Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
7 театральних премʼєр Варшави, які варто побачити в січні й лютому 2025
Актуалізований грецький міф про Орфея і Еврідіку в TR Warszawa, осучаснені «Дівочі обітниці» в Teatr Polski, розмови матері-одиначки з Богом в «Пекло – Рай» у Teatr Narodowy та ще кілька цікавих прем'єр для дорослих і дітей у польській столиці
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли: 16, 17, 18, 19, 27, 28 січня та 1, 2 лютого Де: TR Warszawa, ul. Marszałkowska 8
Еврідіка гине за трагічних обставин. Орфей залишається один. Що далі?
В TR Warszawa одна з найкращих режисерок середнього покоління Анна Смоляр (Anna Smolar) презентувала виставу на основі міфа давньої Греції. Вона ж разом з Томашем Шпєваком (Tomasz Śpiewak) створила за мотивами цього міфа сценарій та вибудувала драматургію. Зрештою вийшли роздуми про кохання та траур в інтерʼєрі сучасного життя. Автори досліджують культуру сучасного трауру та культуру горювання і забування, розповідаючи історії, в яких начебто і немає Орфея та Еврідіки, але є стосунки між героями (у виставі їх понад сорок), які ведуть до втрати.
«В «Орфеї» ми згадуємо стародавній міф, щоб поставити запитання про способи переживання втрати, про забуті чи нові ритуали та їхній потенціал виведення людини із самотності. Траур цікавить нас як у своєму інтимному, так і в політичному вимірах: підриваючи всюдисущий імператив постійної продуктивності, він має антисистемний потенціал, а розмова про траур дає можливість зміцнити соціальні стосунки та пережити біль у солідарності», — пояснюють автори вистави.
Коли: 29, 30, 31 січня та 1, 2, 4, 5 лютого Де: Teatr Polski im. Arnolda Szyfmana, ul. Kazimierza Karasia 2
Ден Джеммет — режисер майстерних постановок «Бурі» та «Дванадцятої ночі» Вільяма Шекспіра, а також «Шкода, що вона розпусниця» Джона Форда — повертається до польського театру.
На цей раз він ставить «Дівочі обітниці» — пʼєсу видатного польського поета та автора комедій XIX століття Александра Фредо. Сюжети яких зазвичай обертаються навколо різних граней людської природи. Цього разу в центрі уваги — юні дівчата, які одностайно відмовляються виходити заміж.
Події комедії розгортаються у передмісті Лондона в 70-ті роки ХХ століття. За висновками авторів нової постановки, історія емансипації показує, що дилеми польських придворних дівчат актуальні й досі. І жінки продовжують стикатися з ними протягом багатьох десятиліть — і не лише в Польщі.
Коли: 12 січня та 5, 15 лютого Де: Teatr BAJ. ul. Jagiellońska 28 Віковий рейтинг: 5+
Teatr BAJ запрошує на нову виставку «Кімната, повна казок. Монографічна вистава Уршулі Кубіч-Фік»/«Pokój pełen baśni. Wystawa monograficzna Urszuli Kubicz-Fik». Це вистава, присвячена творчості сценографки Урсули Кубіч-Фік. За своє життя вона зробила близько 70 постановок у лялькових та драматичних театрах. У театрі BAJ її роботу можна побачити у виставах «Снігова королева» (1994), «Попелюшка» (2000), «Сонце в долині Мумі-тролів» (2007) тощо.
Лялькова галерея театру «BAJ» — це простір, в якому головні ролі виконують герої старих вистав — театральні ляльки на пенсії, старий реквізит, іноді також використовуються костюми чи елементи сценографії. У колекції театру так багато ляльок, що кожен дорослий зможе поринути у спогади дитинства, а кожна дитина — відкрити для себе новий різноманітний світ.
Коли: 22, 23, 25 та 26 лютого Де: Teatr Narodowy w Warszawie, ul. Wierzbowej 3 Віковий рейтинг: 10+
Нова вистава від одного з найвідоміших театральних тандемів Польщі. Польська драматургиня Марія Войтишко та чеський режисер Якуб Крофта представляють сімейне драмеді з елементами казки «Пекло – Рай». За словами самих авторів, ця вистава торкається болючої теми втрати близьких, але подається вона з легкістю та гумором, якого багато в діалогах. А події на сцені відбуваються настільки непередбачуваноі, що дивують не лише глядачів, а й героїв вистави.
Коли: 8, 9, 12, 14, 15 та 16 лютого Де: Teatr Powszechny im. Zygmunta Hübnera. Jana Zamoyskiego, 20
Відомий театральний режисер Павел Лисак позбавляє «Вишневий сад» російськості. Дія драми розгортається після катастрофи, але також у надії на побудову нового, кращого світу. Провідницею крізь це полум'я є Шарлотта, яка змушує тих, хто вижив, протистояти минулому, насильству і масовій брехні.
Чи можливий сьогодні акт радикальної конфронтації із самим собою? Ким є Люба у сучасному світі? Нова версія «Вишневого саду» — це розправа з байдужістю та відсутністю емпатії. У реальності, де війна, що триває за кордоном, є війною тих, інших.
Коли: 12-16, 18 лютого Де: Teatrze Współczesnym, ul. Mokotowska 13, Scena w Baraku Віковий рейтинг: 16+
Лаборантка Беа по вуха закохується в Аарона. Вони обоє мають слабкість до поезії та ананасового соку. Беа мріє про материнство, але Аарон не поспішає розширювати сім'ю. Що стоїть цьому на заваді, якщо вони обидва мають високі рейтинги?
У своїй дебютній п'єсі режисерка Anna Gryszkówna використовує твір соціальної фантастики, номінований на престижну премію Oliviera в 2019. Його авторка Елла Роуд відтворює похмуре бачення світу в невизначеному майбутньому, прямо як у телесеріалі-антиутопії «Чорне дзеркало». Генетичні дослідження просунулися настільки, що на основі ДНК людини кожному присвоюється рейтинг — оцінка, яка перетворюється на соціальний статус, можливість отримати кращу роботу або знайти супутника життя. Головним критерієм оцінки індивіда стає не етнічна чи класова приналежність, а набір генів. Однак процеси виключення слабких залишаються напрочуд знайомими.
Коли: 28 лютого, 2 та 3 березня Де: Och-Teatr, вул. Grójecka 65
В Och-Teatr вирішили переосмислити перший та найбільш суперечливий роман Вітольда Ґомбровича, який був написаний у 1937 році і став культовим.
«Фердидурке» народився з образи, яку Вітольд Ґомбрович відчув на тлі критики своєї першої книги, яку оглядачі назвали «незрілою». Письменник збирався було написати памфлет проти критиків та «тіток з культури». Але, захопившись темою, пішов далі й вирішив звести рахунки з усім культурним світом.
Ґомбрович вважав, що в епоху бурхливих змін та прискореного розвитку, коли усталені форми легко ламаються під тиском життя, важливо знайти форму для того, що ще не дозріло, не викристалізувалося і не розвинулося. Майже через століття ця книга все ще здатна шокувати.
Адаптував роман «Фердідурке» для Och-Teatr Маріуш Малец (Mariusz Malec), який також є режисером вистави.
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.
Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям.
Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа
«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»
Оксана Гончарук: Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?
Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу.
В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.
Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».
І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені.
Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.
Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?
Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі.
Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна».
Жираф Монс
Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.
Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною.
А мовчати не можна.
З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?
Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу.
Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.
Одна зі сторінок артбуку
Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?
Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.
У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг.
Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.
А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.
Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається).
Ляльки у бомбосховищі
Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.
На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.
Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.
Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро
Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?
Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця.
Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.
Як виглядали ваші виступи в метро?
Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір.
А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.
На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?
Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.
У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.
І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід
Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.
Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко
Отелло, який повернувся з війни
Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.
Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді.
У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.
У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?
Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.
Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися
Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.
Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається).
Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.
Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.
Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить
Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.
Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави.
«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі
Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.
«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»
А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?
Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.
У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».
Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.
Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.
Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.
Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…
Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.
Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг
Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).
Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.
Головний герой із дружиною
Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.
І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди
Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…
Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму
Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.
Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»
У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.
Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.
Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям.
Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа
«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»
Оксана Гончарук: Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?
Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу.
В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.
Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».
І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені.
Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.
Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?
Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі.
Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна».
Жираф Монс
Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.
Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною.
А мовчати не можна.
З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?
Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу.
Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.
Одна зі сторінок артбуку
Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?
Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.
У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг.
Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.
А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.
Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається).
Ляльки у бомбосховищі
Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.
На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.
Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.
Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро
Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?
Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця.
Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.
Як виглядали ваші виступи в метро?
Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір.
А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.
На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?
Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.
У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.
І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід
Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.
Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко
Отелло, який повернувся з війни
Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.
Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді.
У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.
У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?
Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.
Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися
Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.
Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається).
Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.
Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.
Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить
Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.
Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави.
«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі
Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.
«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»
А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?
Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.
У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».
Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.
Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.
Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.
Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…
Звучить лякаюче, але насправді користування громадським транспортом Варшави має стати простішим, інтуїтивним. З автобусів, трамваїв і станцій метро зникнуть традиційні квиткові автомати. Не буде також і старих валідаторів квитків і турнікетів у метро. За новим проєктом, все має бути безконтактним і сучасним. Зараз у транспортному уженді приймають пропозиції від фірм, і невдовзі має відбутися тендер. Прийом заявок на участь у тендері мав розпочатися 28 лютого, але потенційні учасники надіслали вже аж 300 запитань, через що терміни можуть бути перенесені.
Зникне паперовий квиток з магнітною смужкою — його замінить квиток із QR-кодом. У людей з’явиться можливість оплачувати конкретний час в дорозі, а не купувати квитки на 20 і більше хвилин. Відомо, що за новою системою, пасажири будуть оплачувати проїзд за допомогою банківської картки, смартфона або смартгодинника і мобільного додатку. У застосунку треба буде створити особистий кабінет пасажира.
«Нова система буде працювати через пасажирський онлайн-портал і мобільний додаток. Також буде можливість користуватися традиційною міською карткою і паперовим квитком. Завдяки новій системі можна буде планувати подорожі й маршрути», — повідомляють в ZTM (Zarząd Transportu Miejskiego w Warszawie).
Планується, що нове система оплати за проїзд у громадському транспорті Варшави повноцінно запрацює і замінить стару у 2028 році, але в тестуючому режимі нею можна буде скористатися вже в 2026 році.
Як працює громадський транспорт у Варшаві зараз і чим нова система краща?
У систему громадського транспорту Варшави входять автобуси, трамваї, метро та приміські електрички. Місто розділене на дві квиткові зони: strefa 1 та strefa 2. До першої входить Варшава, до другої — приміські населені пункти. Квиток на проїзд діє на всі види транспорту та буває короткостроковим і довгостроковим, також можна купити довгостроковий документ на проїзд. Є проїздний документ, що діє тільки в однієї стрефі, а є такий, що діє в двох одночасно.
• Одноразові квитки діють 20, 75 чи 90 хвилин. Ціна: 3,40, 4,40 та 7 злотих. Груповий квиток (до 10 осіб) на 75 хв за одну зону коштує 22 злотих.
• Квиток на добу на необмежену кількість поїздок коштує 15 злотих на 1 зону та 26 злотих на дві зони.
• Квиток на 3 доби для 1 зони коштуватиме 36 злотих, для двох зон — 57 злотих.
• Квиток на вихідні з 19:00 п'ятниці до 8:00 понеділка у двох зонах — 24 злотих. Груповий квиток (до 5 осіб) на вихідні коштуватиме 40 злотих.
•Довгострокові квитки діють 30 або 90 днів, вони можуть бути іменними або ні. Наприклад, іменний 30-денний квиток для 1 зони коштує 110 злотих, а 90-денний для 1 зони коштуватиме 280 злотих.
Пасажирам доступні понад 3500 точок продажу, зокрема, автомати в міському транспорті і мобільні додатки, такі як Jakdojade, SkyCash та moBILET, а довгострокові проїзні можна купити в аплікації mobiWAWA. Нова система поєднає всі опції в одну, буде створений обліковий запис пасажира, до якого буде прив’язана банківська карта, і процеси оплати будуть відбуватися автоматично.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c4c9cc87bd3eaaf379e9e4_Shtraf%20za%20proizd%20bez%20kvytka%20u%20Varshavi.JPG">«Читайте також: Штраф за проїзд без квитка у Варшаві»</span>
Терапевтичний дитячий садок (przedszkole terapeutyczne) приділяє увагу розвитку когнітивних, комунікативних, емоційних та соціальних навичок у дітей з розладом аутичного спектру та синдромом Аспергера. Тут працюють спеціальні педагоги, поведінкові терапевти, психологи, логопеди, фізіотерапевти. Окрім спеціальних програм, такі садки впроваджують також базову навчальну програму відповідно до здібностей дітей. Групи невеликі — до 10 дітей. На кожні дві дитини має бути один вихователь, а якщо дитина складна і може втекти, — плюс ще один особистий асистент.
Терапевтичний дитячий садок у Польщі: особливості, заняття й призначення
Діти проводять тут 5-6 годин терапії на день: 3-4 години групової терапії та 1-2 години індивідуальної щоденно. Є також корекційні заняття:
• сенсорна інтеграція. Це один з найголовніших напрямів, бо у дітей з РАС порушено сприйняття й інтеграція подразників з навколишнього середовища. Їх можуть дратувати бірки на одязі, обійми, шум, яскраве світло, дотики, або навпаки бракує обійм, якихось специфічних звуків, певної текстури предметів. Метою сенсорної інтеграції є усунення цих симптомів за допомогою ігор та вправ, що стимулюють органи чуття.
• тренінг соціальних навичок. Його мета — навчити дітей з розладами аутистичного спектру функціонувати в групі. Це спілкування з однолітками, розвиток соціальних навичок, ігри та спільний простір з іншими та встановлення тісних контактів з ними. Малюки вчаться, як почати комунікацію, справлятися з почуттями, виражати емоції, реагувати на різні дії людей, а також правилам поведінки в соціумі.
• навчання чистоті, або тренінги чистоти. Тут привчають дитину до користування туалетом, мити руки та чистити зуби. Зазвичай у діток з аутизмом — це проблема.
• заняття з логопедом і нейрологопедом. Логопедичні вправи спрямовані на розширення комунікації дітей. Коли дитина не розмовляє, впроваджується система альтернативної комунікації PECS — навчання за допомогою карток на липучках в спеціальному підручнику, потім — на планшеті.
• аудіотренінги та музикотерапія: цей терапевтичний метод роботи з дитиною передбачає прослуховування музики, записаної на синтезаторі. Тренування покращують концентрацію, слухову увагу, плавність мови та артикуляцію, а також впливають на краще розуміння мови. Також діти мають можливість вдосконалювати свою емоційну, пізнавальну, моторну та соціальну сфери, покращити невербальне та вербальне спілкування.
• казкотерапія (бібліотерапія): за допомогою книг психологи готують до життя в соціумі та вчать сприймати мову на слух.
• доготерапія та альпакотерпія. Контакт з тваринами допомагає дітям подолати страх перед навколишнім світом і дозволяє досягти вищого рівня соціального спілкування.
• програма активності Knill: використовується як підтримка терапії. Діти виконують певні рухи (наприклад, плескання в долоні, махання руками, погойдування, стискання рук) у ритмі мелодії. Це дозволяє дитині з аутизмом навчитися краще відчувати власне тіло.
Крім спеціальних занять в такому садку проходять заняття музикою, мистецтвом, фізичними вправами.
До терапевтичних дитячих садків набирають дітей з різним ступенем проявів аутизму, а також працюють над проблемною поведінкою та привчають до користування горщиком або туалетом. Якщо дитина має офіційний діагноз в Польщі, то такий садок отримує субвенцію від держави на кожну прийняту дитину. Він може бути безкоштовним державним (рідко є місця) або приватним і ви просто доплачуєте різницю (від 400 до 1500 злотих щомісяця).
Інтеграційний дитячий садок (przedszkole integracyjne) у Польщі: особливості й призначення
Тут звичайні діти навчаються разом з дітьми з особливими освітніми потребами, зокрема з аутизмом і синдромом Аспергера, ADHD, СДВГ. Групи тут значно більші: від 15 до 20 дітей. Не кожна дитина з особливостями може бути прийнята в інтеграційний садок. Зазвичай його відвідують діти з адекватно розвиненими комунікативними та соціальними навичками. Вони можуть самостійно користуватися туалетом, одягатися, їсти, а головне мають рідкісні прояви важкої поведінки.
Інтегрований дитячий садок стане хорошим вибором для тих дітей, які є самостійними або потребують невеликої підтримки вихователя. Тут меньше спеціальних занять і в цілому він дуже схожий на звичайний садок, просто особливим діткам приділяється більше уваги. Є індивідуальні заняття та соціальні тренінги.
Спеціальний дитячий садок (przedszkole specjalne) у Польщі: особливості й призначення
Це спеціальний дошкільний навчальний заклад для дітей, які мають недоліки фізичного розвитку, генетичні захворювання, розумову відсталість середнього чи тяжкого ступеня, аутизм та множинні порушення. Заняття у спеціальному дошкільному закладі проводяться за індивідуальними програмами, що створені на основі оцінки стану дитини. Спецсад виконує опіку й виховання дітей від 6 до 10 років, а також освітню функцію. Тут немає рекрутації: на основі медичної документації діти приймаються постійно протягом року.
Як знайти терапевтичний садок у Варшаві? Власний досвід
Мій син — невербальний аутист, тож може відвідувати лише терапевтичний дитсадок. У Варшаві таких закладів багато, але знайти найкращій виявилося завданням із зірочкою. Ми спробували три садка перед тим, як знайти свій.
Щоб дитина могла навчатися в przedszkole terapeutyczne, треба оформити Orzeczenia o potrzebie kształcenia specjalnego і WWR. Ці документи робляться в Poradnia psychologiczno pedagogiczna вашого району. Там працюють педагоги, логопеди й психологи. Немає лише психіатра, тож вам доведеться відвідати психіатра окремо і принести довідку з діагнозом до порадні.
Коли всі документи на руках, можна починати обирати садок. Кожен садок отримає субвенцію близько 5500 злотих щомісяця від держави на кожну особливу дитину, тож вони зацікавлені в нових учнях. Зазвичай на папері все красиво: багато занять, іграшок, дітей привчають до нової їжі і до горщика. Але на практиці все може виявитися не так чудово.
Наприклад, у першому садку, до якого ми потрапили, мене просили забрати сина через годину, бо він плакав, а вихователі нічого не могли вдіяти. До горщика сина так і не привчили, натомість дзвонили мені з проханням прийти і поміняти дитині памперс. Коли ж я вирішила більше не водити дитину в цей заклад, виявилося, що я маю попередити про це за 2 місяці або заплатити штраф в кілька тисяч злотих, бо садок перестає отримувати субвенцію, коли я забираю документи. Тож раджу уважно читати договір.
Другий садок виявився на набагато краще — в Google його назвали przechowalnia dla dzieci. Тут також попросили забрати сина вже через 2 години. Ніколи не розповідали, чим займалась дитина в садку, а потім я побачила, що малий вертається додому в пригніченому настрої, а на ногах і руках почали з’являтися синці та покуси. Документи ми забрали.
З третім садком також не склалося, бо я побачила, як легко там залишають дітей плакати на самоті в окремій кімнати. Аж зрештою я таки знайшла садок, де змогла залишати сина на 5-6 годин.
Як максимально швидко й ефективно знайти «свій» особливий дитсадок. Поради:
• складіть список садків, які вам підходять, перевірте відгуки в Google та на Facebook. А ще — в групах особливих мам Польщі у соцмережах і телеграм-каналах мам дітей з аутизмом у Варшаві
• на співбесіді у садку одразу запитуйте про індивідуальний план розвитку дитини, скільки триватиме адаптація і коли теоретично особлива дитина зможе залишатися в садочку максимальну кількість годин. Одразу попереджайте, що ви працюєте, розраховуєте на цей час і не можете забирати дитину просто тому, що вона плаче.
• спитайте про комунікацію із садочком, коли і як вам будуть надавати звіти по заняттях та втілених программах. Часто у садочка є своя мобільна аплікація, і педагоги пишуть туди, чим займалися діти, роблять оголошення. Також звіти можуть надаватися в усній формі, але обов‘язково кілька разів на тиждень.
• якщо дитина не ходить на унітаз або на горщик, одразу питайте про тренінг чистоти. У нормальному садку вам мають запропонувати привчити дитину. А для цього дадуть заповнити анкету на 40-50 питань стосовно туалету дитини і його звичок. Такий підхід є не в усіх садках, але це реально працює. У мого сина була проблема з туалетом до 5,5 років, і тільки завдяки такому підходу ми впоралися з цією делікатною проблемою.
5 найкращих терапевтичних і інтеграційних садочків Варшави за версію мам:
Цей садок є на Бялоленці та на Охоті. Тут ефективно впроваджується тренінг чистоти, картки PECS, чи не щодня проводяться різні тематичні заняття, є альпакотерпія, а також екскурсії для дітей в різні цікаві місця — в перукарню, на пошту (відправити родичам ластівки, які діти самі зробили в садку).
Це інтеграційний державний дитячий садок, же дійсно намагаються адаптувати дітей з особливостями до життя в соціумі. Багато програм і підтримки, цікаві різноманітністю ігри та заняття, особистий асистент для дитини з РАС.
Велика окрема будівля, безліч активностей, програм, гарне ставлення і догляд за дітьми з особливостями. А ще багато інклюзії та адаптації до соціального життя.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.