Ексклюзив
20
хв

Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»

«Нещодавно в Америці мене запитали, чи готова я заспівати «Пікову даму» Чайковського. Я відповіла, що як громадянка України робити цього не буду. Особливо після того, як я вийшла на сцену «Метрополітен-опера» з українським прапором. Американці все розуміють, але уточнюють про всяк випадок, чи готова я зробити це заради грошей»

Оксана Гончарук

Українська оперна діва Людмила Монастирська символічно замінила росіянку на сцені «Метрополітен-опера» у виставі «Турандот». Фото: metopera.org

No items found.

Людмила Монастирська — це український бренд, який знає весь світ. Її потужне лірико-драматичне сопрано вже багато років звучить на найпрестижніших музичних майданчиках — «Ла Скала» в Мілані, королівського театру Ковент-гарден у Лондоні, «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку. З початком війни голос Людмили для багатьох людей у світі став уособленням України. Її Аїда, Турандот, Леді Макбет, Абігайль, всі вони сьогодні — українки.

Після вторгнення Росії в Україну Людмила Монастирська замінила на сцені «Метрополітен-опера» в опері «Турандот» росіянку Анну Нетребко, контракт із якою розірвали через підтримку путінського режиму. Ця заміна російської зірки на українську стала символічним жестом, а коли Людмила наприкінці вистави вийшла до глядачів загорнута в український прапор, зала в захваті аплодувала стоячи.    

Вдома в якості солістки Національної опери України Людмила Монастирська виходить на сцену попри небезпеку й повітряні тривоги. А за кордоном не тільки співає, але й переконує, бореться, а ще спостерігає й аналізує. Sestry вона розповіла про те, наскільки втомилися іноземці від війни в Україні, чи варто українським артистам відмовлятися працювати на одних сценах з росіянами, чи є у світу інтерес до української музики і що могли б зробити для популяризації нашої культури українські дипломати.

Людмила Монастирська на фоні Національної Опери України в Києві. Фото: Valentyn Kuzan

Українським артистам платять менше, ніж російським

Оксана Гончарук: У квітні 2022 року гендиректор театру «Метрополітен-опера» Пітер Гелб запропонував вам замінити російську оперну зірку Анну Нетребко в партії Турандот. Ви це зробили. І з того моменту ваші імена постійно перетинаються у ЗМІ. Вас це не дратує?

Людмила Монастирська: Багатьом цікаво, що я думаю про Нетребко. Але що мені про неї думати, мені треба про себе думати. Аня працювала і працюватиме, бо має ім'я, яке вона створила ще 25 років тому.

ОГ: Але ж у вас теж ім'я?

ЛМ: Так. До того ж моя кар'єра розвивалася стрімкіше. Я не хвалюся, просто так зійшлися зірки, така вдача мені посміхнулася.

ОГ: А втім, це був прецедент, коли Анну Нетребко усунули від ролей у «Метрополітен-опера». Тим паче, всі знають, що вона була улюбленицею Пітера Гелба...

ЛМ: Їй за відсторонення від роботи виплатили компенсацію за всі заплановані наперед вистави — вона в образі не залишилась.

ОГ: Якось ви говорили, що російських артистів дуже підтримують чиновники РФ, які перебувають у США. Вони приходять на вистави цілими делегаціями й несуть своїй примі квіти оберемками. А як часто до вас на виставу приходять українські держчиновники? Для іміджу України така взаємопідтримка була б показовою.

ЛМ: Я вам поясню ситуацію не в букетах, а у відсотках.

У мене як у громадянки України в США віднімають від гонорару 30%, а у російських артистів — лише 6%. Є різниця чи ні?

І це тільки нещодавно ці відсотки з артистів РФ почали знімати, раніше вони взагалі чистими гонорари отримували. Це робилось офіційно — така ось була домовленість між Росією та США.

А у нас 30% і жодних альтернатив. До того ж їх знімають не тільки з гонорару артиста, який виходить на сцену, але й з артистів запасного складу, з так званих каверів, тобто тих, хто перебуває за лаштунками, але готовий будь-якої миті замінити колегу на сцені.

Якимось чином чиновникам РФ від культури вдалося переконати місцеву владу, що з російських артистів не потрібно знімати великий відсоток. І це справжня надпідтримка своїх на державному рівні. Я мрію, щоб українських артистів за кордоном наш держсектор теж підтримував у такий спосіб.

Тепер ви розумієте, чому росіянам дуже вигідно працювати в Америці. І їхні менеджери щосили намагаються влаштувати своїх артистів до будь-якого театру США.

Людмила Монастирська в ролі Абігайль у виставі «Набукко» в Королівському театрі Ковент-Гарден у Лондоні. Фото: Bill Cooper/ The Royal Opera Season

ОГ: Намагання України якимось чином знизити у світі популярність російських опери та балету, прибрати зі сцени артистів із РФ — це, взагалі, дієвий захід?

ЛМ: Маю щодо цього чимдалі більше сумнівів. Ми все для цього робимо: говоримо, переконуємо, боремося, іноді навіть перемагаємо. Але загальна картинка практично не змінюється. Бо Росія нав'язувала свою культуру всьому світу не роками — десятиліттями. Величезні гроші вкладалися і вкладаються в самих артистів, вистави, пропаганду. І зрозуміло, що одразу досягти зниження цього ефекту від російської культури  не можна — на це потрібні десятиліття зусиль з боку України.

Україна оперна представлена у світі мінімально

ОГ: Усі знають російські опери та балети. З погляду бізнесу, це комерційно вигідні твори. Практично кожен театр світу має у своєму репертуарі «Євгенія Онєгіна», «Пікову даму» та «Лебедине озеро» і відмовлятися від них так просто керівники театрів не хочуть…

ЛМ: Нещодавно в Америці мене запитали, чи готова я заспівати «Пікову даму» Чайковського. Я відповіла, що як громадянка України робити цього не буду. Особливо після того, як я вийшла на сцену «Метрополітен-опера» з українським прапором. Американці все розуміють, але уточнюють про всяк випадок, чи я готова зробити це заради грошей. Проте я батьківщину не зраджую і знаю, що таку мою позицію тут поважають — громадяни США дуже віддані своїй країні і для них чийсь патріотизм добре зрозумілий і цінний. Я ж зі свого боку дорожу тим, що живу в Україні, і мені не байдуже, що у нас зараз відбувається. Тому відмова співати під російську музику з мого боку не примха, а позиція. На жаль, не всі мої колеги можуть похвалитися такою принциповістю. Тим паче коли роботи немає, людина може і змінити свої принципи. Тут я вже нікому не суддя. Хоча саме сьогодні, коли Україну нищать ракетами, коли наші хлопчики кладуть життя на фронті заради свободи України, робити цього не варто.

Людмила Монастирська у «Набукко» на сцені «Метрополітен-опера». Фото: Met Opera

ОГ: Яка кількість оперних артистів з України працює сьогодні за кордоном?

ЛМ: Можна назвати до десятка імен. Це дуже мало. І тому мені здається, не треба змушувати сьогодні українських артистів добровільно йти з проєктів, до яких раптом «затесався» артист з РФ. Поясню: Україна оперна і без того у світі представлена мінімально. Припустимо, ти відмовляєшся від проєкту, принципово не бажаючи співати з громадянином країни-агресора на одній сцені, і що в результаті? Проєкт продовжує існувати, але вже за відсутності в ньому України. Ба більше, на наше місце організатори можуть покликати знов-таки росіян.

Мені здається, навпаки, ми маємо за будь-якої слушної нагоди виходити на сцену та відстоювати українську вокальну школу, демонструвати свою блискучу майстерність і раз-у-раз доводити факт того, що в Україні є чудові оперні співаки.

Ми — українці, і ми мусимо нести себе з високо піднятою головою. Не можна втрачати жодного шансу це зробити. Україна сьогодні у тренді, і кожен якісний прояв її громадян нам на користь. Його помічають. Відмовитися простіше простого, а от домогтися того, щоб тебе покликали виступити на серйозній сцені — часом це варте всього життя артиста.

І ще раз наголошу: ми не можемо впливати на кастинг-директорів великих театрів, які запрошують російських артистів. Театри також не гидують сьогодні запрошувати російських режисерів. Тож не варто переживати за те, на що не маєш змоги впливати. Треба про себе думати. Про те, де можеш вплинути. З російською махіною важко боротися на всіх фронтах.

Гасло «Культура є зброя» у нас поки не працює

ОГ: У нинішній ваш приїзд до США хтось із посольства України відвідав виставу «Набукко» в МЕТ?

ЛМ: Коли у 2022 році я брала участь у культурному проекті Ukrainian Freedom Orchestra (оркестр, сформований із 74 кращих українських музикантів-біженців — Авт.), яким керувала канадійка Кері-Лінн Вілсон, ми об'їздили багато країн, це було велике турне. Проєкт стартував 28 липня 2022 року в Польській національній опері Варшави, а заключний концерт відбувся у Вашингтоні. Тоді Оксана Маркарова (амбасадорка України в США — Ред.) відвідала концерт і навіть виголосила промову. Зараз на «Набукко» її не було. А шкода, мені б її поява на виставі була б дуже приємною. І журналісти американські тоді б точно цей момент не пропустили.

ОГ: Ukrainian Freedom Orchestra — чудовий проект, дуже сильні музиканти.

ЛМ: 2022 року в проєкті було дві солістки — я як співачка та українська піаністка Ганна Федорова, вона зараз у Амстердамі з батьками живе. На кожному концерті, а їх було 12, ми у фіналі з Ганною виходили на сцену з українськими прапорами. У 2023 році вокалісти вже не брали участі в цьому проєкті. Що буде у 2024 році — наразі невідомо.

Людмила Монастирська, канадська диригентка Кері Лінн-Вілсон (праворуч) і Ukrainian Freedom Orchestra у Варшаві. 2022 рік. Фото: Krzysztof Bieliński/Teatr Wielki - National Opera

ОГ: Коли у квітні 2022 року ви вийшли на оплески в МЕТ з українським прапором, генеральний директор театру Пітер Гелб назвав вас «сильним вокальним символом протистояння України». Зараз ви робите такі виходи?

ЛМ: Усюди, де можна виходити з українським прапором, я виходжу. Адже це не просто стихійний порив, для цього потрібно отримати дозвіл організаторів події. Ну хоча б тому, що вистави в тому ж МЕТ багатонаціональні, на сцені присутні чи не всі національності та раси світу. В таких знакових театрах у паспорт не дивляться, якщо талановита людина — велкам.

ОГ: Сьогодні ми всередині України відкриваємо для себе чудову музику, написану співвітчизниками. Чи висловлюють в Європі інтерес поставити українські опери?

ЛМ: Будь-яку національну музику насамперед потрібно пропагувати на державному рівні та вкладати у цей процес великі гроші. Просуванням української культури в принципі мають займатися одночасно наше МЗС та Мінкульт. «Культура є зброя» — таке гасло в нас має бути, але чомусь воно поки що не працює. Кожен артист на своєму робочому місці щось намагається робити від себе, але в загальному контексті цього замало.

ОГ: Як відчуваєте, люди у світі дійсно втомилися від війни в Україні?

ЛМ: Так. Втомилися дуже, це правда. А коли до нашої війни приєдналися ще трагічні події в Ізраїлі, люди зовсім розгубилися.

До мене іноді підходять іноземні колеги і прямим текстом кажуть: «Віддайте вже ваші території, як ви набридли зі своєю війною, швидше б вона закінчилася»

А що їм? До них на подвір'я не прилітають ракети. А таке вже створіння людина, коли в неї все добре і все на два кроки вперед зрозуміло, навіщо хвилюватись. Звичайні американці нині думають про те, як їм заробити зайвий долар, а якісь війни за океаном їм не дуже цікаві. Ось чому не можна втомлюватися насамперед нашим політикам — привертати увагу світу до проблем України.

«Дуже сумую за домом»

ОГ: Чи  плануєте найближчим часом якісь творчі проекти з Польщею?

ЛМ: Влітку співатиму в Польщі «Турандот». Поляки нині цікавляться моєю творчістю, особливо після проєкту Ukrainian Freedom Orchestra, оскільки вони активно брали в ньому участь. Власне, перший концерт цього проєкту пройшов у Варшавській опері. І зараз ми обговорюємо із Варшавою можливості співпраці.

ОГ: Ви знаходитесь на гастролях місяцями. Наскільки це для вас складно?

ЛМ: Важко це все. По-перше, я завжди дуже сумую за домом. А по-друге, якось забагато всього на мене навалилося останнім часом. І війна, і смерть мами — на жаль, її хвороба не залишила нам шансів. Але, незважаючи на всі випробування, намагаюсь налаштовувати себе на позитив і шукати кохання в усьому, що оточує.

ОГ: Читала в рецензіях на виставу «Набукко», де ви співаєте, що в ньому декорації хоч і гарні, але небезпечні та вимагають від артистів фізичної спритності. Тобто ви зараз не тільки співаєте, а й отримуєте те ще кардіонавантаження?

ЛМ: Іноді це більше схоже не на кардіо, а на небезпечний і навіть ризикований трюк. У центрі конструкції дуже круті й високі сходи, які ведуть до трону. При цьому конструкція темного кольору, а на сцені напівтемрява. Людині з поганим зором у цих умовах взагалі робити нема чого.

Але мене такими умовами важко налякати. Я за свою кар'єру на сцені і ноги підвертала, і зв'язки рвала. Було всяке. В одній постановці в Європі артисток змушували на підборах стрибати з висоти кількох метрів — величезний ризик для гомілкостопа. Сцена завжди була травматичним місцем: незручні нахили підлоги, слизькі сходи, особливо якщо театр олдфешн, якась стара дзіффірельєвська продукція 60-х років.

Людмила Монастирська серед величних декорацій у виставі «Набукко». Фото: metopera.org

ОГ: В Україні ваші виступи періодично перериває повітряна тривога. Нещодавно «Турандот» у Дніпровському оперному, де ви співали головну партію, зупинили на дві години. І люди вперто дочекались відбою та повернулись на свох місця. Але ж для артиста ця ситуація жахлива. Як ви витримуєте ці форс-мажори?

ЛМ: Так, на виставі у Дніпрі був великий стрес. Ще б п'ять хвилин — і оркестр пішов би. А люди на цю виставу з інших міст приїхали. На щастя, ми встигли все доспівати й дограти. Сама не знаю, як витримую. На характері тримаюся. Я в роботі дуже сумлінна, для мене немає різниці — чи «Метрополітен-опера», чи Дніпровський оперний. Але важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії і відправляють в укриття?

ОГ: Ваша донька на початку війни з великими проблемами виїжджала з Києва до Європи евакуаційним потягом. Як склалася її доля та де зараз ваш син?

ЛМ: Коли почалася війна, я співала за контрактом у Неаполі, а 27 лютого поїхала до Варшави і там лишилася. Донька Аня була в Києві одна і залишала місто разом зі своїми численними домашніми вихованцями (три кішки, собака та дві папуги). То була дуже стресова евакуація. Вона виїхала до Румунії, потім переїхала до Іспанії. Але зараз донька знов у Києві — вона вже понад рік, як повернулася.

Із сином Андрієм була зовсім інша ситуація. Перед війною він їздив до Польщі, там його 24 лютого й заскочило. У квітні 2022 року він вирішив повернутися до Києва. Приїхав до мене у Варшаву і повідомив, що їде в Україну. Плакати і зупиняти сина не було сенсу, мені залишилось тільки його благословити. У мене дуже самостійні діти, вони самі приймають рішення. Син у Києві продовжує навчатися на психолога та паралельно веде свою психологічну практику. Зокрема, працює з нашими військовими — надає їм психологічну підтримку. А іноді дає професійні поради і мені. І треба зізнатися, вони мені допомагають.

ОГ: І що ж порадив ваш син?

ЛМ: Прислухатися до власної совісті, емоцій та здорового глузду, а не до чужих порад.

No items found.
Культурна дипломатія
Культура
Українки в світі

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Лютий — особливий місяць для українців. Початок повномасштабного вторгнення розділив життя всіх на дві частини. Хтось пішов боронити Україну зі зброєю в руках, хтось записався в ТРО, багато жінок, рятуючи своїх дітей, виїхали у безпечніші місця. І все більшають лави Небесної сотні. «Герої не вмирають», — кажемо ми. Але вони вмирають, захищаючи рідну землю. І життя наше ніколи вже не буде таким як раніше.

До дня початку повномасштабного вторгнення українські артисти представили декілька знакових прем’єр.

1. Відповідь. Океан Ельзи

З початку війни «Океан Ельзи», як і низка інших виконавців, весь час проводив благодійні концерти. Святослав Вакарчук багато разів їздив до бійців на фронт, співав просто під супровід гітари. Від нього чекали нових пісень, бо є не так багато артистів, чиє слово є настільки вагомим і значимим. Пісня «Відповідь» ОЕ — саме така. І ці слова відгукнулись у серці дуже багатьом. 

Моя відповідь виткана

Зморшками на чолі,

Вартими тисячі слів.

Вона вишита в пам‘яті 

Білими мальвами,

Кована із сліз матерів.

2. Донченко. Ми пройдемо це все з тобою

До 24 лютого свою пісню представила Юлія Донченко. Ми знаємо її за ім'ям Мaxima. Юлія розпочала свою музичну кар'єру у Львові — гітаристкою-вокалісткою жіночого рок-гурту «Леді». Згодом перейшла до легендарних «Братів Гадюкіних». Разом із гітаристом Андрієм Партикою створили гурт «Гавайські гітари». 

Творчість Юлії важко віднести до якогось одного жанру. Її пісні — це поєднання рок-н-ролу, блюзу, кантрі та сучасної поп-рок-музики. Одне можна стверджувати точно: сучасні українські пісні цієї співачки унікальні, не схожі на музику інших, запам’ятовуються і дарують особливе світле і тепле відчуття. Їх хочеться слухати знову і знову. 

Протягом 2023 року Юля Донченко випустила кілька синглів — «Солдате» , «Трохи вина». Її сольний концерт у Львові мав назву «Ворожка» за назвою народної пісні, яка стала однією із візитівок Юлії.  

І ось прем’єра. «Чуєш, ми пройдемо це все з тобою…»

— Слова пісні «Ми пройдемо це все з тобою» написані спеціально людиною, яка пішла добровільно захищати Україну. Це дуже талановитий джазовий піаніст, поет, шалений креативщик і психоаналітик Максим Лан з нашої львівської пісочниці «Ляльки» (Дзиґа). Я хочу допомогти нам всім тримати віру в те, що найменша кількість світла перемагає темряву, що ми на світлій стороні — і підтримка одне одного допоможе нам пройти всі виклики, — розповідає Юлія. 

3. Юркеш Тільки не сьогодні 

Юркеш презентував пісню «Тільки не сьогодні». У своємі релізі музикант написав так: «Зараз відбувається фінальна, найдраматичніша фаза визвольної війни українського народу за свою Незалежність та, врешті, як тепер зрозуміло остаточно, за торжество визначальних цінностей Людства. Багато хто з українців вже давно не займається своєю звичною цивільною професією, а воює. Кожен по-своєму, хтось — на самому реальному фронті, хтось — волонтерить, хтось адаптує свої професійні здібності задля досягнення загальної мети. При цьому всі свідомі не тільки спраги до Волі та Перемоги, а й розуміння цінності кожного людського життя. Щодня ми втрачаємо найцінніші життя і  долі у цій жорстокій битві».

Юрій Юрченко (Юркеш) від самого початку повномасштабного вторгнення став добровольцем, приєднався до 49 окремого стрілецького батальйону «Карпатська січ» імені Олега Куцина, який функціонує у складі ЗСУ з 2014 року. Не відмовившись зовсім від своєї артистичної діяльності, він, навпаки, спрямував її на досягнення загальної мети — Юра і часто на «передку», де підносить дух побратимів своєю музикою, і займається волонтерською діяльністю, збираючи донати, а також доставляючи потрібні вантажі своєму підрозділу. Власне, це у наш час не рідкість, багато українських артистів так само включені в такі процеси.

Нова пісня «Тільки не сьогодні» про ці два роки, розповідає співак: 

— Це переповнена чаша моїх внутрішніх емоцій і переживань, які накопичувались упродовж цієї повномасштабної війни. Ти — «мужчина», батько, воїн — і, наче, маєш бути сильним. Але втрачати своїх побратимів, котрі для тебе стали рідніші за рідних, — непомірний тягар. Та ти не можеш нічого вдіяти… Бо це — війна. І ти мусиш робити свою справу. Тоді ти благаєш Бога: спаси і збережи їх…».

4. КOLA. Міліметр  

KOLA — одна із найпопулярніших українських сучасних  співачок. Найвідоміші пісні — «Біля серця», «Чи разом», «Порічка» (дует із музикантом YakTak). Співачка на великій сцені всього декілька років, та її пісні вже підкорили серця мільйонів слухачів своєю щирістю. Її творчість надихає та підтримує багатьох українців.

Багато хто пам'ятає артистку Настю Прудіус за участю в «Голосі країни». Тисячі глядачів спостерігали за нею протягом шоу і цінують дотепер за те, що та щирість, яку вони бачили, — нікуди не зникла. 

Першою прем’єрою у 2024 році стала зворушлива пісня «Міліметр». Це історія про сильне кохання. «Не відходь від мене ні на міліметр», — в наших реаліях ледь не кожна жінка тримає в голові подібну фразу. Вона звернена до коханого. Це бажання — постійно відчувати людину поруч із собою — йде від серця. Аби кожен слухач міг побачити в пісні свою історію.

У період шаленої закоханості здається, що без близької людини поруч бракує повітря і захоплює почуття розгубленості. Саме про такі щирі й сильні почуття йдеться у новій пісні KOLA:

— Очікування на близьку людину навіть протягом дня може здаватися нестерпним відчуттям, а якщо це очікування є вимушеним, бо близька людина не може бути поруч через обставини — кожна жінка відчуває безпомічність. І все, що їй залишається, — це чекати.

5 YakTak. Вона була нижче зростом 

Однією із найпопулярніших пісень 2023 року стала композиція «Порічка», записана KOLA разом із молодим артистом, що називає себе YakTak. На його рахунку багато пісень, що вже стали дуже популярними. Я сама півроку тому була на концерті і чула, як весь зал співав «Уночі», «Порічку» та «Я дожену останнього вагона». Це дуже сильно для артиста, який лише на початку 2022 розпочав свою музичну кар'єру. 

Ярослав Карпук два роки тому придумав собі псевдонім, записав кілька пісень, виклав їх в Youtube — і вони знайшли своїх слухачів. Взагалі артист виступає давно, ви його могли бачити та чути на Чорноморських іграх і в «Голосі Країни». Майже кожна його пісня ставала хітом. Власне, ці вони й увійшли в дебютний альбом, який вийшов днями. Якийсь час тому я запитувала в Ярослава, де він знаходить час і як йому вдається видавати нові пісні. YakTak якраз тоді був у турі і мав 60 концертів. 

— Скрізь, — відповів він. — Найчастіше — на задньому сидінні машини у переїздах між концертами.

Пісня «Dance», з якою співак боровся на Національному відборі за голоси слухачів, не викликала аж такого захоплення глядачів. Хоч своє місце в концертах композиція знайде. Новий альбом — це якраз і є та концертна програма, з якою артист виступає. І в неї поступово додаються нові пісні. Остання пісня — «Вона була нижче зростом» — одна з них. 

6. Антитіла. Ти саме та 

«Антитіла» після досить тривалої паузи повернулися з прем’єрою «Ти саме та». Це, за словами Тараса Тополі, звернення і до коханої жінки, і до рідної землі: 

— Це можна сприймати на особистому рівні — і тоді це присвята коханій. Можна на загальноукраїнському рівні — і тоді це присвята Батьківщині. Вона ж фактично є тією самою коханою.

Пісня була написана рік тому і довго чекала релізу.

— Гармонія пісні була створена Максимом Сиволапом досить давно. Рік тому ми повернулись до неї — і я почав створювати мелодію та текст, — розповідає Тарас Тополя. — Все це відбувалося в непростий період життя. Гурт «Антитіла» вже вийшов з передової — і ми продовжували здійснювати нашу діяльність як волонтери і музиканти, роблячи на своєму місці максимум заради перемоги. Водночас ми були далеко від наших родин, дітей і коханих, за якими сумували, саме тому ця лірика, гармонія та мелодія вийшли такими драматичними.

У пресрелізі до пісні гурт навернув трохи філософії: 

— Метафоричний, образний відеоряд про те, як маленька людина у безмежності холодного простору і Всесвіту здатна своєю любовʼю запалювати вогонь і давати тепло мільярдам інших. 

Але так хочеться вірити в те, що Любов дійсно перемагає.

7. O.Torvald Червоні колготки 

Далі теж прем’єра, але неочікувана. Легендарну пісню «Червоні колготки» гурту  «Скрябін» і Кузьми, що стала саундтреком фільму «Я, “Побєда” і Берлін», переспівав Євген Галич і гурт O.Torvald. Продюсери фільму «Я, “Побєда” і Берлін» вирішили залучити до запису саундтреку фільму виконавців, які були особисто знайомі зі Скрябіним і захоплювалися його творчістю ще з 90-х. Вибір впав на гурт O.Torvald.

У музикантів є вже три кавери на пісні Кузьми, зокрема «Червоні колготки», який став справжньою прикрасою стрічки та зробив її особливою.

«Я, “Побєда” і Берлін» — фільм за автобіографічною книгою Андрія Кузьменка. Це історія звичайного хлопця, музиканта-початківця. За три дні до запланованого концерту він вирушає зі своїм другом Бардом ( в житті — Віталієм Бардецьким) до Берліна на старому автомобілі «Побєда». Хлопці почули, що десь там в Німеччині є колекціонер, готовий обміняти жовту «бестію» на шестисотий «Мерседес». Кузьма обіцяє своїй дівчині Барбарі повернутися додому на новій тачці, а хлопцям з гурту — встигнути на виступ. Уже з перших хвилин подорожі все, звісно, йде не за планом. Проте точно відомо одне: пригода допоможе героям знайти справжнє призначення.

Фільм вийде на екрани 9 березня, чекаю на нього з нетерпінням. Книга вийшла вже давно, дуже раджу вам прочитати! Ну, і, звісно, слухайте саундтрек «Червоні колготки».

8. Геля Зозуля Весела пісня 

Нову пісню представляє рудоволоса красуня Геля Зозуля. Та, яка «наробила лиха і сьогодні тиха». Геля випускає пісню за піснею — і, що цікаво, вони є помітними, співачці вдається уникнути самоповторів. Цю музику хочеться слухати і їй підспівувати, особливо якщо ви — жінка. «Ти любиш тікати, а я підкрадатись». Тепер це стане мемом. 

Трек називається «Весела пісня». Але, як каже Геля, «пісня-то весела, але весело буде далеко не всім, бо це сатирична казка про те, як дівчина взяла ситуацію в свої руки. Історія розгортається дуже неочікувано, адже все в житті буває».

Разом з піснею виконавиця випустила кліп. Головну роль виконав популярний блогер Тарас Нестеренко. Зйомки відбувалися в самому центрі Києва. Геля Зозуля сподівається, що гумористичний трек та кліп відволічуть слухачів від буденності та стануть приводом посміхнутися. 

Пісню Геля написала вночі, як і всі свої попередні пісні:

— Із самого дитинства я перед сном, замість того, щоб лягати спати, складала вірші та пісні, чи голосно грала якісь імпровізації на фортепіано. Відтоді багато треків народжувались саме вночі. 

Ось як вона сама представила пісню: «У цій композиції закладена сатирична історія дівчини, яка в якийсь момент захотіла взяти все в свої руки і зробила це характерними для себе способом». 

Глядачі кліпу на ютубі — у захваті: «Нарешті творчість, де жінка проявляє свою мʼяку силу. А не ридає, не жертва. Впевнена, жіночна, пʼянка️». Артистка, до речі, анонсує свій перший сольний концерт в креативному центрі «Уява» у Києві. 

9. Klavdia Petrivna Я тобі брехала 

Вихід нового треку «Я тобі брехала» збігся у часі із гучною нібито розвіртуалізацією Klavdia Petrivna. Українська співачка, яка ховає обличчя, опинилася в центрі уваги, коли її нагороду у категорії «Дебют року» видання «Лірум» прийшла отримувати артистка Маша Кондратенко (її кліп «Ванька встанька що таке, приготуй собі пакет» в Youtube переглянули вже більше 30-ти мільйонів глядачів).

Спочатку всі повірили, але потім, хоч голоси артисток справді подібні, вірити перестали. Тож інтрига залишається.  Klavdia Petrivna використовує іронічний заклик «твоїм фейсом об тейбл» саме для того, щоб висловити бажання звільнитися від нав'язливих стосунків, які здаються ідеальними. Пісня «Я тобі брехала» показує Klavdia Petrivna сильною та незалежною жінкою, яка сміливо підіймає провокативну тему.

10 Джамала. Мій Брате  

Співачка Джамала представила нову пісню «Мій брате», яку присвятила загиблому на війні другу. Артистка зізналася, що у композиції втілила світлі спогади про нього, водночас присвячує її всім загиблим захисникам та захисницям.

— Чи може автор плакати над своїм твором, сидячи перед клавішними та комп’ютером, якщо він це переживає? Може! Так сталося зі мною знову. Рік тому, у січні, я втратила дуже близького друга, брата, але спогади про нього були настільки світлими, що якось я не могла плакати доти, поки не написала цю пісню, — розповіла співачка. 

— Найменше, що ми можемо зробити по відношенню до людей яких ми любили, які захищаючи нас і яких ми втратили, — памʼятати, згадувати, не боятися їх любити, любити спогади про них, згадувати їхні жарти, музичні смаки, цитувати їх. Мені це допомогло. Може, допоможе і вам? Напишіть їм листа, — додала Джамала.

Нову пісню вона заспівала у фіналі Національного відбору на Євробачення. І всі побачили, що Джамала, як кажуть у нас, «при надії». Вона чекає на третю дитину. І це було так зворушливо. Бачити, що життя перемагає. Слухайте пісню Джамали Мій брате. Нехай всі брати, батьки, сини, сестри повернуться живими з цієї війни.

20
хв

Українська десятка: лютневі прем'єри

Марія Бурмака

Києво-Печерська лавра ― одна з головних святинь православних Східної Європи. Приблизно тисячу років тому її історія почалася з однієї печери, а зараз це вже понад 140 будівель та майже 27 гектарів землі. Протягом майже п'ятисот років Лавру намагалися захопити росіяни. І врешті більшовики вигнали звідти монахів, перетворивши монастир на пошту, адмінприміщення та… комунальні квартири. 1941 року при відступі радянських військ з Києва Успенський собор підірвали.

В 90-х територія Лаври стала заповідником, увійшла до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, але аж до 2023 року залишалась місцем хазяйнування проросійських священників. Президент Володимир Зеленський оголосив про санкції для керуючої верхівки Лаври. А в січні 2023 року богослужіння у храмі Верхньої Лаври вперше провела вже Православна Церква України (ПЦУ). На сьогоднійшній день всі 79 об'єктів Нижньої Лаври повернулися на баланс держави. Але в тих будівлях, які встигли набудувати представники УПЦ Московського патріархату (МП) за роки свого хазяйнування і які не включені до списку держмайна, досі перебувають приблизно 60 монахів МП, очікуючи рішення суду.

Про те, що зараз відбувається у Лаврі та що планується зробити на її території, Sestry поговорили з директоркою Департаменту культурної спадщини Міністерства культури та інформаційної політики України Мар'яною Томин.

Вона була поруч з представниками правоохоронних органів, коли рік тому розпочався процес повернення Києво-Печерської Лаври від Московського патріархату. Ті, хто знають пані Томин, розуміють: найкращої кандидатури, яка вижене московських попів з Лаври, годі й шукати. Для неї історична спадщина — не просто слова.

Територія Києво-Печерської Лаври. Фото: Shutterstock

Закрита зона монахів Нижньої Лаври

Ірина Твердовська: Вже рік, як Успенський собор та Трапезну церкву Києво-Печерської Лаври повернули державі з користування Української Православної Церкви так званого Московського патріархату. З чого все почалося і які плани у держави щодо Лаври? Коли може закінчитись остаточне повернення Києво-Печерської Лаври до Української православної церкви?

Мар’яна Томин: Починалося все, звичайно, з Успенського собору. Рік тому там пройшла перша знакова служба українською мовою. Вперше за більше ніж три століття.

Але процес повернення Лаври (а саме нижньої її частини) державі почався ще в березні 2023. Мало хто усвідомлює, що перед тим як цей процес (виселення релігійної організації певного спрямування з території заповідника) запустився, йому передував величезний юридичний пласт роботи. Зокрема, взаємодія Міністерства культури, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України. Була задіяна величезна кількість професіоналів. Розроблено декілька стратегій розвитку подій, одна з яких і була реалізована. Те, що потрапляє у публічний простір, це зазвичай тільки зовнішня сторона масштабного процесу.

Мар'яна Томин з генеральним директором Лаври Максимом Остапенком та його військовими побратимами. Фото з приватного архіву

Ще одна комісія паралельно займалася звіркою культурних цінностей. Я маю на увазі 800 предметів, які становлять музейний фонд України. Ікони, раки — місця, де знаходяться рештки святих. Була розпочата робота майнової комісії з приймання-передачі майна нижньої частини Києво-Печерської Лаври. Нижня Лавра — це 79 об'єктів культурної спадщини, що мають особливе архітектурне та історичне значення.

ІТ: Як юридично вирішувалося питання припинення діяльності московського патріархату на території Лаври?

МТ: Верхню Лавру переважно займав заповідник, а Нижню Лавру — монастир. Причому розподіл був дуже жорсткий.

Нижня Лавра мала свою систему відеоспостереження, свою пропускну систему, свою систему охорони. Це була закрита контрольована територія, до якої не мали доступу навіть працівники заповідника. Ви розумієте весь цей сюрреалізм?

Рік тому Кабінет Міністрів України скасував рішення, яке передбачало передачу Нижньої Лаври у безстрокове користування монастирю. Паралельно так само був заявлений позов про усунення перешкод у користуванні майном. Це був процес приймання-передачі майна, без якого повноцінне відновлення користування Києво-Печерською Лаврою неможливе.

На території Києво-Печерської Лаври з 1990 року структури УПЦ МП здійснили 45 незаконних перебудов і побудов нових об'єктів. Малюнок: texty.org

8 лютого 2024 року Київрада ухвалила доленосне рішення про передачу землі в користування Національному заповіднику «Києво-Печерська Лавра». Понад тридцять років земля, на якій розташовані пам’ятки національного та світового значення, не була законодавчо оформлена. Передача землі дозволить заповіднику взяти під охорону і контроль пам’ятки зі списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Приміщення Лаври займають 71 644 квадратних метрів.

ІТ: Проведіть аналогії зі світовими пам’ятками культури…

МТ: Лувр — це приблизно 72 гектари за площею території. Площа території Букінгемського палацу — 20 гектарів. А нашої Лаври — 26,9 га. Якщо порівняти площі приміщень, то Букінгемський палац і Лувр трохи більші.

За часів гетьмана Івана Мазепи територія пам’ятки розбудовувалась як автономне місто в місті. Таким план території і залишився до наших днів. Коли ми консультувалися з архітекторами, вони підтвердили, що Лавра є невід'ємною складовою так званої «Золотої київської милі», яка йде по Печерських пагорбах.

Монахи з проукраїнською позицією продовжать свою справу

ІТ: Поговоримо про монахів, які живуть на території Нижньої Лаври. Чому російська пропаганда використовує і розігрує цю карту — тему монахів Лаври?

МТ: Росіяни на всіх можливих майданчиках — в ООН та інших міжнародних інституціях — постійно повторюють, що процес передачі майна Києво-Печерської Лаври — це не повернення української національної святині українцям, а знищення монашого життя в Лаврі. Що є абсолютною неправдою і підміною понять. Про зникнення, знищення монашого життя ніколи не йшлося. Це дуже важливий аспект і ми маємо це усвідомлювати.

У контексті позиціонування Лаври як національної святині важливими є три аспекти: науковий, культурний і духовний. Ми чудово розуміємо, що без збереження сакрального статусу цього місця історичні наслідки будуть непоправними.

Печери Києво-Печерської Лаври, викопані майже тисячу років тому, вважаються однією з найголовніших православних святинь українців. Фото: lavra.ua

У Нижній Лаврі, навколо сімнадцятого корпусу зароджується вже інше монаше життя. Монахи будуть мати вибір, яким чином здійснювати свої обряди та адаптуватися до служіння Богу й Україні в спосіб, що відповідає нинішнім реаліям та не передбачає поширення антиукраїнських настроїв.

ІТ: Доводилось читати і чути припущення, що Києво-Печерська Лавра з ПЦУ не матиме достатньо вірян. Між тим я вперше зайшла в Успенський собор лише в грудні минулого року, вже після того, як «русскій мір» був звідти вигнаний. І таких людей чимало. Що тепер буде в українській Лаврі?

МТ: Коли ми взялися переосмислювати контекст Лаври, то подумали: як правильно розставити акценти, щоби привернути увагу не тільки всієї України, але й світу? І після багатьох дискусій — наукових, історичних, ідеологічних, культурологічних і консультацій з великою кількістю людей, вийшли на прості істини, що Лавра це і є одвічно український культурний, науковий і духовний центр. Це означає, що це є триєдина історія, яка матиме приваблюючий фактор саме в балансі цих трьох складових. Я вважаю, що це місце може дати багато цінного кожному українцю, бо це є його національна святиня.

Києво-Печерська Лавра — особливий об'єкт, який має релігійну та музейну складові, тут знаходяться унікальні наукові історичні знахідки, які підтверджують нашу прадавню історію.

Чого Росія так зловживає в інформаційному полі фактором захисту монахів? Тому що це єдине, чим можна маніпулювати через складність юридичних нюансів процесу повернення державного майна. Тому що все одно їм доведеться визнати, що ми є та прадавня частина Київської Русі, з якої вже походять інші гілки, які вони активно заплутують на свій лад

Ми вирішили, що Лавра має бути місцем, яке дивиться з майбутнього в минуле. Це дуже важливо. Ми завжди говоримо, що ми маємо дивитися з минулого в майбутнє. Як на мене, основна деструкція полягає в тому, що ми настільки драматично витягуємо всі фактори минулого, що в нас не вистачає зусиль, щоб прогнозувати майбутнє.

Зараз ідеальні умови для того, аби це місце стало відкритим для світу і показувало світові Україну, якою вона є, справжню і прадавню. Якщо ми говоримо про те, які ми є, то основна історія — це наша справжня відвертість перед собою. Не все було добре в минулому. Саме тут Мазепу піддавали анафемі. І рік тому, вперше за триста років у Києво-Печерській Лаврі була проведена молитва за спасіння його душі.

Я вважаю, що такі переосмислення історії — основна задача Лаври.

Новий храм Марії Магдалини та Лабіринт пам'яті

З грудня минулого року в лаврській дзвіниці почав бити дзвін. В 2023 році це було дев'ять ударів Великої Лаврської дзвіниці. Цього року це вже десять ударів. Кожен удар — це рік війни, починаючи з 2014 року.

Цей дзвін буде лунати до повернення останньої людини, яка є в полоні. Це дзвін за загиблими, за тими, кого ми втратили. Як нагадування того, що ми зобов'язані назавжди тим людям, які віддали життя за всіх нас. Це дзвін пам’яті та надії.

До Лаври приходять капелани, військові, і коли вони бачать цю історичну спадщину, вони говорять: ми воюємо також за нашу історичну ідентичність, що підтверджується чисельними артефактами на території Лаври, історією Лаври, величчю філософської спадщини, що є невід’ємною частиною світової культури, за все це. І головне — за правду і справедливість, бо саме Московія намагалася віками все це у нас вкрасти.

ІТ: Розкажіть про Храм Марії та Лабіринт Пам'яті...

МТ: Один з наших планів — створити Храм Марії в пам'ять про загиблих у Маріуполі. За зовнішнім муром Лаври, але на території заповідника, знаходиться занедбаний 101-й корпус. Колись це був підземний пороховий льох. Ми його відновимо, відбудуємо, і в його межах відкриємо храм. Тобто всередині це буде сучасний храм. Але за суттю це буде не новобудова, а відновлення пам'ятки національного значення.

101-й корпус, "Пороховий льох", в якому планується створити Храм Марії. Фото з приватного архіву

Місце буде мати назву Храм Марії — зокрема на честь церкви Марії Магдалини в Маріуполі. Він був зруйнований більшовиками в 1930-х роках, і пізніше на його місці з'явився Драмтеатр. Той самий, де було написано ДІТИ. Той самий, на який скинули бомбу росіяни. В майбутньому храмі буде унікальне оздоблення — ікони, намальовані на дошках з-під ящиків від набоїв. Це буде місцем пам’яті загиблих у Маріуполі та тих, хто пройшов крізь морок тортур полону і повернувся звідти до життя. Ця лінія буде наповнена реальними історіями загиблих, тих, хто повернувся з полону і тих, чий розшук триває.

Марія Магдалина була першою з людей, кому явився воскреслий Ісус. Цікаво, що матір Івана Мазепи у чернецтві прийняла ім’я Марії Магдалини. Цей факт є також історичним ракурсом відновлення пам’яті матері Мазепи, ігумені Києво-Печерського Вознесенського і Глухівського Успенського дівочих монастирів, бабусі Андрія Войнаровського (який брав участь у складанні Конституції Пилипа Орлика).

А Лабіринт Пам'яті — це буде місце вшанування видатних особистостей, від лаврських святих до сьогоднішніх діячів у чотирьох напрямах (духовний, інтелектуальний, творчий та державницький).

Місце для спільного для всіх конфесій молитовного вшанування воїнів

Також наша філософська група запропонувала зробити так зване Молитовне Коло пам'яті або Молитовне Коло діалогу. Поки є два можливих варіанти назви проекту: «Спочатку було Слово» або ж «Ковчег Заповіту».

Які б не вирували міжконфесійні пристрасті в мирному житті, на війні всі капелани звертаються до Бога як до першоджерела. Мусульмани, іудеї, християни не думають про конфесійні відмінності

Війна вчить розуміти і думати про найголовніше. Тому виникла ідея створити місце для спільного молитовного вшанування воїнів та загиблих у російсько-українській війні ХХІ століття, які є вірянами різних релігій та конфесій, а також проведення міжрелігійного і міжконфесійного діалогу. Воно буде розташоване за зовнішньою огорожею Лаври, біля церкви Спаса на Берестові. В перспективі це місце може стати локацією для проведення зібрань Всеукраїнської Ради Церков і Релігійних Організацій  (ВРЦіРО).

Перша служба ПЦУ в Успенському соборі Лаври в 2023 році. Фото: pomisna.info

ІТ: Відновлення Лаври передбачає доволі масштабні та амбітні плани аж до 2051 року. Наскільки своєчасно зараз про це думати?

МФ: У мене зустрічне запитання — а коли на часі? Києво-Печерська Лавра, Софія, Чернігів, Почаїв і Святогірська Лавра (зруйнована й окупована) —  це сакральні місця, національні святині, духовні центри України, які незабаром будуть винесені на інший законодавчий рівень з іншою системою управління. Це унікальні місця релігійного поклоніння та паломництва.

Так що це значить, не на часі? Що тоді на часі?

Чимало іноземних колег шоковані від культурних втрат та руйнацій об’єктів культурної спадщини, викрадень культурних цінностей в Україні під час війни. Але я їм у відповідь пропоную: давайте я вам покажу, що ми маємо зберегти

Що є підтвердженням нашої ідентичності? Чому ми частина європейської спільноти? Чому ми є частиною світової спільноти? Ми унікальні нашими фантастичними об'єктами, дійсно унікальними історичними й археологічними знахідками, особливими артефактами.

І якщо ми раніше цього не робили, якщо нас війна змусила нечуваною у XXI столітті жорстокістю, геноцидом та вандалізмом мобілізувати всі можливі ресурси для боротьби, то, може, вона стимулювала людей також по-іншому подивитись на наше культурне надбання. Коли як не зараз?

Мар'яна Томин: Змісти й наративи мають вирішальне значення для перемоги. Фото з приватного архіву

Лавра може стати частиною національного маршруту єднання «Діадема української Слави», його наріжним каменем. До складу такого історико-культурного маршруту, концепція якого ще в розробці,  можуть входити Парк Вічної Слави, Національний музей Голодомору, Церква Спаса на Берестові, Мистецький Арсенал, Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», Музей Другої світової війни, монумент Батьківщина-Мати, Видубицький монастир.

ІТ: Добре. А гроші? Всі ці плани потребують фінансів.

МФ: І не тільки грошей, але також знань і людських ресурсів. Багато європейських країн готові допомагати. Плюс країни Саудівської Аравії, Далекого Сходу.

Навіщо їм це треба? Україна — частина світової, європейської культури, яка була обкрадена й постійно піддавалась нищенню у всіх сенсах — історично, матеріально, духовно, культурно.

Але зараз ці цінності, що ми повертаємо на законних підставах, є неоціненним світовим скарбом. Україна — земля Пекторалі, Скіфського золота, унікальних реліквій і національних святинь, які належать Україні і доступні для світу. Ми з нашою культурною спадщиною є цивілізаційною опорою для демократичного світу. Ця спадщина транслює: «Ми були, є і будемо».

20
хв

«Лавра має бути місцем, яке дивиться з майбутнього в минуле», — Мар’яна Томин

Ірина Твердовська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: лютневі прем'єри

Ексклюзив
20
хв

Хто такі кашуби, та де вони живуть у Польщі?

Ексклюзив
20
хв

«Вишиванкова експансія»: як українка поєднала памʼять роду, національну ідентичність і бізнес

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress