Ексклюзив
20
хв

Лукаш Галусек: «Не можу сказати, де закінчується Україна, а де починається Польща»

Ми розмовляємо з програмним директором Міжнародного центру культури в Кракові, архітектором та істориком Лукашем Галусеком після відкриття виставки «Соцмодернізм. Архітектура в Центральній Європі часів холодної війни», — про перші враження й відгуки. Однак бесіда про архітектуру плавно переходить в дискусію про політику, філософію і затримується на історії

Ольга Пакош

Візіонер, який відкриває несподівані перспективи сучасного й минулого, всім серцем підтримує українське і з ніжністю любить польське — Лукаш Галусек

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ми навчилися будувати унікальні будівлі, але розучились проєктувати міста

Ольга Пакош: Ви задоволені виставкою?

Лукаш Галусек: Дуже. До нас приходять люди, багато хто з них — вперше, і переважно це молодь. Я побоювався, що ми не маємо контакту з молодіжною аудиторією, але завдяки цій тематиці молоді люди почали нас відвідувати.

— Чому молодь зараз цікавиться соцмодернізмом?

— Цікавитися світом, який закінчився незадовго до нашого народження, закладено в людській природі. Природно, що зараз нас захоплює повоєнний період, адже міжвоєнний вже був осмислений. Соціалізм був відповіддю на проблеми, які капіталізм не вирішив між війнами. Я кажу про ситуацію в Польщі, бо Україна, на жаль, потрапила до рук СРСР раніше, хоча вона також мала дуже творче міжвоєння. Той час ми вже переосмислили, а тепер покоління, народжене наприкінці 80-х і в 90-х, розмірковує, яким був світ молодості їхніх батьків — світ космічний, сповнений контрастів.

Куратори виставки «Соцмодернізм. Архітектура в Центральній Європі часів холодної війни» Лукаш Галусек, Наталія Жак і Міхал Вишневський. Фото: Павел Мазур/MCK Kraków

— Як глядачі оцінюють виставку? Що вони кажуть?

— Їм подобається. Ми хотіли, щоб виставка була не лише про панельні будинки, але водночас щоб люди згадали свій досвід — що народилися в схожих житлових районах, виросли в таких будівлях. 

Не лише в соціалістичних країнах з’являлися панельні будинки. Житлова криза була загальною. По той бік залізної завіси, в капіталістичних країнах, сказали: «Ми зробимо все, що можемо, але світ не врятуємо». Тоді як соціалізм пообіцяв, що ця проблема буде вирішена, і всі люди отримають квартири.

Тому ми часто думаємо, що соцмодернізм — це лише багатоповерхівки та квартири, бо справді було важливо, щоб люди мали дах над головою. Хотіли уникнути ситуації, коли в XIX столітті в одній квартирі жили п’ять родин, маючи на кожну з них півтори кімнати.

— Кожного разу, коли я чую про «повоєнний період», одразу думаю: коли цей повоєнний період настане в Україні? Як буде виглядати відбудова? Що це буде — комфорт чи краса? Як будуть відбудовані Харків та Херсон?

— Утримуюся від відповіді на ці питання, бо мені не личить про це говорити. Мене дратують розумники з-за меж України, які вже знають, як все буде виглядати. Звісно, треба планувати й уявляти майбутнє, щоб пізніше не бути заскоченим зненацька, і все ж я буду обережним у нав’язуванні своєї думки.

Відбудова України має виглядати передусім так, як ви, українці, хочете. Не має бути так, що хтось ззовні має готові ідеї і хоче їх реалізувати, бо з’явилася нагода.

— Але я мала на увазі не ідеї, а, швидше, тенденції. Що може бути зараз корисним у сучасному світі для використання в Україні? Навіть на прикладі досвіду Сирії — місто Алеппо було відбудоване досить швидко.

— Сьогодні ми не будуємо красивих міст, принаймні в Польщі.

Порівнюючи міста, спроєктовані тоді, коли існували професії урбаніста, проєктанта й архітектора, я бачу велику різницю. Сьогодні ці професії практично зникли, бо ніхто вже не дає проєктантам завдання планувати цілі міські райони. Є тільки окремі ділянки, на яких архітектор може щось зробити, але немає нікого, хто б мислив в цілому. Також немає того, хто б сказав: «Досить! Більше не треба»

Сьогодні ми вміємо створювати ефектну архітектуру, іноді іконічні будівлі, такі як музеї чи інші спеціальні об’єкти, але не вміємо будувати добрі міста.

Ми також не можемо створювати гарну житлову архітектуру. Сьогодні маємо справу з тісною, скупченою забудовою, що нагадує квартали XIX століття —  головне вмістити якомога більше квартир. Що з того, що вікна так близько одне до одного, що мешканці майже дивляться один одному в очі? У соціалізмі були, з одного боку, драконівські нормативи, а з іншого — гуманістичні, гігієнічні, хороші з точки зору просторових принципів норми проєктування.

Архітектурний ансамбль Хрещатика, Київ. Фото: Shutterstock

І тут виникають мої питання до вас, українців: як ви будете мислити про епоху радянської влади в Україні? Чи вдасться відокремити нейтральні аспекти, як-от архітектурне проєктування, від спогадів про небажане минуле?

До архітектури часто приєднуються різні упередження. У випадку соцмодернізму говорили не стільки про архітектуру, скільки про епоху, якої не хотіли. Тим часом ця архітектура розповідає не лише про тоталітаризм. Я підкреслював це під час нашої виставки — соцмодернізм мав тотальну візію: проєктування всього в комплексі — від зручної квартири для родини — через житловий район — до цілого міста. Але з тоталітаризмом він не був тотожний.

Сьогодні архітектори, а точніше девелопери, не піклуються про те, чи є поруч школа, дитячий садок або поліклініка. І замість бачити залишки несправедливого режиму, давайте побачимо соціальні переваги проєктування того часу. Ідучи Хрещатиком, ми відчуваємо метрополійність Києва, а не тільки стикаємося із соцреалізмом. Я вважаю, що перед повоєнною Україною стоїть важлива та багатогранна дискусія про радянську спадщину.

— Чи є архітектура України на цій виставці?

— Не так багато, як хотілося б. Ми їздили фотографувати до Чехії, Словаччини та Угорщини, але під час підготовки, за останні два роки, не могли поїхати в Україну. Ми також не хотіли надто обтяжувати наших українських друзів.

Україна представлена на початку виставки колишнім готелем «Москва» (сьогодні це готель «Україна»), спроєктованим за зразком однієї з московських «сімох сестер». Коли прийшов Микита Хрущов, будівлю завершили у простішій, соцмодерністській формі. Відхід від сталінізму було видно навіть в архітектурі — проєкт нагадує університет Ломоносова, але враження геть інші.

Проєкти готелю «Україна» (раніше «Москва») на Майдані Неазлежності в Києві

Також на виставці представлене фото крематорію на Байковому цвинтарі в Києві — це видатний архітектурний витвір, а також проєкт пам’ятника Бабиному Яру, що розміщений у розділі, присвяченому болісному воєнному минулому. У книзі, що супроводжує виставку, є також квартали Розенберга на Подолі в Києві.

Завдяки Україні Євросоюз став спільнотою долі 

— В контексті всієї виставки — чи є Україна частиною Центральної Європи? Я сьогодні спеціально перевірила, що Європейська комісія відносить Україну до Східної Європи, а не до Центральної...

— Я не запитую інших, хто я. Я це знаю. А ви згодні, щоб якась Європейська комісія вирішувала це за вас? Я вважаю, що ми самі визначаємо, ким хочемо бути і де перебуваємо. Якщо ми будемо в цьому впевнені, інші перепишуть атласи і перекреслять карти. Адже ще 200 років тому наших країн на них не було. Якщо б тоді ви шукали Польщу або Словаччину, ви б їх не знайшли.

Дам приклад. Коли народжувався словенський національний рух, на тих землях панувала Австрія. Під час Весни народів 1848 року словенці не боролися так, як угорці, хіба словенські студенти протестували в університетах. Але в тому ж році картограф Петер Козлер створив першу в історії карту Словенії. На існуючих тоді картах були князівства під владарюванням Габсбургів, але не було нічого, що було б «Словенією». Але Козлер її намалював і всі місця, річки, гори та сусідів підписав на ній словенською мовою.

Мапа Козлера. Фото: Etsy

Ця карта стала революційною листівкою — ефективнішою, ніж сама революція. Як це можливо, що хтось раптом малює шматок землі, називає його Словенією і підписує все словенською? Для австрійців це було неприпустимо. Місцеві могли хіба що тихо називати гори своїми назвами, але на офіційних картах не було Лубляни, а був Ляйбах, головне місто габсбурзької країни.

Сьогодні ніхто не скаже, що словенці — це австрійці, просто говорять словенською мовою. Любляна — столиця Словенії, країни, яка двісті років тому здавалася небезпечною фантазією.

Мені здається, що навіть зараз, на третьому році війни, незважаючи на певні зміни, усвідомлення українців як європейської нації все ще залишається слабким. Хоча дедалі частіше українці кажуть: «Ми захищаємо Європу, ми її частина, ми європейці», є різниця в сприйнятті цього поняття. Особливо це стосується мешканців східної України, яка, хоча і є українською, ментально і культурно досі відстає від Європи. Поточна ситуація дозволила українцям глибше зрозуміти, чим є їхня країна і яка її ідентичність. І все ж шлях до повного об’єднання з Європою ще не пройдений.

Після 1989 року, протягом усіх дев’яностих і початку двохтисячних ми говорили: «Ми йдемо до Європи», «Ми хочемо бути європейцями». А що тоді означало бути європейцем? Це означало відсутність конфліктів, відсутність війн, мир, добробут і демократію.

Зараз все виглядає інакше. Це вже не на часі, коли об’єднана Європа керує колективним щастям, а її інституції є фабриками правил для його розподілу. Завдяки вашому опору та героїзму, Європейський Союз став спільнотою долі. Він зрозумів, що закінчився відпочинок від геополітики, що демократії повинні вміти вигравати війни. І в цьому сенсі ви вже частина цієї долі. Можливо, ви навіть більш європейські, ніж інші.

Виставка «Соцмодернізм. Архітектура в Центральній Європі часів холодної війни». Фото: Павел Мазур

Можна сказати, що історія об’єднаної Європи почалася на Заході з процесу примирення між Францією та Німеччиною. Але успіх або провал всього проєкту вирішується тут і зараз, вже на нашій частині континенту. Європейські політики дедалі частіше підкреслюють, що Євросоюз став «усхіднений». Сюди змістився центр його тяжіння чи навіть, я б сказав, критична точка нашого європейського «або-або». Для мене найважливіше, що знову з’явився якийсь тип середньоєвропейського «ми».

Є щось між українцями, поляками, литвинами, естонцями, чехами, грузинами та багатьма іншими, що я б назвав майже інтуїтивним порозумінням щодо цінностей, розпізнавання добра і зла, з чого випливає необхідність співпраці.

Зверніть увагу, що Захід втратив монополію на безпомилковість. І водночас з’явилося те, що ми мали наприкінці вісімдесятих років минулого століття. А саме почуття дії. Почуття, що люди можуть творити історію. Словом, Європа — це ми. Зараз, тут і разом.

«Поки ми самі не напишемо книги про нас, стан справ не зміниться»

— Ви справжній оптиміст! Щиро кажучи, коли говорять про цю співпрацю, про те, що можна спілкуватися, відразу згадуються теми поховань, Волині, ексгумації, і просто опускаються руки.

— Я теж глибоко сумую, коли польські політики піднімають ці питання задля власних внутрішніх розрахунків. А вже ультиматум для України на вступ до ЄС через вибачення за Волинь — це неприпустимо. Це катастрофічно і в ширшому, міжнародному контексті, оскільки відводить Польщі роль гальма для ваших європейських амбіцій. Це шкодить інтересам наших двох країн і всіх поляків, які, як і я, вболівають за Україну.

До того ж треба пам’ятати, що між польськими та українськими істориками існує згода щодо того, що відбулося на Волині. Це був злочин, і іншої історичної правди немає. Однак у сфері соціальної пам’яті такого консенсусу не існує. Суперечать кілька точок зору, зокрема і в українському суспільстві. Зізнаюся, я багато очікував від Польсько-Українського конгресу, який був запланований на кінець листопада, але, на жаль, він не відбувся. Його організовував варшавський Центр Карта як спільний голос не тільки істориків, але й широких кіл, що займаються нашими сусідськими відносинами. Здавалося, що зараз хороша нагода для того, щоб закрити наші взаємні історичні рахунки. Але, на жаль! Піднята політиками «Волинська справа» зірвала цю зустріч, а головне — чесні дебати, які могли б призвести до порозуміння. Ба більше, на мою думку, підтримка європейських прагнень України без додаткових «але» дала б українському суспільству відчуття довіри до поляків. І бажання вибачитися за Волинь з’явилося б як щось природне. А не навпаки!

— Можна це змінити? Адже у нашій історії є не лише конфлікти. Можемо знайти щось, що нас об’єднує.

— Можливо, ви думаєте, що я ідеаліст, але якщо ми встановимо низький рівень наших мрій, а потім життя ще внесе свої корективи, то отримаємо набагато менше бажаного. А якщо встановимо планку на найвищому рівні, і отримаємо більше. 

Я не хочу сказати, що якщо результат буде невеликим, то старання не мали цінності. Якось я прогулювався набережною в Ужгороді й побачив пам’ятник Августину Волошину, президенту країни, яка існувала як незалежна лише один день в 1939 році.

— Карпатська Україна…

— Так. І хтось може сказати: «Що таке один день?!» Але якщо можливе існування чогось бодай один день, значить це реально. 

Міст НСП у Братиславі, Словаччина. Фото: Павел Мазур/MCK Kraków

— Повертаючись до мого питання: як Польща може підтримати Україну на шляху до ЄС?

— На шляху до ЄС Польща безумовно буде підтримувати, а в плані культури, мистецтва, ідентичності Україна вже є європейською. Водночас я мрію про більше — щоб ми встановили спільний культурний простір. 

Простір має свою безперервність. І культура також. У цих категоріях неможливо чітко сказати: «Тут закінчується Польща, а тут починається Україна». Між нами є багаті, живі прикордоння, де все перетинається, співіснує і чудово розцвітає. Тому я люблю дивитися на карти без кордонів, на фізичні карти, бо бачу на них простір безперервності, в якому люди живуть і творять. А вже на все це накладаються держкордони: колись — одні, тепер — інші.

— А в цьому культурному, мистецькому, історичному просторі, які кроки ми можемо зробити, щоб зміцнити нашу європейськість?

— Ми повинні, наприклад, створювати спільні книги, які б про це розповідали. Коли я вивчав мистецтво, я користувався книжками з історії європейського мистецтва, на сторінках яких були: Португалія, Німеччина, Великобританія… але не було Чехії, України, Литви. Через це нас переконали, що мистецтво, яке виникло в Лісабоні, Мадриді, Единбурзі є європейським без жодних сумнівів, а європейськість того, що з’явилось у Варшаві, Києві, Вільнюсі, Бухаресті, вже не така очевидна. Це потребує, можливо, виправдання, додаткового схвалення… Я не погоджуюся з такими правилами й водночас знаю, що поки ми самі не напишемо книги про нас, стан справ не зміниться.

Зізнаюся одразу, що велике натхнення для мене — це діяльність Наталії Старченко (дослідниця історії України — Ред.). Я захоплююсь тим, як вона змінила вашу історичну оптику. У книзі «Українські світи Речі Посполитої» вона звернула увагу на шляхту: «Чому шляхта повинна бути польською, якщо ми також мали свою шляхту, а не лише козаків і селян?»

— А що ще, крім цієї української шляхти, ви хотіли б включити до такої книги?

— Я хотів би «викрасти» Русь зі Сходу. Якщо б ми «викрали» у Росії Русь і разом з її спадкоємницею — Україною — прийняли це до Центру, визнали її частиною середньоєвропейської традиції…

... то Росії нічого б не залишилося!

— Чому ви турбуєтеся про Росію? Вона не дозволяє вам бути тими, ким ви є. Ця війна йде не за частину землі на сході України. Її ставка — ваше існування, суверенність як наслідок вашої відмінності, ідентичності та суб’єктності.

Якщо ми, історики, люди культури, митці, почали б розповідати про Русь як про нашу, яка походить з Києва, має контакти з Балканами, Грецією і є нашою середньоєвропейською спадщиною минулих віків, а не початком Москви, і сказали б: «Москва привласнила це собі, але це наше» — це була б зовсім інша історія.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ярослав Грицак: «Ми ніби перебуваємо в 1938 році. Різниця в тому, що ми можемо як наближатися до катастрофи, так і віддалятись від неї»

Ексклюзив
20
хв

Юрій Андрухович: «Я вважав, що дурість — це вада, яку слід пробачати людям. Але тепер видно, що це активний елемент зла»

Ексклюзив
20
хв

Анджей Стасюк: «Українці приносять у Польщу ковток свіжого повітря»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress