Ексклюзив
20
хв

Наталка Ворожбит: «Як глядачка я хочу, аби в театрі зі мною говорили про те, що мені болить»

«Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю. мешкала в районі Дарниця. І повною мірою ковтнула повітря свободи 90-х — з усіма жахами та красотами. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Але письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію»...

Оксана Гончарук

Драматургиня, сценаристка, режисерка Наталя Ворожбит. Фото з приватного архіву

No items found.

«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»

Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.

З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.

Наталка Ворожбит в Оксфорді. Фото з приватного архіву

— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.

— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.

До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.

— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?

— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.

Вистава «Зелені коридори» за п'єсою Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву
За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.

Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».

Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.

«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»

— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці? 

— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.

— В якій формі ти б написала про ухилянтів?

— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.

Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?
Вистава «Саша, винеси сміття» за сценарієм Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…

— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.

До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.

Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.
Вистава «Погані дороги» Тамари Трунової за п'єсоюю Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?

— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.

І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.

«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»

—  До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.

— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.

А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.

З акторами популярного серіалу «Спіймати Кайдаша», який отримав премію «Золота Дзиґа 2021». Фото: з приватного архіву

Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.

Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.

І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.

Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.

— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.

— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.

Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.

— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.

— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.

Вистава «Зерносховище» отримала нагороду міжнародного фестивалю ГРА. Фото: Рівненський драматичний театр

— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?

— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.

— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?

— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.

У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.

Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.

Руслана Писанка встигла зіграти головну роль у фільмі за сценарієм Ворожбит «Демони». Фото з приватного архіву

— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?

— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.

— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…

— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.

— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...

— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.

«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»

— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?

— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.

Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.

Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.

Наталка Ворожбит у ролі режисерки фільму «Погані дороги». Фото з приватного архіву

— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?

— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.

Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…

— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?

— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.

— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.

— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...

No items found.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Дзеркальність початку і завершення фестивалю не є дивним, скоріше є прогнозованою, зрозумілою і шанобливою акцією вдячності всього українського народу польському, що в скрутний час допоміг масово і радикально — всім мільйонам біженців з України на початку повномасштабного вторгнення РФ. Очевидно, цей факт позначився і на самих поляках, недарма ж вони два поспіль фільми зродили про це (не рахуючи десятків документальних), ба більше — один з них, саме «Під вулканом» Даміана Коцура, Польща офіційно висунула від себе на здобуття премії Американської кіноакадемії «Оскар».

Недаремно, бо факт міграції завжди міняє не тільки мігрантів, а й тих, до кого ці мігранти потрапляють, через землі яких вони проходять

Як і «Дві сестри», назва «Під вулканом» так само має метафоричну природу, попри буквальність — родина українців, будучи на відпочинку посеред іспанського острова Тенерифе, застиглого вулкану в океані, опиняється під іншим, значно більшим вулканом — перед фактом початку великої війни в Україні, яка точно все змінить і, можливо, навіть фатально, як завжди, протягом історії, міняло життя людей виверження будь-якого вулкану.

За сценарієм, 24 лютого 2022 року українська родина відпочиває на Тенерифе, де й зустрічає новину про початок війни

Дуже схоже на те, що режисер Даміан Коцур хотів зробити документальний фільм, але в нього вийшов художній, просто мімікруючий під документ. Герої не дуже й грають (в усіх сенсах), а коли грають, то краще б і не грали. В якийсь момент ловиш себе на думці штучності всього баченого, і це не дуже приємно, бо виконавець ролі батька родини, Роми (Роман Луцький), виглядає просто поганим актором, його дружина, Настя (Анастасія Карпенко) — відчутно не дограє (або переграє?), молодший син, Федір (Федір Пугачов) — дитина як дитина, а донька Софія (Софія Березовська) — взагалі не акторка, яка і не грає, і не вміє грати.

Тут в поміч знаходиться зміна оптики — дивитися на фільм не як на художній. Подібна манера зйомки, відсилаючи до давніх давен Годара з його «На останньому подиху», уможливлює інший кут погляду, власне, перетворюючи мінімально художнє на максимально документальне.

Герої насправді мусять бути не героями, а людьми, яким треба не грати, а бути собою, тим більше, що й задача, прописана режисером і сценаристом, вкладає акторів у прокрустове ложе життя, де актори мають свої ж імена, а ситуація стосується їх як українців напряму

Ймовірно, й більшість діалогів — це імпровізація на задану тему, максимально наближаючи мить у виставленому оператором кадрі до реальності. В такому випадку вигляд доньки Роми, Софії, є не жахливим непрофесіоналізмом, а чітко продуманим ходом показати справжність. Адже Софія веде себе на кшталт звичайного сучасного українського підлітка, з непроникним покер-фейсом, цілковитою байдужістю до оточуючого і захопленням лише смартфоном, інстою і подругою. Усвідомлюючи свою крайню непривабливість, але тягнеться до краси, знімаючи то океан, то стрибаючих у нього хлопців, то танцюючих на пілоні дівчат. Малослівна, беземоційна, вона ні з ким не сперечається, бо схована за своїм мовчанням і лишень кидає погляди-блискавки. Саме вона — в центрі фільму, попри зіркових акторів Карпенко і Луцького. Саме Березовська виявляє сенс всього. В одному з епізодів, коли родина, паралізована ситуацією, мовчки колупає їжу в ресторані, Софія питає: «А чому ви весь час мовчите?». І це вияв саме підлітка, а не логіки. Зрозуміло, чому мовчать, бо паралізовані, але на те і є батьки, тобто старші, досвідчені люди, щоб розрулювати. А вона може собі мати покер-фейс, зважаючи на законність віку.

Коцур навмисно переніс акцент всього фільму на доньку, чий вік 16-17 років стає насправді переломним, коли треба ухвалити рішення, зважитися на крок і зробити рух
Головні герої фільму

Її батько, хоч і вирішує відвезти родину до Польщі, а самому поїхати до Києва і записатися до тероборони, не є підтримкою для всіх, сам впадаючи у злість, сварячись з родичами і випадковими іспанцями, плачучи у ванні або самотньо випиваючи пива десь в пабі. Саме донька є балансом. Спершу її природнім почуттям була прихована ненависть до росіян, і її мовчазне переслідування однієї з росіянок в готелі викликало справжню глядацьку емоцію. Але пізніше вона заспокоюється, зосереджуючи переживання в собі. І лише чорношкірий хлопець, чіпляючись до неї, створює нові акценти, виявляючи в ній цікавість, а у фільмі нову складову. Його історія про нещодавній стрімкий переїзд в пошуках нового-кращого-життя з Африки до Іспанії та теперішнє поневіряння в цьому житті, далекому до чогось позитивного, підкреслює почуття Софії, і загалом центральну ідею фільму — самотність, коли батьківщина десь там далеко, а ти тут, насправді невідоме де і невідомо як живеш.

Передфінальний салют чітко це окреслює: для когось, для туристів чи для місцевих, які вдома, — це свято, а для мігрантів — це біль у вухах, очах і серці

«Під вулканом» — це про життя після виверження, але коли каменюки, попіл і лава ще не долетіли до тебе, і ти скрутився в очікуванні, жахливому і болючому передчутті зіткнення. Невеличка історія української родини, зіжмаканої після інформації з батьківщини, зґвалтованою початком війни, є однією з міріад подібних історій, історій про вимушених мігрантів і випадкових жертв, про людей, що втратили минулий і впорядкований спосіб життя. І їм залишається лише співати красивих, тужливих пісень, в чому українці цілком споріднені з африканцями, як це робить герой чорношкірого хлопця, співаючи мамі по телефону свій плач мігранта. 

Всі фотографії: пресматеріали Lizart Film

20
хв

Плач мігранта

Ярослав Підгора-Гвяздовський
скульптури війни коломіна мистецтво

Інсталяція I’M FINE від Олексія Сая

Вже майже сорок років в пустелі Блек-Рок у штаті Невада, що на заході США, в останні дні літа проходить одна з наймасштабніших мистецьких подій світу ― фестиваль Burning Man. Десятки митців приїздять в це дике місце, щоб показати своє сучасне мистецтво. І стати сенсацією фестивалю — мрія кожного з них.

У 2024 році це вдалося Олексію Саю і його команді. Гігантська — 7 метрів заввишки та 32 завдовжки — металева конструкція I’M FINE зробила фурор. Люди поспішали до яскравого напису, але впритул до конструкції розуміли, що ні про яке грайливе «Я в порядку» не йдеться, а перед ними — десятитонне залізне обличчя війни.

Інсталяція Олексія Сая на Burning Man 2024. Фото: imfine.ukraine.ua

I’M FINE — це аплікація з посічених кулями дорожніх знаків та табличок з назвами міст, а також дверей автівок, зрешечених уламками снарядів. Всі вони привезені з прифронтової зони — місць, звідки українців уже евакуювали. На одній з літер — «розстріляний» баскетбольний щит, який зняли зі спортивного майданчика коло школи, від якої залишилось півтори стіни. До Невади приїхала також розбомблена дитяча карусель. Зібрати артефакти війни допомогли військові й нацполіція.

«Ми чергували біля скульптури цілодобово, бо люди весь час підходили, — розповідає Sestry Олексій Сай. — Реагували на інсталяцію дуже емоційно: роздивлялись, ставили питання, майже всі плакали. А в кінці казали: «Дякуємо, що привезли це сюди, нам це зараз дуже потрібно».

Фото: imfine.ukraine.ua

Співавтором проєкту виступив засновник та керівник благодійного фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, який, власне, і придумав займатися адвокацією України через фестиваль Burning Man, адже з фестивалю добре розлітається світом інформація.

— Хотілося, щоб люди, стикаючись з проектом I’M FINE, відчули досвід війни — не новини, не інформацію, а емоцію, — продовжує розповідати Сай. — Те, що можна побачити і помацати.

Ми точно знали, що не хочемо ставати перед світом в образі жертви і щоб нам співчували. Викликати в людях розуміння та співпереживання — ось найважливіше

Якось знайома Віталія прислала йому мемчик, де собачка сидить посеред палаючого будинку, пʼє пиво, а знизу підпис: «This is fine».  Від того напису я подумки потягнув ниточку до фрази  «Iʼm fine» і зрозумів, що саме це ми можемо сказати. Вже в Америці на фестивалі я пояснював людям, що в нашому контексті «Iʼm fine» означає «Я в порядку, не помер і не дочекаєтесь».

Олексій Сай. Фото: imfine.ukraine.ua

— Нашу команду ми називали не митцями, а «будівельниками». У пустелі робота важка, наче на Марсі: вдень — страшна спека, вночі — лютий холод. Піщана буря нас супроводжувала і під час установки конструкції, і під час демонтажу. Коли вітер, треба ходити навіть не в масці, а в респіраторі та окулярах, щоб зберегти очі. А якщо ти під час бурі в пустелі опинишся сам на велосипеді, то можеш їздити цілий день і нікуди не приїхати. Бо геть нічого не видно.

Зараз інсталяція I’M FINE чекає нової мандрівки. Її автор впевнений, що якщо конструкцію встановити десь у Нью-Йорку чи Вашингтоні бодай на тиждень, результат точно був би на нашу користь.

Лендарт «Мирне небо» і «Атака дронів» скульптора Микити Зігури

83-метрова тінь нашої «Мрії» — найбільшого в світі літака Ан-225, який російські окупанти знищили в перші дні війни, а також ще одна тінь — російського винищувача СУ-27 у натуральну величину зʼявилися 24 серпня 2022 року на житньому полі острова Фюн у Данії. Тіні, які можна побачити навіть з космосу, виявились роботою українського скульптора Микити Зігури.

Мрія — це символ перемоги життя і мрій над загрозою смерті, яка тінню нависла над Європою. Але цю загрозу жителі інших країн бачать лише в новинах і часто не сприймають серйозно.

На відміну від мирної «Мрії», тінь «сушки» виглядає загрозливо — літак ніби атакує чергову ціль. Фото з приватного архіву

Скульптор-монументаліст з Дніпра Микита Зігура присвятив свій проєкт річниці незалежності України, яка опинилась у війні.

Як розповідає Микита, в Данії дуже підходяща рівнинна місцевість, там всі поля акуратно підстрижені і водночас все природно. Художник домовився з власником великого поля площею 500/300 метрів, що намалює на ньому два обʼєкти. Рівна стерня виступила для митця полотном.

На втілення ідеї пішло 300 літрів фарби та 10 днів роботи

«Я працював так званим «єгипетським методом», — пояснює Sestry Микита Зігура. — Якщо коротко, маленький ескіз ділиться на квадратики, потім ці квадрати збільшуються в десять разів, я відбиваю їх на землі і далі по точкам вимальовую літак. До речі, коли я це зробив, подумав, що, можливо, ті геогліфи у пустелі Наска зробили зовсім не інопланетяни, бо технічно це може і людина, яка застосує цей метод».

«Люди в Данії звертають увагу на все, що відбувається в Україні. Росія хоч і не становить прямої загрози Данії, але її мешканці розуміють, що ризик війни є, тому допомагають нам активно. Так, Данія стала однією з перших країн НАТО, яка вирішила надати Україні винищувачі F-16. І мій проєкт «Мирне небо» дуже зацікавив спочатку місцеву пресу, а потім і світову, завдяки чому отримав світовий розголос. До речі, данці бачили нашу «Мрію» декілька разів, останній раз літак прилітав в Данію у лютому 2022 року перед самим початком війни — це для Данії була серйозна подія, яку вони добре пам'ятають».

Цьогоріч на розкішній набережній Ніцци, де люди прогулюються чи бігають кроси, з'явилися тіні дронів — нова робота Зігури.

Тіні дронів на набережній Ніцци. Фото з приватного архіву митця
— І от яка цікава реакція: французи й іноземні туристи — ноль реакції, просто проходили повз, тоді як українці одразу помічали, розуміли, що це «шахеди», зупинялись

— Я зустрів у Ніцці людей з Маріуполя, розмовляв з ними і зрозумів, що їх рана ніколи не загоїться, навіть якщо вони поїдуть від війни на край світу. Хочеться пробитися крізь відстороненість європейців. Щоб європейці знали: для українців такі тіні «шахедів» — щоденна реальність і небезпека. Щоб вони продовжували допомагати Україні зброєю, — підсумовує митець.

Наступний проєкт Зігури, присвячений героїчній обороні Києва в 2022 році, буде розташований неподалік столичного метро «Герої Дніпра». Його вже затверджено містом, відкриття планується на третю річницю повномасштабного вторгнення.

Червоні скульптури таємного James Colomina (Франція)

Починаючи з 22 серпня 2024 року, на вулицях Києва стали з'являтися скульптури червоного кольору. Їхній автор  — митець із Тулузи Джеймс Коломіна, якого називають «Бенксі у скульптурі», адже він таємно розміщує свої роботи на вулицях по всьому світу. Фірмовою рисою його стилю є гарячий червоний колір, названий на його честь Rouge Colomina.

«Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години й іноді під час тривог». Роботи Джеймса Коломіни в Києві. Фото: @jamescolomina

Перша його робота з'явилася на будівлі киʼвського Головпоштамту — голова та рука дитини, яка малює український тризуб. Наступна інсталяція — на місці, де донедавна гарцював кінь Щорса на бульварі Шевченка — постать дівчинки в соняхах. На будівлі станції метро «Університет» скульптор розміств дівчинку з сердцем у руках, а поряд з нею — ведмедика. Четвертою з'явилася дівчинка на гойдалці під мостом над Алеєю Героїв. У не за розміром великій, армійській касці на голові.

П’ята скульптура — голуб миру — знайшла своє місце на круглому ліхтарі Майдану Незалежності поруч з полем жовто-блакитних прапорців, що майорять на честь загиблих воїнів. Автор говорить, що цей червоний голуб — «​​данина пам’яті українським героям».

Голуб миру в центрі Києва. Фото: Укрінформ

— Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години, — розповідає Sestry Джеймс Коломіна. — Іноді роботу доводилось зупиняти через присутність поліції. Але це переривання є частиною реальності й не може мене зупинити. Незважаючи на перешкоди, я продовжую, бо вважаю, що ці скульптури мають бути і демонструвати художній опір випробуванням, які переживає країна. Мистецтво — це зброя.

Своїми роботами я хочу показати, що ця несправедлива війна — не лише віддалений конфлікт, а людська трагедія, яка зачіпає невинних людей. Наприклад, я зробив скульптури дітей у ситуаціях, які підкреслюють невинність, щоб нагадати людям про крихкість життя та емоційний вплив війни.  

У парку Шевченка в Києві. Фото: @jamescolomina

Створення кожної скульптури — складний процес, особливо в контексті Києва, де небезпечно. Щоб спроєктувати, виліпити, транспортувати та встановити у відповідних місцях скульптури потрібен час, тобто кілька днів чи тижнів підготовки.

Оскільки ці скульптури — моя власна ініціатива, я прагнув розмістити роботи так, аби їх встигло побачити якомога більше людей, перш ніж вони ризикують бути видаленими за рішенням офіційної влади. Я обирав символічні місця, де мої роботи справили б максимальний ефект

Також я створив роботи на тему війни в Україні в інших місцях світу. Зокрема, «Владімір» — скульптура, яка подорожує світом і засуджує жахливі дії, вчинені Путіним, а також його загальну зневагу до людського життя. А ще — скульптура «У дитини є троянда» — яка зображує дитину, яка тримає зброю із трояндою у стволі. Кожного разу я намагаюсь охопити універсальний аспект впливу війни, сподіваючись підвищити обізнаність громадськості й мобілізувати її.

Скульптура українських біженців «Я хочу жити» від Dan Barton (Велика Британія)

У березні 2022 року на одній з вулиць британського Оксфорда заʼявилась велика сталева скульптура на підтримку України. Її зробив Ден Бартон, відомий створенням масштабної інсталяції з 1475 силуетів британських солдатів, полеглих під час висадки в Нормандії.

Ден Бартон і його робота в Оксфорді. Фото: приватний архів митця

«Українська» скульптура — це 3,5-метрова постать українського солдата, який тримає дитину на руках і веде українську жінку з дитиною в безпечне місце. Поруч сталева валіза на коліщатках — символ біженців — і напис: «Oxford standing with Ukraine. Standing with Giants» («Оксфорд разом з Україною. Разом з гігантами»).

— Я дізнався про Україну по радіо, я слухав і сльози котились по моєму обличчю, — розповідає Sestry Ден Бартон. — Я подумав: «Це не може повторитися — не в Європі». Тієї ночі не міг заснути, пішов на кухню, взяв аркуш паперу й став записувати свої ідеї. Часто ми вшановуємо людей лише після важливих подій, коли це безпечно, а я вірив:

Якби ми змогли створити образи зараз, ними можна було б поділитися з усім світом, надсилаючи послання непохитної солідарності Україні та надію тим, хто страждає

Як автор меморіальних інсталяцій про тих, хто віддавав своє життя за нашу свободу протягом багатьох років, я відчував, що ми мусимо визнати біль 14 мільйонів переселенців, які постраждали від руйнівної російської агресії.  

Незабаром я побачив у новинах образ, який захотів створити: солдат допомагає перебратися через огорожу на дорозі хлопцю, його матері й іншим біженцям. Я сфотографував ці моменти, і за допомогою колег адаптував зображення для інсталяції.

Після того як ми виставили інсталяцію в Оксфорді, мені стали надходити листи від українців. Деякі писали з підвалів українських міст. Люди просили: «Будь ласка, розкажіть світу про те, що тут відбувається»

Деякі запитували, чому я витрачаю гроші на арт-інсталяцію, а не жертвую на безпосередні потреби українцям. Моїм наміром було використати інсталяцію саме для збору коштів. Ми переносили інсталяцію з міста в місто вздовж південного узбережжя, зокрема, відвідали Солсбері, Борнмут, Портсмут, Саутгемптон, Брайтон та Істборн і зрештою опинились у Брюсселі на другу річницю вторгнення.

Скульптура «Я хочу жити» у Брюсселі 24.02.2024. Фото: Promote Ukraine

Я зустрічав українських жінок і дітей, які дякували нам з волонтерами за наші зусилля. Якось, прослухавши кілька українських історій, я відчув потребу сховатися і поплакати. Дуже боляче бачити, як люди втрачають все, заради чого жили й працювали, в цій марній війні.

У Брюсселі інсталяція була виставлена протягом одного дня. На жаль, зараз вона зберігається там у дворі, оскільки в Європейському Союзі відмовилися дати нам ще час, заявивши, що співпрацюють лише з європейськими партнерами.  

Цьогоріч я також зустрівся з королем і королевою Великої Британії та прем’єр-міністром Ріші Сунаком. Я запитав Ріші, чи можу привезти українську інсталяцію на Даунінг-стріт на третю річницю, і він погодився. На жаль, у зв’язку з нещодавньою зміною уряду я знову не впевнений в цьому.

Мініскульптура «Герої» на Аскольдовій могилі в Києві

Цьогоріч на дзвіниці церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі у Києві встановили крихітну, розміром з долоню, скульптурку «Герої». Вона присвячена воїну, який прихилив коліно перед українським прапором.

Мініскульптура «Герої». Фото: shukai.com.ua
За задумом команди авторів, скульптурка розташована дуже низько, і щоб її розгледіти, потрібно прихилити коліно. Таким чином кожен вшановує памʼять полеглих і їхній подвиг

Скульптура «Герої» входить до масштабного культурно-історичного проєкту «Шукай», авторкою якого є відома «менеджерка Києва» Юлія Бевзенко. Її проєкт розповідає історію Києва у бронзових мініскульптурках, яких зараз 46.

Вибір Аскольдової могили як місця для встановлення скульптури «Герої» не є випадковим. На цьому місці у XIX столітті був некрополь відомих киян, у ХХ столітті тут поховали героїв Крут, зараз це місце для нових героїв. Під час війни тут знайшли спокій Герой України Дмитро Коцюбайло (командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі»), Павло Петриченко та Андрій Пільщиков (військовий пілот з позивним «Джус»).

Фото: shukai.com.ua

«Коли я побачила, що на церемонії поховання Героя України Да Вінчі колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний став перед родиною загиблого на одне коліно, захотілось увічнити це в бронзі, — розповідає Sestry авторка проєкту «Шукай» Юлія Бевзенко. — Вперше у бронзовій скульптурі ми використали колір, тому що в якийсь момент я зрозуміла — якщо прапор буде кольору бронзи, не буде зрозуміло, чий він. А кожен раз пояснювати іноземцям, що стяг жовто-блакитний, український — складно. Тож ми пофарбувати цю деталь скульптури, щоб вона завжди нагадувала і українцям, і іноземцям, який саме прапор боронять наші герої у цій війні».

1 листопада 2024 у межах проєкту «Шукай!» на Центральному залізничному вокзалі встановили нову скульптуру «Повернення додому». Два потяга прибувають на одну платформу: один з військовими — із Краматорська, інший — з-за кордону. Мініскульптура є присвятою мільйонам українців, нагадуючи про важливість повернення...

Фото: Анастасія Карнаух/Суспільне

Матеріал підготували Марія Сирчина й Оксана Гончарук

20
хв

Емоції війни в металі та камені. Як реагують митці на події в Україні

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Український кінематограф — європейський зі східною душею

Ексклюзив
20
хв

Alyona Alyona: «З викликами люди справляються тоді, коли об'єднані»

Ексклюзив
20
хв

Роман Луцький: «Велика війна завжди провокує мікровійни — у сімейних всесвітах»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress