Олена Грозовська: «Ми ще не розповіли світові свою історію»

На музичному фестивалі класичної музики у польському місті Мелець анонсований виступ дуету піаністів з України не відбувся. Українські віртуози, лауреати престижного польського форуму піаністів «Бескиди без кордонів» були запрошені до Польщі на бенефіс. Проте цього разу піаністка Христина Бенюк грала Шумана за двох. Її партнера по фортепіано Віталія Дворового не випустили з країни…

«Зрозуміла, що мушу за вечір повністю змінити програму концерту»

— За кілька днів до нашого вересневого концерту змінили міністра культури України, і ми не встигли переробити документи на дозвіл виїхати за кордон, — розповідає Sestry Христина Бенюк. — Ми багато разів дзвонили, пояснювали ситуацію, що мусимо бути на важливому фестивалі, але документи загубилися в кабінетах міністерства. 

Це було шоком. Морально ми готуємо себе до сюрпризів кожного разу, коли їдемо виступати за кордон. Але цього разу чомусь були впевнені — до останнього. І повне усвідомлення того, що я тепер маю грати за двох, прийшло до мене вже ввечері — напередодні концерту. 

Я зрозуміла, що мушу на ходу змінювати програму. Це було дуже стресово. Це мав бути концерт, присвячений Роберту Шуману: Віталій мав грати його «Симфонічні етюди», а я — Крейслеріану. Плюс разом, у чотири руки, ми мали зіграти варіації Брамса на останню написану тему Шумана. Але зрештою я грала лише свою програму, до якої додала Гайдна й українського композитора Валентина Сильвестрова.

За один вечір мені довелось «зліпити» сольну програму, яка б звучала принаймні годину. На щастя, польська публіка зустріла мій виступ неймовірно тепло, поставилась до ситуації з високою емпатією. Таких випадків у Польщі ще не було. 

— Як публіка сприймає українських композиторів? 

— Зазвичай люди приємно шоковані.

Відтоді як почалась велика війна, ми принципово у кожен наш виступ за кордоном додаємо твори українських композиторів

Від Лисенка до Скорика. Рік тому на польському фестивалі «Бескиди без кордонів» заграли сонату Віктора Косенка і — перемогли з нею. Пізніше з музикою Косенка виграли другу премію фортепіанного конкурсу в Римі. Людям подобається.

Через музику ми з Віталієм намагаємось передати драматизм війни в Україні. Щоб світ почув і відчув. Зараз багато граємо саме української музики за кордоном. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте, це через те, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого боку — такою і є українська музика.

«Коли граємо, уявляємо собі Бучу, Маріуполь»

Для польської публіки ми вже виконували Косенко, Барвінського, Сильвестрова.

Віктор Косенко — це модерний український композитор і піаніст, дитинство якого пройшло у Варшаві, а більша частина життя — в Житомирі. Він жив у XIX столітті, коли найкращим способом самовиразитись — було переїхати до Москви (Москва збирала талановитих людей з України й видавала потім їхні твори за свій продукт. А коли була створена Московська музакадемія, росіяни вивезли з України найталановитіших музикантів і поставили їх вчителями, тож саме на українській школі вчилися наступні покоління). Так от у Віктора Косенка є сонати, музика яких схожа на Рахманінова. Тим не менш це не Рахманінов, а українська модернова музика. 

А Василь Барвінський вчився й працював у Празі, але повернувся в Україну, розвивав тут музику, аж доки в 1948 не був заарештований радянською владою. Яка знищила всі рукописи його творів. І коли він повернувся із 10-річного заслання, то решту життя присвятив відновленню по пам’яті цих творів. Його музика — сучасна, класна, це галицька сецесія, початок модерну. У Львові його давно грають, а в Києві тільки зараз почали. 

Також у Польщі я вперше зіграла Валентина Сильвестрова. Мені дуже хотілося це зробити, бо його мало хто знає за кордоном. Звісно, я можу зіграти полякам Шопена, але мені здається більш важливим познайомити публіку з культурою і музикою, якої вони не чули. Яка колись вважалась меншовартісною. 

Ще ми з Віталієм плануємо зіграти в Європі Третю симфонію Лятошинського. Ця симфонія написана Лятошинським під впливом переживань Другої світової війни. Вона мала епіграф «Мир переможе війну» і передає переживання війни як трагедії — для особистості і людства. 

Симфонія складається з 4 частин: перша — німецький наступ, друга — знищені міста й поламані долі, третя — бої, четверта — перемога. Коли ми зараз граємо цю музику, уявляємо собі Україну. Бучу, Маріуполь…

Коли почалася війна, композитор Гліб Фаринюк зрозумів, що йому треба цю симфонію переслухати і розписати партії для чотирьох піаністів на два роялі. Я знайшла ще двох піаністів, ми почали репетиції. 5 жовтня 2022 року на міжнародному фестивалі «Контрасти» у Львові ми зробили світову прем’єру, потім заграли її в Києві в Національній філармонії в річницю вторгнення. І це важливий етап в українській музиці, бо потім цією симфонією зацікавилися піаністи в Австрії, ми їм переслали ноти і вони теж її виконували.

«Коли їду за кордон, мрію поспати там без тривог»

— Наскільки вам складно грати концерти в Європі після пережитого в Україні?

— Перше, про що я думаю, коли їду за кордон, що я буду спати без тривог. Що це буде маленька оаза психологічної стабільності. І навіть те, що поїзд у Німеччині запізнюється на п’ять годин і в мене злітають терміни концертів, — така дрібниця. Це ніщо порівняно з тим, що я можу переживати у Львові. 

З іншого боку, за кордоном загострюються реакції на всі новини з України. Бо ти не в центрі подій, переживаєш за інших.

Після масованих обстрілів дуже важко зібратись до купи. Адже розумієш: це рулетка, сьогодні тобі просто пощастило

І мусиш себе ще більше акумулювати до якоїсь праці, щоб це нарешті закінчилось. 

Мій партнер по грі Віталій Дворовий живе біля головного залізничного вокзалу, цей район вважається у Львові небезпечним з точки зору обстрілів. Тому під час тривог він завжди спускається в укриття. Буває, вночі починається тривога, ми дивимось, що саме летить, і якщо це МІГ, то ми ще якийсь час спимо, а потім прокидаємось і йдемо в укриття. Так от у ніч масованої атаки на Львів йому наснилась мама, яка уві сні чекала його біля дверей. Він зрозумів, що треба встати й піти в сховок негайно. І от минає хвилин 15 — і сильний вибух, аж у підвалі все затряслося. Він живе з правого боку від вокзалу, а ракета влучила з лівого. І його мати уві сні попередила його про небезпеку. 

— Як живе мистецький Львів під час повітряних тривог?

— В Оперному театрі під час тривог концерт зупиняється, всі спускаються в укриття. Якщо тривога триває менше 40 хвилин — опера продовжується, якщо довше — можна замінити квитки на інший день. У філармонії та органному залі концерти відбуваються не так часто, але під час повітряної тривоги люди виходять і сидять в коридорі. 

У Польщі після концертів я часто спілкуюся зі слухачами польською мовою. І мене часом питають, чому я ще досі не виїхала з України. І я завжди розповідаю, який чудовий Львів, і що тільки закінчиться війна і запрацює аеропорт, ми будемо літати одне до одного в гості. І я завжди буду повертатись до Львова. Бо це магнетичне місто. Його неможливо покинути надовго.

Фотографії з приватного архіву героїні

Героїня документального фільму «Все має жити» Ганна Куркуріна дуже харизматична. Колись вона була вчителькою біології, пізніше — працювала з хижими тваринами в зоопарку. А потім стала тренуватися, і в 41 рік, маючи вагу 72.5 кг, відтиснула від грудей 147,5 кг. Цей результат так ніхто й не повторив досі. Вона — «Найсильніша жінка світу», багаторазова абсолютна чемпіонка світу з пауерліфтингу, володарка 14 рекордів.

Зараз Ганні 58 і вона розповідає свою історію. Як її не сприймали через зовнішність, казали, що вона — як хлопчик. Як вона почала працювати тренеркою для молоді з інвалідністю. Хлопець Діма, якого вона тренувала, має ДЦП, до війни він подавав великі надії. Ганна планувала підготувати його до чемпіонату світу, але плани були зруйновані — у 2022 році сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Ганна — відкрита лесбійка. А ще — волонтерка й зоозахисниця. Вона не виїжджала з Миколаєва, де мешкала до війни. Постійно залишалась у своєму будинку і навіть не спускалась у сховище під час обстрілів, бо не могла залишити своїх тварин, яким було страшно.

Вона взялася допомагати пораненим і покинутим тваринам. Ганна радо користується силою своєї популярності як спортсменки, щоб поширювати інформацію про необхідну допомогу і знаходити її. Їздить у зруйновані росіянами селища Миколаївської та Херсонської областей, аби нагодувати залишених там тварин. Попри обстріли та небезпеку.

У фільмі ми бачимо кадри, на яких — пусті села, понівечені будівлі, налякані зголоднілі тварини. Чуємо звуки сирен та вибухів. Усе це не лякає Ганну. Як не страшить її перспектива рятувати тварин, знімаючи їх з дахів і виловлюючи з води затопленої Херсонщини. Куркуріна тримається правила: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ».

Червоною ниткою крізь фільм проходить любов волонтерки до тварин. Ми бачимо, з яким теплом вона піклується про поранених тварин, як привозить їх до лікарні, як розмовляє з кожним і постійно дивиться їм в очі.

Коли Ганна була маленькою, часто приносила додому котів. Мама сварилася, а тато — підтримував. З раннього віку їй вдавалося встановити особливий звʼязок із тваринами. Колись у Миколаївському зоопарку вона навіть подружилася з левом. Тепер допомагає облаштовувати притулки для тварин і знаходити новий дім для десятків бродячих тварин. Сусідські діти приносять їй звіряток, яких знаходять на вулиці. Ганна шукає їм домівки. Деяких — залишає у себе.

Героїня фільму «Все має жити» вважає, що оскільки народилась не такою, як більшість, значить, це не просто так. Вона відчуває серцем, де має бути. Війна  — це не тільки вбивства, це руйнування не тільки довкілля — це руйнування кожної людини й живої істоти, вважає Ганна.  

Завдяки діям волонтерки понад 200 тварин, евакуйованих із фронту, знайшли нові домівки. Вона відкрила благодійний фонд і продовжує допомагати не лише чотирилапим, а й людям.

До речі, Діму, хлопця з ДЦП, Ганна таки підготувала до чемпіонату. Навіть попри те, що вони знаходилися в різних країнах. На чемпіонаті Діма і його тренерка були разом. Він зміг підняти омріяні 90 кг і отримати перше місце. Завдяки наполегливій роботі та вірі в те, що «Все має жити».

<add-big-frame>Режисери фільму — Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко. Оператори — Тетяна Дородніцина й Іван Селістран.<add-big-frame>

Наталія Пономарчук виступала з найкращими оркестрами в Польщі, Іспанії, Португалії, Німеччині, США, Китаї, Литві, Туреччині, Мексиці тощо. Після російського вторгнення неповторність диригентського стилю Пономарчук оцінив Лондон. На початку цього року вона тричі диригувала Лондонським філармонічним оркестром, після чого отримала пропозицію увійти до складу міжнародної агенції, яка може допомогти просувати музичну Україну в світі. Разом з цим Наталія продовжує бути головним диригентом Київського камерного оркестру національної філармонії та щомісяця приїжджає диригувати до України.

«На початку війни мій світ став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним»

Оксана Гончарук: Пані Наталя, цьогоріч ви увійшли до складу міжнародної агенції IMG Artists, яка займається просуванням у світі найталановитіших музикантів та знакових оркестрів. Це стало результатом яскравих концертів, які ви мали з Лондонським філармонічним оркестром (LPO). Але в Лондон ви спочатку приїхали не з творчих причин…

Наталія Пономарчук: У травні 2022 року я отримала листа із запрошенням приїхати в Лондон, де мені запропонували захист.

Перші місяці війни я не полишала Київ і не мала намірів виїжджати. Ми з мамою мешкали в історичному будинку в центрі Києва, неподалік Майдану Незалежності. Під час обстрілів, бомбардувань і тривожних сирен спускалися у підвал, але старі приміщення під будинком, до яких вели напівзруйновані сходи, не нагадували укриття: там був лише один надто вузький вхід, а саме приміщення «прикрашало» складне переплетення труб з гарячою водою. Я розуміла: якщо прилетить, ми не виберемось звідти, тому мої думки були не про те, як поїхати з Києва, а як організувати ще один вихід з цього підвалу. Він існував, але був замурований і я підбурювала місцевих чоловіків його розчистити. Не вдалося.

У перші місяці війни (коли не було ППО — Ред.) у центрі Києва було вкрай небезпечно. І я стала шукати варіанти, куди можна було би переїхати. Ми з мамою і собакою спочатку вирушили до Львова, потім — до Польщі, де нам дуже допомогли, а вже звідти — до Німеччини, в Мюнхен. Мама і зараз мешкає там, тоді як мені згодом запропонували захист у Лондоні. Тож із жовтня 2022 я перебуваю у двох країнах: Україні та Великій Британії. Продовжую інтенсивно працювати у Національній філармонії України (НФУ), де кожного місяця диригую концерти з Київським камерним оркестром. Я будую наші спільні творчі плани й сподіваюся, що знаний в Україні камерний оркестр з часом стане також відомим за кордоном.  

— Коли і як після вторгнення ви зуміли повернутись до творчості?

— На початку повномасштабної війни я була настільки дезорієнтована, що жодних рішень прийняти не могла й ішла за хвилею подій. Мій світ на той момент став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним. Я просто намагалася вижити чисто психологічно й адаптуватися.  

Але мені поталанило — я зустріла фантастичних людей, які зробили все можливе й неможливе, щоб допомогти тим, хто втратив відчуття спокою, захищеності, сенсу надалі займатися мистецтвом.

І коли я побачила, скільки людей у світі сповідують схожі цінності й наскільки яро вони виступили проти насильства й несправедливості, то почала поступово повертатися до життя

Знову стала сталева. І тепер мені потрібно працювати не зупиняючись — аж до перемоги. Знаю, що займаюся тою справою, для якої була народжена. Зараз я отримала можливість робити ті творчі речі, про які мріяла багато років.

«Будь-яке відволікання на особисте життя для диригента — це мінус»

— У своєму житті ви диригували безліч концертів, але великий їх відсоток відбувся не в столиці і за кордоном. Чи правильно я розумію, що до певного часу жінка-диригент в Києві буквально не могла працювати, бо в цій сфері було дуже сильне чоловіче лоббі?

— У своїй творчій карʼєрі я ніколи не намагалася «прилаштуватись». Розуміла, що опанувати професію можна не в академічних класах, а за диригентським пультом з оркестром — займаючись щодня впродовж років.

Саме тому на останньому курсі консерваторії (зараз Національної Музичної Академії — Авт.) я підписала контракт на посаду головного диригента й художнього керівника Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії й поїхала з Києва. Три сезони очолювала досить великий колектив і, зізнаюсь, це були не найлегші мої роки (але водночас і безцінний досвід). Тож я одразу почала свою карʼєру з позиції головного диригента оркестру й ніколи не працювала помічником диригента або асистентом.

Що стосується жінок-диригентів, у кінці 90-х були чудові молоді диригентки Алла Кульбаба (нині диригентка Національної опери України — Авт.) та Вікторія Жадько. Але тоді їх було лише дві.

— У 90-х дівчині було важко вступити на симфонічне диригування?

— Важко. Приймальна комісія була змушена мене прийняти, бо я добре склала всі професійні іспити. Але я знаю, які коментарі дехто з приймальної комісії, яка складалася з професорів консерваторії, робив у мій бік. Як мені розповіли згодом, один з професорів сказав колегам:

— А давайте допоможемо дівчинці і поставимо їй два (непрохідний бал — Авт.). Ви ж всі тут чоловіки і знаєте, яке важке життя на неї чекає в цій професії, яка це собача робота і надскладне життя

Ця професія складна з багатьох причин. Психологічно — через те, що вимагає від людини фокусуватися на професії стовідсотково й безперервно. Диригенство важко суміщати із сімейними обовʼязками. Якщо маєш інтенсивний концертний графік, постійно багато подорожуєш — такий спосіб життя вимагає великої витрати енергії та часу і, звичайно, будь-яке відволікання на особисте життя — це мінус для професії диригента.

Хоча зараз стало трохи легше: великий відсоток питань щодо організації й розкладу роботи взяли на себе професійні організації, агенції. Прикладів  успішного поєднання професії і сімейного життя на сьогодні чимало, але, щиро кажучи, я все одно не знаю, як їм це вдається.

Адже все життя диригента вибудовується навколо професії, зосереджується на творчості й вимагає суворої внутрішньої дисципліни. Ця професія — або краще це «покликання» — асоціюється у мене зі служінням у храмі. По суті, це і є служіння у храмі Музики.

— Героїня фільму «Тар» — відома диригентка — говорить: «Наш єдиний дім — диригентський пульт. Ми усі живемо на валізах».

— Ну тут йдеться не про валізи, а про те, де ти більше відбуваєшся, чи можеш ти себе поділити між кількома найважливішими речами у своєму житті. Де центр тяжіння. У диригенстві він знаходиться у професії, і решта вже вибудовується навколо неї.

— Разом з тим ваше життя — це невпинна низка спроб дотягнутися до обрію…

— Головне щастя професії диригента — свобода.

Заради чого цій професії можна присвятити життя? Заради того, що обрій до тебе ніколи не наблизиться, бо він постійно веде тебе вперед

— В одному інтерв'ю ви сказали, що диригентам в музичних академіях потрібно викладати психологію, аби вони не витрачали на це колосальні зусилля після отримання освіти. Як ви навчились знаходити спільну мову з оркестром?

— А хто вам сказав, що я навчилась?

Велике питання — наскільки ти як диригент здатен викликати те найкраще, що музикант може зробити, і наскільки ти вправі обмежити його свободу.

Якщо більшість часу диригент буде займатися створенням так званої  «позитивної атмосфери» на репетиції, або іншими словами — будувати роботу на поверхневому позитиві, то вийде неправдивий театр. І це хибний шлях. Треба заглиблюватися, і там на глибині мати справу з речами, які потребують надзусиль.

Кожний музичний твір давався композитору через осяяння і надзусилля, часто через страждання й муки. Композитор проходив лабіринтом складних роздумів, почуттів, вкладав в музику щось таке, що іноді не міг пояснити навіть собі. І музикант має спочатку це побачити, відчути, а потім спробувати проявити, втілити через свій талант та майстерність, донести до слухача. А це ніколи не було легко...

Знаки на папері — це просто код, а розкодувати музику можна тільки живим серцем і майстерністю.

«Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті — ніхто не допоможе»

— Чи ви плануєте з Київським камерним оркестром (ККО) гастролі за кордон?

— Вочевидь, я мрію про гастролі і вважаю, що музиканту, оркестру  необхідно грати для різних аудиторій, на різних концертних майданчиках, зустрічатися з колегами з інших країн, обмінюватися досвідом.

Маю надію, що зміцнюючи свій музичний авторитет за кордоном, я зможу викликати цікавість до колективу, який очолюю, і залучити до співпраці міжнародний музичний менеджмент, меценатів, які зможуть підтримати творчі проєкти колективу. Сподіваюсь, що і Національна філармонія, до складу якої входить ККО, долучиться до організації гастрольного життя і спільними зусиллями ми досягнемо мети.

— Як ви оцінюєте нинішній рівень української культурної дипломатії?

— Під час війни українська музика стала звучати за кордоном досить потужно. Українські колективи виступають на престижних концертних майданчиках в Європі та Америці. На мій погляд, українську музику треба подавати на Заході в загальносвітовому контексті, вона повинна звучати в одному ряду з музикою композиторів інших країн. Не відокремлювати й не локалізувати, а показати нашу природню інтеграцію у світовий процес.

— Від кого повинна виходити ця ініціатива? Окремі піаністи, наприклад, американець Кевін Кеннер, включають твори Лятошинського в свій репертуар. Але як завести це в систему?

— Це питання повинно бути серйозно опрацьовано людьми, які займаються ідеологічним формуванням нашої держави, а вже за ними — музичним менеджментом за підтримкою держави. Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті, жодні зусилля не допоможуть змінити ситуацію докорінно.

Що саме потрібно? Щоб композиторам замовлялася музика театрами та великими концертними організаціями за кордоном, планувалася й усіляко (зокрема фінансово) підтримувалася участь наших колективів у відомих світових музичних фестивалях та форумах. Щоб твори українських композиторів видавалися світовими видавцями.

— Хотілося б, щоб ініціатива звучання українських композиторів за кордоном надходила не лише від наших музикантів, а й від іноземних.

— Для цього і потрібна держстратегія — тоді це буде мати тривалий резонанс, який призведе до мети. Можна взяти як приклад популяризацію польської музики. У Польщі феноменальна сучасна композиторська школа, але вона стала широко відомою у світі завдяки конкретним послідовним крокам зокрема держави.

Просування у світі нашої культурної спадщини, культурних досягнень сьогодення є вкрай важливою справою. Подивіться, чим займається століттями країна-агресор. Методично й агресивно просуває свою культурну спадщину по всьому світу. Останнім часом російські культурні меседжі взагалі перестали бути культурою, це вже чиста політика, це — зброя. У РФ дуже добре розуміють цінність культурного впливу.

Для України просування національного культурного продукту — це спосіб справжньої євроінтеграції. Ми це повинні зрозуміти та діяти.

— Працюючи за кордоном, ви вимушено стикаєтесь з російськими музикантами, бо їх всюди повно. Співачка Людмила Монастирська говорила, що неможливо відмовитися від усіх проєктів, де тернулось щось російське, бо так можна від всього відмовитись, а наше завдання все ж таки представляти Україну. Як вважаєте ви?

— Яку б я відповідь не дала, це потягне за собою не те що дискусію — які вже тут дискусії, коли йде війна, — а ворожнечу між нами, українцями. А я цього не хочу. Бо це є військові дії в ментальному плані. Від цих обговорювань люди тільки сильніше страждають.

Скажу лише, що в цій справі не повинно бути лекал, під які треба класти все і всіх. Просто треба бути уважними, бо росіяни весь час проводять свої ідеологічні акції під маскою культури. Організовують, наприклад, так звані  «концерти миру», в яких обовʼязково виконують російську музику, запрошують російських солістів, але шукають саме українського диригента, або з російським диригентом запрошують свідомо українського соліста. Зрозуміло, що такі ідеологічні концерти під час страшної війни й масових вбивств українців на нашій землі — аморальні.

Фотографії з приватного архіву