Ексклюзив
20
хв

«З подивом дізналися, що нас люблять навіть підлітки у тіктоці», — учасниця Dakh Daughters Соломія Мельник

«23 лютого 2022 року у нас була репетиція, ми з Троїцьким працювали над виставою Danse Macabre. До нас ще приїхав Шон Пенн знімати своє документальне кіно. У повітрі вже щось відчувалось. Памʼятаю, на прощання Влад сказав, що якщо станеться страшне, всі повинні зібратися у нього в будинку за містом: «Разом ми сила, от і будемо сидіти і думати, як жити далі». Наступного дня все і сталося»...

Оксана Гончарук

«Ми завжди працюємо на самому вістрі». Гурт Dakh Daughters. Фото Олександр Космач

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Вони — вогонь», кажуть про дівчат із забіленими гримом обличчями, які вже понад десять років інтригують світ своїми музично-театральними перформансами.

Учасниці фрік-кабаре Dakh Daughters грають на різноманітних інструментах та співають кількома мовами світу. Вони співали під час революції на Майдані. А коли почалася повномасштабна війна, переїхали до Франції. Але співати та грати не перестали — переконуючи європейців підтримувати Україну. Нещодавно дівчата проїхалися довгоочікуваним туром українськими містами. Про все це Sestry поговорили з учасницею гурту Соломією Мельник.

Соломія Мельник. Фото: Ольга Закревська

«На тобі 300 доларів — купи собі віолончель»

— Dakh Daughters (далі DD) — цілісний організм, але кожна з учасниць приносить щось своє. Яку ноту додаєте ви?

— Я відповідаю за музичну складову нашого гурту, тому що єдина серед дівчат маю відповідну освіту — закінчила школу-десятирічку ім. Лисенка при київській консерваторії по класу фортепіано і як диригент хору. Тож я такий собі клімат-контроль музики та вокалу DD.  До того ж я приношу на репетиції чимало архівного музичного матеріалу з колекції моєї родини та розучую з дівчатами пісні. Можна сказати, працюю хормейстером. Хтось же повинен відповідати за те, щоб ми звучали гармонійно.

— DD використовують у своїх виставах півтора десятка музичних інструментів. На скількох граєте ви?

— Акордеон, віолончель, фортепіано, а ще ударні. Ми разом працюємо у Театрі ДАХ двадцать років і в усіх його виставах завжди використовуємо живу музику. Такі вимоги виставив Влад Троїцький (засновник театру ДАХ — Авт.), який кожному артисту запропонував навчитися на чомусь грати.

Мені він колись сказав: «Ти ж музикант, мусиш уміти грати на всьому. На тобі 300 доларів — купи собі віолончель». Я пішла на Либідську, де свого часу під «Тарілкою» (пам’ятка модерної архітектури в Києві — Авт.) люди виставляли на продаж старі речі. І там зустріла літнього чоловіка, який продавав віолончель у футлярі. Інструмент залишився від його покійної дружини-віолончелістки. Чоловіку було шкода продавати інструмент коханої, але жити не було на що, то ж довелось. Так у мене з’явилась унікальна чеська віолончель ручної збірки, на якій я самостійно навчилася грати. Але в мене авторська техніка гри, абсолютно неакадемічна.

Фото: Аліна Кучма

Ми від початку ставили перед собою задачу відтворювати традиції українського музично-драматичного театру. Музика та акторство — два стовпи, на яких стоїть кожна з нас у своїй творчості, їх не можна розділяти.  

— Розкажіть про гастрольний тур Україною та вашу нову програму «Лупайте цю скалу»...

— Назву програмі дала пісня на слова Івана Франка. Ми довго міркували над новими композиціями, і у Троїцького зʼявилась ідея зробити щось контрастне. Тобто всередині конструкції з веселої  комічної музики піднімаються серйозні теми. Таким чином ми намагаємося достукатися до людей, які ніби блокуються, коли починаєш говорити серйозні речі й грати трагічну музику.

Наш хитрий хід у тому, щоб спочатку відкрити глядача, а тоді вже «вкидати» свої серйозні питання.

— Які це питання?

— Теми, що виникли на початку війни, нікуди не зникли, хіба стали страшнішими. Коли ми створювали нову програму для західного глядача, то головним своїм завданням вважали не дати авдиторії розслабитися — щоб люди продовжували цікавитись Україною. Ясно, що всі втомлюються від війни і не хочуть про неї кожен день думати. Але крізь призму мистецтва цю тему можна подати інакше — так, що це не залишить європейців байдужими. Одна з наших нових композицій називається «I’m so small» («Я маленька людина»).  

Західний світ часто розумів творчість гурту краще, ніж більшість на батьківщині. Фото: Олександр Космач

Ми спочатку сумнівались, чи грати її в Україні, але зрозуміли, що для українців це також актуальне. У нас теж є чимала кількість людей, які не розуміють, що відбувається, відгороджуються: «я внє політики», «мене це не стосується», «я людина маленька, від мене нічого не залежить». Але це не так — це просто зручна позиція пристосуванців.

Маленькі дії начебто маленької людини можуть багато чого змінити. Це і є наш головний меседж.

«Переконуємо європейців, які проти війни, донатити на ЗСУ»

— Як втома від війни у світі виглядає вашими очима?

— Впродовж двох років ця втома йде великими хвилями: градус зацікавленості то падає, то росте. І це природно. Це Україна вже звикла жити в напрузі. Як у романах Ремарка, де він описує, як людей бомблять, а вони сидять пʼють кальвадос та їдять устриць. Років пʼятнадцять тому, коли я Ремарка читала, мене це дивувало, а сьогодні це — наша реальність.

Люди як соціальні тварини можуть звикнути до всього. І навіть за таких умов починають радіти, жити кожен день як останній. Щоб европейцю це зрозуміти, пояснювати мало.

Але це не значить, що пояснювати не потрібно. Саме тому після кожного концерту в Європі ми розмовляємо з глядачами. Розповідаємо про війну з власного досвіду. Якось у Бордо туристка з Іспанії, яка випадково потрапила на наш концерт, під час розмови взяла до рук мікрофон і сказала, що вона пацифістка, проти війни і за любов, але ми своїм виступом змінили її уявлення про світобудову і достукалися до її серця. Після цього вона навіть задонатила на ЗСУ 500 евро.

Концерт у Гамбурзі, Німеччина

— На початку війни DD виїʼхали в Нормандію. Хто вас прихистив?

— Ми з французами і до війни багато співпрацювали. У  цій країні є менеджери та театри, з якими ми дружимо. У березні 2022 року ми збирались їхати в Нормандію працювати над новим проєктом. Нас запросила режисерка Люсі Берелович, з якою ми познайомились у 2014-му на Майдані під час Революції Гідності. Після цього ми зробили з нею виставу «Антігона» за мотивами Софокла, до якого DD створили музику і зіграли роль такого собі грецького хору. А потім Люсі стала директоркою театру Le Prèau в нормандському містечку Вір. Там ми і планували робити нашу виставу. Але почалася війна.

23 лютого 2022 року у нас була репетиція, ми з Троїцьким працювали над виставою Danse Macabre. До нас ще приїхав Шон Пенн знімати своє документальне кіно. У повітрі вже щось відчувалось. Памʼятаю, на прощання Троїцький нам сказав, що якщо станеться страшне, всі повинні зібратися у нього в будинку за містом: «Разом ми сила, от і будемо сидіти і думати, як жити далі». Наступного дня все і сталося...

І ввечері ми з чоловіком і дитиною приїхали до Влада. Був розпач: на руках немовля, яке я ще годувала грудьми, а моя мама сказала, що з Києва ні за що не поїде. А ще незадовго до того від ковіду помер батько. Все наклалося. А тоді нам позвонила Люсі Берелович і сказала: «Будь ласка, дівчата, я вас молю, беріть свої родини і приїжджайте в Нормандію. Ми вас усіх тут чекаємо».

Перед театром — з сином і Люсі Берелович. Фото: Олександр Космач

Як DD діставались до Франції — це окрема історія. Доїхали не всі.  У Нормандії нас зустрічало все місто. Люди принесли з дому все, що було треба моїй дитині — бо в мене була з собою лише тривожна валізка, а в ній — дві дитячі піжамки та памперси, от і все.

Коли я виїжджала, мені здавалось, що доведеться бігти з дитиною на руках лісами, тікаючи від москалів. Тому я навіть вдягла термобілизну та спеціальне взуття, щоб у горах було легше...

— Як скоро ви повернулися після такого стресу до роботи?

— На щастя, в нас є Троїцький — унікальна людина, яка своїм словом здатна всіх переконати. Ми зібралися, обнімалися, плакали, рефлексували і дійшли думки, що найкраще для всіх буде щось зробити. І вже за два дні після приїзду почали працювати.

Люсі надала нам майданчик. І ми за чотири дні переформатували програму «Україна Вогонь» та повністю зробили до неї нове документальне відео з моментів початку війни. І за тиждень вже поїхали з концертами. А коли повернулись з туру, взялись перероблювати театральну історію Danse Macabre. Війна змістила всі акценти. У першій версії ми хотіли розглянути смерть не тільки як негативну конотацію завершення, а і як можливий початок іншого життя. Як вона сприймається в різних культурах. Шукали особисті історії, повʼязані зі смертю і, можливо, навіть з комічними нотками. Нова ж версія Danse Macabre була вже з елементами документального театру, з реальними історіями українців, які постраждали на початку війни, і з артистками DD, які зіграли в цій історії самих себе.

Вистава Danse Macabre. Фото: Тарас Бобров

— Коли ми показали виставу в Європі, то одразу зрозуміли — це працює. Люди виходили із зали в сльозах. Це те, що ми мусили робити в той момент, щоб люди розуміли, який жах стався по сусідству від них. І це те, що ми продовжуємо робити.

«Молодь сьогодні цікавиться Розстріляним Відродженням»

— Тобто до повномасштабки ви шукали історії про смерть, а після 24 лютого реальні історії українців пішли як повінь. Все ж таки Троїцький має майже звірине передчуття…

— Ми завжди працювали на самому вістрі. Так, одна з наших перших вистав «Собача будка. Вид зверху. Вид знизу» була присвячена передреволюційній історії, повʼязаній з Януковичем та усією проросійською пропагандою, мовчанням більшості. Ми завжди зачіпали гострі політичні і соціальні теми.

Влітку плануємо спільний проєкт з гуртом Tiger Lillies, адже  давно з ними товаришуємо. Соліст гурту Мартін Жак з початку повномаштабки дуже переймався нашею долею, випустив альбом-присвяту Україні, приїздив до нас з гастролями. Вони мають яскраво виражену проукраїнську позицію. Робоча назва музично-драматичного проєкту — Fucking life, але, скоріше за все, ми її змінимо. Мат купують погано.

З театральним режисером Владом Троїцьким

— Є українські артисти та диригенти, які принципово не працюють в проєктах з представниками країни-агресора, а є такі, що коливаються. Як щодо вас?

— Ми відмовляємося. У нас були випадки, коли ми про присутність росіян навіть не знали. Зараз треба ретельно перевіряти, з ким на виступі можеш зустрітись. Не було, не було і тут бац — «очень хорошая русская режиссер». Ми відмовились. Так і сказали: «Гуляйте лісом, ми на таке не підписувалися».

Разом з тим треба усвідомлювати, що «рускій мір» та руская культура нікуди швидко не зникнуть з усіх світових арен. А українське мусить звучати всюди і попри все, інакше продовжуватиме звучати лиш руське. І варто, враховуючи всі «за» і «проти»  та уникаючи «прямих контактів», все ж обирати «бути і звучати». Умовно: на одному фесті, але на різних сценах, наприклад.

Французи ж це обожнюють, вони буквально розчиняються у цьому «кровавом русском балете» та в Достоєвському.  І треба багато зусиль з нашого боку, щоб щось протиставити результатам цієї довжелезної спецоперації по насадженню світу культури людей, які весь час вбивають своїх сусідів.

— Після туру Україною ви добре відчули українського глядача. Наскільки і як він змінився?

— Український тур був чудовий. Люди плакали, сміялись, підходили та обнімалися з нами. Ми проводили аукціони і біля мільйона гривень зібрали на потреби ЗСУ. Все це нас дуже надихнуло. Зараз ми в турі Європою, але в серпні, найімовірніше, повернемося в Київ, аби писати новий альбом.

Соломія Мельник на Майдані. Фото: Максим Дондюк

У нас зʼявився новий юний слухач — для нас це взагалі було як диво. Так, приміром, коли ми виступали на кіностудії Довженка, там було десь півтори тисячі глядачів — майже дітей — і вони знали тексти всіх наших пісень! Ми ще подумали, що недарма DD у тікток зайшли. Існують нові шляхи до сердець слухачів.

Молодь сьогодні цікавиться творчістю Михайла Семенка та Розстріляним Відродженням. А DD почали цю тему піднімали з 2014 року. Ми щасливі, що це дало таку хвилю, хоча знадобилося десять років, щоб це стало модно і актуально. Нині всюди фольк — те, чим «ДАХ» займався 20 років. Мені подобається, що це є певне наслідування і що люди перейняли цей смак і продовжують наші традиції.

Фотографії з архіву Dakh Daughters

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

Коли говоримо про красу в часи війни що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

Фото: Disy Garby

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

Фото: Олександр Сенко

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Фото: Yuri Mechitov

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

Діана Балинська

Гжегож Яніковський: Репетиції до «Калігули» — п'єси за мотивами Альбера Камю — ви розпочали у театрі ім. Івана Франка в Києві ще до російського вторгнення. Втім, вони були перервані майже на три місяці. Прем’єра відбулася у липні 2022 року. Як сьогодні сприймають виставу в Києві? Торік ви представляли «Калігулу» на фестивалі в Авіньйоні. Як її сприйняли там?

Іван Уривський: Ми показали «Калігулу» не лише в Авіньйоні, а й на кількох інших фестивалях, — зокрема в Сараєво. Звісно, передусім ми граємо цю виставу в Києві, де глядач її дуже полюбив. Вона вже була зіграна понад сто разів.

Я довго думав, у чому феномен сприйняття цієї постановки. І після фестивалів і розмов з багатьма людьми дійшов висновку, що тема тиранії та деспотизму стосується всього світу. Звісно, для українців це особливо болюча тема, бо війна робить її буквально відчутною. Але наша вистава зумовила появу сильного відгуку й у Франції, хоч тамтешня публіка й не має безпосереднього досвіду пережиття війни. Коментарі й розмови в Авіньйоні були дуже глибокими. Тема «Калігули» універсальна — вона не може залишити байдужим. Ми бачимо, що коїться у світі: збройні конфлікти, хунти, найманці, тероризм. Тому диктатура — це болюча тема для багатьох країн. Хтось перебуває в епіцентрі бурі, а хтось — начебто й у безпеці, проте це може бути лише ілюзія.

Ми не знаємо ні дня, ні години, коли і де Калігула може з’явитися наступного разу

— Що для вас означає робити театр у країні, де йде війна? У 2024 році ви поставили «Марію Стюарт» Шиллера, а цьогоріч — «Макбет». Як вам це вдається?

Зізнаюсь, зараз я ставлю більше вистав, ніж до повномасштабного вторгнення. Коли почалася війна, ми не працювали майже три місяці. Готували концерти, поетичні вечори для наших військових. Ми були наче в тумані — не знали, чи зможемо ще колись робити театр. Чи потрібен він взагалі? Але коли ми нарешті поставили «Калігулу», виявилося, що глядачі дуже потребують театру. Люди хочуть жити більш-менш нормально, відволіктися від жаху війни. Тому я почав експериментувати з різними жанрами. Наприклад, ставити комедії, чого раніше не робив. Насамперед ми як колектив мусили усвідомити себе і свою ситуацію. Потім почали питати глядача: який театр йому потрібен зараз? Чим має бути театр в Україні?

— Ви ставите переважно українську й світову класику — «Трамвай „Бажання“» Вільямса, «Пер Ґюнта» Ібсена, «Марію Стюарт» Шиллера. Також ставили Стріндберга, Гоцці, Гоголя. Кажуть, що ви завжди трохи деконструюєте класичні тексти. У чому ваша режисерська стратегія?

 Кожного разу, коли обираю п’єсу, намагаюся ставити її так, як я її розумію. Я добре знаю, що працюю з класикою, тому не вношу радикальних змін. Просто уважно читаю твір, намагаюсь глибоко його зрозуміти. Потім дивлюсь постановки цієї п’єси в інших європейських театрах. І в якийсь момент починаю розуміти: ось чому інші режисери зробили так, а я бачу це інакше. Мабуть, звідси й з’являється враження, що я деконструюю класику.

«Калігула» Уривського на фестивалі в Польщі. Фото: Julia Weber

 — Часто скорочуєте текст або переставляєте сцени?

— Наша «Калігула» триває годину і п’ятнадцять хвилин. Це сильно скорочена версія твору. Ми просто не могли зробити стільки репетицій, скільки хотіли. Постійно лунали повітряні тривоги, і нам забороняли репетирувати під час загрози обстрілу. Тож ми адаптували виставу до реалій війни. Згадаю лише, що не раз доводилося зупиняти виставу і разом з глядачами спускатися в укриття.

— У 2024 році ви отримали Державну премію імені Тараса Шевченка за виставу «Контопська відьма». У червні ви вирушаєте з цією виставою до США і Канади. Про що ця вистава?

— У травні ми показали її в Польщі, а в червні дійсно летимо за океан. «Конотопська відьма» — це шкільна обов’язкова література в Україні. Григорій Квітка-Основ’яненко — один з перших, хто писав прозовані творі українською. Це така бурлескна сатира. Вистава розповідає про початок війни Польщі з Росією, а козаки хочуть уникнути призову, бо не хочуть воювати. Вони запрошують війта Конотопа на так звану сотенну раду — козацькі збори, де місцеві сотник і писар намагаються переконати всіх довкола, що в місті завелися відьми. Щоб їх знайти, треба влаштувати «полювання на відьом» і випробування водою, тобто почати топити жінок — одну за одною. Та котра не втопиться і є відьмою.

Це страшна історія, майже хорор, але написана як комедія. Наша вистава побудована на фольклорі, народності. Це спроба уявити, як усе могло виглядати. Глядачі обожнюють цю виставу. Ми зіграли її вже понад 200 разів.

20
хв

Іван Уривський про «Калігулу»: «Тема тиранії і деспотизму зараз стосується всього світу»

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Жанна Кадирова: «Знайдені мною на прифронтових територіях рослини, як українські біженці, тепер подорожують світом і діляться досвідом»

Ексклюзив
20
хв

Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Ексклюзив
20
хв

Ірина Федоренко: «Малюю дитячі обличчя, бо вони не приховують емоцій, які ми всі пережили»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress