Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Христина Шишпор — прима-балерина Національної опери України, Народна артистка України, якій належить національний рекорд — 48 обертів фуете, виконаних під час одного з виступів.
А ще Христина — волонтерка. Про те, що змалку загартувало характер майбутньої прими, яка рано втратила батьків; як вона ставиться до українських танцівників, які зараз за кордоном гастролюють з творами Чайковського та як закохати в український балет західного глядача, Христина Шишпор розповіла Sestry.
.JPG)
«Коли я прийшла працювати в театр, у мене ще навіть паспорту не було»
— Балет — це жорстка конкурентна сфера. Ви вже у 17 років станцювали омріяну для будь-якої балерини світу партію Одетти-Оділії (вона стала дебютом Шишпор у Нацопері — Авт.). Як вас у театрі тоді не з'їли?
— Я ніколи не давала себе ображати. Коли в 15 років я прийшла до театру і почала танцювати поряд із дорослими балеринами, що тільки про мене не говорили. Плітки ходили на будь-який смак. А тут ще мій дебют у «Лебединому озері». Але я трималася. Так, вдома плакала з відчаю через день, але не в театрі.
На щастя, у мене був чудовий педагог Варвара Потапова. Вона викладала у мене і у Сашка Шаповала — мого партнера, якого на війні вбили (заслужений артист Олександр Шаповал загинув у бою на Донеччині 12 вересня 2022 року у віці 47 років — Авт.). Варвара Михайлівна нас із Сашком дуже любила і ніколи не кривдила. Педагоги є різні, іноді такий аб'юз ученицям влаштовують, що ти не те що партію станцювати — зібратися не можеш, жити не хочеш. Але наша викладачка завжди була за нас і виховувала в учнях віру в себе. І саме завдяки підтримці педагога мені вдалося в 17 років вийти на сцену Нацопери в партії Одетти та Оділії. А станцювати таке полотно — це, як кажуть, «вишка» для будь-якої класичної балерини. І я танцювала цю партію до самого повномасштабного вторгнення.
— Хто в дитинстві першим підтримав вашу пристрасть до балету?
— Моя бабуся Вікторія Еммануїлівна. Вона — корінна киянка, творча особистість, її знав весь Київ. Завдяки бабусі склалася моя історія як людини і як балерини. Мої перші пачки шила вона. На мої балетні купальники вона перекроїла всі свої трикотажні гольфи (водолазки — Авт.), з їхніх рукавів шила мені лосіни. Це ж зараз всього багато, а раніше не було нічого. І бабуся викручувалась, як могла. І завжди я мала в неї бути найкращою і найкрасивішою. Вона дуже хотіла, щоб я танцювала, буквально горіла моєю майбутньою професією.
— Тобто сім'я одразу була налаштована робити з вас балерину?
— Ні. Спочатку мене для загального розвитку віддали до школи танцю «Кияночка». А саме тоді її керівники Дмитро та Галина Кайгородові задумалися про створення хореографічного коледжу. Внаслідок цього я потрапила до експериментального класу, який почав танцювати класику. На пуанти встала вже у вісім років. На цих заняттях ми поступово закохувалися в балет — у моєму випадку це виявилося коханням на все життя.
— Підлітком ви багато їздили на класичні конкурси, а у 16 років перемогли на міжнародному конкурсі балету імені Сержа Лифаря. Тобто вже тоді ви були вправною балериною?
— Я тоді вже у театрі працювала. Мені було 15, коли мене взяли в Національну оперу як стажистку. В штат взяти не могли, бо в мене ще паспорта не було. Щоб був час на гастролі та театр, я закінчувала школу екстерном. У школі було важко, адже я була настільки занурена в заняття танцями, що зовсім не жила життям класу. І не всі однокласники це розуміли. З боку вчителів теж були непорозуміння: маленьку балерину, наприклад, намагалися «душити» математикою.
Ну яка математика, коли у мене в голові були лише фуете, пліє та батмани?
— Гартувати свій характер ви почали ще в дитинстві. Який він — характер Христини Шишпор?
— Не скажу, що я дуже сильна. Я досить емоційна та сентиментальна, але в мені є стрижень, який змушує рівно тримати спину. Іноді навіть хочеться дати собі слабину, але — не можу. Насправді доля у мене не проста, й інша людина на моєму місці могла б і не витримати. Кожному даються випробування за рівнем його витривалості.
— Ваш шлях у мистецтво був важкий ще й тим, що ви дуже рано втратили батьків…
— Батько помер, коли мені було 9 років. У мене тоді відбувся перший в житті концерт на театральній сцені, і, напевно, я відчувала, що батько йде, бо наполягла на тому, щоб разом з бабусею і мамою поїхати до лікарні. Я зайшла до палати з театральною програмкою в руках — у ній вперше було надруковано моє ім'я.
Батько попросив мене дати йому на цій програмці автограф — перший у моєму житті. А наступного дня його не стало...
Мама ж пішла, коли мені тільки-но виповнилось 25 і я отримала звання Заслуженої артистки України. Вона померла на моїх руках. Знаєте, іноді мені здається, що моя донька Юля — мамина реінкарнація. У неї такий самий характер. Ще й народилися вони обидві у вересні.
— Вашій доньці сьогодні 9 років. Чи має вона намір стати балериною, адже це дуже непростий шлях?
— Вона займалася балетом, навіть танцювала кілька балетних вистав, але потім вирішила, що класичний балет — це не її. Сьогодні вона серйозно займається бальними танцями. Юля любить приходити до мене на вистави, але повторювати долю матері не хоче. І, щиро кажучи, я теж не готова вдруге пройти, вже з нею, цей важкий шлях.
Діра у мистецтві або що робити балерині без Чайковського
— Кажуть, театр будується на кордебалеті. Ви танцювали у масовці?
— Кордебалет — це обов'язково. Жодна майбутня прима не проходить повз. Пам'ять про твою десяту лінію в кордебалеті — вакцина від зіркової хвороби назавжди.
— У вашому репертуарі був увесь балетний Чайковський, а ще Щедрін та Римський-Корсаков. Чи важко сьогодні обходитися без їхніх творів?
— Звісно, це велика діра у мистецтві. Для кожної прими-балерини — це трагедія. На цих партіях виховувалися покоління балерин, і тепер потрібно багато часу, щоб цю дірку заповнити. Але як і чим — у багатьох на це питання сьогодні немає відповіді. А втім я — українська балерина, і моя позиція жорстка: дотримуюсь позицій своєї країни та керівництва свого театру.
— Проблема ще й у тому, що світовий балетний ринок диктує свої уподобання, а Європа обожнює російський балет.
— Репертуар провідних балетних труп світу — це гроші, імпресаріо та спонсори. Репертуари ці формуються за кілька років до старту сезону і обов'язково включають балетні хіти з урахуванням глядацького смаку. А балети Чайковського — це хіти, тож західні імпресаріо, коли театр вирушає на гастролі, просять привезти «Лускунчика» та «Лебедине озеро». Це гарантовані солдаути. Національна опера України цього року на Новий рік повезла на гастролі до Японії «Снігову королеву», і японці довго до неї придивлялися, перш ніж прийняли.
Зрозуміло, що ми зараз акцентуємо увагу на балетах українських композиторів, але світ наразі слабо знає «Лілею» Данькевича чи «Лісову пісню» Скорульського. Потрібно багато працювати, щоб український балет та наші композитори стали популярними у світі. А ще для цього дуже потрібні стратегія та великі державні вкладення.
— На початку 2024 року ви написали пост у своєму інстаграмі, де звернули увагу, що деякі українські балетні трупи виступають в Європі з балетами російського композитора Чайковського…
— Вони їздять та заробляють гроші, от і все. Повірте, я як народна артистка теж теоретично можу зібрати трупу, поїхати за кордон і так само заробляти під прапором України, наплювавши при цьому на позицію країни. Я можу танцювати і «Кармен-сюїту», і «Лебедине озеро» — у мене будуть аншлаги по всьому світу. Але для мене це неприпустимо.
Як можна це робити, коли в твоїй країні щодня гинуть на фронті люди? Коли загинув мій партнер Олександр Шаповал, який виборював, аби ми в тилу були живі?
Тому знаєте що — хочете заробляти, робіть це під будь-яким іншим прапором, але не називайте себе українським балетом. А ще сплачуйте податки та віддавайте 50% доходів на ЗСУ. Впевнена, що ті українські танцюристи, які зараз світом возять російські балети, нічого сюди не передають.
— Поясніть, навіщо українець Олександр Стоянов зараз танцює в Європі та США балети Чайковського під егідою Kyiv Grand Ballet?
— Та тому що багато іноземців жаліють Україну та добре купують квитки на всі події, які з нею повʼязані. Люди ж не знають, приїхала це Національна опера України чи приватний колектив. Балет — елітарне мистецтво, і лише невеликий відсоток людей знається на нюансах.
Вважаю, що має бути закон, який забороняє прикриватися прапором України тим артистам, які не приїжджають в Україну і нічого не роблять для підняття економіки своєї країни, для її іміджу. Розумію, поки не до цього, але таке рішення має з'явитися.
«Щоразу, репетируючи класичний репертуар, я виростала на два сантиметри»
— Які балети зараз приносять вам насолоду?
— Я дуже люблю балет «Віденський вальс», поставлений Аніко Рехвіашвілі. Це шедевр балетного репертуару Національної опери України, який вже увійшов до історії класичних балетних постановок. Люблю танцювати «Трикутний капелюх» на музику Мануеля Фальї — це також постановка Аніко Юріївни. Дуже гарні одноактні сучасні балети «5 танго» на музику П'яццоли та «З широко заплющеними очима».
.JPG)
— Наскільки вам зручно танцювати сучасні балети?
— Мені неважко перелаштуватись, у цій ситуації я більше переживаю за балетну молодь. Моє покоління балерин росло на великих класичних виставах. А молоді, позбавленій канонів класики, зараз важко розкритися та важко тримати себе у формі.
Щоразу, репетируючи класичний репертуар, я виростала на два сантиметри, бо в процесі тренувань ти весь час тягнешся. Тоді як у сучасному балеті інша техніка, працює інша група м'язів, це інше. У класиці коли виходиш на сцену — ти наче голий. Всім видно, який ти артист. У сучасній хореографії легше прикрити та замаскувати свої слабкості. Я не кажу, що така хореографія погана, але це не класичний триактний спектакль. Від класичних вистав не можна відмовлятися.
— Чи не думали про те, щоб поставити балет під себе?
— Я саме в процесі, але не все можу поки розповісти. Працюю зараз, наприклад, над номером для творчого вечора мого педагога Сергія Бондура. Ми ставимо номер, присвячений Фріді Кало на музику Густава Малера.
А ще я мрію організувати власний гастрольний тур Україною. Нещодавно відбувся мій концерт «Зірки українського балету» — квитки на нього продалися за один день. Люди скучили за красою. Хотілося б поїхати до Дніпра, Одеси, Харкова, але зараз організувати це непросто.
— Не думаєте приїхати на гастролі до Польщі?
— Я б із задоволенням, але для цього в Польщі має бути запрошуюча сторона, яка зможе нас прийняти. Такі культурні події мають бути організовані на офіційному рівні.
«Якщо всі поїдуть, за що тоді боротися?»
— Де вас заскочила війна?
— Повномасштабне вторгнення заскочило нас з дочкою у Барселоні, куди ми поїхали погуляти 15 лютого. 1 березня ми перелетіли до Франції і за місяць оформили статус біженців. Я не розуміла, що робити, як влаштовувати життя, що буде з театром. Через те, що я не танцювала, у мене почалася страшна депресія. Якби не дитина, якій потрібно було забезпечувати режим життя, я б, мабуть, збожеволіла.
Вже у липні ми повернулися. Коли зрозуміли, що їдемо додому, речі зібрали за годину. Я бігла не оглядаючись, бо для мене у Франції не було розвитку. Важко починати щось далеко від дому, особливо коли у своїй країні ти всього досягнув і ніколи не хотів жити деінде.
— Ви повернулися й одразу вийшли на сцену. Війна не заважає вашій творчості?
— Я завжди говорю — хто тоді, якщо не ми? Хто підніматиме економіку, хто займатиметься мистецтвом. Якщо всі поїдуть, то за що тоді боротися? Я нікого не засуджую, але за два з половиною роки поза батьківщиною у людей змінилася свідомість. Ми тут в Україні як: пару днів не обстрілюють — вже і настрій кращий. На роботу прийшли — взагалі ніколи про війну подумати. Ми змінюємося разом з країною та багато на що готові.
.JPG)
— Потрапляли під обстріл під час вистав?
— Тривоги зупиняють вистави в театрі часто, але для мене був один страшний момент.
31 грудня 2022 року в Національній опері України давали балет «Снігова королева», і тут Київ почали бомбити. Тривога почалася на другому акті. Тоді ракетами бомбили центр і від обстрілу постраждав палац «Україна».
Усіх глядачів терміново спустили в укриття — воно у нас організоване в гардеробі театру. І от уявіть собі повний гардероб малечі. Ми їх відволікали і розважали, як могли. Я до дітей спустилася прямо зі сцени, навіть корону Снігової королеви не зняла. Дітлахи були в захваті, всі кинулися зі мною фотографуватися. І я їх довкола себе збираю, розмовляю з ними і чую з вулиці — бах! бах! Ми тоді просиділи в укритті майже п'ять годин.
— До речі, під час війни ви активно допомагаєте дитячій лікарні «Охматдит».
— Завжди допомагаю дітям чим можу. Як амбасадорка дитячого благодійного фонду Good Do Nations я допомагаю «Охматдиту», збираю гроші на лікування поранених українських дітей, яких привозять сюди з гарячих точок країни. Ми збираємо донати на придбання необхідної апаратури, закупили енцефалографи, ноші на колесах. Майже за мільйон гривень придбали розширювач ран, його хірурги ще називають Tesla для операцій, такий він крутий. Цей розширювач, як нам сказав головний лікар, врятував уже кілька дитячих життів. Та що казати — коли приходиш до лікарні, не знаєш за що хапатися. І коли це все бачиш, то іноді думаєш: Господи, який балет! Тут стільки дитячих доль покалічено… А це покоління, які приймуть у нас країну і розвиватимуть її далі.
— Це випадіння покоління напевно позначиться і на нашому балеті…
— Це серйозна проблема. Адже випадає кілька поколінь потенційних артистів балету. Я про це весь час думаю і зараз перебуваю в активному пошуку вирішення проблеми на міжнародному рівні. Поки не про все можу говорити, але на нас чекає велика робота. Моя місія — щоб український балет жив.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c901fef751edf9e5806a4c_Screenshot_20240125_112250_Facebook.webp">«Читайте також: Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»</span>
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
