Оксана Гончарук
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Публікації
«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»
Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.
З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.
— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.
— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.
До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.
— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?
— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.
За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.
Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».
Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.
«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»
— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці?
— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.
— В якій формі ти б написала про ухилянтів?
— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.
Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?
— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…
— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.
До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.
Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.
— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?
— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.
І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.
«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»
— До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.
— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.
А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.
Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.
Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.
І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.
Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.
— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.
— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.
Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.
— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.
— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.
— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?
— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.
— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?
— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.
У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.
Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.
— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?
— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.
— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…
— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.
— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...
— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.
«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»
— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?
— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.
Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.
Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.
— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?
— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.
Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…
— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?
— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.
— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.
— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...
«Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю. мешкала в районі Дарниця. І повною мірою ковтнула повітря свободи 90-х — з усіма жахами та красотами. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Але письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію»...
«Видавництво Старого Лева» — одне з найпопулярніших та найактивніших в Україні, яке багато робить для перекладів та видання наших письменників іноземними мовами і навпаки — сучасної європейської літератури українською. Як розвивається книговидавництво під час війни, про смаки людей та літературний голод українців за кордоном Sestry поговорили з головною редакторкою і співзасновницею «Видавництва Старого Лева», поетесою та перекладачкою Марʼяною Савкою. Журнал Forbes включив пані Савку до списку 50 лідерок України, які ведуть країну до перемоги.
«Книжки — це якорі, які в’яжуть нас з мирними часами»
— На початку повномасштабної війни видавці книг говорили, що чимало українців перестали читати — в умовах війни людям психологічно важко сприймати текст. Така ситуація існує досі?
— Зараз дуже динамічний час, і те, що було у 2022 році, сильно відрізняється від того, що відбувається нині. На початку війни люди дійсно читали менше, адже не могли відірватися від стрічки новин. І так було фактично з усіма. А потім у багатьох відбувся процес адаптації до воєнних умов. Життя наше вже ніколи не буде таким, як було, але в кожного залишились якісь якорі, які вʼяжуть з мирними часами. І саме книжки для багатьох виявились такими якорями. І те, що книжки не випали зі споживчого кошика, стало підставою для буму відкриття нових книгарень в Україні.
— «Видавництво Старого Лева» теж відкрило чимало нових книгарень за останні два роки, з чим вас можна щиро привітати. Цей розквіт під час активної фази війни виглядає як феномен.
— Це дійсно дуже несподівано. Іноземці від цього взагалі в шоці. Здається, що через війну у нас тут нічого не може відбуватися, і читати книжки ми теж не мали б. Але у нас у Львові восени 2022 року відкрилася книгарня-кав'ярня, потім в 2023 році ще одна книгарня, а також трамвайчик-книгарня «книги. кава. вініл», де грають музику на вінілах.
Потім у Києві відкрився великий простір, зараз йде ремонт у книгарні в Одесі, плюс плануємо зробити книгарню-кавʼярню в Івано-Франківську. Ну і наостанок відкриваємо книгарню Старого Лева в містечку Копичинці, звідки я родом.
— У Києві минулоріч на додачу до ваших з'явилося ще кілька книжкових крамниць. Це великі простори, заповнені людьми, які читають, купують книжки, неспішно п'ють каву, в той час коли над головами літають смертоносні ракети...
— Виглядає, що суспільство прокидається в якомусь новому книжковому вимірі. І це дуже добре.
Тому що ми бачимо величезний регрес дитячого читання, спричинений тим, що діти пішли у 2020-му на карантин і якийсь час не навчалися, бо не у всіх була можливість онлайну. Ну і вчитися дистанційно читати — таке собі заняття. І зараз треба робити все, аби не втратити декілька поколінь читачів.
Щодо інших видавництв, то за останній рік багато хто збільшив свої продажі і був зовсім не в мінусах. І сьогодні ми відчуваємо жорстку конкуренцію. На ринку зʼявилося чимало амбітних проєктів і сильних гравців.
— І це при тому, що з 2022 року ціни на книжки відчутно зросли, хоча б через подорожчання паперу. Але це, виходить, людей не зупиняє.
— Люди почали всмоктувати мистецтво в усіх його проявах. Ми почали дозволяти собі те, що раніше не дозволяли. І це теж важливо, тому що на питання, що буде далі, ніхто не може дати відповідь. Людина каже собі приблизно таке: «Чому я буду собі це забороняти, я ж не знаю, скільки взагалі залишилось цього життя». Люди не бачать сенсу економити, воліють жити на повну, відчувати життя.
— Щодо всмоктування мистецтв вірно підмічено. У Києві, наприклад, до жодного театру не можна день у день придбати квиток, все розкуплено на місяць наперед…
— Походи до театру та на концерти важливі, тому що нам потрібні такі емоції. Плюс обмін живими енергіями самих глядачів (це тягнеться ще з тих пір, як нас закрили на карантин). Чимало людей неочікувано почали займатися різними мистецькими практиками.
— Які книги сьогодні українцям більше до смаку, які жанри приваблюють?
— Все, звичайно, індивідуально, але я бачу, що насамперед зараз затребувана художня література: романи, фентезі, фантастика. Плюс світові бестселери — жіночі, психологічні, пригодницькі романи та трилери. Я тішуся, що найбільш популярним сьогодні серед авторів наших книжок є український автор Іларіон Павлюк та його роман «Я бачу, вас цікавить пітьма». Ця книжка не є легкою, це не чтиво, а складний психологічний, багатошаровий з купою сюжетних ліній трилер.
Але всі хочуть бути в темі, хочуть бути інтелектуально наповненими і читати те, що й суспільство. І ще я з радістю можу повідомити, що Іларіон Павлюк зараз пише нову книжку.
— А яка книга останнім часом вразила вас?
— Книжка короткої прози Олени Лотоцької «Ангели в намистах». Вона вийшла минулоріч восени. Це просто якийсь поліський Стефаник. Олена пише дуже смачною середньо-поліською говіркою, яка для неї є рідною. При цьому психологічно ця книжка пробирає. Дуже непросте письмо, щільне і класне.
А з нехудожніх мені останнім часом сподобалися книжка Ювала Ноя Харарі «Sapiens: Людина розумна. Коротка історія людства» та дослідження міфології людства Джозефа Кемпбелла «Тисячоликий герой».
А ще у нас вийшла книга Олени Чернінької «Лемберґ: Мамцю, ну не плач» — це дуже особлива для мене книга, її написала моя близька подруга про свого сина, який зник безвісті у Бахмуті.
Україна — перша в Європі з видавництва дитячих книжок
— Ми говорили про книжкові смаки українців, а що можете сказати про аналогічні смаки поляків? Правда, що в Польщі набагато більше читають книжки, написані жінками?
— Як ми говоримо, наприклад, про популярність скандинавських детективів, так само можна говорити і про жіночу польську прозу. Вона потужна, її багато — і це класно. Я б хотіла, щоб в Україні теж був якийсь такий тренд і всі б казали, приміром: «О, Україна — це крута есеїстика» абощо. Бо це — ідентифікатори.
— Ми можемо (більшою мірою завдяки «Видавництву Старого Лева») говорити про те, що Україна лідирує в Європі в жанрі нон-фікшн для дітей і взагалі в дитячій літературі. В 2023 році ви взагалі стали Найкращим дитячим видавництвом Європи.
— Так, у 2023 році на Болонському книжковому ярмарку дитячої книжки ми отримали Bologna Prize for the Best Children’s Publishers of the Year у категорії «Європа», тобто нас визнали дитячим видавництвом №1 в Європі.
Але це досягнення — наслідок того, що у 2019 році ми перемогли в жанрі нон-фікшн в книжковому конкурсі в Болоньї з книгами Романи Романишин «Я так бачу» та Андрія Лесіва «Голосно. Тихо. Пошепки». У нас є трохи хороших авторів в цьому жанрі. Ми навіть продаємо ці книжки за кордон. Нещодавно видали книжку про шоколад («Мандрівка шоколаду» Олександра Орлова — Авт.), і вона дуже гарно зайшла на іноземний і український ринки. А зараз разом з творчим колективом «Книги-мандрівки» робимо серію книжок для дітей про українські міста і велику ілюстровану книгу про Олімпійські ігри у світі. Отакий хороший тренд.
І це стосується не тільки нас, чимало інших українських видавництв мають дуже класну лінійку дитячої літератури — як художньої, так і освітньої.
— Взагалі, дитяча література — це фішка вашого видавництва. Коли заходиш до вашої крамниці, відірватись від цих яскравих видань неможливо навіть дорослим.
— А ще ми намагаємось сьогодні відкривати в Україні нові жанри. Наприклад, книжки-картинки. Але поки що люди все ж краще розуміють книжки, в яких більше тексту.
Ми опанували такий жанр, як сайлентбук, тобто книжки взагалі без тексту, аде з дуже серйозною візуальною складовою. Це складний жанр, в якому у нас немає тривалої традиції. Для ознайомлення раджу сайлентбук «Жовтий метелик» Сашка Шатохіна — така собі «тиха книжка» про життя після війни.
— Які у «Видавництва Старого Лева» плани на цей рік?
— На 2024 рік у нас заплановано видання понад 200 книжок — українських й іноземних. З них трохи більше 50% — дитячі.
— Що ви робите для того, щоб українська книжка приходила до тих, хто не в Україні?
— У перший період війни до цього долучилися волонтери, які знаходили можливість замовляти книжки та передавати їх за кордон. Тоді вони нам дуже допомогли пережити кризові часи. Сьогодні наше видавництво надсилає книги за кордон, для цього треба просто оформити замовлення на нашому сайті.
Нам сьогодні дуже б не хотілося втрачати звʼязок з українцями, які перебувають за межами України. Але я розумію, що багато чого залежить від них самих, від того, як вони налаштовані.
Величезна кількість дітей, які поїхали з України, насамперед дітей зі Сходу, так ніколи і не навчаться розмовляти українською. Тому що вдома українська не була їхньою рідною мовою, а коли вони потрапили за кордон, то стали вивчати місцеву — польську, німецьку, англійську.
Ми мусимо це розуміти, як і те, що частина українців вже ніколи не повернеться. Але разом з тим мусимо зробити так, щоб кожну людину, яка зараз там, чекало в Україні її законне місце. І це дуже відповідальний момент з боку тих, хто говорить: «Повертайтесь!».
— І книжка в цій історії є таким собі метафоричним містком між батьківщиною і закордоном. Вона ж як частина рідної домівки.
— Так. У Польщі, наприклад, ми намагаємося підтримувати нашу українську аудиторію — влаштовуємо читання, презентуємо книжки. В Кракові є книгарня «NIĆ» — ми там робили чимало різних івентів для українців.
«Книжковий ринок у Польщі — це стратегія держави. Тоді як український уряд не виділяє на книги жодної копійки»
— Я бачу, що Євгенію Кузнецову перекладають польською або «Абрикоси зацвітають вночі» Олі Русіної. Є розуміння, що в Польщі сьогодні особливо цікаво в українській літературі?
— Складно чимось зацікавити тих, у кого є свій власний дуже великий книжковий ринок. Нам до поляків далеко в цьому сенсі. Часто вони шукають авторів, які популярні в Україні, яких знають особисто (тут близькість і звʼязки мають значення). Шукають книжки на ті історичні теми, які їм можуть бути близькі.
— Ви сказали, що нам до книжкового ринку Польщі ще далеко. А в чому вони в цьому сенсі сильніші?
— Ставлення держави до книжкового бізнесу, галузі і до читання як до такої дуже суперважливої складової освітнього і культурного процесу.
Свого часу поляки теж пережили кризу читання. Вони теж проходили дуже багато кіл пострадянських трансформацій. Але в якийсь момент розробили дуже серйозну суспільну стратегію «Cała Polska czyta dzieciom» — яка була по суті великою суспільною грою з промоціями дитячого читання, в яку були втягнуті всі: політики, бізнесмени, зірки культури і науки.
І це все проходило за підтримки державних інституцій і муніципалітетів. Вони дуже круто працюють з дитячими письменниками — ті приходять в школи та спілкуються з дітьми. Ці проекти мають донорську підтримку. Проходить також чимало книжкових фестивалів. У поляків дуже добре розвинена мережа книгарень. В них велика кількість видавництв, є також кілька сильних інституцій, серед яких Instytut Książki, який власне керує книжковим процесом, відстоює правові інтереси видавців на міжнародному рівні. Книжковий ринок в Польщі — це стратегія держави. І важливо, що вони розуміють, що роблять одну велику справу. Є в цьому такий синергійний момент.
— В Україні щось подібне відбувається, чи у нас книжки окремо і чиновники окремо?
— Українська держава не підтримує книговидавців жодною копійкою, не фінансує бібліотеки. Міністерство культури вирішило, що зараз культура не на часі. В бюджеті нашого мінкульту нічого не закладено на книжки.
— Як вважаєте, смартфон колись переможе паперову книгу?
— Важко сказати, але ми все робимо, щоб книжка вистояла. Сильно некорисно читати на ніч телефон, тоді як читати паперові книжки, навпаки — мозок поволі розслабляється і готується до легкого засинання. І для того, щоб розвивати образне і стратегічне мислення, теж потрібна паперова книжка.
Американці дослідили, що діти, які читають паперові книжки, набагато сильніші, ніж ті, котрі читають лише електронні книжки. Вони успішніше вступають в університети і будь-які навчальні заклади. Але наше міністерство освіти, навпаки, закликає вчитись з електронних підручників.
Це погано, тому що таке читання вбиває давню поведінкову традицію тримати книжку в руках, гортати сторінки. Сенсорика, тактильність насправді дуже потрібні людському мозку — від цього відмовлятися не можна.
— Готуючись до інтерв'ю, я мандрувала вашим фейсбуком і зрозуміла, що у вас 35 годин на добу замість звичайних 24. І вірші пишете, і малюєте, і зустрічі проводите, а ще у вас тур з вашою книжкою «Люди на каві». Все це дуже мотивує, але питання: звідки ви на все це берете сили під час війни, коли кожному так важко?
— Така вже мені дісталась вдача. Я страшенно не люблю сидіти без діла. Звичайно, страждаю від того трешу, в якому ми вже два роки живемо, але весь час знаходжу методи, як з цього виходити. Мене особисто дуже мотивує сцена — це моє особисте місце свободи.
Ми мусимо памʼятати про себе, бо це інстинкт самозбереження, а якщо ми втрачаємо його, то ми вже нікому нічим не допоможемо. Це як з ситуацією в літаку, коли потрібно одягнути маску спершу на себе, а потім на дитину. Наше тіло — не бездонна ресурсна бочка, воно дуже швидко здає. Тому за будь-яких умов треба намагатися про себе дбати, а не вбивати постійними неврозами та стресами.
Ціни на книги зросли, але читачів це не зупиняє. «Ми почали дозволяти собі те, що раніше не дозволяли. І це важливо, адже на питання, що буде далі, ніхто не може дати відповідь. Людина каже собі: «Чому я буду собі це забороняти, я ж не знаю, скільки взагалі залишилось цього життя». Українці не бачать сенсу економити, воліють жити на повну, відчувати життя», — пояснює редакторка та співзасновниця «Видавництва Старого Лева»
Польська кураторка театральних проєктів і мистецтвознавиця Лєна Творковська сьогодні може багато розповісти про сучасний український театр, хоча до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця тема не перебувала в фокусі її професійних інтересів. Але саме арт-резиденції, організовані Лєною як фахівцем Театрального інституту ім. Збіґнєва Рашевського у березні 2022 року у Варшаві, прийняли українських акторів та театральних діячів, які тікали від війни. До того ж тепер Лєна Творковська — членкиня міжнародного журі всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії GRA.
Sestry поговорили з Лєною про український театр у Польщі, про те, як творчі люди асимілюються в країні, яка дала їм притулок, чому полякам цікаві вистави, що йдуть українською мовою, та які міжнародні колаборації складаються між двома країнами.
«Театральний фестиваль в умовах війни — це геройство»
Оксана Гончарук: Нещодавно ви провели в Україні дев'ять днів. Не боялися їхати?
Лєна Творковська: Я не збиралася боятися, адже українці живуть у цій війні вже майже два роки. До того ж у Польщі ми теж цю війну проживаємо. Так, ми не маємо бомбардувань, але новини кожного дня починаються з війни. До того ж маю в Києві дуже близьку подругу, тому почуваюся залученою.
ОГ: Вас не дивує, що під час війни у країні влаштовують театральні конкурси?
ЛТ: Провести театральний фестиваль у таких умовах — це справжнє геройство. Я не розумію, як організаторам все вдалося довести до кінця. Думаю, що в Польщі в умовах війни ніхто б не наважився на таке і ніхто не дав би на це грошей. А тут не лише роздали премії, а й зробили це з розмахом.
ОГ: У вас як у члена журі була нелегка місія. Треба було під час війни подивитися 12 вистав у чотирьох містах України, виставити оцінки, визначити фаворитів.
ЛТ: Наші з колегами (фіналістів премії оцінювало журі з представників п’яти європейських країн, — Авт.) поїздки країною були вимушеним форматом. Але ж не можна було привезти всі вистави із шорт-листа до Києва, як це робилося до війни. Натомість ми змогли побачити вистави у їхньому культурному середовищі: в Івано-Франківську, Рівному, Львові та Києві.
ОГ: Яке враження після поїздки на фестиваль «ГРА» склалося у вас від України та представників українського театру?
ЛТ: Для мене зустріч з українцями не стала сюрпризом, адже сьогодні чимало українських акторів та режисерів живуть і працюють у Польщі. Сама я працюю в Театральному інституті Збігнєва Рашевського у Варшаві, і ще до початку вторгнення 24 лютого 2022 року у нас була програма резиденції для представників театральних професій. Після вторгнення цю програму розширили, і вже у березні 2022-го ми відкрили набір на резиденції для артистів з України. За весь час прийняли близько 140 українців. Багато хто з тих, хто приїхав до нас у 2022 році, продовжують жити і працювати в Польщі дотепер.
Більшість акторів у нас на резиденціях каже, що коли Україна переможе, вони розвиватимуть театр на батьківщині, використовуючи нові ідеї та європейський досвід
ОГ: Яким є результат ваших резиденцій за два роки?
ЛТ: У перший рік повномасштабної війни результатом резиденцій стала низка великих театральних проєктів. Минулоріч було більше читань та перформансів. До нас приїжджали драматурги, режисери та актори. Останнім без резиденції особливо непросто знайти місце в польських театрах. А резиденції дають змогу підключати польські театри, через які можна знайти режисерів. В результаті з'явилися цікаві змішані проєкти, переважно камерні.
ОГ: Вистави, які ставлять українці в Польщі, віддзеркалюють страшну воєнну дійсність?
ЛТ: В 2022 році всі проєкти були про війну. Відбувалося її перше переживання. Через рік це переживання вже стало переосмислюватись. Вже у листопаді 2023 року під час зустрічі резидентів з України їхні думки щодо війни як основної теми для вистав розійшлися. Одні були впевнені, що не говорити про війну неможливо, бо вона довкола нас. Деякі ж наголошували, що вони насамперед актори і вже потім актори українські, тому треба продовжувати грати, не фокусуючись на війні.
У пошуках атмосфери нормальності
ОГ: Вистави, створені українцями, знаходять у Польщі глядача?
ЛТ: Так. Адже українські актори та режисери здебільшого мають потребу розповісти про те, що відбувається, вони відчувають місію донести біль цієї війни до європейців.
Мені здається, що коли польські глядачі йдуть на виставу, створену українцями, то очікують саме на розповідь про війну в тій чи іншій формі
ОГ: Якою мовою йдуть у Польщі такі вистави?
ЛТ: Здебільшого українською із польськими субтитрами, тому поляків приходить чимало. Проте вистави ці насамперед адресовані українському глядачеві. Українців же у нас зараз багато, і їм хочеться час від часу подивитися виставу рідною мовою. Особливо така можливість важлива для дітей, тому є попит саме на дитячі вистави.
До речі, ось що я помітила: в Україні крім вистав, виділених організаторами премії «ГРА» в окрему категорію («За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни»), інші постановки не були пов'язані з війною. Мені здалося, що така «невоєнна» тематика обирається українськими театрами, щоб зберегти сьогодні атмосферу нормальності.
ОГ: А мені здається, що для п'єс про нашу війну, масштабних, з певними висновками, ще не настав час. Бо ніхто цю чортову війну поки що не прожив до кінця, не відрефлексував.
ЛТ: Військова тема — це наразі процес. Для неї потрібна нова мова. І поки авторам бракує засобів, щоб про все це розповісти.
Життя на випадок війни
ОГ: У польському Бидгощі минулого року відбулася прем'єра вистави «Життя на випадок війни» українською мовою, яка мала успіх на кількох польських фестивалях та була добре прийнятий публікою. Як вона з'явилася?
ЛТ: У цьому проєкті об'єднали свої сили драматургиня Лена Лягушонкова, польська режисерка Уля Кіяк та ще п'ять дуже різнопланових українських артисток. Усі вони опинилися після початку вторгнення в Польщі — у Бидгощі та Остромецьку. Дівчатка зустрілися, і в них майже відразу з'явилася ідея постановки — розповісти взяті з соцмереж історії війни, що відбуваються в реальному часі, драматургічно поєднуючи їх з інструкціями і туторіалами, яких тоді з'явилося дуже багато, як офіційних так і неофіційних.
Ну, наприклад, як поводитись під час тривоги, що робити при хімічній та ядерній атаці, як вкрасти танк... Завдяки співпраці одразу трьох інституцій — Польського театру у Бидгощі, Театру ім. Вільяма Хожиці у Торуні та Міського центру культури у Бидгощі — цю ідею вдалося реалізувати.
Прем'єра вистави відбулася під час Міжнародного театрального фестивалю «Контакт» у Торуні, а пізніше вона була представлений на фестивалі Прапрем'єр у Бидгощі та на фестивалі «Божественна комедія« у Кракові.
«Було б чудово показати виставу «Зерносховище» в Європі — всі б побачили, що в Україні триває інтенсивний театральний процес»
ОГ: Повертаючись до української театральної премії GRA, яку організатори провели за результатами двох важких воєнниих років, яка з вистав вразила вас особисто?
ЛТ: Мене приголомшила вистава «Зерносховище» у Рівненському музично-драматичному театрі, поставлена за відомою п'єсою Наталки Ворожбит. Вона дуже видовищна. Було б чудово показати таку виставу в Європі — всі б тоді побачили, наскільки інтенсивний театральний процес в Україні.
ОГ: «Зерносховище» — абсолютний лідер премії, який здобув перемогу в чотирьох основних номінаціях. Чим ця вистава так зачепила міжнародне журі?
ЛТ: Вона був визнана переможцем одноголосно, бо це дуже потужна вистава з цікавими ролями і з чудовою режисурою Максима Голенка. Виявилося, що Голенко — директор театру у Львові. І ось ця міграція творчих людей в Україні цікава сама собою. У тому ж «Зерносховищі» головну роль грає актор Марк Дробот, який отримав за свого Книжника Мортка приз «За найкращу чоловічу роль». Марк — київський актор (працює в Київському Молодому театрі, — Авт.), але зіграв таку знакову роль саме в Рівному.
ОГ: Ще одним фаворитом журі стала моновистава «Білка, яка прожила 100 років». Ця зворушлива та затишна жіноча драма отримала три статуетки GRA, і мені здається, що представники Театру «Золоті ворота» самі очманіли від цього тріумфу.
ЛТ: По-перше, там величезна жіноча роль. Актриса Віталіна Біблів грає блискуче. До того ж в основі вистави чудовий текст Олега Михайлова, який отримав за свою п'єсу «Спеціальний приз журі».
ОГ: Що скажете про рівень драматургії в Україні?
ЛТ: Досі мало знала про українських драматургів. Знала Наталку Ворожбит та ще кількох топ-авторів, читала тексти молодих українських драматургів у перекладах. Я працюю також у Польському театрі в Бидгощі, де у 2021 році заснували міжнародну премію в галузі сучасної драматургії «Аврора» і першого ж року ми мали фіналістку з України Лену Лягушонкову.
А потім ми відкрили набір для текстів українською мовою — їх зібралося понад сотня. Виявилося, що в Україні є дуже сильні молоді автори. В результаті фіналістами премії «Аврора» стали дві українські драматургині Ніна Захоженко та Люда Тимошенко. До лонг-листа також увійшли українські тексти.
ОГ: Є щось, чого бракує українським драматургам, аби їхні п'єси радо брали європейські театри?
ЛТ: Їм всього вистачає.
Рівень багатьох українських текстів є дійсно високим, абсолютно європейським. Просто п'єси раніше не перекладалися, тож ми про них нічого не знали. Зараз ситуація з перекладами трохи краща, і світ починає пізнавати український театр
British Council має проєкт з перекладу, Український інститут публікує переклади п'єс англійською мовою. У Театральному інституті в 2022 році у співпраці з видавництвом Warsztaty kultury з Любліна та Українським інститутом було видано антологію з текстами шести українських авторів. Обкладинка антології «Інсект» — за однойменним текстом Олени Кудаєвої. В результаті п'єси, що входять до антології, почали брати польські режисери, і вже було кілька прем'єр.
Зараз у Європі велика увага до української культури, що має велике значення для її розвитку. Українські артисти сьогодні працюють у багатьох країнах — народжуються нові творчі колективи, співпраці, проєкти. А ті, хто залишився вдома, працюють для того, щоб театр продовжував розвиватися всупереч війні і в Україні.
ОГ: Польські актори не бунтують, як фермери, через те що до їхніх лав вливаються українські колеги?
ЛТ: Все відбувається природно, хоча кажуть, що театр — це дуже закрита територія, куди важко потрапити. Але представники українського театру добре адаптуються.
ОГ: У 2024 році Театральний інститут Збігнєва Рашевського планує проводити нову театральну резиденцію для українців?
ЛТ: Ми дуже сподіваємося, що це станеться, але зараз маємо перехідний період. Після нещодавніх виборів у Польщі змінився склад уряду, відповідно, у нас новий міністр культури. Минулоріч програму резидентури затверджував попередній міністр, і наразі не зрозуміло, як ця ініціатива розвиватиметься. Звичайно, дуже хотілося б отримати дотацію, оскільки у нас багато проєктів, реалізація яких можлива тільки завдяки цим резиденціям.
Чимало польських театрів також на неї сподіваються, тому що ця резиденція має двоетапний формат. Перший етап — це прийом заявок від театрів, які готові взяти українських артистів. Другий етап — набір акторів. Актори можуть обирати собі театр. Це такий собі матчмейкінг, завдяки якому ми поєднуємо актора та театр. Якщо це група акторів, яка має певні вимоги, ми знаходимо їм театр, який цим вимогам відповідає. Це складний процес, але цікавий.
Цього року резиденти, які раніше були абсолютно розрізненими, стали інтегрованішими. Тобто вони об'єднуються, створюють проєкти і далі пропонують їх театрам. І всі ці колаборації обіцяють багато цікавих театральних вистав.
«За рівнем театру Україна і Польща знаходяться поряд»
ОГ: Хотілося б від вас як від театрального практика почути, чим відрізняються український та польський театри.
ЛТ: У нас дійсно дуже різні театри. Хоч і в Україні у різних регіонах він різний. Мені дуже важко дати визначення українського театра.
ОГ: Можливо, варто оцінити підходи до глядача?
ЛТ: У межах тієї самої премії GRA ми віддали перемогу в номінації «За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, художнього синтезу та перформативних форм» виставі «146 зірок, видимих неозброєним оком». Дивилися його у Львівському драмтеатрі ім. Лесі Українки, — Авт.).
І коли завіса впала, я зрозуміла, що ми взагалі нічого не знаємо про український театр
Це вистава базується на інтерактиві з глядачем, що дуже ризиковано навіть для Польщі. У нас глядачі звикли до інтеракції, перформативних дій, коли їх залучають до вистави, але здивувати їх дуже важко. А «146 зірок» захопили глядача максимально. Там дуже багато залученості та хитрих ходів. Взяти той самий відкритий мікрофон, коли слова глядача повертають розвиток вистави зовсім у інший бік. Ця вистава – високий європейський рівень. Україна та Польща за рівнем театру знаходяться поряд.
А от таких вистав, як «Зерносховище», де збережено традиційну форму великої видовищної вистави, у нас дуже мало. Таке у Польщі рідкість. Припускаю, що це пов'язано з фінансуванням театрів.
І ще одна різниця: в Україні є театральні вистави-вертепи (у нас у конкурсі було одразу дві), а у Польщі такого формату у театральному просторі не існує. Для мене це стало відкриттям.
Польська мистецтвознавиця Лєна Творковська розповідає: «2022 року всі проєкти українців у Польщі були про війну. Це було її перше переживання. Тепер воно переосмислюється. Думки резидентів з України щодо війни як основної теми для вистав розійшлися. Одні впевнені, що не говорити про війну неможливо, бо вона довкола нас. Деякі ж кажуть, що вони насамперед актори і вже потім актори українські, і треба грати, не фокусуючись на війні»
Людмила Монастирська — це український бренд, який знає весь світ. Її потужне лірико-драматичне сопрано вже багато років звучить на найпрестижніших музичних майданчиках — «Ла Скала» в Мілані, королівського театру Ковент-гарден у Лондоні, «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку. З початком війни голос Людмили для багатьох людей у світі став уособленням України. Її Аїда, Турандот, Леді Макбет, Абігайль, всі вони сьогодні — українки.
Після вторгнення Росії в Україну Людмила Монастирська замінила на сцені «Метрополітен-опера» в опері «Турандот» росіянку Анну Нетребко, контракт із якою розірвали через підтримку путінського режиму. Ця заміна російської зірки на українську стала символічним жестом, а коли Людмила наприкінці вистави вийшла до глядачів загорнута в український прапор, зала в захваті аплодувала стоячи.
Вдома в якості солістки Національної опери України Людмила Монастирська виходить на сцену попри небезпеку й повітряні тривоги. А за кордоном не тільки співає, але й переконує, бореться, а ще спостерігає й аналізує. Sestry вона розповіла про те, наскільки втомилися іноземці від війни в Україні, чи варто українським артистам відмовлятися працювати на одних сценах з росіянами, чи є у світу інтерес до української музики і що могли б зробити для популяризації нашої культури українські дипломати.
Українським артистам платять менше, ніж російським
Оксана Гончарук: У квітні 2022 року гендиректор театру «Метрополітен-опера» Пітер Гелб запропонував вам замінити російську оперну зірку Анну Нетребко в партії Турандот. Ви це зробили. І з того моменту ваші імена постійно перетинаються у ЗМІ. Вас це не дратує?
Людмила Монастирська: Багатьом цікаво, що я думаю про Нетребко. Але що мені про неї думати, мені треба про себе думати. Аня працювала і працюватиме, бо має ім'я, яке вона створила ще 25 років тому.
ОГ: Але ж у вас теж ім'я?
ЛМ: Так. До того ж моя кар'єра розвивалася стрімкіше. Я не хвалюся, просто так зійшлися зірки, така вдача мені посміхнулася.
ОГ: А втім, це був прецедент, коли Анну Нетребко усунули від ролей у «Метрополітен-опера». Тим паче, всі знають, що вона була улюбленицею Пітера Гелба...
ЛМ: Їй за відсторонення від роботи виплатили компенсацію за всі заплановані наперед вистави — вона в образі не залишилась.
ОГ: Якось ви говорили, що російських артистів дуже підтримують чиновники РФ, які перебувають у США. Вони приходять на вистави цілими делегаціями й несуть своїй примі квіти оберемками. А як часто до вас на виставу приходять українські держчиновники? Для іміджу України така взаємопідтримка була б показовою.
ЛМ: Я вам поясню ситуацію не в букетах, а у відсотках.
У мене як у громадянки України в США віднімають від гонорару 30%, а у російських артистів — лише 6%. Є різниця чи ні?
І це тільки нещодавно ці відсотки з артистів РФ почали знімати, раніше вони взагалі чистими гонорари отримували. Це робилось офіційно — така ось була домовленість між Росією та США.
А у нас 30% і жодних альтернатив. До того ж їх знімають не тільки з гонорару артиста, який виходить на сцену, але й з артистів запасного складу, з так званих каверів, тобто тих, хто перебуває за лаштунками, але готовий будь-якої миті замінити колегу на сцені.
Якимось чином чиновникам РФ від культури вдалося переконати місцеву владу, що з російських артистів не потрібно знімати великий відсоток. І це справжня надпідтримка своїх на державному рівні. Я мрію, щоб українських артистів за кордоном наш держсектор теж підтримував у такий спосіб.
Тепер ви розумієте, чому росіянам дуже вигідно працювати в Америці. І їхні менеджери щосили намагаються влаштувати своїх артистів до будь-якого театру США.
ОГ: Намагання України якимось чином знизити у світі популярність російських опери та балету, прибрати зі сцени артистів із РФ — це, взагалі, дієвий захід?
ЛМ: Маю щодо цього чимдалі більше сумнівів. Ми все для цього робимо: говоримо, переконуємо, боремося, іноді навіть перемагаємо. Але загальна картинка практично не змінюється. Бо Росія нав'язувала свою культуру всьому світу не роками — десятиліттями. Величезні гроші вкладалися і вкладаються в самих артистів, вистави, пропаганду. І зрозуміло, що одразу досягти зниження цього ефекту від російської культури не можна — на це потрібні десятиліття зусиль з боку України.
Україна оперна представлена у світі мінімально
ОГ: Усі знають російські опери та балети. З погляду бізнесу, це комерційно вигідні твори. Практично кожен театр світу має у своєму репертуарі «Євгенія Онєгіна», «Пікову даму» та «Лебедине озеро» і відмовлятися від них так просто керівники театрів не хочуть…
ЛМ: Нещодавно в Америці мене запитали, чи готова я заспівати «Пікову даму» Чайковського. Я відповіла, що як громадянка України робити цього не буду. Особливо після того, як я вийшла на сцену «Метрополітен-опера» з українським прапором. Американці все розуміють, але уточнюють про всяк випадок, чи я готова зробити це заради грошей. Проте я батьківщину не зраджую і знаю, що таку мою позицію тут поважають — громадяни США дуже віддані своїй країні і для них чийсь патріотизм добре зрозумілий і цінний. Я ж зі свого боку дорожу тим, що живу в Україні, і мені не байдуже, що у нас зараз відбувається. Тому відмова співати під російську музику з мого боку не примха, а позиція. На жаль, не всі мої колеги можуть похвалитися такою принциповістю. Тим паче коли роботи немає, людина може і змінити свої принципи. Тут я вже нікому не суддя. Хоча саме сьогодні, коли Україну нищать ракетами, коли наші хлопчики кладуть життя на фронті заради свободи України, робити цього не варто.
ОГ: Яка кількість оперних артистів з України працює сьогодні за кордоном?
ЛМ: Можна назвати до десятка імен. Це дуже мало. І тому мені здається, не треба змушувати сьогодні українських артистів добровільно йти з проєктів, до яких раптом «затесався» артист з РФ. Поясню: Україна оперна і без того у світі представлена мінімально. Припустимо, ти відмовляєшся від проєкту, принципово не бажаючи співати з громадянином країни-агресора на одній сцені, і що в результаті? Проєкт продовжує існувати, але вже за відсутності в ньому України. Ба більше, на наше місце організатори можуть покликати знов-таки росіян.
Мені здається, навпаки, ми маємо за будь-якої слушної нагоди виходити на сцену та відстоювати українську вокальну школу, демонструвати свою блискучу майстерність і раз-у-раз доводити факт того, що в Україні є чудові оперні співаки.
Ми — українці, і ми мусимо нести себе з високо піднятою головою. Не можна втрачати жодного шансу це зробити. Україна сьогодні у тренді, і кожен якісний прояв її громадян нам на користь. Його помічають. Відмовитися простіше простого, а от домогтися того, щоб тебе покликали виступити на серйозній сцені — часом це варте всього життя артиста.
І ще раз наголошу: ми не можемо впливати на кастинг-директорів великих театрів, які запрошують російських артистів. Театри також не гидують сьогодні запрошувати російських режисерів. Тож не варто переживати за те, на що не маєш змоги впливати. Треба про себе думати. Про те, де можеш вплинути. З російською махіною важко боротися на всіх фронтах.
Гасло «Культура є зброя» у нас поки не працює
ОГ: У нинішній ваш приїзд до США хтось із посольства України відвідав виставу «Набукко» в МЕТ?
ЛМ: Коли у 2022 році я брала участь у культурному проекті Ukrainian Freedom Orchestra (оркестр, сформований із 74 кращих українських музикантів-біженців — Авт.), яким керувала канадійка Кері-Лінн Вілсон, ми об'їздили багато країн, це було велике турне. Проєкт стартував 28 липня 2022 року в Польській національній опері Варшави, а заключний концерт відбувся у Вашингтоні. Тоді Оксана Маркарова (амбасадорка України в США — Ред.) відвідала концерт і навіть виголосила промову. Зараз на «Набукко» її не було. А шкода, мені б її поява на виставі була б дуже приємною. І журналісти американські тоді б точно цей момент не пропустили.
ОГ: Ukrainian Freedom Orchestra — чудовий проект, дуже сильні музиканти.
ЛМ: 2022 року в проєкті було дві солістки — я як співачка та українська піаністка Ганна Федорова, вона зараз у Амстердамі з батьками живе. На кожному концерті, а їх було 12, ми у фіналі з Ганною виходили на сцену з українськими прапорами. У 2023 році вокалісти вже не брали участі в цьому проєкті. Що буде у 2024 році — наразі невідомо.
ОГ: Коли у квітні 2022 року ви вийшли на оплески в МЕТ з українським прапором, генеральний директор театру Пітер Гелб назвав вас «сильним вокальним символом протистояння України». Зараз ви робите такі виходи?
ЛМ: Усюди, де можна виходити з українським прапором, я виходжу. Адже це не просто стихійний порив, для цього потрібно отримати дозвіл організаторів події. Ну хоча б тому, що вистави в тому ж МЕТ багатонаціональні, на сцені присутні чи не всі національності та раси світу. В таких знакових театрах у паспорт не дивляться, якщо талановита людина — велкам.
ОГ: Сьогодні ми всередині України відкриваємо для себе чудову музику, написану співвітчизниками. Чи висловлюють в Європі інтерес поставити українські опери?
ЛМ: Будь-яку національну музику насамперед потрібно пропагувати на державному рівні та вкладати у цей процес великі гроші. Просуванням української культури в принципі мають займатися одночасно наше МЗС та Мінкульт. «Культура є зброя» — таке гасло в нас має бути, але чомусь воно поки що не працює. Кожен артист на своєму робочому місці щось намагається робити від себе, але в загальному контексті цього замало.
ОГ: Як відчуваєте, люди у світі дійсно втомилися від війни в Україні?
ЛМ: Так. Втомилися дуже, це правда. А коли до нашої війни приєдналися ще трагічні події в Ізраїлі, люди зовсім розгубилися.
До мене іноді підходять іноземні колеги і прямим текстом кажуть: «Віддайте вже ваші території, як ви набридли зі своєю війною, швидше б вона закінчилася»
А що їм? До них на подвір'я не прилітають ракети. А таке вже створіння людина, коли в неї все добре і все на два кроки вперед зрозуміло, навіщо хвилюватись. Звичайні американці нині думають про те, як їм заробити зайвий долар, а якісь війни за океаном їм не дуже цікаві. Ось чому не можна втомлюватися насамперед нашим політикам — привертати увагу світу до проблем України.
«Дуже сумую за домом»
ОГ: Чи плануєте найближчим часом якісь творчі проекти з Польщею?
ЛМ: Влітку співатиму в Польщі «Турандот». Поляки нині цікавляться моєю творчістю, особливо після проєкту Ukrainian Freedom Orchestra, оскільки вони активно брали в ньому участь. Власне, перший концерт цього проєкту пройшов у Варшавській опері. І зараз ми обговорюємо із Варшавою можливості співпраці.
ОГ: Ви знаходитесь на гастролях місяцями. Наскільки це для вас складно?
ЛМ: Важко це все. По-перше, я завжди дуже сумую за домом. А по-друге, якось забагато всього на мене навалилося останнім часом. І війна, і смерть мами — на жаль, її хвороба не залишила нам шансів. Але, незважаючи на всі випробування, намагаюсь налаштовувати себе на позитив і шукати кохання в усьому, що оточує.
ОГ: Читала в рецензіях на виставу «Набукко», де ви співаєте, що в ньому декорації хоч і гарні, але небезпечні та вимагають від артистів фізичної спритності. Тобто ви зараз не тільки співаєте, а й отримуєте те ще кардіонавантаження?
ЛМ: Іноді це більше схоже не на кардіо, а на небезпечний і навіть ризикований трюк. У центрі конструкції дуже круті й високі сходи, які ведуть до трону. При цьому конструкція темного кольору, а на сцені напівтемрява. Людині з поганим зором у цих умовах взагалі робити нема чого.
Але мене такими умовами важко налякати. Я за свою кар'єру на сцені і ноги підвертала, і зв'язки рвала. Було всяке. В одній постановці в Європі артисток змушували на підборах стрибати з висоти кількох метрів — величезний ризик для гомілкостопа. Сцена завжди була травматичним місцем: незручні нахили підлоги, слизькі сходи, особливо якщо театр олдфешн, якась стара дзіффірельєвська продукція 60-х років.
ОГ: В Україні ваші виступи періодично перериває повітряна тривога. Нещодавно «Турандот» у Дніпровському оперному, де ви співали головну партію, зупинили на дві години. І люди вперто дочекались відбою та повернулись на свох місця. Але ж для артиста ця ситуація жахлива. Як ви витримуєте ці форс-мажори?
ЛМ: Так, на виставі у Дніпрі був великий стрес. Ще б п'ять хвилин — і оркестр пішов би. А люди на цю виставу з інших міст приїхали. На щастя, ми встигли все доспівати й дограти. Сама не знаю, як витримую. На характері тримаюся. Я в роботі дуже сумлінна, для мене немає різниці — чи «Метрополітен-опера», чи Дніпровський оперний. Але важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії і відправляють в укриття?
ОГ: Ваша донька на початку війни з великими проблемами виїжджала з Києва до Європи евакуаційним потягом. Як склалася її доля та де зараз ваш син?
ЛМ: Коли почалася війна, я співала за контрактом у Неаполі, а 27 лютого поїхала до Варшави і там лишилася. Донька Аня була в Києві одна і залишала місто разом зі своїми численними домашніми вихованцями (три кішки, собака та дві папуги). То була дуже стресова евакуація. Вона виїхала до Румунії, потім переїхала до Іспанії. Але зараз донька знов у Києві — вона вже понад рік, як повернулася.
Із сином Андрієм була зовсім інша ситуація. Перед війною він їздив до Польщі, там його 24 лютого й заскочило. У квітні 2022 року він вирішив повернутися до Києва. Приїхав до мене у Варшаву і повідомив, що їде в Україну. Плакати і зупиняти сина не було сенсу, мені залишилось тільки його благословити. У мене дуже самостійні діти, вони самі приймають рішення. Син у Києві продовжує навчатися на психолога та паралельно веде свою психологічну практику. Зокрема, працює з нашими військовими — надає їм психологічну підтримку. А іноді дає професійні поради і мені. І треба зізнатися, вони мені допомагають.
ОГ: І що ж порадив ваш син?
ЛМ: Прислухатися до власної совісті, емоцій та здорового глузду, а не до чужих порад.
«Нещодавно в Америці мене запитали, чи готова я заспівати «Пікову даму» Чайковського. Я відповіла, що як громадянка України робити цього не буду. Особливо після того, як я вийшла на сцену «Метрополітен-опера» з українським прапором. Американці все розуміють, але уточнюють про всяк випадок, чи готова я зробити це заради грошей»
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.