Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Пролиті сльози дали результат»
— Якось ви сказали: «Я пройшла школу олімпійського спорту і вижила… небагато хто витримає подібний шлях». Що ви мали на увазі?
— Я займалась синхронним плаванням в рідному Миколаєві з 8 до 14 років, але це було радше хобі, ніж спорт, хоча й займало багато часу. А потім мені запропонували переїхати до Києва і виступати за київську команду. Це рішення далося непросто, бо я не планувала пов'язувати життя зі спортом — хотіла вчитися і робити кар'єру. У 15 років я потрапила в юніорську збірну і з того моменту практично весь час проводила на тренуваннях у Харкові.
І от там було дуже важко, бо мій рівень на той момент був недостатній для збірної, потрібно було наздоганяти, а у підлітковому віці це вже не так легко, як у дитинстві, бо є, наприклад, гнучкість, яка розвивається в дитячому віці.
Тренування давалися мені зі сльозами — я тоді з ними прокидалась і з ними лягала спати
Мамі я про це не розповідала, переживала труднощі сама. Але з часом пролиті сльози дали результат.
— Синхронне плавання — це виснажлива монотонна праця…
— Так. О сьомій ранку ми вже були в залі, потім басейн, закінчували десь о четвертій-шостій вечора, тож виходило до 8 годин тренувань. А крім великої фізичної напруги, це ще й психологічний тиск, з яким далеко не всі справляються. Ти все життя, по суті, проводиш у басейні… Я дуже переживала, що не можу навчатися, як нормальні люди. Весь час відчувала обмеження.
Ти наче здаєш себе на роки в оренду. А я займалась цим 17 років — саме в період становлення як особистості. І коли завершила і отримала свободу, про яку так мріяла, у мене почалася криза ідентичності.
— Тому що багато років ви жили в системі, де майже все за вас вирішували?
— Так. Оскільки я була в збірній України, то просто тренувалася і не думала ні про фінансові питання, ні про забезпечення тренувального процесу. Це вже коли стала займатися фрідайвінгом, то зрозуміла, що забезпечення процесу — велика частина роботи, і що результати, які ми показували у синхронному плаванні, всі медалі й Олімпійські ігри — плід праці багатьох людей, хоча лаври дістаються спортсменам.
— Але ви вийшли на спортивну пенсію, отримали свободу і чомусь не відмовились від басейну. А навпаки — пішли на глибину.
— У 2012 році я спробувала фрідайвінг у басейні і показала класні результати. Мені тоді дуже сподобався сам процесс — спокійний і приємний — і я подумала, що цим варто зайнятися на, як ви її назвали, спортивній пенсії.
Пізніше мої знайомі фрідайвери запросили мене на змагання до Польщі. Напередодні я сходила на якихось пару тренувань і з першої спроби встановила національний рекорд у басейні — горизонтально на одному вдиху проплила 174 метри. Це мене так зарядило!
Що я продовжила цим займатися, а паралельно пробувала себе в різних сферах життя: два роки була радницею губернаторки в Харкові з питань молоді та спорту — хай на громадських засадах, але це був цікавий досвід, бо дав розуміння, як у нас функціонує спорт. Ще я викладала плавання студентам у педуніверситеті, а потім під час ковіду наважилася відкрити власний бренд купальників «SAO». І тільки-но я вирішила взяти собі помічників, бо до того все робила сама, як почалася війна.
Сто метрів під водою
— Якось ви сказали: «Якщо у воді я почуваю себе впевнено, то все, що відбувається на суші, для мене досі є викликом»…
— Мені дійсно комфортніше у воді, ніж на суші. Якщо, приміром, говорити про спорт, то я пробувала біг і тренажерний зал, і моє тіло не було готове до цих навантажень, бо воно краще пристосовано до знаходження у воді.
— Що для вас найважче в зануренні? Бо коли я спробувала уявити собі 84 метри, на які ви пірнаєте силою власного тіла, то згадала колокольню Києво-Печерської Лаври (96,5 метрів) — і це вражає!
— Можете також уявити собі висоту монументу «Батьківщина-Мати» — це 103 метри, а я з моноластою занурююсь на 107 метрів
Найважче — це наважитися на конкретну нову глибину. І це велика робота, яка відбувається напередодні занурення.
— Ви можете затримувати дихання на 7 і більше хвилин. Як ви це робите?
— Тренуюся.
У фрідайвінгу більша частина нирка, особливо в басейні, проходить у дискомфортній фазі. І важливо навчитися із собою домовлятися, не реагувати негативно. Ми багато працюємо з бажанням дихати. І регулярні тренування не тільки стимулюють організм адаптуватися фізично, але і дозволяють напрацювати досвід, щоб розрізняти найтонші відтінки свого стану і навчитися реагувати на них відповідно.
— Які негативні наслідки для тіла та здоровʼя від занурень на таку глибину?
— Якщо дотримуватись техніки безпеки і пірнати в межах своїх можливостей, то плюсів від такої діяльності набагато більше. Звичайно, можуть бути різного роду баротравми, але це не є нормою. Також якщо ми говоримо про інтенсивні тренування, особливо на глибині, то це достатньо великий стрес для організму, особливо для нервової системи, тому важливо виділяти час на відновлення. Часом між глибокими нирками мені потрібно відпочивати не один, а два чи навіть три дні.
— Чи є у фрідайверів робочий вік, після якого небажано занурюватись?
— Є люди, які пірнають на 100 метрів у 60 років. Є чоловік зі Словенії — йому 72 і він пірнає на 80+ метрів. Тобто це така дуже відносна історія, люди можуть навіть розпочати цю діяльність в 40-50 років і показувати гідні результати, якщо стан здоров’я дозволяє.
Фрідайвінг — відносно молодий вид спорту, і в ньому тільки формується система підготовки, але з кожним днем про нього дедалі більше знань, і люди швидше можуть покращити свої результати. Питання лише в тому, чи хочете ви у 40 років мати такий спосіб життя?
— В Україні є басейни, де можна занурюватись? Де ви тренуєтесь?
— У фрідайвінгу, окрім глибини, є ще басейнові дисципліни — статична затримка дихання і динаміка, коли ми пірнаємо горизонтально — від бортика до бортика, тому більшість спортивних басейнів цілком підходить для тренувань.
У басейні ми пірнаємо без ласт, у біластах, у моноласті, а також затримуємо дихання на час у статиці на поверхні не рухаючись. З усіх чотирьох дисциплін проводяться змагання, зокрема чемпіонати світу.
— Фрідайвінг дозволяє вам пірнати у різних морях по всьому світу. Яке море улюблене?
— Всі моря класні, а наше Чорне море — моя перша велика вода. Разом з тим найулюбленіше — все, що пов'язане з Карибами, бо там я показала свої найкращі результати. Хоча це далеко і недешево.
Під водою я вже мала короткі зустрічі з китовою акулою, скатами, рифовими акулами, черепахами, дельфінами. Але моя мрія — попірнати з косатками.
У пошуках внутрішньої тиші або медитація Лінча
— Вода у всіх народних віруваннях — містична річ. Як ви домовляєтесь з водою?
— Насамперед потрібно поважати стихію, бо вона набагато сильніша за нас.
Є вираз «підкорити глибину» — хтось його сприймає як «завоювати», а для мене це означає стати достатньо «глибоким» у всіх сенсах, щоб ця глибина давалась з легкістю і задоволенням
Треба бути готовим пірнати на цю глибину і не форсувати прогрес, приймати все як є. А ще треба бути відвертим, чистим. Тим якіснішими будуть занурення і приємнішим досвід.
— Перший ваш досвід занурення був на кар’єрі під Житомиром, і вам там було дуже страшно. До речі, місцеві кажуть, що вода в тих карʼєрах — нежива.
— Якщо об'єктивно, то з яким настроєм ти у воду зайдеш, те і отримаєш. Якщо ти будеш думати про погане, то, звичайно, організм реагуватиме напруженням, яке створюватиме ще більше перешкод. Я боялась того першого занурення, бо не знала, що робити, у мене було невідповідне обладнання, старий костюм, в який потрапляла холодна вода, тож я дуже швидко замерзла. Плюс глибина, невідомість, темрява і відсутність навички вирівнювати тиск. Тепер я знаю, що саме перший досвід занурення повинен бути якомога менш стресовим, тому якщо ми проводимо курси, то намагаємось робити це в тепліших і спокійніших водах.
Трохи згодом мені випала нагода спробувати попірнати на Карибах, і там я зрештою зрозуміла, в чому краса глибинного фрідайвінгу. Там у мене геть не було страху, і там я закохалася в океан і глибину. А ще там були досвідчені фрідайвери, які допомогли мені з опануванням техніки вирівнювання тиску, бо це було основне, що мене стримувало від занурення глибше. Тож за 10 днів я розпірналася з 17 до 41 метра.
— У своїх розповідях про пірнання ви часто використовуєте слово «магія». Що ви маєте на увазі?
— Магія є — безумовно. Коли спортивна, атлетична, раціональна так би мовити частина занурення пропрацьована, зʼявляється простір для чогось ще.
Були в моїй практиці занурення, серед них і кілька світових рекордів, під час яких я відчула себе частиною чогось величного, природи, всесвіту. Це неймовірний досвід, набагато цінніший за всі титули і медалі
Тож для мене фрідайвінг — це і спорт, і певною мірою магічна практика, яка допомагає не лише розширити фізичні межі, а й досягти внутрішньої гармонії.
— Які практики ви використовуєте, щоб витримати тиск безодні й встановлювати рекорди?
— Мені допомагає медитація — та сама, яку популяризував Девід Лінч. Я намагаюсь постійно її практикувати. Ну і, звичайно ж, тренування.
— Чи правда, що під водою вас супроводжує тотальна тиша?
— Загалом так. Але тиша навколо — це половина справи.
Ми завжди тягнемо із собою наш внутрішній монолог, тому завдання — досягнути саме внутрішньої тиші, або хоча б зробити цей монолог позитивним. Бо може бути тихо ззовні, а голос всередині все зіпсує
Цікаво, що я відчула цей стан на своєму першому тренуванні із затримки дихання, коли робила статику. Не було жодного внутрішнього монологу, і ця тиша збереглася, навіть коли я вийшла з басейну. З тих пір це — моя ціль. Довго це відчуття не поверталося, але останнім часом переживаю цей стан частіше.
Рекорди на адреналіні від війни
— Де вас заскочило повномасштабне вторгнення?
— В Єгипті. Я була в Дахабі зі студентами в якості інструктора з дайвінгу. Ми пірнали, а 27 лютого я планувала повернутися додому, аж раптом — війна. Летіти літаком сало неможливо, і всі їхали з України, а не в. Чоловік мій був у Харкові, і ми вирішили, що краще мені поки залишитися там, де я є, тим паче, що варіанти вирушити кудись як біженець я взагалі не розглядала.
В Єгипті були всі умови для тренувань. І я розпірналась там до 85 метрів, хоча на початку лютого пірнала максимум на 63 метри. 20 метрів я додала на адреналіні. Це надихнуло протягом року додати ще 10 метрів і наприкінці 2022 двічі стати чемпіонкою світу, завоювати два золота.
У квітні почала потрошку оживати наша Федерація підводного спорту, і мені вдалося виїхати з Єгипту на басейновий Чемпіонат світу. А вже звідти я повернулася в Харків. Це було влітку, і це був непростий досвід людини, яка не звикла до звуків обстрілів. Я реагувала на всі звуки, яких тоді в Харкові було багато. Місто було пустим, і коли не вила тривога чи не гриміли вибухи, стояла тривожна тиша. У Харкові тоді було багато військових, волонтерів, а ще — міжнародної преси, і я навіть не могла уявити, що колись сюди може повернутися життя.
Але ось я була в Харкові на Новий рік — місто живе, незважаючи ні на що. Люди втомлені, але разом з тим відчувається набагато більше життя, ніж це було влітку 2022.
— Я так розумію, що вам як спортсменці не можна нервувати, бо це відіб'ється на результаті. Як ви реагуєте на стрес війни і як відновлюєтесь?
— Це я відчула у 2023 році, коли 7 місяців готувалася в Харкові до басейнового чемпіонату. Я дуже скучила за домом і намагалась якомога довше там побути, але разом з тим розуміла, що в таких умовах — із сиренами по кілька разів за ніч — я можу показати лише посередній результат. А якщо ми говоримо про розкриття потенціалу, про елітний рівень, то це не варіант.
Тож минулого року я майже весь час тренувалась за кордоном, і це дало свій результат, тобто я обновила всі національні рекорди і пройшла відбір на Всесвітні ігри.
— Кожного разу, коли український спортсмен піднімається на пʼєдестал, розумієш, що спортивна дипломатія надважлива. І ви своїми магічними пірнаннями впливаєте на думки світу щодо України.
— На початку війни я недооцінювала цю силу, але згодом моєю місією стало виступати на змаганнях якомога більше, щоб частіше піднімався прапор України. Важливе кожне нагадування про Україну, ну а коли ти на п'єдесталі і неможливо стримувати емоцій — це, як мінімум, привертає до нашої ситуації увагу людей, в яких є емпатія. Зрозуміло, що я не можу сама протистояти всім силам російської пропаганди, але своїм прикладом і в інтерв'ю я весь час намагаюсь нагадувати про те, що відбувається у нас в країні.
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
