Ексклюзив
20
хв

Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»

«Нещодавно в Америці мене запитали, чи готова я заспівати «Пікову даму» Чайковського. Я відповіла, що як громадянка України робити цього не буду. Особливо після того, як я вийшла на сцену «Метрополітен-опера» з українським прапором. Американці все розуміють, але уточнюють про всяк випадок, чи готова я зробити це заради грошей»

Оксана Гончарук

Українська оперна діва Людмила Монастирська символічно замінила росіянку на сцені «Метрополітен-опера» у виставі «Турандот». Фото: metopera.org

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Людмила Монастирська — це український бренд, який знає весь світ. Її потужне лірико-драматичне сопрано вже багато років звучить на найпрестижніших музичних майданчиках — «Ла Скала» в Мілані, королівського театру Ковент-гарден у Лондоні, «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку. З початком війни голос Людмили для багатьох людей у світі став уособленням України. Її Аїда, Турандот, Леді Макбет, Абігайль, всі вони сьогодні — українки.

Після вторгнення Росії в Україну Людмила Монастирська замінила на сцені «Метрополітен-опера» в опері «Турандот» росіянку Анну Нетребко, контракт із якою розірвали через підтримку путінського режиму. Ця заміна російської зірки на українську стала символічним жестом, а коли Людмила наприкінці вистави вийшла до глядачів загорнута в український прапор, зала в захваті аплодувала стоячи.    

Вдома в якості солістки Національної опери України Людмила Монастирська виходить на сцену попри небезпеку й повітряні тривоги. А за кордоном не тільки співає, але й переконує, бореться, а ще спостерігає й аналізує. Sestry вона розповіла про те, наскільки втомилися іноземці від війни в Україні, чи варто українським артистам відмовлятися працювати на одних сценах з росіянами, чи є у світу інтерес до української музики і що могли б зробити для популяризації нашої культури українські дипломати.

Людмила Монастирська на фоні Національної Опери України в Києві. Фото: Valentyn Kuzan

Українським артистам платять менше, ніж російським

Оксана Гончарук: У квітні 2022 року гендиректор театру «Метрополітен-опера» Пітер Гелб запропонував вам замінити російську оперну зірку Анну Нетребко в партії Турандот. Ви це зробили. І з того моменту ваші імена постійно перетинаються у ЗМІ. Вас це не дратує?

Людмила Монастирська: Багатьом цікаво, що я думаю про Нетребко. Але що мені про неї думати, мені треба про себе думати. Аня працювала і працюватиме, бо має ім'я, яке вона створила ще 25 років тому.

ОГ: Але ж у вас теж ім'я?

ЛМ: Так. До того ж моя кар'єра розвивалася стрімкіше. Я не хвалюся, просто так зійшлися зірки, така вдача мені посміхнулася.

ОГ: А втім, це був прецедент, коли Анну Нетребко усунули від ролей у «Метрополітен-опера». Тим паче, всі знають, що вона була улюбленицею Пітера Гелба...

ЛМ: Їй за відсторонення від роботи виплатили компенсацію за всі заплановані наперед вистави — вона в образі не залишилась.

ОГ: Якось ви говорили, що російських артистів дуже підтримують чиновники РФ, які перебувають у США. Вони приходять на вистави цілими делегаціями й несуть своїй примі квіти оберемками. А як часто до вас на виставу приходять українські держчиновники? Для іміджу України така взаємопідтримка була б показовою.

ЛМ: Я вам поясню ситуацію не в букетах, а у відсотках.

У мене як у громадянки України в США віднімають від гонорару 30%, а у російських артистів — лише 6%. Є різниця чи ні?

І це тільки нещодавно ці відсотки з артистів РФ почали знімати, раніше вони взагалі чистими гонорари отримували. Це робилось офіційно — така ось була домовленість між Росією та США.

А у нас 30% і жодних альтернатив. До того ж їх знімають не тільки з гонорару артиста, який виходить на сцену, але й з артистів запасного складу, з так званих каверів, тобто тих, хто перебуває за лаштунками, але готовий будь-якої миті замінити колегу на сцені.

Якимось чином чиновникам РФ від культури вдалося переконати місцеву владу, що з російських артистів не потрібно знімати великий відсоток. І це справжня надпідтримка своїх на державному рівні. Я мрію, щоб українських артистів за кордоном наш держсектор теж підтримував у такий спосіб.

Тепер ви розумієте, чому росіянам дуже вигідно працювати в Америці. І їхні менеджери щосили намагаються влаштувати своїх артистів до будь-якого театру США.

Людмила Монастирська в ролі Абігайль у виставі «Набукко» в Королівському театрі Ковент-Гарден у Лондоні. Фото: Bill Cooper/ The Royal Opera Season

ОГ: Намагання України якимось чином знизити у світі популярність російських опери та балету, прибрати зі сцени артистів із РФ — це, взагалі, дієвий захід?

ЛМ: Маю щодо цього чимдалі більше сумнівів. Ми все для цього робимо: говоримо, переконуємо, боремося, іноді навіть перемагаємо. Але загальна картинка практично не змінюється. Бо Росія нав'язувала свою культуру всьому світу не роками — десятиліттями. Величезні гроші вкладалися і вкладаються в самих артистів, вистави, пропаганду. І зрозуміло, що одразу досягти зниження цього ефекту від російської культури  не можна — на це потрібні десятиліття зусиль з боку України.

Україна оперна представлена у світі мінімально

ОГ: Усі знають російські опери та балети. З погляду бізнесу, це комерційно вигідні твори. Практично кожен театр світу має у своєму репертуарі «Євгенія Онєгіна», «Пікову даму» та «Лебедине озеро» і відмовлятися від них так просто керівники театрів не хочуть…

ЛМ: Нещодавно в Америці мене запитали, чи готова я заспівати «Пікову даму» Чайковського. Я відповіла, що як громадянка України робити цього не буду. Особливо після того, як я вийшла на сцену «Метрополітен-опера» з українським прапором. Американці все розуміють, але уточнюють про всяк випадок, чи я готова зробити це заради грошей. Проте я батьківщину не зраджую і знаю, що таку мою позицію тут поважають — громадяни США дуже віддані своїй країні і для них чийсь патріотизм добре зрозумілий і цінний. Я ж зі свого боку дорожу тим, що живу в Україні, і мені не байдуже, що у нас зараз відбувається. Тому відмова співати під російську музику з мого боку не примха, а позиція. На жаль, не всі мої колеги можуть похвалитися такою принциповістю. Тим паче коли роботи немає, людина може і змінити свої принципи. Тут я вже нікому не суддя. Хоча саме сьогодні, коли Україну нищать ракетами, коли наші хлопчики кладуть життя на фронті заради свободи України, робити цього не варто.

Людмила Монастирська у «Набукко» на сцені «Метрополітен-опера». Фото: Met Opera

ОГ: Яка кількість оперних артистів з України працює сьогодні за кордоном?

ЛМ: Можна назвати до десятка імен. Це дуже мало. І тому мені здається, не треба змушувати сьогодні українських артистів добровільно йти з проєктів, до яких раптом «затесався» артист з РФ. Поясню: Україна оперна і без того у світі представлена мінімально. Припустимо, ти відмовляєшся від проєкту, принципово не бажаючи співати з громадянином країни-агресора на одній сцені, і що в результаті? Проєкт продовжує існувати, але вже за відсутності в ньому України. Ба більше, на наше місце організатори можуть покликати знов-таки росіян.

Мені здається, навпаки, ми маємо за будь-якої слушної нагоди виходити на сцену та відстоювати українську вокальну школу, демонструвати свою блискучу майстерність і раз-у-раз доводити факт того, що в Україні є чудові оперні співаки.

Ми — українці, і ми мусимо нести себе з високо піднятою головою. Не можна втрачати жодного шансу це зробити. Україна сьогодні у тренді, і кожен якісний прояв її громадян нам на користь. Його помічають. Відмовитися простіше простого, а от домогтися того, щоб тебе покликали виступити на серйозній сцені — часом це варте всього життя артиста.

І ще раз наголошу: ми не можемо впливати на кастинг-директорів великих театрів, які запрошують російських артистів. Театри також не гидують сьогодні запрошувати російських режисерів. Тож не варто переживати за те, на що не маєш змоги впливати. Треба про себе думати. Про те, де можеш вплинути. З російською махіною важко боротися на всіх фронтах.

Гасло «Культура є зброя» у нас поки не працює

ОГ: У нинішній ваш приїзд до США хтось із посольства України відвідав виставу «Набукко» в МЕТ?

ЛМ: Коли у 2022 році я брала участь у культурному проекті Ukrainian Freedom Orchestra (оркестр, сформований із 74 кращих українських музикантів-біженців — Авт.), яким керувала канадійка Кері-Лінн Вілсон, ми об'їздили багато країн, це було велике турне. Проєкт стартував 28 липня 2022 року в Польській національній опері Варшави, а заключний концерт відбувся у Вашингтоні. Тоді Оксана Маркарова (амбасадорка України в США — Ред.) відвідала концерт і навіть виголосила промову. Зараз на «Набукко» її не було. А шкода, мені б її поява на виставі була б дуже приємною. І журналісти американські тоді б точно цей момент не пропустили.

ОГ: Ukrainian Freedom Orchestra — чудовий проект, дуже сильні музиканти.

ЛМ: 2022 року в проєкті було дві солістки — я як співачка та українська піаністка Ганна Федорова, вона зараз у Амстердамі з батьками живе. На кожному концерті, а їх було 12, ми у фіналі з Ганною виходили на сцену з українськими прапорами. У 2023 році вокалісти вже не брали участі в цьому проєкті. Що буде у 2024 році — наразі невідомо.

Людмила Монастирська, канадська диригентка Кері Лінн-Вілсон (праворуч) і Ukrainian Freedom Orchestra у Варшаві. 2022 рік. Фото: Krzysztof Bieliński/Teatr Wielki - National Opera

ОГ: Коли у квітні 2022 року ви вийшли на оплески в МЕТ з українським прапором, генеральний директор театру Пітер Гелб назвав вас «сильним вокальним символом протистояння України». Зараз ви робите такі виходи?

ЛМ: Усюди, де можна виходити з українським прапором, я виходжу. Адже це не просто стихійний порив, для цього потрібно отримати дозвіл організаторів події. Ну хоча б тому, що вистави в тому ж МЕТ багатонаціональні, на сцені присутні чи не всі національності та раси світу. В таких знакових театрах у паспорт не дивляться, якщо талановита людина — велкам.

ОГ: Сьогодні ми всередині України відкриваємо для себе чудову музику, написану співвітчизниками. Чи висловлюють в Європі інтерес поставити українські опери?

ЛМ: Будь-яку національну музику насамперед потрібно пропагувати на державному рівні та вкладати у цей процес великі гроші. Просуванням української культури в принципі мають займатися одночасно наше МЗС та Мінкульт. «Культура є зброя» — таке гасло в нас має бути, але чомусь воно поки що не працює. Кожен артист на своєму робочому місці щось намагається робити від себе, але в загальному контексті цього замало.

ОГ: Як відчуваєте, люди у світі дійсно втомилися від війни в Україні?

ЛМ: Так. Втомилися дуже, це правда. А коли до нашої війни приєдналися ще трагічні події в Ізраїлі, люди зовсім розгубилися.

До мене іноді підходять іноземні колеги і прямим текстом кажуть: «Віддайте вже ваші території, як ви набридли зі своєю війною, швидше б вона закінчилася»

А що їм? До них на подвір'я не прилітають ракети. А таке вже створіння людина, коли в неї все добре і все на два кроки вперед зрозуміло, навіщо хвилюватись. Звичайні американці нині думають про те, як їм заробити зайвий долар, а якісь війни за океаном їм не дуже цікаві. Ось чому не можна втомлюватися насамперед нашим політикам — привертати увагу світу до проблем України.

«Дуже сумую за домом»

ОГ: Чи  плануєте найближчим часом якісь творчі проекти з Польщею?

ЛМ: Влітку співатиму в Польщі «Турандот». Поляки нині цікавляться моєю творчістю, особливо після проєкту Ukrainian Freedom Orchestra, оскільки вони активно брали в ньому участь. Власне, перший концерт цього проєкту пройшов у Варшавській опері. І зараз ми обговорюємо із Варшавою можливості співпраці.

ОГ: Ви знаходитесь на гастролях місяцями. Наскільки це для вас складно?

ЛМ: Важко це все. По-перше, я завжди дуже сумую за домом. А по-друге, якось забагато всього на мене навалилося останнім часом. І війна, і смерть мами — на жаль, її хвороба не залишила нам шансів. Але, незважаючи на всі випробування, намагаюсь налаштовувати себе на позитив і шукати кохання в усьому, що оточує.

ОГ: Читала в рецензіях на виставу «Набукко», де ви співаєте, що в ньому декорації хоч і гарні, але небезпечні та вимагають від артистів фізичної спритності. Тобто ви зараз не тільки співаєте, а й отримуєте те ще кардіонавантаження?

ЛМ: Іноді це більше схоже не на кардіо, а на небезпечний і навіть ризикований трюк. У центрі конструкції дуже круті й високі сходи, які ведуть до трону. При цьому конструкція темного кольору, а на сцені напівтемрява. Людині з поганим зором у цих умовах взагалі робити нема чого.

Але мене такими умовами важко налякати. Я за свою кар'єру на сцені і ноги підвертала, і зв'язки рвала. Було всяке. В одній постановці в Європі артисток змушували на підборах стрибати з висоти кількох метрів — величезний ризик для гомілкостопа. Сцена завжди була травматичним місцем: незручні нахили підлоги, слизькі сходи, особливо якщо театр олдфешн, якась стара дзіффірельєвська продукція 60-х років.

Людмила Монастирська серед величних декорацій у виставі «Набукко». Фото: metopera.org

ОГ: В Україні ваші виступи періодично перериває повітряна тривога. Нещодавно «Турандот» у Дніпровському оперному, де ви співали головну партію, зупинили на дві години. І люди вперто дочекались відбою та повернулись на свох місця. Але ж для артиста ця ситуація жахлива. Як ви витримуєте ці форс-мажори?

ЛМ: Так, на виставі у Дніпрі був великий стрес. Ще б п'ять хвилин — і оркестр пішов би. А люди на цю виставу з інших міст приїхали. На щастя, ми встигли все доспівати й дограти. Сама не знаю, як витримую. На характері тримаюся. Я в роботі дуже сумлінна, для мене немає різниці — чи «Метрополітен-опера», чи Дніпровський оперний. Але важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії і відправляють в укриття?

ОГ: Ваша донька на початку війни з великими проблемами виїжджала з Києва до Європи евакуаційним потягом. Як склалася її доля та де зараз ваш син?

ЛМ: Коли почалася війна, я співала за контрактом у Неаполі, а 27 лютого поїхала до Варшави і там лишилася. Донька Аня була в Києві одна і залишала місто разом зі своїми численними домашніми вихованцями (три кішки, собака та дві папуги). То була дуже стресова евакуація. Вона виїхала до Румунії, потім переїхала до Іспанії. Але зараз донька знов у Києві — вона вже понад рік, як повернулася.

Із сином Андрієм була зовсім інша ситуація. Перед війною він їздив до Польщі, там його 24 лютого й заскочило. У квітні 2022 року він вирішив повернутися до Києва. Приїхав до мене у Варшаву і повідомив, що їде в Україну. Плакати і зупиняти сина не було сенсу, мені залишилось тільки його благословити. У мене дуже самостійні діти, вони самі приймають рішення. Син у Києві продовжує навчатися на психолога та паралельно веде свою психологічну практику. Зокрема, працює з нашими військовими — надає їм психологічну підтримку. А іноді дає професійні поради і мені. І треба зізнатися, вони мені допомагають.

ОГ: І що ж порадив ваш син?

ЛМ: Прислухатися до власної совісті, емоцій та здорового глузду, а не до чужих порад.

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
перемоги премії нагороди кіно 2024 україна фестивалі

1. «20 днів у Маріуполі»

«Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», BAFTA у категорії «Найкращий документальний фільм». 20 міжнародних і національних нагород.

Це перший український «Оскар» за всю історію проведення премії, а також перша українська BAFTA.

Промова режисера стрічки Мстислава Чернова на церемонії вже увійшла до підручників: «Я хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб Росія не нападала на Україну. Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб Росія не окупувала наші міста, я б віддав її за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та в заручниках».

«20 днів у Маріуполі» — не лише хроніка подій, які відбувалися в місті у перші дні вторгнення росіян. Фільм також показує роботу наших воєнних журналістів. Над стрічкою також працювали фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василиса Степаненко.

— Кадри фільму «20 днів в Маріуполі» — це біль, який назавжди залишиться зі мною, — каже Євген Малолєтка в інтерв’ю Sestry. — Передивлявся фільм багато разів, але вже не плачу. Хоча всередині дуже важкі й сильні емоції.    

—  Біль нікуди не пішов. Але я навчилася з ним жити. І працювати. Тепер бачу все крізь об’єктив своєї камери, — розповідає Sestry Василиса Степаненко.

Цікаво, що вслід за «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов зняв «2000 метрів до Андріївки», і цей фільм вже теж починає збирати нагороди — наприклад, на фестивалі «Санденс».

2. «Ти — космос»

Головна нагорода Golden Octopus кінофестивалю у Страсбурзі, Special mention на кінофестивалі Leeds International Film Festival, два головних приза (Золоте око та приз від каналу Cine+Frisson) на Паризькому міжнародному фестивалі фантастичного кіно (PIFFF), приз за найкращу режисуру FilmFestival Cottbus у Німеччині, приз за найкращу акторську гру Міжнародного фестивалю в Салоніках, за найкращий художній фільм Science+Fiction Festival в Італії. 

Дебют стрічки відбувся на кінофестивалі TIFF у Торонто, після чого її показали в Каннах, де вона отримала нагороду First Cut Lab Award в межах Каннського кіноринку Marché du Film. «Ти — космос» має звання одного з кращих фільмів року за версією Британського інституту кіномистецтва. І це фільм ще навіть не вийшов у широкий прокат. 

Режисер та сценарист Павло Остріков працював над фільмом 7 років. За сюжетом, український далекобійник Андрій летить до чорної діри на вантажному космічному кораблі, але стається вибух — і Земля зникає. Андрій залишається чи не єдиним живим у цілому Всесвіті. Аж тут зв'язок з ним встановлює французька вчена Катрін, і вони домовляються летіти назустріч одне одному. Подорож триває кілька років. 

— Кожен відчував себе самотнім, навіть якщо має друзів і близьких йому людей, — каже режисер Павло Остріков. — У кожному фільмі я показую якісь виходи з цієї ситуації. Що треба знайти ще когось, що ми маємо спілкуватися, маємо йти на контакт, шукати собі подібних і вибиратися з цієї ями. Це дійсно велика проблема — не тільки конкретної людини, а й людства.

В Україні стрічка буде представлена в кінотеатрах навесні 2025 року.

3. «БожеВільні»

Перший у світі художній фільм про каральну психіатрію в СРСР здобув головну нагороду на Міжнародному фестивалі ОКО Global у Болгарії. Також художник-постановник стрічки Іван Тищенко отримав премію «За художнє рішення» на кінофестивалі Alexandre Trauner Art/Film Festival в Угорщині. 

Стрічку «БожеВільні» режисера Дениса Тарасова презентували на Варшавському кінофестивалі в жовтні 2024 року. Фільм розповідає історію Андрія Довженка, який жив у СРСР в 70-ті роки ХХ сторіччя. Його відправили до психіатричної лікарні через любов до західної рок-музики, яка тоді була заборонена. Перед героєм постає вибір — співпрацювати з КДБ і вийти із психлікарні чи розповісти про дисидентів, яких радянський режим закатував у психіатричних лікарнях.

Зйомки стрічки «БожеВільні» проходили в Києві у психіатричній лікарні ім. Павлова, на території якої художник-постановник Іван Тищенко відтворив поверх та подвір'я клініки 70-х. Головну роль зіграв Костянтин Темляк, який зараз служить у ЗСУ.

— Ще рік тому я не міг відповісти на питання, чи варто зараз, під час повномасштабної війни, вкладатися в кіно чи театр, — каже Костянтин Темляк. — Але сьогодні точно знаю, що варто. Соціальний адреналін, що був на початку вторгнення, спадає, а триматися треба. І якщо ми не будемо давати якісний український контент, то ця лакуна заповниться чимось іншим.

4. «Назавжди-назавжди»

Перемога на Міжнародному німецькому кінофестивалі Film Festival Cottbus, премія FIPRESCI (Приз Міжнародної критики), головний приз на Міжнародному кінофестивалі у Стамбулі в межах програми міжнародного конкурсу.

Драма «Назавжди-назавжди» — це історія про дорослішання підлітків на тлі нестабільності в суспільстві й нестачі уваги від батьків. Її світова прем'єра відбулася на Венеційському кінофестивалі в програмі Orrizonti Extr у вересні 2023 року. 

— Цей фільм — пісня любові, присвячена розгубленим підліткам кінця 90-х, які виросли серед пострадянської руїни й добре засвоїли правило: якщо тебе ніхто не полюбить, ти не виживеш, — пояснює режисерка Анна Бурячкова.

5. «Степне»

Перемога в категорії «Найкраща режисура» на Міжнародному кінофестивалі в Локарно (Швейцарія), а також «Приз глядацьких симпатій» на 35-ому кінофестивалі «Trieste Film Festival» в Італії. 

Дія фільму розгортається на тлі приголомшливих українських зимових пейзажів, зникаючих сіл і зростаючого відчуття відчуження між людьми в пострадянському суспільстві. «Степне» — це історія Анатолія, який повертається додому з великого міста, щоб доглядати за вмираючою матір’ю. Відхід матері, возз’єднання з братом і коханою жінкою змушують його замислитися над життєвим вибором, який він зробив. Аж раптом, перед самою смертю, мати розповідає Анатолію про скарб, який закопала в сараї…

— Момент прощання та зникнення дуже цікавить мене, оскільки я спостерігаю, як відходить частина минулого моєї країни та минулого моїх батьків, — каже режисерка Марина Врода. — Природа старих українських сіл, люди, які ще живуть там, але вже поза системою — все це несе в собі красу вмирання, що вражає.

6. «Морена»

«Найкращий художній фільм» за версією Tokyo Horror Film Festival у Японії.

«Морена» — перший український треш-фолк-горор з елементами еротики. 

Закохані Аня і Юрко приїжджають погостювати до батьків дівчини в українське карпатське селище. На святкуванні Івана Купала місцева серцеїдка Іванка, яку прозвали Мореною, кладе око на Юрка та причаровує його.

— Сучасні фільми жахів я взагалі дивитися не можу, — зізнається режисер Сергій Альошечкін. — Вони депресивні, нудні. Жанр від цього багато втрачає, тому що фільми жахів—  для розваги, а не для читання моралі.

Фільм знімали ще до повномасштабної війни — в 2018, але в широкий прокат він вийшов восени 2024. Тому жахи в ньому багатьма українцями сприймаються не так щоб дуже лякаючими.

7. «Jamala. Songs of freedom»

Перемога на фестивалі Cannes Corporate Media & TV Awards у Каннах.

— Читаю і не можу повірити в це, — написала Джамала у себе в соцмережах про документальний фільм, знятий центральним відділом новин «Голос Америки». — З майже 800 заявок із 46 країн журі Канн обрало саме цей документальний фільм, який переміг і отримав «Золотого дельфіна» у категорії «Human Concerns and Social Issues. Цей фільм про нас, про кожного з нас. У кожному кадрі те, що переживають українці вже три роки. А ще тут про нашу відчайдушну боротьбу за свою свободу. 

8. «Медовий місяць»

Гран-прі журі «Золотий Атлас» на Міжнародному кінофестивалі в Аррасі, гран-прі «Скіфського оленя» на кінофестивалі «Молодість».

Прем'єра фільму «Медовий місяць» відбулася на 81-му Венеційському кінофестивалі. 

Це психологічна драма з елементами трилеру про пару, що опинилась у своїй квартирі в передмісті Києва під час російської окупації. 

— «Медовий місяць» добре виконує свою місію, — каже режисерка фільму Жанна Озірна Sestry. — Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

9. «Вибухи біля музею»

Найкращий документальний короткий метр на Warsaw Film Festival.

Документальна короткометражна стрічка про грабіж Херсонського художнього музею під час окупації від режисерів Романа Хімея і Яреми Малащука.

До пограбування російськими окупантами Херсонський краєзнавчий музей містив найбільшу та найдавнішу колекцію старожитностей південної України. У музеї було представлено понад 173 000 артефактів, що охоплюють сім тисячоліть, — від скіфського золота до зброї Другої світової війни. За два тижні до того, як українці звільнили Херсон, російські окупаційні війська здійснили стратегічну крадіжку, викравши з краєзнавчого музею багатовікову українську історію. Поки росіяни безперервно обстрілюють деокуповане місто, музей відкриває свої двері для екскурсії порожніми виставковими залами…

10. «Яремчук: Незрівнянний світ краси»

Найкасовіша документальна стрічка в історії українського національного прокату. Загальні касові збори — понад 15,2 мільйони гривень.

— Це фільм, де через одну людину розказана історія цілої епохи української музики 70-80-х, — каже режисер Артем Григорян.

Продюсеркою фільму стала донька Назарія — Марія Яремчук:

— Коли я відкривала домашні архіви команді, неочікувано для себе знайшла відео, які раніше не бачила. Приміром, де тато мене фотографує. Оскільки я зовсім його не пам'ятаю, бо була крихітною, коли він пішов з життя, такі моменти — безцінні. 

20
хв

Оскар, Канни, BAFTA: 10 здобутків українського кіно в 2024 році 

Ксенія Мінчук

Sestry.eu два місяці тому наполегливо рекомендували переглянути цю стрічку, коли вона демонструвалася у Варшаві в межах наймасшабнішого фестивалю українського кіно «Ukraina! 9. Festiwal Filmowy». Тепер щасливці, які тоді зголосилися з порадою, можуть радо розповідати всім оточуючим, що вони бачила номінанта на «Оскар». Поки що номінанта, бо ж він цілком спроможний стати і лауреатом. Попри вже існуючого лауреату від України, «20 днів в Маріуполі» Мстислава Чернова, премійованого Американською кіноакадемією 2024 року.

Повтор такої історії ймовірний хоча б тому, що російсько-українська війна продовжується, й «Оскар» як не тільки кінематографічна подія, а й політично-соціальна, може знову зреагувати на кіно з України, обдаровуючи його своєю американською, оскарівською увагою, і таким чином поширюючи його наратив, даючи йому розголос. І розголос досі дуже потрібний, адже світ наприкінці 3-го року війни все ще не є цілком згуртований у своєму ставленні до Росії, до країни-агресорки, нового нацистського утворення, що, на основі свого дикунського права сильного, вважає за нормальне загарбати Україну, як Шерхан з казки Кіплінга вважав прийнятним з’їсти Мауглі. 

Команда, яка працювала над стрічкою

Тому номінування «Порцелянової війни» вписується в політичну концепцію «Оскара», так само, як колись було політичним кроком номінування фільму «Зима у вогні» 2015-го року, фільму, який розповідав фактично про предтечу російсько-української війни, — протистояння українських громадян взимку 2013-2014-х років на Майдані Незалежності в Києві проросійському уряду Віктора Януковича, котрий вирішив відмінити народне волевиявлення щодо руху до євроінтеграції. Відразу після завершення в лютому Революції гідності у березні Росія вторглася в Україну й анексувала Крим. 

Варто сказати, що й «Зима у вогні» 2015-го року, і «20 днів в Маріуполі» 2024-го, і «Порцелянова війна» 2025-го є майстерними творами, які в повній мірі реалізують задачі документального кіно

Показуючи історію як документ, вони занурюють глядача в проблему сучасності, і це занурення стає важливим і, водночас, захопливим процесом фізичного спостереження і духовного переживання, інтелектуального пізнання й емоційного чудування можливостям кінокамери, спроможної так і таке показати, що душа здригається, примушуючи людину усвідомити жах руйнації, й викликати бажання цю руйнацію зупинити. Саме для цього існує кіно і документальне зокрема — спонукати до кращого.

Навіть якщо згадати те, що у короткому переліку претендентів на цьогорічні «оскарівські» номінації було більше українських фільмів, а лишився тільки один, то печалі не буде — «Порцелянова війна» воістину всеохоплююча, і ледь не кращий можливий претендент від України. Справа як раз в двогострості фільму, адже він зроблений американцем і українцем, режисером і військовим, ручною камерою і з використанням дронів, про цивільне життя і про війну. Він поєднує те, що було до війни, з самою війною, і показує перехід людини від стадії спокою і щастя до стану, коли треба брати до рук зброю і вбивати тих, хто прийшов вбити тебе і твоїх рідних. 

Режисер фільму Слава Леонтьєв

Назагал це кіно про людину і для людей, воно просто і правильно показує події, зв’язуючи їх з людським життям, аби глядачеві, особливо неукраїнському, стало все максимально зрозуміло: ось — причина, а ось — наслідок. І це зрозуміло всім, бо всі ми — люди, як би це утилітарно не звучало. Слава Леонтьєв — військовий, який колись давно відклав зброю для занять мистецтвом, разом з дружиною виліплюючи і розфарбовуючи глиняні фігурки. Але реальність змусила його відкласти мистецтво і повернутися до зброї, і він її використовує з усією фантазією й хистом, породженими Силами Спеціальних Операцій, елітним родом військ ЗСУ.

У кінцевому рахунку «Порцелянова війна» показує і говорить про боротьбу крихкого миру із ґвалтом війни

Мистецтво, творчість і розвиток життя у фільмі вміло протиставляється запустінню, одномірності та холоду смерті. Так, десь це явно і просто. Але здебільшого Белламо і Леонтьєв змогли виліпити тендітне і разом з цим живуче тло перетину життя й війни, яке характеризує порцеляну як тонку керамічну структур, створену під впливом високотемпературної термічної обробки.

І тут надзвичайно доречним і навіть визначальним є походження матеріалу для порцеляни, походження головного героя і його попереднього існування, адже Слава родом з Харкова, багатостраждального українського міста, розташованого у безпосередній близькості з російським кордоном, яке неодноразово хотіли захопити росіяни, яке й досі — щоденно! — обстрілюється КАБами (керованими авіабомбами) й «Іскандерами» (балістичними ракетами). А жив і працював Слава у Криму, вкраденому росіянами і скаліченому. У героя вкрали один дім і намагаються зруйнувати інший. Він, мов той Мауглі супроти Шерхана, втілює образ людини проти значно більшої тварини. І ця філософія казки, втіленої в реальності, зчитується так само, як з усієї російсько-української війни. Тендітність проти грубої сили, життя проти війни. Так банально, згадуючи історію людства, і так наявно, дивлячись у вікно. Дивлячись «Порцелянову війну».       

Всі фото: матеріали для преси

20
хв

«Порцелянова війна»: український фільм серед кандидатів на «Оскар»

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Елла Лібанова: «Після війни Україну чекає економічний бум. Сюди не просто повертатимуться українці, сюди поїдуть європейці»

Ексклюзив
20
хв

Ірина Федоренко: «Малюю дитячі обличчя, бо вони не приховують емоцій, які ми всі пережили»

Ексклюзив
20
хв

Казка про культурні події у Львові (під час війни)

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress