Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»

<frame>Катерина Калитко — українська письменниця, перекладачка з балканських мов, авторка поетичних збірок і прозових творів, громадська активістка. Членкиня виконавчої ради PEN Ukraine. Лавреатка багатьох престижних міжнародних та українських премій, зокрема найвищої мистецької відзнаки країни — Національної премії імені Тараса Шевченка.<frame>

— У своєму свіжому есеї ви пишете про те, що наш мир неможливий без справедливості. Справедливість неможлива без правди та довгої пам’яті. А правду про нашу війну можуть розповісти  тільки українці, які бачили її на власні очі. І далі зазначаєте, що відчуваєте цінність того, що змушена переживати разом українська спільнота, того, як вона зараз долає хвороби росту й намагається писати новий суспільний договір. Проте в цій цитаті відчуваються й певні загрози. Зокрема від спроб узагальнити, переозначити, навіть викривити цей досвід кимось. Почати з додаткової креації та не зупинитися навіть на відвертій фальші. Як можна цього уникнути? І хто має писати про цю війну?

— Тривалий час і я, і низка українських публічних інтелектуалів із засторогою очікуємо, як про нашу війни почнуть писати інші. Власне, уже починають, бо з’явилося чимало іноземних нон-фікшн творів різної якості на тему війни в Україні. Це відбувається з однієї простої та утилітарної причини — українці не мають ресурсу, аби про все це багато рефлексувати.

Попри те, що книговидання в Україні, незважаючи на всі спроби росіян, не зупинилося, письменники, навіть ті, хто воює, намагаються творити з огляду й на внутрішню потребу виговоритися. Але на системну та добре прораховану рефлексію бракує часового та ментального ресурсу.

Відповідно зростає загроза того, що люди, які матимуть більше часу та можливостей, просто спостерігаючи за українською реальністю, будуть собі щось формулювати та узагальнювати.

Важливо, щоб про цю війну говорили українці. Можливо, ті українці, які проживають нині за кордоном, але залишаються залученими до спільного дискурсу та беруть участь в українському житті.

Треба, щоб це були саме українські голоси, голоси тих, хто розуміє, за що ми воюємо, що це війна за ідентичність, за суб’єктність, а не лише за територію чи надра

Ті мовці, які це розуміють, які визначили це за стрижневу тему власного висловлювання, мали б говорити про Україну — всередині неї та зовні.

— Чи можна тут говорити про певну санкцію суспільства на писання?

— Я би говорила про запит на добре письмо. Різниця між добрим та поганим письменством, на мою думку, полягає в тому, наскільки воно є чесним. І мені тут не йдеться ані про сентиментальну надривність, ані про плакатність. Радше — аби для людини, яка пише, те, про що вона промовляє іншому, становило цінність.

В українському соціумі зараз багато розламів, багато несхожих досвідів, які ми лише намагаємося звести до спільного знаменника.

Не знаю, чи ближчим часом ми цей спосіб знайдемо, адже суспільство вкрай невротизоване. Проте для мене по-справжньому цінними є ті історії, які не намагаються зімітувати чужий досвід, адже кожне реальне пережиття є елементом українського повсякдення війни, а отже, елементом історії. Великий наратив складається з менших історій, тому я віддаю перевагу тим, хто не позує, а знає, про що говорить.

— Ви неодноразово відзначали, що українців буває незручно слухати на міжнародних культурних заходах, дискусійних панелях та зустрічах. Здається, проблема не лише в самій тональності, але й в різних досвідах аудиторій. Ви як представниця культурної дипломатії досвідчували та засвідчували цю проблему. Що робити в таких умовах?

— Так, є певна втома. Є відчуття того, що натягнута линва загального інтересу почала провисати та бриніти в тебе під ногами, і тобі на ній все важче гойдатися.

Важливо втім  розуміти, що це синусоїда. І той, хто може тебе почути та зрозуміти, той почує, навіть якщо не відреагує в найближчій перспективі, або зреагує не в той спосіб,  на який ти очікуєш. Головне — посіяти зерно, яке так чи інакше проросте. Для цього потрібно мати впертість і затятість, аби продовжувати говорити, не скочуючись в істеризм та екзальтацію, коли хочеш прокричати всім те, що в тобі за весь цей час накопичилося.

Безумовно, варто враховувати аудиторію, для якої ти говориш, контекст країни, апелювати до певних синхронів у досвідах.

У Європі, де авдиторії довго не знали війни, можна звертатися до родинного досвіду дідусів і бабусь, який є ближчим та може зачепити

Важливо готуватися до таких зустрічей, а не розраховувати на те, що приїдеш, скажеш, що ти з України, і тебе одразу будуть слухати. Це вже так не працює в епоху кліпового мислення та під час інших серйозних конфліктів у світі. Свої історії варто розповідати нюансовано, дуже тонко та у співдії з тим тлом, на якому ти це говориш.

Водночас я часто осмикую себе та остерігаю інших від того, аби не починати просто догоджати іноземній аудиторії, робити себе зручними, автоматично вписуватися в їхню аналітичну рамку.

Шляхетна мета достукатися до людей, проникнути до них зі словом про Україну не повинна змушувати тебе розчинятися в чужому наративі

У розмові з іноземцями наразі ще працюють конкретні історії з фактажем, іменами, деталями, навіть із чорним гумором, без вивертання кишок, але й без манірного тушування. Проте я розумію, що й такий спосіб колупати цю броню та насичувати людей знаннями теж матиме свій термін придатності. Захід, частково обережний, частково лінивий, охоче б нас спростив, уписав би в якусь власну систему для того, щоб можна було зарозуміло поставити галочку: мовляв, уже й у цьому розібралися, можна спокійно продовжувати жити далі. Ми маємо привчити світ до своєї присутності в ньому, до того, що ми тут надовго, назавжди.

Маємо остаточно розтлумачити тим-таки європейцям, що ми свої, такі ж, як вони, що ми частина цієї сім’ї народів і знаємо про це. Напад на нас — це напад на європейські цінності та спосіб життя, тож і захищатися треба разом. Багато хто це вже усвідомлює, а багато кому лише належить це з’ясувати. Гендиректор Українського інституту Володимир Шейко має гарну метафору з цього приводу. Він каже:

Світові двері розуміння та чуйності щодо України поступово зачинятимуться, і наше тактичне завдання — у цих дверях застрягнути, не даючи їм остаточно зачинитися перед нашим носом

— Редактор однієї з ваших книг пише про те, що ви належите до штибу людей, які могли б жити спокійніше та приємніше за умови, якби вміли мовчати. На свою біду й на ціле щастя для української поезії, пише автор, ви не вмієте цього робити. А отже, сміливо виходите з прадавнього на наших землях «Ордену мовчальниць» (назва поетичної збірки Катерини Калитко — Авт.), тобто вибиваєтеся з поколінь українського та східноєвропейського жіноцтва, охарактеризувати внутрішній світ яких легше по тому, про що вони мовчать, аніж по тому про що вони говорять. Яка роль поеток у цій війні та чи увиразнилася жінка на її тлі?

— Безумовно, війна підсвітила українську жінку. І не тільки від початку великої війни, але й з 2014 року жінки ставали більш видимими як у війську, так і в цивільному житті.

Спершу це було пов’язано з розширенням у ЗСУ переліку військових професій, властивих жінкам. Те, що було притаманне суто чоловікам, поволі ставало й жіночим, адже тепер жінки-військові змогли бути не тільки кухарками та санітарками, але також снайперками, штурмовичками, операторками дронів. Помітними волонтерками, безумовно.

Для багатьох жінок війна стала способом переосмислити себе, переписати своє знання про себе. Для письменниць — дослівно. Роль особи, яка діє, стала ключовою для жінок в Україні. Про українську поезію вже давно кажуть, що вона сильна саме своїми жіночими голосами.

Ніяк не знецінюючи чоловіків-поетів, особливо тих, які воюють, можу підтвердити: усі справжні жіночі поетичні голоси нині феноменальні. Для себе я пояснюю це тим, що жінка в нашій країні — це контейнер колективного досвіду, носій родової пам’яті

Війна — це завжди велика тема для літераторів, але лише чутливі, емпатичні, чесні поезія та проза, до яких під'єднані переживання поколінь предків, що боролися з випробуваннями, резонують і роблять письмо та говоріння інакшим завглибшки.

Головна думка згаданої збірки «Орден мовчальниць», яка попри назву є антимовчальницькою та антипатріархальною, полягає в тому, що крок до виходу з мовчання дуже багато означає не тільки для тебе самої, але й для тих, хто піде за тобою, хто буде на тебе взоруватися.

Відвага окреслення себе як суб’єкта, який не просто має голос, але й знає, що й коли ним проказати, — це теж рольова модель для когось, хто підростатиме і наважиться на вихід з німоти

— Ви добре знаєте сучасну боснійську реальність, оскільки перекладаєте літературу цієї країни та тривалий час прожили в Сараєві. Мене цікавить, чи видно в тому, що пишуть тамтешні літератори, щось, що на вашу думку, могло б натякати на майбутній напрямок розвитку українського красного письменства? Маю на увазі як щось конкретне, типу самоіронічного пошуку вторинних вигод (як-то часом буває в Озрена Кебо або Міленко Єрговича), або, може, навпаки, якийсь ресентимент та замикання на собі. І як вибір можливого сценарію політичного розв'язання конфлікту, на вашу думку, впливатиме на це?

— Якщо говорити про літературу, то через тридцять років після війни в країні боснійська література все ще працює з тим чи іншим виміром травми. Я думаю, це те, що чекатиме й на українську літературу в кілька найближчих десятиліть. Масштаб того, що з нами вже відбулося і ще триває, відкриється нам лише після того, як ми зможемо трішки заспокоїтися, видихнути та зрозуміти, в якій точці перебуваємо як спільнота. Гадаю, глибина рефлексій щодо того, що нам відкриється, про нашу боротьбу та її вплив на майбутні покоління, соціальні поділи, усвідомлення людської природи, нас, на жаль, вразить.

ПТСР, полон та катування, окупація-деокупація, утрата дому, зіткнення з ворогом, впізнання загиблих близьких, зґвалтування, практики комеморації — для великої літератури все це дає багато простору. Невідомо лишень, чи вистачить на те, щоб це все описати й осмислити, елементарно психічних сил

— Звісно, адже історія з дітьми, які народилися внаслідок сексуального насилля на війні, так званого «невидимого покоління», теж є дуже боснійською темою...

— Так, є чудовий фільм Ясміли Жбаніч «Грбавіца» (босн. Gŕbavica) на цю тему. Про це також писали художні твори та есеї, репортажисти розмовляли з жінками, які пережили насильство та по-різному поставилися до плоду, який вони носили. Хтось позбувся його, хтось народив, але все життя ненавидить цю дитину, хтось народив і її любить. Цинічно робити із цих карколомних історій літературу, проте говорити про це в той чи інший спосіб треба, і не завжди добре, коли про неймовірно складний досвід просто візьмуть і напишуть іноземці.

Правда належить травмованим, які не втрачають самоусвідомлення та права до самопрезентації

— Ви маєте на увазі твори типу «Народжений двічі» Маргарет Мацантіні?

— Так, зокрема. Цікаві та глибокі романи про війну в Боснії та Герцеговині написані та  пишуться нині людьми, які були дітьми під час тих подій, які провели перші роки свого життя в підвалах, рано зіткнулися зі смертю та важкими повоєнними роками. Ці автори позбавлені нашарувань знання дорослих на той момент учасників подій, і завдяки цьому в них з’явилася можливість на відсторонене узагальнення.

Імовірно, найважливіші твори про війну в Україні будуть написані за десятиліття людьми, які не брали в ній безпосередньої участі. Може, це будуть діти, які виросли в еміграції, батьки яких ангажували їх в український порядок денний, або ж евакуйовані з фронтових регіонів діти, які дуже рано перенесли тяжкий досвід і які, цілком можливо, будуть вибудовувати навколо нього власну ідентичність.

А щодо можливості «українського» Дейтона, то мені це питання теж болить та не дає спокою. Ніхто зараз про це не скаже вголос на велику аудиторію, але нас, очевидно, рано чи пізно змушуватимуть до прийняття якоїсь форми перемир’я, і є ймовірність, що в нас на той час не буде можливості на нього не погодитися.

Боснійці теж дуже довго не хотіли приймати те, чого домагалися від них серби, але в якийсь момент утома від війни стала такою великою, що навіть ходила приказка «Potpiši Alija, makar je kao avlija» (укр. Підпиши (договір) Алія (Ізетбегович), нехай навіть (від держави) залишиться обійстя — Авт.).

Людей настільки виснажила війна, що вони стали готові відмовитися від свого важливого добровільно. Я дуже боюся, що наше виснаження сягне такого ж дна. Це буде дуже погано в будь-якому випадку, бо Росія в її сьогоднішній формі існування не збирається зупинятися, а тому це може обернутися відкладеною війною для наших нащадків.

Якщо ж ми погодимося віддати нині окуповані території, то кожна подальша спроба визволити людей, які чекають повернення України, — а таких чимало, — буде інтерпретуватися вже як акт агресії з боку саме нашої держави.

Дейтонський сценарій зробив Боснію та Герцеговину, прекрасну й наповнену сенсами країну, недієздатною політично. Як державне утворення вона зараз — це ніщо інше, як примус до співжиття людей за етнічними квотами. Варто розуміти, що механіка воєнного і ціннісного конфлікту в нас, щільність співжиття українців та росіян, культурні патерни є іншими.

Незалежна Україна зазнала зовнішнього нападу від держави-агресора. Проте не виключено, що у світового істеблішменту, ситого та охочого до шухлядкування, і цього разу виникне спокуса знову все спростити, привести нас до вимушеного та руйнівного співіснування з агресором. Щоб не дати цьому статися, ми маємо бути постійно присутні у світовому порядку денному та не дозволяти незалежницькому запалу, який ми неодноразово маніфестували впродовж останніх тридцяти років, згаснути.

Українські зусилля мають докладатися з розумінням того, що на нас можуть чекати перемовини, і важливо не дати їм почати рухатися у фатальний для нас бік. Це складна, аж філігранна робота всіх: політичних дипломатів, культурних дипломатів, інтелектуалів, лідерів думок, політиків, які приймають рішення, та представників громадянського суспільства.

Я свого часу й узялася перекладати боснійську літературу, бо це була лакуна в нас, і мені хотілося, щоб українці побачили тамтешню історію не крізь сербську, а отже — проросійську пропаганду, а очима тих, хто переживав її безпосередньо у себе вдома. І також я перекладала з підсвідомим знанням про те, що в нас буде велика війна з Росією, що попереду складне переформатування взаємин. Важливо лише добитися, аби воно не закінчилося для нас так само кепсько, як для Боснії і Герцеговини.

Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)

* * *

Вірші Катерини Калитко

А як стається історія? Просто коїться,
як автотроща на трасі, як раптова залюбленість.
Вітер понад рікою. Темні пальці та губи.
Довге тепло. Другий врожай шовковиці.

Не обираючи дихання, не обираючи пристрасті,
пам'яттю тіла, наче вночі удома,
рухайся, не спиняючись, дихай і говори,
вперто розв'язуючи рівняння із невідомим,
із неспівмірним людині, жаским, голодним.

Зранений капонірами, рано жовтіє ліс.
Час дається для тривання та близькості,
для вдивляння у глибину одне одного.

Вранішні вулиці прохолодні й прозорі,
випростані, як лози із равликами трамваїв.

Все з нами коїться вчасно. І тільки історія,
як пісок із волосся, не вимивається.

* * *

Отче наш,
сущий
у серцях неоперених,
у стягнутих дротом руках,
у засохлій глині під нігтями,
у колючих дошках, із яких збивають хрести.

Хай святиться
кожне ім'я віднайдене,
кожна пожежа болю над краєм ями,
кожен жовтий клапоть зотлілої шкіри,
і той боєць, що довго блює між соснами,
а тоді повертається і копає.

Нехай прийде
наше військо.

Нехай прийдуть
люди в білих комбінезонах.

Нехай прийде
міжнародна прокуратура.

Нехай прийдуть
наші невтішні рідні.

Нехай буде на небі і на землі
тісно від нашого мовчазного крику,
видно на три покоління вперед
у чесному світлі ненависті.

Віддай нам щоденні
імена і прізвища,
хай напишуть їх на табличках,
поверни наші голови,
наші обличчя,
наші впізнавані татуювання.

І не прощай нам нічого, якщо захочеш,
бо і ми не прощаємо винуватцям,
стоїмо на суді твоєму
школяриками біля дошки,
розгорнувши душі, немов щоденники,
густо списані кривавою пастою –
зауваженнями за поведінку.

Але не введи нас на допит
у підвальну катівню,
не вклади нас у землю, стоптану чужаками,
у пітьму історії,
в забуття.

Але визволи нас
від пам'яті про тіла,
вийми з хрускоту трощених наших хребців,
із тріску розбитих колінних чашечок,
із сухожиль перетятих,
із тихого шелесту крововтрати,
визволи від клубка задухи
у повних землі ротах.

Бо твоя є війна, і звірі, і сила, і слава,
і ексгумація,
і дух тяжкий над могилою,
де сина з отцем
кинуто поруч.

І нині, і повсякчас, і довіку.
Ми ж так добре вивчили цю молитву.

Чому ти у нас
не питаєш нічого?

Чому так? Що стало причиною того, що Україна свого часу з легкістю віддала Ізраїлеві стінописи Шульца? Чий він письменник: єврейський, польський чи український? Чи може Бруно Шульц, народжений у галицькому містечку, за кількістю вулиць, названих на його честь, позмагатися з Алєксандром Пушкіним, народженим у російській Москві? Та імена яких ще письменників, котрі народилися на території сучасної України й відомі світові (і це не про Міхаіла Булгакова) мали б знати українці? Про все це до 12 липня, дня народження Бруно Шульца, Sestry поговорили з шульцознавицею й дослідницею польської літератури та культури Вірою Меньок.

‍Леся Вакулюк: Пані Віро, окрім того, що ви вивчаєте й викладаєте польську літературу, є шульцознавицею, ви ще й ініціаторка та директорка Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, який традиційно відбувається у день його народження. Звідки й чому таке зацікавлення саме цим письменником?

‍Віра Меньок: Бруно Шульц з’явився у моєму житті, коли я почала читати курс студентам на українсько-польській філології в Дрогобицькому університеті. Для мене було страшенно важливо, що він — дрогобичанин. Але Дрогобич, по суті, про нього не знав. От це й була моя мотивація! Не виникало жодних сумнівів, що Шульц заслужив на те, щоб повернутися до свого міста, як єдиного міста на світі, як цієї особливої провінції, як вибраної країни, але й Дрогобич заслужив на те, щоб цей митець, цей письменник, цей художник повернувся до свого міста. Ну, і Шульц — великий письменник, звісно.

Його творчість — це справжній модернізм, це є та література понад кордонами, це література, яка є для всіх, а не польська література для поляків, а українська — для українців

‍Чому ж тоді Дрогобич, який є рідним містом Бруно Шульца, не знав нічого про свого відомого уродженця?

Тому що був Радянський Союз — тоталітарний режим, а це був митець, творчість і біографія якого не вміщалася у програмові гасла соцреалізму й усіх цих інших тоталітарних режимних маніфестів й обов’язків. Це просто каралося б. Тому й про Шульца нічого не було відомо. Тому ці сліди, які залишалися ще в той момент, вони були дуже докладно й дуже ретельно нищені, просто стиралися. Та й сам Шульц досвідчив совєтського режиму. Коли на захід України прийшли перші совєти, то для нього, єврея, стояло питання життя або смерті. Ну, а що вже казати про німецьких нацистів, які його знищили.

Професор Михайло Шалата (нині вже покійний) — франкознавець, українознавець, який закінчив україністику в Дрогобицькому педінституті. Він хоч і не був дрогобичанином, але був людиною широких обріїв, мислення й бачення, відтак, розумів, які тут люди жили й були, як він казав, «містками до світу». А в Дрогобичі — це тільки Шульц! Ще у 1965 році цей професор написав в інститутській газеті, яка називалася «Радянський педагог», доволі добре сконструйовану замітку про Бруно Шульца. І знаєте, що йому сказали його колеги-україністи? «Куди ти пхаєшся з тим євреєм?!». І це теж, на жаль, була причина, чому тоді про Шульца в Дрогобичі нічого не знали.

Ну, але вже зараз про нього знають. І, зокрема, завдяки тому, що фестиваль у Дрогобичі триває 20 років, зокрема, через те, що є переклад Андруховича Шульцових збірок (це також фестивальний проєкт), і ще завдяки багатьом «зокрема».

‍Життя Шульца було драматичним. Особливо зараз, у час повномасштабного вторгнення, ця драма усвідомлюється дуже гостро, адже він прожив усе життя (50 років) у Дрогобичі, а водночас прожив у 5-х різних державах: Австро-Угорській імперії, Західно-Українській Народній Республіці, Другій Речі Посполитій, Радянській Україні та Третьому Райху. Зрозуміло, що як євреєві йому було особливо небезпечно жити під гітлерівською Німеччиною. Втім, і за правління совєтів легше не стало. Принаймні, є історія про те, як Бруно Шульца примусили намалювати портрет Сталіна, а також картину «Звільнення народу Західної України». Але остання не сподобалася радянській владі через надмірне використання художником синьої та жовтої фарб. Тому його звинуватили в  українському націоналізмі та заарештували…

Ми не знаємо, чи це було правдою чи ні, тому що всі ці історії дійшли до наших днів зі спогадів гімназиста Бруно Шульца — Анджея Хцюка. Він, з одного боку,  називав себе антисемітом, а з іншого — каже «ах, пригадую, який той Шульц був неймовірний!». І далі він пише про Шульцове надуживання синьо-жовтими  кольорами, за що він, мовляв, постраждав, і що Шульц тішився, що ворони нагадили на портрет Сталіна, який він намалював. Але наскільки ці свідчення є правдивим — дуже складно сказати. Наталка Римська переклала, власне, цю дилогію Анджея Хцюка «Атлантида» й «Місяцева земля» — й усі історії звідти розходяться, як звукові кола від дзвону. Це дуже спірні речі!

Натомість, чи малював Шульц для совєтів? — Так, малював. Принаймні, за перших совєтів точно. Він працював учителем у найбільшій гімназії Дрогобича — головному навчальному закладі міста. За перших совєтів продовжується навчання в гімназії, а Шульц там працює учителем. І це ми знаємо точно, бо це архівно підтверджено, зафіксовано, що він був учителем малювання й трудового навчання під час того короткого, але дуже жорсткого періоду перших більшовиків у Дрогобичі. Й у цій гімназії Шульц був єдиним, хто відповідав, скажемо так, за художні оформлення різних заходів. За ІІ Речі Посполитої він малював Матір Божу Ясногірську Ченстоховську, бо гімназія мала свій прапор, а Матінка Божа була покровителькою гімназії. Короля Владислава Яґайла теж малював Шульц. Різні табло гімназійні з віньєтками — це теж робив Шульц. Бо просто іншого учителя малювання не було, а значить усе це було на Шульцові.

А німецькі нацисти влаштували собі казино у будинку, який навпроти філологічного факультету Дрогобицького університету, — найкрасивішої сецесійної будівлі міста, де раніше була резиденція дрогобицького бургомістра. І є така інформація, яка зустрічається у кількох джерелах, що у тому казино висіла велика картина, написана олійними фарбами, авторства Шульца. Висіла чи не висіла? — про це ми ніколи не довідаємося. 

Я б не прив’язувала до цього якусь окрему нарацію, яка би так чи інакше його характеризувала чи в гіршому, чи в кращому світлі — це без сенсу. Тому що більше світла він уже не потребує. Це Шульц! Цим усе сказано.

Він залишив після себе свій пластичний текст — свої графіки, свої настінні малюнки, він залишив після себе свій літературний текст — свою дилогію

‍На початку 2000-х довкола настінних малюнків Бруно Шульца, які ще називають фресками, зчинився страшенний скандал. За сприяння тодішньої дрогобицької влади, яка не розуміла цінності його творчості для міста, їх незаконно вивезли до Ізраїлю. Чим завершилася ця історія?

Так, це було незаконно. Але це відбулося не лише за сприяння міської влади, але й покійний нині Дмитро Павличко, який на той момент був Послом України в Польщі, узагалі не надав цьому значення. А коли вже його попросили польські журналісти прокоментувати, то він сказав, що це ж єврейський митець, тож так і мало статися. Це був травень 2001 року.

Це не були фрески, бо Шульц не володів такою технікою, це були настінні малюнки. Їхнє існування відкрив не німецький кінорежисер Беньямін Ґайслер, а польський літератор Єжи Фіцовський, якого ми називаємо археологом Шульца. Він давно шукав ці стінописи. І Ґайслер якось приїхав до Фіцовського на консультацію, а той йому і розповів, де приблизно шукати. А далі в Дрогобичі почали працювати куратор варшавського Музею Міцкевича Войцех Хмужинський разом із фаховою реставраторкою Аґнєшкою Кійовською. І, власне, фрагменти, які Аґнєшка відреставрувала, колишній львів’янин, який став мешканцем Єрусалима, Марк Шраберман з помічниками й забрав до музею «Яд Вашем». Найбільше шкода останнього автопортрета Шульца.

І в момент, коли вже польські журналісти почали писати про те, що відкрито нові твори Шульца, коли польські реставратори почали робити все можливе, щоб ці знахідки зберегти, Україні треба було лише визнати, що це пам’ятка української культури. Від кого це залежало? Від дрогобицької влади? Абсолютно ні!

Тоді утворився «коридор», коли полякам не випадало далі над цим стінописом працювати, тому що не було вирішено на державному рівні, як ставитися до цього відкриття, і малюнки Шульца виявилися наче нічиїми

Але група, яка приїхала з «Яд Вашем», дуже добре орієнтувалася… Потім було багато протестів, обурення. Важко було повірити, що така поважна інституція як «Яд Вашем» просто вчинила варварство, бо вони ті малюнки просто вкрали, «вирвали» зі стін. То була ціла технологія, як упродовж 3-х днів вони, витинаючи аж до цегли, оббивали дерев’яною рамочкою, щоб вийняти стінопис без пошкоджень. І зняли вони, власне, ті фрагменти, які польські реставратори найбільше відкрили й відновили. Власникам помешкання, де був той стінопис, представники з «Яд Вашем» сказали, що повернуться за рештою, але зробити цього вони вже не могли, оскільки надто великий скандал зчинився.

І, власне, дуже прикро, що Україна тоді не оцінила Шульца. Лише потім Ющенко підписав таку дарчу, що начебто всі оригінали мають інвентаризаційні номери Дрогобицького краєзнавчого музею й начебто наш музей на державному рівні передає ці стінописи в користування «Яд Вашем» з можливістю пролонгації, тобто навічно.

‍Але ж начебто після 20 років користування «Яд Вашем» має повернути настінні малюнки Шульца Україні?

Ні. «Яд Вашем» — це засолідна інституція, щоб вона повертала ці малюнки назад. Хоча, треба сказати, що вони передали нам копії, які є дуже якісні, але це копії. Інші три оригінальні фрагменти — котик, бабуся і діти під деревом, які вони не встигли тоді забрати — залишаються у Дрогобичі.

Може, й справді більше людей побачить оригінали, ніж це було би в Дрогобичі. Але для мене це все одно не є жодним виправданням варварства й злочину. Тому що це фактично був злочин, оскільки ізраїльські музейники незаконно вивезли річ, яка була створена до 1945 року. Вся ця історія є дуже сумна. Вона сотні разів уже перекручувалася. Але правда є такою, що це була крадіжка.

‍У чому геніальність Шульца як письменника (хоча є лише дві збірки його) і як художника?

Ось це натхнення, яке дає читання прози модерністської, такої прози, яка є наскрізь метафорична, такої літератури, яка стає для читача властиво запрошенням до співтворення, відкриває якісь нові обрії… Його оповідання — це читання-подорож.

До прикладу, в Шульцових творах присутня топографія Дрогобича, але й відсутня. Він жодного разу у своїй дилогії, у двох частинах своїх оповідань, не називає імені міста, яке описує. Це ніби й Дрогобич, але водночас безіменне місто. Але все, що в ньому є, — всі ці міські божевільні, всі ці парки, всі ці лопухи, всі ці птахи чорні, яких неможливо позбутися і які весь час обсідають дах костелу… Якщо ви приїдете до Дрогобича, то все це ви побачите й зараз. Нічого не змінилося. Тільки геній так може написати. Читати Шульца можна починати з будь-якої сторінки. Й у цьому геніальність його літератури. Тут нема фабули. І не треба її, бо це не було б тоді модернізмом. Це є буття…

Натомість, у його пластичній спадщині (в його графіках, малюнках) показана матеріальність життя. Він сам так пояснював, що про матеріальність, тілесність буття, якщо можна так сказати, йдеться в його малюнках, у графіках, а в літературі йдеться про суть, про сенс, про таїну. І добре, що свідком цього тілесного світу є Шульц, бо він усюди малює себе, він усюди присутній, навіть помножена його присутність, бо по кілька автопортретів трапляється на одній роботі.

‍А що в Дрогобичі нагадує про Шульца?

Дух Шульца (усміхається). А якщо говорити про матеріальні речі, то є будинок, куди не тільки він, але й його сім’я після банкрутства батька переїхала до сестри на Флоріанську, оскільки на Площі Ринок утримувати будинок було дуже дорого. Іноді в кімнаті, яка була кабінетом Шульца, ми влаштовуємо мистецькі проєкти. Зокрема, Нікіта Кадан у 2022 році під час ШульцФесту показав чудовий проєкт, який водночас пов’язаний і з Гостомелем, і з оповіданням Шульца «Весна».

Тобто Шульц присутній і далі. Коли він написав про зорі, які часом можуть мати тепле світло, то що це означає? Вони  спалюють, вони розплавлюють, вони несуть смерть. Це ті ж ракети. І ось ті розтоплені скляні предмети Нікіта Кадан зібрав у Гостомелі. Він просто затемнив ту кімнату, на одному з лайтбоксів був текст з оповідання «Весна» Шульца про це тепле світло зірок, і це світло якби падало на квадратний стіл, де були ці розтоплені предмети й більше нічого. І це проймає… І це все — Шульц.

Є також Музей Кімната Бруно Шульца, який ми з моїм чоловіком Ігорем Меньком (1973–2005) створили у 2003 році. Вона в будинку колишньої гімназії, в якій навчався, а потім працював Шульц. Це був його професорський кабінет — як учителя малювання. Тоді всі мали звання, а отже, «пане професоре», «пані професорко» — так зверталися до учителів у гімназії. Запрошуємо, коли будете в Дрогобичі, обов’язково! Ця кімната діє на громадських засадах – місце, де він працював і де навчав малювання. А поруч за стіною була велика кімната. Там була майстерня. І там він проводив для хлопців уроки з трудового навчання — навчав обробці дерева, скла, металу, обробки картону.

Мало хто про це знає, що, з одного боку, для нього дуже обтяжливою була ця учительська робота, тому що це забирало багато часу, багато нервів (залишилися в листах свідчення про це), а з іншого боку — він любив це все, він мав творчий підхід

Ми би його назвали вчителем-інноватором. Він з малювання ніколи нікому не ставив dostatecznie (задовільно. — Авт.), тобто 3, тільки добре й дуже добре, бо вважав, що якщо дитина не вміє малювати, то це не її провина, просто природа не дала такого вміння. А от хто вже вмів, справді мав хист, то він запрошував до себе додому й тоді вже провадив різні філософські розмови. Він же також читав пропедевтику філософії, заміняв заняття з математики. Це людина, яка мала широкі обрії знань й глибокого рефлексивного мислення. 

Музей Кімната Бруно Шульца не є традиційним музеєм із традиційними експонатами. Я кажу, що це музей ідеї і музей рецепції. Ідея полягає в тому, що це місце автентичне, а рецепція, власне, світова — те, що він перекладений на дуже багато мов світу (на понад 45), те, що ним надихаються театральні режисери, художники, що він є літературним героєм інших авторів.

Але разом із тим є й наш дрогобицький вимір. Від початку 2000-х років ми проводимо «Другу Осінь» (осінні листопадові зустрічі на роковини загибелі Шульца) й у дворічному циклі організовуємо великий Фестиваль Бруно Шульца, тижневий.

Що ще? Один із будинків місцевого краєзнавчого музею – Палац мистецтв. Професор Владислав Панас (нині покійний), який досліджував Шульца в дуже цікавому річищі — річищі кабалістики, кабалістичної символіки, то він, властиво, відкрив, довів, що про цей будинок — Віллу Б’янки — Бруно Шульц писав у своїй «Весні». Тож ця Вілла — теж Шульцівський об’єкт. У ній є три фрагменти фресок, які все ж оригінальні. Ну, і плюс якісні копії «Яд Вашему».

А ще вулиці, будинки, які він бачив, де він навчався, де він навчав. Шульца у Дрогобичі — багато. Але скільки собі його знайдеш — стільки тобі його буде. Також є місце, де народився Шульц, і є місце, де він загинув, де ми щороку проводимо екуменічну зустріч — спільну молитву. Є також цвинтар, де поховані всі жертви цього «дикого» кривавого четверга 19 листопада 1942 року. І, зрозуміло, що там серед інших є Шульц, його останки. І це письменник, геній, який не має своєї могили в Дрогобичі. Але Дрогобич усе одно залишиться тим єдиним місцем на світі, вибраною землею.

‍А вулиця, названа іменем Бруно Шульца, є?

Так, є й така. Маленька «сліпа» вуличка. Це дуже цікаво, що вона «сліпа», веде в нікуди. І це теж дуже по-шульцівськи. Це такий провулок, який впирається в гімназію ім. Богдана Лепкого. І все, далі дороги нема! Але є адреси на цій вулиці, розташовані якісь фірми, установи, навіть ресторан якийсь був. І це все заслуга пані Марії Галяс – корінної польки-дрогобичанки. Вона дуже багато зробила для відновлення польської мови, польської культури, для відновлення католицького костелу у Дрогобичі, ще в 1988 році вона організувала тут Товариство польської культури. А коли настала Незалежність, то вона була депутаткою першої каденції міської ради. І тоді, власне, на початку 90-их це була її пропозиція, що Шульц — відомий у всьому світі, візитівка Дрогобича, тож треба, щоб у Дрогобичі була його вулиця. Також заслугою пані Марії Галяс було вмонтування першої меморіальної таблиці на будинку на колишній Флоріанській — на будинку сестри Шульца, де він мешкав до останнього, аж поки його не вигнали до ґетта.

І є таблиця, яка вмонтована в хіднику (в тротуарі. — Авт.) на місці його загибелі. Після консультацій зі шульцознавцями, ми подумали, що на цій таблиці буде написано «великий мистець, дрогобичанин Бруно Шульц». І нехай це також буде його ідентичністю, а не який він — польський, єврейський, український — цього просто не потрібно. Він був і залишається митцем понад усіма кордонами, всіма поділами.

‍А якщо вийти за межі Дрогобича, то скільки вулиць, названих на честь Бруно Шульца, є в Україні?

Скільки є вулиць Шульца в Україні? — Одна в Дрогобичі. І я не впевнена, що так швидко тих вулиць буде багато. А з іншого боку — чи треба? Є одна в Дрогобичі — «сліпа», малесенька вуличка, навіть не перевулок. І це чудово! Це є дуже шульцівський дух! Йому б це сподобалося.

‍З одного боку, я вас розумію, а з іншого — бачу, який вплив має  декомунізація вулиць на українців. Сама не раз була свідком, як українці в громадському транспорті чи йдучи пішки, бачачи нову назву вулиці, одразу починають гуглити, ким же була та людина, що вона зробила, що її ім’я тепер на табличці з адресою вказане…

Так, ви праві. Це також і едукаційну роль відіграє. Я ніколи насправді не задумувалася, що те, що я роблю довкола імені Шульца, має й освітній вплив. І, зрештою, хай більше українців довідається, що був такий польський письменник, який зростився як талант, як геній на українській землі, тобто в тій усій багатокультурності, що він приналежний до Дрогобича, а отже, репрезентує й українську також культуру.

‍Українська й польська літератури — чим вони подібні й чим відрізняються?

Чи близькі наші літератури? Є якісь певні топоси, архетипи, на яких будується, виростає культура і, зокрема, література, тобто словесне мистецтво. То відповім: дуже схожі! Тому що у нас схоже небо, схожий клімат, схожі рослини, схожі тварини. А все починається від усної народної творчості, тож ця творчість наших країн – подібна. Далі вже трохи інакше, тому що так склалося історично, що ми від Середньовіччя є приналежні до східного обряду, якщо йдеться про християнство, а поляки — це Ватикан і католицизм. Тож тут уже починаються відмінності. Тому що, звісно, що література, від Середньовіччя починаючи, тісно пов’язана із християнством.

Спільний у нас — я так своїм студентам кажу — ген ворога. І цим спільним ворогом є Росія і є росіяни

Польщі не було на мапі світу 123 роки. Через кого? Через росіян. Поразка Листопадового повстання на початку XIX століття, поразка Січневого повстання всередині XІX століття і незалежність аж у 1918 році. Те, що Пруссія й Австро-Угорщина були серед колонізаторів Польщі, то це все одно було з подачі Росії, тому що це ця країна зініціювала. І далі Польща була дуже коротко насправді незалежною — від 1918 до 1939 рр. Далі вибух ІІ Світової, а після війни — знову немає Польщі, а є Польська Народна Республіка, тобто Радянський блок. На відміну від нас, вони не були в складі Радянського Союзу, але фактично це було те саме: це той самий режим, це те саме КДБ, це те саме переслідування кожного, хто думає інакше, пише інакше. Тому ми цим і є найближчі — тим, що і українська, і польська літератури були  літературами спротиву: Адам Міцкевич — Тарас Шевченко, Чеслав Мілош — Євген Маланюк чи Василь Стус. Це література, яка намагалася впродовж такої довготривалої історії бути енергією свободи.

‍А окрім того, що в нас є багато спільного в літературі, то чимало видатних польських письменників народилися на землях, які зараз є українськими, а, відтак, вони пов’язані з Україною. Назвіть їхні імена.

Це Станіслав Вінценз із Коломийщини, Станіслав Лем і Збіґнєв Герберт — зі Львова, з Дрогобича — той самий Бруно Шульц і Казімєж Вєжинський. Дебора Фоґель, яка зі Львова і яка була єврейкою. Дуже цікава львівська авангардистська письменниця. Вона, до речі, зналася з Бруно Шульцом, листувалася з ним. Між ними була така рання закоханість. Можливо, джерелом Шульцових оповідань було його листування з Деборою.

‍А чи треба нам, українцям, знати імена цих письменників? Чи повинні ми вивчати їхню творчість? І чи мають вони право бути вписаними в програму зі зарубіжної літератури?

Однозначно так! До прикладу, Франц Кафка, який давно є в цій програмі, не може вивчатися без Бруно Шульца, бо Шульц (я таку крамольну річ зараз скажу, бо письменників не можна зіставляти) є глибший. Якщо у старших класах вивчають Джойса, якщо є Марсель Пруст, то мусить бути Шульц. Йозеф Рот, якщо ми вже про це говоримо, теж мав би бути.

Натомість, що робити з російськими письменниками Ахматовою, Мандельштамом, які теж мали дотичність до України, я не знаю. Я б наразі всіх російськомовних відставила. А далі — побачимо…

‍Якщо у нашій шкільній програмі літератури таки знайдеться місце для польських письменників, які народилися на території сучасної України, то чи не з’являться тоді закиди про меншовартість щодо Польщі?

Ні-ні-ні. Я так не думаю. Чому? Та тому, що ми хочемо показувати тих митців, які є співтворцями й нашої культури. Ми хочемо показати Рота, який писав і говорив німецькою, ми хочемо показати Вінценза і його «На високій полонині», ми хочемо показати Шульца, тобто тих, які є приналежними й до української також культури, незалежно від того, якою мовою писали ці люди, але вони були народжені на цій землі, вони були вписані у контекст цієї культури, власне. І це така навіть місія, щоб промувати, щоб популяризувати тих, хто співтворив культуру українську, культурного нашого місця, нашого терену, нашого міста, нашого регіону, нашої країни.

Тому це не є реверанс в бік поляків, що, мовляв, ви нам допомагаєте, тому ми ваших письменників, які з наших теренів походять, будемо вносити до шкільної програми. Зрештою, Міцкевич завжди був там, Словацький теж завжди. Це польські класики.