«Міф про велику російську культуру — дуже ефективний інструмент маніпуляції свідомістю»

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

‍Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

‍Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

‍«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

‍З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

‍А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

‍Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

‍У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

Меланія Крих: Хто ти і як опинився в США?

Данило Червонюк: Я студент Нью-Йоркського університету і початківець-прозаїк і -сценарист. Я народився і виріс у Су-Фолс в Південній Дакоті, в сім'ї іммігрантів зі Східної Європи. Живу в Нью-Йорку, але мої мама і сестра все ще у Південній Дакоті, а решта моєї родини — в Україні або Латвії.

Чому твої батьки серед усіх місць обрали саме Америку?

Мій тато з України, а мама з Латвії. Мій батько емігрував після того, як відслужив обов'язкову дворічну військову службу в радянських збройних силах і кілька років пропрацював у Херсоні як бас-гітарист, граючи на весіллях і в ресторанах. Він поїхав на заробітки, але закохався в країну і залишився. Думаю, моя мама емігрувала зі схожої причини, але більше для того, щоб зустрітися з друзями, які переїхали до Америки. Коли вона познайомилась з моїм батьком в Кі-Вест, то вирішила, що спробує побудувати з ним сталі стосунки.

Якими були твої відносини з Україною, коли ти зростав?

Мої відносини з Україною були дуже тонкими, і я не усвідомлював наскільки це відштовхнуло мене від моїх однолітків. Вдома ми їли вареники і сало, а мій тато вирізав м'ясо з окуня і щуки, клав його на житній хліб і запивав хлібним квасом. У мене дуже добрі спогади про те, як тато мене вчив, як чистити сушену рибу, яку ми купували в маркеті «Берізка», і як відокремлювати зубами кістки від м'яса. Часто ми їли баличок, коли тато був удома. Я не усвідомлював наскільки люди сприймали мене як іншого через це.

У Південній Дакоті всі білі американці — там дуже мало різноманітності. Розуміння того, що люди не хотіли зі мною дружити або вважали мене дивним через мій акцент у дитинстві, їжу, яку я приносив до школи чи акцент моїх батьків, змусило мене відчути себе ближчим до своєї культури — так, ніби я пережив унікальний досвід, який мало хто в цій країні може зрозуміти. Під час канікул звучала Вєрка Сердючка. Вдома, в машині — вранці, ввечері і вночі — я слухав багато «Чіта Дріта», «Гоп-гоп» і «Вьо будєт харашо». Це були гімни мого дитинства. Мій тато танцював під них у найсмішніший спосіб і завжди намагався, щоб я відчув зв'язок з цими піснями. Ось на що було схоже моє виховання в Америці. Це завжди було свідомим зусиллям відчувати себе ближче до своєї країни, хоча вона була так далеко.

Звісно, що я відчував себе українцем, але я завжди знав, що мушу плекати це, докладати зусиль, щоб зберегти цю ідентичність, інакше вона вислизне з моїх рук і зникне назавжди. Бути українцем було як дар, хоча часом і тяжкий

Ця частина України росла в тобі разом з тобою?

Це було дуже складним протягом багатьох років. Наприклад, з дитинства я сприймав це як свято і спосіб бути ближче до свого тата. Все, що було пов'язане з моїм українством, стосувалося бути ближче до сім'ї та святкувати моменти, коли ми були всі разом (мій тато працював водієм вантажівки, тому не часто бував вдома). Коли я виростав і відкрив у собі любов до написання та оповідання історій, з'явилося відчуття обов'язку — ніби я раптом усвідомив свій привілей бути американцем українського походження. Що у мене є шанс і можливість віддати належне моїй культурі та громаді, досягнувши успіху фінансово і, допомагаючи Україні — чи то будуючи лікарні, чи то бібліотеки, чи то започатковуючи мистецькі програми, щоб допомогти підтримувати наступне покоління українських митців. Коли я почав з'ясовувати, чим хочу займатися в житті, я робив це для України. 

Я не знаю, чому мої думки пішли в цьому напрямку. Можливо, щоби батько пишався мною. Я б розглянув таку можливість, у будь-якому випадку. Я усвідомив свої здібності. Йшлося вже не про те, щоб святкувати свою українськість, а про те, як я збираюся зробити свій внесок у це. Наче збирався сказати: «Гей, Україно, ось що я зробив, щоб ти мною пишалася. Ось, як я збираюся зробити так, щоб малі діти в моїй ситуації — чи то українці в Америці, чи то українці в Україні — зрозуміли, що немає нічого поганого в тому, щоби бути українцем, і що це частина вас, яку слід відзначати і сприймати як надихаючу та дивовижну, а не лише як важку і травматичну».

Як це змінилося, коли почалася війна?

Це відчуття посилилося в мені. Я знаю, що деякі українці відвернулися від своєї культури, і я частково їх розумію. Це абсурдно важко прокидатися щодня і читати жахливі новини, знаючи, що сім'я, яку ти любиш і пам'ятаєш, живе в пеклі, створеному Росією. Думати про маленьких дівчаток, яких ґвалтують і спалюють живцем, як, наприклад, у Бучі або Ізюмі, про чоловіків і жінок, які йдуть воювати і повертаються без кінцівок і травмовані, якщо не в чорних мішках для трупів. Нещадні вбивства українців та геноциди, яких ми зазнавали протягом сотні років. Нам погрожують лише тому, тому що ми віримо у власний суверенітет.

Після початку війни я почав більше дізнаватися про українську історію та культуру. Я дізнався про український авангард та модерн у кіно та мистецтві

Я також дізнався про українських дисидентів, Розстріляне відродження українства та більше про Бабин Яр і Голодомор. Я дізнався, що те, що я відчуваю, було б покаране, якби я народився всього 60 чи 70 років тому в моїй рідній країні. 

Найсильнішим почуттям, однак, було почуття провини. Провина за те, що я був у безпеці, за те, що я був в Америці, і я був американцем; провина за те, що не боровся за свою країну і не поїхав рятувати свою сім'ю; провина за те, що мав справу з росіянами в моїй школі, виправдовуючи їхнє невігластво та їхню приховану ненависть до українців, а також за те, що дозволяв американцям називати українців «незрозумілими». Це справді дратувало мене більше ніж що-небудь інше. Почуття провини змінило моє ставлення до того, що я українець.

Чому я можу здійснювати свої мрії, займатися тим, що хочу робити в житті, зустрічати друзів і закохуватися, в той час як мої ровесники гинуть? Я теж міг би загинути, якби мій тато залишився в Україні.

Цитуючи Оксану Забужко: «Єдиний наш вибір був і залишається — межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває. Втекти від себе і перестати існувати, або змиритися з тим, що ти українець і щодня страждати від цього». Я вибрав останнє. Думаю, це важливо. Я святкував те, що я українець, коли був дитиною, а тепер це змушує мене плакати. Однак це не робить мене менш українцем, і я маю намір продовжувати святкувати свою українськість.

Як письменник і сценарист, чи хотів б ти колись колись повернутися в Україну і змінити там кіноіндустрію?

Я не знаю. Я хотів би віднайти частину себе, яку я втратив ще до того, як народився. Я не очікую прекрасних вражень або навіть того, що побачу свою сім'ю знову. Я відчуваю, що в мені є стільки всього, що я не дізнаюся, поки не повернуся в Україну, і так багато про людський досвід. Цікаво, чи коли я побачу, звідки походить моя сім'я, я зрозумію трохи більше про те, що означає бути українцем і, що означає бути позбавленим досвіду виховання на Батьківщині, а це і є частиною моєї ідентичності.

Кінопродукція з України є феноменальною і неймовірно добре зробленою. Я думаю, що проблема, яку світ має з нами, полягає в тому, що ми — нація, яка думає лише про війну та виживання. Ми наче таргани. Я не думаю, що нам потрібно припиняти знімати фільми про війну, але я думаю, що світ повинен дати українцям можливість заявити про себе як про націю, яка не визначається лише нашим виживанням, стійкістю, силою та травмами. Захід не повинен бачити в нас націю жертв і героїв війни. Ми можемо бути спортсменами, детективами, привидами, старшокласниками, злодіями танцюристами, музикантами тощо. Ми не мусимо бути лише солдатами, розбитими вдовами чи сиротами.

І я відчуваю, що українські американці є ідеальним голосом для цих історій і можуть показати світові, що означає бути українцем поза війною і насильством, ким ми є поза тиском Росії. Ми — люди, і ми заслуговуємо на те, щоб розповідати всі історії, а не лише про війну

‍Як би ти описав сучасне українське кіно на даний момент?

Мене розчаровує той факт, що для того, щоб фільм був прийнятий західним глядачем, потрібно пролити кров тисяч українців. Я розчарований тим, що західні глядачі можуть дивитися такі фільми, як «Анора», над яким працювали росіяни, які підтримують війну, і який був добре прийнятий російською аудиторією в Америці і отримав нагороду «Оскар». Росіянам дозволено знімати невоєнне кіно, а українцям — ні.

У нас були такі чудові сучасні фільми, як «Люксембург-Люксембург», «Мої думки тихі», «107 матерів», які пройшли повз увагу, тому що вони не про війну в Україні. Я бачу простір для фільмів про український досвід поза війною, знятих американцями українського походження. Я бачу великий потенціал для історій про те, що означає бути українцем, які можуть відокремити нас від Росії в культурному плані в очах Заходу.

Ми повинні продовжувати культивувати історії, які показують аудиторії, що ми все ще хочемо дружби, любові, близькості, ідентичності, просування по службі, грошей — всього того, чого хочуть інші люди. Ми існуємо як єдине ціле, а не лише як нація бійців. Нам потрібні українські історії, які олюднюють нас після війни — не лише для західної аудиторії, а й для українців, щоб ми пам'ятали, хто ми є насправді.

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

‍Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

‍Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко