Ексклюзив
20
хв

«Мрію занести на Еверест прапор нашої перемоги», — альпіністка Антоніна Самойлова

Українка Антоніна Самойлова вже двічі за час війни побувала на найвищій точці світу — горі Еверест. Вона здійснила першу в історії дронову зйомку над вершиною Джомолунґми. А прямо зараз альпіністка піднімається туди втретє. І кожне своє сходження ця тендітна дівчина присвячує Україні, а також батькові й братові, які боронять країну на фронті

Оксана Гончарук

Антоніна Самойлова. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Амбасадорка України на верхівці світу

— Ви вже втретє піднімаєтесь на Еверест. Чому ця вершина не дає вам спокою та чим нинішній підйом буде відрізнятися від попереднього?

— У 2022 році я піднялась з українським прапором, на якому було написано «Stand with Ukraine». І на це звернуло увагу набагато більше міжнародних ЗМІ, ніж наших. Під час другого мого сходження у 2023 році ми зробили дронову зйомку вершини Евересту — знову з українським прапором. Тепер я йду зі стягом, на якому написано «We are still fighting for our freedom» — «Ми досі боремося за свою свободу». Я роблю це, адже люди навіть в альпійському ком'юніті питають: «А що, у вас і досі війна?». Для мене це дивно. Тобто Україна зникла з обкладинок світових ЗМІ? і деякі люди вирішили, що все завершилось.

Отож, на третій рік війни я роблю свій третій Еверест. Це символічно.

Дрон-зйомка над Еверестом

— Ви обрали своєю місією говорити так зі світом про цю війну. Як думаєте, скільки ще разів вам доведеться підніматися на Еверест, перш ніж війна закінчиться?

— Чимало людей мені говорили, що я «посол Україні на верхівці світу». І кажуть, що я маю заносити наш прапор щороку стільки разів, скільки триватиме війна. Можливо, так і буде. Чи вистачить у мене сил і здоровʼя… Хоча характер у мене такий впертий, що скільки треба, стільки разів і зайду.

Дуже хотілося б, щоб цей підйом у такій парадигмі був востаннє. Про що я мрію, так це занести на Еверест прапор нашої перемоги.

— А що кажуть ваші рідні — батько та брат, які зараз на фронті?

— Тато вже не на передовій, він там був, а зараз перевівся в штаб. Він підтримує мене в усьому, просто хвилюється за моє здоров'я. Саме тато подав мені ідею, яку я зараз втілюю у життя. Я несу на Еверест не тільки прапор України, а ще прапор з передової, посічений осколками. Його мені передала гірсько-штурмова бригада «Едельвейс».

Тато сказав: «Іди, доню, і кажи світу голосно, наскільки можеш, що ми тут в багнюці, у крові захлинаємося, і що нам потрібна допомога».

— До початку експедиції ви оголосили конкурс в інстаграмі: «Занесу» автора донату для ЗСУ на Еверест», пообіцявши перше фото на «даху Землі» зробити зі світлиною того, хто задонатить...

— Чесно, я коли цю ідею генерувала, то думала, що бажаючих таким чином «побувати» на Евересті буде більше. Ця ідея зʼявилася після того, як один небідний блогер хайпанув, оголосивши, що дасть мільйон доларів тому, хто занесе його портрет на найвищу вершину земної кулі. І тоді у мене виникла ідея зібрати таким чином гроші на кисневі концентратори для армії.

А щодо блогера, то сьогодні з десяток альпіністів несе на Еверест його фотографію, хоча всі розуміють, що заплатить він тільки тому, хто буде першим. І це не окей, бо Еверест — це не жарти, тут будь-яка конкуренція може коштувати життя.

— Чому збираєте кошти саме на кисневі концентратори?

— Хочу разом з «Госпітальєрами» (добровільний медичний батальйон — Авт.) зібрати на два кисневі концентратори, необхідні пораненим бійцям. Якщо людина виснажена, кисневі концентратори можуть врятувати їй життя.

У моєму випадку це символічно. Я з власного досвіду знаю, як це — бути без кисню.
«Кисень на Евересті — це життя»

— Скільки балонів кисню ви берете із собою на Еверест?

— На Евересті складна система закидання спорядження. Гіди-шерпи все заносять нагору заздалегідь, зокрема балони з киснем, і роблять у верхніх таборах запаси. Альпініст несе на собі лише свій балон плюс рюкзак з необхідними речами. Стандарт для альпініста на сходження — чотири балони. Але є так звані «лакшері» умови, коли ти можеш розраховувати аж на 8 балонів.

Кисень на Евересті — це життя. Балон важить пʼять кілограмів, але на тій висоті повітря настільки розріджене, що 5 кілограмів відчуваються, як плита з бетону.

— Кажуть, що висота в горах зʼїдає мʼязи. Наскільки це небезпечно для організму і як ви відновлюєтеся після кожного сходження?

— Мʼязи дійсно зʼїдаються, ніби тануть через те, що людина знаходиться на такій висоті, де майже немає кисню. Треба розуміти, яка колосальна фізична робота проводиться організмом під час підйому. Здається, що ми маємо повертатися з експедицій загартованими, зі сталевими мʼязами. А ми приходимо у стані, ніби спортом рік не займались — тіло геть не в тонусі.

Щоб потім відновитися, люди активно ходять до спортзали. А ось перед сходженням накачувати і нарощувати мʼязи не варто. Треба виховувати у собі витривалість. Маєш бути, як бігун — сухий, але сильний. Аби була сила довго рухатись, і щоб не було забагато мʼязів, які заважатимуть. Шафоподібні бодібілдери «здуваються» в горах першими — їм там дуже важко. А маленькі, худі, сухі — йдуть і заходять на вершини.

«Життя я люблю більше, ніж встановлювати рекорди»

— Ми весь час говоримо про Тоню Самойлову лише в контексті гір. А чим ви займаєтесь, коли не в Непалі?

— Останні місяці я була в Києві у звʼязку зі своїми новими проєктами, зокрема телевізійним — мене запросили вести рубрику в програмі на телевізійному каналі, який скоро відкриється. Часто буваю в Хорватії, куди на початку війни евакуювалася моя сестра з маленьким племінником. Дорога між Україною та Хорватією забирає в мене майже добу в один бік. А оскільки я сама за кермом і ніколи по дорозі не зупиняюсь, то називаю це також «моїми сходженнями». 22 години за кермом без зупинок — це непросто. І я наче й розумію, що треба зупинитися та десь переночувати, але продовжую тиснути на газ. Через свій впертий характер я в гори і ходжу: якщо вже пішла, то пішла, ніщо не зупинить.

— Розкажіть про вашу зустріч з Валерієм Залужним, коли він був Головнокомандувачем ЗСУ. Ви йому подарували дрон-фотографію Евересту з українським прапором на вершині…

— Ця зустріч стала здійсненням мого бажання, бо це людина — взірець не тільки для мене, а насамперед для моїх батька та брата, які знаходяться в армії. Батько був щасливий, коли отримав від Валерія Федоровича український прапор з підписом «Для Володимира». У батька немає кумирів, але Залужний — людина, від якої він у захваті.

Ми довго сиділи та розмовляли. Я переконалась, що Залужний — це глиба. Радію, що життя нас звело.

З Валерієм Залужним після другого сходження на Еверест

— Це правда, що ви збираєтесь підкорити всі 14 найвищих гір світу? Восьмитисячники, так звану «Корону Землі»?

— Якщо у мене це вийде за пʼять-десять років, я буду рада. Такий план потребує чимало грошей, це дуже непросто. Є гори, на які я не сильно хочу. Наприклад, Аннапурна — така небезпечна, на якій можна загинути через лавини. І вона є в списку восьмитисячників. Коротко кажучи, я життя люблю більше, ніж встановлювати рекорди.

— Вік альпініста хоч і довгий, але тут треба стратегію вибудувати, щоб гори тебе не здолали.

— Отож. Адже гори стояли і будуть стояти, ніколи не пізно на них зійти. Моя філософія — ходити в гори в задоволення, це я зрозуміла минулої осені на Манаслу (восьма за висотою гора світу (8163 м) — Авт.). Я збиралася підніматися без кисню, але захворіла і змушена була одягнути маску. Я йшла з киснем, а паралельно зі мною піднімалася моя подруга, яка робила безкисневе сходження. І я на неї дивлюсь — а вона ніби «ходячий труп», мені було її дуже шкода. Бо коли ти в масці, ти бачиш, як встає сонце, яка навколо невимовна краса, ти милуєшся вершиною і все усвідомлюєш. Але коли піднімаєшся без кисню — тобі не до задоволення.

«Моя філософія — ходити в гори у задоволення»

— Ваша подруга таки піднялась на Манаслу?

— Так. Це одна з моїх найближчих гірських подруг, її звати Еллі Пеппер, вона — австралійка, їй вже 50 років і вона хоче пройти всі 14 вершин без кисню. І це просто якесь божевілля. Мало хто в це вірить, зрозуміло. Такі сходження дуже вдарять по її здоров’ю. Але я щиро бажаю їй удачі. Зараз ось вона піднялась без кисню на Аннапурну.  

— Чи існує серед альпіністів конкуренція?

— Існує, і мені це дуже не подобається. Ну тобто здорова конкуренція — це завжди класно, це змушує людей рухатись уперед. Але часто-густо вона нездорова: альпініст, незважаючи ні на що, пре вперед, тільки б бути першим. І через це трапляються трагедії.

Моя подруга Аня Гуту нещодавно загинула в горах саме через таку нездорову конкуренцію.

Аня — американка українського походження, вона народилась на Одещині, але більшу частину життя прожила за кордоном. Вона збиралась зайти на всі 14 восьмитисячників з паспортом США і стати першою американкою, яка це зробила. На кону стояло багато чого і в цьому вона конкурувала з іншою дівчиною (Джина Марі Рзучідло — Авт.). Вони обидві були на Шишапангмі в Китаї восени, вони обидві боролись за звання «першої американки» і для них обох це була остання гора в програмі «Корона Землі». І вони там обидві загинули під лавинами на останньому етапі змагань. Адже пішли за несприятливих погодних умов. Кожна з них так хотіла виграти. А в результаті обидві залишились на горі назавжди...

Дуже сумую за Анею, бо вона була, мов світло.

«Конкуренція в горах мені дуже не подобається»

— Ви самі, як світло. Як реагують на українку в горах іноземці?

— Нещодавно зводила в Гімалаї першу українську жіночу групу — дівчата піднялись до базового табору на висоту 5364 метра. Так от у Непалі українки відчули на собі особливе прихильне відношення. Мене теж тут всі люблять, і ця любов взаємна. Непальці — моя друга родина.

— Як людина, яка вміє рухатися вперед, не дивлячись ні на що, дайте пораду, як нам вижити в умовах сьогодення…

— Мене часто питають, як ти, Тоня, сходиш, як таке страшне навантаження витримуєш? Якщо усвідомлювати одразу весь масштаб гори та підйому на неї, то дійсно здається, що це неможливо. Кожен день на Евересті дуже важкий. Але щодня, як важко мені не було б, я вірю, що цей день закінчиться і прийде новий. Я відпочину вночі, а якщо не зможу — наступної ночі. І ця моя віра в те, що важкий день закінчиться і буде новий, завжди дає мені сили. Зараз в Україні важко взагалі всім. Але вічно погано бути не може. І навіть у найважчі дні можна знайти відраду.

«Після ночі завжди настає світанок»

Фотографії з приватного архіву героїні

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65521ac0d273aad0d2176d38_IMG_20230718_113358-p-2000.jpg">«Читайте також: «Мандрівниця Олена Бондаренко: «Хотілось довести, що в будь-якому віці можна досягати вершин»</span>

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Елла Лібанова: «Після війни Україну чекає економічний бум. Сюди не просто повертатимуться українці, сюди поїдуть європейці»

Ексклюзив
20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Ексклюзив
20
хв

З Дніпра у світ і повернутися

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress