Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Польща висунула на «Оскар» фільм про українців і з українськими акторами. Драма «Під вулканом» польського режисера Даміана Коцура розповідає про те, що відбувається з родиною, яку повномасштабне вторгнення перетворило з туристів на біженців. У картині, прем'єра якої відбулася у вересні на Міжнародному кінофестивалі в Торонто, зіграв красень Роман Луцький, якого польські глядачі знають за такими гучними театральними виставами, як «Гамлет» і «Дзяди» Маї Клечевської. У світі він відомий завдяки головній ролі у фільмі «Відблиск», яка є першою українською стрічкою, показаною на Венеційському фестивалі. Луцький вже двічі крокував червоною доріжкою цього фестивалю. І ось тепер — подання на Оскар.
«Це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій»
— Даміан Коцур якось сказав, що ми, українці, живемо під вулканом, який може будь-якої миті вибухнути, — розповідає Sestry Роман Луцький. — Під вулканом мається на увазі сусідня країна, озброєна до зубів. І ось у 2014 році цей «вулкан» прокинувся, а у 2022 — таки вибухнув…
— З моменту «Відблиску» ви стали серйозним драматичним актором. Іноді я не впізнаю, де подівся той веселий Олешко Попович зі «Сторожової застави». Особливо погляд у вас змінився. Ще у вас була драма «Медовий місяць» про життя пари в окупації, а слідом «Під вулканом» — і всюди війна.
— Якщо ви помітили, то «Під вулканом» — це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій. Що таке війна на фронті, людям зрозуміло. А от війна всередині українських родин — її ж не видно європейцям.
Разом з тим з початком великої війни перед кожною нашою родиною став вибір — лишатися чи виїжджати. І цей вибір народив безліч конфліктів. Та що там говорити, навіть у моїй власній родині був конфлікт: ми всі пересварилися, вирішуючи, що робити далі. Війна ж провокує мікровійни — в малих родинних всесвітах. Це не тільки бойові дії, які показують по телевізору.
— І саме про таку війну ви розповідаєте в кожній своїй картині. Ви не бігаєте в кадрі з автоматом, але розкриваєте світу внутрішню драму, яку переживають українці.
— Так, це не екшн, це більш тонкі матерії, і мені в цьому як актору цікаво.
«Режисер не хотів мене брати у фільм через мою… «акторську» бороду»
— Розкажіть, як ви опинились у фільмі «Під вулканом» і чому режисер Даміан Коцур саме вас запросив на головну чоловічу роль?
— О, це була ціла історія. Коцур — польський режисер і не дуже орієнтується в українському акторському ринку, тому попросив, щоб кастинг-директор зібрала йому українських акторів. У списку був і я, але мою кандидатуру режисер відкинув одразу. Як мені потім пояснили, Даміан сказав, що Рома Луцький занадто красивий, і борода оця в нього дуже акторська, а йому хочеться нормальних звичайних людей.
Я про це не знав, аж тут знайома попросила мене допомогти їй зняти селф-тейп теж для Коцура — тобто постояти за камерою та гарно з нею посваритися, ну і ми це зробили. Даміан подивився матеріал і спитав, хто це там за камерою так гарно свариться — мовляв, хочу цього хлопця поза камерою. Мене було запрошено на інтервʼю і за його результатами затверджено на одну з головних ролей.
— Чому саме на фільм «Під вулканом» Польща зробила ставку, посилаючи його на Оскар? Це ж історія не про поляків, вона про українців, і грають в ній українці.
— Мабуть, побачили, що саме цей фільм конкурентоспроможний на міжнародному кіномайданчику і зможе сильніше, ніж локальні історії, резонувати в контексті подій, які відбуваються.
Ну і це адвокатування України. Ми часто чуємо, що українці набридли вже зі своєю війною, а тут виявляється, що не всім. Світу про цю війну потрібно постійно нагадувати, і велика дяка Польщі, що вони це роблять.
Тут тільки одне питання: за кого тепер українцям вболівати на Оскарі — за український фільм «Ля Палісіада» чи за польський «Під вулканом»?
Взагалі ця стрічка — на експорт. Ми ж усе це пережили і добре розуміємо, хто ворог. Тоді як світ небезпеку цієї війни ще не до кінця зрозумів. Там ще сумніваються, намагаються адвокатувати ворога. Небезпечна гра — отак чекати й не помічати, думаючи, що Україна всіх захистить. Дію вулкану можуть відчути на собі всі.
— Ваш перший фільм про війну — «Відблиск», до цього ви не грали у таких картинах. Режисер Валентин Васянович занурив вас у жахи війни на самому її початку — в 2014. Полон, тортури, ПТСР…. Наскільки важко було грати в такому фільмі?
— Для мене як для актора це був цікавий виклик. І тут дуже важливо, що саме Валентин Васянович, який є глибоким режисером, знімав цю стрічку. Бо теми перебування українців у полоні, а далі ПТСР — важкі, і важливо було правильно їх показати і не перегнути.
Глядачам, можливо, некомфортно було дивитися це кіно, але ми ж знаємо, що тортури, які в фільмі показані, українські люди переживають в реальному житті. З 2014 року вʼязниця «Ізоляція» на території ДНР була мегастрашним місцем, де наших людей катували в різний спосіб. І найстрашнішим було те, що полонені не знали, чи вдасться їм звідти взагалі вийти.
Мені випало грати військового хірурга, який потрапив у цю вʼязницю. Коли я занурився в знімальний процес, то жив у квартирі сам і практично нікуди з неї не виходив. Тоді на цю тему я подивився багато відео, перечитав книжок. Намагався хоч якось наблизитись до цього стану — важкого і неприємного — і триматися в ньому. Щоб не «встрибувати» в нього перед камерою і виходити після команди «стоп».
— Великі актори перед тим, як зіграти роль, спостерігають за людьми, схожими на тих, кого вони гратимуть. Як ви готуєтеся до ролей — скажімо, коли граєте людину з ПТСР після полону?
— Я багато розмовляв із психиатрами, з медсестрами клінік реабілітації.
Лікарі розповіли мені, як люди ходять після полону — не рівно, а скручуються у такий собі «знак питання» і майже не відривають очей від землі
Цей технічний нюанс щодо фізіології полоненого я використав.
Багато чого мені розповідав консультант фільму Станіслав Асєєв — журналіст і автор книги «Світлий шлях. Історія одного концтабору». Він був бранцем ДНРівського концтабору «Ізоляція» 28 місяців, і ті жахіття, які там творили з полоненими, описав у своїй книзі. Асєєв, наприклад, докладно розповів мені, що відчуває людина, коли її б'ють струмом — я відтворив це у сцені, де таким чином катують мого героя. Як проходить струм, які м’язи зводить, і чи можливо взагалі кричати, якщо струм йде від вуха до руки і виникає спазм зв'язок.
— Це дуже страшні речі, але Васяновичу вдалось зробити з матеріалу витвір мистецтва.
— Так, у Валентина все дуже скрупульозно, сухо і без зайвого драматизму. Якщо ви помітили, то у «Відблиску» немає музики, бо вона б підсилила цю і без того страшну картину.
— Ви були на показі «Відблиску» у Венеції. Як на фільм реагував європейський глядач?
— Після показу були дуже довгі оплески. Говорили, що нам вдалось переказати художніми засобами весь бруд війни. Глядачів ця історія зачепила, багато людей плакали. Додам, що цей фільм треба дивитися саме на великому екрані, бо перегляд в телефоні чи навіть на компʼютері не передає усього спектру емоцій.
«Вивчив польську з телеекрану на слух»
— Кого б ви сьогодні відмовились грати у кіно? Приміром, злого москаля?
— Слухайте, а хто має грати москалів? Будемо москалів запрошувати чи як? Чимало українських акторів чудово володіють російською мовою.
Це реальність, бо ми — постколоніальна країна. Як ліванці чудово володіють французькою мовою, чи індійці — англійською. Хтось з акторів москаля та й зіграє. Не завжди ми граємо приємних персонажей, така вже наша акторська доля.
Особисто я відмовляюсь не від ролей, а від матеріалу в цілому. Якщо він поверхневий або вульгарний, плаский і нецікавий, тоді точно ні. А якщо матеріал глибокий і актуальний, тоді візьмусь, навіть якщо доведеться грати негідника. А ще для мене важлива форма діалогів.
— Тобто зіграли б?
— Ні, бо не володію російською. Я можу говорити, але в мене буде акцент, як у представників кавказьких народів.
— Судячи з вашої творчої біографії, у вас з Польщею відбувається взаємне кохання. Все почалося з «Гамлета» у Познані (2019), куди на головну роль вас покликала знакова польська режисерка Мая Клечевська. Як це сталося?
— Мая з 2013 року слідкує за Україною. Спочатку переживала, що в нас молодь гине на Майдані, далі в АТО. І коли вона вирішила ставити в Польському театрі в Познані свого «Гамлета», то подумала, що було б непогано, якби головний герой не повертався в данський Ельсінор із Віттенберга, а приїхав у Польщу з України.
Актора на головну роль шукала довго. А я не встиг у терміни тих проб, то ж просто написав режисерці після — і вона призначила мені зустріч у Варшаві. Вже після премʼєри Мая розповіла мені, що я був єдиний, хто задовольнив її відповіддю на питання, хто ж такий Гамлет.
Я тоді сказав їй, що розумію Гамлета — він прийшов забрати владу назад, бо це нечесно і крапка. Це людське, і не треба робити з нього філософа
Ще сказав, що треба виходити з того, що люди в часи Шекспіра приходили подивитись цю пʼєсу, тому що це був екшн — там же купа трупів в фіналі. Тож не треба вишукувати в Гамлеті якихось суперздібностей і високих поривів. Безперечно, він тонкої душевної організації, але насамперед він жива людина. Ми з Маєю тоді проговорили години чотири, вона зрозуміла мою позицію щодо персонажа. І я був затверджений на роль.
— І, судячи з успіху «Гамлета» Клечевської, поляки вас прийняли?
— Я давно хотів вийти на польський акторський ринок. Тим паче, що я знаю польську — хоч і не спеціально, але вивчив її в дитинстві. Майже ідеально сприймаю на слух і можу досить непогано спілкуватись.
— А як ви вивчили польську?
— Коли вчився у шостому класі, у нас в селі з телеканалів були лише УТ-1 та УТ-2. Десь у містах можна було дивитися й інші, а у нас лише ці, де з ранку до ночі розповідали про те, скільки Україна зібрала збіжжя. Батько купив за кордоном супутникову антену. І я став дивитись польське ТБ, а саме канали Polsat та Polsat-2, а там — комедійні серіали «13 posterunek», «Світ Кепських» («Śwіat według Kiepskich»), різні ситкоми… Все воно було таке кольорове, з цікавим сюжетом.
І я підсів на польське телебачення. І вивчив польську з екрану на слух. Пізніше, вже працюючи в театрі, став читати книжки польською і принагідно спілкуватися з носіями мови. А перед самим «Гамлетом» мені театр найняв репетитора — з вимови.
— Після «Гамлета» Мая Клечевська поставила вже у Франківському драмтеатрі виставу «Дзяди» за Адамом Міцкевичем. І поставила, як кажуть, «під вас».
— Мая — це тотально мій режисер. Наша співпраця в Познані нас обох так надихала, що після «Гамлета» ми відразу почали будувати плани на майбутнє.
Ми шукали матеріал довго, Мая хотіла взяти якусь українську класику і з нею попрацювати, були розмови і про «Макбета». А потім сталося повномасштабне вторгнення і Клечевська зрозуміла, що буде ставити «Дзяди», адже, на її погляд, у польській літературі немає іншого настільки антиросійського драматичного твору.
Взяли третю частину цієї поетичної драми, де Міцкевич описує польсько-російські відносини, які дуже перегукуються з тим, що нині переживає Україна у відносинах з Росією. Нічого нового — це універсальна історія як для Польщі, так і для України, тому що вона в цілому про свободу людини, на яку зазіхає могутній ворог.
— У «Дзядах» вам знову випало грати полоненого. Ну тобто ви граєте гордовитого поета Конрада, але глядач сприймає вас як нескореного азовця.
— Коли ми робили виставу, про полон навіть не думали. І мене дуже вразило, що глядачі стали трактувати героїв на сцені як азовців. Після прем'єри знайома сказала, що коли мій персонаж Конрад вийшов з уявного підвалу чи в'язниці на велику імпровізацію, вона це прочитала так: командир азовців виходить з окопу прямо під кулі.
Люди по-різному зчитують інформацію. І це класно, бо це означає, що твір багатозначний і багатошаровий. З талановитими творчими речами саме так і повинно відбуватись.
— Ви вже двічі були на червоній доріжці Венеції. Тепер можете отримати «Оскар» — а чому ні? Американці про вас вже знають, свого часу критикиня з The Hollywood Reporter дуже хвалила вашу гру у «Відблиску». Як ви взагалі до слави ставитесь?
— У мене немає проблем з тим, що люди звертають увагу на мою творчість і хвалять
Так, я читав про себе в The Hollywood Reporter і в Variety — хороші відгуки надихають і мотивують. А скромність ні до чого доброго не призводить (всміхається).
А щодо «Оскара» — сподіватись треба завжди, але те, що ми номіновані — вже величезний успіх.
Фотографії з приватного архіву
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.JPG)
.JPG)
