Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Один з найуспішніших арт-проєктів воєнного часу в Україні — ретроспективна виставка «Алла Горська. Боривітер», яка пройшла цьогоріч в Українському домі й зібрала рекордну кількість глядачів. Куратором виставки, вплив якої на українське суспільство називають «загальнонаціональним катарсисом», стала художниця і мистецтвознавиця Олена Грозовська. Sestry поговорили з Оленою про стан українського мистецького ринку в часи війни, феномен виставки Алли Горської та російську культурну експансію в світі, яку слід сприймати як спецоперацію.
«Трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях»
Оксана Гончарук: Чому, на вашу думку, виставка Алли Горської стала в Україні сенсацією? Це ж не Ван Гог, щоб зацікавити стількох людей самим своїм іменем...
Олена Грозовська: Аллою Горською ми займалися не один рік, вивчали її творчість, створили архів українського неофіційного мистецтва, який називається Ukrainian Unofficial. Там зосереджені профайли художників Києва та Львова, які виходили за межі соцреалістичного канону. Алла Горська — одна із зірок такого мистецтва.
Це була не просто виставка, а своєрідне дослідження. В якому все зійшлося: і наша попередня робота, і те, що аукціонний дім «Дукат» співпрацював з потужною командою Українського дому. Складний простір будівлі був вдало обіграний. Вийшла історія, багата на сенси: крім візуального матеріалу, мав місце історичний контекст. А зараз люди спраглі, вони шукають відповідей на свої питання в минулому.
Людям резонувала історія з переслідуванням і вбивством Горської, а також із руйнуванням її мозаїк в Маріуполі російськими окупантами. Все це поцілило в нерв і відгукнулося. Зрештою за 1,5 місяці виставку відвідали близько 51 000 осіб — це рекорд для Українського дому
— Ви казали, що це було схоже на загальнонаціональний катарсис…
— Так, особливо в останні дні, коли люди зрозуміли, що треба встигнути, і на виставку йшов натовп людей. А скільки я бачила сліз на очах тих, хто виходив із зали Биківні… Знаєте, у нас не було завдання когось налякати чи розчулити, але це так працювало, бо люди пропускали все через себе. До того ж минуле пов'язане із сьогоденням, і трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях — з масовими похованнями вбитих і закатованих російськими окупантами українців.
І коли люди розуміють, що зло, яке було в 30-х роках, досі не покаране, що воно проросло і повернулося, наступає шок. Ця тяглість відчувається як зв’язок біографії однієї людини з великою історичною канвою
Успіх виставки тішить, разом з тим це — виклик, бо кожна наступна подія має бути теж на рівні. Зараз ми працюємо над новим проєктом, який, сподіваюсь, відбудеться наступного року — теж в Українському Домі. Покажемо кілька наших художників неофіційного спрямування, які працювали після Другої світової війни.
«Зараз нам просто необхідні великі виставки на найкращих світових майданчиках, аби заявити про себе»
— На початку війни директор Ермітажу сказав, що виставки російського мистецтва — це також спецоперація та «великий культурний наступ». Чи відбувається він у світі зараз?
— Скільки буде існувати Росія, стільки триватиме ця спецоперація. Але чи не вперше її механізми вийшли назовні — тобто речі, які ми відчували на собі, але не до кінця усвідомлювали, зараз можна роздивитися.
На Заході люди їх не бачать, бо їхньої культури це напряму не стосується. Ми є найближчою жертвою і, власне, на крадіжці наших культури й ідентичності побудований цей монстр.
Для росіян важливо продовжувати нас нищити, оскільки наші історія й культура привласнені, і тільки знищивши свідка цих злочинів, вони зможуть продовжувати далі розповідати світові про свою нібито «великую русскую культуру»
На жаль, існує небагато платформ, з яких ми можемо про це говорити, але робити це необхідно, оскільки останні 15-20 років це явище набуло просто циклопічних розмірів.
— Ви слідкуєте за цими процесами?
— Так. Російська культурна експансія в світі безпрецедентна і це — усвідомлена політика. Величезна кількість російських виставок, які проходили в найкращих світових музеях, мали на меті демонструвати саме велич культури. У мене були публікації про те, що ми можемо протиставити росіянам, але цього виявилось недостатньо.
У 2018 році у Ватикані в соборі Святого Петра пройшла грандіозна виставка «Російський шлях. Від Діонісія до Малевича» за кураторства відомого російського мистецтвознавця Аркадія Іпполітова. І був репортаж, де Путін з Папою Римським цілували на виставці ікони. А це вже був анексований Крим, йшла війна в Україні, і росіянам хотілося розповісти, що вони просто «відроджують і повертають те, що їм належить по праву».
В експозиції при цьому були роботи Малевича й Крамського — тобто привласнених Росією українців! А сьогодні ми питаємо, чому Папа Римський артикулює абсолютно проросійські імперські речі. Та тому що робота ведеться роками й століттями. А ми зараз цю ситуацію в екстреному режимі намагаємося змінювати. Але для того, щоб її змінити, треба принаймні розуміти, як працює система мистецьких інституцій на Заході, з якими наративами туди виходити, як розповідати про себе. Росія давно це вивчає та застосовує для свого гібридного впливу.
Зараз у них це виходить гірше, адже непросто однією рукою вбивати людей, а іншою демонструвати «шедеври великоруської культури». Тому я буквально кричу, що сьогодні нам просто необхідні великі виставки, які б розповіли світові про нас із найкращих світових майданчиків.
— Можете навести приклади співпраці України з міжнародними мистецькими інституціями під час війни?
— Ну наприклад, Національний художній музей возить світом свою виставку українського модерністського мистецтва. Але такого має бути більше.
Нас грабували і продовжують грабувати росіяни, але у нас є, що показати, адже наше мистецтво самобутнє. Виставка тієї ж Горської може бути цікавою на Заході. Так, вона має подаватись там в інших контекстах. Але сказати, щоб хтось із чиновників в Україні був зацікавлений показати Аллу Горську за кордоном, я не можу.
— Що ж робити, от ви нещодавно з Зеленським спілкувалися, то й розповіли б йому про відсутність стратегії у просуванні української культури…
— Так, Президент України з дружиною були на виставці Алли Горської. Мене як кураторку потішило, що виставка була оцінена на такому високому рівні. Але культурні стратегії — це не питання Президента, у нього для цього є Мінкульт. Президент не може розгрібати все в країні, адже має пріоритетні завдання. Інше питання, чому не працюють державні інституції.
— У порівнянні з росіянами, у яких вивезеними тільки з України шедеврами музеї забиті під самий дах, чи вистачить нам аргументів, щоб обставляти процес демонстрації нашої української неповторності?
— Ми навіть близько не можемо порівняти кількість робіт історичного значення в Україні з тим, що є у росіян. Імперія витягувала все з підконтрольних їй територій. Боже мій, скільки першорядних українських шедеврів знаходиться там у музеях... У Третьяковці, приміром, відділ старого мистецтва відкриває наш Димитрій Солунський, вкрадений після підриву Михайлівського Золотоверхого собору. І ніде не вказано, що це київська мозаїка, вивезена в Москву в 30-х роках на три місяці на зберігання. Вони мали повернути шедевр на батьківщину, але він осів у Москві, і зараз його подають як «шедевр русского искусства».
Я вже не кажу про всю археологію, яка тисячами артефактів представлена в російських музеях. Москва наче пилососом витягувала цінні речі з Чернігова й Київщини. Про це треба говорити, щоб на Заході Росію почали розглядали як колоніальну імперію, якою вона у світі чомусь не вважається.
Разом з тим у нас все ще чимало самобутнього мистецтва, яке варто показувати. Українська ікона — недосліджена й ще не відкрита світом. Наш фантастичний модернізм — так, робіт збереглося небагато, але навіть колекція НХМУ, що зараз мандрує за кордоном, викликає захват.
Бо на Заході не знали, що в Україні є свій національний модернізм такого рівня
Можна говорити також про післявоєнне мистецтво, тобто пізній модернізм 60-70-х — це теж дуже своєрідні філософії. Люди за залізною завісою створювали власні мистецькі світи — не схожі на інші. І на це є попит.
— Якби ви розмовляли з іноземцем і хотіли розповісти йому про наше мистецтво, з чого б ви почали? Щоб на людину «не в темі» це справило враження?
— Я б виходила з того, з ким саме говорю і який у співрозмовника бекграунд. Комусь я розповім про те, що у Софії Київській зберігся найповніший у світі ансамбль справжніх мозаїк та фресок XI століття. Комусь про український авангард, про Малевича, Екстер і Богомазова. Про потужну народну традицію, яка проросла у ХХ столітті феноменами Марії Приймаченко та Катерини Білокур. Про українське бароко. Про Пінзеля та Архипенка. А комусь розкажу про сучасних українських художників.
«Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись»
— На початку війни ви виїжджали з Києва?
— Ні, ми з чоловіком для себе ухвалили рішення залишитись, хоча в перші тижні Київ спорожнів і це було доволі моторошне видовище. Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись, але в жодному разі ці потвори не змусять нас поїхати, залишивши свою землю.
Все це страшно, а з іншого боку — цікаво. Цей досвід змінює людину і дає важливий дистанційний вимір, який в звичайному житті недоступний. Плюс такі події кристалізують розуміння, хто є хто поруч з тобою.
— Знаю, що у вас з чоловіком — відомими колекціонером і галеристом Леонідом Комським — є серйозна колекція українського мистецтва. Що сталося з нею після 24 лютого?
— Вона в надійному місці. Більшість робіт — це післявоєнне та сучасне українське мистецтво, а також твори українських художників-емігрантів ХХ століття.
— Чи є у вас зараз натхнення малювати?
— Перший рік я не малювала, а потім потроху стала відтавати. Іноді продаю свої роботи на благодійних аукціонах і це — мій внесок для хлопців на фронті. Також збираємо кошти на ЗСУ концертами (Олена також є засновницею та солісткою гурту «GrozovSka band» — Авт.).
— Жадан сказав, що писати про війну зарано, спочатку її треба прожити.
— Не можу себе віднести до когорти людей, які знали, що війна буде, адже мені здавалося, що люди не можуть бути настільки кровожерливими й дурними. Але вже за кілька років до повномасштабного вторгнення у моїй голові стали зʼявлятися страшні й дивні сюжети, які я не усвідомлювала. Чимало моїх робіт були про якісь жахи, темні, з важкою енергетикою. З’явилась військова тематика тощо. Тобто щось таки зріло підсвідомо, і я ці флюїди ловила.
— Який зараз настрій в українських художників і на художньому ринку?
— Арт-ринок дуже постраждав, кожен знаходить свої стратегії виживання. Але настрій у всіх такий: попри все, стиснувши зуби, працювати не перемогу та не піддаватися зневірі. І це важливо, бо оці останні масовані обстріли наших міст — вони для того, щоб люди зневірились, повтікали, склали лапки і просили про перемовини. Але ні.
На комерційних українських аукціонах ціни на окремих українських сучасних художників виросли і перевалили за 100 000 доларів
Українці зараз більше купують українське — це тренд. У людей стало менше статків, натомість прийшло усвідомлення цінності наших митців і майстрів.
Міжнародний ринок мистецтва, на жаль, поки оперує іншими цифрами. Наразі персоналій, яких можна віднести до кола топових інтернаціональних художників, в Україні немає.
I’m Fine як аватарка для українців
— Сьогодні в українському арт-просторі відбуваються проривні речі, але це робиться на ентузіазмі окремих персон, тоді як держстратегії немає…
— Усвідомлена політика має бути хоча б для того, щоб те, що їде представляти Україну за кордоном, не девальвувало уявлення про неї. Скажімо відверто, іноді стаються речі, за які соромно. А бувають прориви, прицільні попадання в точку. Так нещодавно сталося на фестивалі Burning Man в Америці, де в пустелі Невада київський художник Олексій Сай представив свою роботу Iʼm fine.
— О, я її бачила. Це велетенська скульптура, складена з артефактів війни і це абсолютне потрапляння в ситуацію.
— Так, це гірка іронія, бо напис складений з розстріляних росіянами наших дорожніх знаків, але це про кожного з нас, про те, як ми, українці, оце Iʼm fine збираємо по шматочках у самих собі і як намагаємось хоч якось бути та відроджуватись. І саме тому така щира реакція, такий вау-ефект — люди оце Iʼm fine стали ставити собі на аватарки.
Сьогодні недостатньо просто мати мистецький твір. Бо ми живемо в епоху сторітелінгу — ти маєш розповісти про себе, достукатись до розуму та серця аудиторії.
Ми ще не розповіли світові свою історію: про сьогодення більш-менш знають в аспекті війни, а от хто ми, звідки, чому так сталося, що ми перебували в тіні імперії, і які по відношенню до нас застосовувались механізми гноблення і знищення нашої культури — це ще треба озвучити. Бо те, що нам за таких умов вдалося вижити — це диво. Яке відбулося саме завдяки нашій культурі.
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
