Ексклюзив
20
хв

Краків побачив, що Адам Міцкевич писав про російсько-українську війну

У виставі «Дзяди» польської режисерки Маї Клечевської, яку показали в рамках фестивалю Boska Komedia, глядач разом з українськими акторами проходить полон, сперечається з Богом та потрапляє на Каннську вечірку

Ольга Пакош

Часи змінюються, ворог — той самий. Фото організаторів фестивалю Bosko Komedia

No items found.

Смілива й контраверсійна вистава «Дзяди» Івано-франківського драмтеатру під режисурою Маї Клечевської вражає сучасним прочитанням. Вірші Адама Міцкевича з вуст військових звучать так само актуально, як і двісті років тому. І що з того, що це військові з Маріуполя, з Азовсталі, а не студенти з Вільно? Ворог в них той самий…

Зала без глядачів

Театр Маї Клечевської починається зі сцени... на якій сидять глядачі, тоді як актори грають в ямі під сценою. Позаду акторів — порожній театр. Вони закривавлені й брудні, змучені, з блукаючими поглядами. Вони — полонені.

Глядачі сидять на сцені й це символічно. Адже у цій війні бути просто спостерігачем не вийде. Фото організаторів фестивалю Bosko Komedia

З перших хвилин вистави, від перших нот увертюри, змішаних зі звуками сирени, тіло стискається, дихання робиться поверховим, і коли з'являється головний герой — Конрад (у виконанні Романа Луцького), напруга і страх стають головними емоціями перегляду. В цьому затамуванні й спостерігаєш за бранцями в камері. За їх розпачем, жалем, жартами й молитвами. За виявами агресії та болю. Вони — наші хлопці з Азовсталі й водночас студенти з Вільно — переконанні у своєму праві бути вільними й не розуміють, чому потрапили сюди і що на них чекає.

Глядачі на сцені бачать екран, на який з двох ракурсів транслюється все, що відбувається в ямі-камері. Ця багатовимірність дає глядачеві відчуття присутності поруч з бранцями. На кожне слово, кожний рух полонених тіло відгукується знову й знов. Дихати стає все важче. Але «втекти» можна — для цього достатньо перевести погляд з екрану на яму під сценою. Можна видихнути. Чи не на такий ефект сподівалася режисерка Мая Клечевська, визнана новаторка польського театру?

Дати глядачеві можливість одночасно зануритись у біль і дистанціюватись від нього, коли він стає нестерпним. Оце жонглювання болем і співчуттям супроводжує глядача всю виставу. Спершу глядача зносить у провалля фізичної слабкості й беззахисності без можливості втекти, а потім милосердно викидає на землю, торкнувшись якої можна зупинити панічну атаку.

Монолог Конрада у виконанні українського актора Романа Луцького справив враження як на українську, так і на польську аудиторію. Фото організаторів фестивалю Bosko Komedia

Війна має багато облич, і полон є одним з найжахливіших. Тому сила духу полонених, але нескорених — це сила надлюдська, яка мала б викликати захоплення в самого Бога. До речі, його відсутність у цій війні, як вона показана в виставі, якась органічна, природна. Особливо це помітно у монолозі Конрада. Глядачі все ще на сцені поряд із головним героєм, куди з небес спускається Дух Конрада (Дмитро Лека, головний балетмейстер театру). І поки Конрад з’ясовує стосунки з Богом, з власною гординею, вболіваючи за свій народ і його віру, Дух танцює. Зворушлива й потужна імпровізація — з віршів, танцю, музики, під час якої часом відверто дратує пиха Конрада і його засліпленість, але танець його Духа в цій сцені — відчайдушний, зрілий, наповнений силою. Він доповнює те, чого бракує головному герою. В результаті складається цілісний образ справжнього героя війни. З його сумнівами і часом безсиллям, але й готовністю захищати нас в кожний момент свого життя. Мая Клечевська дала достатньо інструментів глядачеві, аби він не залишився байдужим ані до текстів Міцкевича, ані до російсько-української війни.

Марнославство, від якого не втекти

Одним з інструментів ворога в цій війні є релігія, і у сцені вигнання диявола режисерка майстерно використовує контекст давнього релігійного протистояння, а насправді — загарбницького примусу до віри. Глядач знову занурюється в атмосферу страху, безсилля перед злом і жорстокістю. Обряд вигнання над Конрадом проводить патріарх Кирило. Фанатична дрібна істота, яка сама служить дияволу, намагається «очистити» Конрада. Методи «очищення» — ті самі тортури, популярні з часів інквізиції та гестапо, про які розповідають наші військові та цивільні, звільнені з російського полону.

Напруга в залі сягає апогею, коли двоє ченців-помічників патріарха Кирила занурюють Конрада головою у відро з водою. Це й оніміння, й співчуття, й намагання роздивитися фрески православних церков, які служать екраном-тлом, на який можна перевести погляд з головного дійства. Глядач бачить біль, перебуваючи в його епіцентрі, і не може зійти зі сцени. Це символично, адже «від війни втекти неможливо».

За давньою традицією, росіяни «рятують» й «очищають», катуючи. Фото організаторів Bosko Komedia

Коли стихає музика і тіло Конрада залишається нерухомо лежати на сцені, з'являється Янгол. Він запрошує глядачів за собою. Не оговтавшись від побаченого, але нарешті видихнувши, глядачі  з полегшенням переходять до фойє театру. Де на них чекає черговий, заключний момент вистави — видіння Сенатора й вечірка в Варшавському салоні. Декорації, в яких глядач опиняється разом з акторами, дають зрозуміти, що це вечірка Каннського кінофестивалю, і люди на ній геть не хочуть чути про війну, але готові радо приймати все російське, хай воно навіть забризкане кров’ю. І нарешті глядач бачить так званих хороших руських. І його накриває хвиля огиди.

Ця емоція дуже легко зчитувалась у натовпі. Огида —  одна з найдавніших емоцій, яка дозволила людині вижити в прадавні часи, раптом об'єднує на виставі своїх. І коли польські глядачі посміхаються або з цікавістю придивляються до гри акторів, українці перезираються, забуваючи стерти зневагу з облич. Хочеться вибігти з театру або закричати «Припиніть!» Виявляється, дивитися на біль і співчувати легше, ніж стояти в натовпі, який плескає російському олігархові (до слова, натовп створюють не лише глядачі, а також актори, які  вдають селебрітіз). Навіть поява жінок, облитих червоною фарбою, котра символізує кров, не справляє особливого ефекту. Глядач вже занадто занурений у власні переживання... Лише поява Конрада, який іде боронити свою землю і якого Дух одягнув у бронежилет, повертає всіх до реальності.

Найважче — стояти у натовпі, який плескає росіянам. Фото організаторів Bosko Komedia

Фінальні оплески — це катарсис і подяка за одночасний сеанс психоаналізу й екзамену на людяність.

Кажуть, що краківський театральний глядач — найвибагливіший. А його визнання — найбажаніше. Якщо так, то нашим акторам вдалось отримати оце найбажаніше — захоплення глядача.

Хоча вистава «Дзяди» не отримала нагород фестивалю Boska Komedia, адже не брав участі в конкурсі, трупа Івано-Франківського театру єдина в повному складі вийшла на сцену під час вручення нагород. Щоб подякувати полякам за безпрецедентну допомогу українцям від початку повномасштабної війни з Росією. І нагадати, що війна не закінчилась, і театр — теж зброя, яка наближає нашу спільну перемогу.

No items found.
Театр
Війна в Україні
Польща
Культурна дипломатія

Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр, вистава, Марія Бруні, Познань, Україна

Дівчина одягнена в чорну сукню. Руки замкнені на лінії талії. Вона перевіряє квитки, скеровує гостей до зали. Волосся недбало зібране, в очах зосередженість, на вустах червона помада. Зачиняє двері і йде вздовж невеликої сцени. Чоловічий голос у записі нагадує глядачам про музейні правила: вимкнути телефон, не фотографувати, не торкатись експонатів. Дівчина проходить по лінолеуму, зникає за завісою, встановленою посередині. Змінює чорну просту сукню доглядачки музею на літню сукню в біло-блакитних тонах. Вбрання доповнюють високі кросівки, кольорова шапка з помпоном і спортивна куртка кінця вісімдесятих. Таку ж модель у «Дивних дивах» носить Седі Сінк. І тут усе починається. Дівчину на сцені звуть Рита. Вона відсуває штору і запрошує глядачів до приватного музею, де розігрує історії зі своїх стосунків зі Сташеком. 

Вистава «Зачинені кімнати» в Новому театру в Познані. Фото: Dawid Stube

Рита і Сташек познайомилися під час навчання живопису в Кракові. Рита — енергійна українка, яка з головою поринула в нове життя в Польщі. Сташек — онук відомого польського художника. Про такого зазвичай кажуть, що він приречений на славу. Після дипломного захисту вони поїхали до Києва і одружилися. Шлюб прагматичної дівчини і невгамовного хлопця розпався, але історія не дозволила парі розлучитися. У неспокійні місяці наприкінці 2021 року вони продовжували триматися разом, аж поки російські танки не застали їх на дачі в Ірпені. Тоді вони рушили до Кракова. Їх прийняв старий викладач, якого студенти називали Ван Гогом. Дозволив зупинитися у себе за опіку над собою та заборонив заглядати до інших кімнат просторого помешкання.

Замкнені разом з немічним старцем, Рита і Сташек чекають на смерть професора. Лише тоді вони успадкують квартиру і зможуть зазирнути в інші кімнати. Вони кружляють довкола ліжка Ван Гога по заздалегідь визначеній орбіті: завдають один одному болю і зраджують, як досвідчені вороги 

Рита і Сташек — головні герої п'єси «Зачинені кімнати», написаної і поставленої українською акторкою Марією Бруні, партнером якої на сцені є Томаш Мицан. Вистава щойно з'явилася в репертуарі Нового театру в Познані.

Всі міста Марії

Марія Бруні родом із Маріуполя. Дитинство провела на сході України у 1990-х роках. Зростала в мистецькій родині. Мама — відома місцева художниця. Тато відмовився від мрій про кар'єру співака заради хороших грошей на заводі, але все одно співає: на міських урочистостях і заводських святах. Марія закінчує музичну школу і теж думає про спів. Однак відкриває для себе іншу сцену. Відвідує акторську студію при Драматичному театрі в Маріуполі. Театр знаходиться поруч, вона вчиться акторській майстерності в студії, а після занять йде додому пішки.

В Україні школу закінчують раніше, ніж у Польщі. Марії виповнюється шістнадцять, і вона залишає промисловий Маріуполь на березі моря та вирушає до Києва в КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. Після закінчення навчання працює в театрах у Білій Церкві, Києві та Одесі. У вересні 2013 року народжує доньку.

Через два місяці починається Революція Гідності. Кияни протестують проти президента Віктора Януковича, який поступово перетворює країну на російський протекторат. На перші протести Марія виходить з донькою, загорнутою в хустку з написом «Я хочу жити у вільній країні»

Через кілька днів військові починають стріляти по демонстрантах. Марія з донькою виїжджають до Маріуполя. Тоді на сході України було безпечніше, ніж у столиці, хоча коли через кілька років війна набуде повномасштабного характеру, Маріуполь першим потрапить під російський вогонь.

Фото: з приватного архіву

Дитина росте, Марія повертається до роботи. Ставить на кіно і телебачення. Ходить на кастинги, починає заробляти гроші з реклам. З'являються головні ролі в кіно в Україні та за кордоном, кар'єра набирає обертів. 

Після першої сирени повітряної тривоги 24 лютого 2022 року Марія збирає речі. Разом із донькою та подругою Наташею, українською режисеркою, вони вирушають до Берліна. Марія знімалась в німецьких фільмах. Вона любить і розуміє місто, але не відчуває, що це добре місце для виховання дитини: з подивом і гнівом спостерігає за проросійською демонстрацією в центрі Берліна. Коли їй пропонують резиденцію в Новому театрі в Познані, вона погоджується. Оселяється в гостьовій кімнаті. Наташа їде далі на захід, робить проєкти в Австрії та Португалії, а через рік повертається в Україну.

Наша українка 

Зі свого вікна в театрі Марія бачить рекламний екран, який пульсує болісним світлом, і будинок, фасад якого змінюється кожні кілька тижнів. На ньому зображені найновіші серіали з онлайн-платформ, іноді розважальні програми за участю польських акторів, які заробляють на життя телебаченням. Театр міститься на вулиці Домбровського, в самому серці бетонного міста. Кімната швидко нагрівається; вже в перші дні весни Марія тікає з донькою до парку, щоб покататися на скейтборді.

Коли ввечері вона визирає з відчиненого вікна, то бачить два прапори над входом до театру: польський та український

На познанському сонці синій і жовтий швидко вигорають.

Марія записується на мовні курси для іноземців і в серпні переходить на польську. Вона все ще має легкий акцент і робить помилки у відмінюваннях та закінченнях дієслів. Її нові польські друзі повторюють, що це прекрасно, але Марія не хоче видавати себе за «нашу українку», якій досі належиться допомога і пільги. Після однієї з прем'єр вона отримує компліменти від старого познанського актора: «Не має значення, як ти говориш. Хочеться дивитися і слухати тебе». У новому сезоні на Марію чекає велике випробування: вона отримує роль у шекспірівській постановці відомого польського режисера. 

На Кінофестивалі в Одесі в 2021 році. Фото: з приватного архіву

З Шекспіром у неї давні незведені рахунки. В Україні вилетіла з постановки Шекспіра через непорозуміння з режисером. Марія відчуває, що той самий текст повертається до неї саме зараз, коли вона заново будує свою кар'єру. Репетиції тривають кілька тижнів, до прем'єри — місяць: відомий польський режисер викреслює Марію з акторського складу через її акцент. Така професія, — повторює собі.

Після відпусток починаються репетиції нових проєктів. Марія відкриває файл із текстом власної п'єси. Перекладає її польською і просить допомогти з редагуванням. Запрошує до співпраці колегу з театру, який допомагає в перформативному читанні п'єси. Постановочні ідеї Марії спрацьовують. Акторка отримує бюджет на підготовку повноцінної постановки. «Зачинені кімнати» дебютують на сцені в середині березня.

Дуже простий механізм

В понеділки актори не працюють. Вони залишаються в ліжках і відсипаються від сценічних стресів. У понеділок, 18 березня, Марія пізно снідає, довго п'є дві кави і дивиться у вікно на дикий горіх на подвір’ї. На вихідних відбулась прем’єра її першої п’єси. Донька в школі, надворі досить тепло. Перед Марією тиждень вихідних. Вона вже пів року не живе в театрі.

Край тротуару ростуть садибні гіацинти, пахнуть гостро і приємно. На сходах кав'ярні клієнти з кавою і цигарками. Перед алкомаркетом сусід з пивом. Відкривається місцева книгарня. Звідси недалеко до веганської кнайпи, де ми з Марією зупиняємось. Розпущене волосся, вільні штани в чорно-білу смужку, світлий топ і легка, строката, але модна сорочка, наче взята зі знімального майданчика молодіжного фільму про 90-ті. 

Вистава «Зачинені кімнати» в Новому театрі в Познані. Рекламні матеріали. Фото: Dawid Stube

— Коли ти почала писати «Зачинені кімнати»? 

—  Ще до війни.  У мене була якась тривога всередині. Я багато працювала, але перед самою війною випав вільний тиждень. Для мене тоді це було багато. Я залишилася в театрі в Одесі. Вже навіть не пригадую, чому не повернулась до Києва, до дитини. Подруга Наташа якраз прочитала мою п'єсу для підлітків — «Пригоди Синдбада». І сказала, що це класний матеріал, що мені варто написати щось для дорослої аудиторії. 

— І що ти?

— У мене не було теми. Щоб писати, я мушу мати тему. І Наташа підкинула ідею! Я не хочу про це говорити, але у мене була складна ситуація. Я була розлучена і працювала в Одесі, а коли повернулася до Києва, то жила з колишнім чоловіком. Наташа сказала: «Напиши п'єсу про двох людей, які не хочуть більше бути один з одним, але все ще живуть разом». Так і з'явилася тема: пара, яка доглядає за старим, хворим чоловіком, в очікуванні на помешкання після його смерті. Вже тоді я подумала, що головний герой буде поляком.

— А що привело його в Україну?

— Він приїхав вчитися. Обидвоє були художниками. У фінальній версії ситуація змінилася: це дівчина, яка приїжджає на навчання до Польщі і знайомиться у Кракові зі своїм майбутнім чоловіком.

— Кажеш, що це п'єса про... 

— На початку йшла мова суто про стосунки. Потім п'єса стала багатошаровою. Це вистава про дозрівання. Але можна сказати, що це також про дорослішання країн, Польщі та України, що через цих персонажів ми бачимо, як наші країни дозрівають разом, як вони вчаться брати на себе відповідальність. 

— Але це також п'єса про біженців. 

— Так! І про те, як люди переживають війну, про те, як вони вчаться відпускати, вчаться слухати себе і один одного. 

— Про те, що в кожному є зерно насильства?

— Також, також... Рита і Сташек мають багато насильства в собі. 

— Вони дозрівають не тільки до розлучення, але й просто стають дорослими.

— У цьому суть. Зустрічаються двоє дітей, які хочуть жити тут і зараз, бавитися і радіти.  А ти не можеш цього робити, якщо в тобі стільки болю.

— Їм вдається бавитись разом. Там багато жартів і насмішок.

— Несмішна забава на одну дію. Цей підзаголовок народився вже під час репетицій.

— Але ці забави жахливі. Їх нічого не об'єднує, окрім почуття гумору. Якщо вони і мають проводити час разом, то тільки для того, щоб посміятися.

— Це безпечний простір для них. Я думаю, що це дуже простий механізм. Рита і Сташек познайомилися в універі. Під час репетицій я розповідала, що вони разом обкурювались, бавились, малювали, і так пролетіло 15 років. Вони не зростали в цих стосунках.

— Вони не зростали, і стосунки не зростали.

— Так...

Вдома в Познані. Фото: з приватного архіву

П'ятнадцять банок журека

На прем'єрі «Зачинених кімнат» я сиджу в залі з двома подругами Марії: журналісткою з Києва і акторкою з Одеси. Перша влаштовує своє життя в Познані, друга працює в театрі в Бидгощі. Українки живо реагують всю виставу. Вони голосно сміються, коли актори висміюють польські претензії на порятунок окупованої України. Польська публіка реагує стримано. Вони дивляться і слухають, але мовчать. Сміються в інших моментах.

— Поговорімо про політику. У виставі є чудова політична сцена. Рита і Сташек жартують про імпотенцію президентів Польщі та України. Поляки, напевно, понятття не мають, як українці сприймають політику. Для нас Зеленський — титан, для багатьох із вас — невмілий політик.

— Так. Знаєш... Я думаю, що я настільки не з цього світу, що сама не розумію всіх нюансів. Суспільство в Україні стало багатошаровим. Стільки соціальних груп з'явилося... Одні користуються з допомоги в багатих країнах і нічого не роблять, інші хапаються за будь-яку роботу в Польщі і тяжко працюють, а треті залишаються в Україні, бо їм краще під обстрілами, але вдома. І взагалі, щоб зрозуміти Україну, потрібно відчувати самоіронію.

— Українці більш саркастичніші, ніж поляки? — Дуже саркастичні. Ми стібучі. І до себе, і до інших.

— На прем'єрі я сидів з твоїми подругами з України. Вони сміялися в тих моментах, коли поляки ніяковіли.

— Рита каже Сташеку, що він, як і кожен європеєць, має слабкість до великої російської культури. Це жарт про європейців, але також і про нас. Ми самі мали слабкість до цієї культури протягом багатьох років і, на жаль, дехто досі має. Це вплив пропаганди. Важко звільнитися від цього за 5 років. Важко виздоровіти.

— А що було найскладнішим у роботі над виставою?

— Страх, що це буде незрозумілим і непотрібним. Я також боялася, якщо чесно, що поляки образяться, що я занадто гостро жартую, але, на щастя, є іронічні сцени не лише стосовно поляків, а й українців. 

— А не боялась за реакцію українців?

— Знаєш, зараз така мода — з усіх робити зрадників. З одного боку, я могла би стати зрадницею для українців. Сьогодні достатньо написати щось у фейсбуці, і хтось це прокоментує: «Легко тобі з Польщі про це писати!». З іншого боку, поляки можуть сказати: «Яка невдячна. Сидиш у нас і ще й іронізуєш». Я боялася за сцену, в якій Рита згадує свій перший Великдень після війни: «Я повернулася з п'ятнадцятьма банками журека і без пропозиції роботи».

Вистава «Зачинені кімнати» в Новому театру в Познані. Фото: Dawid Stube

— Але я запитую про професійну частину. Чи важко поєднувати роботу авторки, режисерки та акторки?

— Після цього всього вже думаю, що не складно. Мене запитували про цей потрійний виклик. У мене був один страх: буває, що актори роблять погані вистави. Проєкт починався з яскравого читання, і ніхто за мене цього не зробив би. Я кажу, як Рита: «Ніхто, окрім мене, не подбав би про це».

— Коли Рита це говорить?

— У монолозі про смерть батька. Коли вона сама кладе подарунки під ялинку. Ніхто не подбав би про це за мене — тобто Рита робить це, тому що так треба. Я почала це робити, бо вона моя дитина. Я хотіла сама цим займатися. Тим більше, що я мала досвід режисури та написання сценаріїв. Пьотр Крущиньський запропонував мені стати режисеркою, підтримував мене, дивився збоку і давав поради. Це рідкість, коли хтось довіряє чужій дівчині, яку знає 2 роки. У Новому театрі я лише з 2022 року. 

— Любиш роботу. 

— Я вважаю, що праця не може бути легкою. Не люблю, коли мене запитують, що було складним у тому чи іншому проєкті

— Я маю на увазі виклик у ремеслі. 

— Знаєш... Життя — це виклик. Ти виходиш з дому вранці, і це вже виклик.

— А потім відкриваєш календар із золотими думками Пауло Коельо.

— Не тільки українці стібучі! 

Туга і насильство

Рита і Сташек запрошують глядачів до музею, де розігрують радісні та моторошні сцени старого кохання. Вони сперечаються про авторство роману, який опублікував Сташек: Рита знущається над колишнім чоловіком, який згодом доходить до ґвалту. Герої годують старого професора. Потім Рита розповідає про своє дитинство. Вона згадує свою матір, море і кінець літа в Маріуполі.

— Рита сумує за Маріуполем. Чи подобалося їй це місто?

— Та годі тобі! Думаю, що ні. Маріуполь був для неї занадто сірим, занадто нудним. Це не туга за містом, а ностальгія за дитинством і справжніми емоціями, про які чесно собі говорила. Потім вона стала дорослою і, як багато хто з нас, почала брехати собі: що щаслива у стосунках, що живе повним життям.

Так часто буває. Ми потрапляємо у якийсь вир і не є щасливими, але для того, щоб почуватися добре, ми брешемо собі

— Рита насправді гарно пише?

— Гадаю, що так. Але я не знаю... Рита любить писати. Вона дуже щаслива і яскрава людина.

— У ній багато життєвої енергії.

— Так, вона може взятися за щось і зробити це.

— А Сташек буде гамлетизувати.

— Так, але Сташек більш здібний. Я закладала, що він геній, але неясно, чи стане він відомим і чи досягне успіху.

— Після сцени зґвалтування герої не розходяться. Чому Рита залишилася зі Сташеком? 

Вистава «Зачинені кімнати» в Новому театру в Познані. Фото: Dawid Stube

— Тому що Рита довгий час була дуже жорстокою по відношенню до Сташека. Десь у глибині душі вона відчувала себе погано через це. Коли ти дозволяєш собі бути жорстоким — фізично чи психічно — це заходить далі.

— Як мужчину, Рита стерла його в порох. Є момент, коли Рита вивозить Сташека зі сцени на троні з унітазу. Це приниження.

— Так, думаю, Рита це розуміє і дуже себе за це не любить. Коли це відбувається, Рита відчуває, що карає сама себе руками Сташека. Ось чому їм так добре. До пори до часу.

— Цю сцену приниження Сташека по-різному сприймають…

— Жінки і чоловіки.

— Як на це дивляться чоловіки і як на це дивляться жінки?

— Дуже смішно: хлопці приходять і кажуть, що Рита жахлива, але мовчать про сцену зґвалтування. 

— Вони що, не розуміють, що там зображене зґвалтування?

— Ні, справа не в цьому. Вони просто не говорять про це, тому що про такі речі не можна говорити.

— Зґвалтування — це щось погане. Що ще вони мають говорити?

— Так, але дівчата після цієї сцени з приниженням Сташека кажуть: «Я її розумію. Я розумію, чому вона так говорить».

— Чому Рита так говорить про Сташека?

— Тому що він дуже складна людина. Він мучить її все життя.

— А він її мучить?

— Звісно!

— А чим?

— Я думаю, що він втомлює її своїм небажанням жити. Він тягне її вниз

— Думаєш, це поширений досвід серед жінок?

— Я бачу такі приклади в житті, але це не означає, що він поганий, а вона хороша. Це означає, що вони погано підходять один одному. Такими найчастіше бувають перші стосунки.

На знімальному майданчику серіалу «Суїцид» Гаральда Франкліна. Київ, 2021. Фото: прес-матеріали

Історії зсередини

«Зачинені кімнати» мають виразну структуру. Окремі ігри та забави переривають монологи персонажів. У першому Рита розповідає про світло і тінь, які ховаються у Сташеку. У другому вона переосмислює міф про Медузу, прекрасну жінку, перетворену Афіною на чудовисько в покарання за те, що вона наблизилася до Посейдона в храмі грецької богині. Рита нагадує, що Медуза насправді була жертвою зґвалтування. Сцена загострює гірку правду: «Афіна прокляла Медузу за те, що вона спокусила Посейдона». Третій монолог — це історія про таємничу рибу, яка живе на дні океану.

— Звідки ти взяла історії, які розповідає Рита?

— Зсередини. Перший монолог — про те, як добре їм було. З нього вийшла історія про вдалий секс пари, яка щойно познайомилася.

— Це була історія про секс? Я думав, що Рита вже розповідала про тінь, яка народжувалася у Сташека.

— Так. І це якраз те, що заводило Риту, коли вона була молодшою. Ця руйнівна сила Сташека. З іншого боку, друга історія з'явилася з лекції про міф про Медузу, на яку я колись натрапила. Згідно з цією інтерпретацією, Медуза була просто зґвалтована Посейдоном, а потім проклята.

— За те, що спокусила чоловіка.

— І за те, що він зґвалтував її в храмі Афіни. Монстр породив насильство. Драматургічно це чудова історія, майже голлівудська. У нас є наративна дуга: ми розуміємо, звідки з'явилася Медуза. Кожен монстр є результатом певних факторів. Це дитинство, суспільство, середовище. Але потім Рита розповідає історію про рибку. Це моя улюблена!

— Ще одна історія про море.

— Рита постійно говорить про море. Я почала шукати у Вікіпедії інформацію про дивних риб. І знайшла.

— Знайшла макропінну мікростому. Що тобі в ній сподобалось?

— Я — візуал. Для мене це красива риба. Красива і дуже дивна. Інопланетянка.

— Macropinna microstoma є прозорою. Рита теж стає прозорою для себе самої?

— З одного боку, прозора людина - це людина без шкіри. Це оголений нерв. Але з іншого боку, Рита зробила себе прозорою, або зрозумілою, для себе і для інших.

— Рита нарешті побачила, що у неї всередині, вона нарешті подорослішала?

— У цьому й суть. Ось до чого веде ця сцена.

Фантазія про дуальність предметів

Вистава триває дев'яносто хвилин на малій і камерній сцені. Танець акторів перетворюється на боксерський поєдинок. Декорації — пральна машина, туалет і ліжко — виконують подвійну роль. Лійка для душу перетворюється на мікрофон, ліжко — на ванну, туалет — на телефонну будку. Мінливість і подвійність керують світом Рити і Сташека.

— Чи не забагато ви туди втулили? Чи не губиться в цьому глядач?

— Я не знаю! Я мушу тебе запитати. Що ти подумав, коли я вперше прочитала тобі «Зачинені кімнати»?

— Що вони дуже токсичні. Можливо, вони не поводяться так у реальному житті, але вони діють один на одного як речовини, що вивільняють потужні токсини в хімічній реакції.

— Вони виявляють одне в одному найгірше. Сташек був би щасливий з іншою. Життя з Ритою для нього — це атомна бомба сповільненої дії.

— У мене таке відчуття, що кожен з них дає собі дозвіл робити боляче іншому.

— Коли мене запитують, хто з них жахливіший, я не знаю, що відповісти. Вони обидвоє такі.

— Звідси виникає співчуття у глядача?

— Співчуття виникає з того, що справа не в національності, не в гендері, не у віці, а просто в цій токсичності.

— Закритий простір загострює це ще більше.

— Спочатку я хотіла холодного середовища, маленьку холодну кімнату з ванною посередині, а потім Пьотр Крущиньський, який відповідав за сценографію, запропонував, щоб герої сиділи у ванній. Так почалася ціла серія фантазій на тему дуальності об'єктів. Сценографія раптом стала дуже умовною. Пральна машина "Frania" також працює як друкарська машинка. Я придумала, що лійка для душу стає мікрофоном. Емальована миска перетворюється на адаптер. Я хотіла, щоб декорації в якийсь момент ставали затишними і викликали у глядача ностальгію.

Коли питають мене: «Для кого «Зачинені кімнати»?», я думаю, що для всіх, але особливо для міленіалів. Все тут нагадує дитинство. Від цього стає дуже світло. Навіть сукня Рити нагадує такий фартух, який носили наші бабусі — чи то в Польщі, чи в Україні

— Вся індустрія розваг заробляє на цьому гроші.

— Ностальгія працює.

— То ти ловиш міленіалів?

— Ловлю. Звичайно, я ловлю, тому що знаю, як це робити. Я сама така. Я люблю музику та моду дев'яностих. Це діє на нас. І я справді вважаю, що це був чудовий час у культурі.

На знімальному майданчику. Київ, 2021. Фото: з приватного архіву

Фаталістка у польському театрі

«Зачинені кімнати» — це досвід подружжя, яке тікає від війни, що все ще триває і якраз входить у критичний момент. Сама Рита намагається художньо осмислити свою долю: вона пише роман про перші місяці війни в Україні і ставить вголос питання про цінність мистецтва, зробленого зопалу, без часової дистанції. Вона ділиться своїми сумнівами не лише зі Сташеком, але й з глядачами.

— Вистава отримала неабиякий розголос, і не лише в місцевих ЗМІ. Про що тебе запитують польські журналісти?

— Чого не вистачає польському театру.

— І що ти відповідаєш?

— Думаю, що нічого йому не бракує. Польський театр, як і кожен з нас, має все, що хоче мати в даний момент. Ти знаєш, що я фаталістка. Якщо щось має статися, то це станеться. Зараз у польському театрі є і наше мистецтво, тож, можливо, йому цього трохи бракувало. Я вважаю, що в театрі, не тільки в польському, але й в українському, ставлять забагато політичних п'єс.

— Безстрашних, полемічних, але водночас герметичних, зрозумілих лише певному середовищі.

— Так. Я не бачу в театрі кохання, в тому числі між чоловіком і жінкою. Я гетеросексуальна жінка і не знаходжу на сцені того, що мене зачіпає, хоча, можливо, зараз я говорю олдскульно. Я хотіла зробити виставу, в якій кожен впізнає себе. Я не маю на увазі гендер чи орієнтацію, а те, що є спільним для всіх — вразливість.

— А як це — робити п'єсу про війну під час війни?

— Це жахливо.

Два роки я свідомо відмовлялася від проєктів про українських біженців. Я не знаю, як про це говорити

Тепер треба знімати документальне кіно. Можливо, хтось зможе гарно подати це в кіно, я поки що — ні.

— Якщо я правильно зрозумів твою виставу, то ти не говориш про війну....

— Я не говорю про неї.

— Просто про розмови про війну. Я думаю, що це єдиний спосіб говорити про неї зараз.

— Можна діяти на цьому рівні, або робити документальне кіно — як Мстислав у «20 днях у Маріуполі», за який отримав «Оскара». Але знаєш, можливо, комусь це вдасться. Польський режисер щойно зняв фільм «Люди».

— Мацей Сьлесіцький, прем'єра в жовтні. Це фільм про початок повномасштабної війни очима п'яти жінок.

— Кажуть, що добрий. Подивимось! 

— А знаєш, що зняв Сьлесіцький?

— Кажи!

— «Сару».

— Справді? Бачиш, що нема випадковостей!

— «Сару» дивилась на українському телебаченні в 1990-х роках.

— Як звати того актора?

— Боґуслав Лінда.

— Точно! У тому сірому пальто і чорній футболці — це був мій перший краш! 

— Гадаю, тут немає жодних випадковостей, адже ми разом дивилися «Сару» буквально кілька днів тому. Ця історія все ще на тебе діє?

— Ну, ні.

— Але у Лінди і Влодарчик в квартирі є ванна, як у Сташека і Рити....

— Тож радій, що мені не спало на думку взяти сцену з велосипедом з фільму.

Кадр з фільму «Сторонній» Дмитра Томашпольського. Фото: прес-матеріали

Це не моє життя

«Зачинені кімнати» створюються поетапно. Від першої ідеї до прем'єри минає кілька років. За цей час життя Марії змінюється на 180 градусів, а текст перекладається з української на польську.

— Як перекладається власний текст іноземною мовою?

— Під час спільної роботи над редагуванням польської версії текст зазвучав так гарно. Я тішилася, як дитина. Пам'ятаєш, як я з нетерпінням чекала тих моментів, коли ми вечорами сиділи за столом і редагували мій переклад. Це було так цікаво для мене: бачити, як з мого твору виходить щось інше, але при цьому він залишається тим самим.

— Польська мова твердіша для українського вуха?

— Твердіша і рішучіща. Швидша і менш поетична. Діє сильніше. Це як удар по голові — не знаю, як це пояснити, але це те, що я відчуваю. Текст став...

— Сильнішим?

— Гадаю, що так. Але ми цього ще не знаємо.

Треба зіграти в Україні. Я дуже хочу це зробити. Поїхати і зробити це з українськими акторами, побачити, як мою роль грає інша акторка. В мене нема ревнощів до Рити і Сташека. Нехай ця історія живе далі

Також скажу, що мені подобається працювати в колективі. У «Зачинених кімнатах» хороша команда. Натрапити на людей, які хочуть працювати — це велика удача. На початку я віднесла текст Пьотру Крущиньському. У той час я була на резиденції і мала підготувати проєкт. Пьотр взяв на себе сценографію. Було смішно, коли директор театру приходив на репетиції зі шматками лінолеуму і казав: «Марисю, я знаю, що ти дуже чутлива до кольорів. Будь ласка, вибери для відтінок підлоги для вистави». Кумедно і дуже мило.

— Під час резиденції ти допрацювала п'єсу, дала їй життя. 

— Я не люблю, коли у мене щось лежить у шухляді. 

— Так, навіть мої книжки віддаєш в антикварну крамницю!

— Саме так! Але зараз я хочу запитати тебе про одну річ. Ти знав, що п'єса була написана під впливом мого колишнього шлюбу. Як тобі працювалось з цим текстом? Це не було дивно?

— Ні...

— Розумієш. Ця історія має стільки етапів... Натхненням є мої попередні стосунки, але я не сприймаю Риту і Сташека саме так.

— Історія відійшла від оригіналу.

— Звісно, що так. «Рита і Сташек» — це зовсім не моє життя. 

Марія Бруні з донькою на відпочинку. Фото: з приватного архіву

Це мій театр

Прем'єра вистави «Зачинені кімнати» відбулась в суботу, 16 березня. У четвер і п'ятницю актори грають дві репетиції, відкриті для працівників театру. Актори не люблять цих перших показів. Виступати перед колегами по цеху з невідіграним матеріалом — це великий стрес, до якого додається ще й передчуття справжньої прем'єри. Марія досить впевнена у своїх постановочних ідеях, але хвилюється за емоції. Чи вдасться вдихнути життя в Риту?

— Про що ти думала напередодні прем'єри?

— Я встала в суботу і переживала за свою польську, але перед сніданком заглянула у Facebook. Тоді я зрозуміла, що 16 березня — річниця знищення мого театру в Маріуполі

— 16 березня 2022 року російські окупанти розбомбили драматичний театр з написом «Діти».

— Там ховалися сім'ї з дітьми. Загинуло більше трьохсот людей.

— Ти писала Пьотру.

— Я попросила його згадати про річницю одразу після вистави. Я б не змогла цього зробити.

— Це момент після прем'єри, коли актори, режисер і вся команда дякують один одному за спільну роботу.

— Пьотр влучно сказав про маріупольський театр. У такий момент слова потрібні, але їх недостатньо. Нехай говорять факти.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Мистецтво відпускати

Єнджей Павліцький

Стрічку «Я, Побєда и Берлін» можна переглянути українською мовою з польськими субтитрами в 11 польських містах. Це перший повноцінний прокат українського фільму в Польщі. Події відбуваються в 90-ті роки, головний герой — музикант Кузьма. За три дні до свого концерту він з приятелем вирушає до Берліна на старій «Побєді», аби продати її там і придбати «мерс». Далі сюжет розвивається у стилі якісного роуд-муві: на своєму шляху герої долають перепони й у процесі подорожі змінюються.

Sestry поспілкувалися на прем'єрі у Кракові з режисеркою цієї чудової стрічки Ольгою Ряшиною.

Показ «Я, Побєда і Берлін» у Кракові. Фото Ксенії Мінчук

Про перепони під час зйомок

— Ми були знайомі з Андрієм, товаришували сім’ями. Його смерть стала страшною трагедією. Коли мені запропонували працювати над цим фільмом, я не вагалася. Але знала, що буде важко, — розповідає режисерка Ольга Ряшина.

— Складнощів було чимало. Я почала роботу над фільмом «Я, Побєда і Берлін» у 2019 році. Зйомки мали розпочатися навесні 2020 року. Але тут ковід. Через який зйомки довелося відкласти на пів року.

Спочатку планували знімати фільм повноцінно у форматі роуд-муві. Тобто поїхати зі Львова до Берліна на «Побєді» і вести зйомки в дорозі. Але через ковідні обмеження змушені були змінити тактику. І 90% фільму зняли в Україні. Зробили виїзд тільки до Берліна в 2021. Ковідний фактор виявився найскладнішим у створенні фільму.

Пам'ятаю перший знімальний день. Це був день народження Андрія, 17 серпня. Усі прогнози погоди обіцяли, що буде дощ, гроза, хмари. А нам потрібно було сонце, бо знімали ранній ранок і репетицію Андрія з хлопцями на даху. Ми довго вагалися. Я сказала, що будемо знімати в будь-якому разі, бо це так символічно — почати роботу над фільмом про Андрія в його день народження.

О другій ночі ми приїхали на локацію. Все виставили. А о 5 ранку хмари почали розходитися.

І тільки ми почали знімати, вийшло сонце. Я тоді сказала: «Чи це не магія? Чи нам не допомагає хтось там на горі?»

«Побєда» з характером

Автівка «Побєда» виявилась норовливою дівчинкою. Прям як у книзі. У неї свій характер і вона — справжній персонаж. Їхала, коли хотіла. Стояла, коли цього не хотіли ми. Нам доводилося весь час під неї підлаштовуватися. Актор Іван Бліндар, який зіграв Кузьму, дуже любить говорити, що з машиною не було жодних проблем. І ми всі від цих слів хіхкаємо, бо він завжди сидів всередині, поки автівку ззаду пхало шестеро людей. Цю «Побєду» ми вирішили продати на аукціоні. І всі виручені гроші передати армії.

Кадр з фільму «Я, Побєда і Берлін»

Весь процес роботи над фільмом контролювала його дружина Світлана. На кожному етапі ми з нею звірялися, щоб у фільмі був переданий справжній дух Кузьми. Кожен пам’ятає Андрія по-своєму. Але для мене першоджерело — це Світлана.

Вона читала сценарій, багато спілкувалася зі мною, з Іваном, який грав Кузьму. Розповідала про Андрія і про те, як вони жили в ті роки, які описані в книжці.

Коли родина Андрія подивилися фільм, всі плакали. І сказали, що це дійсно той настрій і позитив, який ніс Андрій по життю. Думаю, нам вдалося. До речі, я їй тільки сьогодні писала, що презентуємо картину в Кракові і тут повний солдаут. Вона щаслива.  

«Музика до фільму— це окрема історія»

Ми зробили 16 треків. Вони були спеціально написані для фільму. Вперше в історії сучасного українського кіно було випущено альбом саундтреків до фільму. Такого ще ніхто не робив. Під час зйомки ми слухали ці пісні. І оригінали від Кузьми, звичайно, теж.

Я дуже люблю використовувати музику під час зйомок. Бо так простіше налаштувати команду на потрібний настрій. Усі одразу розуміють темп, ритм, настрій.

Кадр з фільму «Я, Побєда і Берлін»

Під час війни ми вже нічого не знімали. Фільм мав вийти на екрани у березні 2022 року. Але почалася велика війна. Стало не до того. Ми думали зробити прем’єру після нашої перемоги. Але в якийсь момент зрозуміли, що перемога буде, але невідомо коли. Для фільму це досить чуттєво. Він не може лежати в довгому ящику. Тому ми прийняли рішення випускати.

Основним поштовхом для релізу був закритий показ «Я, Побєда і Берлін» для військових. Після завершення фільму хлопці та дівчата довго аплодували стоячи. І сказали, що після перегляду фільму хочеться дихати глибше та продовжувати жити. Вони отримали частинку тепла та світла нашого колишнього спокійного життя. А їм цього зараз дуже бракує. Ми подумали, що якщо у них така реакція, тоді наше кіно таки на часі.

І ми бачимо зараз, що дійсно влучили у ціль — фільм на часі. Він дуже світлий. Хтось мені сказав, що стрічка ніби обіймає з екрану. Ці обійми дуже важливі всім українцям, яким довелося виїхати через війну.

20
хв

«Ми бачимо, що влучили в ціль — наш фільм точно на часі», — режисерка стрічки «Я, Побєда і Берлін» Ольга Ряшина

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Верещук про гуманітарну ситуацію в Харкові: у разі потреби будемо просити Польщу про допомогу

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

Бойова медикиня Настя «Гайка»: «Кожну годину хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Тому і воюю»

Ексклюзив
20
хв

У Польщі зріс рівень дезінформації про уряд та європейські вибори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress