На початку ХХ століття новопостала Українська Народна Республіка потребувала сміливих і розумних представників у світі, аби довести свою здатність як міжнародного гравця, досягти визнання УНР як незалежної держави, розповісти правду українців про їхню боротьбу з більшовиками, протистояти вигадкам російської пропаганди.
— Не лише представників, але й представниць, — розповідає голова Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин, доктор історичних наук, професорка Ірина Матяш. — Досліджуючи історію української дипломатії, я не раз переконувалась, що в середовищі міністерства закордонних справ чи закордонних місій були помітними й жінки.
«В 1917–1919 в українських містах працювали іноземні представництва понад тридцяти країн»
Ольга Пакош: Ви презентували в Кракові дві свої наукові праці — «Жіноче обличчя української дипломатії. Нариси. Спогади. Інтерв’ю» та «Спільні місця пам'яті України та Польщі. Офіційна і культурна дипломатія». Як почалося ваше зацікавлення жінками у сфері дипломатії?
Ірина Матяш: Це зацікавлення виникло, бо я тривалий час досліджую історію дипломатичної і консульської служби. До того ж маю честь очолювати Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. Від 2017 (рік століття української дипломатичної служби) до 2021 року нам вдалося реалізували під патронатом МЗС України науково-просвітницький проєкт «Століття української дипломатії», провести молодіжні зустрічі «Європейські цінності і культурна дипломатія» за сприяння Фонду Ганнса Зайделя в Україні, розпочати незадовго до широкомасштабного вторгнення проєкт «Україна – світ: 30 (104)».
Але дослідження історії української дипломатії почалося ще раніше, коли я була директором Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства.
У зв’язку з підготовкою відзначення 90-ї річниці української дипломатичної служби ми організували виставку архівних документів і показали іноземним послам у Києві оригінали, які засвідчували перебування дипломатичних представників їхніх країн у Києві в 1918–1919 років. Відтоді ця тема не відпускала.
Не всі знали про те, що Українська Народна Республіка і Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського мали офіційні контакти з багатьма країнами, а також те, що упродовж 1917–1919 років в українських містах працювали іноземні представництва понад тридцяти країн.
Україна також скерувала свої посольства і надзвичайні дипломатичні місії до різних країн. Перші місії УНР виїхали до країн-підписантів Берестейського мирного договору вже за часів Центральної Ради. Під час Гетьманату було засновано посольства в Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, а також в Швейцарії та Фінляндії, з'явились місії в Румунії та Скандинавських державах, було призначено представників при Кубанському та при Уряді Всевеликого Війська Донського.
Найбільшу кількість дипмісій відрядила Директорія УНР
Упродовж грудня 1918 – січня 1919 з метою донесення до світової спільноти правди про Україну та її боротьбу за незалежність виїхали дипмісії до Бельгії, Великої Британії, Греції, Данії, Естонії, Італії, Латвії, Польщі, Румунії, Святого Престолу, США, Угорщини, Чехословаччини, Швеції, Швейцарії, на Кавказ.
Завдання домогтися визнання незалежності УНР державами-учасниками Паризької мирної конференції, виводу з української території іноземних військ, забезпечення допомоги в боротьбі з більшовиками дістала делегація до Парижу, а на підтримку їй була вислана пісенна місія Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця.
Дипломатична боротьба за визнання європейськими країнами незалежності України тривала до 1926 року
Аж до припинення функціонування останньої надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині в 1924 році та формального закриття Посольства УНР у Швейцарії в 1926.
Натомість росіяни постійно намагалися показати, що в Україні тоді не існувало дипломатії, що вона не мала жодних міжнародних контактів. У такий спосіб російські науковці намагалися заперечувати державність України, до речі, як і інших країн, які мали нещастя входити до складу Радянського союзу.
Наш проєкт «Століття української дипломатії» мав на меті вшанування українських дипломатів доби Української революції 1917–1921 років, проведення науково-просвітницьких заходів, а також спростування російських тез про неспроможність української дипломатичної служби як державного інституту.
У другому проєкті «Україна – Світ 30 (104): офіційна і культурна дипломатія» ми хотіли показати, що українська дипломатія виникла не після відновлення державної незалежності України, а століття тому. Нам було важливо зберігати цей історичний зв’язок, плекати інституційну пам’ять. Ми записали інтерв’ю з першими послами незалежної України початку 1990-х, які передали на зберігання до Центрального державного архіву аудіовізуальних і електронних документів.
Досліджуючи тисячі аркушів архівних документів для документальних виставок і монографій, я завжди підсвідомо шукала імена жінок. Намагалася знайти відповідь на питання: хто була перша жінка в українській дипломатичній службі? Чи допускали жінок до керівних посад? Перед якими викликами поставали дружини дипломатів? Як склалися їхні долі? Так народився задум показати роль жінки в дипломатії через постаті кар’єрних дипломаток і дружин дипломатів, бо дружини — теж потужна сила в дипломатії. Так народився проєкт товариства «Жіноче обличчя української дипломатії».
Репресії проти українських дипломаток
— Це і надихнуло вас зосередитись на постатях жінок?
— Швидше спонукало до архівних пошуків, оскільки інформація про працю жінок на дипломатичних посадах досить розпорошена, а спогади містять багато неточностей і суб’єктивних оцінок.
Якщо говорити про початки української дипломатії, то це створення 22 грудня 1917 року Генерального секретаріату міжнародних справ. Тут працювали переважно молоді чоловіки, середній вік високопосадовців складав близько 30 років. Наприклад, першому міністру закордонних справ Олександру Шульгину на час призначення на посаду було 28 років.
Першою жінкою на керівній посаді в міністерстві закордонних справ стала Надія Суровцова. Вона опинилася в дипломатичній службі випадково, але не лише першою серед жінок очолила структурний підрозділ міністерства, але й стала першим речником МЗС, почала застосувати інструменти, які зараз добре працюють у публічній дипломатії: приготувала виставку українських вишивок і бібліотеку українських книжок для дипмісії на Паризькій мирній конференції, а згодом використовувала благодійні концерти та покази української моди для збирання коштів на підтримку голодуючих в Україні.
До речі, в Польщі подібну посаду обіймала Казимира Іллакович, котра була видатною письменницею, поеткою, перекладачкою, дипломатом і особистим секретарем маршалка Юзефа Пілсудського.
А щодо натхнення — то це Катерина Грушевська. Донька видатного історика і голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського, дослідниця українських народних дум і міфології народів світу, наймолодша членкиня Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, редакторка журналу «Первісне громадянство», етнологиня, знищена тоталітарним радянським режимом. Катерина стала однією з моїх головних героїнь, спонукала мене звернути особливу увагу на постаті жінок у дипломатії.
До речі, в діяльності її мами — Марії Грушевської як дружини першої особи держави (Михайло Грушевський був головою парламенту, посади президента тоді не було) можна помітити зародження елементів публічної дипломатії першої леді. За спогадами сучасників, Грушевська намагалася відповідати своєму статусу також у стилі одягу. Вона стежила за модою і мала відповідний гардероб із вбранням «вечірнього», «візитового», «прогулянкового», «народного» стилів для участі в різних культурно-громадських акціях, вечорницях, ділових зустрічах. Використання для участі в публічних заходах вишиванок як популяризацію національного одягу можна вважати елементом модної дипломатії.
— Повертаючись до Надії Суровцової, що саме вас зачепило в її історії?
— Її історія сповнена неочікуваних поворотів долі. У січні 1919 року Надія Суровцова дістала відрядження до Парижу як секретар інформаційного бюро делегації УНР для участі в Мирній конференції. Передбачалося функціонування української бібліотеки чи принаймні полиці українських книжок. У складі делегації був також очільник Української телеграфної агенції Дмитро Донцов, перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин.
Однак більшій частині членів делегації не вдалося дістатися Парижа.
Повернутися до Києва теж не було можливості, бо на початку лютого 1919 року більшовики захопили місто. Чимало українських дипломатів залишились за кордоном. Надія переїхала до Відня. Вона вільно володіла французькою та німецькою мовами, спершу вчилась у Віденському університеті, захистила дисертацію про Богдана Хмельницького та українську державну ідею.
Невдовзі у Відні з'явилося дипломатичне представництво радянської України, яке очолював Юрій Коцюбинський. Серед завдань таких представництв була протидія дипломатичним місіям УНР, які ще продовжували свою діяльність у деяких країнах. Суровцова, довірившись Коцюбинському, стала співпрацювати з радянськими дипломатами, брала участь у різних заходах, організованих ними, і почала змінювати свої переконання, цікавитися комуністичним рухом. Навесні 1925 року Надія повернулась до Харкова. Вона була сповнена надій, але незабаром її репресували й вислали до сталінських таборів. Вже на засланні вона усвідомила, як трагічно помилилась і яким злом насправді була радянська пропаганда. Їй довелося пройти всі кола пекла ГУЛАГу.
Після звільнення і реабілітації Надія Суровцова повернулась до Умані, займалась громадською діяльністю, писала літературні твори й мемуари. У своїх щоденниках, які почала писати на засланні, переосмислювала пережите, відверто розповідала про здійснені помилки, намагалася викреслити з життя той час. Натомість дипломатична служба залишалась найяскравішою частиною її життя.
— Як ви збирали матеріали для цього дослідження?
— Саме тому я і почала розповідати про Надію Суровцову. Читаючи її спогади, я зауважувала деякі деталі чи неточності, які можна було перевірити лише за допомогою архівних документів. А вони розпорошені в різних архівах. Основний масив архівних документів, пов’язаних з дипломатичною історією, де можна знайти інформацію, наприклад, про Надію Суровцову, зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Тут є фонди Міністерства закордонних справ УНР, дипломатичних місій, іноземних дипломатичних представництв і консульств, документи дипломатів, дипломатичні паспорти.
Надзвичайно важливими у таких дослідженнях є також документи українських еміграційних установ і діячів так званого Празького архіву, частина якого зберігається також у Центральному державному архіві громадських об’єднань і україніки. Цей унікальний документальний комплекс розсекречений ще в 1990-х роках. Окремий фонд Надії Суровцової зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Так «по краплині» реконструювалася її дипломатична доля.
— Уявляю собі цю кропітку роботу, коли переглядаєш сотні документів в пошуках одного, який може все раніше знайдене підсумувати або ж навпаки змінити. Яке відкриття вас найбільше вразило?
— Слід зауважити, що більшість представниць дипломатичного жіноцтва часів Української революції 1917–1921 років залишилась у вимушеній еміграції або була репресована. Тому крім українських архівів необхідно досліджувати також архіви закордонні.
Також потребують уваги справи репресованих, що зберігаються у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, частково — в Центральному державному архіві громадських об’єднань і україніки. Архівні пошуки — це справжній детектив. Це захоплює! Завжди радила своїм студентам підходити до дослідження з такої позиції. Шукайте, складайте пазли, будуйте логічні зв'язки. Саме так і можна знайти потрібні дані.
Щодо відкриттів, можна згадати щоденник Катерини Грушевської. Виявлений у Центральному державному історичному архіві в Києві у фонді родини Грушевських. Він не був ідентифікований як щоденник Катерини, а зшитий разом зі щоденником Марії Грушевської. Рукопис містить цінні описи їхнього перебування у Швейцарії. Я опублікувала цей текст в Українському історичному журналі.
Серед знахідок у зарубіжних архівах моя улюблена — «Дипломатична історія України» Євгена Слабченка (Ежена Деслава). Дякуючи видавництву «Кліо» і програмі «Українська книга», знайдений у Вінніпегу рукопис опубліковано в Україні.
Ну і знахідки дипломатичних паспортів, коли ти вже не очікуєш знайти фото тієї особи, яку шукаєш, і натрапляєш на офіційний документ…
— На чий?
— Мені було дуже важливо знайти паспорт Марії Бачинської. Він зберігся також у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Тендітна, вишукана жінка зі сталевим характером, переконаннями і цінностями. Але на дипломатичному паспорті вона виглядає досить неофіційно.
— Марія Бачинська — це дружина Дмитра Донцова, так?
— Так. До речі, Марія Донцова (Бачинська) — це жінка на дипломатичній посаді і дружина співробітника дипломатичної місії. Дмитро Донцов деякий час очолював інформаційне бюро Посольства УНР у Швейцарії, а Марія була співробітницею дипломатичної місії УНР у Данії, вона досконала володіла кількома іноземними мовами, що було надзвичайною перевагою під час добору кандидатів до складу дипломатичних місій. На жаль, ми досі не віднайшли могилу Марії Донцової у Нью-Джерсі. Сподіваюся, таки знайдемо.
Сучасні зірки й головні якості української дипломатії
— В сучасній Україні жінки-дипломати, на щастя, вже не рідкість. Про кого з них хочеться розповідати?
— На початку 1990-х років жінка-дипломат все ще була великою рідкістю. Але йдеться не лише про Україну, така тенденція була в усьому світі. Наприклад, Ніна Ковальська, Тетяна Іжевська, Наталя Зарудна згадують, що на дипломатичній посаді на початку 1990-х років було три-чотири жінки, а думати про посаду посла жінці взагалі було нереально.
— А хто була перша жінка-посол в незалежній Україні?
— Після відновлення незалежності вперше на посаду посла була призначена Ніна Ковальська, а Наталя Зарудна стала першою жінкою в керівництві МЗС України на посаді заступниці державного секретаря МЗС.
У лютому 1998 року Ніна Ковальська була призначена до Швейцарії, Ліхтенштейну, а в липні — до Апостольської Столиці (Ватикан) — спершу за сумісництвом, а в 2000 році як посол-резидент.
Це був безпрецедентний випадок не лише в історії відносин України і Апостольської Столиці, а й загалом в історії української дипломатії, бо вперше на посольську посаду в такому специфічному місці дістала призначення жінка
У складі посольства були лише вона та водій, а вся місія розташувалась в одній кімнаті — неймовірно скромні умови. Взагалі, я вважаю, що наші жінки на дипломатичних посадах — це люди з «тридцятьма руками і тридцятьма головами» в найкращому сенсі: вони вміють і знають усе. Ніна Ковальська яскраво це демонструвала: вона давала інтерв’ю, зустрічала студентів, провела першу українсько-італійську конференцію, доклала максимальних зусиль до підготовки візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну попри протидію росіян. Її роботу визнали як з боку України, так і з боку Святого Престолу, нагородивши відзнаками. Ніна Ковальська залишила Ватикан по завершенню каденції з нагородою Великого Хреста Ордена Пія ІХ.
Після неї на посаду посла при Святому Престолі і першого посла України при Мальтійському Ордені призначили ще одну надзвичайну жінку — Тетяну Іжевську, яка працювала там майже 13 років. Саме Тетяну Іжевську її польський колега назвав зіркою дипломатії.
— Присутність жінок на дипломатичній службі і на місіях якось вплинула на якість дипломатичної служби, переговорних процесів?
— Це, здається, стереотип. Ми багато дискутували на цю тему, тому свідомо обрали формулювання «жінки в дипломатії», а не «жіноча дипломатія». Поняття «жінка в дипломатії» в нашій концепції поширюється на кар’єрних дипломаток, дружин дипломатів, лідерок у сфері публічної дипломатії. Більшість успішних жінок на посадах послів відповідають на це питання однаково: не існує «жіночої» чи «чоловічої» дипломатії — є лише професіоналізм і покликання. Щоб бути ефективним у дипломатії, варто завжди пам’ятати відомі «три П» Геннадія Удовенка, де перше — професіоналізм, а за ним ідуть патріотизм і порядність.
Це не залежить від гендеру, але від рівня освіти, вміння застосувати знання на практиці й здатності до самоконтролю. Важливу роль відіграють також психологічна стійкість, знання мов, уміння вести переговори тощо. Жінки-дипломатки зазначають, що жіноча посмішка не є ключовим аргументом переговорів. Визначальним фактором є професіоналізм.
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
