хоча ваші ікони цінні передусім тим, що з 2014 року допомагають людям на фронті.
Олександр Клименко: Насправді заговорили про них раніше — від першої офіційної презентації проєкту в Софії Київській у 2015. Головна ідея проєкту — перетворення смерті на життя. Причому це перетворення відбувається не тільки на рівні символів: ящик з-під озброєнь як символ смерті перетворюється на ікону як символ життя, — але й у реальності. Адже кошти від продажу цих робіт — а це мільйони гривень — йдуть на низку благодійних ініціатив, передусім пов'язаних з медициною.
У нас є досвід утримання шпиталю на фронті протягом трьох років, а також фінансування фонду «Крила Перемоги», який допомагає пораненим у тилу, де ми закриваємо 50-100% потреб у ресурсах протягом останніх двох років. І я не знаю більше жодного європейського художника, який може собі таке дозволити.
Президент України Володимир Зеленський подарував Папі Римському Леву XIV ікону Клименків-Атлантової, 18.05.2025. Фото: ОПУ
— Ви казали, що перетворення смерті на життя є лейтмотивом християнства…
— Перемога життя над смертю. Згадаємо, як хрест, який був символом смерті, став символом воскресіння. Так само й дошка від ящика з-під якоїсь смертоносної начинки, перетворюючись на ікону, продовжує цю традицію.
— Ваші ікони можуть висіти в храмі?
— Іконографія та стилістика більшості наших робіт — це класична ікона, яка, як виявилось, чудово працює в церковному просторі. Зазвичай наші ікони чудово сприймаються як духовенством, так і парафіянами. Наші ікони є в київських церквах і за кордоном, вони присутні в православних, католицьких і навіть протестантських храмових просторах. Хоча від початку наш проєкт задуманий як мистецький, і ми завжди прагнули вийти за межі релігійного простору, аби нас зрозуміли як віруючі, так і люди без релігійного церковного досвіду, ба більше — атеїсти, які сприймають ікону як виключно естетичний або історико-культурний феномен.
Придбати їх може будь-хто. Наприклад, кілька робіт у нас придбали голлівудські продюсери, які, здається, не мають нічого спільного з християнством, і взагалі євреї.
Одна з функцій наших ікон — об'єднувати, а не роз'єднувати людей: українців з іншими національностями, наприклад, поляками; протестантів, католиків і православних поміж собою, атеїстів з віруючими…
Тішить, що богословська спільнота, представники як консервативних, так і ліберальних кіл, сприймають нашу творчість позитивно. Про нас писав, наприклад, Джордж Вайгель — це провідний католицький публіцист Америки, а також отець Кирило Говорун — всесвітньо відомий православний богослов, українець за походженням, низка інших богословів з України, Європи, США тощо.
— Ідея писання ікон на дошках ящиків від боєприпасів належить вам. Як ви це придумали?
— У далекому 2014 році ми поїхали на базу одного з добровольчих батальйонів, і там я побачив купу порожніх деревʼяних ящиків від набоїв до АК. Це хороше дерево, хлопці роблять з них ослінчики, столики чи просто використовують в якості дров. Але я тоді звернув увагу, що кришки цих ящиків схожі на те, на чому пишуть ікони: це щит з дощок зі шпугами, які не дають конструкції деформуватися. Я попросив одну таку дошку — стару й закопчену — і мені її радо подарували. Вже дома я написав на ній ікону. Відчуття часу, що в ній було присутнє, вражало. А ще мене зацікавила ця антиномічність, коли ти поєднуєш непоєднуване — дошку від військового ящика та святий образ, а зрештою відбувається щось неймовірно органічне.
«Збирати ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт»
— Ну а далі ви знайшли однодумців.
— Спочатку нас було троє — я, Соня Атлантова і Наталя Волобоєва, яка пізніше вийшла з проєкту, бо, здається, просто не витримала виставковий ритм, в який ми з перших днів увійшли. Певний час ми із Сонею працювали вдвох, а потім до нас офіційно долучився Герман Клименко, який неофіційно допомагав нам з перших днів. Тепер це наш родинний проєкт, адже Соня Атлантова — моя дружина, а Герман Клименко — наш син. Династична традиція взагалі характерна для мистецтва іконопису ще від середніх віків.
Олександр Клименко, Соня Атлантова і Герман Клименко. Приватний архів
Але важливо розуміти, що «Ікони на ящиках з-під набоїв» — не тільки наш, але також проєкт всіх тих військових і волонтерів, які збирають нам дошки. Адже далеко не всі з них привезені з фронту особисто мною. У сучасному мистецтві важливий не стільки сам акт написання, скільки весь акт творення. І збирати для нас ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт. Хлопці знають, що вони є співавторами цього акту, це надихає їх, і, ймовірно, навіть має терапевтичний ефект.
— Дошки для ваших ікон зібрані з різних частин фронту — від Київщини й Суджі до Херсона. А звідки ті, на яких, власне, намальована «Божа Матір з Немовлям», яка тепер висить у Ватикані?
— Підозрюю, що це російський ящик з-під артилерійських снарядів. Його мені привезли з-під Ізюму після того, як наші зайшли туди, вигнавши росіян.
Тобто ідея перетворення смерті на життя тут працює напряму: росіяни принесли смерть, а ми перетворили це на життя
— В якому стилі написана ця ікона?
— Те, що ми робимо, задумувалось як розмова про сучасну війну мовою давньоруського, середньовічного українського, ну і ширше — візантійського мистецтва. Та з часом стало зрозуміло, що, проговорюючи тему війни в Україні способом релігійного мистецтва, ми не можемо не використати досвід мистецтва західноєвропейського. Тому що територія України — це простір, де весь час перетиналися потужна готична традиція, романський стиль, ренесанс і бароко. Тож зараз ми працюємо між двома полюсами: Візантія і західне, передусім, середньовічне мистецтво.
Папі Римському на подарунок ми вибрали ікону, написану в традиціях середньовічного західного мистецтва. Хто розуміє, побачить там і готику, і Проторенесанс, і Північне Відродження — там є спроба це все увібрати.
Думаю, коли відбирали роботу, сподобався сам образ Богородиці, яка обома руками тримає дитину, немов намагаючись захистити сина від майбутніх страждань. І я вибором задоволений, бо це чергова історія про те, що простір України не є чужим для Європи, що ми органічно присутні в європейській традиції.
Ікона «Божа Матір з немовлям», присвячена дітям, розлученим зі своїми батьками. Фото: ОПУ
Викрадення дітей: як мистецтво допомагає про це говорити
— Ікона «Божа Матір з Немовлям» належить до циклу, присвяченому болючій темі депортованих українських дітей. Розкажіть про нього.
— В ньому продовжується тема перетворення смерті на життя, де Богородиця з немовлям на руках виходить за вузькі межі релігійного мистецтва, розкриваючи архетип материнства. З одного боку це жінка, яка, народжуючи дитину, перемагає смерть, з іншого боку — дитина як істота, найбільш беззахисна перед війною. Бо захищати матерів і дітей ми маємо всі — як військові на фронті, так і люди по всьому світу.
— Як добре, що ви звернулися до теми викрадених росіянами українських дітей. Тому що здебільшого про це говорять в контексті путінського злочину, за який має бути Гаазький трибунал. Про самих же дітей на Заході говорять менше.
— Я б не сказав, що говорять мало — ця тема постійно перебуває у фокусі уваги нашої влади, дипломатії, а також правозахисників. Але так, наші партнери говорять недостатньо — на наш, український, погляд. Зрозуміло, що у цього світу чимало не менш важливих проблем, ніж українські діти. Тож ми не просто говоримо про це, а намагаємося підняти це питання в контексті християнської етики.
Головна наша ідея — вивести тему викрадених дітей з простору політичної і соціальної маніпуляції у простір вдумливої розмови, мета якої — благо самих дітей
Чесна розмова на цю тему відразу ставить все на свої місця — від питання, на чиєму боці мають бути християнські церкви, і до питання, як Україні вести себе далі з тими вимогами, що пропонують росіяни. Адже якщо підписати договір у їхньому варіанті, то не тільки діти на захоплених територіях стають мішенню, але й інші діти опиняються у просторі ризику — як України, так і Європи (насамперед діти Польщі, Скандинавії, країн Балтії).
Це складна історія, з якою Україна сама не може впоратись, і це, по суті, робота для всього людства. До того ж йдеться не тільки про українських дітей, а й про дітей Судану чи Гази, тобто дітей величезного світового простору, де нині точаться війни.
— Страшно думати, як росіяни психічно ламають наших дітей, вкладають їм в голову якісь свої ворожі істини…
— На відміну від європейців та американців, українці чудово пам'ятають про такий феномен, як яничари. Турки, починаючи з XIV століття, набирали в османську піхоту християнських дітей, яких просто забирали в українських матерів, ростили в своїй вірі і навчали вбивати. А далі вже дорослі яничари поверталися в Україну і вбивали своїх же. Зараз відбувається подібне — наших дітей забирають на чужину, де перекодовують і роблять військовими. Так, на боці армії РФ вже воюють і гинуть колишні українські діти, яким було близько 10 років, коли росіяни захопили Донбас і Крим. Зараз ці хлопці вбивають на фронті своїх братів.
І найстрашніше, що цим займаються не мусульмани часів Роксолани, а люди, які позиціонують себе нашими релігійними братами. Про це ми теж намагаємося розповісти Європі своїм проєктом.
На одній з виставок
Якою має бути молитва за мир?
— Ви почали створювати свої ікони у 2014 році, коли велика частина українців ставилась до війни несерйозно…
— Я швидко включився — ще від Майдану. Треба було якось реагувати на напад росіян, тож я як письменник Олаф Клеменсен (псевдонім Олександра — Ред.) написав книжку «Літо-АТО», де описав події на Майдані і перше літо війни. До речі, ця книжка є в чудовому польському перекладі Анети Камінської. А вже після книги до справи взявся художник Олександр Клименко.
Першу закордонну виставку ми організували ранньої весни 2015 року в польському Люблінському замку. Далі був Європарламент, і там мене здивувала реакція євродепутатів. Вони мене питали, що це за ящики і від яких таких снарядів. Я відповідав, що це з Донеччини, де ведуться реальні бойові дії. «Там що, справжні гармати стріляють?», — дивувалися вони. Я казав, що на Донбасі танків з того боку вже більше, ніж в усій європейській армії. Ця інформація їх реально приголомшила. А один з євродепутатів взагалі сказав: «А я думав, що ви там одне одного палками б'єте».
За 11 років існування нашого проєкту я вже реально не дивуюсь жодній глупоті, яку зустрічаю в середовищі політиків і обивателів — як українських, так і європейських. Спочатку перевіряв, чи люди не жартують, не глузують з мене. А потім звик, що вони будь-яку маячню артикулюють із серйозним обличчям.
— Ваші твори сьогодні експонувалися вже у 217 локаціях в 118 містах та 22 країнах. Статистика вражає. Як ви це влаштовуєте?
— Нас весь час запрошують, причому контекст у виставок завжди різний. Від простру церков — а я люблю виставлятись у старих європейських соборах, особливо візантійської, романської чи готичної архітектури, — до парламентів. Іноді, як-от у Сілезькому музеї в Катовіцах, це виключно мистецький музейний простір, причому поляки все влаштували дуже цікаво, відкривши водночас дві експозиції: окремо збірну виставку українського мистецтва і виставку наших ікон, яку розмістили поряд із середньовічним польським мистецтвом. Тим самим куратори майстерно перекинули місток від історії Польщі до подій, що зараз відбуваються в Україні.
Держсекретарю США Марко Рубіо теж дісталась ікона на кришці з-під ящика для набоїв.«Полотно» привезене з «Азовсталі» в Маріуполі. Фото: facebook.com/andrij.sybiha
— Бачу, що у своїй діяльності ви маєте багато звʼязків з Польщею.
— Нашими давніми партнерами є польські домініканці. Ми спільно допомагаємо проєкту реабілітації наших військових, а також проводимо виставки на підтримку їхніх ініціатив, направлених на допомогу українським дітям, привезеним з прифронтових міст. Три роки наш проєкт на різноманітних міжнародних майданчиках представляють Польські інститути.
Хочу згадати ще один проєкт, який виріс з нашого бажання допомогти полякам, коли їх домівки знищила повінь восени 2024 року. Ми саме були в Польщі, потрапили в цю негоду і швидко зреагували, створивши низку творів на фрагментах стіни францисканского монастиря, зруйнованої повінню. Цей цикл «Потоп» ми продали під час благодійних заходів у Варшаві, і гроші пішли на підтримку поляків, які постраждали від затоплень.
Дивним чином погода, обставини, настрій, що царював тоді у Польщі, нагадали мені Бучу та Бородянку у перші дні після звільнення від росіян: волонтери, рятувальні команди, дим від польових кухонь, руйнація і сіре від смутку і дощів небо. В самому епіцентрі повені я зустрів чимало польских волонтерів, яких знав по роботі в Україні. Ми з ними перетиналися у Херсоні та інших місцях, де потрібна була поміч, тож я був неймовірно радий знов їх побачити. І моя ініціатива «Потоп» — це спроба бодай трохи віддячити полякам за допомогу нам.
— Зараз інші художники малюють ікони на плитах від броників, що «відпрацювали» на війні.
— Мені здається, що в іконах на брониках трішки інша концептуальна складова. Там забагато як для ікони магічного компоненту, що базується на темі захисту, бо на думку авторів, і броня, і ікона захищають. Ікона немовби підсилює цей захист. До речі, росіяни також роблять ікони на бронежилетах — просто друкують їх.
Наш проєкт є спробою актуалізації високих богословських ідей та символів передусім візантійської культури.
На формальному рівні проблема бронеплит у тому, що вони геть однакові за розміром. А для нас важлива історія кожної дошки, бо вони різні за розміром, кольором, фактурою. Є новіші ящики, є старі, закопчені чи навіть обгорілі й потрощені. І кожне нове зображення вбудовується в складну історію окремої дошки — від її вироблення до служіння на фронті. Це може бути як маленька робота 10х30 см, так і метрова і більше дошка. Ну і фактура. Кожен свій витвір ми створюємо під естетику кожної окремої дошки. Ми весь час в процесі пошуку відповідності теми ікони до фактури дошки, бо всі вони по-різному зашліфовані й зібрані, десь є щілини й зазубрини, а є гладенькі. І оця індивідуалізація кожної ікони вона для нас дуже важлива. До того ж, коли ікони різних розмірів, фактур і кольорів, то й експозиція виставки є цікавішою, адже вдається уникнути монотонності.
Ікони Клименка й Атлантової у Софійському соборі в Києві. Фото: Hennadii Minchenko/Ukrinform
— Але я оце думаю, вже четвертий рік ціла країна молиться перед іконами за мир і життя, а наші люди продовжують гинути. Може, молитви не працюють?
— Але ж ми тримаємося, розумієте, не дивлячись ні на що, не дивлячись на незрівнянні ресурсні бази й можливості. Як під Сєвєродонецьком, коли хлопці стояли озброєні стрілецькою зброєю проти танків, літаків і гармат і утримували позиції тижнями. І росіяни нічого не могли з цим зробити.
Вважаю, що ми маємо молитися не просто, щоб Бог закінчив цю війну, а щоб він її закінчив назавжди.
Бо ті концепти, що часто нам пропонують, це не закінчення війни, а відтермінування нової. Хлопці на фронті готові вмирати не заради того, щоб через рік все повторилося, а заради того, щоб їхні діти й онуки більше ніколи не бачили цього жахіття.
Про Анну Добриднєву з повагою кажуть, що вона дає найбільшу кількість концертів для військових на фронті. Хоча сама співачка вважає, що треба не статистикою займатись, а продовжувати робити свою справу. Її справа — це тисячі кілометрів розбитих фронтових доріг, якими вона їде з музикою до військових. Нічні переїзди, на світанку — чепуріння на заправках, аби з'явитися перед втомленими воїнами справжньою зіркою й бодай на якийсь час перенести їх в інший вимір. Вона виступає в бліндажах, старих хатах, на лісових галявинах. А зараз вирушила з благодійним туром по містам Польщі, Німеччини й Нідерландів, збираючи на потреби української військової розвідки.
«Саме там — найважливіші концерти в моєму житті»
— Цей тур Європою — дуже важлива для мене подія, — розповідає Анна Добриднєва Sestry. — Спілкування з українцями, які нам невпинно допомагають, де б вони не були. Обожнюю цю нашу рису — куди б нас доля не закинула, завжди відчуваємо себе українцями, нам не стає байдуже.
Щоб не було зайвих витрат, ми весь час будемо в дорозі. На все про все у нас два тижні: щодня — концерт, вночі — переїзд. Треба зібратись із силами й зробити неможливе.
— Ви їдете в тур разом з Вадимом Краснооким з Mad Heads. Чому саме з ним?
— Я співала в дуеті 15 років (дует «Пара Нормальних» — Ред.) і з тих пір не люблю з кимось ділити сцену — це вже, мабуть, профдеформація. Але заради такої мети готова. За роки війни я з багатьма артистами здружилися саме навколо теми волонтерства, бо ми часто до вояків їздимо.
З Вадимом Краснооким, якого я дуже люблю як співака, нас об’єднав відомий військовий волонтер Юрій Тира. І цей тур організувала волонтерська ініціатива «6992 кілометрів державного кордону (довжина державного кордону України — Авт.), яку Юрій з однодумцями заснували ще у 2015 році. Команда «6992» проводить концерти для військових в найгарячіших напрямках і з моменту створення пригнала до України вже понад 1600 автівок для армії. Це дуже потужна організація, а Юрій Тира для мене — взагалі свята людина.
— На початку війни ви вирішили залишатися в Україні. Які почуття вами керували?
— Я відчула, що вдома сильніша, а далеко від дому буду слабкою і безпорадною. Тут я ніби все контролюю, багато на що можу вплинути. Вся моя родина теж вирішила залишатися, хоча вона в мене взагалі в Кривому Розі. Ми ще перший час з мамою були разом, а потім вона сказала, що в неї вдома учні, яких треба до академконцерту готувати. І на мої благання й аргументи, що в Кривому Розі сильні обстріли, вона відповіла: «Я вчитель і маю вчити».
Вперше я виїхала з України через рік після вторгнення на благодійний концерт в Іспанію.
Думала, що нарешті на ці чотири дні відключу сигнал повітряної тривоги і висплюсь. Але не зробила цього, весь час читала новини й почувалася, ніби відключена від струму
Ми ж усі різні. Хтось більш зібраний і продуктивний у безпеці. Я знаю багато українців, які виїхали й роблять чимало корисного для країни. Мені ж легше в Україні.
— Як ви стали культурною волонтеркою, про яку сьогодні кажуть, що вона дає чи не найбільше концертів на фронті?
— Відразу було зрозуміло — треба діяти.
А що ми, артисти, можемо? Дати людям прожити їхні емоції
Випустити напругу, підбадьорити, заспокоїти, посумувати разом і знайти сили вірити в краще. І звісно, збирати на допомогу армії.
Пам'ятаю перший концерт після початку повномасштабного вторгнення. Я тоді сумнівалася, чи моя музика комусь взагалі потрібна… І от ми виступали в Трускавці, де тоді було дуже багато переселенців. Концерт тривав дві години, а після нього ми ще години три з людьми просто обіймалися. Ми тоді дозволили собі відчувати, висловлювати емоції, які приховуємо. Ну і пізніше ми подивились у нашу скриньку і зрозуміли, що зібрали всю суму, якої тоді потребували.
Відтоді ми почали проводити збори з Командою А — це команда артистів, які поєдналися і стали давати благодійні концерти, щоб допомогти армії. Такий цікавий вийшов збіг, що наші імена починаються на «а». Перші благодійні концерти ми провели на Західній Україні, де було багато переселенців і більш-менш безпечно. Часом по три концерти в день робили, збирали на допомогу різним бригадам. А потім я почала їздити на фронт і зрозуміла, що саме там — найважливіші концерти в моєму житті.
З'явилося відчуття, що я взагалі прийшла в музику заради того, щоб зараз бути поруч з хлопцями, співати для них, дарувати їм красиві емоції, допомагати
Найяскравіше, найпотужніше відчуття, яке я колись отримувала на сцені, — це відчуття, що хлопцям там твої концерти дійсно потрібні. Буває, військові бачать мої записи в тіктоці й пишуть: «А до нас коли?! Приїжджайте!» Я дізнаюсь, яка бригада, де знаходиться і передаю інформацію нашим організаторам. І от ми через тиждень вже у хлопців, вони в шоці, як так можливо — щойно побачили в соцмережах, і ось ми — я, Арсен Мірзоян, Тоня Матвієнко — вже у них і робимо концерт просто в лісі або в якійсь хаті.
— Зрозуміло, що умови для виступів на фронті — польові. Чи маєте відповідні костюми для таких виїздів?
— З приводу того, як я виглядаю на фронтових концертах, можна прочитати різні коментарі... Бо я завжди, коли їду на фронт, везу із собою сукні, косметику й прикраси. О пʼятій ранку на найближчій заправці я роблю собі зачіску і макіяж, щоб зʼявитись перед військовими красивою, як справжня артистка, і самим зовнішнім виглядом висловити до них повагу і любов.
Чимало людей нарікають: «Ой, як же можна на фронт червону помаду та сукню з блиском, ви що не могли по-нормальному вдягнутися?»
А я думаю, що найпростіше приїхати отак — не спавши ніч, в худі, чорних окулярах — і не паритися. Але мені хочеться виглядати ошатно — щоб у військовослужбовців з'явилося відчуття справжнього концерту, який їх відволіче.
— Бачу, що ви виступаєте в гарячих точках — тут і Донецька, і Запорізька, і Харківська області…
— Так, і досить часто. Але виступаємо, тільки якщо це безпечно. Були ситуації, що в останній момент концерт відмінявся через раптову небезпеку. Звісно, коли виступаєш, часто гупає справа і зліва. І ночувати там небезпечно. На Донеччині, наприклад, більшість готелів розбита. Моторошно дізнаватися, що в готелі, в яких я зупинялась, потім прилетіло.
«Поруч з хлопцями на фронті не страшно — навіть коли навколо гримить»
— Ви завжди були така смілива?
— У мирному житті не було приводів дізнатися це про себе. Хоча я одного разу вийшла на боксерський ринг. Билася по-справжньому. Стало цікаво дослідити себе.
А взагалі війна підсвітила в мені якісь серйозні моменти, про які я раніше і не думала, бо жила у своїй комфортній бульбашці. З 24 лютого все змінилося, зʼявилися інші сенси й непохитний фундамент особистості, на який я щосекунди спираюся. Для мене головне, що це має результат, дає користь. І з кожною переданою на фронт машиною, з кожним переданим дроном я відчуваю дедалі більшу силу.
— А де ви енергію берете, коли сил немає, а попереду черговий нічний переїзд, а зранку концерт?
— Не можу знайти відповідь на це запитання. Кожен концерт я дивилюся в очі людям, які щохвилини дивляться в очі смерті. Це неможливо передати. Ти просто робиш свою справу, і тільки коли повертаєшся додому, дозволяєш собі розтиснути кулаки. Після таких виїздів я все ставлю на паузу — мене взагалі добу не можна турбувати. Я рефлексую, лежу, плачу, передивляюся свіжі фото з військовими. А потім дзвоню батькам, щоб сказати, як сильно я їх люблю.
— Хлопці на фронті у 2022 і зараз — різні?
— Для мене ні. Тому що люди, які знаходяться там, усі мають надлюдську силу. Біля них взагалі по-іншому почуваєшся — відчуття безпеки є навіть коли навкруги гримить. Всі ці роки я з ними спілкуюсь і інших очей не бачу.
— За близько 1300 днів великої війни ви рахували скільки концертів вже відпрацювали?
— Ми з командою провели вже понад 350 концертів.
— Рік тому ви нарешті презентували українською свій давній хіт Happy End, який співали ще в гурті «Пара Нормальних». Правда, що військові часто запитували про цю пісню?
— Так, я приїжджала до військових, і обовʼязково хтось казав: «Заспівайте нам Happy End!». І оскільки був такий запит, треба було переписати текст українською. Тепер співаю.
Ця пісня колись лунала чи не з кожної праски, і досі її хочуть чути, бо вона несе для багатьох теплі спогади. На весіллях це часто перший танець молодят, а на сімейних святах під неї зі сльозами на очах люди обіймалися. Людям є, що пригадати під цю пісню.
Натомість зараз я пишу чимало пісень, але всі вони сумні. По-іншому зараз не вмію. А ділитися сумними емоціями не дуже хочеться. Тому вирішила випустити україномовну версію танцювальної пісні «Не шкода».
— Ви багато співаєте власних пісень. Як вони народжуються?
— Я раніше писала пісні набагато частіше, до того ж ще й на замовлення для різних артистів.
Але коли почалося повномасштабне вторгнення, у мені була така внутрішня прірва, що я навіть злякалась, що вона вже ніколи нічим не заповниться, що туди ніколи не прийдуть ні слова, ні мелодії
Навіть коли хотілося щось сказати, не виходило — і я просто починала плакати. А коли вирішила, що вже нічого ніколи не напишу, до мене раптом прийшла пісня «Дитинство». Вона просто на мене впала — хто пише музику, знає, як це буває.
До того ж текст народився одночасно двома мовами — українською й англійською, таке взагалі вперше.
Я присвятила цю пісню українським дітям, постраждалим від російської агресії. Пам'ятаю, записувала демоверсію цієї пісні в шафі, бо не могла доїхати до студії. Співала крізь сльози. І дотепер не можу співати її без сліз.
— Ви отримали від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного нагрудний знак «За сприяння війську»…
— Я влаштувала вдома вівтар, на якому збираю всі шеврони, що дарують воїни. Їх дуже багато, і кожен — безцінний. Цей вівтар — моя сила, моя незламність. Ну і, звісно, там нагрудний знак від Валерія Залужного. Це величезна честь для мене. Буду намагатися виправдати його довіру.
— Ну ви вже виправдовуєте її кожним своїм кроком. Та що там, з вами поговориш — і вже легше, якось віра в нашу перемогу зміцнюється.
— Взагалі люди сильно втомилися, і тільки якась маленька краплиночка чогось — відразу всі починають між собою сваритися. І найстрашніше те, що наш ворог тішиться з цього приводу. Але ми ж емоційні, у нас закипає. Нещодавно був випадок, коли камера відеоспостереження зафіксувала, як лелека виніс зі свого гнізда найслабкіше зі своїх п’яти дитинчат — його пташина природа йому продиктувала так зробити. І що б ви думали? Захейтили лелеку в коментарях на фейсбуці. Ле-ле-ку!
Пам'ятаю перший рік повномасштабної війни, коли ми всі були, як один кулак. Настільки зібрані, всі підтримували одне одного. Я це бачила на кожному концерті — як люди допомагають переселенцям, як скриньки наповнюються. Зараз, на жаль, вже не так — суспільство втомлене. Але все одно треба намагатися не цькувати одне одного. Це нас послаблює. Бо насправді навіть після перемоги нас чекають важкі часи. Відбудова. Біль втрати. Психологічні проблеми.
— Чи дозволяєте ви собі сьогодні мріяти про щось після закінчення війни?
— Я всім людям, перед якими виступала, пообіцяла повернутися з концертом Перемоги. В кожне місто, до всіх цих людей, які донатили, підтримували і вірили в найкраще. І продовжують вірити.
Альдона Гартвіньська: Вам не здається, що професія фотографа, особливо в контексті війни, стала набагато складнішою через те, що у вільному доступі є безліч аматорських фотографій, які люди викладають в інтернет? На місці події найчастіше опиняються звичайні люди. І чи не кожен з них зараз має хорошу камеру на смартфоні. Яке в цьому всьому відведено місце для професійної фотографії, особливо під час війни?
Мацей Зигмунт: Деякі мої знайомі фотографи-академіки стверджують, що фотографія померла. Саме через надлишок знімків, якими ми щодня завалені — головним чином в соцмережах.
Вони кажуть, що фотографія знецінилася, що «всі ми фотографи», бо кожен має свій телефон, і мистецтво вже не таке важливе
На мою ж думку, довгострокові документальні проєкти зараз переживають розквіт. Видаються фотоальбоми, втілюються ідеї на межі мистецтва і документалістики або такі, що виконуються аналоговими методами, наприклад, робота Олівера Чанаріна і Адама Бромберга, які освітлювали фотопапір у місцях, де солдати ISAF [Міжнародні сили підтримки безпеки — оперативні війська, сформовані переважно збройними силами країн-членів НАТО, що займаються підтриманням миру в Афганістані — Ред.] натрапили на імпровізовані вибухові пристрої.
У цьому потоці аматорських фотографій, відео, коротких форм, роликів досі, — а може, навіть особливо зараз — є місце для довгострокових проєктів, пов'язаних з тим, що ти як фотограф довго перебуваєш у певному місці. Ми не дивимося тільки на саму подію, яку документуємо, бо це може зробити кожен за допомогою смартфона або камери GoPro. А за короткий час не так легко встановити ближчі стосунки з людиною, яку докуменуєш, яка є героєм репортажу.
— Що ви маєте на увазі, кажучи, що саме зараз з'явилося місце для таких проєктів? Фотографи мають більше завдань такого типу?
— Бажаючих поїхати на війну немало, але разом з тим нелегко знайти когось, хто розуміє серйозність ситуації та потреби аудиторії. Будь-хто може створити якийсь випадковий контент. Завдання — знайти когось, кому ми можемо довіряти, що він привезе матеріал, зроблений з дотриманням усіх етичних норм. Тому дуже часто, коли до мене звертаються медіаагенції, НУО чи ЗМІ, вони самі хочуть обговорити етичні аспекти. Наприклад, як я знаходжу своїх героїв. Вони хочуть знати, наскільки правдивим може бути матеріал, який я доставлю.
— Пошуки такого героя, особливо в небезпечному місці, викликають сильні емоції. Після закінчення зйомок ви продовжуєте шукати своїх героїв? Чи траплялося вам повертатися, щоб показати їхню подальшу долю? Чи просто перегортаєте сторінку й рухаєтеся далі?
— Коли я починаю документувати якусь історію, так звану human story героя, я відразу маю на увазі, що хочу повернутися до цієї теми або спробувати розширити не тільки особисту історію, але й, наприклад, зв'язатися із сім'єю героя, його знайомими чи людьми, які якимось чином пов'язані з ним, але знаходяться в іншому місці.
Таким прикладом є проєкт, який розпочався на початку повномасштабної війни. Я зв'язався з однією з волонтерок, з якою провів інтерв'ю. В результаті з'явилося кілька зворушливих портретів з часів, коли Київ був геть знелюднений. Потім я потрапив до її чоловіка, який є військовим капеланом, активно переміщається по фронту, виконуючи свою службу в дуже небезпечних місцях. Документуючи його роботу і роблячи фотографії й відео за його участі, я намагався, щоб це було цілісним матеріалом, незважаючи на те, що кожна фотографія віддалена від іншої як територіально, так і часово. Я досі підтримую контакт з цією родиною і хотів би продовжити цю історію під час наступних поїздок.
— Але, працюючи в таких умовах, ви, мабуть, усвідомлюєте, що ваші зустрічі можуть бути останніми. Чи не є це трохи гнітючим?
— Іноді вони і є останніми. Усі ми в певному сенсі навчилися жити з усвідомленням, що така ситуація може трапитися. До того ж кожна моя поїздка — навіть начебто безпечна — може закінчитися погано, бо ніколи не знаєш, що раптом звідки впаде. У місце, де ти був десять разів, на одинадцятий раз може прилетіти дрон, впасти ракета, а по дорозі може статися ще безліч речей. Це загроза життю, близькість смерті в нашій роботі є постійною, тому ми звикаємо до цього й не думаємо про це щодня. Підсвідомо ми витісняємо цю неминучість реалій війни з наших думок.
— Добре, але у тебе є сім'я. Припускаю, що ти не можеш приховати від них свою професійну діяльність, коли їдеш на фронт. Як поєднати сімейне життя і фотографування війни? Адже здається, що фотографи повинні бути самотниками, щоб нікого не наражати на передчасну жалобу.
— Це той самий механізм. Живучи в умовах війни або поблизу, ми якось звикли до цього. Коли я виїжджав на свої перші проєкти на схід і перед від'їздом заїжджав до рідного дому, не всі були задоволені, коли дізнавалися, що за завдання стоїть переді мною. Тільки для мене це — місія. Я хочу бути з людьми в цих складних ситуаціях і документувати їхнє життя, бо це важливо.
Я вже багато років співпрацюю з НУО і не завжди фотографую красиві речі — зазвичай це складні й проблемні ситуації. Тому, коли почалася російська інвазія в Україну, я знав, що настав той момент, коли я потрібен саме тут. Незалежно від того, чи заробиш на цьому гроші, чи ні, ти просто відчуваєш, що твоя робота може принести якісь зміни, хай навіть незначні.
А повертаючись до моєї родини, спочатку всі дуже переймалися і під час моїх перших поїздок завжди хвилювалися за мене. Зараз маю враження, що вони звикли. При зустрічі вже не питають: «Навіщо?», а лише: «Коли знову їдеш?». Для них моя робота в певному сенсі стала нормою.
Раніше моя бабуся плакала, дочка теж. Зараз усі змирилися і розуміють мої рішення
— Але ви не відразу поїхали на передову. Межі розмивалися дуже непомітно.
— Так, все відбувалося поступово, без раптового стрибка у вир подій. Почалося з того, що війна прийшла до Кракова, міста, в якому я живу, у вигляді біженців на вокзалі. Я пішов туди з фотоапаратом і почав їх знімати. Потім працював для мережі неурядових організацій, які займалися управлінням приймальними центрами. Вони шукали фотографа, який би з повагою до людської гідності документував усе, що тоді відбувалося.
Пізніше разом із знайомими фотографами я вирушив у бік Перемишля, до кордону. Потім був Львів, а потім далі на схід: Київ, Ірпінь, Чернігів, Харків… Зрештою я опинився так далеко, наскільки це було можливо.
— Бо далі вже були російські позиції. Як тоді ви справляєтеся зі страхом? Бо я не вірю, що страху немає. Він вас мотивує чи блокує? Ви знаєте свої межі, коли потрібно відступити?
— Ніколи не знаєш, коли тебе охоплять страх чи тривога. Мені здається, що коли подорожуєш у великій групі або навіть удвох, то легше. Бо ви підтримуєте одне одного, а рішення приймають кілька людей. Ти не вирішуєш сам, чи їхати в місце, де дуже спекотно. Тоді ти відчуваєш, що більше голів працює над твоєю безпекою. Я маю набагато більше сумнівів, коли подорожую сам — таке теж траплялося. Наприклад, я сам потрапив на Запорізький фронт, в околиці села Роботине. Тоді я мусив боротися з власним розумом, самостійно приймати рішення і брати на себе повну відповідальність.
Найбільшим твоїм ворогом є думка, що фотографа ж не вб’ють. Бо тоді мусиш собі пояснювати, що ти не є незнищенним. Втім, війна в Україні показала, що журналісти гинуть, а іноді навіть стають ціллю атак.
Під кайфом адреналіну ти здатний витримати набагато більше і легше впоратися з сумнівами. Особливо під час раптового обстрілу, коли потрібно швидко приймати рішення: в який бік бігти, де ховатися, де твої друзі, чи кликати їх і шукати, чи зараз потрібно дбати тільки про себе... Мені здається, що такі рішення я приймаю досить швидко й ефективно. Зрештою, я все ще тут.
— Тобто страх мотивує, а не паралізує?
По-різному, але загалом я маю враження, що межа між паралічем і мотивацією завжди є тонкою. Я боюся, що мотивація виявиться ілюзорною і приведе мене в оману або в місце, де я не повинен опинитися.
Етика на фронті
— Після прем'єри «20 днів у Маріуполі» люди трохи краще зрозуміли, в чому полягає робота репортера, журналіста, фотографа. І що іноді ми показуємо речі, на які вони навіть не хочуть дивитися, але ми мусимо їх показати, щоб світ знав. Чи є у тебе якась моральна, людська межа, яку ти не переступиш? Є щось, чого ти б не показав?
— Мабуть, так, але я намагаюся документувати, фотографувати те, що відбувається в даний момент. Навіть якщо це дуже травматичний момент або щось, чого наші очі не хочуть бачити, я все одно натисну кнопку затвора. Однак, рішення про те, чи буде така фотографія опублікована, чи буде надіслана конкретному отримувачу, не обов'язково належить мені.
Часто, як ти сама кажеш, такі моменти є несподіваними – і раптом ти залишаєшся з цим кадром, з цим зображенням, якого не очікував. І з'являється якийсь страх, удар емоцій, коли твої руки можуть тремтіти, а ти намагаєшся записати інтерв'ю з людиною, яка дуже сильно постраждала, яка отримала травми. Я пам'ятаю історію, коли я знімав людину, яка була важко поранена після обстрілу. Цей чоловік дуже страждав, але вирішив поговорити зі мною. І от він говорить про біль, а я повинен в цей час тримати камеру стабільно і знімати до кінця. Для фотографа це дуже важко, а для цієї людини — парадоксально — це полегшення. Бо для цієї людини важливо: ось журналіст, свідок моєї історії, він мене слухає, і йому я можу розповісти про цей важкий момент.
— Але, напевно, перед тим, як відправити фото, ви також аналізуєте, чи може це фото, наприклад, комусь зашкодити. Коли ви їдете на війну, там є багато інших аспектів, не тільки моральних. Це не тільки питання показати відірвану ногу, але там є багато інших нюансів.
— Це те, про що журналісти часто забувають, що всі матеріали повинні бути узгоджені та затверджені, адже випадкова фотографія може коштувати комусь життя.
Наприклад, якщо я працюю з якоюсь військовою частиною, волонтерами чи медиками... або коли я знімаю матеріал у лікарні, то часто ці люди не бажають, щоб, наприклад, показували їхні обличчя. Також часто категорично не можна показувати інформацію про те, де був знятий матеріал або де відбулася подія, яку ми описуємо в цій історії. Після публікації неакредитованого матеріалу через тиждень-два там можуть просто впасти ракети. Ми можемо ненавмисно дати росіянам підказку, що це важливе місце або важливі люди.
Це має особливе значення в контексті роботи з військовими, тому що дуже легко виказати розташування їхніх позицій або баз. Я завжди мушу надсилати знімки і на всяк випадок запитувати, чи можна такі речі публікувати
Деякі фотографії іноді потрібно розмити — чиєсь обличчя або лінії обрію. Інші можна опублікувати з певною затримкою, бо, наприклад, через тиждень після зйомки вони вже покинуть це місце і публікація вже не зашкодить. Це дуже делікатні питання, про які люди часто забувають.
— Багато разів траплялося так, що насправді саме волонтери чи журналісти наражали людей на небезпеку. Вони публікували те, що не слід публікувати. Як ви навчилися цим воєнним правилам? Звідки знали, що можна, а що не можна робити?
— Більшість речей виконувалась у процесі, в бою. Траплялось, піднімаєш камеру, а хтось починає кричати на тебе, щоб ти негайно її сховав. Але також багато разів, ще до від'їзду, я консультувався з досвідченими людьми, зокрема з військовими, що може бути важливим, особливо з точки зору логістики, доріг, місць, де можна безпечно зупинитися.
Коли я вже на місці, коли я потрапляю до якоїсь частини, то дуже уважно стежу за тим, що роблю. Я завжди питаю, щоб не накоїти дурниць і не зашкодити своїми фотографіями чи відеоматеріалами. Зараз взагалі стало необхідно офіційно співпрацювати із пресслужбою, і майже кожен підрозділ має свого пресофіцера. Зміни були введені саме для того, щоб уникнути небезпечних ситуацій.
— Чи це взагалі робота для будь-кого, чи радше ні? І що ти міг би сказати фотографам, які також хотіли б поїхати? До мене часто звертаються фотографи, кажуть, що хочуть поїхати, і я не знаю, що їм відповісти. Що б ти сказав? Як їм до цього підготуватися?
— Я також часто отримую такі запитання на зустрічах, дебатах, дискусіях. Іноді люди пишуть мені в інстаграм чи месенджер, запитують, як почати, як офіційно туди поїхати, як отримати акредитацію. Але я намагаюсь їх попередити, що це може бути їхня остання поїздка. Або що вони можуть повернутися, але зі значно пошкодженим здоров'ям, тобто інвалідністю. А ще цікаво, що звертаються до мене здебільшого жінки. А взагалі з кожним роком війни таких питань стає дедалі менше.
Я не можу брати із собою кого забажаю, тому що у нас вже сформована команда. З людей, яким я довіряю і з якими вже працював. Однак, якщо хтось запитує, я намагаюся допомогти, а далі вже кожна людина сама вирішує, чи їхати далі. Як правило, не всі мають достатньо рішучості. А може, просто спрацьовує інстинкт самозбереження, і зрештою більшість все ж відмовляється їхати. Я це поважаю.
А декілька людей, яких я консультував,поїхали і навіть досі працюють в Україні. Вони так само, як я, мають потребу розповідати ці історії, хоча світ дедалі менше хоче їх слухати.
— Але ж ви не збираєтеся здаватися?
— Я дотримуюся визначеного курсу і, коли тільки маю можливість, роблю все, щоб знову долучитися до справи і поїхати. І весь час намагаюся створювати нові можливості для наступних проєктів в Україні.
Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.
Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям.
Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа
«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»
Оксана Гончарук: Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?
Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу.
В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.
Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».
І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені.
Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.
Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?
Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі.
Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна».
Жираф Монс
Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.
Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною.
А мовчати не можна.
З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?
Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу.
Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.
Одна зі сторінок артбуку
Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?
Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.
У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг.
Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.
А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.
Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається).
Ляльки у бомбосховищі
Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.
На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.
Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.
Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро
Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?
Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця.
Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.
Як виглядали ваші виступи в метро?
Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір.
А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.
На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?
Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.
У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.
І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід
Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.
Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко
Отелло, який повернувся з війни
Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.
Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді.
У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.
У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?
Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.
Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися
Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.
Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається).
Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.
Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.
Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить
Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.
Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави.
«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі
Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.
«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»
А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?
Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.
У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».
Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.
Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.
Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.
Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
.avif)
.avif)
.avif)
