Ексклюзив
20
хв

Емоції війни в металі та камені. Як реагують митці на події в Україні

Несправедлива війна завжди знаходить відгук у художників. Вони створюють те, що промовляє до людей універсальною мовою і може надихнути на роздуми та співчуття там, де звичайної мови недостатньо. Sestry вирішили розповісти про найрезонансніші мистецькі твори українських та іноземних скульпторів 2022-2024, кожен з яких став особистим висловлюванням-реакцією на повномасштабне вторгнення росіян в Україну

Оксана Гончарук

Фігура російського агресора на танку, таємно встановлена Джеймсом Коломіною на одному з дитячих майданчиків Центрального парку Нью-Йорка, 2022. Фото: @jamescolomina

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Інсталяція I’M FINE від Олексія Сая

Вже майже сорок років в пустелі Блек-Рок у штаті Невада, що на заході США, в останні дні літа проходить одна з наймасштабніших мистецьких подій світу ― фестиваль Burning Man. Десятки митців приїздять в це дике місце, щоб показати своє сучасне мистецтво. І стати сенсацією фестивалю — мрія кожного з них.

У 2024 році це вдалося Олексію Саю і його команді. Гігантська — 7 метрів заввишки та 32 завдовжки — металева конструкція I’M FINE зробила фурор. Люди поспішали до яскравого напису, але впритул до конструкції розуміли, що ні про яке грайливе «Я в порядку» не йдеться, а перед ними — десятитонне залізне обличчя війни.

Інсталяція Олексія Сая на Burning Man 2024. Фото: imfine.ukraine.ua

I’M FINE — це аплікація з посічених кулями дорожніх знаків та табличок з назвами міст, а також дверей автівок, зрешечених уламками снарядів. Всі вони привезені з прифронтової зони — місць, звідки українців уже евакуювали. На одній з літер — «розстріляний» баскетбольний щит, який зняли зі спортивного майданчика коло школи, від якої залишилось півтори стіни. До Невади приїхала також розбомблена дитяча карусель. Зібрати артефакти війни допомогли військові й нацполіція.

«Ми чергували біля скульптури цілодобово, бо люди весь час підходили, — розповідає Sestry Олексій Сай. — Реагували на інсталяцію дуже емоційно: роздивлялись, ставили питання, майже всі плакали. А в кінці казали: «Дякуємо, що привезли це сюди, нам це зараз дуже потрібно».

Фото: imfine.ukraine.ua

Співавтором проєкту виступив засновник та керівник благодійного фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, який, власне, і придумав займатися адвокацією України через фестиваль Burning Man, адже з фестивалю добре розлітається світом інформація.

— Хотілося, щоб люди, стикаючись з проектом I’M FINE, відчули досвід війни — не новини, не інформацію, а емоцію, — продовжує розповідати Сай. — Те, що можна побачити і помацати.

Ми точно знали, що не хочемо ставати перед світом в образі жертви і щоб нам співчували. Викликати в людях розуміння та співпереживання — ось найважливіше

Якось знайома Віталія прислала йому мемчик, де собачка сидить посеред палаючого будинку, пʼє пиво, а знизу підпис: «This is fine».  Від того напису я подумки потягнув ниточку до фрази  «Iʼm fine» і зрозумів, що саме це ми можемо сказати. Вже в Америці на фестивалі я пояснював людям, що в нашому контексті «Iʼm fine» означає «Я в порядку, не помер і не дочекаєтесь».

Олексій Сай. Фото: imfine.ukraine.ua

— Нашу команду ми називали не митцями, а «будівельниками». У пустелі робота важка, наче на Марсі: вдень — страшна спека, вночі — лютий холод. Піщана буря нас супроводжувала і під час установки конструкції, і під час демонтажу. Коли вітер, треба ходити навіть не в масці, а в респіраторі та окулярах, щоб зберегти очі. А якщо ти під час бурі в пустелі опинишся сам на велосипеді, то можеш їздити цілий день і нікуди не приїхати. Бо геть нічого не видно.

Зараз інсталяція I’M FINE чекає нової мандрівки. Її автор впевнений, що якщо конструкцію встановити десь у Нью-Йорку чи Вашингтоні бодай на тиждень, результат точно був би на нашу користь.

Лендарт «Мирне небо» і «Атака дронів» скульптора Микити Зігури

83-метрова тінь нашої «Мрії» — найбільшого в світі літака Ан-225, який російські окупанти знищили в перші дні війни, а також ще одна тінь — російського винищувача СУ-27 у натуральну величину зʼявилися 24 серпня 2022 року на житньому полі острова Фюн у Данії. Тіні, які можна побачити навіть з космосу, виявились роботою українського скульптора Микити Зігури.

Мрія — це символ перемоги життя і мрій над загрозою смерті, яка тінню нависла над Європою. Але цю загрозу жителі інших країн бачать лише в новинах і часто не сприймають серйозно.

На відміну від мирної «Мрії», тінь «сушки» виглядає загрозливо — літак ніби атакує чергову ціль. Фото з приватного архіву

Скульптор-монументаліст з Дніпра Микита Зігура присвятив свій проєкт річниці незалежності України, яка опинилась у війні.

Як розповідає Микита, в Данії дуже підходяща рівнинна місцевість, там всі поля акуратно підстрижені і водночас все природно. Художник домовився з власником великого поля площею 500/300 метрів, що намалює на ньому два обʼєкти. Рівна стерня виступила для митця полотном.

На втілення ідеї пішло 300 літрів фарби та 10 днів роботи

«Я працював так званим «єгипетським методом», — пояснює Sestry Микита Зігура. — Якщо коротко, маленький ескіз ділиться на квадратики, потім ці квадрати збільшуються в десять разів, я відбиваю їх на землі і далі по точкам вимальовую літак. До речі, коли я це зробив, подумав, що, можливо, ті геогліфи у пустелі Наска зробили зовсім не інопланетяни, бо технічно це може і людина, яка застосує цей метод».

«Люди в Данії звертають увагу на все, що відбувається в Україні. Росія хоч і не становить прямої загрози Данії, але її мешканці розуміють, що ризик війни є, тому допомагають нам активно. Так, Данія стала однією з перших країн НАТО, яка вирішила надати Україні винищувачі F-16. І мій проєкт «Мирне небо» дуже зацікавив спочатку місцеву пресу, а потім і світову, завдяки чому отримав світовий розголос. До речі, данці бачили нашу «Мрію» декілька разів, останній раз літак прилітав в Данію у лютому 2022 року перед самим початком війни — це для Данії була серйозна подія, яку вони добре пам'ятають».

Цьогоріч на розкішній набережній Ніцци, де люди прогулюються чи бігають кроси, з'явилися тіні дронів — нова робота Зігури.

Тіні дронів на набережній Ніцци. Фото з приватного архіву митця
— І от яка цікава реакція: французи й іноземні туристи — ноль реакції, просто проходили повз, тоді як українці одразу помічали, розуміли, що це «шахеди», зупинялись

— Я зустрів у Ніцці людей з Маріуполя, розмовляв з ними і зрозумів, що їх рана ніколи не загоїться, навіть якщо вони поїдуть від війни на край світу. Хочеться пробитися крізь відстороненість європейців. Щоб європейці знали: для українців такі тіні «шахедів» — щоденна реальність і небезпека. Щоб вони продовжували допомагати Україні зброєю, — підсумовує митець.

Наступний проєкт Зігури, присвячений героїчній обороні Києва в 2022 році, буде розташований неподалік столичного метро «Герої Дніпра». Його вже затверджено містом, відкриття планується на третю річницю повномасштабного вторгнення.

Червоні скульптури таємного James Colomina (Франція)

Починаючи з 22 серпня 2024 року, на вулицях Києва стали з'являтися скульптури червоного кольору. Їхній автор  — митець із Тулузи Джеймс Коломіна, якого називають «Бенксі у скульптурі», адже він таємно розміщує свої роботи на вулицях по всьому світу. Фірмовою рисою його стилю є гарячий червоний колір, названий на його честь Rouge Colomina.

«Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години й іноді під час тривог». Роботи Джеймса Коломіни в Києві. Фото: @jamescolomina

Перша його робота з'явилася на будівлі киʼвського Головпоштамту — голова та рука дитини, яка малює український тризуб. Наступна інсталяція — на місці, де донедавна гарцював кінь Щорса на бульварі Шевченка — постать дівчинки в соняхах. На будівлі станції метро «Університет» скульптор розміств дівчинку з сердцем у руках, а поряд з нею — ведмедика. Четвертою з'явилася дівчинка на гойдалці під мостом над Алеєю Героїв. У не за розміром великій, армійській касці на голові.

П’ята скульптура — голуб миру — знайшла своє місце на круглому ліхтарі Майдану Незалежності поруч з полем жовто-блакитних прапорців, що майорять на честь загиблих воїнів. Автор говорить, що цей червоний голуб — «​​данина пам’яті українським героям».

Голуб миру в центрі Києва. Фото: Укрінформ

— Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години, — розповідає Sestry Джеймс Коломіна. — Іноді роботу доводилось зупиняти через присутність поліції. Але це переривання є частиною реальності й не може мене зупинити. Незважаючи на перешкоди, я продовжую, бо вважаю, що ці скульптури мають бути і демонструвати художній опір випробуванням, які переживає країна. Мистецтво — це зброя.

Своїми роботами я хочу показати, що ця несправедлива війна — не лише віддалений конфлікт, а людська трагедія, яка зачіпає невинних людей. Наприклад, я зробив скульптури дітей у ситуаціях, які підкреслюють невинність, щоб нагадати людям про крихкість життя та емоційний вплив війни.  

У парку Шевченка в Києві. Фото: @jamescolomina

Створення кожної скульптури — складний процес, особливо в контексті Києва, де небезпечно. Щоб спроєктувати, виліпити, транспортувати та встановити у відповідних місцях скульптури потрібен час, тобто кілька днів чи тижнів підготовки.

Оскільки ці скульптури — моя власна ініціатива, я прагнув розмістити роботи так, аби їх встигло побачити якомога більше людей, перш ніж вони ризикують бути видаленими за рішенням офіційної влади. Я обирав символічні місця, де мої роботи справили б максимальний ефект

Також я створив роботи на тему війни в Україні в інших місцях світу. Зокрема, «Владімір» — скульптура, яка подорожує світом і засуджує жахливі дії, вчинені Путіним, а також його загальну зневагу до людського життя. А ще — скульптура «У дитини є троянда» — яка зображує дитину, яка тримає зброю із трояндою у стволі. Кожного разу я намагаюсь охопити універсальний аспект впливу війни, сподіваючись підвищити обізнаність громадськості й мобілізувати її.

Скульптура українських біженців «Я хочу жити» від Dan Barton (Велика Британія)

У березні 2022 року на одній з вулиць британського Оксфорда заʼявилась велика сталева скульптура на підтримку України. Її зробив Ден Бартон, відомий створенням масштабної інсталяції з 1475 силуетів британських солдатів, полеглих під час висадки в Нормандії.

Ден Бартон і його робота в Оксфорді. Фото: приватний архів митця

«Українська» скульптура — це 3,5-метрова постать українського солдата, який тримає дитину на руках і веде українську жінку з дитиною в безпечне місце. Поруч сталева валіза на коліщатках — символ біженців — і напис: «Oxford standing with Ukraine. Standing with Giants» («Оксфорд разом з Україною. Разом з гігантами»).

— Я дізнався про Україну по радіо, я слухав і сльози котились по моєму обличчю, — розповідає Sestry Ден Бартон. — Я подумав: «Це не може повторитися — не в Європі». Тієї ночі не міг заснути, пішов на кухню, взяв аркуш паперу й став записувати свої ідеї. Часто ми вшановуємо людей лише після важливих подій, коли це безпечно, а я вірив:

Якби ми змогли створити образи зараз, ними можна було б поділитися з усім світом, надсилаючи послання непохитної солідарності Україні та надію тим, хто страждає

Як автор меморіальних інсталяцій про тих, хто віддавав своє життя за нашу свободу протягом багатьох років, я відчував, що ми мусимо визнати біль 14 мільйонів переселенців, які постраждали від руйнівної російської агресії.  

Незабаром я побачив у новинах образ, який захотів створити: солдат допомагає перебратися через огорожу на дорозі хлопцю, його матері й іншим біженцям. Я сфотографував ці моменти, і за допомогою колег адаптував зображення для інсталяції.

Після того як ми виставили інсталяцію в Оксфорді, мені стали надходити листи від українців. Деякі писали з підвалів українських міст. Люди просили: «Будь ласка, розкажіть світу про те, що тут відбувається»

Деякі запитували, чому я витрачаю гроші на арт-інсталяцію, а не жертвую на безпосередні потреби українцям. Моїм наміром було використати інсталяцію саме для збору коштів. Ми переносили інсталяцію з міста в місто вздовж південного узбережжя, зокрема, відвідали Солсбері, Борнмут, Портсмут, Саутгемптон, Брайтон та Істборн і зрештою опинились у Брюсселі на другу річницю вторгнення.

Скульптура «Я хочу жити» у Брюсселі 24.02.2024. Фото: Promote Ukraine

Я зустрічав українських жінок і дітей, які дякували нам з волонтерами за наші зусилля. Якось, прослухавши кілька українських історій, я відчув потребу сховатися і поплакати. Дуже боляче бачити, як люди втрачають все, заради чого жили й працювали, в цій марній війні.

У Брюсселі інсталяція була виставлена протягом одного дня. На жаль, зараз вона зберігається там у дворі, оскільки в Європейському Союзі відмовилися дати нам ще час, заявивши, що співпрацюють лише з європейськими партнерами.  

Цьогоріч я також зустрівся з королем і королевою Великої Британії та прем’єр-міністром Ріші Сунаком. Я запитав Ріші, чи можу привезти українську інсталяцію на Даунінг-стріт на третю річницю, і він погодився. На жаль, у зв’язку з нещодавньою зміною уряду я знову не впевнений в цьому.

Мініскульптура «Герої» на Аскольдовій могилі в Києві

Цьогоріч на дзвіниці церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі у Києві встановили крихітну, розміром з долоню, скульптурку «Герої». Вона присвячена воїну, який прихилив коліно перед українським прапором.

Мініскульптура «Герої». Фото: shukai.com.ua
За задумом команди авторів, скульптурка розташована дуже низько, і щоб її розгледіти, потрібно прихилити коліно. Таким чином кожен вшановує памʼять полеглих і їхній подвиг

Скульптура «Герої» входить до масштабного культурно-історичного проєкту «Шукай», авторкою якого є відома «менеджерка Києва» Юлія Бевзенко. Її проєкт розповідає історію Києва у бронзових мініскульптурках, яких зараз 46.

Вибір Аскольдової могили як місця для встановлення скульптури «Герої» не є випадковим. На цьому місці у XIX столітті був некрополь відомих киян, у ХХ столітті тут поховали героїв Крут, зараз це місце для нових героїв. Під час війни тут знайшли спокій Герой України Дмитро Коцюбайло (командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі»), Павло Петриченко та Андрій Пільщиков (військовий пілот з позивним «Джус»).

Фото: shukai.com.ua

«Коли я побачила, що на церемонії поховання Героя України Да Вінчі колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний став перед родиною загиблого на одне коліно, захотілось увічнити це в бронзі, — розповідає Sestry авторка проєкту «Шукай» Юлія Бевзенко. — Вперше у бронзовій скульптурі ми використали колір, тому що в якийсь момент я зрозуміла — якщо прапор буде кольору бронзи, не буде зрозуміло, чий він. А кожен раз пояснювати іноземцям, що стяг жовто-блакитний, український — складно. Тож ми пофарбувати цю деталь скульптури, щоб вона завжди нагадувала і українцям, і іноземцям, який саме прапор боронять наші герої у цій війні».

1 листопада 2024 у межах проєкту «Шукай!» на Центральному залізничному вокзалі встановили нову скульптуру «Повернення додому». Два потяга прибувають на одну платформу: один з військовими — із Краматорська, інший — з-за кордону. Мініскульптура є присвятою мільйонам українців, нагадуючи про важливість повернення...

Фото: Анастасія Карнаух/Суспільне

Матеріал підготували Марія Сирчина й Оксана Гончарук

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Головний герой із дружиною

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Життя в стилі жорстокість

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Ексклюзив
20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Ексклюзив
20
хв

На війні менструації не зупиняються

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress