Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Краків побачив, що Адам Міцкевич писав про російсько-українську війну
У виставі «Дзяди» польської режисерки Маї Клечевської, яку показали в рамках фестивалю Boska Komedia, глядач разом з українськими акторами проходить полон, сперечається з Богом та потрапляє на Каннську вечірку
Часи змінюються, ворог — той самий. Фото організаторів фестивалю Bosko Komedia
No items found.
Смілива й контраверсійна вистава «Дзяди» Івано-франківського драмтеатру під режисурою Маї Клечевської вражає сучасним прочитанням. Вірші Адама Міцкевича з вуст військових звучать так само актуально, як і двісті років тому. І що з того, що це військові з Маріуполя, з Азовсталі, а не студенти з Вільно? Ворог в них той самий…
Зала без глядачів
Театр Маї Клечевської починається зі сцени... на якій сидять глядачі, тоді як актори грають в ямі під сценою. Позаду акторів — порожній театр. Вони закривавлені й брудні, змучені, з блукаючими поглядами. Вони — полонені.
Глядачі сидять на сцені й це символічно. Адже у цій війні бути просто спостерігачем не вийде. Фото організаторів фестивалю Bosko Komedia
З перших хвилин вистави, від перших нот увертюри, змішаних зі звуками сирени, тіло стискається, дихання робиться поверховим, і коли з'являється головний герой — Конрад (у виконанні Романа Луцького), напруга і страх стають головними емоціями перегляду. В цьому затамуванні й спостерігаєш за бранцями в камері. За їх розпачем, жалем, жартами й молитвами. За виявами агресії та болю. Вони — наші хлопці з Азовсталі й водночас студенти з Вільно — переконанні у своєму праві бути вільними й не розуміють, чому потрапили сюди і що на них чекає.
Глядачі на сцені бачать екран, на який з двох ракурсів транслюється все, що відбувається в ямі-камері. Ця багатовимірність дає глядачеві відчуття присутності поруч з бранцями. На кожне слово, кожний рух полонених тіло відгукується знову й знов. Дихати стає все важче. Але «втекти» можна — для цього достатньо перевести погляд з екрану на яму під сценою. Можна видихнути. Чи не на такий ефект сподівалася режисерка Мая Клечевська, визнана новаторка польського театру?
Дати глядачеві можливість одночасно зануритись у біль і дистанціюватись від нього, коли він стає нестерпним. Оце жонглювання болем і співчуттям супроводжує глядача всю виставу. Спершу глядача зносить у провалля фізичної слабкості й беззахисності без можливості втекти, а потім милосердно викидає на землю, торкнувшись якої можна зупинити панічну атаку.
Монолог Конрада у виконанні українського актора Романа Луцького справив враження як на українську, так і на польську аудиторію. Фото організаторів фестивалю Bosko Komedia
Війна має багато облич, і полон є одним з найжахливіших. Тому сила духу полонених, але нескорених — це сила надлюдська, яка мала б викликати захоплення в самого Бога. До речі, його відсутність у цій війні, як вона показана в виставі, якась органічна, природна. Особливо це помітно у монолозі Конрада. Глядачі все ще на сцені поряд із головним героєм, куди з небес спускається Дух Конрада (Дмитро Лека, головний балетмейстер театру). І поки Конрад з’ясовує стосунки з Богом, з власною гординею, вболіваючи за свій народ і його віру, Дух танцює. Зворушлива й потужна імпровізація — з віршів, танцю, музики, під час якої часом відверто дратує пиха Конрада і його засліпленість, але танець його Духа в цій сцені — відчайдушний, зрілий, наповнений силою. Він доповнює те, чого бракує головному герою. В результаті складається цілісний образ справжнього героя війни. З його сумнівами і часом безсиллям, але й готовністю захищати нас в кожний момент свого життя. Мая Клечевська дала достатньо інструментів глядачеві, аби він не залишився байдужим ані до текстів Міцкевича, ані до російсько-української війни.
Марнославство, від якого не втекти
Одним з інструментів ворога в цій війні є релігія, і у сцені вигнання диявола режисерка майстерно використовує контекст давнього релігійного протистояння, а насправді — загарбницького примусу до віри. Глядач знову занурюється в атмосферу страху, безсилля перед злом і жорстокістю. Обряд вигнання над Конрадом проводить патріарх Кирило. Фанатична дрібна істота, яка сама служить дияволу, намагається «очистити» Конрада. Методи «очищення» — ті самі тортури, популярні з часів інквізиції та гестапо, про які розповідають наші військові та цивільні, звільнені з російського полону.
Напруга в залі сягає апогею, коли двоє ченців-помічників патріарха Кирила занурюють Конрада головою у відро з водою. Це й оніміння, й співчуття, й намагання роздивитися фрески православних церков, які служать екраном-тлом, на який можна перевести погляд з головного дійства. Глядач бачить біль, перебуваючи в його епіцентрі, і не може зійти зі сцени. Це символично, адже «від війни втекти неможливо».
За давньою традицією, росіяни «рятують» й «очищають», катуючи. Фото організаторів Bosko Komedia
Коли стихає музика і тіло Конрада залишається нерухомо лежати на сцені, з'являється Янгол. Він запрошує глядачів за собою. Не оговтавшись від побаченого, але нарешті видихнувши, глядачі з полегшенням переходять до фойє театру. Де на них чекає черговий, заключний момент вистави — видіння Сенатора й вечірка в Варшавському салоні. Декорації, в яких глядач опиняється разом з акторами, дають зрозуміти, що це вечірка Каннського кінофестивалю, і люди на ній геть не хочуть чути про війну, але готові радо приймати все російське, хай воно навіть забризкане кров’ю. І нарешті глядач бачить так званих хороших руських. І його накриває хвиля огиди.
Ця емоція дуже легко зчитувалась у натовпі. Огида — одна з найдавніших емоцій, яка дозволила людині вижити в прадавні часи, раптом об'єднує на виставі своїх. І коли польські глядачі посміхаються або з цікавістю придивляються до гри акторів, українці перезираються, забуваючи стерти зневагу з облич. Хочеться вибігти з театру або закричати «Припиніть!» Виявляється, дивитися на біль і співчувати легше, ніж стояти в натовпі, який плескає російському олігархові (до слова, натовп створюють не лише глядачі, а також актори, які вдають селебрітіз). Навіть поява жінок, облитих червоною фарбою, котра символізує кров, не справляє особливого ефекту. Глядач вже занадто занурений у власні переживання... Лише поява Конрада, який іде боронити свою землю і якого Дух одягнув у бронежилет, повертає всіх до реальності.
Найважче — стояти у натовпі, який плескає росіянам. Фото організаторів Bosko Komedia
Фінальні оплески — це катарсис і подяка за одночасний сеанс психоаналізу й екзамену на людяність.
Кажуть, що краківський театральний глядач — найвибагливіший. А його визнання — найбажаніше. Якщо так, то нашим акторам вдалось отримати оце найбажаніше — захоплення глядача.
Хоча вистава «Дзяди» не отримала нагород фестивалю Boska Komedia, адже не брав участі в конкурсі, трупа Івано-Франківського театру єдина в повному складі вийшла на сцену під час вручення нагород. Щоб подякувати полякам за безпрецедентну допомогу українцям від початку повномасштабної війни з Росією. І нагадати, що війна не закінчилась, і театр — теж зброя, яка наближає нашу спільну перемогу.
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
На музичному фестивалі класичної музики у польському місті Мелець анонсований виступ дуету піаністів з України не відбувся. Українські віртуози, лауреати престижного польського форуму піаністів «Бескиди без кордонів» були запрошені до Польщі на бенефіс. Проте цього разу піаністка Христина Бенюк грала Шумана за двох. Її партнера по фортепіано Віталія Дворового не випустили з країни…
«Зрозуміла, що мушу за вечір повністю змінити програму концерту»
— За кілька днів до нашого вересневого концерту змінили міністра культури України, і ми не встигли переробити документи на дозвіл виїхати за кордон, — розповідає Sestry Христина Бенюк. — Ми багато разів дзвонили, пояснювали ситуацію, що мусимо бути на важливому фестивалі, але документи загубилися в кабінетах міністерства.
Це було шоком. Морально ми готуємо себе до сюрпризів кожного разу, коли їдемо виступати за кордон. Але цього разу чомусь були впевнені — до останнього. І повне усвідомлення того, що я тепер маю грати за двох, прийшло до мене вже ввечері — напередодні концерту.
Я зрозуміла, що мушу на ходу змінювати програму. Це було дуже стресово. Це мав бути концерт, присвячений Роберту Шуману: Віталій мав грати його «Симфонічні етюди», а я — Крейслеріану. Плюс разом, у чотири руки, ми мали зіграти варіації Брамса на останню написану тему Шумана. Але зрештою я грала лише свою програму, до якої додала Гайдна й українського композитора Валентина Сильвестрова.
За один вечір мені довелось «зліпити» сольну програму, яка б звучала принаймні годину. На щастя, польська публіка зустріла мій виступ неймовірно тепло, поставилась до ситуації з високою емпатією. Таких випадків у Польщі ще не було.
Христина Бенюк грає за двох на фестивалі в місті Мелець, вересень 2024
— Як публіка сприймає українських композиторів?
— Зазвичай люди приємно шоковані.
Відтоді як почалась велика війна, ми принципово у кожен наш виступ за кордоном додаємо твори українських композиторів
Від Лисенка до Скорика. Рік тому на польському фестивалі «Бескиди без кордонів» заграли сонату Віктора Косенка і — перемогли з нею. Пізніше з музикою Косенка виграли другу премію фортепіанного конкурсу в Римі. Людям подобається.
Через музику ми з Віталієм намагаємось передати драматизм війни в Україні. Щоб світ почув і відчув. Зараз багато граємо саме української музики за кордоном. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте, це через те, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого боку — такою і є українська музика.
«Коли граємо, уявляємо собі Бучу, Маріуполь»
Для польської публіки ми вже виконували Косенко, Барвінського, Сильвестрова.
Віктор Косенко — це модерний український композитор і піаніст, дитинство якого пройшло у Варшаві, а більша частина життя — в Житомирі. Він жив у XIX столітті, коли найкращим способом самовиразитись — було переїхати до Москви (Москва збирала талановитих людей з України й видавала потім їхні твори за свій продукт. А коли була створена Московська музакадемія, росіяни вивезли з України найталановитіших музикантів і поставили їх вчителями, тож саме на українській школі вчилися наступні покоління). Так от у Віктора Косенка є сонати, музика яких схожа на Рахманінова. Тим не менш це не Рахманінов, а українська модернова музика.
А Василь Барвінський вчився й працював у Празі, але повернувся в Україну, розвивав тут музику, аж доки в 1948 не був заарештований радянською владою. Яка знищила всі рукописи його творів. І коли він повернувся із 10-річного заслання, то решту життя присвятив відновленню по пам’яті цих творів. Його музика — сучасна, класна, це галицька сецесія, початок модерну. У Львові його давно грають, а в Києві тільки зараз почали.
Також у Польщі я вперше зіграла Валентина Сильвестрова. Мені дуже хотілося це зробити, бо його мало хто знає за кордоном. Звісно, я можу зіграти полякам Шопена, але мені здається більш важливим познайомити публіку з культурою і музикою, якої вони не чули. Яка колись вважалась меншовартісною.
З Віталієм Дворовим
Ще ми з Віталієм плануємо зіграти в Європі Третю симфонію Лятошинського. Ця симфонія написана Лятошинським під впливом переживань Другої світової війни. Вона мала епіграф «Мир переможе війну» і передає переживання війни як трагедії — для особистості і людства.
Симфонія складається з 4 частин: перша — німецький наступ, друга — знищені міста й поламані долі, третя — бої, четверта — перемога. Коли ми зараз граємо цю музику, уявляємо собі Україну. Бучу, Маріуполь…
Коли почалася війна, композитор Гліб Фаринюк зрозумів, що йому треба цю симфонію переслухати і розписати партії для чотирьох піаністів на два роялі. Я знайшла ще двох піаністів, ми почали репетиції. 5 жовтня 2022 року на міжнародному фестивалі «Контрасти» у Львові ми зробили світову прем’єру, потім заграли її в Києві в Національній філармонії в річницю вторгнення. І це важливий етап в українській музиці, бо потім цією симфонією зацікавилися піаністи в Австрії, ми їм переслали ноти і вони теж її виконували.
«Коли їду за кордон, мрію поспати там без тривог»
— Наскільки вам складно грати концерти в Європі після пережитого в Україні?
— Перше, про що я думаю, коли їду за кордон, що я буду спати без тривог. Що це буде маленька оаза психологічної стабільності. І навіть те, що поїзд у Німеччині запізнюється на п’ять годин і в мене злітають терміни концертів, — така дрібниця. Це ніщо порівняно з тим, що я можу переживати у Львові.
З іншого боку, за кордоном загострюються реакції на всі новини з України. Бо ти не в центрі подій, переживаєш за інших.
Після масованих обстрілів дуже важко зібратись до купи. Адже розумієш: це рулетка, сьогодні тобі просто пощастило
І мусиш себе ще більше акумулювати до якоїсь праці, щоб це нарешті закінчилось.
Мій партнер по грі Віталій Дворовий живе біля головного залізничного вокзалу, цей район вважається у Львові небезпечним з точки зору обстрілів. Тому під час тривог він завжди спускається в укриття. Буває, вночі починається тривога, ми дивимось, що саме летить, і якщо це МІГ, то ми ще якийсь час спимо, а потім прокидаємось і йдемо в укриття. Так от у ніч масованої атаки на Львів йому наснилась мама, яка уві сні чекала його біля дверей. Він зрозумів, що треба встати й піти в сховок негайно. І от минає хвилин 15 — і сильний вибух, аж у підвалі все затряслося. Він живе з правого боку від вокзалу, а ракета влучила з лівого. І його мати уві сні попередила його про небезпеку.
— Як живе мистецький Львів під час повітряних тривог?
— В Оперному театрі під час тривог концерт зупиняється, всі спускаються в укриття. Якщо тривога триває менше 40 хвилин — опера продовжується, якщо довше — можна замінити квитки на інший день. У філармонії та органному залі концерти відбуваються не так часто, але під час повітряної тривоги люди виходять і сидять в коридорі.
У Польщі після концертів я часто спілкуюся зі слухачами польською мовою. І мене часом питають, чому я ще досі не виїхала з України. І я завжди розповідаю, який чудовий Львів, і що тільки закінчиться війна і запрацює аеропорт, ми будемо літати одне до одного в гості. І я завжди буду повертатись до Львова. Бо це магнетичне місто. Його неможливо покинути надовго.
Фестиваль має велику історію та цілі віхи трансформацій. На сьогодні це подія, на яку беззаперечно чекають містяни Любліна. Незмінним організатором події залишається Фундація духовної культури пограниччя. Програма змінюється щороку. Адже Україна проходить трансформації, реагує на виклики, виборює незалежність у війні. Це все має вплив і на культурне життя країни, яке важливо показувати у Польщі.
Від 2023 року до співорганізаторів Фестивалю «Україна в центрі Любліна» доєдналася українська громадська організація «Ефект дитини». Серед нових напрямків: урбаністика та архітектура, культурна дипломатія дитини.
Для відвідувачів приготували різноманітну програму
Фестивальна програма XVII едиція різнобарвна та сповнена новизни. Традиційно у перші дні фестивалю пройде Конкурс знань про Україну під назвою «Ukraina terra(in)cognita», створений 15 років тому за ініціативи Івони Крички (вчительки географії 29-го ліцею Любліна) та Надії Гергало (викладачки Центру Східної Європи УМКС) з метою підтримки інтересу до вивчення української мови та культури дітьми у Польщі. До конкурсу приєднуються як поляки, так і українці з усієї Люблінщини, які прагнуть пізнати Україну, її історію, минуле і сучасне. Особливу увагу приділяють важливими аспектами польсько-української співпраці. Цьогоріч учасники події, школярі та ліцеїсти з усієї Люблінщини, матимуть змогу не тільки позмагатися за першість з українознавства, але й отримають додаткові знання з історії архітектури України під час спеціально підготовленого майстер-класу.
9-го жовтня на гостей фестивалю чекає Вернісаж робіт учасників фотоконкурсу «Місто-ДІМ». Формат був створений у 2023 році — як відповідь на руйнівні дії російських загарбників у містах України — знищення об’єктів інфраструктури та помешкань українців. Організаторам також важливо підкреслити роль Любліна як міста, що став для десятків тисяч українців тимчасовим домом під час війни. Під час фотоконкурсу учасників запрошують до пошуку куточків у Любліні, що можуть їм нагадувати рідні місцини.
У фестивалі традиційно беруть участь українські школярі
10-те жовтня можна назвати урбаністичним днем фестивалю. Протягом дня пройдуть майстер-класи для школярів Любліна від архітекторки та проєктної менеджерки напрямку «Освіта та розвиток спроможності» урбаністичної коаліції Ro3kvit Маргарити Дідіченко та журналістки, дослідниці, авторки проєкту про українську культуру Back to the roots Анни Лодигіної. Також організатори події запрошують усіх охочих на дискусійну панель «У фокусі: міста UA», яка цього року присвячена питанням розвитку міської культури в Україні, а також викликам, з якими стикнулися містяни під час війни щодо подальшого збереження культури своїх міст.
11-го жовтня організатори запрошують на особливий музичний вечір-мандрівку «VIBEUA: звучить Україна», де під акомпанемент бандури у виконанні Зоряни Біловус та вокалістки Лесі Бойко можна буде почути твори видатних українських композиторів. Музика — це ще один спосіб краще зрозуміти українську культуру та ментальність. Навіть не знаючи мови, слухачі можуть відчути емоції та настрій, які передає українська музика.
12-го жовтня Фестиваль прийматиме довгоочікуваного гостя. У рамках благодійного туру зі своїм музично-поетичним концертом у Любліні виступить військовий 68-ї окремої єгерської бригади, письменник і громадський діяч Павло Вишебаба. Вірші Павла перекладені польською мовою. Під час концерту він читатиме їх українською, а паралельно на екрані буде доступний польський переклад, що дозволить усім відвідувачам насолодитися поезією.
З більш детальною інформацією по кожній події можна ознайомитися з посиланням.
Всі фотографії надані організаторами фестивалю
Партнерський матеріал, підготований Анною Ольховою та Оксаною Басарабою
Ситуація на полі бою створює можливість «покласти край війні» у 2025 році, — заявив Президент Володимир Зеленський під час саміту «Україна — Південно-Східна Європа», що відбувся у Хорватії 9 жовтня. Глава держави також повідомив, що у листопаді буде остаточно завершена робота над українською Формулою миру, де будуть прописані справедливі умови завершення війни.
Водночас Росія не демонструє готовності до переговорів. Й Україна начебто може пом'якшити свою позицію. Про це пише агенція Bloomberg з посиланням на власні джерела. У публікації йдеться, що Президент Зеленський лише публічно наполягає на незмінності Формули миру, але водночас начебто готовий визнати, що у війні має розпочатися ендшпіль [заключна стадія партії в шахах чи шашках, — Ред.].
У вітчизняному МЗС категорично заявили, що Україна не поступиться агресору за рахунок власного суверенітету та територіальної цілісності. То ж коли і на чиїх умовах можна очікувати мир? Про це Sestry запитали генерал-майора Збройних сил Австралії у відставці Міка Раяна.
Марина Степаненко: Володимир Зеленський заявив, що «ситуація на полі бою створює можливість покласти край війні у 2025 році». На вашу думку, які передумови має на увазі Президент? Як особисто ви оцінюєте ситуацію на полі бою зараз?
Мік Раян: Ми всі сподіваємося, що зможемо закінчити війну у 2025 році, але ситуація на полі бою зараз залежить від того, про яку ділянку ви говорите. На сході України все виглядає досить похмуро. Росіяни, схоже, продовжують просуватися вперед, навіть якщо їм це дуже дорого коштує — так само, як і Україні.
Ситуація на Курському напрямку зараз доволі статична. І хоча цей рейд є значним досягненням на полі бою, важко зрозуміти, які політичні чи стратегічні результати він дасть Україні, адже Путін не змінив свою стратегію
Він продовжує переслідувати максималістську мету — підпорядкувати собі Україну. Американці, на жаль, теж не змінили свою стратегію, не змінили свою політику щодо використання далекобійної зброї. А НАТО, схоже, просто продовжує дотримуватися свого гасла «стільки, скільки потрібно», що, на мою думку, не дуже допомагає Україні.
Тож наразі, щоб війна закінчилася у 2025 році за сприятливих для України умов, потрібні зміни в політиці США, зміни в ресурсах НАТО і Вашингтона, щоб вам надали більше обладнання, організували більше курсів з підготовки бійців, дали більше боєприпасів і дозволили використання далекобійних озброєнь.
Агенція Bloomberg з посиланням на джерела повідомляє, що українське керівництво начебто готове продемонструвати певну гнучкість задля завершення війни. Водночас нашою головною військовою метою залишається повернення усіх окупованих територій — заявили в МЗС. В теорії, як Україна може збалансувати — поєднати ці два завдання?
Врегулювання війни шляхом переговорів завжди вимагатиме певного компромісу з обох сторін. Але це не означає, що Україна повинна відмовитися від повернення всіх своїх територій, які зараз окуповані Росією на сході і півдні, включно з Кримом. Це може означати, що повернення цих земель відбуватиметься поетапно, а не одномоментно.
Тому я думаю, що ви можете поєднати і те, й інше. Питання буде лише в часовому проміжку, протягом якого це повернення відбуватиметься. І пам'ятайте, що ми також говоримо про частину російської Курської області, яку Київ намагатиметься обміняти на Донбас і Крим, щоб гарантувати, що вони врешті-решт повернуться до складу України, а громадяни, які проживають на цих територіях, звільняться від російського гніту.
Яку роль у цьому контексті може відіграти західна допомога?
Щоб переконати Путіна сісти за стіл переговорів, треба переконати його, що він не може перемогти.
Очільник Кремля має бути впевнений, що продовження війни становитиме більшу загрозу для Росії, але головним чином для нього самого, ніж продовження війни
І я думаю, що шлях до цього, по-перше, полягає в тому, щоб завдати більше поразок і знищити більше російських сил на полі бою. Це вимагатиме не лише важких зусиль з боку українських солдатів, але й набагато більше боєприпасів і обладнання від Заходу. Але це також вимагатиме продовження економічної допомоги українському уряду, продовження, якщо не посилення, економічних санкцій проти Росії і, зокрема, проти тих, хто допомагає РФ, незалежно від того, хто це може бути, — до Китаю включно. І це вимагатиме постійної дипломатії з боку Сполучених Штатів, європейських та азійських країн, які справедливо підтримують свободу України.
Німеччина не дає Україні ракети Taurus, які так потрібні Києву. Фото: ОПУ
У листопаді Україна остаточно завершить роботу над формулою миру і опісля проведе Другий саміт миру. Чи буде там представлена РФ — наразі незрозуміло. Враховуючи це, чи наблизить цей захід нас до миру?
Хороше питання. Я думаю, що участь Росії буде ключовим фактором, який визначить, чи буде цей захід успішним, чи ні. Належить з'ясувати, чи зацікавлені росіяни в цьому. Мені здається, що Путін на даний момент відчуває, що він перебуває у найвигіднішому від початку війни становищі. І він не хотів би відмовлятися від цього, поставивши на кін здобутки останнього року. Адміністрація Зеленського, думаю, розуміє, що наразі Україна не має достатньо важелів, щоб змусити Росію до переговорів. А план перемоги, який вона сподівалася представити на зустрічі у німецькому Рамштайні, мав на меті проінформувати партнерів, яка підтримка необхідна для посилення тиску на Путіна.
Попри перенесення Рамштайну, Зеленський вже представив план перемоги США та найголовнішим європейським партнерам. Першим пунктом — є запрошення України до НАТО. Чи варто очікувати жвавіших обговорень щодо вступу та офіційного запрошення на саміті в Гаазі наступного року?
У НАТО чітко дали зрозуміти, що Україна врешті-решт стане повноцінним членом Альянсу. Незрозумілими залишаються часові рамки та умови, за яких це станеться. Поки що немає жодних доказів того, що НАТО буде швидко рухатися до цього.
Але за лаштунками можуть відбуватися речі, про які ми не знаємо
Звичайно, хотілося б сподіватися, що на наступному саміті НАТО буде набагато більше прогресу щодо умов і термінів вступу України до Альянсу. Але на даний момент незрозуміло, коли і як це може статися.
1 жовтня колишній прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте став новим генсеком НАТО. Чи може його прихід на цю посаду посприяти пришвидшенню членства України?
Наразі не схоже на це. Новий генеральний секретар, швидше за все, є спадкоємцем, а не представником змін. Він дуже чітко заявив не лише про свою рішучу підтримку України, але й про свою готовність обговорювати ті жахливі речі, які вчиняє Росія. За нового генсекретаря НАТО, думаю, ми побачимо набагато більше спадкоємності, ніж будь-яких змін. І це позитивний, а не негативний сигнал.
Марк Рютте з візитом до Києва. Фото: ОПУ
Ви спостерігаєте за війною в Україні від початку повномасштабного вторгнення і навіть написали книгу «Війна за Україну: Стратегія та адаптація під вогнем». Які головні висновки зробили, аналізуючи хід бойових дій? Які позитивні та негативні тенденції в українському війську бачите зараз?
На різних рівнях засвоєні різні уроки, з яких ми вже можемо зробити висновки. На політичному і стратегічному рівнях дуже важливо мати хорошу, добре продуману стратегію щодо використання своїх військових сил, економічних та дипломатичних засоби для перемоги. У Росії не було хорошої стратегії, коли вона вступала в цю війну.
Зрозуміло, що Україна намагається розробити і реалізувати власну стратегію, але вона зав'язана на підтримці Заходу. І проблема полягає в тому, що ані США, ані НАТО, схоже, не мають власної переконливої або здійсненної стратегії, яка б виходила за рамки простої підтримки України. Ми ще не бачили стратегії Сполучених Штатів або Північноатлантичного альянсу, яка б передбачала, що Росія має програти, яка б визнавала, що програш Росії у цій війні, має бути частиною українського успіху.
І я думаю, що це справжня проблема, адже Сполучені Штати, зокрема, більше стурбовані тим, що Росія програє, ніж тим, що програє Україна. І це справжній стратегічний прорахунок
Другий важливий урок полягає в тому, що обидві країни — і Росія, і Україна — багато чому навчилися і багато в чому змінилися від початку війни. Те, як діють українські Сили оборони зараз, дуже відрізняється від того, як вони діяли в лютому 2022 року. Цьому посприяли різні технології, застосування безпілотників, українці тепер загартовані в боях. Ви залучили багато нових людей через численні втрати, яких зазнали. І це свідчить про те, що сучасні збройні сили повинні мати дуже ефективні процеси навчання і обміну досвідом, щоб вони могли постійно адаптуватись і постійно генерувати нові джерела переваги над своїм ворогом.
І хоча є багато інших уроків, останній, на якому я хотів би наголосити і який є дуже важливим, — це роль хорошого лідерства, яке продемонстрував президент Зеленський, особливо в перші місяці війни, коли він об'єднав Україну, а також об'єднав підтримку Заходу. Також це хороше лідерство на полі бою від командирів взводів і рот — до командирів батальйонів і бригад в Збройних силах. Це не піддається дискусії. Це є запорукою успіху і стане важливою частиною перемоги України.
А як щодо росіян? Путін оновив ядерну доктрину РФ і вивів на бойове чергування ракетний комплекс «Ярс», який може нести ядерну зброю. Як ви оцінюєте ці дії з боку Російської Федерації?
Насправді, не так вже й сильно змінилася російська доктрина. Просто Путін зробив із цього масштабну заяву. Таким чином він продовжує маніпулювати Адміністрацією США, яка закам'яніла від заяв Росії про її ядерний потенціал. При цьому зараз Вашингтон демонструє такий рівень ескалації риторики терору, якого ви не бачили від американських адміністрацій часів холодної війни, а тоді загроза ядерної війни була набагато, набагато вищою. В історії є безліч прикладів того, як наддержави вели війни, програвали їх і не застосовували ядерну зброю. США це спіткало і в Кореї, і у В'єтнамі, і в Афганістані. Росія теж програвала в Афганістані. Отже, ми самі себе загнали в кут — і Путін це зрозумів. Він використовує подібні заяви, щоб тероризувати президента Байдена та його радників і змусити їх не надавати Україні всієї підтримки, яку вони могли б надати.
Як Заходу вийти з цього кута, оповитого страхом перед ядерною війною?
Я думаю, що ми просто повинні розкрити блеф Путіна і дуже чітко заявити, що це не війна, спрямована на захоплення Росії чи усунення його від влади. Це війна за безпеку України та її повернення до кордонів 1991 року.
Захід мав би заявити, що зробить все, що в його силах, аби повернути територіальну цілісність та суверенітет Україні, включно з розгромом усіх російських сил на українській території
Це був би значний зсув, значний політичний і стратегічний зсув, який так необхідний, щоб не допустити перемогу Росії. У цьому полягає стратегічний імператив. Існує також моральний імператив: українці страждають і вмирають щодня, поки триває ця війна, і я думаю, що на нас лежить обов'язок зробити все можливе, щоб покласти край стражданням українців.
Ви вже згадували про відсутність дозволу союзників бити по території РФ далекобійною зброєю західного виробництва. Нам також постачається обмежена кількість ракет, здатних вразити російські військові об’єкти, розташовані далеко від українсько-російського кордону. Наразі ми можемо їх застосовувати лише для ударів по об’єктах на тимчасово окупованих територіях. Чому наші союзники непохитні у цьому питанні?
Я спершу відповім на другу частину запитання, яка стосується невеликої наданої кількості далекобійних ракет. Насправді це є наслідком обмежених запасів у західних арсеналах. Це дорога зброя, і зазвичай західні країни купують її не тисячами, а сотнями.
І деякі західні країни, зокрема США, Японія та Австралія, повинні думати про власні запаси на випадок, якщо Китай щось утне, а в найближчі кілька років це досить імовірно
Отже, щодо кількості — все більш менш прозоро і зрозуміло. Але з дозволами все трохи складніше. Дуже шкода, що США не дозволили Україні атакувати законні військові цілі в глибині Росії, звідки злітають бомбардувальники і винищувачі, які запускають бомби та ракети по українських цивільних і солдатах. Це не було б ескалацією з боку України, адже Росія робить те саме з перших днів війни. Отже, надання такого дозволу стало б простим надолуженням того, що Росія робить протягом вже майже трьох років.
Оскільки Європа орієнтується на США у цьому питанні, чи можна очікувати, що після американських виборів Україна все ж отримає ствердну відповідь?
Наразі важко сказати, що це станеться, але це не означає, що цього не станеться. І, очевидно, що ми б хотіли цього. Та, на жаль, ці дебати тривають вже так довго, що росіяни мали достатньо часу, щоб перемістити цінне військове обладнання, яке могло б стати мішенню. Ця затримка, яку ми спостерігаємо, дала росіянам місяці, щоб підготуватися до можливих майбутніх ударів західною далекобійною зброєю. І це насправді жахливо.
Водночас незалежно від того, кого оберуть у Сполучених Штатах, ви, ймовірно, станете свідками перегляду політики щодо України, Близького Сходу та Китаю після приходу нової адміністрації в січні. Це може зайняти тижні або місяці. І поки цей процес не завершиться, важко очікувати значних змін у політиці Сполучених Штатів, а отже, і в політиці НАТО щодо підтримки України.
Як, на вашу думку, результати виборів у США можуть вплинути на війну в Україні? Який кандидат здатен наблизити нас до миру і чому?
Адміністрації Камали Гарріс, схоже, будуть притаманні риси спадкоємності. Вона відкрито говорила про свою підтримку Україні та інших держав, які протистоять російській агресії і намагаються дати їй відсіч. А втім, ми не знаємо, чи зможе її адміністрація надати додаткову допомогу або змінити політику США задля поразки Росії в Україні.
Зеленський під час свого візиту до США представив Гарріс свій План перемоги. Фото: ОПУ
З адміністрацією Дональда Трампа трохи складніше. Він та Джей Ді Венс [кандидат на посаду віце-президента від Республіканської партії. — Ред.] дуже відкрито висловлювали свій скептицизм щодо підтримки України.
На жаль, ви бачили, як Трамп у своїх коментарях під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським говорив про швидке завершення війни. Я не думаю, що це реалістично, адже ви маєте переконати Україну і Росію в дотриманні певних умов, і я не впевнений, що адміністрація Трампа зможе це зробити, але побачимо.
Тому я думаю, що за адміністрації Гарріс буде більше спадкоємності, а за адміністрації Трампа — більше невизначеності
Наостанок хочу з вами обговорити Курський рейд ЗСУ. Ви згадували цю операцію кілька разів впродовж інтерв’ю. А втім, хотілося б глибше її проаналізувати. Минули 2 місяці відколи розпочався наступ. На вашу думку, чи він себе виправдав?
По-перше, я думаю, що українські військові багато чому навчилися торік і застосували ці уроки під час Курської наступальної операції. Тож це було значне тактичне і бойове досягнення. Але тактичні досягнення нічого не варті, якщо вони не можуть втілитися у стратегічні та політичні успіхи.
На даному етапі кампанії ми не бачимо жодних значних стратегічних чи політичних переваг від операції в Курську. Звісно, потенційно ця територія може стати розмінною монетою, завдяки якій Київ поверне частину своїх земель. Але, зрештою, цей наступ не змусив Путіна вивести значні сили з України.
Очевидно, що він перекинув до Курщини деякі угруповання, але не з тих місць, де він досягає найбільшого прогресу. Окрім того, рейд ЗСУ не змусив Сполучені Штати переглянути свою підтримку або стратегію щодо України. Отже, найближчим часом ми не побачимо значних політичних чи стратегічних результатів української кампанії на Курському напрямку.
Титульне фото: LIBKOS/Associated Press/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
На музичному фестивалі класичної музики у польському місті Мелець анонсований виступ дуету піаністів з України не відбувся. Українські віртуози, лауреати престижного польського форуму піаністів «Бескиди без кордонів» були запрошені до Польщі на бенефіс. Проте цього разу піаністка Христина Бенюк грала Шумана за двох. Її партнера по фортепіано Віталія Дворового не випустили з країни…
«Зрозуміла, що мушу за вечір повністю змінити програму концерту»
— За кілька днів до нашого вересневого концерту змінили міністра культури України, і ми не встигли переробити документи на дозвіл виїхати за кордон, — розповідає Sestry Христина Бенюк. — Ми багато разів дзвонили, пояснювали ситуацію, що мусимо бути на важливому фестивалі, але документи загубилися в кабінетах міністерства.
Це було шоком. Морально ми готуємо себе до сюрпризів кожного разу, коли їдемо виступати за кордон. Але цього разу чомусь були впевнені — до останнього. І повне усвідомлення того, що я тепер маю грати за двох, прийшло до мене вже ввечері — напередодні концерту.
Я зрозуміла, що мушу на ходу змінювати програму. Це було дуже стресово. Це мав бути концерт, присвячений Роберту Шуману: Віталій мав грати його «Симфонічні етюди», а я — Крейслеріану. Плюс разом, у чотири руки, ми мали зіграти варіації Брамса на останню написану тему Шумана. Але зрештою я грала лише свою програму, до якої додала Гайдна й українського композитора Валентина Сильвестрова.
За один вечір мені довелось «зліпити» сольну програму, яка б звучала принаймні годину. На щастя, польська публіка зустріла мій виступ неймовірно тепло, поставилась до ситуації з високою емпатією. Таких випадків у Польщі ще не було.
Христина Бенюк грає за двох на фестивалі в місті Мелець, вересень 2024
— Як публіка сприймає українських композиторів?
— Зазвичай люди приємно шоковані.
Відтоді як почалась велика війна, ми принципово у кожен наш виступ за кордоном додаємо твори українських композиторів
Від Лисенка до Скорика. Рік тому на польському фестивалі «Бескиди без кордонів» заграли сонату Віктора Косенка і — перемогли з нею. Пізніше з музикою Косенка виграли другу премію фортепіанного конкурсу в Римі. Людям подобається.
Через музику ми з Віталієм намагаємось передати драматизм війни в Україні. Щоб світ почув і відчув. Зараз багато граємо саме української музики за кордоном. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте, це через те, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого боку — такою і є українська музика.
«Коли граємо, уявляємо собі Бучу, Маріуполь»
Для польської публіки ми вже виконували Косенко, Барвінського, Сильвестрова.
Віктор Косенко — це модерний український композитор і піаніст, дитинство якого пройшло у Варшаві, а більша частина життя — в Житомирі. Він жив у XIX столітті, коли найкращим способом самовиразитись — було переїхати до Москви (Москва збирала талановитих людей з України й видавала потім їхні твори за свій продукт. А коли була створена Московська музакадемія, росіяни вивезли з України найталановитіших музикантів і поставили їх вчителями, тож саме на українській школі вчилися наступні покоління). Так от у Віктора Косенка є сонати, музика яких схожа на Рахманінова. Тим не менш це не Рахманінов, а українська модернова музика.
А Василь Барвінський вчився й працював у Празі, але повернувся в Україну, розвивав тут музику, аж доки в 1948 не був заарештований радянською владою. Яка знищила всі рукописи його творів. І коли він повернувся із 10-річного заслання, то решту життя присвятив відновленню по пам’яті цих творів. Його музика — сучасна, класна, це галицька сецесія, початок модерну. У Львові його давно грають, а в Києві тільки зараз почали.
Також у Польщі я вперше зіграла Валентина Сильвестрова. Мені дуже хотілося це зробити, бо його мало хто знає за кордоном. Звісно, я можу зіграти полякам Шопена, але мені здається більш важливим познайомити публіку з культурою і музикою, якої вони не чули. Яка колись вважалась меншовартісною.
З Віталієм Дворовим
Ще ми з Віталієм плануємо зіграти в Європі Третю симфонію Лятошинського. Ця симфонія написана Лятошинським під впливом переживань Другої світової війни. Вона мала епіграф «Мир переможе війну» і передає переживання війни як трагедії — для особистості і людства.
Симфонія складається з 4 частин: перша — німецький наступ, друга — знищені міста й поламані долі, третя — бої, четверта — перемога. Коли ми зараз граємо цю музику, уявляємо собі Україну. Бучу, Маріуполь…
Коли почалася війна, композитор Гліб Фаринюк зрозумів, що йому треба цю симфонію переслухати і розписати партії для чотирьох піаністів на два роялі. Я знайшла ще двох піаністів, ми почали репетиції. 5 жовтня 2022 року на міжнародному фестивалі «Контрасти» у Львові ми зробили світову прем’єру, потім заграли її в Києві в Національній філармонії в річницю вторгнення. І це важливий етап в українській музиці, бо потім цією симфонією зацікавилися піаністи в Австрії, ми їм переслали ноти і вони теж її виконували.
«Коли їду за кордон, мрію поспати там без тривог»
— Наскільки вам складно грати концерти в Європі після пережитого в Україні?
— Перше, про що я думаю, коли їду за кордон, що я буду спати без тривог. Що це буде маленька оаза психологічної стабільності. І навіть те, що поїзд у Німеччині запізнюється на п’ять годин і в мене злітають терміни концертів, — така дрібниця. Це ніщо порівняно з тим, що я можу переживати у Львові.
З іншого боку, за кордоном загострюються реакції на всі новини з України. Бо ти не в центрі подій, переживаєш за інших.
Після масованих обстрілів дуже важко зібратись до купи. Адже розумієш: це рулетка, сьогодні тобі просто пощастило
І мусиш себе ще більше акумулювати до якоїсь праці, щоб це нарешті закінчилось.
Мій партнер по грі Віталій Дворовий живе біля головного залізничного вокзалу, цей район вважається у Львові небезпечним з точки зору обстрілів. Тому під час тривог він завжди спускається в укриття. Буває, вночі починається тривога, ми дивимось, що саме летить, і якщо це МІГ, то ми ще якийсь час спимо, а потім прокидаємось і йдемо в укриття. Так от у ніч масованої атаки на Львів йому наснилась мама, яка уві сні чекала його біля дверей. Він зрозумів, що треба встати й піти в сховок негайно. І от минає хвилин 15 — і сильний вибух, аж у підвалі все затряслося. Він живе з правого боку від вокзалу, а ракета влучила з лівого. І його мати уві сні попередила його про небезпеку.
— Як живе мистецький Львів під час повітряних тривог?
— В Оперному театрі під час тривог концерт зупиняється, всі спускаються в укриття. Якщо тривога триває менше 40 хвилин — опера продовжується, якщо довше — можна замінити квитки на інший день. У філармонії та органному залі концерти відбуваються не так часто, але під час повітряної тривоги люди виходять і сидять в коридорі.
У Польщі після концертів я часто спілкуюся зі слухачами польською мовою. І мене часом питають, чому я ще досі не виїхала з України. І я завжди розповідаю, який чудовий Львів, і що тільки закінчиться війна і запрацює аеропорт, ми будемо літати одне до одного в гості. І я завжди буду повертатись до Львова. Бо це магнетичне місто. Його неможливо покинути надовго.
Героїня документального фільму «Все має жити» Ганна Куркуріна дуже харизматична. Колись вона була вчителькою біології, пізніше — працювала з хижими тваринами в зоопарку. А потім стала тренуватися, і в 41 рік, маючи вагу 72.5 кг, відтиснула від грудей 147,5 кг. Цей результат так ніхто й не повторив досі. Вона — «Найсильніша жінка світу», багаторазова абсолютна чемпіонка світу з пауерліфтингу, володарка 14 рекордів.
Зараз Ганні 58 і вона розповідає свою історію. Як її не сприймали через зовнішність, казали, що вона — як хлопчик. Як вона почала працювати тренеркою для молоді з інвалідністю. Хлопець Діма, якого вона тренувала, має ДЦП, до війни він подавав великі надії. Ганна планувала підготувати його до чемпіонату світу, але плани були зруйновані — у 2022 році сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Ганна — відкрита лесбійка. А ще — волонтерка й зоозахисниця. Вона не виїжджала з Миколаєва, де мешкала до війни. Постійно залишалась у своєму будинку і навіть не спускалась у сховище під час обстрілів, бо не могла залишити своїх тварин, яким було страшно.
Ганна Куркуріна. Фото з instagram героїні
Вона взялася допомагати пораненим і покинутим тваринам. Ганна радо користується силою своєї популярності як спортсменки, щоб поширювати інформацію про необхідну допомогу і знаходити її. Їздить у зруйновані росіянами селища Миколаївської та Херсонської областей, аби нагодувати залишених там тварин. Попри обстріли та небезпеку.
У фільмі ми бачимо кадри, на яких — пусті села, понівечені будівлі, налякані зголоднілі тварини. Чуємо звуки сирен та вибухів. Усе це не лякає Ганну. Як не страшить її перспектива рятувати тварин, знімаючи їх з дахів і виловлюючи з води затопленої Херсонщини. Куркуріна тримається правила: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ».
Червоною ниткою крізь фільм проходить любов волонтерки до тварин. Ми бачимо, з яким теплом вона піклується про поранених тварин, як привозить їх до лікарні, як розмовляє з кожним і постійно дивиться їм в очі.
Коли Ганна була маленькою, часто приносила додому котів. Мама сварилася, а тато — підтримував. З раннього віку їй вдавалося встановити особливий звʼязок із тваринами. Колись у Миколаївському зоопарку вона навіть подружилася з левом. Тепер допомагає облаштовувати притулки для тварин і знаходити новий дім для десятків бродячих тварин. Сусідські діти приносять їй звіряток, яких знаходять на вулиці. Ганна шукає їм домівки. Деяких — залишає у себе.
Ганна в Миколаївському зоопарку. Фото: filmweb.pl
Героїня фільму «Все має жити» вважає, що оскільки народилась не такою, як більшість, значить, це не просто так. Вона відчуває серцем, де має бути. Війна — це не тільки вбивства, це руйнування не тільки довкілля — це руйнування кожної людини й живої істоти, вважає Ганна.
Завдяки діям волонтерки понад 200 тварин, евакуйованих із фронту, знайшли нові домівки. Вона відкрила благодійний фонд і продовжує допомагати не лише чотирилапим, а й людям.
До речі, Діму, хлопця з ДЦП, Ганна таки підготувала до чемпіонату. Навіть попри те, що вони знаходилися в різних країнах. На чемпіонаті Діма і його тренерка були разом. Він зміг підняти омріяні 90 кг і отримати перше місце. Завдяки наполегливій роботі та вірі в те, що «Все має жити».
<add-big-frame>Режисери фільму — Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко. Оператори — Тетяна Дородніцина й Іван Селістран.<add-big-frame>
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
