Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

‍Відкриті кінотеатри Варшави:

1. Chono Lulu Bistro & Bar: кіно та їжа в затишному ресторані 

Адреса: ресторан знаходиться на території Parku Pięciu Sióstr, район Dworca Zachodniego

Щовівторка з травня по вересень тут можна подивитися хороші фільми під смачні закуски та напої з ресторану. Зручні шезлонги, багато зелені, гарний вибір фільмів та приємна атмосфера. Кінопоказ починається о 21:00, але у разі дощу сеанси скасовують. Зазвичай охочих подивитися фільм на вулиці багато, тож краще бронювати місця заздалегідь. Сам показ безкоштовний, ви сплачуєте лише за те, що замовляєте в ресторані.

2. Кіно по пʼятницям в Пясечно 

Адреса: Skwer Kisiela, Piaseczno.

Кожну пʼятницю в сквері проходять кінопокази від Centrum kultury w Piasecznie. Великий екран, зручні лавки, тиша і свіже повітря. До речі, вже відомі перші фільми сезона 2025: 

• Konklawe 

• Jutro będzie nasze 

• Wszystko wszędzie naraz

• Obsesja

• Anatomia upadku 

• Bękart

• Mój pies Artur

• Perfect Days 

А якщо ви хочете впливати на вибір фільмів, то слідкуйте за сторінкою Центра культури й беріть участь в голосуванні. 

3. Кінопокази по пʼятницям і суботам на Влохах і Охоті 

Це два сусідні райони Варшаві, де можна подивитися фільми в пʼятницю в Ogrody Kosmosu та в суботу в Park im. Marka Kotańskiego. Орієнтовно сеанс стартує в 21:00. В парку Щенсливицький кожну пʼятницю в 21:15 також організовують безкоштовні кінопокази.

4. Документальні та розважальні фільми на пляжі від Dzielnica Wisła

Фільми на пляжі. Тож беріть із собою покривало чи плед, попкорн і улюблений напій та їдьте на Przystań Warszawa. Тут можна зручно розміститися й дивитися водночас на воду й на великій екран. Декілька годин справжнього релаксу забезпечені.

5. Кіно і їжа в тусовочних локаціях Варшави 

Кожне літо раз на тиждень подивитися фільми та смачно поїсти можна в двох найпопулярніших локаціях Варшави: Elektrownia Powiśle та Browary Warszawskie. Тут на фудкортах багатий вибір страв з різних кухонь світу, смачне крафтове пиво та велика молодіжна тусовка. Це історія не про камерність і тишу, але це весело й можна познайомитися з новими людьми. 

6. Сеанси від Kinoteka: класика і найгарячіші премʼєри року 

Адреса: Pl. Defilad, з боку  аl. Jerozolimskich

З 3 червня в центрі Варшави розпочнеться сезон безкоштовних кінопоказів просто неба в межах проєкту «LOT Kino Letnie» від Kinoteka. Організатори обіцяють, що навіть найвибагливіші поціновувачі кінематографу будуть приємно вражені репертуаром. Кінопокази проходитимуть з 1 червня по 7 вересня, кожного вівторка, четверга й суботи після заходу сонця: в 21:30 в червні та липні та о 20:30 в серпні та вересні. Простір відкривається за дві години до показу, тож якщо хочете зайняти місця на шезлонгах, приходьте заздалегідь. Глядачам рекомендують брати із собою теплі пледи. У разі дощу показ переноситься в критий зал Кінотеки.

Театрального режисера Гжегожа Яжину називають символом сучасного польського театру. Він — з легендарної тріади режисерів польського театрального відродження, в компанії з Крістіаном Люпою та Кшиштофом Варліковським. На початку ХХІ тисячоліття вистави Яжини в TR Warszawa спричинили справжню революцію, дивуючи глядача швидкістю реакції на події сучасності. Власне, за це TR Warszawa і стали називати «найшвидшим театром у Польщі».

У цьому контексті звістка про те, що Гжегож Яжина збирається ставити в Києві виставу «Кассандра» за мотивами поеми Лесі Українки, звучить інтригуюче. У травні польский режисер вже вдруге під час війни відвідав Україну — відбирати акторів для своєї майбутньої вистави, а ще — провести акторський тренінг і творчий вечір. 

Гжегож Яжина не приховує, що його «Кассандра» буде реакцією на війну в Україні, а давньогрецька драма розгортатиметься в сучасних реаліях. А ще — що його історія буде про жінок під час війни. 

«Не хочу створювати свій єдиний впізнаваний стиль»

‍— Війна відбувається на порозі Польщі вже четвертий рік. Наскільки за цей час змінилось сприйняття війни у польському суспільстві? І що роблять польські митці для того, щоби всім стало зрозуміліше, що це наша спільна небезпека?

— Здебільшого польське суспільство змінилося за часи великої війни і глибоко усвідомлює, що відбувається. З'явилася глибока емпатія, є спільне переживання і звідси — бажання допомагати своїм сусідам. І я сказав би, що це дуже глибока ідентифікація з тим, що відбувається, тому що цей страх перед Росією — того ж роду, що й страх перед фашистською Німеччиною у часи Другої світової війни. Цей страх передається з покоління в покоління, ми в ньому живемо. 

Тобто ця війна триває в нашому європейському просторі, вона не завершується, весь час поновлюється. І як мистецька спільнота ми робимо чимало. Вже під час війни у нас є приклади творчої колаборації з українськими митцями. Ми запрошуємо українські колективи, акторів, працюємо з ними. І думаю, що це всім нам на велику користь.

‍—  Можете навести приклад такої творчої колаборації вашого театру з українцями?

— Наразі маємо небагато спільних польсько-українських постановок, тому що існує мовний бар'єр. Але ми запрошуємо українську публіку на наші вистави. У 2023 році ми поставили в TR Warszawa виставу «Мій прапор запісяв котик. Хроніки Донбасу» (Mój sztandar zasikał kotek. Kroniki z Donbasu), створену за мотивами кількох творів української драматургині Лени Лягушонкової, подія мала резонанс. 

‍— До того моменту, як ви завітали до Києва, яке уявлення ви мали про сучасний український театр?  

— Щиро кажучи, широкої уяви не мав, бо в Польщі, на жаль, не бачив жодних вистав з України. Тому лише зараз я починаю глибше його пізнавати, маю таку щасливу нагоду.

‍— Ви відвідали в Києві декілька вистав, які ваші враження від українського театру і наскільки він відрізняється від європейського?

— Я б взагалі-то не ділив український і європейський театр. Те, що я побачив — а йдеться про вистави «Отелло» і «Переклади» — це європейський театр, але з трохи іншою енергетикою. У вас є те, чого немає в багатьох театрах Європи. Тому я проти будь-якого поділу. Можливо, проблема в деякій ізоляції українського театру від європейського. Я маю на увазі перерваний контакт, обмеженість інформації та комунікації, але загалом традиція глибока. Якщо казати образно, ці театри, наче гілки одного дерева, тобто творчі пошуки ваших і наших митців виходять з єдиного джерела.

‍— У свій другий приїзд ви багато працюєте з українськими акторами. Що скажете про рівень їхньої підготовки?

— Відчуваю, що за атмосферою, за своїм кліматом і рівнем розвитку український театр  тяжіє до польського театру кінця 90-х. А, власне, сама акторська майстерність, рівень підготовки акторів — на дуже високому рівні.

‍— Що для вас може стати відправною точкою у створенні нової вистави і наскільки ви відкриті для всього нового?

—  Найважливіше — це тема і її феномен, бо тема повинна існувати у важливому контексті й місці. Якщо така тема є, вже далі я розвиваю сценарій і вибираю акторів на ролі.

Я постійно шукаю у своїх виставах щось нове, бо не хочу створювати свій єдиний впізнаваний стиль. Хочу, аби кожен мій спектакль був зроблений абсолютно по-іншому. Постійний новий досвід — це для мене важливо

‍— Певною мірою ви отримали популярність, ставлячи вистави в незвичних місцях, тобто на майданчиках, не адаптованих для театральних задумів, — на залізничному вокзалі у Варшаві, в цеху військового заводу, під Бруклінським мостом у Нью-Йорку. Як ви обираєте простір для ідей?

— Як я вже сказав, для мене передусім важливі новий досвід і нова театральна мова, яку я завжди шукаю. І тому волію, аби кожна моя вистава мала новий згусток змісту.

Десь років через десять після того, як я розпочав шлях у театрі, мені випала щаслива доля стати режисером театру TR Warszawa. Чому так сталося? Тому що я починав свою творчість у дуже специфічний момент історії, коли у Польщі завершилася комуністична епоха і почався так званий капіталізм. Тоді по всій країні театри стояли пусткою, тому що в них до недавнього грали комуністичний репертуар, а тут раптом все згорнулося і потрібно було грати щось нове, а воно ще не було створене. Тож театри спорожніли, актори пішли в рекламу чи перебивалися комерційними проєктами. І тут відкрився порожній Варшавський театр, куди мене і запросили. Ті, хто це вирішив, казали: «Нехай він щось зробить, нехай він щось втілить і здивує нас».

І я, розуміючи, що це моя велика удача, поставив пʼєсу «Ризикни усім» сучасного канадского драматурга Джорджа Ф. Волкера. На Центральному вокзалі у Варшаві.

Це історія про чотирьох бандюків, яким хотілося когось пограбувати, щоб заробити легких грошенят, але вони не знали, як це зробити й загубилися в цьому процесі. І мені здалося, що ця комедія чітко перегукувалася з настроями поляків того часу. Уявіть собі, у нас були комуністичні цінності, далі комунізм розвалився, почав царювати безлад, поляки були геть без грошей і мріяли якимось чином розбагатіти. Це багатство марилося їм десь на видноколі, але воно було недосяжне, вони не могли його вхопити.

‍І я відчув, що ситуації в пʼєсі і в реальній Польщі того часу якось незримо перегукуються з атмосферою вокзалу, де люди теж про щось мріють, їдуть зі своїм багажем кудись у невідоме, разом з тим на вокзалі існує величезна кількість безхатьок

А ще на вокзалі страшенно брудно, що досить чітко віддзеркалювало тодішню ситуацію в Польщі. Таким чином все переплілося, плюс реально вокзальні безхатьки спостерігали за виставою через великі вікна, але відчувалося так, що вони серед глядачів, і це створювало для вистави дуже потрібний додатковий ефект.

А ще вокзал, тому що у нас на кожну виставу було до 1000 доларів — а це дуже-дуже маленька сума на реалізацію задуму, в якому беруть участь близько 300 людей. А нам вдалося реалізувати 15 таких вистав.

«Що більше нас критикують, то більший вплив ми маємо»

‍— Ваш наступна вистава «2007: Макбет» стала реакцією на те, що Польща вступила в НАТО.

— Появі вистави «Макбет» передував історичний момент, коли Польща вступила в НАТО, і тоді ми вже як члени цієї організації задекларували участь наших військових загонів у збройному конфлікті в Кувейті. Я тоді читав «Gazeta Wyborcza» — на той час вона була моїм улюбленим періодичним виданням і, може, єдиним на той момент рупором солідарності. І ось на її сторінках я раптом побачив такий дискурс: «От ми візьмемо участь у погашенні конфлікту і таким чином отримаємо якісь блага у вигляді нафти чи якихось там копалин від Сполучених Штатів». Тобто йшлося не про допомогу комусь, а про бізнес. Зараз це відбувається в набагато більшому масштабі, але на той час усвідомлення цього стало для мене шоком. 

Мені було прикро, що йдеться не про людські цінності, не про те, що Польща — це країна, яка робить перші вільні кроки, а банально про бізнес. І в цей же час ми бачили щодня в газетах фотографії відрубаних голів чи понівечених тіл. Моєю реакцією на все це стало рішення орендувати на два місяці цех заводу, який виробляв тяжку військову техніку, і поставити там «Макбет». Зрештою ми отримали для творчості просто небувалий за розміром простір, де сцена мала 25 метрів в довжину і 12 метрів у висоту.

‍— Використати військовий завод для вистави антивоєнного спрямування — це дійсно сильно.

— Цей простір ідеально підходив — щоб передати глядачам емпіричний досвід переживання війни, щоб вони почули, як звучать вибухи, втягнули носом запах пороху й хитнулись від вибухової хвилі. Тобто щоб відчули себе учасниками військових подій. І щоб все це було дуже реальним, ми звернулися до піротехніків, до людей, які займалися підготовкою солдатів на полігоні. Вони дали нам обладнання і допомогли з ефектами.

‍Але піротехніки трішки переборщили — вибухи були настільки сильними, що довелося до мінімуму прикручувати динаміки, а вогонь, здавалося, пішов прямо на глядацьку залу. Люди були в шоці від цього досвіду війни, до якого виявились абсолютно не готові

Ця історія розійшлася в пресі, пішли негативні відгуки, і керівництво заводу звернулось до нас з претензіями, що ми їм робимо антирекламу. Афішу вони швиденько зняли й усе скасували.

Люди інших сфер мистецтва непогано відреагували на цю прем’єру, а от театральне середовище — ні. На щастя, на тих виставах, що ми встигли показати, були присутні впливові люди з-за кордону, тому пізніше нам вдалося показати «Макбет» у Нью-Йорку.

‍— На початку 2000-х ви в TR Warszawa влаштовували творчі лабораторії, під час яких робили читки перекладної сучасної драматургії. А як щодо польської, коли вона стала зʼявлятись?

— Тоді ще не існувало польського сучасної драматургії. Саме тому ми брали перекладні тексти. А коли це стало популярним, тоді вже польські драматурги взялися теж писати п'єси. І тут важливий момент: поки таких текстів не існувало, ми ставили класичну драматургію у сучасному прочитанні. Величезний крок польської драматургії полягав у тому, що автори стали писати про те, що відбувається навколо, — а ми це ставили. 

І невдовзі наш TR Warszawa стали називати «найшвидшим театром у Польщі», оскільки ні тогочасна кінопродукція, ні література не реагували так швидко на важливі події, як це робили ми на сцені  

Ось чому наші вистави так широко обговорювалися й мали величезний розголос у пресі. Таким чином ми стали ніби соціальним резонансом змін, які тоді відбувалися в Польщі. А в 2000-х соціальні зміни були бурхливі, реформи йшли постійно, і тому люди сприймали наш театр, як хроніку подій, в яких жили. 

‍І тепер в Україні я відчуваю ту саму енергію, яку відчував тоді у суспільстві Польщі. Тут відбуваються нині ті самі зміни й процеси, які ми пережили тоді. І ця енергія змін і трансформації має народити щось нове

‍— Як впливають на ваш театр політичні сили?

 — На щастя, політика не має на наш театр ніякого впливу. Чому у нас така стабільна позиція зараз? Бо ми довго прожили й перейшли чимало рубежів. У владі за цей час змінилися політичні табори, звідки нас постійно критикують: раніше — праві критикували, зараз більше ліві, але якось політика відскакує від нас, адже що більше вони критикують, то більше розголосу в пресі й відповідно — більше глядачів, які прагнуть подивитися, що ж це за явище. І що більше нас критикують, то більший контроль ми отримуємо над суспільною думкою.

‍— Ваш театр називали не тільки найшвидшим, а й найголоснішим…

— Це так. Якось виникла ситуація, коли пані президентка Варшави (Ганна Беата Гронкевич-Вальц, президентка польської столиці з 2006 до 2018 року — Авт.) прийшла до мене і сказала, що я маю якось заспокоїти свій театр, бо він «кричить» голосніше за всіх. «Ви ж наче такі маленькі, вас так мало, а голосите, що чути скрізь». І це доводило, що ми маємо вплив. 

А далі ми з пані президенткою дійшли до компромісу, який полягав у тому, що місто нам профінансує будівництво великого театру у центральній частині Варшави. Пані президентка чудово розуміла, що столиця держави повинна мати великий репрезентативний театр. Вона тоді ще сказала, що сама до театру не ходить, але читає в пресі, що така річ має бути. Зараз цей проєкт реалізується, він у процесі (відкриття нового приміщення TR Warszawa на площі Дефіляд має відбутися найближчими роками — Авт.).

«Жінки не починають війни, але платять за них дуже високу ціну»

‍— Протягом своєї творчості ви проявляєте високу цікавість до античних героїнь. Разом з тим ви ніколи не ставили про них вистави у самій Польщі. «Медею» ви ставили у Відні (у 2006 році), «Федру» — в Амстердамі (2010), «Троянські війни» — в Мюнхені. І ось тепер — «Кассандра» у Києві.

— Я сам звернув увагу, що всі спектаклі за античними мотивами робив тільки за кордоном. Якось так сталося… Для мене давньогрецьке мистецтво — це можливість доторкнутися до якоїсь таємниці, до феномену людськості. І до розуміння фатуму — того, що ми часто неспроможні боротися зі своєю долею, зі своїм призначенням, що ми часто не в силах мірятися силами з тим, що нам накреслено.

Я не можу осягнути всіх воєн, що точаться протягом всієї нашої історії. Напевно, жодна людина не здатна вловити їхнього сенсу. Історія Троянської війни була описана ще до народження Христа. Ця війна є матрицею всіх наступних збройних конфліктів. Закладені в ній механізми насильства й помсти повторюються досі, приносячи прибуток окремим амбітним персонам. 

‍Маю таке враження, що людство не розвивається. У технічному плані — так, тут у нас колосальний прогрес, але в своїй людськості — ні

Мені здається, людина має вписану у свій генотип потребу самознищення. Можливо, ця самодеструктивність і є нашою приреченістю. Це прикро, але це те, що мене інспірує в театрі. І те, що хочеться досліджувати.

‍— Ви досліджуєте Гомера вже півтора десятка років.

— Так, у різний спосіб. Я планував поставити «Іліаду» і зробив величезну кількість майстеркласів з цього приводу в різних містах: Лос-Анджелесі, Лондоні, Тель-Авіві, Анкарі. Це підготовча робота щодо постановки, яку досі не вдалося реалізувати. 

І ось одного дня мій телефон задзвонив, і мене запросили до театру в Києві. Я погодився приїхати, а далі бачу, що театр носить імʼя Лесі Українки. Починаю знайомитися з її творчістю, зустрічаю там «Кассандру» і розумію, що ось воно — те, що я так довго шукав.

‍— Вас зацікавили долі троянських жінок, а конкретно те, що відбувається з жінками тієї сторони, яка програла у війні? Звичайно, не стільки у фізичному плані, скільки у психологічному.  

— Так. У Києві я розумію, що отримав знак до втілення давнього задуму. 

Ця драма Лесі Українки відкрила в мені потяг до пошуків, які я вів багато років

Коли вибухнула велика війна, у мене з'явилась справжня манія —  щодня я пів години присвячую тому, аби перевірити, що відбувається на фронті. Це таке в певному сенсі безсенсовне заняття, бо я читаю новини і розумію, що не можу нічого змінити, ніяк не можу вплинути на події. І ось тепер я опинився в Україні і думаю, що постановка «Кассандри» — це саме те, що мені потрібно зробити, це та тінь, яка мене переслідувала, яку я, можливо, боявся, бо не розумів довгий час, що відбувається. Але тепер, отримавши запрошення від театру Лесі Українки, я знаю, що маю робити.

Постановка «Кассандри» — делікатна справа. Але разом з тим це наша спільна європейська тема, те, що невблаганно повертає до нас спільний досвід Другої світової війни. Що для мене важливо, так це закладене в наш генотип розуміння — чи нерозуміння — наслідків війни. Гомер, наприклад, писав про те, що у війні немає переможців і переможених. Та ми чомусь досі не робимо висновків. Не розуміємо, що окупанти, щоб виправдати свої злочини, перекладають провину на жертв. Вони дегуманізують тих, кого хочуть завоювати, намагаючись позбавити їх власної ідентичності й права на життя. Однак, цикл насильства й злочинності, який вони розв’язують, зрештою завдає їм удару у відповідь.

‍— Ви будете ставити «Кассандру» в оригіналі?

— Не наважуся взяти текст Лесі Українки як основу для своєї вистави, бо він дуже закорінений у культурному контексті. А оскільки я не звідси і належу до іншого культурного простору, то не зможу зробити це так, як воно тут в національному контексті мало б бути реалізовано. Але п’єса послужить натхненням до подальшого створення тексту, який буде спиратися на Лесю Українку, Гомера, Евріпіда й Есхіла.

Дії розгортатимуться в реаліях сучасної України й найближчого майбутнього. Це будуть роздуми про наслідки збройних конфліктів для цивільних жертв, особливо жінок. 

Жінки не починають війни, але вони платять за них дуже високу ціну. Їхні жертви ніколи не оцінюються: їм не будують пам’ятників, не пишуть про них пісень чи віршів, як про героїв. Вони залишаються безіменними героїнями. Вистава «Кассандра» поверне їм голос

Той факт, що фільм «Анора» отримав п'ять «Оскарів», безумовно, став шоком для більшості людей за межами США, які хоч трохи розуміються в кінематографі. Тим не менш, його величезний успіх у Штатах у той час, коли країна відкочується назад до імперіалізму і рухається до диктатури, не може не викликати занепокоєння.

Дозвольте мені почати з кількох слів обурення самим фактом номінації фільму «Анора». За найкращу чоловічу роль другого плану був номінований виконавець ролі Ігоря Юра Борисов, широко відомий своїми ролями в підтримуваних Кремлем пропагандистських фільмах, людина, яка незаконно відвідувала окупований Крим. Лишень жодна з цих відомостей не набула широкого розголосу серед американської громадськості. Дивлячись на це з перспективи польки, я дивуюся, як це може бути нормальним для всіх навколо мене.

Мої американські однолітки зі школи підходили до мене і питали: «Ти бачила «Анору»? Дивовижний фільм!».

Коли я вказувала, що фільм проросійський, вони відповідали, що це «феміністичний» фільм або що він зображує росіян у негативному чи сатиричному світлі, що лише підкреслювало, наскільки ефективною є російська пропаганда

Як можна вважати фільм феміністичним, якщо він зображує боротьбу секс-працівниці, яка не має жодної особистої автономії, тим більше, що секс-праця існує переважно для задоволення чоловічих бажань? Я не намагаюся критикувати тих, хто займається цією роботою, але справедливо зазначити, що в більшості випадків, особливо в такій капіталістичній країні, як США, стати працівницею секс-індустрії рідко буває свідомим вибором. Частіше це результат вибору між бездомністю та цією професією. 

Шон Бейкер жодним чином не торкнувся цього аспекту. Натомість, як «прогресивний» режисер, він доклав чимало зусиль, щоб показати нелегке життя дівчини з бідного середовища. Однак у жодній з п'яти оскарівських промов режисерів не згадувалося ні про секс-працю, ні про жінок, які нібито «надихнули» фільм. Це лише підтверджує мою думку, що білі чоловіки не повинні розповідати історії про жінок — особливо зараз, коли у нас відбирають права, а «фільмом року» називають історію про життя секс-працівниці, врятованої розбещеним сином російського олігарха. Який урок ми, жінки, повинні з цього винести? 

Навіть якби я хотіла поспівчувати героїні Анори або спробувати зрозуміти її, зробити це майже неможливо, оскільки, незважаючи на те, що вона є головною героїнею, вона не має, як я вже згадувала, особистої автономії. Я розумію, що, можливо, в цьому і полягав задум Шона Бейкера: зобразити її як жертву. Однак, як на мене, це просто поганий сценарій. Чого хоче Ані? Чи хоче вона бути з Ванею? Чи вона нещаслива в Нью-Йорку? Ми не знаємо. Тому що, хоча її життя не є розкішним, ми не дізнаємося, що вона відчуває з цього приводу і чи хоче щось змінити. Цього не видно ні з її вчинків, ні з режисури, ні зі сценарію. А якщо незрозуміла мета головної героїні, то виникає питання, про кого ж насправді ця історія — адже за таких обставин Анора просто стає боксерською грушею для інших персонажів. Хіба що Шон Бейкер саме так і сприймає жінок. Але якщо так, то я повертаюся до свого попереднього спостереження про нездатність чоловіків розповідати жіночі історії. 

Дехто каже, що остання сцена фільму — це справжнє проникнення в особистість Ані, яка «весь цей час хотіла лише близькості та любові». Але чи справді це так? Якби це було так, хіба ми не повинні були б побачити, що вона налагодила більш тісний зв'язок з Ванею замість того, щоб просто танцювати для нього? Чи вона просто використовувала його, щоб заповнити порожнечу від браку любові? Зрештою, фільм нічого не пояснює, змушуючи глядача здогадуватися про наміри героїні, роблячи всю картину просто одновимірною. Мені байдуже, чи хотів Бейкер показати жінок секс-працівниць як особистостей, нездатних боротися за себе. Як глядачка, я хотіла вболівати за Ані, але не було нічого, що дозволило б мені підтримати її або зрозуміти, чого вона насправді хоче. 

За всю церемонію вручення «Оскара» Україна була згадана лише один раз — тоді як цей проросійський фільм згадувався більше разів, ніж я можу порахувати. Найбільше мене дивує, наскільки ми стали байдужими до російського геноциду.

Мене шокує, що люди починають дивитися фільми про бомбардування українських будинків, а потім просто перемотують їх — і йдуть далі. Ким ми стали як суспільство, якщо ми такі нечутливі?

Так само американці гортають новини і шукають наступну розвагу — наприклад, фільми на кшталт «Анори». Хто ж не захоче подивитися, як двоє молодих і привабливих людей займаються сексом на екрані, правда ж? 

Тож поки ЗМІ годують нас черговим одурманюючим фільмом, я приходжу до висновку, що «Анора» несе в собі більш глибоке послання про стан американського суспільства. 

Хто може врятувати Трампа, якщо не росіяни? Цей фільм має схожу тональність: дівчина в біді, яку рятує російський принц. Алегорія тут очевидна і відображається в тому, що «слов'янська лялькова естетика», «слов'янська лялькова дієта» і одержимість Марком Ейдельштейном, який грає Ваню, стали одними з наймодніших хештегів у TikTok. Дівчата в хутряних шапках і шубах викладають відео, де вони знімаються в головних ролях, їдять гречку і квашену капусту і кажуть, що мріють про слов'янських хлопців. Американські дівчата стають новими Анорами. Та й сам Трамп під час свого банкрутства був схожий на Анору: дівчина в біді, яка чекає на порятунок від олігархів. Питання в тому, коли ілюзія розвіється, чи буде він покинутий, як Анора? Чи це лише початок нової хвилі романтизації Росії в західних ЗМІ?