Оксана Гончарук

Кар'єра Малкової стрімко пішла вгору саме під час війни, до того ж не тільки в Україні, а і в Польщі, куди Тетяна виїхала разом зі своєю великою сімʼєю на початку повномаштабного вторгнення. Sestry розпитали Тетяну Малкову про її життя на дві країни, зйомки у польському серіалі без знання польської та терапевтичний ефект горору «Конотопська відьма». 

«Телебачення підсадило нас на негативні історії та постійні пошуки зради»

‍Оксана Гончарук: Тетяно, коли ви із сім'єю тікали від війни, чому вибрали саме Польщу? 

Тетяна Малкова: Ми виїхали з Києва 7 березня. Я не хотіла їхати, це був вимушений крок заради дітей. Старша донька весь час зідзвонювалась з бабусями і підхопила від них синдром паніки. Лунало: «Мамо, я не залишусь, треба їхати». І я вирішила, що вивозити дітей треба, бо мені їхня психіка важливіша за все. Але куди, якщо на Західній Україні навіть в саунах вже не було місця, щоб просто переночувати? 

Я зателефонувала своєму польському колезі по фільму «Смак свободи» Томашу Собчаку. Я ні на що не розраховувала, просто хотіла спитати, як там в Польщі ситуація. А він у відповідь поцікавився, де і коли нас забирати (посміхається). Томаш тоді дуже допоміг: знайшов нам на перші три місяці безкоштовне житло, допоки не знайшли собі квартиру в Варшаві. 

‍— «Смак свободи» — це українське кулінарне драмеді, де Собчак грає шеф-кухаря ресторану…

— А я граю су-шефа того ж закладу. До речі, глядачам, які не є прихильниками горорів, я цей фільм дуже раджу, його можна дивитися навіть з дітьми. Це така класна позитивна казка на кшталт «Попелюшки», дуже світла й чиста. Глядачі в кінці плачуть від щастя і стан у людей такий, як буває при відчутті, що за тобою стоїть твій рід, який тебе підтримує. Я бачила людей, які виходили з показу зі словами «Тепер я можу все».

‍— Я про цей фільм прочитала недобрі рецензії… 

— Ну, у нас же люблять депресивно-руйнівне кіно. Багато хто вважає, що в Україні нічого крім драми знімати не треба. Вважаю, що телебачення нас дуже зіпсувало. Нас присадили на негативні історії та на постійні пошуки зради. І це людей втоптує в такі низькі вібрації, що не знаю, як після цього можна чогось прагнути й досягати. 

А фільм «Смак свободи» — для тих, хто втрачає віру

До речі, цей фільм у травні 2024 показали в Польщі, і полякам він сподобався. 

— За два роки перебування в Польщі ви знялися вже у вісьмох проєктах. Як отримали першу роль?

— Коли ми приїхали до Варшави, відразу почали разом з чоловіком шукати продакшени, заповнювали анкети, що ми тут. На той момент спеціально для українців зʼявилося чимало таких анкет з допоміжними сторінками, де можна було не тільки акторам, а і будь-яким митцям з України про себе заявити. 

На мою пропозицію відгукнувся продакшн, який знімає популярний серіал «На добре і на зле» («Na dobre i na złe»), що виходить вже 25 (!) років. Ціле покоління поляків виросло на цьому серіалі. І думаю, він буде зніматися ще 25 років. 

Це медичний серіал і його особливість в тому, що його автори досить швидко реагують на актуальні події в світі. Коли почалася війна в Україні, автори миттєво прописали її в сценарії і відразу почали пошуки акторки, яка б зіграла українку, яка колись вчилась в Польщі і трішечки знала мову. А я на той момент геть не розуміла польської — не читала, не розмовляла і навіть більше — не прагнула цього, бо хотіла додому. Але якимось дивом я вивчила текст, і проби вийшли пристойні — мене затвердили. 

— А як ви далі знімалися без знання польської?

— Пристосовувалась. Але якщо хтось з акторів переставляв текст місцями, для мене це була катастрофа. Я просила колег, щоб не було жодних змін по тексту (сміється), весь час ходила з гугл-перекладачем і вчила, вчила, вчила…  І якось на адреналіні все у мене вийшло. Планувалося чотири серії за моєї участі, а в результаті я знімалася півтори роки. 

Українська зірка в польському кіно

‍— Після вдалого дебюту у вас у Польщі з'явився власний агент?

— Він зʼявився відразу, тому що актори в Польщі без агентів не працюють. Вже після «Na dobre i na złe» я знялася в кількох серіалах та в польській комедії «Game over», яка, маю надію, скоро вийде на екрани. 

Ролей у польських серіалах у мене було б значно більше, якби я погоджувалась грати мертвих, проституток і сурогаток

Але я таке не граю. Намагаюсь обирати більш цікаві історії, де мій персонаж — живий, не голий і не проститутка (сміється). Мене запрошували також в серйозний повнометражний польский проєкт, але я на той час вже була задіяна в зйомках українського детективного серіалу «Пес Альф».

‍— Чи багато у польському кіно зараз зʼявляється історій, де фігурує війна Росії та України? 

— Звичайно. Окрім серіалу «Na dobre i na złe», українська лінія фігурує в ще одному культовому польському серіалі, якій теж знімається в Польщі кілька десятиріч, у ньому наша Лера Гуляєва грає українського ветеринара. Але будемо щирими — розраховувати українцям на головні ролі в польских історіях не варто.  

‍— Бачила фото, де ви поруч з легендарним польським актором Данієлем Ольбрихским і із зіркою сучасного польського кіно Матеушем Яніцьким. Що це за проєкт?

— А це і є серіал «Na dobre i na złe». Матеуш Яніцкий грає в цій історії мого коханого, від якого я народила. А Данієль Ольбрихський — його дідуся. Грати поряд з такою легендою — дуже знаково для мене, я багато чому в нього навчилась. 

А Матеуш Яніцкий є співорганізатором фонду, який допомагає українцям. Він займається допомогою не тільки українським біженцям, а і сирійським, білоруським тощо. Матеуш знявся у фільмі «Зелений кордон» («Zielona granica») Аґнешки Голланд про проблеми біженців на білорусько-польському кордоні на початку 2020. Стрічка стала скандальною в Польщі саме через критику влади, яка не досить коректно поводила себе з біженцями.

У другу річницю повномасштабного вторгнення у Краківському драматичному театрі відбувся концерт «Солідарні з Україною 2024», де взяли участь чимало українських та польских зірок, зокрема я. Ми разом з фундацією «Stand with Ukraine foundation» збирали кошти на допомогу українським дітям з прифронтових регіонів і дітям, які під час війни втратили батьків. 

‍— Ваша старша донька Аліса нещодавно склала іспити до польского ліцею. На кого вона пішла вчитися? Як пройшла адаптація у новій країні?

— Я правильно вам цю спеціальність українською і не назву, але вона звʼязана з політологією. Донька сама її обрала, а я намагаюсь не втручатися в «особисте життя» підлітка. 

Але період адаптації у всіх моїх дітей був досить складний. Дітям на початку прийшлось піти вчитися у невеличку сільську школу, яка геть не була схожа на ту школу, в яку вони ходили в Києві. У Аліси був сильний стрес на тлі того, що вона втратила всіх друзів, і в якийсь момент вона просто лягла на диван і сказала, що нічого не хоче. Виходила вона з цього важко, з нею прийшлося дуже багато розмовляти. Але ми все подолали. 

‍— Ваш чоловік режисер та актор Дмитро Малков виїхав на початку війни до Польщі як батько трьох дітей. Чим він зараз займається? 

— У Діми кінодосвід понад 25 років. Він працював і з «Кварталом 95», і багато зробив окремо. У Польщі чоловік, як і я, почав робити одразу все. Багато грав як актор в Польщі і навіть в Румунії. Звичайно, йому пропонують грати ролі українців.

Сьогодні в контексті того, що наша війна фігурує в багатьох європейських кіносценаріях, на українських акторів зʼявився чималий попит

‍— Дмитро Малков у 2023 році як режисер зняв в Латвії військову драму «Чорнобиль 2022. Вторгнення» про захоплення росіянами ЧАЕС на початку війни. Чому фільм знімався саме в Латвії?

— Навмисне знімали в Латвії, тому що у проєкта дуже важлива місія — показати ситуацію саме європейському гладачу. Фільм заснований на реальних подіях, це насамперед історія про слейклайнерів — тобто канатоходців (екстремалів, які ходять по натягнутій линві). На ЧАЕС вони привʼязували свої линви до радіовежі. 23 лютого 2022 року канатоходці поїхали в Чорнобиль, і на їхніх очах почалося вторгнення росіян в Україну. 

У фільмі є документальні кадри, але фільм художній. Героїня — латиська блогерша, через мобільний якої європейський глядач спостерігає за війною. Через свою безпомічність дівчина відчуває на собі все, що може з жінкою зробити ця російська гидота. В фільмі відбуваються досить жорсткі події і ця героїня введена в цю історію навмисне, щоб показати, що якщо європейці будуть лише спостерігати та охати-ахати, то діла не буде. В Латвії цей фільм був неймовірно успішним: він одраз зайняв четверте місце по переглядам за всю історію існування платформи, на якій транслювався. Адже глядачі були неймовірно шоковані побаченим. 

«Конотопська відьма» — це психотерапія в кіно»

‍— І тут саме час поговорити про «Конотопську відьму» (далі КВ). І про те, наскільки цей фільм шокуючий та страшний…

— Як для кого. «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже майже три роки відбувається на війні в Україні. 

Сама не люблю лякатися в кіно, я не прихильниця жанру горору, але ця історія — це некласичний фільм жахів. У класичному маньяк переслідує хорошу компанію, а в КВ історія подається навпаки. І що важливо — фільм має світлий фінал, навіть я сказала би психотерапевтичний. 

Коли ми приходимо до психотерапевтів, ті починають говорити, що в нас не пропрацьований гнів та пропонують робити різні техніки: кричати, бити подушки тощо. І в цьому КВ— справжня кінотерапія. Адже разом з героїнею ти як глядач робиш все те, про що давно фантазуєш, а в фіналі тобі показують вихід — після чого ти можеш вийти і залишити те, що тебе турбувало, в кінозалі. Для мене це як переключитися з режиму помсти в режим «думаю про себе» і відновити сенси життя.

‍— Ви розповідали, що вас вразив сценарій фільму, написаний Ярославом Войцешеком. І що саме якість історії викликала бажання в ній знятися. Чим саме він вас зачепив?

— Це дуже глибока історія, яка мала шанс стати культовим кіно. Досить добре розкрита українська міфологія і показана трагедія людини, яка в свій час добровільно відмовилася від величезної магічної сили заради кохання. Але втративши його, повернулась до своєї магії і почала використовувати її для зла. Що стало її руйнувати. 

Як з цієї ситуації вийти — дуже актуальне питання, тому що зараз абсолютна більшість українців хоче помсти за своє зруйноване росіянами життя. Разом з тим жага помсти руйнує зсередини. Читаючи сценарій, я подумала, що це може бути багатьом корисно.

‍— Але сценарій дуже відрізняється від кінцевого результату. Наскільки сильна ця різниця, в чому причини і яку головну думку було втрачено, поки фільм знімався?

— Хочу зазначити, що КВ — це насамперед продюсерське кіно. Всі речі, які суперечать моїм побажанням і очікуванням, — це вибір продюсерів. Я можу якось вплинути на те, як відьма виглядає, як вона одягнена, які в неї татуювання, які обряди вона робить. Але останнє слово в цій історії за продюсерами, тому і відповідальність за кінцевий продукт за ними, хочуть вони того чи ні. 

‍— В фільмі немає дисклеймера щодо сцен насильства над жінками. Вже зʼявились реакції від жінок, які цей фільм подивились і яких тригернула сцена зґвалтування. Чи була ця сцена така обовʼязкова?

— Не можна показувати, що ми мстимося, і не показувати за що. Якщо на конкретну глядачку так вплинула сцена зґвалтування, мені щиро шкода, але вона не могла не побачити, що далі зґвалтована чітко ставить крапку в історії помсти. І це було зроблено настільки круто, що на моїх очах зал аплодував. Для багатьох це було як катарсис, люди відчули полегшення, сатисфакцію — і за зґвалтування, і за все інше, що наробили окупанти в фільмі. 

А якщо не буде цієї сцени, то не буде причин і наслідків. Я вже бачу, як десь російські пропагандисти показують цей фільм і кажуть на українців щось на кшталт: «От же вони кровожерні, ми, такі класні, прийшли їх звільняти, а вони нас взяли повбивали і ще кіно про це зняли». Тому чітко показується, за що відбувається помста. І як сила ворогів, яку вони до нас застосували, працює проти них самих.

Фотографії з приватного архіву

Соні міцності не займати. За її плечима тисячі радіоефірів, Майдан і волонтерська діяльність з 2014 року. Її шанувальники кажуть, що «Соня — сталь». А вона на це тільки всміхається. Її чоловік з першого дня на фронті, і як вона це витримує, важко уявити.

«Ніхто з нас сьогодні не сталь — іноді треба дозволити собі антидепресанти»

— За 900 днів війни всі ми люто втомилися. Як витримуєш ти?

— Всім раджу пройти консультацію у психотерапевта, а потім піти до психіатра й невролога та підібрати собі антидепресанти. Я вже девʼять місяців на них — інакше не вивезла б. Оце приймаю їх останній місяць, а потім спробую зрозуміти, як далі.

Тобі здається, що ти наче ОК, у тебе немає істерик, ти рівно дихаєш, але організм руйнується. Стрес робить так, щоб тобі було серйозно боляче. У мене були деякі фізіологічні проблеми, я звернулась до гастроентеролога, а він відповів, що мені — не до нього. Мозок і шлунок сильно пов'язані. Тому стрес насамперед лупить по шлунку. І уяви: на другий день прийому антидепресантів всі мої фізіологічні проблеми як рукою зняло!

— В YouTube хтось написав про тебе «Соня — сталь», бо ти дійсно так виглядаєш. А виходить не така ти вже і сталь…

— Не треба нічого вигадувати — ніхто з нас не сталь. Якби я зараз не вживала антидипресанти, у мене були б тахікардія, тиск і панічні атаки.

— Чому при такій важкій емоційній реакції на війну ти не виїхала з країни?

— По-перше, у мене не було потреби рятувати дітей, тому що їх у мене немає. Серце матері — і я це дуже поважаю — веліло б схопити найдорожче і вивезти з цього жаху. По-друге, мій чоловік — військовий. Я в цьому живу давно і більш-менш орієнтуюся, куди йти та що робити, щоб бути корисною. Тому у мене навіть думки залишити Київ не було.

«Ми — це кровоток»

— Люди знають тебе не тільки як популярну ведучу радіо, але також як активну волонтерку. З якого року ти волонтериш?

— З 2014-го. Я оце нещодавно подумала, що волонтерську діяльність можна метафорично порівняти із судинною системою організму людини. Як судини наповнюються кров'ю, так волонтери наповнюють необхідним країну, яку знекровлюють вороги. Ми — це кровоток, в якому всі одне одного підтримують. Є такі грубі класні вени — це великі фонди, а є маленькі судинки — це ми. І все це чітко працює на один великий організм.

Я і мої друзі пережили Майдан. Там ми існували в ідеальному маленькому світі, де всі намагалися бути корисними. І саме там зміцніла наша тепер вже стара волонтерська братія. І ніхто вже десять років не розходиться. Стоїмо.

Коли перші добровольці пішли на фронт — у мене було враження, що я всіх їх знаю. Бо там були суцільно мої друзі. Ну і ясно, що ти автоматично своєму другу і брату починаєш допомагати. А тоді ж вони реально були голі-босі, в шльопках і шортах.

А потім ця шалена мотивація повторилася в 2022 році. Повір, дуже багато добровольців, які воювали з 2014 року, скептично ставились до питання, підніметься Україна чи ні. І вони були вражені, що українці встали на захист. Це було мотивуюче і натхненно.

— Часто можна почути, що волонтери працюють замість держави…

— У 2022 році держава захлинулася в масштабі. Масштаб трагедії був настільки великим, що тут жодна держава б не витримала. Потрiбен був час, щоб налагодити процеси. Зʼявилось одразу багато добровольців, яких треба було забезпечити зброєю. Ресурсу бракувало. І тоді в справу вступили волонтери.

— Саме цього росіяни і не врахували — що у добробатів у лісах під Києвом закопана зброя і що волонтери не зупинялись у своїй роботі з 2014 року і тому зреагували миттєво.

— Коли ти включений 24/7 і з’єднуєш одних людей з іншими, у твоїй телефонній книжці зʼявляються телефони таких людей, яким у звичайному житті ти ніколи б не зателефонував. Колись, років через 20, розкажу, поки зарано… Ну, умовно поступає пропозиція від розвідслужби. І ти слухаєш, киваєш, а сама думаєш: а чому я?

«У всіх, хто в тилу, є три особисті війни»

— Які проблеми в допомозі армії є сьогодні?

— Дірочки треба закривати всюди, але, на щастя, такої нестачі всього, як на початку, вже немає. Є те, чого волонтери не можуть змінити — брак зброї та снарядів.

Ми зараз робимо все, що стосується медицини. До того ж ми можемо впливати на процеси в міністерствах та профільних відомствах. У хлопців — війна на фронті з ворогом, а у всіх, хто в тилу, три особисті війни.

Перша — із собою, щоб працювати постійно. Друга — з владою, адже влада інколи забуває — це її такий скіл — що вона для людей, і люди повинні примушувати владу щось робити і отримувати, що їм потрібно.

От нещодавно ми отримали серйозну перемогу: кілька фондів обʼєдналися і продавили тему, що можна без податків надавати волонтерську допомогу не тільки тим, в кого є УБД (посвідчення учасника бойових дій — Ред.), а й усім бійцям, які зараз воюють в Україні. Бо УБД є далеко не у кожного. А для того, щоб дати людині, яка тільки мобілізувалася і відправляється на позиції, аптечку, фонду треба заплатити податок.

Третя ж війна — з внутрішнім ворогом. Якщо на фронті зрозуміло, хто є хто, то в тилу зрозуміти це набагато складніше. Інколи опускаються руки, ми ж знаємо чимало персонажів з 2014 року, які спокійно живуть, виграють якісь європейські суди, будучи, наприклад, мерами, які здали свої міста таким персонажам, як Гіркін. Дехто отримує в судах компенсації, дехто вже виїхав за кордон і насолоджується життям.

— Тішить одне —  колись все це таки спиниться. І тоді ти спокійно будеш працювати на радіо та іноді співати. Хоча, мабуть, так просто вже не зможеш…

— У мене іноді мама починає бідкатися, за що нам все це. А я їй кажу, що нам в небесній канцелярії видали ось таке життя, і ми повинні бути корисними на цій землі. Або ні. Якщо люди інертні й не хочуть нічого робити, дуже просимо — не робіть нічого. Просто не заважайте, для вас є табличка: «Вибачте, у нас ремонтні роботи».

«НаШапку» —  це місце сили»

— В межах розмови про волонтерів не можна не згадати твій проєкт «НаШапку», який успішно поєднує виступи рок, джаз, класичних гуртів і благодійність. У вас на сцені грали найкращі музиканти країни. Скільки всього вже відбулося подій?

— Сотні. З 2015 року ми робимо цей проєкт щоліта, кожного четверга з травня по вересень. Після 24 лютого ми жодного разу не скасовували концерти, навіть якщо були дикі обстріли. Тому що це не тільки про музику, «НаШапку» — це місце сили, де люди можуть одне одного побачити, поговорити, познайомитися, закохатися і навіть одружитися (сміється).

— Чий концерт приніс проєкту найбільшу сумму?

— Гурт «Жадан і Собаки», на якому ми зібрали близько 400 тисяч гривень на кісткові імпланти для наших поранених. Це — рекорд. Ми тоді Жадана навіть не рекламували, просто сказали, що буде таємний гість.

— «НаШапку» часто приходять військові. Що їм цікаво, на що вони реагують з радістю?

— Я не завжди знаю, хто з глядачів військові, бо вони приходять в цивільному. Але, наприклад, нещодавно до мене на «Шапці» підійшов чоловік і сказав, що він давно слухає Radio ROKS. Виявилось, це маріупольський прикордонник, який звільнився з полону в лютому 2024 року. Він ще розповів мені з усмішкою, що в нього все ОК і він вже трішечки погладшав. Ну що можна на це сказати… ми просто постояли обійнявшись і все.

Його дружина мені потім повідомила, що хлопці в Маріуполі до моменту, як їх забрали в полон, слухали ROKS

І для мене це було як вибух в голові, бо коли ти працюєш, то навіть не усвідомлюєш, що комусь твоя робота може бути життєво необхідна.

«Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої»  

— З початку війни зʼявилось чимало нових цікавих музикантів. Тобто офіційні зірки якось згасли і на їхнє місце прийшли інші. Хтось з них тебе зацікавив?

— Мені все подобається, бо потрібна кількість, яка переросте в якість. Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої, щоб ми знали, що таке хороше.

Виживуть тільки найталановитіші та найщиріші. Безліч проєктів народжуються не тільки в поп та рок-музиці, але також у класичній та джазовій. Піна зійде, нормальне залишиться. Мене нещодавно запитали, чому українська музика масово не лунає за кордоном, а мені здається, що ми повинні дуже серйозно поставитись до того, щоб навчитися писати музику хоча б для себе.  

— Яку музику ти можеш назвати своєю?

— Мені присилають дуже багато музики, і я її всю слухаю. До того ж колеги підкидають весь час щось нове — за один ефір прослуховую мінімум 14 треків. Вразити людей, які постійно слухають музику, дуже важко. Але буває.  

От нещодавно зачепив новий альбом «Втома» Жені Галича і «О.Torvald». Реінкарнація Галича як музиканта, як особистості. Те, що він писав колись і те, що робить зараз — дуже різні речі. І мені цікаво спостерігати, як змінюються музиканти, як на них впливає наша ситуація. Женя пішов на фронт, де працював з «двухсотими». Як відбулося витіснення всього цього у нього в душі — цікаво.

Але зовсім нове зачепити мене може навряд чи. Адже що довше я живу, то частіше повертаюся до музики, яку люблю давно. Якщо метафорично, то зараз емоційний стан такий, що хочеться весь час бути серед своєї старої компанії, де немає підстав і все зрозуміло. Тож я часто повертаюсь до музики, яку любила років в 20, або навіть в 14.

І тому, наприклад, я чекаю на новий альбом Sade, який вона ніяк не може дописати.

— Немало відомих музикантів, лідерів думок сьогодні на фронті. Ось нещодавно і Сергій Жадан пішов на війну. Ці люди безцінні для мільйонів і, можливо, не треба було б ними ризикувати. Як думаєш?

— Думаю, що існує гамбурзький рахунок. Ти можеш робити мільйон добрих та хороших справ, але є така річ, як рефлексія. Вони міркують: ну от, дівчата пішли воювати, а я що? Це внутрішня історія, і питання до себе мають бути знятими.

Люди такого масштабу мають і рішення приймати відповідні. І важливо, щоб вони пішли на фронт добровольцями, щоб їх не ТЦК загребли, а це було їхнє власне рішення. Щоб це був акт гідності.

«У нашому з чоловіком житті завжди була війна»

— Твій чоловік воює з 2014 року, він пройшов Іловайський котел і побував у полоні. Ви познайомились за два роки після цього. А він як воював, так і продовжує. Різниця лише в тому, що тепер його чекають вдома. Як це, весь час чекати? До чого можна звикнути, а до чого ні?

— Певно, мені простіше, тому що ми познайомилися тоді, коли Михайло вже був на війні. Я просто не знаю іншого Михайла, знаю тільки такого.

Набагато важче, коли твій чоловік, який ходив на звичайну цивільну роботу, виховував дітей і був геть мирною людиною, в один момент з цього мирного життя вилучається. Оцей досвід складний для кожної жінки. Коли ти ставиш дві тарілки на стіл, або автоматично накриваєш на всю сім'ю, враховуючи чоловіка. Чи ловиш себе на думці, що чоловік прийде з роботи і повісить ту поличку чи винесе сміття. А він не прийде, тому що він далеко. І цей стрижень, на якому тримається родина, руйнується, і ти мусиш розрулювати всі процеси самотужки, мусиш перебудувати своє життя і бути дорослою. Це складно. В нашому ж з чоловіком житті завжди була війна і страх за нього вже багато років є частиною мене.

— Скільки днів, починаючи з 24 лютого, він повертався до тебе у відпустку?

— Якщо зібрати всі-всі його приїзди, то це максимум півтори місяці. Я не рахую днів, тому що він приїздить — і в мене починається свято. А потім він їде…

— Як ви познайомились?

— Нас познайомила наша спільна подруга Лариса Покальчук, яка свого часу знімала фільм «Добровольці» про батальйон «Донбас» і про Іловайськ. Це історії і про виходи з оточення, і про полони, і про тих, хто там загинув. Оскільки Михайло потрапив під Іловайськом в полон, в цьому фільмі є і його історія.

Ми з друзями після «Шапки» зайшли в кафе, Лариса запросила нас до свого столу, за яким сиділа пістрява компанія. Ми натхненно розповіли, що тільки-но зібрали гроші на приціл. І тут якийсь чоловік за столом каже, що через таких, як ми, волонтерів українське військо ніколи не стане сильним і прекрасним, тому що волонтери допомагають армії, закривають всі її потреби, а держава спочиває і ніфіга не робить. Чоловіка звали Михайло, і ми з ним відразу ж посварились, хоча певною мірою він і був правий. Тоді між нами сталася заруба. А тепер ми одружені.

Як виявилось, Міша до зустрічі зі мною слухав Radio ROKS, а коли ми познайомились, перестав, бо я його сильно бісила. Ну і все, Боженька його за це покарав, бо тепер я його «бішу» 24/7 (сміється).

— А що це за історія про те, що саме ти зробила своєму коханому пропозицію руки та серця?

— Михайло опинився у шпиталі. І тут я розумію, що якщо з ним тут, не дай Бог, щось станется, я — ніхто. Я не зайду в лікарню, не зможу бути поруч і вирішувати якісь питання. Ось я і запропонувала йому одружитися. За добу нас розписали. Все було прагматично.  

— У звʼязку з війною ти покинула співати, але не перестала бути творчою людиною. Зараз ти записуєш своїм прекрасним голосом аудіокниги. Де їх можна знайти?

— Аудіокниги є у додатку АБУК. Першу свою книгу я записала ще у 2017 році. Прочитала роман Софії Андрухович «Фелікс-Австрія» і подумала, що це може бути дуже крутий текст з точку зору озвучки. Бо там смачна мова і класна історія. І я попросила у Софії та видавництва дозволу начитати цей роман.

Для мене було принципово отримати права і викласти книгу в інтернет безкоштовно — поясню чому. Тоді вже у наших хлопців на війні було багато травм та поранень. І в шпиталі їм хотілося щось читати чи дивитися, але у деяких були травми, несумісні з цим процесом. І ми закупили на донати МР3-плеєри. І вони слухали аудіоверсію «Фелікс-Австрія».

А потім цю аудіокнигу хтось почув, і мене запросили до співпраці. Дуже люблю серію дитячих книг про 36 і 6 котів від письменниці Галини Вдовиченко. Для кожного пухнастика я створила свій образ, бо вони там дуже різні. Ну гаразд з котами, але коли до них додалося ще 36 та 6 собак, у цьому звіринці вже стало важкувато орієнтуватися. Тож я попросила редакторів, щоб вони склали мені таку собі аудіометодичку, де б були файли-нагадування, яким саме голосом говорить конкретна тваринка. Але там ще й люди є. Тож робота дуже серйозна.

Фотографії з приватного архіву

Ми розмовляли з Настею Шевченко в той чорний понеділок, коли російські ракети прилетіли в лікарню «Охматдит» і ще багато місць країни. «Страх, злість, відчай…. А коли дізналась, що сталося, — такий біль», — ділиться Настя. А ти в цей момент уявляєш її витончені руки, якими вона так пластично змахує на сцені, малюючи образ, і думаєш, що цю балерину, як витвір мистецтва, треба тримати десь у надійному сховку, адже вона є національним надбанням. А вона натомість ховається у ванній свого будинку... 

«У мене були плани, але прилетіли ракети і життя всередині мене завмерло»

‍— У  моменти, коли над головою літають ракети, чи не думаєте ви кинути все та поїхати з України?

— Давно такого обстрілу не було, ми трохи заспокоїлися, а сьогодні всередині знов тремор. Я мала плани на сьогоднішній день, але прилетіли ракети і життя всередині мене завмерло. Але я все одно не шкодую, що повернулася, адже Київ — мій рідний дім. Я усвідомлювала, що нас можуть бомбити і може бути небезпечно, але вибір зробила на власний страх і ризик.

— На початку війни ви виїхали. Думали тоді, що це назавжди, чи знали, що повернетесь?

— Тоді в Києві під обстрілами я божеволіла від невідомості. Зібрала тривожну валізку і вирішила їхати. До Варшави дісталася за 35 годин. У моєму житті було чимало різних доріг, але ця була сповнена страху та болю. Ніколи цього не забуду. І стільки людей поруч, і кожна в розпачі: що далі?

Роботу собі в Європі я не шукала, бо розуміла, що повернуся. Намагалася думати про свій від'їзд з Києва як про вимушені канікули. 

Мені почали надходити якісь пропозиції щодо роботи в Європі, але я чекала на відкриття свого театру

Хоча було не ясно, чи відкриються київські театри колись взагалі. Я завмерла в очікуванні. 

А потім зателефонували з Національної опери України й сказали, що у травні театр повертається до роботи. І я полетіла додому, наче на крилах. Важко уявити, що я можу танцювати ще десь, крім рідного театру. Мені в ньому безпечно, я почуваюся тут захищеною.

‍— Страх війни, біль втрат можна передати мовою тіла. Але до Олексія Ратманського ніхто з хореографів не брав війну в Україні як тему для балету. Він створив «Елегію воєнного часу», яка стала прем'єрою цього театрального сезону в Нацопері. І ви в цьому балеті танцюєте…

— Цей балет складається з чотирьох частин. Дві поставлені на українську сільську музику 30-х років ХХ століття — їхнє завдання показати мирне життя українців, їхній характер та гумор. Ще дві частини поставлені на музику Валентина Сильвестрова — тут знайшли свій вираз наші біль від війни та віра у майбутнє. Коли ми ці частини репетирували, Ратманський просив, щоб кожен артист вклав у танець емоції та почуття, які переживає на цій війні. Мовляв, глядач, який переживає те саме, це відчує.

‍— Ратманський придумав цей балет спеціально для восьми українських балетних солістів?

— Не зовсім. На початку війни він поставив його для трупи американського театру Pacific Northwest Ballet. Розповідають, на прем'єрі у Сіетлі глядачі у фіналі аплодували стоячи зі сльозами на очах, коли Ратманський розгорнув на сцені український прапор.

Олексію дуже хотілося висловитися з приводу цієї війни, тому навіть у сценічному дизайні він використав роботи українських художників Марії Примаченко та Матвія Вайсберга. Пізніше у Ратманського виникло рішення зробити цю постановку для Нацопери України. Вісім провідних солістів театру, зокрема я, приїхали до Амстердама і вивчили хореографію за шість днів. Деталі відпрацьовували вже в Києві. 

Тепер Олексій проводить з нами репетиції по скайпу, щоб наблизити виконання вистави до того, що він замислив. У таких непростих умовах ми зараз працюємо, але все одно знаходимо можливість створювати щось нове. Те, що відчуваємо і ми, і глядач.

‍— Як сам Ратманський сприймає війну?

— Він підтримує Україну, бо тут починалися його життя й кар'єра танцівника та балетмейстера. І його подарунок Національній опері свого балету — це жест підтримки української хореографії та нашої ідентичності. Бо «Елегія военного часу» за музикою дуже українська. А його хореографія — це чудова сучасна класика. 

«У балеті дитинство закінчується дуже рано»

‍— Наскільки війна впливає на український балет? Ваші колеги розповідали, що ми втрачаємо наступні покоління балетних артистів: діти виїжджають з країни, Чайковського скасували... Школа класичного балету дійсно в небезпеці?

— Крім Чайковського, є й інші класичні постановки, на яких можна вчити дітей танцювати. Ця ситуація дає поштовх до розвитку: треба ставити нові вистави із сучасними балетмейстерами. До війни ми мали дуже мало можливостей працювати з такими балетними величинами, як Джон Ноймаєр або Ганс ван Манен. Нині у репертуарі Нацопери є їхні постановки

Творчий світ намагається допомогти нашому балету і той факт, що більшість солістів балету залишилися в Києві, подає гарний приклад дітям, які навчаються в київських хореографічних коледжах. Ми для них — живі взірці того, що балет в Україні не вмирає.

‍—Але чи вступають нині діти до хореографічного училища? 

— Нещодавно давала майстер-клас у балетному коледжі та відзначила для себе — талановиті діти там є. І набір іде, і нові постановки для дітей роблять. Ось поставили «Коппелію». 

Зрозуміло, що раніше кожна юна балерина мріяла станцювати партію в «Лебединому озері». Але ж не ми розпочинали цю війну. Відмова від творів Чайковського — це вимушена, але необхідна міра. Ми, творчі люди, не можемо бути осторонь процесів у своїй країні. Ця ситуація відкриває для нас новий шлях, і я не думаю, що він буде чимось гіршим. Зараз усі працюють на майбутнє нашого балету — артисти, викладачі та діти.

‍— Говорять, що балет — від слова біль. Як взагалі дитина здатна цей біль прийняти та усвідомити, що це її шлях?

— Є діти, які приймають умови гри, а є ті, що ламаються. Але кожна маленька балерина проходила через біль та сльози. Знаю людей, які хотіли б забути час, відданий балету.

Коли ти вступаєш до балетної школи, жорстка дисципліна та постійна робота над собою призводять до того, що дитинство закінчується дуже рано. Дитині має дуже подобатися танцювати, їй має приносити радість сам танець. І коли вона усвідомлює свою жертву в ім'я танцю і починає бачити свої перспективи, все стає на свої місця. Так, ти маєш працювати, щоб чогось досягти.

Кожен шлях складається по-різному. Хтось може «вистрілити» одразу, хтось пізніше. Багато залежить і від педагога. Та й доля у балеті важлива однозначно. Якийсь випадок чи зустріч на творчому шляху може раптом дати дитині щось важливе й особливе.

‍— А коли ви зрозуміли, що дитинство скінчилося?

— Коли замість піти гуляти я почала важко фізично працювати. Поки ти маленький, ти цього не розумієш, а потім звикаєш, і це навіть починає подобатись.

«У балеті важливо не бути порожнім»

‍— Скільки у вас триває щоденна репетиція?

— Буває дві години, а буває п'ять.

— А якщо ви пропустили два дні?

— Це нічого, а от якщо 4-5 днів прогуляєш, то вже сильно відчувається, що твоє тіло не в тонусі. І потрібно стільки ж днів на відновлення, скільки ти прогуляв.

— Давно хотіла спитати: наскільки для балерини має значення голова, розум?

— Голова — це дуже важливо (сміється). У балеті важливо не бути порожнім.

Артист має бути наповненим і розумним настільки, щоб тримати увагу глядача дві години

Хоча глядачі, як і артисти, різні — комусь подобаються такі, які менш заглиблені в те, що танцюють.

‍— Вас називають інтелектуальною балериною. Як ви до цього ставитесь?

— Так кажуть. Я намагаюсь наповнити змістом кожен свій рух.

В Європі танцюристи багато працюють над тим, щоб кожен рух був осмисленим. Той самий Ратманський не пропускає жодного руху. Тобто кожна деталь є важливою. 

‍— Тобто нам потрібно дивитися кожен балет з вами неодноразово. Так, як це роблять японці. 

— Мені здається, дивитися балет багато разів — це дуже цікаво. Спочатку вам щось незрозуміло, але ви отримуєте загальне враження. Другий візит відкриє нові деталі та сенси.

До речі, японці дійсно ходять на балети, які їм привозить Національна опера, багаторазово. Я знаю балетних фанатів, які їдуть за нашою трупою по всій Японії. І на кожну виставу у новому місті вони купують квитки до першого ряду. Вони вже знають постановки напам'ять і стежать за ходом балету, як критики, а потім пишуть у своїх соцмережах критичні розбори вистав.

‍— Ви cказали, що у долі кожної балерини важливий випадок. Вам у вашій кар'єрі пощастило: юною ви зустріли Аніко (Аніко Рехвіашвілі — худрук балетної трупи Нацопери 2013–2019), яка ставила під вас цілі балети.

— Вона відчувала мене і, я так розумію, повірила в те, що через своє тіло і внутрішній світ я зможу говорити з глядачем її мовою.

‍— У постановці Аніко ви станцювали головні партії в балетах «Дафніс і Хлоя» Равеля, «Юлій Цезар» Респігі, «Дама з камеліями» та «Снігова королева» (на музику кількох композиторів). Потім Аніко не стало. Що з її спадщини можна побачити у театрі сьогодні?

— Мені шкода, що крім «Снігової королеви», інших балетів у репертуарі театру зараз немає. Хоча в «Дамі з камеліями», яку я танцювала з 20 років, лише один номер на музику російського композитора, я маю на увазі Стравінського. Ці вистави були дуже гарні, і я рада, що була для Аніко Юріївни музою. 

‍— Не можна не запитати про конкурентне середовище у театрі. Як інші прими вас прийняли?

— Конкуренція є завжди, без цього неможливо. Так, мені було непросто. Але Аніко Юріївна мене відстояла. Я впевнена, що на головну партію у «Дамі з камеліями» претендувало багато артисток, але вона хотіла, щоб я була першою виконавицею. Я вдячна їй за свій шанс.

‍— А зараз ви маєте досвід і «товсту шкіру»?

— Кожна ситуація загартовує. Але завжди потрібно залишатися людиною. Багатьом це не завжди вдається, на жаль.

«У класичному балеті пуанти зношуються за один акт»

‍— А скільки пар пуантів ви міняєте за місяць?

— Зараз я працюю в американських пуантах, і вони довговічніші — у них сам стаканчик зроблений з пластмаси. Тому що в інших моделях це чи пап'є-маше, чи гіпс. Іноді на одну виставу потрібні нові пуанти на кожен акт. Все залежить від хореографії — у класичних виставах, де балерина багато стоїть на пуантах, вони зношуються швидше.

— Сподіваюся, вам пуанти закуповує театр...

— Звичайно.

Якісні пуанти коштують близько 120 євро за пару. А звичайні — 60-70 євро, але вони ламаються швидше

Тож балерини обходяться театру дорого. Але коли я навчалася, пуанти теж коштували недешево. І тоді їх купували батьки. 

— Минулої зими ви їздили на гастролі до Японії з балетом «Снігова королева», який певною мірою замінив у репертуарі театру «Лускунчика». Як глядач його сприйняв. Наскільки ця умовна «підміна» спрацювала?

— Певною мірою ми ризикували, бо не знали, як глядач сприйме «Сніжку». Але балет японцям дуже сподобався, хоча як він міг не сподобатись, адже він такий казковий, у ньому є цікава історія, яскраві персонажі та магія Нового року. А також всі елементи класичного балету — і варіації, і па-де-де, і великі фрагменти, де задіяно багато артистів, і пачки з пуантами.

— Коли у січні 2024 ви були на гастролях в Японії, чи зустрічали там афіші з російським балетом?

— Ні. Японці зараз працюють лише з американськими та європейськими театрами. У цьому сенсі вони є принциповими.

— Куди збирається на гастролі балет Національної опери України у новому сезоні?

— У нас плануються гастролі до Америки, Японії та Франції. Цього разу ми веземо  «Жизель» та Гала-концерт, під час яких презентуємо фрагменти українських балетів. Там буде і «Лісова пісня», і балетний номер на музику Мирослава Скорика, який поставив прем'єр нашої балетної трупи Микита Сухоруков.

Я б з великою радістю поїхала на гастролі до Польщі, адже там багато українців — для них ми б танцювали з особливою пристрастю. Тож якби польська сторона нас запросила, ми приїхали б із задоволенням.

Фотографії: Національна опера України та приватний архів

Одного теплого вечора любов до музики привела мене в київську Національну філармонію на фестиваль Kyiv Spring Sounds. Заманювали на Шопена та на імʼя шанованого американського піаніста Кевіна Кеннера, який сьогодні вважається одним з найкращих виконавців творів Шопена у світі. Свого часу відомий польський диригент Станіслав Скровачевський, який співпрацював з самим Артуром Рубінштейном, стверджував, що інтерпретації Кевіном Кеннером Шопена — найчуттєвіші з усіх, які він чув у житті…

«Україна має власну ідентичність і культуру, яка має бути захищена»

Кевін Кеннер від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. На концерт до Києва він приїхав з Америки разом з дружиною, польською скрипалькою Катаржиною Чешлік, — заради єдиного виступу. Подружжя музикантів зробило це з власної ініциативи й власним коштом. Для того, щоб Київ почув Концерт №1 для фортепіано з оркестром Шопена в інтерпретації Кеннера, музиканти відклали всі свої справи й подолали відстань у пів земної кулі.

— Для мене все, що сьогодні відбувається у вашій країні — це своєрідний культурний геноцид, і я просто не можу і не хочу це терпіти, — сказав Кевін Кеннер Sestry після першого відділення концерту.

— До 2022 року я навряд чи міг би назвати хоча б трьох українських композиторів. Раніше ніколи не чув про Лятошинського чи, наприклад, Косенка — а це видатні митці

Їхні твори стали для мене чудовим відкриттям, і тепер я радий просувати цю музику в світі. Вона збагачує нас і дуже чітко заявляє, що Україна має власну ідентичність та культуру, яка має бути захищена.

Після цих слів піаніст вибачився і поквапився до зали, де у другому відділені концерту оркестр Національної Філармонії України грав Бориса Лятошинського (сюїту з музики до трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»).

Але перед цим Кевін Кеннер несподівано підійшов до мікрофона і повідомив, що хоче познайомити присутніх з дорогою для нього людиною. Маленька тендітна шатенка піднялася із зали на сцену і осяяла глядачів посмішкою.

— Знайомтесь, це Юлія, — представив американець жінку, — вона українка, зустріч з якою мені подарувала війна. І сьогодні вона та її діти є частиною моєї сімʼї…

У лютому 2022-го, одразу після вторгнення Росії в Україну, Кевін та його дружина,  польська скрипалька Катаржина Чешлік, вирішили надати притулок родині українців в своїй квартирі в центрі Кракова. Кевін звернувся до колеги — українського піаніста, щоб той допоміг підшукати родину, яка потребувала прихистку. В результаті у краківській квартирі музиканта оселилась поетка, письменниця та журналістка Юлія Бережко-Камінська, яка з сином та донькою дивом вибралася з Бучі живою.

— Ми з дружиною дуже хотіли полегшити життя людей, які стали заручниками  жахливих подій, — пояснив Кеннер. — Є речі, які ми робимо, бо так відчуваємо. А вже пізніше ми дізналися, що Юлія — поетка й письменниця, справжній скарб української культури.

Він познайомився з Юлею особисто через пів року після того, як передав їй ключі від своєї домівки. І вже далі їхні дороги переплелись —  як у житті, так і в творчості. Окрім вже згаданого концерта в Києві, він разом з Юлією Бережко-Камінською провів у Польщі кілька музично-літературних концертів на підтримку України. Один з них відбувся у Варшаві, в Королівському замку. Юля читала зі сцени свої вірші, а Кевін грав улюбленого Шопена і музику українських композиторів, яких відкрив для себе завдяки їй.

— Для мене наш порятунок із Бучі та переїзд в Краків були як момент дива, — ділиться з Sestry Юлія Бережко-Камінська. — На початку вторгнення довкола нас у Бучі йшли такі бої, що гуркіт пострілів майже не припинявся. Не було ні світла, ні води, ні газу. В якийсь момент ми дізналися, що дають «зелений коридор». Пам’ятаю, дуже довго вагалася, чи їхати, бо до нас доходила інформація, що людей, які вирушали автоколонами, розстрілювали.

15 березня моя донька покинула наш сховок. Ми ховались в підвалі всі разом, а потім їх взялися витягували з того пекла на своїй автівці знайомі. У машині було одне вільне місце — і моя вже доросла донька прийняла рішення їхати. Але вони на цілих пʼять днів застрягли на вулиці Яблунській — тій самій «дорозі смерті», де розстріляли більшість автівок з тими, хто намагався виїхати. У нас з донькою не було ніякого звʼязку. А вона з друзями спочатку сиділа в будинку з вибитими вікнами, а потім вони вирішили прориватися. Пропускали по автівці. А наступні за ними машини розстріляли…

Ми з сином виїжджали окремо. Це була лотерея, я все вагалася і попросила у Бога, щоб мені наснився сон з рішенням, як бути. І ось мені сниться, що я в Києві на вокзалі стою майже гола й боса на холоді серед зими, а довкола дуже багато людей. І від цього відчуття розпачу, що ти такий неприкаяний і беззахисний, я прокинулась.

І подумала — ні, ми залишимося, тут наш дім, є запас продуктів та сірники. Але пізніше прийшов сусід і сказав, що ми маємо 5 хвилин на роздуми, їдемо чи ні. І син мене вмовив. Це було правильне рішення, бо потім сусіди розповідали, що окупанти ходили по будинках і про мене розпитували.

Коли ми вже вибрались з Бучі, мене накрила хвиля відчаю. Куди їхати? Що робити?

І я тоді попросила: «Господи, просто веди своїми дорогами так, як має бути, і зведи з тими людьми, з ким я маю буть»

І написала у Фейсбуці про свою проблему. Посипалися пропозиції — нас з дітьми запрошували у Францію, Італію, Німеччину... Аж потім один із знайомих київських музикантів запропонував: «А не хочете до Кракова?» І я інтуїтивно відразу відповіла «так». І все відразу закрутилося, і незнайомі люди відчинили нам двері своєї чудової квартири в центрі Кракова. На той момент вони були в Америці, але не побоялись впустити до своєї польської домівки незнайомців.

Кевін з дружиною стали нашими янголами-охоронцями. Коли ми зрештою познайомились, вони нас забрали на відпочинок. Зняли на природі будиночок, і ми понад тиждень були разом і спілкувалися. Жили собі на чистому повітрі, грали в ігри, сміялися, організували там з Кевіном концерт. Завдяки нашій дружбі він почав відкривати українську музику спочатку для себе, а потім вже для своїх студентів (Кевін Кеннер працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі — Авт.). А ще він став виступати у вишиванці, яку я йому подарувала.

Візит американського піаніста та його дружини до Україні — це виконання Кевіном його обіцянки, яку він дав Юлії. Він пообіцяв, що обовʼязково приїде в Київ попри війну і зіграє українцям, а ще завітає в Бучу, щоб побачити місце, звідки до нього в Краків прибули біженці.

— Я дуже багато розповідала Кевіну й Касі про Бучу, і вони мріяли побачити мій сад, наш дім, мою бібліотеку та книжки, над якими я працювала. І вони виконали обіцянку, хоча цей візіт дуже важко було влаштувати, бо у музикантів такого рівня весь час розписаний до хвилин.

Вони прибули за день до концерту. Перед візитом я запитувала у Кевіна, чим його почастувати з української кухні.

Кевін замовив борщ і зʼїв аж дві тарілки. А потім, коли ми повернулись після екскурсії Бучею, знову попросив борщу

Також Кевін Кеннер завітав у Ворзель, в Музей історії та культури «Уваровський дім» (де знаходиться меморіальна експозиція композитора Бориса Лятошинського — Авт.) і навіть зіграв Лятошинського на музейному піаніно, чим віддав данину своєму новому улюбленому композитору.

Кевін Кеннер зізнався, що ситуація з війною в Україні змусила його стати, як казав Ростропович, «солдатом музики» та воювати проти російської агресії та дезінформації.

— Відколи почалися всі ці жахливі події, я більше не виконую російської музики, — каже Кевін Кеннер. — І також закликав своїх учнів і знайомих музикантів  замінити в своєму репертуарі твори російських композиторів на українських, яких більшість піаністів просто ніколи не чули. Зокрема, звернути увагу на фортепіанні твори Віктора Косенко, високий рівень яких гідний того, щоб їх виконували в усьому світі. Думаю, це чудова нагода довести всім, що українська музика не вторинна, вона говорить сама за себе голосніше будь-яких слів.

Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.

Я підтримав рішення Міжнародної федерації музики призупинити Міжнародний конкурс імені Чайковського. Адже це неправильно — одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.

«У Польщі я пережила злам: старе вже віджила, а нове в собі ще не відкрила»

Юлія Бережко-Камінська повернулася додому через рік після своєї евакуації з Бучі, але зізнається, що їй досі сниться «її» дім у Кракові.  

— Я так довго звикала там до ліжка, аж доки не придбала собі таку подушку,  як була в мене вдома — мені потрібно було перед сном хоча б на мить уявити, що я у себе в кімнаті. А потім, коли я повернулась в Бучу, тиждень не могла прийти до тями: весь час думала про Краків. Це тепер теж моє рідне місто.

Дуже скоро краківський дім, де знайшли прихисток Юлія та її діти, став центром української культури.

— Кевін та Кася  дали нам можливість не просто жити, а запрошувати в гості українців і проводити музично-поетичні вечори, — згадує героїня. — У цьому домі досить простора зала, в якій два роялі. Через місяць після нашого переїзду до Кракова ми стали давати концерти і транслювати їх через Фейсбук.

Про це у мене також є есей, який називається «Причастя»: як ми, українці, потрапивши в таку складну життєву ситуацію, завдяки цим музичним вечорам поверталися до нормального життя. Адже ми довго боялися жити, пити вино, навіть скуштувати цукерку, тому що нам це здавалося злочином проти людей у Маріуполі, яким нема чого їсти. І нас витягували поезія і музика.

Юлія говорить, що там, в краківський квартирі, відбулося друге її народження:

— До Кракова мені привезли мою книжку поезій «Гравітація слова» — я здала її в друк за два дні до війни. Книга була вперше презентована в Польщі, але в творчості я відчувала певний злам, ніби старе віджила, а щось нове ще в собі не відкрила. Разом з тим змінилося моє особисте життя — я розлучилася під час війни, коли виїхала з України, зустріла свої сорок років. Для жінки це теж зламний період, коли розумієш, що я вже не така, як була — але яка?

У Кракові Юлія якийсь час не мола писати, а потім почали народжуватись есеї, наче лід сходив з душі.

У першому есеї «Трамвай «Краків — Буча» жінка описала, що пережила, й заклала  моменти свого повернення додому, коли буде цвісти сад, стрибати песик та нявкати на дереві кіт, яких вона рік не бачила (вони залишились з колишнім чоловіком в Україні). Вона уявляла, як забіжить у свою кімнату, обійде весь дім, зустрінеться зі своїм життям:

— Ми повернулися саме тоді, коли цвів сад, — всміхається Юля. — А трамвай, який під моїми вікнами в Кракові весь час гуркотів (я кілька місяців привчала себе до того, що то не війна гуркоче, а трамвай) — я уявляла, що на нього можна сісти і він відвезе додому. І коли Кевін і Кася зʼявились на порозі нашого дому в Бучі, ми так і сказали «Ну що ж, трамвай з Кракова до Бучі приїхав!»

За рік у Польщі Юлія Камінська-Бережко створила декілька книжок. Ідея збірки поезії «Римова війна», до якої увійшли вірші понад 80 українських поетів, зʼявилась в Кракові, там же збірка була зібрана, зверстана і презентована в травні 2024 у Києві. До друку в Кракові була підготовлена книжка «Українці в Польщі: історія порятунку», створена Юлією в співпраці  з Інститутом літератури Польщі. З цією ж інституцією Бережко вже встигла створити ще одну книгу «Роздуми про найголовніше» — переклади радіовистав сучасних польських авторів українською мовою, зроблені в її редакції. У Юлії чимало культурних планів, повʼязаних із Польщею. Бо хтось же повинен прокладати ці культурні місточки між нами.

— Сьогодні я відчуваю колосальну вдячність життю. Після всього, що зі мною сталося, я розумію, що життя — це неймовірне диво, — резюмує Юлія. — А ще я дякую Кевіну і Касі, які, по суті, повернули мені віру в людей і те, що добро має перемогти.

Фотографії з приватного архіву героїв

<frame>Саша Кольцова народилася в Росії, але в семирічному віці переїхала з батьками до України, де закохалася в українську мову, культуру і музику. Заснувала гурт «Крихітка Цахес», і скоро вся країна співала «Ти на першому місці» і «Де ти знайдеш такого ангела, як я». Після смерті гітариста гурт змінив назву на «Крихітка». Саша завжди співала українською мовою, була учасницею Помаранчевої революції та Майдану, випустила дизайнерську лінійку еко-сумок, очолює благодійний фонд «Фундація Дарини Жолдак» (популяризує читання). Ініціаторка екологічної програми зі скорочення споживання пластику. Займається благодійністю.<frame>

«Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості»

— Ми звикли, що «Крихітка» дозволяє собі брати паузи на кілька років. Зараз ви випустили альбом, бо відчуваєте, що потрібні глядачу?

— Питання культурної дипломатії зараз стоїть гостро не лише зовні, а і всередині країни. Ціле покоління пропустило нашу музику, адже фокус був на музиці російській.  Знають окремі наші хіти типу «Без імені», випущені до 2015 року, або стару музику, яку слухали у 2005-му, тоді як, наприклад, альбом «Рецепт» 2009 року для багатьох пройшов непоміченим.

Це був час, коли у більшості медіахолдингів були російські власники і їхня інформаційна політика дозволяла промотувати лише 5-6 імен українських музикантів з великою медійною вагою, решта — західні та російські виконавці. Зараз є загальна цікавість до українського контенту. Сьогодні ми бачимо сотні нових імен, тому що аудиторія збільшилась і стала більш лояльно налаштована.

Можливо, тепер наша музика дійде до тих, до кого не дійшла десять років тому через засилля російської. Ми вирішили популяризувати наш доробок і випустити нову музику саме тому, що зʼявилась можливість яскравіше прозвучати в соцмережах.

— Зараз дійсно спостерігається прорив нової української музики. Щось подібне відбувалося на початку 90-х, коли Україна отримала незалежність. Фестиваль «Червона Рута» видавав сотні українських імен. Як ви це можете пояснити?

— Фестиваль «Червона Рута» мав величезний бюджет від спонсорів, завдяки якому можна було робити масштабний і красивий продукт. І це яскравий приклад того, що набрати хороших артистів, поставити гарний звук і зробити якісний продакшн можна завжди, просто треба було постійно підтримувати рівень грошима.

Мені здається, зараз вимоги до контенту і якості відеокліпів нижчі, потрібні просто свіжі ідеї, високий темп і правильна комунікація зі слухачем. Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості.

— Якщо говорити про культурну дипломатію, то чи планує  гурт «Крихітка» гастролі в Європу?  

— А ми не можемо виїхати — у мене хлопці невиїзні. Ми навіть не можемо концертувати по Україні. Час прекрасний з точки зору цікавості до української музики, але у мене звʼязані руки.

У держави немає культурної політики — наприклад, тимчасової відстрочки для тих, хто випустив свіжі альбоми, чи «зеленого світла» для тих, хто хоче виступати для військових. І ось, з одного боку, у нас вийшов новий альбом, а з іншого — більшість людей його не почують наживо через те, що умов для цього немає. Небезпечні великі зібрання, мобілізація, тривоги, економічна ситуація…  

Кожного ранку я встаю і думаю: що маю зробити, щоб займатися улюбленою справою в обставинах, що склалися? Може, зібрати жіночу команду чи гурт з тих, хто вже відслужив?

У мене завжди було враження, що я роблю щось, опираючись обставинам. Я не ремствую — буду придумувати щось нове.

Мій колишній гітарист мешкає в Німеччині. Минулої осені ми з ним вже робили тур і цього року обговорюємо можливість концертів у кількох країнах Європи — скоріш за все, це будуть Польща, Угорщина та Німеччина в серпні або вересні 2024.

Звичайно, хочеться співати в повному складі, власне так, як альбом замислювався. З аранжуванням, потужністю, масштабом, на великому звуці. Але якщо ми не отримаємо для музикантів бронь від мінкульту, будемо працювати в тих умовах, які є.

— А як же ті гурти, які весь час виїжджають за кордон і гастролюють. Чи тут кожен домовляється окремо?

— Так, окремо. Хтось їздить через якісь організації, комусь дали «зелене світло» давно, хтось приїжджає з армії у відпустку і їде концертувати, але чимало залежить від доброї волі командування. Я можу говорити лише про нашу ситуацію — у нас поки немає заброньованих музикантів.

І таких музикантів десятки. Скасовуються дати виступів, глядачі не приходять, тому що бояться мобілізації. Або їх вже просто немає в країні. У Польщі, наприклад, у нас в рази виросло прослуховування, бо там зараз наші українські дівчата і студенти.

Відчуття таке, що ти потрібен і не потрібен водночас. Дуже неприємно вибирати між цими двома правдами. У цьому винна Росія і тільки вона, але дуже хочеться, аби існували зрозумілі прозорі правила гри для музикантів

До держави зараз починає доходити важливість культури, але вона ще не може собі пояснити, що є культурою, а що ні. Наприклад архітектурне бієнале є культурою чи ні? А дитячі пісні чи рок-гурти є культурою? Немає чіткого розуміння, чи мають метал-групи виїжджати на великі фестивалі і здійснювати акції культурної пропаганди за кордоном.

Разом з тим дехто не має потужного голосу, але має якісні твори. Наприклад, гурт «Пиріг і Батіг», який донедавна не помічали, а сьогодні він завірусився у тіктоку і про нього заговорили навіть політики. І цей звук робить більше, ніж десятки ефірів та виступів.

Звук у тіктоку за тиждень може зробити з поколінням те, що роками не вдавалося «народним артистам» за фінансової підтримки держави  

— Влітку 2023 року ви випустили дві дитячі книжки («Зубна поліція» та «Малюк чує звук»). Це ваше проростання ще в одній культурній площині?

— У мене вийшли дві дитячі книжки — картонки для найменших. Це мої перші кроки в дитячій літературі.

Нещодавно у мене була творча зустріч з батьками та дітлахами, така собі забавлянка, під час якої я показувала їм, що можна не лише прочитати історію, а й зробити на основі книжки багато чого цікавого та корисного. Наприклад «Зубна поліція» — історія про те, що у хлопчика виростає новий зуб і він його ставить на сигналізацію за допомогою пасти і щіточки. За допомогою цієї книжки можна навчитися читати, вивчити нові слова, перерахувати ніжки у мікробів, проспівати пісеньку. Кожна книжка у мене супроводжується дитячою піснею, і в «Зубній поліції» вона триває дві хвилини — оптимальний час для чищення зубів. Мені це подобається, тому думаю, що й надалі буду працювати в жанрі дитячої літератури.

— Я памʼятаю, у вас є педагогічний досвід.

— У мене був досвід роботи викладачем іноземної мови ще в студентські часи. А потім я провела декілька років у Фундації Дарини Жолдак, де ми розробляли ігрові активності для дітей, які хочуть читати та покращити навички читання. Тож мені подобається викладання дітям і придумування різних освітніх штук. Книжки-картонки — це тільки початок.

— Помічаєте, наскільки молодь сьогодні більш українооріентована, ніж моє чи навіть ваше покоління?

— І це прям супер. Я спілкуюсь з 20-річними людьми і розумію, як їм пощастило природно перебувати в українському контексті. Ми весь час вишукували, робили екстракт українського з медіа й інформаційного середовища ледь не штучно. А зараз заходиш до книгарні, а там виключно українські книжки — не потрібно нічого вишукувати.

З іншого боку, вже десять років триває війна, і ці молоді люди в цих обставинах також почуваються не так, як колись ми.

Інша ідентичність. Вони більш заглиблені у культурний контекст, набагато краще знають історію України та мову. Ми робили це через опір російському культурному лобі в Україні, а вони роблять за інерцією й разом. Тисячі роликів про історію, культуру, мюзикли, сплеск цікавості до поезії, зовсім інша атмосфера. Освічена людина — це тепер не та, яка читала Достоєвського і Булгакова, але Стуса. Проте наші мова та література все ще потребують захисту: автори на війні, друкарні бомблять, росіяни спалюють українські книжки в окупації, до того ж цікавість, популярність української культури ще достатньо крихка. А ще — дуже мало україномовного дитячого контенту.

— Чому мало? В книжкових крамницях всюди розкішні полиці з дитячою літературою.

— З книжками так, все гаразд, а от з музикою для дітей — не дуже.

Якщо я попрошу вас заспівати пʼять дитячих україномовних пісень, ви, думаю, не зможете. А десяток російськомовних наспіваєте з легкістю. Чи не так?

Тому що російська мультиплікація та промоція були потужними. А з україномовним контентом цього ще не відбулось. От чому я повільно, але невпинно, роблю альбом дитячих пісень. І на цей контент отримую гарячий та швидкий відгук від батьків та музичних керівників.

«Розумію, що мені потрібно більше сил, аби жити це життя»

— У вашій новій пісні-колаборації «Під весняним дощем» є слова «почнеться та весняна повінь, яка зупинить наші втрати і змиє цей біль». Як ви переносите біль, який завдає війна?

— Це надзвичайно точний текст Олени Герасим’юк і він мені дуже відгукується щодня. Живу як усі — на нерві. Ми всі тут погано спимо, у нас високий кортизол. Я вперше в житті відчула, що можна «посипатись». Я в принципі завжди була достатньо енергійною, стійкою та тривкою. Але останнім часом мені потрібно докладати більше зусиль, аби бути в працездатному стані, тому що потрібно постійно обробляти цей стрес від війни.

— Як вирішуєте проблему?

— У моєму випадку добре працюють фізичні навантаження, психотерапія та сон не менше шести годин. Ще я отримала за цей час другу вищу освіту. Адже усвідомила, що більшість від стресу тупішає, бо така фізіологія: всі ми починаємо гірше тямити через те, що опанування перманентного стресу відбирає дуже багато внутрішніх ресурсів.

Чимало людей з мого оточення на фронті, хтось загинув, хтось воює, хтось виїхав. Прорвалась соціальна тканина, яка для мене важлива. І тому я стаю більш винахідливою. Звідси і прикладання зусиль до своєї музичної діяльності, і книжки, і все інше. Я просто розумію, що мені потрібно більше сил, щоб жити це життя. І нові рецепти, як ці «більше сил» здобувати. У спілкуванні з іншими, в обміні досвідом, як виживають інші, у нових сенсах в літературі, нових підходах до життя.

А ще я відчуваю невпинне наближення моменту, коли армія і суспільство утворять одне ціле. Допомагати армії маємо ми всі. Кожен свою міру собі сам визначає, але суспільство має бути пронизане оцією спільною боротьбою.

— Самих донатів у нашій ситуації вже недостатньо…

— Люди, які роблять вигляд, що війна може пройти повз них і не працюють на перемогу, повинні вийти зі своєї «коробочки» і почати допомагати армії. Щоб процес відвойовування своїх територій став новою національною ідеєю

Якщо ваш патріотизм має форму економічної підтримки — це дуже добре, але. Можливо, ще треба пройти курси такмеда, щоб бути корисним, якщо поруч розірветься снаряд. Якщо ви можете надати допомогу людям поруч — це вже немало. Думаю, що такмед скоро будуть викладати в останніх класах школи, і це нормально для країни, яка воює.

Чимало моїх подруг, в яких вже дорослі діти, серйозно розмірковують про роботу, корисну фронту, і про те, чи не долучитись до лав армії. Можливо, держава згодом запропонує річні, дворічні контракти для жінок цивільних професій, логістику, менеджмент, бухгалтерію тощо, впевнена, що це зацікавить багатьох. Я чую ці наміри в своєму оточенні і сприймаю це як нову реальність.

— Ви створили бренд God.Glass.You і стали випускати лінійку прикрас зі скла музейних вікон, розбитих війною. Використовували скалки розбитих вікон музею Ханенків, Науково-природничого музею. Частина прибутку з продажів від прикрас іде на підтримку українських музеїв під час війни...

— Ми також використовуємо такі прикраси як аукціонні лоти для підтримки ЗСУ. Я зараз готую колекцію, щоб робити аукціони на акустичних гастролях за кордоном. Мені дуже важливо, щоб я регулярно могла донатити. А оскільки музичної роботи не так багато, то намагаюся підтримувати армію в такий спосіб.

Христина Шишпор — прима-балерина Національної опери України, Народна артистка України, якій належить національний рекорд — 48 обертів фуете, виконаних під час одного з виступів.

А ще Христина — волонтерка. Про те, що змалку загартувало характер майбутньої прими, яка рано втратила батьків; як вона ставиться до українських танцівників, які зараз за кордоном гастролюють з творами Чайковського та як закохати в український балет західного глядача, Христина Шишпор розповіла Sestry.

«Коли я прийшла працювати в театр, у мене ще навіть паспорту не було»

— Балет — це жорстка конкурентна сфера. Ви вже у 17 років станцювали омріяну для будь-якої балерини світу партію Одетти-Оділії (вона стала дебютом Шишпор у Нацопері — Авт.). Як вас у театрі тоді не з'їли?

— Я ніколи не давала себе ображати. Коли в 15 років я прийшла до театру і почала танцювати поряд із дорослими балеринами, що тільки про мене не говорили. Плітки ходили на будь-який смак. А тут ще мій дебют у «Лебединому озері». Але я трималася. Так, вдома плакала з відчаю через день, але не в театрі.

На щастя, у мене був чудовий педагог Варвара Потапова. Вона викладала у мене і у Сашка Шаповала — мого партнера, якого на війні вбили (заслужений артист Олександр Шаповал загинув у бою на Донеччині 12 вересня 2022 року у віці 47 років — Авт.). Варвара Михайлівна нас із Сашком дуже любила і ніколи не кривдила. Педагоги є різні, іноді такий аб'юз ученицям влаштовують, що ти не те що партію станцювати — зібратися не можеш, жити не хочеш. Але наша викладачка завжди була за нас і виховувала в учнях віру в себе. І саме завдяки підтримці педагога мені вдалося в 17 років вийти на сцену Нацопери в партії Одетти та Оділії. А станцювати таке полотно — це, як кажуть, «вишка» для будь-якої класичної балерини. І я танцювала цю партію до самого повномасштабного вторгнення.

— Хто в дитинстві першим підтримав вашу пристрасть до балету?

— Моя бабуся Вікторія Еммануїлівна. Вона — корінна киянка, творча особистість, її знав весь Київ. Завдяки бабусі склалася моя історія як людини і як балерини. Мої перші пачки шила вона. На мої балетні купальники вона перекроїла всі свої трикотажні гольфи (водолазки — Авт.), з їхніх рукавів шила мені лосіни. Це ж зараз всього багато, а раніше не було нічого. І бабуся викручувалась, як могла. І завжди я мала в неї бути найкращою і найкрасивішою. Вона дуже хотіла, щоб я танцювала, буквально горіла моєю майбутньою професією.

— Тобто сім'я одразу була налаштована робити з вас балерину?

— Ні. Спочатку мене для загального розвитку віддали до школи танцю «Кияночка». А саме тоді її керівники Дмитро та Галина Кайгородові задумалися про створення хореографічного коледжу. Внаслідок цього я потрапила до експериментального класу, який почав танцювати класику. На пуанти встала вже у вісім років. На цих заняттях ми поступово закохувалися в балет — у моєму випадку це виявилося коханням на все життя.

— Підлітком ви багато їздили на класичні конкурси, а у 16 ​​років перемогли на міжнародному конкурсі балету імені Сержа Лифаря. Тобто вже тоді ви були вправною балериною?

— Я тоді вже у театрі працювала. Мені було 15, коли мене взяли в Національну оперу як стажистку. В штат взяти не могли, бо в мене ще паспорта не було. Щоб був час на гастролі та театр, я закінчувала школу екстерном. У школі було важко, адже я була настільки занурена в заняття танцями, що зовсім не жила життям класу. І не всі однокласники це розуміли. З боку вчителів теж були непорозуміння: маленьку балерину, наприклад, намагалися «душити» математикою.

Ну яка математика, коли у мене в голові були лише фуете, пліє та батмани?

— Гартувати свій характер ви почали ще в дитинстві. Який він — характер Христини Шишпор?

— Не скажу, що я дуже сильна. Я досить емоційна та сентиментальна, але в мені є стрижень, який змушує рівно тримати спину. Іноді навіть хочеться дати собі слабину, але — не можу. Насправді доля у мене не проста, й інша людина на моєму місці могла б і не витримати. Кожному даються випробування за рівнем його витривалості.

— Ваш шлях у мистецтво був важкий ще й тим, що ви дуже рано втратили батьків…

— Батько помер, коли мені було 9 років. У мене тоді відбувся перший в житті концерт на театральній сцені, і, напевно, я відчувала, що батько йде, бо наполягла на тому, щоб разом з бабусею і мамою поїхати до лікарні. Я зайшла до палати з театральною програмкою в руках — у ній вперше було надруковано моє ім'я.

Батько попросив мене дати йому на цій програмці автограф — перший у моєму житті. А наступного дня його не стало...

Мама ж пішла, коли мені тільки-но виповнилось 25 і я отримала звання Заслуженої артистки України. Вона померла на моїх руках. Знаєте, іноді мені здається, що моя донька Юля — мамина реінкарнація. У неї такий самий характер. Ще й народилися вони обидві у вересні.

— Вашій доньці сьогодні 9 років. Чи має вона намір стати балериною, адже це дуже непростий шлях?

— Вона займалася балетом, навіть танцювала кілька балетних вистав, але потім вирішила, що класичний балет — це не її. Сьогодні вона серйозно займається бальними танцями. Юля любить приходити до мене на вистави, але повторювати долю матері не хоче. І, щиро кажучи, я теж не готова вдруге пройти, вже з нею, цей важкий шлях.

Діра у мистецтві або що робити балерині без Чайковського

— Кажуть, театр будується на кордебалеті. Ви танцювали у масовці?

— Кордебалет — це обов'язково. Жодна майбутня прима не проходить повз. Пам'ять про твою десяту лінію в кордебалеті — вакцина від зіркової хвороби назавжди.

— У вашому репертуарі був увесь балетний Чайковський, а ще Щедрін та Римський-Корсаков. Чи важко сьогодні обходитися без їхніх творів?

— Звісно, ​​це велика діра у мистецтві. Для кожної прими-балерини — це трагедія. На цих партіях виховувалися покоління балерин, і тепер потрібно багато часу, щоб цю дірку заповнити. Але як і чим — у багатьох на це питання сьогодні немає відповіді. А втім я — українська балерина, і моя позиція жорстка: дотримуюсь позицій своєї країни та керівництва свого театру.

— Проблема ще й у тому, що світовий балетний ринок диктує свої уподобання, а Європа обожнює російський балет.

— Репертуар провідних балетних труп світу — це гроші, імпресаріо та спонсори. Репертуари ці формуються за кілька років до старту сезону і обов'язково включають балетні хіти з урахуванням глядацького смаку. А балети Чайковського — це хіти, тож західні імпресаріо, коли театр вирушає на гастролі, просять привезти «Лускунчика» та  «Лебедине озеро». Це гарантовані солдаути. Національна опера України цього року на Новий рік повезла на гастролі до Японії «Снігову королеву», і японці довго до неї придивлялися, перш ніж прийняли.

Зрозуміло, що ми зараз акцентуємо увагу на балетах українських композиторів, але світ наразі слабо знає «Лілею» Данькевича чи «Лісову пісню» Скорульського. Потрібно багато працювати, щоб український балет та наші композитори стали популярними у світі. А ще для цього дуже потрібні стратегія та великі державні вкладення.

— На початку 2024 року ви написали пост у своєму інстаграмі, де звернули увагу, що деякі українські балетні трупи виступають в Європі з балетами російського композитора Чайковського…

— Вони їздять та заробляють гроші, от і все. Повірте, я як народна артистка теж теоретично можу зібрати трупу, поїхати за кордон і так само заробляти під прапором України, наплювавши при цьому на позицію країни. Я можу танцювати і «Кармен-сюїту», і «Лебедине озеро» — у мене будуть аншлаги по всьому світу. Але для мене це неприпустимо.

Як можна це робити, коли в твоїй країні щодня гинуть на фронті люди? Коли загинув мій партнер Олександр Шаповал, який виборював, аби ми в тилу були живі?

Тому знаєте що — хочете заробляти, робіть це під будь-яким іншим прапором, але не називайте себе українським балетом. А ще сплачуйте податки та віддавайте 50% доходів на ЗСУ. Впевнена, що ті українські танцюристи, які зараз світом возять російські балети, нічого сюди не передають.

— Поясніть, навіщо українець Олександр Стоянов зараз танцює в Європі та США балети Чайковського під егідою Kyiv Grand Ballet?

— Та тому що багато іноземців жаліють Україну та добре купують квитки на всі події, які з нею повʼязані. Люди ж не знають, приїхала це Національна опера України чи приватний колектив. Балет — елітарне мистецтво, і лише невеликий відсоток людей знається на нюансах.

Вважаю, що має бути закон, який забороняє прикриватися прапором України тим артистам, які не приїжджають в Україну і нічого не роблять для підняття економіки своєї країни, для її іміджу. Розумію, поки не до цього, але таке рішення має з'явитися.

«Щоразу, репетируючи класичний репертуар, я виростала на два сантиметри»

— Які балети зараз приносять вам насолоду?

— Я дуже люблю балет «Віденський вальс», поставлений Аніко Рехвіашвілі. Це шедевр балетного репертуару Національної опери України, який вже увійшов до історії класичних балетних постановок. Люблю танцювати «Трикутний капелюх» на музику Мануеля Фальї — це також постановка Аніко Юріївни. Дуже гарні одноактні сучасні балети «5 танго» на музику П'яццоли та «З широко заплющеними очима».

— Наскільки вам зручно танцювати сучасні балети?

— Мені неважко перелаштуватись, у цій ситуації я більше переживаю за балетну молодь. Моє покоління балерин росло на великих класичних виставах. А молоді, позбавленій канонів класики, зараз важко розкритися та важко тримати себе у формі.

Щоразу, репетируючи класичний репертуар, я виростала на два сантиметри, бо в процесі тренувань ти весь час тягнешся. Тоді як у сучасному балеті інша техніка, працює інша група м'язів, це інше. У класиці коли виходиш на сцену — ти наче голий. Всім видно, який ти артист. У сучасній хореографії легше прикрити та замаскувати свої слабкості. Я не кажу, що така хореографія погана, але це не класичний триактний спектакль. Від класичних вистав не можна відмовлятися.

— Чи не думали про те, щоб поставити балет під себе?

— Я саме в процесі, але не все можу поки розповісти. Працюю зараз, наприклад, над номером для творчого вечора мого педагога Сергія Бондура. Ми ставимо номер, присвячений Фріді Кало на музику Густава Малера.

А ще я мрію організувати власний гастрольний тур Україною. Нещодавно відбувся мій концерт «Зірки українського балету» — квитки на нього продалися за один день. Люди скучили за красою. Хотілося б поїхати до Дніпра, Одеси, Харкова, але зараз організувати це непросто.

— Не думаєте приїхати на гастролі до Польщі?

— Я б із задоволенням, але для цього в Польщі має бути запрошуюча сторона, яка зможе нас прийняти. Такі культурні події мають бути організовані на офіційному рівні.

«Якщо всі поїдуть, за що тоді боротися?»

— Де вас заскочила війна?

— Повномасштабне вторгнення заскочило нас з дочкою у Барселоні, куди ми поїхали погуляти 15 лютого. 1 березня ми перелетіли до Франції і за місяць оформили статус біженців. Я не розуміла, що робити, як влаштовувати життя, що буде з театром. Через те, що я не танцювала, у мене почалася страшна депресія. Якби не дитина, якій потрібно було забезпечувати режим життя, я б, мабуть, збожеволіла.

Вже у липні ми повернулися. Коли зрозуміли, що їдемо додому, речі зібрали за годину. Я бігла не оглядаючись, бо для мене у Франції не було розвитку. Важко починати щось далеко від дому, особливо коли у своїй країні ти всього досягнув і ніколи не хотів жити деінде.

— Ви повернулися й одразу вийшли на сцену. Війна не заважає вашій творчості?

— Я завжди говорю — хто тоді, якщо не ми? Хто підніматиме економіку, хто займатиметься мистецтвом. Якщо всі поїдуть, то за що тоді боротися? Я нікого не засуджую, але за два з половиною роки поза батьківщиною у людей змінилася свідомість. Ми тут в Україні як: пару днів не обстрілюють — вже і настрій кращий. На роботу прийшли — взагалі ніколи про війну подумати. Ми змінюємося разом з країною та багато на що готові.

— Потрапляли під обстріл під час вистав?

— Тривоги зупиняють вистави в театрі часто, але для мене був один страшний момент.

31 грудня 2022 року в Національній опері України давали балет «Снігова королева», і тут Київ почали бомбити. Тривога почалася на другому акті. Тоді ракетами бомбили центр і від обстрілу постраждав палац «Україна».

Усіх глядачів терміново спустили в укриття — воно у нас організоване в гардеробі театру. І от уявіть собі повний гардероб малечі. Ми їх відволікали і розважали, як могли. Я до дітей спустилася прямо зі сцени, навіть корону Снігової королеви не зняла. Дітлахи були в захваті, всі кинулися зі мною фотографуватися. І я їх довкола себе збираю, розмовляю з ними і чую з вулиці — бах! бах! Ми тоді просиділи в укритті майже п'ять годин.

— До речі, під час війни ви активно допомагаєте дитячій лікарні «Охматдит».

— Завжди допомагаю дітям чим можу. Як амбасадорка дитячого благодійного фонду Good Do Nations я допомагаю «Охматдиту», збираю гроші на лікування поранених українських дітей, яких привозять сюди з гарячих точок країни. Ми збираємо донати на придбання необхідної апаратури, закупили енцефалографи, ноші на колесах. Майже за мільйон гривень придбали розширювач ран, його хірурги ще називають Tesla для операцій, такий він крутий. Цей розширювач, як нам сказав головний лікар, врятував уже кілька дитячих життів. Та що казати — коли приходиш до лікарні, не знаєш за що хапатися. І коли це все бачиш, то іноді думаєш: Господи, який балет! Тут стільки дитячих доль покалічено… А це покоління, які приймуть у нас країну і розвиватимуть її далі.

— Це випадіння покоління напевно позначиться і на нашому балеті…

— Це серйозна проблема. Адже випадає кілька поколінь потенційних артистів балету. Я про це весь час думаю і зараз перебуваю в активному пошуку вирішення проблеми на міжнародному рівні. Поки не про все можу говорити, але на нас чекає велика робота. Моя місія — щоб український балет жив.

‍

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c901fef751edf9e5806a4c_Screenshot_20240125_112250_Facebook.webp">«Читайте також: Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»</span>

«Вони — вогонь», кажуть про дівчат із забіленими гримом обличчями, які вже понад десять років інтригують світ своїми музично-театральними перформансами.

Учасниці фрік-кабаре Dakh Daughters грають на різноманітних інструментах та співають кількома мовами світу. Вони співали під час революції на Майдані. А коли почалася повномасштабна війна, переїхали до Франції. Але співати та грати не перестали — переконуючи європейців підтримувати Україну. Нещодавно дівчата проїхалися довгоочікуваним туром українськими містами. Про все це Sestry поговорили з учасницею гурту Соломією Мельник.

«На тобі 300 доларів — купи собі віолончель»

— Dakh Daughters (далі DD) — цілісний організм, але кожна з учасниць приносить щось своє. Яку ноту додаєте ви?

— Я відповідаю за музичну складову нашого гурту, тому що єдина серед дівчат маю відповідну освіту — закінчила школу-десятирічку ім. Лисенка при київській консерваторії по класу фортепіано і як диригент хору. Тож я такий собі клімат-контроль музики та вокалу DD.  До того ж я приношу на репетиції чимало архівного музичного матеріалу з колекції моєї родини та розучую з дівчатами пісні. Можна сказати, працюю хормейстером. Хтось же повинен відповідати за те, щоб ми звучали гармонійно.

— DD використовують у своїх виставах півтора десятка музичних інструментів. На скількох граєте ви?

— Акордеон, віолончель, фортепіано, а ще ударні. Ми разом працюємо у Театрі ДАХ двадцать років і в усіх його виставах завжди використовуємо живу музику. Такі вимоги виставив Влад Троїцький (засновник театру ДАХ — Авт.), який кожному артисту запропонував навчитися на чомусь грати.

Мені він колись сказав: «Ти ж музикант, мусиш уміти грати на всьому. На тобі 300 доларів — купи собі віолончель». Я пішла на Либідську, де свого часу під «Тарілкою» (пам’ятка модерної архітектури в Києві — Авт.) люди виставляли на продаж старі речі. І там зустріла літнього чоловіка, який продавав віолончель у футлярі. Інструмент залишився від його покійної дружини-віолончелістки. Чоловіку було шкода продавати інструмент коханої, але жити не було на що, то ж довелось. Так у мене з’явилась унікальна чеська віолончель ручної збірки, на якій я самостійно навчилася грати. Але в мене авторська техніка гри, абсолютно неакадемічна.

Ми від початку ставили перед собою задачу відтворювати традиції українського музично-драматичного театру. Музика та акторство — два стовпи, на яких стоїть кожна з нас у своїй творчості, їх не можна розділяти.  

— Розкажіть про гастрольний тур Україною та вашу нову програму «Лупайте цю скалу»...

— Назву програмі дала пісня на слова Івана Франка. Ми довго міркували над новими композиціями, і у Троїцького зʼявилась ідея зробити щось контрастне. Тобто всередині конструкції з веселої  комічної музики піднімаються серйозні теми. Таким чином ми намагаємося достукатися до людей, які ніби блокуються, коли починаєш говорити серйозні речі й грати трагічну музику.

Наш хитрий хід у тому, щоб спочатку відкрити глядача, а тоді вже «вкидати» свої серйозні питання.

— Які це питання?

— Теми, що виникли на початку війни, нікуди не зникли, хіба стали страшнішими. Коли ми створювали нову програму для західного глядача, то головним своїм завданням вважали не дати авдиторії розслабитися — щоб люди продовжували цікавитись Україною. Ясно, що всі втомлюються від війни і не хочуть про неї кожен день думати. Але крізь призму мистецтва цю тему можна подати інакше — так, що це не залишить європейців байдужими. Одна з наших нових композицій називається «I’m so small» («Я маленька людина»).  

Ми спочатку сумнівались, чи грати її в Україні, але зрозуміли, що для українців це також актуальне. У нас теж є чимала кількість людей, які не розуміють, що відбувається, відгороджуються: «я внє політики», «мене це не стосується», «я людина маленька, від мене нічого не залежить». Але це не так — це просто зручна позиція пристосуванців.

Маленькі дії начебто маленької людини можуть багато чого змінити. Це і є наш головний меседж.

«Переконуємо європейців, які проти війни, донатити на ЗСУ»

— Як втома від війни у світі виглядає вашими очима?

— Впродовж двох років ця втома йде великими хвилями: градус зацікавленості то падає, то росте. І це природно. Це Україна вже звикла жити в напрузі. Як у романах Ремарка, де він описує, як людей бомблять, а вони сидять пʼють кальвадос та їдять устриць. Років пʼятнадцять тому, коли я Ремарка читала, мене це дивувало, а сьогодні це — наша реальність.

Люди як соціальні тварини можуть звикнути до всього. І навіть за таких умов починають радіти, жити кожен день як останній. Щоб европейцю це зрозуміти, пояснювати мало.

Але це не значить, що пояснювати не потрібно. Саме тому після кожного концерту в Європі ми розмовляємо з глядачами. Розповідаємо про війну з власного досвіду. Якось у Бордо туристка з Іспанії, яка випадково потрапила на наш концерт, під час розмови взяла до рук мікрофон і сказала, що вона пацифістка, проти війни і за любов, але ми своїм виступом змінили її уявлення про світобудову і достукалися до її серця. Після цього вона навіть задонатила на ЗСУ 500 евро.

— На початку війни DD виїʼхали в Нормандію. Хто вас прихистив?

— Ми з французами і до війни багато співпрацювали. У  цій країні є менеджери та театри, з якими ми дружимо. У березні 2022 року ми збирались їхати в Нормандію працювати над новим проєктом. Нас запросила режисерка Люсі Берелович, з якою ми познайомились у 2014-му на Майдані під час Революції Гідності. Після цього ми зробили з нею виставу «Антігона» за мотивами Софокла, до якого DD створили музику і зіграли роль такого собі грецького хору. А потім Люсі стала директоркою театру Le Prèau в нормандському містечку Вір. Там ми і планували робити нашу виставу. Але почалася війна.

23 лютого 2022 року у нас була репетиція, ми з Троїцьким працювали над виставою Danse Macabre. До нас ще приїхав Шон Пенн знімати своє документальне кіно. У повітрі вже щось відчувалось. Памʼятаю, на прощання Троїцький нам сказав, що якщо станеться страшне, всі повинні зібратися у нього в будинку за містом: «Разом ми сила, от і будемо сидіти і думати, як жити далі». Наступного дня все і сталося...

І ввечері ми з чоловіком і дитиною приїхали до Влада. Був розпач: на руках немовля, яке я ще годувала грудьми, а моя мама сказала, що з Києва ні за що не поїде. А ще незадовго до того від ковіду помер батько. Все наклалося. А тоді нам позвонила Люсі Берелович і сказала: «Будь ласка, дівчата, я вас молю, беріть свої родини і приїжджайте в Нормандію. Ми вас усіх тут чекаємо».

Як DD діставались до Франції — це окрема історія. Доїхали не всі.  У Нормандії нас зустрічало все місто. Люди принесли з дому все, що було треба моїй дитині — бо в мене була з собою лише тривожна валізка, а в ній — дві дитячі піжамки та памперси, от і все.

Коли я виїжджала, мені здавалось, що доведеться бігти з дитиною на руках лісами, тікаючи від москалів. Тому я навіть вдягла термобілизну та спеціальне взуття, щоб у горах було легше...

— Як скоро ви повернулися після такого стресу до роботи?

— На щастя, в нас є Троїцький — унікальна людина, яка своїм словом здатна всіх переконати. Ми зібралися, обнімалися, плакали, рефлексували і дійшли думки, що найкраще для всіх буде щось зробити. І вже за два дні після приїзду почали працювати.

Люсі надала нам майданчик. І ми за чотири дні переформатували програму «Україна Вогонь» та повністю зробили до неї нове документальне відео з моментів початку війни. І за тиждень вже поїхали з концертами. А коли повернулись з туру, взялись перероблювати театральну історію Danse Macabre. Війна змістила всі акценти. У першій версії ми хотіли розглянути смерть не тільки як негативну конотацію завершення, а і як можливий початок іншого життя. Як вона сприймається в різних культурах. Шукали особисті історії, повʼязані зі смертю і, можливо, навіть з комічними нотками. Нова ж версія Danse Macabre була вже з елементами документального театру, з реальними історіями українців, які постраждали на початку війни, і з артистками DD, які зіграли в цій історії самих себе.

— Коли ми показали виставу в Європі, то одразу зрозуміли — це працює. Люди виходили із зали в сльозах. Це те, що ми мусили робити в той момент, щоб люди розуміли, який жах стався по сусідству від них. І це те, що ми продовжуємо робити.

«Молодь сьогодні цікавиться Розстріляним Відродженням»

— Тобто до повномасштабки ви шукали історії про смерть, а після 24 лютого реальні історії українців пішли як повінь. Все ж таки Троїцький має майже звірине передчуття…

— Ми завжди працювали на самому вістрі. Так, одна з наших перших вистав «Собача будка. Вид зверху. Вид знизу» була присвячена передреволюційній історії, повʼязаній з Януковичем та усією проросійською пропагандою, мовчанням більшості. Ми завжди зачіпали гострі політичні і соціальні теми.

Влітку плануємо спільний проєкт з гуртом Tiger Lillies, адже  давно з ними товаришуємо. Соліст гурту Мартін Жак з початку повномаштабки дуже переймався нашею долею, випустив альбом-присвяту Україні, приїздив до нас з гастролями. Вони мають яскраво виражену проукраїнську позицію. Робоча назва музично-драматичного проєкту — Fucking life, але, скоріше за все, ми її змінимо. Мат купують погано.

‍— Є українські артисти та диригенти, які принципово не працюють в проєктах з представниками країни-агресора, а є такі, що коливаються. Як щодо вас?

— Ми відмовляємося. У нас були випадки, коли ми про присутність росіян навіть не знали. Зараз треба ретельно перевіряти, з ким на виступі можеш зустрітись. Не було, не було і тут бац — «очень хорошая русская режиссер». Ми відмовились. Так і сказали: «Гуляйте лісом, ми на таке не підписувалися».

Разом з тим треба усвідомлювати, що «рускій мір» та руская культура нікуди швидко не зникнуть з усіх світових арен. А українське мусить звучати всюди і попри все, інакше продовжуватиме звучати лиш руське. І варто, враховуючи всі «за» і «проти»  та уникаючи «прямих контактів», все ж обирати «бути і звучати». Умовно: на одному фесті, але на різних сценах, наприклад.

Французи ж це обожнюють, вони буквально розчиняються у цьому «кровавом русском балете» та в Достоєвському.  І треба багато зусиль з нашого боку, щоб щось протиставити результатам цієї довжелезної спецоперації по насадженню світу культури людей, які весь час вбивають своїх сусідів.

— Після туру Україною ви добре відчули українського глядача. Наскільки і як він змінився?

— Український тур був чудовий. Люди плакали, сміялись, підходили та обнімалися з нами. Ми проводили аукціони і біля мільйона гривень зібрали на потреби ЗСУ. Все це нас дуже надихнуло. Зараз ми в турі Європою, але в серпні, найімовірніше, повернемося в Київ, аби писати новий альбом.

У нас зʼявився новий юний слухач — для нас це взагалі було як диво. Так, приміром, коли ми виступали на кіностудії Довженка, там було десь півтори тисячі глядачів — майже дітей — і вони знали тексти всіх наших пісень! Ми ще подумали, що недарма DD у тікток зайшли. Існують нові шляхи до сердець слухачів.

Молодь сьогодні цікавиться творчістю Михайла Семенка та Розстріляним Відродженням. А DD почали цю тему піднімали з 2014 року. Ми щасливі, що це дало таку хвилю, хоча знадобилося десять років, щоб це стало модно і актуально. Нині всюди фольк — те, чим «ДАХ» займався 20 років. Мені подобається, що це є певне наслідування і що люди перейняли цей смак і продовжують наші традиції.

Фотографії з архіву Dakh Daughters‍

Другий місяць світ говорить про документальну стрічку «Ми, наші улюбленці та війна», зняту популярним українським тревел-блогером та мандрівником Антоном Птушкіним. Фільм став найкасовішим серед українських документальних картин, побивши одночасно два рекорди: за зборами за перший вікенд та за зборами за перший день нацпрокату. Словом, кіносенсація.

У чому ж секрет того, що на фільм про війну українці пішли в кінотеатри охоче і цілими родинами? Можливо, в тому, що війна тут показана крізь призму людських вчинків. Як люди попри все вивозили в евакуацію своїх або рятували чужих тварин, яких господарі залишили вмирати в закритих помешканнях чи на ланцюгах. Як шукали, визволяли, лікували. Це історія насамперед про людей зі світлом всередині, і вона дуже надихає.

Зараз фільм йде у кінотеатрах США, і там теж аншлаги.

Коли ж фільм можна буде побачити в Європі? І чи буде відрізнятися версія для світу від версії для українців? Sestry розпитали про фільм його продюсерку Зою Сошенко.

Фільм не про трагедію, а про світло

— Ваш фільм «Ми, наші улюбленці та війна» став найкасовішою українською документалкою. Чи можете ви пояснити рекорд зборів як продюсерка? Бо в Україні нині люди погано ходять в кіно навіть на Marvel, а тут такий успіх у документальної стрічки.

— Дійсно, в кіно нині ходять погано. Особливо низькі показники кінотеатри мали в середині квітня (коли «Ми, наші улюбленці та війна» вийшов у прокат — Ред.). Перша причина — прийняття закону про мобілізацію. Українські родини відреагували: почали передивлятися свої кошти на дозвілля. Другий момент — постійні повітряні тривоги. У нас було дуже багато показів в Києві, Дніпрі, Одесі, і всюди були повітряні тривоги майже щодня. А що означає тривога в кінотеатрах? Що люди повинні покинути кінозали і спуститися в укриття. З точки зору бізнес-моделі це означає, що люди мають право повернути кошти за квитки.  

— Скільки тривав прокат стрічки в Україні і які показники бокс-офісу?

— Близько місяця. Одразу після цього наша стрічка з'явилася на VОID-платформі MEGOGO, де за перший тиждень увійшла до десятки кращих поміж усього контенту. Щодо показників бокс-офісу, то він складає 4 595 081 грн (27 316 глядачів). За результатами прокату, фільм посів друге місце серед релізів українських фільмів (зокрема художніх), які вийшли у 2024 році.

Люди в Україні йдуть в кіно, аби на півтори години забути про реальність.

А тут українці готові були заплатити за те, щоб ще раз пережити біль — і для нас це велика честь. Люди йдуть цілими родинами, з дітьми, з тваринами, а потім пишуть неймовірні відгуки.

І це радість для всієї команди, яка два роки працювала над цією стрічкою.

— І це враховуючи те, що частина людей подивилась трейлер, проплакала і вирішила не йти на фільм, бо нервова система зовсім розхиталась.

— Ми отримували безліч коментарів на кшталт: «Я готовий вас підтримати, купити квиток, але не піду, бо після трейлера нічого з собою не можу зробити». Так, на нашому кіно люди плачуть — але і сміються.  «Ми, наші улюбленці та війна» — стрічка не про трагедію, а про світло, людяність та згуртованість українців. Глядачі виходили з кінотеатру з неймовірним відчуттям соборності нації.

До речі, діти глибоко переживають історію кожної тварини і знайомляться зі смертю саме через втрату тварини. Але дитячі емоції при цьому не є негативними, вони направлені на зростання дитини. І чимало батьків, подивившись фільм без дітей, вдруге приходять в кінотеатр вже з малечею.

— Цей фільм також важливий тим, що нагадує нам світлі моменти початку війни, які проростали крізь трагедію. Приміром, ви нагадали всім історію кицьки Шафи-Глорії, врятованої в Бородянці…

— Історія Шафи — феномен цієї війни. Кішка вижила, хоча 60 днів прожила без води та їжі на сьомому поверсі розбомбленої багатоповерхівки. Ніхто не міг повірити, що на горі може бути жива істота.

— Коли нещасну тварину вдалося зняти, люди писали, що змучена та понівечена мордочка Шафи — це «обличчя кожного українця, побитого, але не скореного, живого та сповненого люті». В результаті Шафа-Глорія стала символом нашої незламності у боротьбі з російськими окупантами. Як і пес Патрон.

— Рятувальники Шафи говорять в фільмі: «Кожне життя має цінність». Тобто для нас не важливо хто там, у будинку, — для нас важливе саме життя. Це дуже класна історія.

Версія для українців та версія для іноземців

— Існують дві версії вашої стрічки — міжнародна та українська. Чим і чому вони відрізняються?

— Як влаштована ко-продукція у практиці світового кіно (коли дві країни хочуть зробити один продукт)? Ми зняли фільм з канадськими партнерами (за зйомку відповідали українці, за постпродакшн — канадці) і зробили його з потенціалом показати насамперед за кордоном. Нам хочеться занурити в цю історію весь світ.

Одразу наш фільм придбав канадский телеканал CBC, а в США нашим партнером став найбільший американський бродкастер PBS — в Україні його знають завдяки фільму «20 днів у Маріуполі». У PBS є напрямок PBS Nature, повʼязаний з природою, тому для них важливо, аби в нашому фільмі був акцент саме на природі, а не на людях. На PBS наша стрічка вийшла 15 травня.

— Тобто міжнародна версія — про проблеми екології, а українська — це історії про людей та тварин.

— Всього для проєкту ми зняли понад 80 годин матеріалу, Антон взяв близько 60 інтерв'ю — 60 неймовірних історій про людей та тварин з понад 10 міст України. Зйомки велися зокрема в Бахмуті незадовго до окупації.

А далі нашим завданням було спробувати зібрати фільм лише на одну годину, маючи ці 80 годин матеріалу і 60 історій. І тоді ми подумали про свою, локальну українську версію, яку можна було б змонтувати довшою і додати в неї більше життєвих історій наших героїв. Ця версія обмежена прокатом на території України, але для нас її створення було надважливим.

— І хто створював цю локальну версію?

— Також Антон. Він повністю з нуля змонтував стрічку в 78 хвилин.

Водночас наша колега очолила нову дистрибуційну компанію і порадила нам спробувати показати фільм в кінопрокаті. Вона аргументувала це тим, що хоча й немає успішного кейсу прокату документального кіно, але як було б добре зробити прецедент.

І ми взялися за це, щоб виконати нашу місію хоча б у межах однієї країни. Так і народилися дві версії одного фільму. Міжнародна називається Saving the Animals of Ukraine, українська — «Ми, наші улюбленці та війна». У цих фільмів різні назви, хронометраж та частково різний зміст.

— Чи зможуть глядачі за кордоном побачити українську версію?

— Ми зараз працюємо над цим, хочемо представити цю версію в межах некомерційних  показів  в Нью-Йорку, Вашингтоні, Торонто та Лондоні. Всі зібрані кошти будуть передані на потреби ЗСУ та фондам, які допомагають тваринам.

Ми розуміємо бажання людей побачити цей фільм. У Антона 7 мільйонів підписників на всіх медіа. Ви навіть не уявляєте, яка кількість запитів приходить нам з усього світу з питаннями, де можна подивитися це кіно.

Минулого тижня ми підписали угоду про співпрацю з однією з найпотужніших дистриб'юторських компаній, яка представляє документальні фільми в усьому світі. Вони виявили неабиякий інтерес до нашого кіно, тож віримо, що незабаром глядачі зможуть подивитися наше кіно і за кордоном.  

— В українській версії розмови англомовних спікерів ви скоротили з 60% до 30% і озвучили українською. Але в стрічці звучить і російська мова…

— Це через те, що ми почали знімати фільм на початку війни. Одним з перших наших героїв був киянин, а чимало киян до початку повномасштабного вторгнення говорили російською.

І цікаво спостерігати, як цей чоловік на початку фільму говорить російською, а наприкінці  — вже українською.

Між першими і останніми зйомками героя минуло півтора роки. І такий шлях до української мови за два роки війни пройшла більшість російськомовних героїв нашої стрічки.

— А коли фільм «Ми, наші улюбленці та війна» покажуть в Польщі?

— Польща — одна з перших країн, де ми хотіли би бути представлені. Але спочатку важливо показати нашу стрічку на впливових міжнародних кінофестивалях, де за умовами фільм не може бути у публічному показі до моменту прем'єри на фестивалі. Участь у подібних кінофестивалях важлива, бо привертає увагу до стрічки і до України.

— Одну з 80-ти історій про людей та тварин ви знімали в Польщі. Розкажіть про неї.

— Уявіть собі, є людина з вадами зору, а в неї є собака-поводир. Ця тварина — очі, руки та ноги свого господаря. Але через вибухи в перший день війни пес тікає, і господар лишається безпомічним.

Ми знайшли в Новомосковську (Дніпропетровська область — Авт.) чоловіка на ім'я Сергій, у якого війна «відібрала» собаку-поводиря. Насправді в Україні чимало таких людей, але саме ця історія мала розвиток.

Сергій взяв інше цуценя і почав його самостійно тренувати — як умів. А потім звернувся до держави з питанням, як його пес може отримати міжнародний сертифікат собаки-поводиря, аби з ним можна було виїжджати. І тут виявилося, що в Україні немає закону, який дозволяє отримати такий документ. Але подібний сертифікат можна отримати в Польщі.

Ми звʼязались з польською організацією, яка погодилась організувати собаці навчання і оплатити їхнє з Сергієм перебування в Польщі. Польська сторона дуже допомогла в цій історії, і в результаті пес таки отримав сертифікат.

— Боюся запитати, чи відомо, що сталося з собакою, який втік від вибухів?

— Ви не повірите, два місяці тому її вдалося знайти! Нам про це повідомив Сергій, і ми навіть знімали їхню зустріч з Плюшею (так звуть собаку-втікачку — Авт.). Це було дуже щемливо. Тепер у Сергія дві собаки.

Нещодавно в Дніпрі у нас був кінопоказ за участі Антона, на який Сергій прийшов зі своєю дружиною. До речі, Сергій тепер хоче присвятити своє життя навчанню собак-поводирів, адже цього потребує велика кількість людей.

Але ця історія заслуговує на те, щоб про неї розповісти повноцінно. Вона нам здається надважливою. Тому до фільму вона не увійшла, але ми думаємо, як показати її у новому форматі.

«Ми не хотіли спекулювати у фільмі жорстокістю»

— Я так розумію, ви знайомі з Антоном Птушкіним багато років і саме з вашої подачі він взявся за цей фільм.

— Коли війна почалась, діяльність Антона знизилася за очевидних причин. А він з тих людей, які не можуть нічого не робити. І йому надійшла пропозиція з Канади щодо зйомок документального кіно.

Були певні сумніви, чи варто починати нове. Але для нас була важлива місія проєкту. Було очевидно, що з часом увага світу до війни стихне. І для того, щоб люди в світі не переставали нас «бачити і чути», треба фіксувати дії агресора і знімати фільми. Карбувати історію на плівці.

Антон став дивитись дуже багато стрічок і аналізувати, як все влаштовано у документалістиці. Він насправді дуже відповідальний, ось і до цього завдання підійшов ґрунтовно.

— Мені здається, що поки Держкіно розмірковує, яке б таке кіно зняти про війну, щоб всіх вразити, митці беруть і роблять. Тим паче, що документалка — це те, що треба знімати тут і зараз, бо кожен новий день несе нові події.

— Нещодавно нам зателефонували з Міністерства закордонних справ з проханням показати кіно у країнах Латинської Америки. Адже в них є певна аналітика щодо цих країн, які не до кінця розуміють ситуацію в Україні і підтримують нашого злого сусіда.

У такі моменти ми розуміємо, що обрали вірний шлях. Бо це точка доступу до багатьох людей. Які через емпатію до тварин зможуть зрозуміти, що насправді відбувається останні роки в Україні.

— Чи є у самого Антона Птушкіна тварини?

— Це питання Антону часто ставили після перегляду фільму у кінотеатрах. І всі дуже дивуються, що в нього ніколи не було домашніх улюбленців. Антон взагалі ніколи й подумати не міг, що тварини в його житті зможуть відігравати настільки серйозну роль. Але зараз він вже хоче взяти кота в одному з притулків.

— Що не кажи, у вашому фільмі багато життя…

— Знаєте, ми могли взяти в монтаж важкі історії, іноді до нас надходили дуже страшні розповіді про тварин. Але ми не хотіли спекулювати жорстокістю, тому що  наша історія про інше — насамперед про різні прояви людяності на тлі війни. Однією з героїнь нашого фільму є засновниця Гостомельського притулку — 79-річна Ася Серпинська. І от вона сказала: «Людина, яка може образити тварину, може образити й дитину. А допомагати тваринам — значить залишатися людиною». Так для нашого фільму вислів «Рятувати тварин, щоб залишатися людиною» став основним меседжем.

Амбасадорка України на верхівці світу

— Ви вже втретє піднімаєтесь на Еверест. Чому ця вершина не дає вам спокою та чим нинішній підйом буде відрізнятися від попереднього?

— У 2022 році я піднялась з українським прапором, на якому було написано «Stand with Ukraine». І на це звернуло увагу набагато більше міжнародних ЗМІ, ніж наших. Під час другого мого сходження у 2023 році ми зробили дронову зйомку вершини Евересту — знову з українським прапором. Тепер я йду зі стягом, на якому написано «We are still fighting for our freedom» — «Ми досі боремося за свою свободу». Я роблю це, адже люди навіть в альпійському ком'юніті питають: «А що, у вас і досі війна?». Для мене це дивно. Тобто Україна зникла з обкладинок світових ЗМІ? і деякі люди вирішили, що все завершилось.

Отож, на третій рік війни я роблю свій третій Еверест. Це символічно.

— Ви обрали своєю місією говорити так зі світом про цю війну. Як думаєте, скільки ще разів вам доведеться підніматися на Еверест, перш ніж війна закінчиться?

— Чимало людей мені говорили, що я «посол Україні на верхівці світу». І кажуть, що я маю заносити наш прапор щороку стільки разів, скільки триватиме війна. Можливо, так і буде. Чи вистачить у мене сил і здоровʼя… Хоча характер у мене такий впертий, що скільки треба, стільки разів і зайду.

Дуже хотілося б, щоб цей підйом у такій парадигмі був востаннє. Про що я мрію, так це занести на Еверест прапор нашої перемоги.

— А що кажуть ваші рідні — батько та брат, які зараз на фронті?

— Тато вже не на передовій, він там був, а зараз перевівся в штаб. Він підтримує мене в усьому, просто хвилюється за моє здоров'я. Саме тато подав мені ідею, яку я зараз втілюю у життя. Я несу на Еверест не тільки прапор України, а ще прапор з передової, посічений осколками. Його мені передала гірсько-штурмова бригада «Едельвейс».

Тато сказав: «Іди, доню, і кажи світу голосно, наскільки можеш, що ми тут в багнюці, у крові захлинаємося, і що нам потрібна допомога».

— До початку експедиції ви оголосили конкурс в інстаграмі: «Занесу» автора донату для ЗСУ на Еверест», пообіцявши перше фото на «даху Землі» зробити зі світлиною того, хто задонатить...

— Чесно, я коли цю ідею генерувала, то думала, що бажаючих таким чином «побувати» на Евересті буде більше. Ця ідея зʼявилася після того, як один небідний блогер хайпанув, оголосивши, що дасть мільйон доларів тому, хто занесе його портрет на найвищу вершину земної кулі. І тоді у мене виникла ідея зібрати таким чином гроші на кисневі концентратори для армії.

А щодо блогера, то сьогодні з десяток альпіністів несе на Еверест його фотографію, хоча всі розуміють, що заплатить він тільки тому, хто буде першим. І це не окей, бо Еверест — це не жарти, тут будь-яка конкуренція може коштувати життя.

— Чому збираєте кошти саме на кисневі концентратори?

— Хочу разом з «Госпітальєрами» (добровільний медичний батальйон — Авт.) зібрати на два кисневі концентратори, необхідні пораненим бійцям. Якщо людина виснажена, кисневі концентратори можуть врятувати їй життя.

У моєму випадку це символічно. Я з власного досвіду знаю, як це — бути без кисню.

— Скільки балонів кисню ви берете із собою на Еверест?

— На Евересті складна система закидання спорядження. Гіди-шерпи все заносять нагору заздалегідь, зокрема балони з киснем, і роблять у верхніх таборах запаси. Альпініст несе на собі лише свій балон плюс рюкзак з необхідними речами. Стандарт для альпініста на сходження — чотири балони. Але є так звані «лакшері» умови, коли ти можеш розраховувати аж на 8 балонів.

Кисень на Евересті — це життя. Балон важить пʼять кілограмів, але на тій висоті повітря настільки розріджене, що 5 кілограмів відчуваються, як плита з бетону.

— Кажуть, що висота в горах зʼїдає мʼязи. Наскільки це небезпечно для організму і як ви відновлюєтеся після кожного сходження?

— Мʼязи дійсно зʼїдаються, ніби тануть через те, що людина знаходиться на такій висоті, де майже немає кисню. Треба розуміти, яка колосальна фізична робота проводиться організмом під час підйому. Здається, що ми маємо повертатися з експедицій загартованими, зі сталевими мʼязами. А ми приходимо у стані, ніби спортом рік не займались — тіло геть не в тонусі.

Щоб потім відновитися, люди активно ходять до спортзали. А ось перед сходженням накачувати і нарощувати мʼязи не варто. Треба виховувати у собі витривалість. Маєш бути, як бігун — сухий, але сильний. Аби була сила довго рухатись, і щоб не було забагато мʼязів, які заважатимуть. Шафоподібні бодібілдери «здуваються» в горах першими — їм там дуже важко. А маленькі, худі, сухі — йдуть і заходять на вершини.

«Життя я люблю більше, ніж встановлювати рекорди»

— Ми весь час говоримо про Тоню Самойлову лише в контексті гір. А чим ви займаєтесь, коли не в Непалі?

— Останні місяці я була в Києві у звʼязку зі своїми новими проєктами, зокрема телевізійним — мене запросили вести рубрику в програмі на телевізійному каналі, який скоро відкриється. Часто буваю в Хорватії, куди на початку війни евакуювалася моя сестра з маленьким племінником. Дорога між Україною та Хорватією забирає в мене майже добу в один бік. А оскільки я сама за кермом і ніколи по дорозі не зупиняюсь, то називаю це також «моїми сходженнями». 22 години за кермом без зупинок — це непросто. І я наче й розумію, що треба зупинитися та десь переночувати, але продовжую тиснути на газ. Через свій впертий характер я в гори і ходжу: якщо вже пішла, то пішла, ніщо не зупинить.

— Розкажіть про вашу зустріч з Валерієм Залужним, коли він був Головнокомандувачем ЗСУ. Ви йому подарували дрон-фотографію Евересту з українським прапором на вершині…

— Ця зустріч стала здійсненням мого бажання, бо це людина — взірець не тільки для мене, а насамперед для моїх батька та брата, які знаходяться в армії. Батько був щасливий, коли отримав від Валерія Федоровича український прапор з підписом «Для Володимира». У батька немає кумирів, але Залужний — людина, від якої він у захваті.

Ми довго сиділи та розмовляли. Я переконалась, що Залужний — це глиба. Радію, що життя нас звело.

— Це правда, що ви збираєтесь підкорити всі 14 найвищих гір світу? Восьмитисячники, так звану «Корону Землі»?

— Якщо у мене це вийде за пʼять-десять років, я буду рада. Такий план потребує чимало грошей, це дуже непросто. Є гори, на які я не сильно хочу. Наприклад, Аннапурна — така небезпечна, на якій можна загинути через лавини. І вона є в списку восьмитисячників. Коротко кажучи, я життя люблю більше, ніж встановлювати рекорди.

— Вік альпініста хоч і довгий, але тут треба стратегію вибудувати, щоб гори тебе не здолали.

— Отож. Адже гори стояли і будуть стояти, ніколи не пізно на них зійти. Моя філософія — ходити в гори в задоволення, це я зрозуміла минулої осені на Манаслу (восьма за висотою гора світу (8163 м) — Авт.). Я збиралася підніматися без кисню, але захворіла і змушена була одягнути маску. Я йшла з киснем, а паралельно зі мною піднімалася моя подруга, яка робила безкисневе сходження. І я на неї дивлюсь — а вона ніби «ходячий труп», мені було її дуже шкода. Бо коли ти в масці, ти бачиш, як встає сонце, яка навколо невимовна краса, ти милуєшся вершиною і все усвідомлюєш. Але коли піднімаєшся без кисню — тобі не до задоволення.

‍— Ваша подруга таки піднялась на Манаслу?

— Так. Це одна з моїх найближчих гірських подруг, її звати Еллі Пеппер, вона — австралійка, їй вже 50 років і вона хоче пройти всі 14 вершин без кисню. І це просто якесь божевілля. Мало хто в це вірить, зрозуміло. Такі сходження дуже вдарять по її здоров’ю. Але я щиро бажаю їй удачі. Зараз ось вона піднялась без кисню на Аннапурну.  

— Чи існує серед альпіністів конкуренція?

— Існує, і мені це дуже не подобається. Ну тобто здорова конкуренція — це завжди класно, це змушує людей рухатись уперед. Але часто-густо вона нездорова: альпініст, незважаючи ні на що, пре вперед, тільки б бути першим. І через це трапляються трагедії.

Моя подруга Аня Гуту нещодавно загинула в горах саме через таку нездорову конкуренцію.

Аня — американка українського походження, вона народилась на Одещині, але більшу частину життя прожила за кордоном. Вона збиралась зайти на всі 14 восьмитисячників з паспортом США і стати першою американкою, яка це зробила. На кону стояло багато чого і в цьому вона конкурувала з іншою дівчиною (Джина Марі Рзучідло — Авт.). Вони обидві були на Шишапангмі в Китаї восени, вони обидві боролись за звання «першої американки» і для них обох це була остання гора в програмі «Корона Землі». І вони там обидві загинули під лавинами на останньому етапі змагань. Адже пішли за несприятливих погодних умов. Кожна з них так хотіла виграти. А в результаті обидві залишились на горі назавжди...

Дуже сумую за Анею, бо вона була, мов світло.

— Ви самі, як світло. Як реагують на українку в горах іноземці?

— Нещодавно зводила в Гімалаї першу українську жіночу групу — дівчата піднялись до базового табору на висоту 5364 метра. Так от у Непалі українки відчули на собі особливе прихильне відношення. Мене теж тут всі люблять, і ця любов взаємна. Непальці — моя друга родина.

— Як людина, яка вміє рухатися вперед, не дивлячись ні на що, дайте пораду, як нам вижити в умовах сьогодення…

— Мене часто питають, як ти, Тоня, сходиш, як таке страшне навантаження витримуєш? Якщо усвідомлювати одразу весь масштаб гори та підйому на неї, то дійсно здається, що це неможливо. Кожен день на Евересті дуже важкий. Але щодня, як важко мені не було б, я вірю, що цей день закінчиться і прийде новий. Я відпочину вночі, а якщо не зможу — наступної ночі. І ця моя віра в те, що важкий день закінчиться і буде новий, завжди дає мені сили. Зараз в Україні важко взагалі всім. Але вічно погано бути не може. І навіть у найважчі дні можна знайти відраду.

Фотографії з приватного архіву героїні

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65521ac0d273aad0d2176d38_IMG_20230718_113358-p-2000.jpg">«Читайте також: «Мандрівниця Олена Бондаренко: «Хотілось довести, що в будь-якому віці можна досягати вершин»</span>

«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»

Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.

З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.

— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.

— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.

До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.

— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?

— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.

За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.

Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».

Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.

«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»

— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці? 

— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.

— В якій формі ти б написала про ухилянтів?

— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.

Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?

— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…

— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.

До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.

Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.

— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?

— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.

І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.

«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»

—  До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.

— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.

А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.

Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.

Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.

І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.

Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.

— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.

— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.

Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.

— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.

— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.

‍— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?

— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.

— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?

— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.

У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.

Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.

— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?

— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.

— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…

— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.

— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...

— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.

«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»

— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?

— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.

Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.

Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.

— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?

— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.

Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…

— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?

— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.

— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.

— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...

«Видавництво Старого Лева» — одне з найпопулярніших та найактивніших в Україні, яке багато робить для перекладів та видання наших письменників іноземними мовами і навпаки — сучасної європейської літератури українською. Як розвивається книговидавництво під час війни, про смаки людей та літературний голод українців за кордоном Sestry поговорили з головною редакторкою і співзасновницею «Видавництва Старого Лева», поетесою та перекладачкою Марʼяною Савкою. Журнал Forbes включив пані Савку до списку 50 лідерок України, які ведуть країну до перемоги.

«Книжки — це якорі, які в’яжуть нас з мирними часами»

— На початку повномасштабної війни видавці книг говорили, що чимало українців перестали читати — в умовах війни людям психологічно важко сприймати текст. Така ситуація існує досі?

— Зараз дуже динамічний час, і те, що було у 2022 році, сильно відрізняється від того, що відбувається нині. На початку війни люди дійсно читали менше, адже не могли відірватися від стрічки новин. І так було фактично з усіма. А потім у багатьох відбувся процес адаптації до воєнних умов. Життя наше вже ніколи не буде таким, як було, але в кожного залишились якісь якорі, які вʼяжуть з мирними часами. І саме книжки для багатьох виявились такими якорями. І те, що книжки не випали зі споживчого кошика, стало підставою для буму відкриття нових книгарень в Україні.

— «Видавництво Старого Лева» теж відкрило чимало нових книгарень за останні два роки, з чим вас можна щиро привітати. Цей розквіт під час активної фази війни виглядає як феномен.

— Це дійсно дуже несподівано. Іноземці від цього взагалі в шоці. Здається, що через війну у нас тут нічого не може відбуватися, і читати книжки ми теж не мали б. Але у нас у Львові восени 2022 року відкрилася книгарня-кав'ярня, потім в 2023 році ще одна книгарня, а також трамвайчик-книгарня «книги. кава. вініл», де грають музику на вінілах.

Потім у Києві відкрився великий простір, зараз йде ремонт у книгарні в Одесі, плюс плануємо зробити книгарню-кавʼярню в Івано-Франківську. Ну і наостанок відкриваємо книгарню Старого Лева в містечку Копичинці, звідки я родом.

— У Києві минулоріч на додачу до ваших з'явилося ще кілька книжкових крамниць. Це великі простори, заповнені людьми, які читають, купують книжки, неспішно п'ють каву, в той час коли над головами літають смертоносні ракети...

— Виглядає, що суспільство прокидається в якомусь новому книжковому вимірі. І це дуже добре.

Тому що ми бачимо величезний регрес дитячого читання, спричинений тим, що діти пішли у 2020-му на карантин і якийсь час не навчалися, бо не у всіх була можливість онлайну. Ну і вчитися дистанційно читати — таке собі заняття. І зараз треба робити все, аби не втратити декілька поколінь читачів.

Щодо інших видавництв, то за останній рік багато хто збільшив свої продажі і був зовсім не в мінусах. І сьогодні ми відчуваємо жорстку конкуренцію. На ринку зʼявилося чимало амбітних проєктів і сильних гравців.

— І це при тому, що з 2022 року ціни на книжки відчутно зросли, хоча б через подорожчання паперу. Але це, виходить, людей не зупиняє.

— Люди почали всмоктувати мистецтво в усіх його проявах. Ми почали дозволяти собі те, що раніше не дозволяли. І це теж важливо, тому що на питання, що буде далі, ніхто не може дати відповідь. Людина каже собі приблизно таке: «Чому я буду собі це забороняти, я ж не знаю, скільки взагалі залишилось цього життя». Люди не бачать сенсу економити, воліють жити на повну, відчувати життя.

‍— Щодо всмоктування мистецтв вірно підмічено. У Києві, наприклад, до жодного театру не можна день у день придбати квиток, все розкуплено на місяць наперед…

— Походи до театру та на концерти важливі, тому що нам потрібні такі емоції. Плюс обмін живими енергіями самих глядачів (це тягнеться ще з тих пір, як нас закрили на карантин). Чимало людей неочікувано почали займатися різними мистецькими практиками.

— Які книги сьогодні українцям більше до смаку, які жанри приваблюють?

— Все, звичайно, індивідуально, але я бачу, що насамперед зараз затребувана художня література: романи, фентезі, фантастика. Плюс світові бестселери — жіночі, психологічні, пригодницькі романи та трилери. Я тішуся, що найбільш популярним сьогодні серед авторів наших книжок є український автор Іларіон Павлюк та його роман «Я бачу, вас цікавить пітьма». Ця книжка не є легкою, це не чтиво, а складний психологічний, багатошаровий з купою сюжетних ліній трилер.

Але всі хочуть бути в темі, хочуть бути інтелектуально наповненими і читати те, що й суспільство. І ще я з радістю можу повідомити, що Іларіон Павлюк зараз пише нову книжку.

— А яка книга останнім часом вразила вас?

— Книжка короткої прози Олени Лотоцької «Ангели в намистах». Вона вийшла минулоріч восени. Це просто якийсь поліський Стефаник. Олена пише дуже смачною середньо-поліською говіркою, яка для неї є рідною. При цьому психологічно ця книжка пробирає. Дуже непросте письмо, щільне і класне.

А з нехудожніх мені останнім часом сподобалися книжка Ювала Ноя Харарі «Sapiens: Людина розумна. Коротка історія людства» та дослідження міфології людства Джозефа Кемпбелла «Тисячоликий герой».

А ще у нас вийшла книга Олени Чернінької «Лемберґ: Мамцю, ну не плач» — це дуже особлива для мене книга, її написала моя близька подруга про свого сина, який зник безвісті у Бахмуті.

Україна — перша в Європі з видавництва дитячих книжок

— Ми говорили про книжкові смаки українців, а що можете сказати про аналогічні смаки поляків? Правда, що в Польщі набагато більше читають книжки, написані жінками?

— Як ми говоримо, наприклад, про популярність скандинавських детективів, так само можна говорити і про жіночу польську прозу. Вона потужна, її багато — і це класно. Я б хотіла, щоб в Україні теж був якийсь такий тренд і всі б казали, приміром: «О, Україна — це крута есеїстика» абощо. Бо це — ідентифікатори.

— Ми можемо (більшою мірою завдяки «Видавництву Старого Лева») говорити про те, що Україна лідирує в Європі в жанрі нон-фікшн для дітей і взагалі в дитячій літературі. В 2023 році ви взагалі стали Найкращим дитячим видавництвом Європи.

— Так, у 2023 році на Болонському книжковому ярмарку дитячої книжки ми отримали Bologna Prize for the Best Children’s Publishers of the Year у категорії «Європа», тобто нас визнали дитячим видавництвом №1 в Європі.

Але це досягнення — наслідок того, що у 2019 році ми перемогли в жанрі нон-фікшн в книжковому конкурсі в Болоньї з книгами Романи Романишин «Я так бачу» та Андрія Лесіва «Голосно. Тихо. Пошепки». У нас є трохи хороших авторів в цьому жанрі. Ми навіть продаємо ці книжки за кордон. Нещодавно видали книжку про шоколад («Мандрівка шоколаду» Олександра Орлова — Авт.), і вона дуже гарно зайшла на іноземний і український ринки. А зараз разом з творчим колективом «Книги-мандрівки» робимо серію книжок для дітей про українські міста і велику ілюстровану книгу про Олімпійські ігри у світі. Отакий хороший тренд.

І це стосується не тільки нас, чимало інших українських видавництв мають дуже класну лінійку дитячої літератури — як художньої, так і освітньої.

— Взагалі, дитяча література — це фішка вашого видавництва. Коли заходиш до вашої крамниці, відірватись від цих яскравих видань неможливо навіть дорослим.

— А ще ми намагаємось сьогодні відкривати в Україні нові жанри. Наприклад, книжки-картинки. Але поки що люди все ж краще розуміють книжки, в яких більше тексту.

Ми опанували такий жанр, як сайлентбук, тобто книжки взагалі без тексту, аде з дуже серйозною візуальною складовою. Це складний жанр, в якому у нас немає тривалої традиції. Для ознайомлення раджу сайлентбук «Жовтий метелик» Сашка Шатохіна — така собі «тиха книжка» про життя після війни.

— Які у «Видавництва Старого Лева» плани на цей рік?

— На 2024 рік у нас заплановано видання понад 200 книжок — українських й іноземних. З них трохи більше 50% — дитячі.

— Що ви робите для того, щоб українська книжка приходила до тих, хто не в Україні?

— У перший період війни до цього долучилися волонтери, які знаходили можливість замовляти книжки та передавати їх за кордон. Тоді вони нам дуже допомогли пережити кризові часи. Сьогодні наше видавництво надсилає книги за кордон, для цього треба просто оформити замовлення на нашому сайті.

Нам сьогодні дуже б не хотілося втрачати звʼязок з українцями, які перебувають за межами України. Але я розумію, що багато чого залежить від них самих, від того, як вони налаштовані.

Величезна кількість дітей, які поїхали з України, насамперед дітей зі Сходу, так ніколи і не навчаться розмовляти українською. Тому що вдома українська не була їхньою рідною мовою, а коли вони потрапили за кордон, то стали вивчати місцеву — польську, німецьку, англійську.

Ми мусимо це розуміти, як і те, що частина українців вже ніколи не повернеться. Але разом з тим мусимо зробити так, щоб кожну людину, яка зараз там, чекало в Україні її законне місце. І це дуже відповідальний момент з боку тих, хто говорить: «Повертайтесь!».

— І книжка в цій історії є таким собі метафоричним містком між батьківщиною і закордоном. Вона ж як частина рідної домівки.

— Так. У Польщі, наприклад, ми намагаємося підтримувати нашу українську аудиторію — влаштовуємо читання, презентуємо книжки. В Кракові є книгарня «NIĆ» — ми  там робили чимало різних івентів для українців.

«Книжковий ринок у Польщі — це стратегія держави. Тоді як український уряд не виділяє на книги жодної копійки»

— Я бачу, що Євгенію Кузнецову перекладають польською або «Абрикоси зацвітають вночі» Олі Русіної. Є розуміння, що в Польщі сьогодні особливо цікаво в українській літературі?

— Складно чимось зацікавити тих, у кого є свій власний дуже великий книжковий ринок. Нам до поляків далеко в цьому сенсі. Часто вони шукають авторів, які популярні в Україні, яких знають особисто (тут близькість і звʼязки мають значення). Шукають книжки на ті історичні теми, які їм можуть бути близькі.

— Ви сказали, що нам до книжкового ринку Польщі ще далеко. А в чому вони в цьому сенсі сильніші?

— Ставлення держави до книжкового бізнесу, галузі і до читання як до такої дуже суперважливої складової освітнього і культурного процесу.

Свого часу поляки теж пережили кризу читання. Вони теж проходили дуже багато кіл пострадянських трансформацій. Але в якийсь момент розробили дуже серйозну суспільну стратегію «Cała Polska czyta dzieciom» — яка була по суті великою суспільною грою з промоціями дитячого читання, в яку були втягнуті всі: політики, бізнесмени, зірки культури і науки.

І це все проходило за підтримки державних інституцій і муніципалітетів. Вони дуже круто працюють з дитячими письменниками — ті приходять в школи та спілкуються з дітьми. Ці проекти мають донорську підтримку. Проходить також чимало книжкових фестивалів. У поляків дуже добре розвинена мережа книгарень. В них велика кількість видавництв, є також кілька сильних інституцій, серед яких Instytut Książki, який власне керує книжковим процесом, відстоює правові інтереси видавців на міжнародному рівні. Книжковий ринок в Польщі — це стратегія держави. І важливо, що вони розуміють, що роблять одну велику справу. Є в цьому такий синергійний момент.

— В Україні щось подібне відбувається, чи у нас книжки окремо і чиновники окремо?

— Українська держава не підтримує книговидавців жодною копійкою, не фінансує бібліотеки. Міністерство культури вирішило, що зараз культура не на часі. В бюджеті нашого мінкульту нічого не закладено на книжки.

— Як вважаєте, смартфон колись переможе паперову книгу?

— Важко сказати, але ми все робимо, щоб книжка вистояла. Сильно некорисно читати на ніч телефон, тоді як читати паперові книжки, навпаки — мозок поволі розслабляється і готується до легкого засинання. І для того, щоб розвивати образне і стратегічне мислення, теж потрібна паперова книжка.

Американці дослідили, що діти, які читають паперові книжки, набагато сильніші, ніж ті, котрі читають лише електронні книжки. Вони успішніше вступають в університети і будь-які навчальні заклади. Але наше міністерство освіти, навпаки, закликає вчитись з електронних підручників.

Це погано, тому що таке читання вбиває давню поведінкову традицію тримати книжку в руках, гортати сторінки. Сенсорика, тактильність насправді дуже потрібні людському мозку — від цього відмовлятися не можна.

— Готуючись до інтерв'ю, я мандрувала вашим фейсбуком і зрозуміла, що у вас 35 годин на добу замість звичайних 24. І вірші пишете, і малюєте, і зустрічі проводите, а ще у вас тур з вашою книжкою «Люди на каві». Все це дуже мотивує, але питання: звідки ви на все це берете сили під час війни, коли кожному так важко?

—  Така вже мені дісталась вдача. Я страшенно не люблю сидіти без діла. Звичайно, страждаю від того трешу, в якому ми вже два роки живемо, але весь час знаходжу методи, як з цього виходити. Мене особисто дуже мотивує сцена — це моє особисте місце свободи.

Ми мусимо памʼятати про себе, бо це інстинкт самозбереження, а якщо ми втрачаємо його, то ми вже нікому нічим не допоможемо. Це як з ситуацією в літаку, коли потрібно одягнути маску спершу на себе, а потім на дитину. Наше тіло — не бездонна ресурсна бочка, воно дуже швидко здає. Тому за будь-яких умов треба намагатися про себе дбати, а не вбивати постійними неврозами та стресами.

Польська кураторка театральних проєктів і мистецтвознавиця Лєна Творковська сьогодні може багато розповісти про сучасний український театр, хоча до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця тема не перебувала в фокусі її професійних інтересів. Але саме арт-резиденції, організовані Лєною як фахівцем Театрального інституту ім. Збіґнєва Рашевського у березні 2022 року у Варшаві, прийняли українських акторів та театральних діячів, які тікали від війни. До того ж тепер Лєна Творковська — членкиня міжнародного журі всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії GRA.

Sestry поговорили з Лєною про український театр у Польщі, про те, як творчі люди асимілюються в країні, яка дала їм притулок, чому полякам цікаві вистави, що йдуть українською мовою, та які  міжнародні колаборації складаються між двома країнами.

«Театральний фестиваль в умовах війни — це геройство»

Оксана Гончарук: Нещодавно ви провели в Україні дев'ять днів. Не боялися їхати?

Лєна Творковська: Я не збиралася боятися, адже українці живуть у цій війні вже майже два роки. До того ж у Польщі ми теж цю війну проживаємо. Так, ми не маємо бомбардувань, але новини кожного дня починаються з війни. До того ж маю в Києві дуже близьку подругу, тому почуваюся залученою.

ОГ: Вас не дивує, що під час війни у країні влаштовують театральні конкурси?

ЛТ: Провести театральний фестиваль у таких умовах — це справжнє геройство. Я не розумію, як організаторам все вдалося довести до кінця. Думаю, що в Польщі в умовах війни ніхто б не наважився на таке  і ніхто не дав би на це грошей.  А тут не лише роздали премії, а й зробили це з розмахом.

ОГ: У вас як  у члена журі  була нелегка місія. Треба було під час війни подивитися 12 вистав у чотирьох містах України, виставити оцінки, визначити фаворитів.

ЛТ: Наші з колегами (фіналістів премії оцінювало журі з представників п’яти європейських країн, — Авт.) поїздки країною були вимушеним форматом. Але ж не можна було привезти всі вистави із шорт-листа до Києва, як це робилося до війни. Натомість  ми змогли побачити вистави у їхньому культурному середовищі: в Івано-Франківську, Рівному, Львові та Києві.

ОГ: Яке враження після поїздки на фестиваль «ГРА» склалося у вас від України та представників українського театру?

ЛТ: Для мене зустріч з українцями не стала сюрпризом,  адже сьогодні чимало українських акторів та режисерів живуть і працюють у Польщі. Сама я працюю в Театральному інституті Збігнєва Рашевського у Варшаві, і ще до початку вторгнення 24 лютого 2022 року у нас була програма резиденції для представників театральних професій. Після вторгнення  цю програму  розширили, і вже у березні 2022-го ми відкрили набір на резиденції для артистів з України. За весь час  прийняли близько 140 українців. Багато хто з тих, хто приїхав до нас у 2022 році, продовжують жити і працювати в Польщі дотепер.

Більшість акторів у нас на резиденціях каже, що коли Україна переможе, вони розвиватимуть театр на батьківщині, використовуючи нові ідеї та європейський досвід

ОГ: Яким є результат ваших резиденцій за два роки?

ЛТ: У перший рік повномасштабної війни  результатом резиденцій стала низка великих театральних проєктів. Минулоріч було більше читань та перформансів. До нас приїжджали драматурги, режисери та актори. Останнім без резиденції особливо непросто знайти місце в польських театрах. А резиденції дають змогу підключати польські театри, через які можна знайти режисерів. В результаті з'явилися цікаві змішані проєкти, переважно камерні.

ОГ: Вистави, які ставлять українці в Польщі, віддзеркалюють страшну воєнну дійсність?

ЛТ: В 2022 році всі проєкти були про війну. Відбувалося її перше переживання. Через рік це переживання вже стало переосмислюватись. Вже у листопаді 2023 року під час зустрічі резидентів з України їхні думки щодо війни як основної теми для вистав розійшлися. Одні були впевнені, що не говорити про війну неможливо, бо вона довкола нас. Деякі ж наголошували, що вони насамперед актори і вже потім актори українські, тому треба продовжувати грати, не фокусуючись на війні.

У пошуках атмосфери нормальності

ОГ: Вистави, створені українцями, знаходять у Польщі глядача?

ЛТ: Так. Адже українські актори та режисери здебільшого мають потребу розповісти про те, що відбувається, вони відчувають місію донести біль цієї війни до європейців.

Мені здається, що коли польські глядачі йдуть на виставу, створену українцями, то очікують саме на розповідь про війну в тій чи іншій формі

ОГ: Якою мовою йдуть у Польщі такі вистави?

ЛТ: Здебільшого українською із польськими субтитрами, тому поляків приходить чимало. Проте вистави ці насамперед адресовані українському глядачеві. Українців же у нас зараз багато, і їм хочеться час від часу подивитися виставу рідною мовою. Особливо така можливість важлива для дітей, тому є попит саме на дитячі вистави.

До речі, ось що я помітила: в Україні крім вистав, виділених організаторами премії «ГРА» в окрему категорію («За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни»), інші постановки не були пов'язані з війною. Мені здалося, що така «невоєнна» тематика обирається українськими театрами, щоб зберегти сьогодні атмосферу нормальності.

ОГ: А мені здається, що для п'єс про нашу війну, масштабних, з певними висновками, ще не настав час. Бо ніхто цю чортову війну поки що не прожив до кінця, не відрефлексував.

ЛТ: Військова тема — це наразі процес. Для неї потрібна нова мова. І поки авторам бракує засобів, щоб про все це розповісти.

Життя на випадок війни

ОГ: У польському Бидгощі минулого року відбулася прем'єра вистави «Життя на випадок війни» українською мовою, яка мала успіх на кількох польських фестивалях та була добре прийнятий публікою. Як вона з'явилася?

ЛТ: У цьому проєкті об'єднали свої сили драматургиня Лена Лягушонкова, польська режисерка Уля Кіяк та ще п'ять дуже різнопланових українських артисток. Усі вони опинилися після початку  вторгнення в Польщі — у Бидгощі та Остромецьку. Дівчатка зустрілися, і в них майже відразу з'явилася ідея постановки — розповісти взяті з соцмереж історії війни, що відбуваються в реальному часі, драматургічно поєднуючи їх з інструкціями і туторіалами, яких тоді з'явилося дуже багато, як офіційних так і неофіційних.

Ну, наприклад, як поводитись під час тривоги, що робити при хімічній та ядерній атаці, як вкрасти танк... Завдяки співпраці одразу трьох інституцій — Польського театру у Бидгощі, Театру ім. Вільяма Хожиці у Торуні та Міського центру культури у Бидгощі — цю ідею вдалося реалізувати.

Прем'єра вистави відбулася під час Міжнародного театрального фестивалю «Контакт» у Торуні, а пізніше вона була представлений на фестивалі Прапрем'єр у Бидгощі та на фестивалі «Божественна комедія« у Кракові.

«Було б чудово показати виставу «Зерносховище» в Європі — всі б побачили, що в Україні триває інтенсивний театральний процес»

ОГ: Повертаючись до української театральної премії GRA, яку організатори провели за результатами двох важких воєнниих років, яка з вистав вразила вас особисто?

ЛТ: Мене приголомшила  вистава «Зерносховище» у Рівненському музично-драматичному театрі, поставлена за відомою п'єсою Наталки Ворожбит.  Вона дуже видовищна. Було б чудово показати таку виставу в Європі — всі б тоді побачили, наскільки  інтенсивний театральний процес в Україні.

ОГ: «Зерносховище» — абсолютний лідер премії, який здобув перемогу в чотирьох основних номінаціях. Чим ця вистава так зачепила міжнародне журі?

ЛТ: Вона був визнана переможцем одноголосно, бо це дуже потужна вистава з цікавими ролями і з чудовою режисурою Максима Голенка. Виявилося, що Голенко — директор театру у Львові.  І ось ця міграція творчих людей в Україні цікава сама собою. У тому ж «Зерносховищі» головну роль грає актор Марк Дробот, який отримав за свого Книжника Мортка приз «За найкращу чоловічу роль». Марк — київський актор (працює в Київському Молодому театрі, —  Авт.), але зіграв таку знакову роль саме  в Рівному.

ОГ: Ще одним фаворитом  журі стала моновистава «Білка, яка прожила 100 років». Ця зворушлива та затишна жіноча драма отримала три статуетки GRA, і мені здається, що представники Театру «Золоті ворота» самі очманіли від цього тріумфу.

ЛТ: По-перше, там величезна жіноча роль. Актриса Віталіна Біблів грає блискуче. До того ж в основі  вистави чудовий текст Олега Михайлова, який отримав за свою п'єсу «Спеціальний приз журі».

ОГ: Що скажете про  рівень драматургії в Україні?

ЛТ: Досі мало знала  про українських драматургів. Знала Наталку Ворожбит та ще кількох топ-авторів, читала тексти молодих українських драматургів у перекладах. Я працюю також у Польському театрі в Бидгощі, де у 2021 році  заснували міжнародну премію в галузі сучасної драматургії «Аврора» і першого ж року ми мали фіналістку з України Лену Лягушонкову.

А потім ми відкрили набір для текстів українською мовою — їх зібралося понад сотня. Виявилося, що в Україні є  дуже сильні молоді автори. В результаті фіналістами премії «Аврора» стали дві українські драматургині Ніна Захоженко та Люда Тимошенко. До лонг-листа також увійшли українські тексти.

ОГ: Є щось, чого бракує українським драматургам, аби їхні п'єси радо брали європейські театри?

ЛТ: Їм всього вистачає.

Рівень багатьох українських текстів є дійсно високим, абсолютно європейським. Просто п'єси раніше не перекладалися, тож ми про них нічого не знали. Зараз ситуація з перекладами трохи краща, і світ починає пізнавати український театр

British Council має проєкт з перекладу, Український інститут публікує переклади п'єс англійською мовою. У Театральному інституті в 2022 році у співпраці з видавництвом Warsztaty kultury з Любліна та Українським інститутом було видано антологію з текстами шести українських авторів. Обкладинка антології «Інсект» — за однойменним текстом Олени Кудаєвої. В результаті п'єси, що входять до антології, почали брати польські режисери, і вже було кілька прем'єр.

Зараз у Європі велика увага до української культури, що має велике значення для її розвитку. Українські артисти сьогодні працюють у багатьох країнах — народжуються нові творчі колективи, співпраці, проєкти. А ті, хто залишився вдома, працюють для того, щоб театр продовжував розвиватися всупереч війні і в Україні.

ОГ: Польські актори не бунтують, як фермери, через те що до їхніх лав вливаються українські колеги?

ЛТ: Все відбувається природно, хоча кажуть, що театр — це дуже закрита територія, куди важко потрапити. Але представники українського театру добре адаптуються.

ОГ: У 2024 році Театральний інститут Збігнєва Рашевського планує проводити нову театральну резиденцію для українців?

ЛТ: Ми дуже сподіваємося, що це станеться, але зараз  маємо перехідний період. Після нещодавніх виборів у Польщі змінився склад уряду, відповідно, у нас новий міністр культури. Минулоріч програму резидентури затверджував попередній міністр, і наразі не зрозуміло, як ця ініціатива  розвиватиметься. Звичайно, дуже хотілося б отримати дотацію, оскільки у нас багато проєктів, реалізація яких можлива тільки завдяки цим резиденціям.

Чимало польських театрів також на неї сподіваються, тому що ця резиденція має двоетапний формат. Перший етап — це прийом заявок від театрів, які готові взяти українських артистів. Другий етап — набір акторів. Актори можуть обирати собі театр. Це такий собі матчмейкінг, завдяки якому ми поєднуємо актора та театр. Якщо це група акторів, яка має певні вимоги, ми знаходимо їм театр, який цим вимогам відповідає. Це складний процес, але цікавий.

Цього року резиденти, які раніше були абсолютно розрізненими, стали інтегрованішими. Тобто вони об'єднуються, створюють проєкти і далі пропонують їх театрам. І всі ці колаборації обіцяють багато цікавих театральних вистав.

«За рівнем театру Україна і Польща знаходяться поряд»

ОГ: Хотілося б від вас як від театрального практика почути, чим відрізняються український та польський театри.

ЛТ: У нас дійсно дуже різні театри. Хоч і в  Україні у різних регіонах він різний. Мені дуже важко дати визначення  українського театра.

ОГ: Можливо, варто оцінити підходи до глядача?

ЛТ: У межах тієї самої премії GRA ми віддали перемогу в номінації «За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, художнього синтезу та перформативних форм» виставі «146 зірок, видимих неозброєним оком».  Дивилися його у Львівському драмтеатрі ім. Лесі Українки, — Авт.).

І коли завіса впала, я зрозуміла, що ми взагалі нічого не знаємо про український театр

Це вистава базується на інтерактиві з глядачем, що дуже ризиковано навіть для Польщі. У нас глядачі звикли до інтеракції, перформативних дій, коли їх залучають до вистави, але здивувати їх дуже важко. А «146 зірок» захопили глядача максимально. Там дуже багато залученості та хитрих ходів. Взяти той самий відкритий мікрофон, коли слова глядача повертають розвиток вистави зовсім у інший бік. Ця вистава – високий європейський рівень. Україна та Польща за рівнем театру знаходяться поряд.

А от таких вистав, як «Зерносховище», де збережено традиційну форму великої видовищної вистави, у нас дуже мало. Таке у Польщі рідкість. Припускаю, що це пов'язано з фінансуванням театрів.

І ще одна різниця: в Україні є театральні вистави-вертепи (у нас у конкурсі було одразу дві), а у Польщі такого формату у театральному просторі не існує. Для мене це стало відкриттям.

Людмила Монастирська — це український бренд, який знає весь світ. Її потужне лірико-драматичне сопрано вже багато років звучить на найпрестижніших музичних майданчиках — «Ла Скала» в Мілані, королівського театру Ковент-гарден у Лондоні, «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку. З початком війни голос Людмили для багатьох людей у світі став уособленням України. Її Аїда, Турандот, Леді Макбет, Абігайль, всі вони сьогодні — українки.

Після вторгнення Росії в Україну Людмила Монастирська замінила на сцені «Метрополітен-опера» в опері «Турандот» росіянку Анну Нетребко, контракт із якою розірвали через підтримку путінського режиму. Ця заміна російської зірки на українську стала символічним жестом, а коли Людмила наприкінці вистави вийшла до глядачів загорнута в український прапор, зала в захваті аплодувала стоячи.    

Вдома в якості солістки Національної опери України Людмила Монастирська виходить на сцену попри небезпеку й повітряні тривоги. А за кордоном не тільки співає, але й переконує, бореться, а ще спостерігає й аналізує. Sestry вона розповіла про те, наскільки втомилися іноземці від війни в Україні, чи варто українським артистам відмовлятися працювати на одних сценах з росіянами, чи є у світу інтерес до української музики і що могли б зробити для популяризації нашої культури українські дипломати.

Українським артистам платять менше, ніж російським

Оксана Гончарук: У квітні 2022 року гендиректор театру «Метрополітен-опера» Пітер Гелб запропонував вам замінити російську оперну зірку Анну Нетребко в партії Турандот. Ви це зробили. І з того моменту ваші імена постійно перетинаються у ЗМІ. Вас це не дратує?

Людмила Монастирська: Багатьом цікаво, що я думаю про Нетребко. Але що мені про неї думати, мені треба про себе думати. Аня працювала і працюватиме, бо має ім'я, яке вона створила ще 25 років тому.

ОГ: Але ж у вас теж ім'я?

ЛМ: Так. До того ж моя кар'єра розвивалася стрімкіше. Я не хвалюся, просто так зійшлися зірки, така вдача мені посміхнулася.

ОГ: А втім, це був прецедент, коли Анну Нетребко усунули від ролей у «Метрополітен-опера». Тим паче, всі знають, що вона була улюбленицею Пітера Гелба...

ЛМ: Їй за відсторонення від роботи виплатили компенсацію за всі заплановані наперед вистави — вона в образі не залишилась.

ОГ: Якось ви говорили, що російських артистів дуже підтримують чиновники РФ, які перебувають у США. Вони приходять на вистави цілими делегаціями й несуть своїй примі квіти оберемками. А як часто до вас на виставу приходять українські держчиновники? Для іміджу України така взаємопідтримка була б показовою.

ЛМ: Я вам поясню ситуацію не в букетах, а у відсотках.

У мене як у громадянки України в США віднімають від гонорару 30%, а у російських артистів — лише 6%. Є різниця чи ні?

І це тільки нещодавно ці відсотки з артистів РФ почали знімати, раніше вони взагалі чистими гонорари отримували. Це робилось офіційно — така ось була домовленість між Росією та США.

А у нас 30% і жодних альтернатив. До того ж їх знімають не тільки з гонорару артиста, який виходить на сцену, але й з артистів запасного складу, з так званих каверів, тобто тих, хто перебуває за лаштунками, але готовий будь-якої миті замінити колегу на сцені.

Якимось чином чиновникам РФ від культури вдалося переконати місцеву владу, що з російських артистів не потрібно знімати великий відсоток. І це справжня надпідтримка своїх на державному рівні. Я мрію, щоб українських артистів за кордоном наш держсектор теж підтримував у такий спосіб.

Тепер ви розумієте, чому росіянам дуже вигідно працювати в Америці. І їхні менеджери щосили намагаються влаштувати своїх артистів до будь-якого театру США.

ОГ: Намагання України якимось чином знизити у світі популярність російських опери та балету, прибрати зі сцени артистів із РФ — це, взагалі, дієвий захід?

ЛМ: Маю щодо цього чимдалі більше сумнівів. Ми все для цього робимо: говоримо, переконуємо, боремося, іноді навіть перемагаємо. Але загальна картинка практично не змінюється. Бо Росія нав'язувала свою культуру всьому світу не роками — десятиліттями. Величезні гроші вкладалися і вкладаються в самих артистів, вистави, пропаганду. І зрозуміло, що одразу досягти зниження цього ефекту від російської культури  не можна — на це потрібні десятиліття зусиль з боку України.

Україна оперна представлена у світі мінімально

ОГ: Усі знають російські опери та балети. З погляду бізнесу, це комерційно вигідні твори. Практично кожен театр світу має у своєму репертуарі «Євгенія Онєгіна», «Пікову даму» та «Лебедине озеро» і відмовлятися від них так просто керівники театрів не хочуть…

ЛМ: Нещодавно в Америці мене запитали, чи готова я заспівати «Пікову даму» Чайковського. Я відповіла, що як громадянка України робити цього не буду. Особливо після того, як я вийшла на сцену «Метрополітен-опера» з українським прапором. Американці все розуміють, але уточнюють про всяк випадок, чи я готова зробити це заради грошей. Проте я батьківщину не зраджую і знаю, що таку мою позицію тут поважають — громадяни США дуже віддані своїй країні і для них чийсь патріотизм добре зрозумілий і цінний. Я ж зі свого боку дорожу тим, що живу в Україні, і мені не байдуже, що у нас зараз відбувається. Тому відмова співати під російську музику з мого боку не примха, а позиція. На жаль, не всі мої колеги можуть похвалитися такою принциповістю. Тим паче коли роботи немає, людина може і змінити свої принципи. Тут я вже нікому не суддя. Хоча саме сьогодні, коли Україну нищать ракетами, коли наші хлопчики кладуть життя на фронті заради свободи України, робити цього не варто.

ОГ: Яка кількість оперних артистів з України працює сьогодні за кордоном?

ЛМ: Можна назвати до десятка імен. Це дуже мало. І тому мені здається, не треба змушувати сьогодні українських артистів добровільно йти з проєктів, до яких раптом «затесався» артист з РФ. Поясню: Україна оперна і без того у світі представлена мінімально. Припустимо, ти відмовляєшся від проєкту, принципово не бажаючи співати з громадянином країни-агресора на одній сцені, і що в результаті? Проєкт продовжує існувати, але вже за відсутності в ньому України. Ба більше, на наше місце організатори можуть покликати знов-таки росіян.

Мені здається, навпаки, ми маємо за будь-якої слушної нагоди виходити на сцену та відстоювати українську вокальну школу, демонструвати свою блискучу майстерність і раз-у-раз доводити факт того, що в Україні є чудові оперні співаки.

Ми — українці, і ми мусимо нести себе з високо піднятою головою. Не можна втрачати жодного шансу це зробити. Україна сьогодні у тренді, і кожен якісний прояв її громадян нам на користь. Його помічають. Відмовитися простіше простого, а от домогтися того, щоб тебе покликали виступити на серйозній сцені — часом це варте всього життя артиста.

І ще раз наголошу: ми не можемо впливати на кастинг-директорів великих театрів, які запрошують російських артистів. Театри також не гидують сьогодні запрошувати російських режисерів. Тож не варто переживати за те, на що не маєш змоги впливати. Треба про себе думати. Про те, де можеш вплинути. З російською махіною важко боротися на всіх фронтах.

Гасло «Культура є зброя» у нас поки не працює

ОГ: У нинішній ваш приїзд до США хтось із посольства України відвідав виставу «Набукко» в МЕТ?

ЛМ: Коли у 2022 році я брала участь у культурному проекті Ukrainian Freedom Orchestra (оркестр, сформований із 74 кращих українських музикантів-біженців — Авт.), яким керувала канадійка Кері-Лінн Вілсон, ми об'їздили багато країн, це було велике турне. Проєкт стартував 28 липня 2022 року в Польській національній опері Варшави, а заключний концерт відбувся у Вашингтоні. Тоді Оксана Маркарова (амбасадорка України в США — Ред.) відвідала концерт і навіть виголосила промову. Зараз на «Набукко» її не було. А шкода, мені б її поява на виставі була б дуже приємною. І журналісти американські тоді б точно цей момент не пропустили.

ОГ: Ukrainian Freedom Orchestra — чудовий проект, дуже сильні музиканти.

ЛМ: 2022 року в проєкті було дві солістки — я як співачка та українська піаністка Ганна Федорова, вона зараз у Амстердамі з батьками живе. На кожному концерті, а їх було 12, ми у фіналі з Ганною виходили на сцену з українськими прапорами. У 2023 році вокалісти вже не брали участі в цьому проєкті. Що буде у 2024 році — наразі невідомо.

ОГ: Коли у квітні 2022 року ви вийшли на оплески в МЕТ з українським прапором, генеральний директор театру Пітер Гелб назвав вас «сильним вокальним символом протистояння України». Зараз ви робите такі виходи?

ЛМ: Усюди, де можна виходити з українським прапором, я виходжу. Адже це не просто стихійний порив, для цього потрібно отримати дозвіл організаторів події. Ну хоча б тому, що вистави в тому ж МЕТ багатонаціональні, на сцені присутні чи не всі національності та раси світу. В таких знакових театрах у паспорт не дивляться, якщо талановита людина — велкам.

ОГ: Сьогодні ми всередині України відкриваємо для себе чудову музику, написану співвітчизниками. Чи висловлюють в Європі інтерес поставити українські опери?

ЛМ: Будь-яку національну музику насамперед потрібно пропагувати на державному рівні та вкладати у цей процес великі гроші. Просуванням української культури в принципі мають займатися одночасно наше МЗС та Мінкульт. «Культура є зброя» — таке гасло в нас має бути, але чомусь воно поки що не працює. Кожен артист на своєму робочому місці щось намагається робити від себе, але в загальному контексті цього замало.

ОГ: Як відчуваєте, люди у світі дійсно втомилися від війни в Україні?

ЛМ: Так. Втомилися дуже, це правда. А коли до нашої війни приєдналися ще трагічні події в Ізраїлі, люди зовсім розгубилися.

До мене іноді підходять іноземні колеги і прямим текстом кажуть: «Віддайте вже ваші території, як ви набридли зі своєю війною, швидше б вона закінчилася»

А що їм? До них на подвір'я не прилітають ракети. А таке вже створіння людина, коли в неї все добре і все на два кроки вперед зрозуміло, навіщо хвилюватись. Звичайні американці нині думають про те, як їм заробити зайвий долар, а якісь війни за океаном їм не дуже цікаві. Ось чому не можна втомлюватися насамперед нашим політикам — привертати увагу світу до проблем України.

«Дуже сумую за домом»

ОГ: Чи  плануєте найближчим часом якісь творчі проекти з Польщею?

ЛМ: Влітку співатиму в Польщі «Турандот». Поляки нині цікавляться моєю творчістю, особливо після проєкту Ukrainian Freedom Orchestra, оскільки вони активно брали в ньому участь. Власне, перший концерт цього проєкту пройшов у Варшавській опері. І зараз ми обговорюємо із Варшавою можливості співпраці.

ОГ: Ви знаходитесь на гастролях місяцями. Наскільки це для вас складно?

ЛМ: Важко це все. По-перше, я завжди дуже сумую за домом. А по-друге, якось забагато всього на мене навалилося останнім часом. І війна, і смерть мами — на жаль, її хвороба не залишила нам шансів. Але, незважаючи на всі випробування, намагаюсь налаштовувати себе на позитив і шукати кохання в усьому, що оточує.

ОГ: Читала в рецензіях на виставу «Набукко», де ви співаєте, що в ньому декорації хоч і гарні, але небезпечні та вимагають від артистів фізичної спритності. Тобто ви зараз не тільки співаєте, а й отримуєте те ще кардіонавантаження?

ЛМ: Іноді це більше схоже не на кардіо, а на небезпечний і навіть ризикований трюк. У центрі конструкції дуже круті й високі сходи, які ведуть до трону. При цьому конструкція темного кольору, а на сцені напівтемрява. Людині з поганим зором у цих умовах взагалі робити нема чого.

Але мене такими умовами важко налякати. Я за свою кар'єру на сцені і ноги підвертала, і зв'язки рвала. Було всяке. В одній постановці в Європі артисток змушували на підборах стрибати з висоти кількох метрів — величезний ризик для гомілкостопа. Сцена завжди була травматичним місцем: незручні нахили підлоги, слизькі сходи, особливо якщо театр олдфешн, якась стара дзіффірельєвська продукція 60-х років.

ОГ: В Україні ваші виступи періодично перериває повітряна тривога. Нещодавно «Турандот» у Дніпровському оперному, де ви співали головну партію, зупинили на дві години. І люди вперто дочекались відбою та повернулись на свох місця. Але ж для артиста ця ситуація жахлива. Як ви витримуєте ці форс-мажори?

ЛМ: Так, на виставі у Дніпрі був великий стрес. Ще б п'ять хвилин — і оркестр пішов би. А люди на цю виставу з інших міст приїхали. На щастя, ми встигли все доспівати й дограти. Сама не знаю, як витримую. На характері тримаюся. Я в роботі дуже сумлінна, для мене немає різниці — чи «Метрополітен-опера», чи Дніпровський оперний. Але важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії і відправляють в укриття?

ОГ: Ваша донька на початку війни з великими проблемами виїжджала з Києва до Європи евакуаційним потягом. Як склалася її доля та де зараз ваш син?

ЛМ: Коли почалася війна, я співала за контрактом у Неаполі, а 27 лютого поїхала до Варшави і там лишилася. Донька Аня була в Києві одна і залишала місто разом зі своїми численними домашніми вихованцями (три кішки, собака та дві папуги). То була дуже стресова евакуація. Вона виїхала до Румунії, потім переїхала до Іспанії. Але зараз донька знов у Києві — вона вже понад рік, як повернулася.

Із сином Андрієм була зовсім інша ситуація. Перед війною він їздив до Польщі, там його 24 лютого й заскочило. У квітні 2022 року він вирішив повернутися до Києва. Приїхав до мене у Варшаву і повідомив, що їде в Україну. Плакати і зупиняти сина не було сенсу, мені залишилось тільки його благословити. У мене дуже самостійні діти, вони самі приймають рішення. Син у Києві продовжує навчатися на психолога та паралельно веде свою психологічну практику. Зокрема, працює з нашими військовими — надає їм психологічну підтримку. А іноді дає професійні поради і мені. І треба зізнатися, вони мені допомагають.

ОГ: І що ж порадив ваш син?

ЛМ: Прислухатися до власної совісті, емоцій та здорового глузду, а не до чужих порад.