Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Саша Кольцова народилася в Росії, але в семирічному віці переїхала з батьками до України, де закохалася в українську мову, культуру і музику. Заснувала гурт «Крихітка Цахес», і скоро вся країна співала «Ти на першому місці» і «Де ти знайдеш такого ангела, як я». Після смерті гітариста гурт змінив назву на «Крихітка». Саша завжди співала українською мовою, була учасницею Помаранчевої революції та Майдану, випустила дизайнерську лінійку еко-сумок, очолює благодійний фонд «Фундація Дарини Жолдак» (популяризує читання). Ініціаторка екологічної програми зі скорочення споживання пластику. Займається благодійністю.<frame>
«Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості»
— Ми звикли, що «Крихітка» дозволяє собі брати паузи на кілька років. Зараз ви випустили альбом, бо відчуваєте, що потрібні глядачу?
— Питання культурної дипломатії зараз стоїть гостро не лише зовні, а і всередині країни. Ціле покоління пропустило нашу музику, адже фокус був на музиці російській. Знають окремі наші хіти типу «Без імені», випущені до 2015 року, або стару музику, яку слухали у 2005-му, тоді як, наприклад, альбом «Рецепт» 2009 року для багатьох пройшов непоміченим.
Це був час, коли у більшості медіахолдингів були російські власники і їхня інформаційна політика дозволяла промотувати лише 5-6 імен українських музикантів з великою медійною вагою, решта — західні та російські виконавці. Зараз є загальна цікавість до українського контенту. Сьогодні ми бачимо сотні нових імен, тому що аудиторія збільшилась і стала більш лояльно налаштована.
Можливо, тепер наша музика дійде до тих, до кого не дійшла десять років тому через засилля російської. Ми вирішили популяризувати наш доробок і випустити нову музику саме тому, що зʼявилась можливість яскравіше прозвучати в соцмережах.
— Зараз дійсно спостерігається прорив нової української музики. Щось подібне відбувалося на початку 90-х, коли Україна отримала незалежність. Фестиваль «Червона Рута» видавав сотні українських імен. Як ви це можете пояснити?
— Фестиваль «Червона Рута» мав величезний бюджет від спонсорів, завдяки якому можна було робити масштабний і красивий продукт. І це яскравий приклад того, що набрати хороших артистів, поставити гарний звук і зробити якісний продакшн можна завжди, просто треба було постійно підтримувати рівень грошима.
Мені здається, зараз вимоги до контенту і якості відеокліпів нижчі, потрібні просто свіжі ідеї, високий темп і правильна комунікація зі слухачем. Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості.
— Якщо говорити про культурну дипломатію, то чи планує гурт «Крихітка» гастролі в Європу?
— А ми не можемо виїхати — у мене хлопці невиїзні. Ми навіть не можемо концертувати по Україні. Час прекрасний з точки зору цікавості до української музики, але у мене звʼязані руки.
У держави немає культурної політики — наприклад, тимчасової відстрочки для тих, хто випустив свіжі альбоми, чи «зеленого світла» для тих, хто хоче виступати для військових. І ось, з одного боку, у нас вийшов новий альбом, а з іншого — більшість людей його не почують наживо через те, що умов для цього немає. Небезпечні великі зібрання, мобілізація, тривоги, економічна ситуація…
Кожного ранку я встаю і думаю: що маю зробити, щоб займатися улюбленою справою в обставинах, що склалися? Може, зібрати жіночу команду чи гурт з тих, хто вже відслужив?
У мене завжди було враження, що я роблю щось, опираючись обставинам. Я не ремствую — буду придумувати щось нове.
Мій колишній гітарист мешкає в Німеччині. Минулої осені ми з ним вже робили тур і цього року обговорюємо можливість концертів у кількох країнах Європи — скоріш за все, це будуть Польща, Угорщина та Німеччина в серпні або вересні 2024.
Звичайно, хочеться співати в повному складі, власне так, як альбом замислювався. З аранжуванням, потужністю, масштабом, на великому звуці. Але якщо ми не отримаємо для музикантів бронь від мінкульту, будемо працювати в тих умовах, які є.
— А як же ті гурти, які весь час виїжджають за кордон і гастролюють. Чи тут кожен домовляється окремо?
— Так, окремо. Хтось їздить через якісь організації, комусь дали «зелене світло» давно, хтось приїжджає з армії у відпустку і їде концертувати, але чимало залежить від доброї волі командування. Я можу говорити лише про нашу ситуацію — у нас поки немає заброньованих музикантів.
І таких музикантів десятки. Скасовуються дати виступів, глядачі не приходять, тому що бояться мобілізації. Або їх вже просто немає в країні. У Польщі, наприклад, у нас в рази виросло прослуховування, бо там зараз наші українські дівчата і студенти.
Відчуття таке, що ти потрібен і не потрібен водночас. Дуже неприємно вибирати між цими двома правдами. У цьому винна Росія і тільки вона, але дуже хочеться, аби існували зрозумілі прозорі правила гри для музикантів
До держави зараз починає доходити важливість культури, але вона ще не може собі пояснити, що є культурою, а що ні. Наприклад архітектурне бієнале є культурою чи ні? А дитячі пісні чи рок-гурти є культурою? Немає чіткого розуміння, чи мають метал-групи виїжджати на великі фестивалі і здійснювати акції культурної пропаганди за кордоном.
Разом з тим дехто не має потужного голосу, але має якісні твори. Наприклад, гурт «Пиріг і Батіг», який донедавна не помічали, а сьогодні він завірусився у тіктоку і про нього заговорили навіть політики. І цей звук робить більше, ніж десятки ефірів та виступів.
Звук у тіктоку за тиждень може зробити з поколінням те, що роками не вдавалося «народним артистам» за фінансової підтримки держави
— Влітку 2023 року ви випустили дві дитячі книжки («Зубна поліція» та «Малюк чує звук»). Це ваше проростання ще в одній культурній площині?
— У мене вийшли дві дитячі книжки — картонки для найменших. Це мої перші кроки в дитячій літературі.
Нещодавно у мене була творча зустріч з батьками та дітлахами, така собі забавлянка, під час якої я показувала їм, що можна не лише прочитати історію, а й зробити на основі книжки багато чого цікавого та корисного. Наприклад «Зубна поліція» — історія про те, що у хлопчика виростає новий зуб і він його ставить на сигналізацію за допомогою пасти і щіточки. За допомогою цієї книжки можна навчитися читати, вивчити нові слова, перерахувати ніжки у мікробів, проспівати пісеньку. Кожна книжка у мене супроводжується дитячою піснею, і в «Зубній поліції» вона триває дві хвилини — оптимальний час для чищення зубів. Мені це подобається, тому думаю, що й надалі буду працювати в жанрі дитячої літератури.
— Я памʼятаю, у вас є педагогічний досвід.
— У мене був досвід роботи викладачем іноземної мови ще в студентські часи. А потім я провела декілька років у Фундації Дарини Жолдак, де ми розробляли ігрові активності для дітей, які хочуть читати та покращити навички читання. Тож мені подобається викладання дітям і придумування різних освітніх штук. Книжки-картонки — це тільки початок.
— Помічаєте, наскільки молодь сьогодні більш українооріентована, ніж моє чи навіть ваше покоління?
— І це прям супер. Я спілкуюсь з 20-річними людьми і розумію, як їм пощастило природно перебувати в українському контексті. Ми весь час вишукували, робили екстракт українського з медіа й інформаційного середовища ледь не штучно. А зараз заходиш до книгарні, а там виключно українські книжки — не потрібно нічого вишукувати.
З іншого боку, вже десять років триває війна, і ці молоді люди в цих обставинах також почуваються не так, як колись ми.
.jpg)
Інша ідентичність. Вони більш заглиблені у культурний контекст, набагато краще знають історію України та мову. Ми робили це через опір російському культурному лобі в Україні, а вони роблять за інерцією й разом. Тисячі роликів про історію, культуру, мюзикли, сплеск цікавості до поезії, зовсім інша атмосфера. Освічена людина — це тепер не та, яка читала Достоєвського і Булгакова, але Стуса. Проте наші мова та література все ще потребують захисту: автори на війні, друкарні бомблять, росіяни спалюють українські книжки в окупації, до того ж цікавість, популярність української культури ще достатньо крихка. А ще — дуже мало україномовного дитячого контенту.
— Чому мало? В книжкових крамницях всюди розкішні полиці з дитячою літературою.
— З книжками так, все гаразд, а от з музикою для дітей — не дуже.
Якщо я попрошу вас заспівати пʼять дитячих україномовних пісень, ви, думаю, не зможете. А десяток російськомовних наспіваєте з легкістю. Чи не так?
Тому що російська мультиплікація та промоція були потужними. А з україномовним контентом цього ще не відбулось. От чому я повільно, але невпинно, роблю альбом дитячих пісень. І на цей контент отримую гарячий та швидкий відгук від батьків та музичних керівників.
«Розумію, що мені потрібно більше сил, аби жити це життя»
— У вашій новій пісні-колаборації «Під весняним дощем» є слова «почнеться та весняна повінь, яка зупинить наші втрати і змиє цей біль». Як ви переносите біль, який завдає війна?
— Це надзвичайно точний текст Олени Герасим’юк і він мені дуже відгукується щодня. Живу як усі — на нерві. Ми всі тут погано спимо, у нас високий кортизол. Я вперше в житті відчула, що можна «посипатись». Я в принципі завжди була достатньо енергійною, стійкою та тривкою. Але останнім часом мені потрібно докладати більше зусиль, аби бути в працездатному стані, тому що потрібно постійно обробляти цей стрес від війни.
— Як вирішуєте проблему?
— У моєму випадку добре працюють фізичні навантаження, психотерапія та сон не менше шести годин. Ще я отримала за цей час другу вищу освіту. Адже усвідомила, що більшість від стресу тупішає, бо така фізіологія: всі ми починаємо гірше тямити через те, що опанування перманентного стресу відбирає дуже багато внутрішніх ресурсів.
Чимало людей з мого оточення на фронті, хтось загинув, хтось воює, хтось виїхав. Прорвалась соціальна тканина, яка для мене важлива. І тому я стаю більш винахідливою. Звідси і прикладання зусиль до своєї музичної діяльності, і книжки, і все інше. Я просто розумію, що мені потрібно більше сил, щоб жити це життя. І нові рецепти, як ці «більше сил» здобувати. У спілкуванні з іншими, в обміні досвідом, як виживають інші, у нових сенсах в літературі, нових підходах до життя.
А ще я відчуваю невпинне наближення моменту, коли армія і суспільство утворять одне ціле. Допомагати армії маємо ми всі. Кожен свою міру собі сам визначає, але суспільство має бути пронизане оцією спільною боротьбою.
— Самих донатів у нашій ситуації вже недостатньо…
— Люди, які роблять вигляд, що війна може пройти повз них і не працюють на перемогу, повинні вийти зі своєї «коробочки» і почати допомагати армії. Щоб процес відвойовування своїх територій став новою національною ідеєю
Якщо ваш патріотизм має форму економічної підтримки — це дуже добре, але. Можливо, ще треба пройти курси такмеда, щоб бути корисним, якщо поруч розірветься снаряд. Якщо ви можете надати допомогу людям поруч — це вже немало. Думаю, що такмед скоро будуть викладати в останніх класах школи, і це нормально для країни, яка воює.
Чимало моїх подруг, в яких вже дорослі діти, серйозно розмірковують про роботу, корисну фронту, і про те, чи не долучитись до лав армії. Можливо, держава згодом запропонує річні, дворічні контракти для жінок цивільних професій, логістику, менеджмент, бухгалтерію тощо, впевнена, що це зацікавить багатьох. Я чую ці наміри в своєму оточенні і сприймаю це як нову реальність.
— Ви створили бренд God.Glass.You і стали випускати лінійку прикрас зі скла музейних вікон, розбитих війною. Використовували скалки розбитих вікон музею Ханенків, Науково-природничого музею. Частина прибутку з продажів від прикрас іде на підтримку українських музеїв під час війни...
— Ми також використовуємо такі прикраси як аукціонні лоти для підтримки ЗСУ. Я зараз готую колекцію, щоб робити аукціони на акустичних гастролях за кордоном. Мені дуже важливо, щоб я регулярно могла донатити. А оскільки музичної роботи не так багато, то намагаюся підтримувати армію в такий спосіб.
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
