Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
— Пане Ярославе, завдяки зусиллям краківського MCK не так давно з вашою книгою "Ukraina. Wyrwać się z przeszłości" ознайомилися польські читачі. Її оригінальна назва дещо інша — "Подолати минуле". Уперше про "подолання минулого" на повний голос почали говорити в німецькій публічній дискусії повоєння, де це нещодавнє минуле було дуже складним. У будь-якому разі обидва варіанти назви знаменують нелегкий для українців процес транзиту до чогось кращого. Попри те, що ви писали цю книгу до повномасштабного вторгнення й Україна нині бореться зі страхітливим сучасним, з якого минулого має вона вирватися, а яке минуле подолати?
— Так, термін подолання минулого виник у контексті дискусії довкола найбільш ганебних сторінок німецької історії, зокрема Голокосту та інших злочинів націонал-соціалізму. Метою такої політики, яку впроваджує демократія, є допомога суспільству нарешті порадити зі спадщиною, позначеною диктатурою та злодіяннями, щоб могти рухатися вперед. Я вкладаю в цей термін дещо інше значення, оскільки мене мало цікавить дослідження історичної пам'яті. Віддаю перевагу вивченню "твердої" історії, історії фактів, процесів, тенденцій.
Якщо говорю про подолання минулого, то маю на думці те, що в минулому України є декілька тем, які насамперед її стосуються. Цими темами для мене є бідність та насильство, які зазвичай пов'язані між собою. За останні двісті років з'явилися країни, які поставили собі за довготривалу мету перебороти наслідки одного й іншого. Вони прагнули обмежити насильство до терпимої міри. Зробивши це, більшість країн ставала ще й успішною економічно. Тому мене зацікавило, як західні й інші країни зуміли вирватися з цього гріховного кола, і яка роль минулого в цьому. Тобто необхідно визначити, що ж такого було в нашій історії, що й досі тягне нас униз. Саме це стало інтенцією при написанні книги.
Приклад України парадоксальний ще й тому, що будучи винятково багатою на ресурси, вона залишається країною бідних людей.
— Чи модернізаційний досвід Польщі, який українцям ставили за приклад, досі є релевантним? Чи зміна світової геополітичної та економічної кон'юнктури робить його неактуальним?
— Я прихильник тези, що жодна нація не приречена на бідність та насильство. Водночас я переконаний, що історія та культура є тією гравітаційною силою, яка не дозволяє суспільству злетіти, тобто швидко змодернізуватися. Важливими текстами для розуміння цього для мене є статті американського історика економіки Александра Ґершенкрона, який народився на початку XX ст. в Одесі. Він займався вивченням історичних передумов відсталості та полемізував із прихильниками теорії стадій економічного розвитку, оскільки вважав, що малорозвинуті країни мають розробити власну стратегію подолання прірви відсталості.
В 1991 році Україна не могла повторити досвіду Польщі через те, що в неї були гірші стартові позиції, які не вимірюються тільки економічними показниками
При цьому досвід Польщі й надалі залишається актуальним. Якби Україна зуміла зробити подібну трансформацію, тоді й проблеми, які ми мали б, більше нагадували польські, а не українські до повномасштабного вторгнення.
Нині маємо проблеми іншого характеру. Не всі країни готові до цього швидкого перезавантаження. Для того, щоб воно могло статися, мають зійтися декілька чинників: наявність активного громадянського суспільства, традицій політичних стосунків між владою та елітами, демографія, економічна та зовнішньополітична кон’юнктура. Україна до великої війни перестала бути провінційною ізольованою територією, проте не зуміла провести низки реформ, передусім судової реформи, що дозволило їй тільки наблизитися до перезавантаження, але не розпочати його.
— Ваша книга, як і низка інших публічних виступів та панельних дискусій українських інтелектуалів останніх років, присвячена вписанню історії України до глобального контексту, а радше контекстів. Тімоті Снайдер, з яким ви співпрацюєте в межах проєкту "Українська історія: глобальна ініціатива", каже, що нинішня драматична ситуація довкола України є унікальною тому, що це вперше, коли світ розгледів, що ця країна може бути лакмусом та епіцентром змін у світі. Чи ви погоджуєтеся з такою тезою вашого колеги?
— Я б волів уникати слова "унікальний". Вважаю, що в історії різних країн та народів є подібності, а є й відмінності. Проте так, Україна нині є саме такою територією, де події, що там розгортатимуться, матимуть вагоме значення як для Європи, так і для долі світу. Наприкінці 80-их років XX ст. доля світу залежала від подій у Польщі. Утім різниця в тому, що Польща змогла зробити свій цивілізаційний стрибок у часи миру, упіймавши попутні вітри демократії, тоді як Україні випало робити перехід у набагато складніших умовах.
Це не вперше Україна є в епіцентрі подій. Просто раніше розмови про це нагадували мегаломанські вигадки націоналістичних істориків. Українське питання виникло в часи Першої світової війни. Подібно до польського питання в XIX столітті, воно мало вирішальне значення для балансу сил на Старому континенті та устрою самих наддержав, а також відігравало важливу роль під час обох світових воєн. Ніхто тоді не звертав на це належної уваги через відсутність суб’єктності України. Цього разу в України ця суб’єктність є, а її народ не перебуває в міжнародній ізоляції або на боці сил, які знаходяться за крок від програшу у війні. Щодо помітності України, то вона нагадує мені дитячу гру в хованки. Її видно в часи криз, коли у світі відбуваються тектонічні зрушення. Натомість вона є непомітною в перерві між ними.
Нагадаю, що 40 років тому вийшла стаття Мілана Кундери про викрадений Захід, у якій автор підкреслював що на наших очах остаточно зникає багатомільйонна українська нація. Він писав це не зі злості, а, напевно, із сумом для того, щоб підкреслити, що подібна доля може спіткати чехів і поляків. Через неповні вісім років СРСР розпався, а велику роль в його колапсі відіграли саме українці.
— Чи не вважаєте ви, що війна в Україні змусила задуматися про постгероїчний та постнаціональний світогляд, у якому панувала брехтівська максима "нещасна та країна, яка потребує героїв", адже, як бачимо, громадянський та етнічний націоналізми мобілізує не лише на завоювання, але й на опір?
— Друга світова війна надала багатьом важливим раніше для людей поняттям негативної конотації. Одним із таких понять є “Батьківщина” — "Vaterland". Цією концепцією в різний спосіб зловживали Гітлер та інші диктатори, тому вона й почала вважатися токсичною й такою, від якої потрбно відмовитися. У західному світі це слово досі часто вживається з негативним відтінком. Натомість у Східній Європі ставлення до цього поняття є кращим з огляду на те, що центрально- та східноєвропейські народи досі живуть з думкою про загрозу. Те ж у випадку із загроженою Україною, де вибір героїчної історії через це є неминучим.
Я полюбляю ілюструвати цю різницю між Сходом і Заходом через свій діалог з одним шведським політологом. Коли я запитав у нього, хто є національним героєм його країни, після короткої паузи він відповів: "Можливо, ABBA". Жодна історична спільнота не може існувати без міфів, які стали загальноприйнятим уявленням про спільне минуле. Вони є клеєм суспільства, чимось подібним до релігійних вірувань у минулому. Натомість допоки Україна лише на шляху до успіху, поки вона в небезпеці, ситуація докорінно не зміниться. З іншого боку, у цьому й полягає роль України. Своїм громадянським націоналізмом українці повертають світові розуміння цінностей, за які варто боротися бодай для того, щоб життя мало сенс.
— Втім, у німецькій мові, окрім Vaterland, є й поняття Heimat, яке означає більш емоційний зв'язок з рідними місцями. Це щось подібне до розрізнення в українській мові батьківщини з великої та малої літер.
— Так, це правда. Мені самому до вподоби цей красивий ліберальний зворот, проте проблема в тім, що малі батьківщини не можуть захищатися. Ці спільноти безсилі перед глобальними викликами, на кшталт глобального потепління, фінансової кризи чи війни.
— Думаю, ви погодитеся, що просити історика дати прогноз на майбутнє є справою невдячною. Проте сформулюю питання в більш пристойний спосіб. Як вважаєте, як про події в Україні писатимуть у підручниках з історії? Та чи знаходите ви аналогії поміж подіями довгого XX століття та можливими розвилками, перед якими стоїть світ та українська держава?
— Історики уникають опису процесів, які ще не завершилися. Вирішальним буде те, де саме зупиниться ця війна та яким буде її підсумок. Проте я впевнений, що про Україну обов’язково писатимуть як про одну з ключових територій, де визначався порядок денний розвитку світу на покоління вперед. На думку спадають дві ризиковані паралелі. Україна нині як Свята Земля, як така собі Палестина Європи, де на обмеженій географічно території точаться запеклі конфлікти. Попри нібито регіональне значення, вони часто мають значення для всього світу.
Як і у випадку безпрецедентного історичного експерименту зі створенням держави Ізраїль, від успішної відсічі України залежатиме доля ще одного історичного експерименту. Йдеться про найбільший у світі простір без воєн — Європейський Союз. Віками Європа була одним з найбільш конфліктних континентів.
Попри всі мінуси та скепсис до Брюсселя, саме завдяки ЄС з'явився такий великий простір взаємодії, спільного росту стандартів, удалих реформ, солідарності та взаємодопомоги
Україні потрібно полишити зону небезпеки, яку віками створює Росія. Проте європейці також не мають бути пасивними. Від того, чи зможуть вони відстояти власний цивілізаційний вибір, залежатиме те, чи будуть вони надалі взірцем для світу, чи зруйнують модус безконфліктного співіснування.
Друга паралель опирається на моє відчуття, що ми ніби перебуваємо в 1938 році. Різниця тільки в тому, що ми можемо як наближатися до катастрофи (тоді про війну в Україні писатимуть як про прелюдію Третьої світової війни), так і віддалятися від неї.
<frame>Ярослав Грицак (нар. 1960) — історик, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету у Львові, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка у Львові. Викладав, зокрема, у Центральноєвропейському університеті в Будапешті (1996-2009), Гарвардському університеті (2000, 2001) та Колумбійському університеті (1994, 2004). Автор численних публікацій з історії та сучасної ідентичності Центральної та Східної Європи. Книга Ярослава Грицака "Подолати минуле" (пол. "Ukraina. Wyrwać się z przeszłości") у перекладі Катажини Котинської та Йоанни Маєвської-Грабовської вийшла друком у краківському видавництві MCK<frame>
Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)