Ексклюзив
20
хв

Тетяна Малкова: «Горор «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже третій рік відбувається на війні в Україні»

В український прокат вийшов вітчизняний фільм жахів «Конотопська відьма», який вже за перші два тижні зібрав понад 25 мільйонів гривень. До класики він відношення не має і розповідає про помсту української жінки з Конотопа російським окупантам, які вбили її коханого. Фільм вийшов непересічний — незважаючи на критику. А виконавиця головної ролі — акторка Тетяна Малкова — прокинулася відомою

Оксана Гончарук

Тетяна Малкова у ролі «Конотопської відьми». Фото: Film.ua

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Кар'єра Малкової стрімко пішла вгору саме під час війни, до того ж не тільки в Україні, а і в Польщі, куди Тетяна виїхала разом зі своєю великою сімʼєю на початку повномаштабного вторгнення. Sestry розпитали Тетяну Малкову про її життя на дві країни, зйомки у польському серіалі без знання польської та терапевтичний ефект горору «Конотопська відьма». 

Тетяна Малкова

«Телебачення підсадило нас на негативні історії та постійні пошуки зради»

Оксана Гончарук: Тетяно, коли ви із сім'єю тікали від війни, чому вибрали саме Польщу? 

Тетяна Малкова: Ми виїхали з Києва 7 березня. Я не хотіла їхати, це був вимушений крок заради дітей. Старша донька весь час зідзвонювалась з бабусями і підхопила від них синдром паніки. Лунало: «Мамо, я не залишусь, треба їхати». І я вирішила, що вивозити дітей треба, бо мені їхня психіка важливіша за все. Але куди, якщо на Західній Україні навіть в саунах вже не було місця, щоб просто переночувати? 

Я зателефонувала своєму польському колезі по фільму «Смак свободи» Томашу Собчаку. Я ні на що не розраховувала, просто хотіла спитати, як там в Польщі ситуація. А він у відповідь поцікавився, де і коли нас забирати (посміхається). Томаш тоді дуже допоміг: знайшов нам на перші три місяці безкоштовне житло, допоки не знайшли собі квартиру в Варшаві. 

З Томашем Собчаком на зйомках фільму «Смак свободи»

— «Смак свободи» — це українське кулінарне драмеді, де Собчак грає шеф-кухаря ресторану…

— А я граю су-шефа того ж закладу. До речі, глядачам, які не є прихильниками горорів, я цей фільм дуже раджу, його можна дивитися навіть з дітьми. Це така класна позитивна казка на кшталт «Попелюшки», дуже світла й чиста. Глядачі в кінці плачуть від щастя і стан у людей такий, як буває при відчутті, що за тобою стоїть твій рід, який тебе підтримує. Я бачила людей, які виходили з показу зі словами «Тепер я можу все».

— Я про цей фільм прочитала недобрі рецензії… 

— Ну, у нас же люблять депресивно-руйнівне кіно. Багато хто вважає, що в Україні нічого крім драми знімати не треба. Вважаю, що телебачення нас дуже зіпсувало. Нас присадили на негативні історії та на постійні пошуки зради. І це людей втоптує в такі низькі вібрації, що не знаю, як після цього можна чогось прагнути й досягати. 

А фільм «Смак свободи» — для тих, хто втрачає віру

До речі, цей фільм у травні 2024 показали в Польщі, і полякам він сподобався. 

— За два роки перебування в Польщі ви знялися вже у вісьмох проєктах. Як отримали першу роль?

— Коли ми приїхали до Варшави, відразу почали разом з чоловіком шукати продакшени, заповнювали анкети, що ми тут. На той момент спеціально для українців зʼявилося чимало таких анкет з допоміжними сторінками, де можна було не тільки акторам, а і будь-яким митцям з України про себе заявити. 

На мою пропозицію відгукнувся продакшн, який знімає популярний серіал «На добре і на зле» («Na dobre i na złe»), що виходить вже 25 (!) років. Ціле покоління поляків виросло на цьому серіалі. І думаю, він буде зніматися ще 25 років. 

Це медичний серіал і його особливість в тому, що його автори досить швидко реагують на актуальні події в світі. Коли почалася війна в Україні, автори миттєво прописали її в сценарії і відразу почали пошуки акторки, яка б зіграла українку, яка колись вчилась в Польщі і трішечки знала мову. А я на той момент геть не розуміла польської — не читала, не розмовляла і навіть більше — не прагнула цього, бо хотіла додому. Але якимось дивом я вивчила текст, і проби вийшли пристойні — мене затвердили. 

Творчий процес

— А як ви далі знімалися без знання польської?

— Пристосовувалась. Але якщо хтось з акторів переставляв текст місцями, для мене це була катастрофа. Я просила колег, щоб не було жодних змін по тексту (сміється), весь час ходила з гугл-перекладачем і вчила, вчила, вчила…  І якось на адреналіні все у мене вийшло. Планувалося чотири серії за моєї участі, а в результаті я знімалася півтори роки. 

Українська зірка в польському кіно

— Після вдалого дебюту у вас у Польщі з'явився власний агент?

— Він зʼявився відразу, тому що актори в Польщі без агентів не працюють. Вже після «Na dobre i na złe» я знялася в кількох серіалах та в польській комедії «Game over», яка, маю надію, скоро вийде на екрани. 

Ролей у польських серіалах у мене було б значно більше, якби я погоджувалась грати мертвих, проституток і сурогаток

Але я таке не граю. Намагаюсь обирати більш цікаві історії, де мій персонаж — живий, не голий і не проститутка (сміється). Мене запрошували також в серйозний повнометражний польский проєкт, але я на той час вже була задіяна в зйомках українського детективного серіалу «Пес Альф».

— Чи багато у польському кіно зараз зʼявляється історій, де фігурує війна Росії та України? 

— Звичайно. Окрім серіалу «Na dobre i na złe», українська лінія фігурує в ще одному культовому польському серіалі, якій теж знімається в Польщі кілька десятиріч, у ньому наша Лера Гуляєва грає українського ветеринара. Але будемо щирими — розраховувати українцям на головні ролі в польских історіях не варто.  

З польськими акторами Данієлем Ольбрихским і Матеушем Яніцьким

— Бачила фото, де ви поруч з легендарним польським актором Данієлем Ольбрихским і із зіркою сучасного польського кіно Матеушем Яніцьким. Що це за проєкт?

— А це і є серіал «Na dobre i na złe». Матеуш Яніцкий грає в цій історії мого коханого, від якого я народила. А Данієль Ольбрихський — його дідуся. Грати поряд з такою легендою — дуже знаково для мене, я багато чому в нього навчилась. 

А Матеуш Яніцкий є співорганізатором фонду, який допомагає українцям. Він займається допомогою не тільки українським біженцям, а і сирійським, білоруським тощо. Матеуш знявся у фільмі «Зелений кордон» («Zielona granica») Аґнешки Голланд про проблеми біженців на білорусько-польському кордоні на початку 2020. Стрічка стала скандальною в Польщі саме через критику влади, яка не досить коректно поводила себе з біженцями.

У другу річницю повномасштабного вторгнення у Краківському драматичному театрі відбувся концерт «Солідарні з Україною 2024», де взяли участь чимало українських та польских зірок, зокрема я. Ми разом з фундацією «Stand with Ukraine foundation» збирали кошти на допомогу українським дітям з прифронтових регіонів і дітям, які під час війни втратили батьків. 

Кадр із польського серіалу «Na dobre i na złe»

— Ваша старша донька Аліса нещодавно склала іспити до польского ліцею. На кого вона пішла вчитися? Як пройшла адаптація у новій країні?

— Я правильно вам цю спеціальність українською і не назву, але вона звʼязана з політологією. Донька сама її обрала, а я намагаюсь не втручатися в «особисте життя» підлітка. 

Але період адаптації у всіх моїх дітей був досить складний. Дітям на початку прийшлось піти вчитися у невеличку сільську школу, яка геть не була схожа на ту школу, в яку вони ходили в Києві. У Аліси був сильний стрес на тлі того, що вона втратила всіх друзів, і в якийсь момент вона просто лягла на диван і сказала, що нічого не хоче. Виходила вона з цього важко, з нею прийшлося дуже багато розмовляти. Але ми все подолали. 

— Ваш чоловік режисер та актор Дмитро Малков виїхав на початку війни до Польщі як батько трьох дітей. Чим він зараз займається? 

— У Діми кінодосвід понад 25 років. Він працював і з «Кварталом 95», і багато зробив окремо. У Польщі чоловік, як і я, почав робити одразу все. Багато грав як актор в Польщі і навіть в Румунії. Звичайно, йому пропонують грати ролі українців.

Сьогодні в контексті того, що наша війна фігурує в багатьох європейських кіносценаріях, на українських акторів зʼявився чималий попит

— Дмитро Малков у 2023 році як режисер зняв в Латвії військову драму «Чорнобиль 2022. Вторгнення» про захоплення росіянами ЧАЕС на початку війни. Чому фільм знімався саме в Латвії?

— Навмисне знімали в Латвії, тому що у проєкта дуже важлива місія — показати ситуацію саме європейському гладачу. Фільм заснований на реальних подіях, це насамперед історія про слейклайнерів — тобто канатоходців (екстремалів, які ходять по натягнутій линві). На ЧАЕС вони привʼязували свої линви до радіовежі. 23 лютого 2022 року канатоходці поїхали в Чорнобиль, і на їхніх очах почалося вторгнення росіян в Україну. 

У фільмі є документальні кадри, але фільм художній. Героїня — латиська блогерша, через мобільний якої європейський глядач спостерігає за війною. Через свою безпомічність дівчина відчуває на собі все, що може з жінкою зробити ця російська гидота. В фільмі відбуваються досить жорсткі події і ця героїня введена в цю історію навмисне, щоб показати, що якщо європейці будуть лише спостерігати та охати-ахати, то діла не буде. В Латвії цей фільм був неймовірно успішним: він одраз зайняв четверте місце по переглядам за всю історію існування платформи, на якій транслювався. Адже глядачі були неймовірно шоковані побаченим. 

«Конотопська відьма» — це психотерапія в кіно»

— І тут саме час поговорити про «Конотопську відьму» (далі КВ). І про те, наскільки цей фільм шокуючий та страшний…

— Як для кого. «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже майже три роки відбувається на війні в Україні. 

Сама не люблю лякатися в кіно, я не прихильниця жанру горору, але ця історія — це некласичний фільм жахів. У класичному маньяк переслідує хорошу компанію, а в КВ історія подається навпаки. І що важливо — фільм має світлий фінал, навіть я сказала би психотерапевтичний. 

Коли ми приходимо до психотерапевтів, ті починають говорити, що в нас не пропрацьований гнів та пропонують робити різні техніки: кричати, бити подушки тощо. І в цьому КВ— справжня кінотерапія. Адже разом з героїнею ти як глядач робиш все те, про що давно фантазуєш, а в фіналі тобі показують вихід — після чого ти можеш вийти і залишити те, що тебе турбувало, в кінозалі. Для мене це як переключитися з режиму помсти в режим «думаю про себе» і відновити сенси життя.

— Ви розповідали, що вас вразив сценарій фільму, написаний Ярославом Войцешеком. І що саме якість історії викликала бажання в ній знятися. Чим саме він вас зачепив?

— Це дуже глибока історія, яка мала шанс стати культовим кіно. Досить добре розкрита українська міфологія і показана трагедія людини, яка в свій час добровільно відмовилася від величезної магічної сили заради кохання. Але втративши його, повернулась до своєї магії і почала використовувати її для зла. Що стало її руйнувати. 

Як з цієї ситуації вийти — дуже актуальне питання, тому що зараз абсолютна більшість українців хоче помсти за своє зруйноване росіянами життя. Разом з тим жага помсти руйнує зсередини. Читаючи сценарій, я подумала, що це може бути багатьом корисно.

— Але сценарій дуже відрізняється від кінцевого результату. Наскільки сильна ця різниця, в чому причини і яку головну думку було втрачено, поки фільм знімався?

— Хочу зазначити, що КВ — це насамперед продюсерське кіно. Всі речі, які суперечать моїм побажанням і очікуванням, — це вибір продюсерів. Я можу якось вплинути на те, як відьма виглядає, як вона одягнена, які в неї татуювання, які обряди вона робить. Але останнє слово в цій історії за продюсерами, тому і відповідальність за кінцевий продукт за ними, хочуть вони того чи ні. 

Кадр з фільму «Конотопська відьма». Фото: Film.ua Group

— В фільмі немає дисклеймера щодо сцен насильства над жінками. Вже зʼявились реакції від жінок, які цей фільм подивились і яких тригернула сцена зґвалтування. Чи була ця сцена така обовʼязкова?

— Не можна показувати, що ми мстимося, і не показувати за що. Якщо на конкретну глядачку так вплинула сцена зґвалтування, мені щиро шкода, але вона не могла не побачити, що далі зґвалтована чітко ставить крапку в історії помсти. І це було зроблено настільки круто, що на моїх очах зал аплодував. Для багатьох це було як катарсис, люди відчули полегшення, сатисфакцію — і за зґвалтування, і за все інше, що наробили окупанти в фільмі. 

А якщо не буде цієї сцени, то не буде причин і наслідків. Я вже бачу, як десь російські пропагандисти показують цей фільм і кажуть на українців щось на кшталт: «От же вони кровожерні, ми, такі класні, прийшли їх звільняти, а вони нас взяли повбивали і ще кіно про це зняли». Тому чітко показується, за що відбувається помста. І як сила ворогів, яку вони до нас застосували, працює проти них самих.

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Головний герой із дружиною

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Життя в стилі жорстокість

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ірина Федоренко: «Малюю дитячі обличчя, бо вони не приховують емоцій, які ми всі пережили»

Ексклюзив
20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Ексклюзив
20
хв

Юлія Ілюха: «Ми щасливі, бо живі. Я отримала "Книгу року BBC", хоча могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress