Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Медична освіта для українців у Польщі: умови, вартість, рейтинг, перспективи
Медична галузь на польському ринку праці потерпає від нестачі працівників. Йдеться як про висококваліфікований персонал — лікарів, так і про працівників середньої ланки — медсестер та медбратів. Експерти передбачають, що наближчі десять років проблем з працевлаштуванням у цій галузі не буде
Один з найпопулярніших напрямів у Польщі — стоматологія. Конкурс тут — 25 людей на місце. Фото: Shutterstock
No items found.
Польські медичні виші користуються неабиякою популярністю через високі європейські стандарти навчання та невисоку — але тільки порівняно з іншими європейськими країнами — вартість. Тобто в українських медичних вишах вчитися, звичайно, дешевше. Але український диплом гарантує працевлаштування тільки на батьківщині, тоді як польський — у більшості країн Європи. Місцеві медуніверситети мають сучасно обладнані лабораторії та авторитетних викладачів. Тому абітурієнти охоче їх обирають. Конкурс на одне місце високий і часом становить понад 20 осіб.
Навчання доступне як польською, так і англійською мовами. Що робить польські медичні ВНЗ привабливими для іноземців: зараз тут навчається орієнтовно сім тисяч українців, білорусів, іспанців, індійців тощо.
У польських вишах вчиться чимало українців. Фото: Tomasz Walow, Uniwersytet Medyczny we Wrocławiu
Які існують медичні спеціальності?
Окрім лікарської, медичні вузи в Польщі пропонують здобути освіту в таких спеціальностях: акушерство, дієтологія, косметологія, медична аналітика, лікувальна стоматологія, невідкладна допомога, публічне здоров'я, радіологія, сестринська справа, фармацевтична справа, фізіотерапія.
Які предмети готувати для вступу на медицину?
Щоб вступити на медичний факультет, треба написати в польській школі тести (матуру) з польської мови, математики і — на вибір — біології, хімії або фізики. Краще складати матуру з цих предметів на поглибленому рівні.
У тих, хто хоче вступати на медичний, часто виникає питання, чи можна вступити, не складаючи іспит з біології. Так, можна. Достатньо обрати математику і фізику, аби відповідати вимогам зарахування на медицину.
Щодо вступу іноземців, осіб без польської матури, ситуація така: кожен вуз має свою систему перерахунку балів атестату в пункти з предметів — математики, біології, хімії та фізики. У кожного ВНЗ на сторінці факультету написаний середній бал атестату, необхідний для зарахування.
Щодо мови, абітурієнт мусить знати англійську чи польську (в залежності від того, якою мовою він збирається навчатися) на рівні В2 і вище. Якщо це рівень С1, то він може претендувати на безкоштовне навчання. У будь-якому разі знання мають бути підтверджені сертифікатом (його вимагають деякі університети). Іноді виші влаштовують скайп-перевірку мовного рівня чи навіть іспит (як-от Вроцлавський медичний університет та Ягеллонський університет в Кракові).
Який медичний факультет обрати?
Раніше медицину можна було вивчати лише в медичних академіях (тепер це здебільшого медичні університети), адже тільки вони гарантували високий рівень освіти. Сьогодні ця галузь розвинулась і майбутні лікарі можуть навчатися також у приватних вишах.
У Польщі медичним спеціальностям навчають 34 виші.
Згідно із загальнопольським рейтингом медичних навчальних закладів Польщі «Перспективи» за 2023 рік, перше місце займає медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові, друге Варшавський Медичний Університет і третє — Медичний Університет імені П’ястів Сілезьких у Вроцлаві. Це означає, що конкурс в цих вузах найбільший (близько 30 осіб на одне місце).
Випускники Медичного Колегіуму Ягеллонського університету можуть не хвилюватися, чи знайдуть роботу. Фото: cm-uj.krakow.pl
Простіше вступити на медичні спеціальності в Університет Яна Кохановського в Кельцах, Університет Вармінсько-Мазурський в Ольштині або ж Сілезький Медичний Університет в Катовицях чи Медичний Університет у Білостоці. Але те, що ці навчальні заклади мають меншу кількість бажаючих на одне місце не означає, що навчання там буде коштувати дешевше чи буде легшим з навчання у вишах першої трійки.
Як стверджують самі студенти-медики, чи готова людина бути лікарем, стає зрозуміло після першого ж року навчання: саме в цей період відбувається найбільший природний відсів кандидатів
Чимало студентів вже розуміють, що медицина їм не підходить, адже це висока відповідальність, етичні аспекти і необхідність вчитися протягом усього життя, адже галузь розвивається щодня.
Скільки коштує навчання?
Медичне навчання — одне з найдорожчих серед факультетів Польщі. Вартість коливається від 30 до 60 тисяч злотих на рік. Якщо помножити це на 6 років навчання, виходить чимала сума (180-360 тисяч злотих або 45-90 тисяч доларів).
Поляки жартують, що зарплата лікаря дозволяє швидко повернути освітні вкладення. Часто саме не медичне навчання студенти беруть кредити
Лікарі не мають проблем з працевлаштуванням, можуть працювати як у державних, так і в приватних закладах, або ж провадять власну практику. В середньому зарплата сімейного лікаря в Польщі становить 7-8 тисяч злотих на руки в одному медичному закладі. Тобто якщо лікар веде прийом у кількох поліклініках чи лікарнях, то й заробляє вдвічі або втричі більше.
На безкоштовне навчання іноземці можуть претендувати тільки якщо мають Карту поляка або рівень польської мови С1.
Скільки навчатися та скільки складати іспитів, щоб стати лікарем?
Щоб стати лікарем в Польщі, потрібно пройти кілька важливих етапів.
Спершу закінчити навчання в медичному вузі, яке триває 12 семестрів або 6 років. Протягом цього часу студент отримує як теоретичні, так і практичні знання з медицини. І має практичні заняття в лікарнях — практики — після кожного року навчання.
Після завершення навчання необхідно скласти державний іспит (теоретичну та практичну частини), аби отримати звання лікаря та право на виконання професії.
Після складання держіспиту та отримання звання лікаря необхідно пройти обов'язкову лікарську інтернатуру (отримання протягом 13 місяців практичного клінічного досвіду в поліклініці чи лікарні).
Практика в Медичному Університеті Вроцлава, в якій бере участь робот. Фото: Uniwersytet Medyczny we Wrocławiu
Лише після завершення цих етапів можна розпочинати спеціалізацію в обраній галузі медицини (педіатрія, хірургія, гінекологія, дерматологія тощо). Для отримання звання спеціаліста необхідно пройти відповідний період стажу та скласти іспит зі спеціалізації. І лише після завершення спеціалізації лікаря офіційно визнають спеціалістом у обраній галузі медицини. Отримання спеціалізації може тривати від п'яти до десяти років. Лікарі часто отримують кілька суміжних спеціалізацій, наприклад, гінеколог-ендокринолог або хірург-уролог тощо.
Під час навчання у медичному вузі студенти-медики вчать різні клінічні дисципліни, зокрема, внутрішні хвороби, ортопедію та травматологію, неврологію, психіатрію, радіологію, інфекційні хвороби та екстрену медичну допомогу.
Як згадувалось вище, після кожного року навчання обов'язково проводяться стажування в лікарні. Вони потрібні для формування практичних навичок, без яких жоден лікар не може виконувати свою роботу.
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Марія Гурська:9 липня ми з Вами зустрілися на мітингу у Варшаві, організованому перед дитячою лікарнею на вул.Коперника активістами «Євромайдан Варшава». Люди вийшли висловити протест проти жорстокого обстрілу Києва, під час якого російська ракета вдарила по дитячій лікарні «Охматдит». Чому для вас це важливо?
Дорота Лобода: З початку повномасштабної війни в Україні, тобто з лютого 2022 року, коли до Польщі почали прибувати біженці з України, я беру участь у більшості демонстрацій проти агресії Путіна в Україні. Ця атака мене особливо вразила, бо більшого варварства, ніж напад на дитячу лікарню, важко уявити. Батьки везуть дітей до лікарні, бо сподіваються, що там їх врятують. Тим часом, терорист Путін наказує вбивати цих дітей. Я прийшла на цю демонстрацію також для того, щоб показати полякам, що ця війна відбувається поруч із нами і все це могло б статися з нами самими. Я кажу не тільки про те, що Польща під загрозою, а й просто про те, що жодна порядна людина не може погодитися, щоб такі речі відбувалися в Європі.
Дорота Лобода на акції у Варшаві через обстріл «Охматдиту» в Києві. 9 липня, 2024. Фото: Dawid Żuchowicz / Agencja Wyborcza.pl
Діти з мамами з обстрілюваних міст України приїжджають до Польщі з перших днів війни. Багато з них тут вже третій рік. Про проблеми цих дітей ви пишете з самого початку російського вторгнення у своїх соціальних мережах. Чого вдалося досягти за понад 2 роки на посаді спочатку радниці Президента Варшави, а тепер — депутатки Сейму?
З перших днів ми запустили пункти допомоги, куди привозили їжу, засоби гігієни, постільну білизну, одяг і інші речі першої необхідності біженцям з України. Та навіть більше, ніж про речі, українські матері в ті дні просили допомогти знайти школу чи дитсадок для їхніх дітей. Так виникла ідея створити довідник міста Варшава для батьків та учнів з України, де була зібрана і представлена українською мовою уся необхідна практична інформація про те, як записати дитину до школи чи дитячого садка, де отримати поради та допомогу. Я й сама почала надавати консультації, як волонтерка, у освітньому центрі в районі Середмістя організувала зустрічі для українських підлітків, які хотіли вступати до університетів. Я пояснювала молоді, як працює наша система, як подати документи на вступ, на яких веб-сайтах можна шукати інформацію, який рівень знання мови потрібен. Паралельно я організовувала курси польської мови для українок, адже найневідкладнішим для них було вивчити мову, щоб справлятися і шукати роботу у новій країні. Але найважливіше — я почала давати поради мамам та шукати дитячі заклади у Варшаві, куди можна було б записати українських дітей — підказувала, куди звернутися, а коли була потреба, то й сама йшла з українською родиною, щоб домовитися, знайти місце в школі чи садку.
В школах ніхто не був готовий до того, що раптом з'явиться багато дітей, які не володіють польською і потребують підтримки
Підтримки не лише у вивченні мови, а й психологічної, бо в Україні ці діти отримали страшний досвід.
Чи можете ви пригадати конкретну історію?
Це був один із перших місяців війни і я допомогла одній мамі знайти місце у школі у Варшаві для її сина. Але в школі в дитини почалися проблеми з вчителькою. Вона нервувала, що хлопець б'є ногами портфель, ховається під партою, не хоче з нею розмовляти. Вчителька очікувала, що хлопчик буде вдячний за те, що він отримав новий шкільний портфель, що в нього гарна школа, тому що це була гарна, нова школа, чудово обладнана. Виглядало, що педагогу забракло співпереживання та розуміння. Мені довелося пояснити вчительці: хлопець не хоче нової школи і нового портфеля, а хоче бути зі своїм татом в Україні. Новий пенал і нові кольорові олівці йому не потрібні, тому що він сумує за татом і переживає за нього. Виявилося, що те, що є очевидним для мене, не є таким для неї. Вчителька запропонувала мамі переконати тата хлопчика провести з ним виховну бесіду по телефону. Я пояснила: не можна вимагати від матері присвятити єдину розмову на тиждень зі своїм чоловіком і з батьком хлопчика в Україні тому, щоб накричати на хлопчика за погану поведінку в школі. Ми не усвідомлювали раніше, що таке війна. Ми жили в безпечній країні, і нам було важко уявити, що люди просто гинуть за кордоном, що тато цієї дитини може померти кожного дня. І тому розмова тата і хлопчика справді не повинна стосуватися портфеля.
Діти, які потрапляють у польські школи з обстрілюваних українських міст, потребують особливої турботи. Фото: Jakub Orzechowski / Agencja Wyborcza.pl
Чим закінчилася ця історія?
Вона закінчилася добре. Я змогла донести вчительці, що хлопець не відповідав, бо не розумів польської. Йому просто потрібно було дати час. Не страшно, якщо дитина трохи посидить під партою — величезна кількість 7-річних польських хлопчиків також б‘ють ногами шкільні портфелі та сидять під партами, бо діти в усьому світі однакові. Але українські діти потребують додаткової підтримки. Бо окрім того, що це просто діти, маленькі хлопчики та дівчатка, які можуть створювати проблеми в школі, вони мають за плечима багато досвіду, якого польським дітям ніколи не доводилося переживати.
1 вересня усі українські діти шкільного віку, які перебувають в Польщі, повинні піти до школи, незалежно від того, чи навчаються дистанційно за українською системою. Що ви думаєте про таке рішення?
Я вважаю, що це гарне рішення. Мене хвилювало, що відбувається з дітьми, які ніде не навчаються, тому що український уряд не в змозі знайти їх і забезпечити їм освіту. Ці діти зараз в Польщі. Якщо вони не навчаються в польських школах, польська система освіти також не знає, що з ними відбувається. І так вже третій рік. Звісно, можна було б припустити, що діти могли б навчатися дистанційно, але давайте згадаємо, що вони навчаються дистанційно вже п’ятий рік, тому що раніше була пандемія і деякі з цих дітей вже багато років не були у звичайній, нормальній школі, де вони мають контакт з іншими дітьми і з живим учителем, а не з комп’ютером.
Як польські діти зобов’язані ходити до школи, так і українські діти, які тут постійно перебувають, повинні ходити до школи
Вони можуть залишитися тут назавжди, а навіть якщо ні, їм все одно потрібен контакт з іншими дітьми, потрібна підтримка. Можливо, школа помітить, що дитина знаходиться в психологічній кризі і потребує підтримки, або що підтримка потрібна матері. Якщо мама постійно перебуває на роботі, чи вдома з дитиною, і не має контакту з іншими людьми, то їй вчасно не нададуть допомогу. Тому я вважаю, що це добре рішення, хоча, звичайно, це буде великим викликом, тому що за оцінками Міністерства освіти, ідеться про приблизно 60 тис. дітей з України, які зараз знаходяться в Польщі і не ходять до школи.
Чи готові польські школи приймати українських дітей? Чи вистачить всім місця? Що зміниться з вересня і які нові програми запрацюють?
В Польщі народжується все менше дітей, а відповідно, їх менше в школах. Якщо у великих містах це не так відчутно, то в маленьких містах хоча й невеликі школи, але місця там навіть забагато. За нашими плечима два роки досвіду функціонування польської освітньої системи в умовах війни в Україні. Це спочатку вчителі раптом опинилися в ситуації, коли в класі з’явилися іншомовні діти і ніхто не знав, що робити. Станом на зараз багато вчителів вже пройшли навчання та тренінги, вони знають, як працювати з дітьми з інших країн. Шкільні психологи готові працювати з травматичним досвідом дітей. Школи також візьмуть на роботу міжкультурних асистентів. Вони допоможуть в інтеграції не лише школярів, а й їхніх мам, бабусь і всіх, хто є з дітьми тут, у Польщі.
Дорота Лобода була активісткою батьківського руху, а тепер займається освітою у Сеймі. Фото: приватний архів.
Чим займається міжкультурний асистент?
Ідея з асистентами це нововведення, яке дозволить кожній школі, яка цього потребує, працевлаштувати вчителя для допомоги українським дітям. Кошти на нових співробітників надходитимуть через дотації від місцевої влади і від держави.
Асистент допоможе записатися до школи, пройти адаптацію у перші дні, і в подальшому буде весь час присутній в класі і сприятиме інтеграції з іншими дітьми, тобто з польськими дітьми, але і не тільки, адже у польських школах є діти і з інших країн. Асистенти працюватимуть також і з батьками — пояснюватимуть, коли потрібно зробити внески, прийти на збори, що купити до школи, які в Польщі звичаї, тому що більшість речей у наших школах схожі, але дещо відрізняється. Наприклад, електронний щоденник. Українські мами розповідали мені, що в Україні він не є настільки популярним, а в нас все тримається на цьому електронному щоденнику. Асистенти створюють умови безпечного вступу українських дітей до польських шкіл. На початку всім буде нелегко і знадобиться більше міжкультурних асистентів. Але, сподіваюся, з кожним місяцем буде все краще.
Яким є підхід до питання громадянства асистентів?
Вони можуть бути поляками чи польками, але повинні вільно спілкуватися українською, адже працюватимуть з українськими дітьми. І я, все ж, щиро сподіваюся, що значна частина асистентів буде з України.
В Польщі багато кваліфікованих українських вчителів, які шукають роботу і це — шанс для них
Я бачу багато українок у Варшаві, які працюють на різних посадах, не відповідних їхній кваліфікації. Вони прибирають у наших домівках, роблять нам нігті, стрижуть нас у перукарнях, піклуються про наших дітей. Було б чудово, якби вони знову змогли працювати юристами, лікарями і вчителями, виконувати всі ті професії, якими займалися в Україні! Той факт, що зараз їм потрібно проходити стільки різноманітних бюрократичних процедур, ускладнює не лише їхнє життя, а й наше! Дуже добре, що посада міжкультурних асистентів дозволить простіше працевлаштувати кваліфікованих українок. Сподіваюся, що надалі вдасться трішки пом’якшити законодавство, щоб фахівцям з України було легше діяти у нових умовах.
Як бути з такою проблемою в школах, як булінг? Це явище є особливо болючим для українських дітей у Польщі.
Наскільки мені відомо, і я спілкувалася про це з заступницею міністра освіти Йоанною Мухою — у Міністерстві знають і розуміють цю проблему. Буде цілий пакет семінарів і тренінгів для вчителів щодо того, як боротися з цим явищем. Це важлива частина ролі міжкультурних асистентів. Додаткова особа, яка підтримує українську дитину в школі, повинна буде постійно реагувати на прояви переслідування чи насильства щодо українських дітей.
Важливим питанням є збереження національної ідентичності українських дітей у польських школах. Наразі точиться дискусія про те, чи підтримають це польські школи, чи, навпаки, сприятимуть полонізації маленьких українців. Політики кажуть, що ризику немає, але нам пишуть мами дітей з різних шкіл, особливо у Варшаві, про випадки, коли дітям на перервах забороняють говорити українською. Як це можливо, і яка ваша думка з цього приводу?
Це неприпустимо.
Інтеграція не означає перетворення дітей з України чи будь-якої іншої країни на поляків
Ці діти навчаються в польській школі, але мають право на свою мову, свою ідентичність, свою історію. І тут вся діяльність, спрямована на денаціоналізацію дітей, як би це не звучало, безумовно, є незаконною. Школа не має права забороняти дітям спілкуватися рідною мовою. Але знаєте, я також думаю, що діти, які мають українські родини і постійно спілкуються вдома українською, не забудуть своєї мови, як і польські діти, які розкидані по всьому світу. Сім’я також підтримує традицію, культуру та знання мови. І водночас, ніщо не заважає нам поговорити з міністерством про те, щоб українська була додатковою мовою навчання в школах. Сьогодні ми мали зустріч із послом України, який залишає свою посаду, і він наголошує, що для української держави важливо, щоб діти в польських школах мали змогу вивчати українську мову, як додаткову. Думаю, Міністерство це розглядає.
Що б ви порадили мамі, дитина якої приходить додому і скаржиться, що вчителька забороняє їй з друзями на перерві розмовляти українською?
Я б сказала їй: напишіть скаргу директору, а якщо це не допоможе, то скаржтесь шкільній раді, тобто, «Кураторію», бо такого просто не може бути. Кураторій має окремий офіс у кожному воєводстві, який займається всіма шкільними правилами, їхні представництва є в польських містах, навіть, маленьких. Ви можете повідомити туди будь-які скарги щодо будь-яких негараздів у школі.
Підсумовуючи, яке сьогодні головне завдання польських шкіл щодо маленьких українців?
Забезпечити місце для навчання, культурного асистента, психологічну підтримку та гарну інтеграцію з польськими дітьми.
За офіційними даними, з початку повномасштабної війни Росія викрала на тимчасово окупованих територіях України приблизно 20 тис. дітей. Наразі лише 736 дітей змогли повернутися додому.Навіщо Путіну українські діти, і як зупинити злочин — повернути дітей додому?
Майбутнє нації — в дітях. Мета війни – знищити майбутнє нації. Росія хоче забрати українських дітей і зробити їх росіянами — вкрасти в України найцінніший скарб. Те саме німці робили під час війни, коли хотіли польських дітей зробити німцями. Це огидна, варварська стратегія війни. І тому існують міжнародні організації ООН, ЮНІСЕФ та інші. Вони мають добиватися повернення дітей в Україну і того, щоб Росія припинила діяти всупереч міжнародному праву.
Євростат повідомляє, що 4,3 мільйона біженців війни з України перебувають в Європі через війну. 950 тисяч з них – в Польщі. Як ви вважаєте, коли всі українські біженці зможуть повернутися додому?
Думаю, всі до одного додому вже не повернуться. Я знаю кількох жінок зі Східної України, домівки яких зруйновані. Вони планують залишитися в Польщі.
Я щиро бажаю, щоб кожен, хто захоче повернутися в Україну, повернувся і допоміг відбудовувати цю чудову країну!
Щоб так сталося, ми повинні дати Україні більше зброї.
Як, на вашу думку, на польсько-українське сусідство вплине цей епізод спільної історії — те, що ми зараз переживаємо, як сусідки, сестри?
Сподіваюся, що складна історія, яка була між нами раніше, перетвориться на приклад позитивного сусідства, а Польща стане тією країною, яка допоможе Україні вступити в НАТО і ЄС. Як тільки Україна стане частиною Європейського Союзу, між нами вже не буде кордону. Я зараз чую від поляків і польок, що вони налагодили настільки близькі стосунки та дружбу з жінками, і навіть з цілими родинами з України, що коли війна закінчиться і українці повернуться додому, то ті поїдуть їх відвідувати, бо вже отримали запрошення. Після Перемоги багато поляків поїдуть в Україну, щоб відвідати своїх друзів — людей, з якими вони тут познайомилися та подружилися — підтримати їх, та й просто поїхати на відпочинок. Раптом Україна стала місцем, про яке ми багато думаємо. Раніше Польща була дуже західноорієнтована, а тепер виявилося, що у нас на сході є дуже дорога для нас сусідка.
Дорота Лобода на одній з акцій на підтримку України. Фото: приватний архів.
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Й. Дудек: Коли понад два роки тому, у лютому 2022 року, українські жінки з дітьми почали приїжджати до Польщі, ситуація, в тому числі пов'язана з освітою дітей, була надзвичайною. Два роки по тому вона вже не є надзвичайною і не є тимчасовою. І все ж, незважаючи на це, бракує рішень, процедур та інструментів для належного піклування про дітей та підлітків з України. Понад 100 тисяч дітей зникли з системи освіти. Це викликає щонайменше тривогу.
Юстина Жуковська-Голенбєвська: Дійсно, багато дітей — тисячі дітей випали з системи, і це потрібно виправити. Але також не можна сказати, що вони повністю зникли, адже їхнє становище моніториться різними громадськими організаціями і має моніторитися центрами соціального захисту населення. Але вже на початку війни я вважала, і неодноразово про це говорила, що в тій ситуації, в якій до нас приїхали діти з України, освіта не була пріоритетом.
Чому?
Тому що, по-перше, це не була одна однорідна група. Ні, там були і діти, які жили в Західній Україні, недалеко від польського кордону, які, так, виїхали через війну, але в їхньому випадку це була дещо інша зміна місця проживання, і ті, хто приїхав з фронту. Які буквально тікали від бомб. Були інші, більш важливі потреби — вирішити цю кризу, а не відправляти їх на уроки географії чи математики. Тепер у нас є не тільки діти, які вислизнули з системи, але й люди, які втомилися допомагати. І розгублені вчителі.
Нещодавнє опитування показує, що хоча більшість поляків і польок все ще підтримують допомогу Україні, майже половина вважає, що ця допомога має відбуватися за межами Польщі. Це величезна зміна, яка очевидним чином позначається і на дітях.
Спочатку суспільство дуже прагне допомогти, але з часом ця готовність згасає — це природний, вивчений, описаний феномен фаз соціальної реакції на катастрофу. Перша фаза — героїчна, солідарність зростає, поки ми не досягаємо так званої фази медового місяця, коли підтримка і допомога ллються потоками. Потім поступово настає втома, вигорання, страх, припинення підтримки — це так звана фаза втрати ілюзій.
Це відбувається в кожній країні, в кожній громаді, яка постраждала від катастрофи, стихійного лиха або приймає біженців. Моє питання, однак, полягає в наступному: якщо ми знаємо, що це виглядає саме так з наукової точки зору, чому ми не маємо готових рішень для цього?
Була мобілізація, зараз настала певна нормалізація і стагнація — і тут нам бракує інструментів, щоб перейти до фази реконструкції, до ситуації, коли життя громадян і людей, які постраждали від кризи, нормалізується. Громадськість, виснажена допомогою — я маю на увазі і тут, можливо, перш за все, громадські організації — не отримала жодної підтримки, окрім оплесків. Жодної. Легко перегоріти в ролі людини, яка приносить допомогу, яка щодня бачить людські драми, бачить матерів, розлучених з сім'єю, самотніх дітей, трагедії цілих родин. А про цих людей ніхто не думає.
Витрати на підтримку оплачували самостійно?
Психологи та інші фахівці зобов'язані проходити супервізію (часто фінансовану з власної кишені), але люди доброї волі не мають доступу до супервізії та підтримки для себе. А фахівці, які працюють для підтримки українців, працівники ГО та інші громадяни, якщо їм потрібна допомога, змушені були і досі змушені шукати її самостійно. А це теж дорого коштує. Витрати високі, війна триває, люди втомилися. Деякі з тих, хто допомагає, страждають від вікарної травми внаслідок допомоги або виснаження емпатії, у них більше немає сил допомагати.
Волонтери роздають cуп українським біженцям на головному залізничному вокзалі Кракова 10 березня 2022 року. Фото: Dominika Zarzycka/NurPhoto/AFP/East News
Виборчі кампанії не допомогли.
Навпаки, вони грали на упередженнях, образах і страхах, а оскільки ми як суспільство погано поінформовані, ці зерна впали на благодатний ґрунт, викликаючи сумніви в тому, чи має сенс така наша участь і чи потрібно взагалі придумувати якісь додаткові програми для біженців. Якщо проаналізувати дослідження, проведені, наприклад, у Німеччині чи Франції, країнах, які багато приймають іноземців, то можна побачити, що найважливіше мати перевірені програми, які дають змогу не лише задовольнити базові потреби людей у кризовій ситуації, але й асимілювати та інтегрувати їх у суспільство.
Що сталося в Польщі?
На самому початку війни ми взяли інтеграцію громад за головну мету. Пам'ятаю, як я тоді била на сполох, щоб цього не робити. Вони ледве прийшли, а ми вже організовували якісь інтеграційні зустрічі. Тоді був не час для цього, тоді був час задовольняти потреби в безпеці, житлі, їжі та засобах до існування. Надавати спеціалізовану підтримку, якщо біженці її потребували. З іншого боку, після задоволення цих базових потреб настає час для асиміляційних та інтеграційних заходів, для включення дітей у систему освіти, а дорослих — у програми професійної та соціальної активізації.
То які саме?
Мають бути програми, які будують соціальну інтеграцію з людьми, які втекли від війни і хочуть залишитися з нами, але поки що не можуть повернутися до своєї країни. Ми повинні створити кампанію, яка б інформувала людей про те, хто є біженцем, а хто емігрантом, що таке міжнародний захист, які наші зобов'язання як члена Європейського Союзу чи ООН. Йдеться про те, що ми не повинні транслювати погані наміри, ми повинні вміти зберігати певний рівень доброзичливості один до одного, співчуття, емпатії. А це нелегко в ситуації, коли більшість з нас відчуває розчарування від вартості життя, інфляції, знедоленості, необхідності зводити кінці з кінцями. Тому виникають думки, які вміло підігріваються деякими політиками, що українці отримують 800 +, квартири, якісь пільги, а ти, поляк, мусиш за все це працювати.
Водночас це, звісно, неправдивий наратив, бо присутність українців у Польщі приносить свої плоди. Але ця новина не проникає в мейнстрім
Натомість ми читаємо про те, що вони забирають робочі місця і місця в дитячих садках. Це теж неправда, але правда, що ми не знаємо, як використати весь потенціал цих людей. Крім того, якщо чесно, як суспільство, ми трохи лицеміримо, тому що, з одного боку, ми скаржимося на українців, а з іншого боку, ми з радістю наймаємо жінку готувати їжу і прибирати, тому що її послуги дешевші і — занадто часто — не оподатковуються.
Гаразд, але повернімося до школи.
Ми ніколи не цуралися цієї теми, я вже пояснюю чому. В таких домах, в такій системі виховуються наші діти, які потім в школі чи садочку повторюють те, що чують вдома, спостерігають, дивляться, чи це насправді так, як кажуть мама і тато. Тому що діти вчаться, спостерігаючи за дорослими. Часто через це вони не хочуть або не вміють налагоджувати стосунки, приймати українських дітей у колективи однолітків. Вони їх терплять, приймають, але часто важко говорити про повноцінну приналежність чи дружбу. Крім того, вони не знають, як довго ці діти залишаться — чи поїдуть одразу, чи залишаться ще на місяць, чи повернуться після канікул. Це призводить до того, що вони не хочуть/не можуть, навіть несвідомо, інвестувати в таку дружбу, тому важко мати глибші зв'язки. Звичайно, є деякі місця (школи), де про ці стосунки з належною ретельністю дбають директори, вчителі або батьки, і я вітаю їх за це, але вони все ще є винятком.
То що ж можна зробити?
Є зовнішні фактори, на які ми не маємо великого впливу, наприклад, як довго триватиме ця війна. Але є й такі, на які ми можемо впливати. Йдеться про створення таких стратегій, таких програм, особливо превентивних у школах, які будуть дбати про першу психологічну допомогу в першу чергу. І ми, як фонд UNAWEZA, думаючи про те, як ми можемо підтримати школи, хотіли створити таку програму, яка була б, перш за все, простою у використанні для вчителя, і в той же час ефективною і цікавою для учня. Таку програму, яка крок за кроком супроводжувала б учителя у проведенні уроку, давала б йому конкретні знання за допомогою експертного навчання, а також постійну підтримку з боку воєводських координаторів, щоб учитель не залишався з цією програмою сам на сам. Програма, яка просто говорить, що робити, чого не робити і як це робити.
Час для підтримки. Фото: Shutterstock
Що робити, чого не робити, як робити?
Перш за все, підтримувати всі потреби дітей, незалежно від їхньої статі, походження, віросповідання, психосексуальної орієнтації. Тому наша програма дуже культурно нейтральна.
Готуючи програму, ви брали до уваги ці сотні тисяч українських дітей?
Ми взяли до уваги всіх дітей. Це програма, яка дотримується принципів універсальної профілактики, а не вибіркової, тому вона також націлена на дітей та юнацтво з різним досвідом. Якщо програма та її заходи розраховані на всіх дітей, це дає можливість для більш ефективної інтеграції. Ми показуємо, що всі діти перебувають у рівних умовах один з одним, нікого не виокремлюють. Кожен повинен навчитися комунікувати свої емоційні потреби, як просити про допомогу, як користуватися цією першою психологічною допомогою. Паралельно ми навчаємо класних керівників, як надавати цю першу психологічну допомогу. Наше бачення полягає в тому, що ми хотіли б навчити всю Польщу надавати першу психологічну допомогу.
Чому це так важливо?
Це пов'язане з тим, що вона дозволяє виявити проблему у дитини до того, як їй знадобиться допомога фахівця, і, якщо така допомога необхідна, організувати відповідну підтримку для дитини. Пам'ятайте, що не кожна криза у дитини потребує негайного втручання. Іноді дитині просто потрібно сказати, що вона боїться, має проблему або відчуває тривогу. Їй потрібно з кимось поговорити, можливо, не обов'язково з батьками чи опікунами.
Наша програма готує вчителів до цієї ролі, а дітей навчає, як правильно розпізнавати свої емоції, як читати їх у тілі, про що вони говорять
Що це таке? Ми вчимо про потреби, щоб діти та вчителі знали, як розрізняти потреби та стратегії задоволення потреб чи потягів. Наступний крок — навчити, що таке кордони. Усі види кордонів — емоційні, фізичні, духовні чи інтелектуальні, а також про те, як спілкуватися про ці кордони і що робити, коли ці кордони перетинаються. Потім ми готуємо дітей до того, як повідомити про свою проблему, де шукати підтримки, як просити про допомогу. Все це відбувається протягом перших шести місяців. Мета в тому, щоб через цей час дитина вже розуміла, що з нею відбувається, до кого звернутися, який меседж використати, щоб дати дорослим зрозуміти, що щось не так, що треба задовольнити якусь конкретну потребу, або що хтось її кривдить, ображає. Конкретні, практичні, бо часто такі програми переповнені банальностями. А банальності не працюють. Ця програма про те, щоб прямо сказати, що можна говорити, а чого не можна. Однаково для вчителя, однаково для дитини та її батьків.
Вчитель не говорить з високих трибун. Фото: Shutterstock
Наприклад?
Наприклад, в Урок 4 для 4-6 класів; 7-8 класів і старших, ми включили інструкцію про те, як повідомити про потребу в допомозі, розроблену Притулком для підлітків, під назвою “POMOC” (допомога польською — пер.):
P — ПОШУКАЙ ДОВІРЕНУ ОСОБУ
Знайди людину, якій Ти довіряєш, наприклад, маму-тата, бабусю, тітку, друга, улюбленого вчителя, шкільного педагога, шкільного психолога або класного керівника, до яких Ти можеш звернутися. Це може бути хтось, хто, здається, розуміє і готовий вислухати Тебе.
O — ПЕРШИЙ КРОК — ЦЕ СМІЛИВІСТЬ
Скористайся сприятливим моментом, щоб поговорити з кимось про свою проблему або домовитися про розмову. Визнай, що відчуваєш тривогу перед запланованою розмовою. Дозволь собі відчути її, а потім зосередься на своєму бажанні розпочати розмову. Дозволь цим двом почуттям змішатися і пробудити твою сміливість.
М — КАЖИ, ЩО ВИ ВІДЧУВАЄШ
Якщо не знаєш, як почати розмову, можеш сказати: «Я хотів би/хотіла би поговорити з Тобою про щось важливе. Останнім часом я почуваюся дуже пригніченим/пригніченою, мені важко і мені потрібна підтримка». Ти можеш почати цю розмову за допомогою методу карток, тобто записати ці зразки повідомлень на картці та дати її комусь, кому ви довіряєш. Цей метод є корисний для людей, яким важко розпочати розмову. Розкажи людині, з якою розмовляєш, про свої почуття і про те, що Тебе турбує. Ти можеш сказати: «Мені сумно, хвилююся про своє психічне здоров'я, і мені потрібна допомога, щоб впоратися з цим».
O — ВІДКРИТО ТА ЧЕСНО
Пам'ятай, що під час розмови важливо бути чесним і відкритим. Якщо під час розмови Твої почуття підкажуть Тобі, що Ти не відчуваєш себе в безпеці, Ти завжди можеш зупинитися, відійти і звернутися за допомогою в інше місце.
В — ЧАС ДЛЯ ПІДТРИМКИ
Скажи людині, з якою Ти розмовляєш, що Тобі потрібна підтримка і допомога у пошуку відповідних рішень. Ти можеш запитати: «Чи можеш допомогти мені знайти професійну допомогу?», «Я не можу розповісти про це батькам. Чи не могли б Ви це зробити?»,«Чи можеш допомогти мені записатися на прийом?».
Цифрова гігієна та безпека в інтернеті. Фото: Shutterstock
Що ще входить у програму?
Наступне півріччя присвячене цифровій гігієні та безпеці в Інтернеті, але подається зовсім інакше, ніж зазвичай. Ми не лякаємо дітей, не кажемо: «Не можна так багато користуватися», «Я заберу твій телефон», «Ти покараний за ігри». Ми говоримо: інтернет — це частина нашого світу, середовище, в якому ми існуємо. Ми виховуємо певне усвідомлення того, що діти можуть розпізнати і визначити для себе, що з ними занадто багато, чого має бути більше, чого менше. В рамках цієї програми ми заохочуємо спільні проєкти і завдання, в яких діти тренуються в нових компетенціях, які вони самі обирають, а не ті, які ми хочемо їм нав'язати, тому що діти дуже добре вміють проводити дослідження і діагностувати ті чи інші явища. Їм треба довіряти. Усе це — цілісна історія про те, як наші емоції, наша емоційність, наша психічна рівновага залежить від багатьох сфер: як-от сон, здоровий стиль харчування, рух, сприятливі соціальні стосунки чи добрі знання. Тому що все це впливає на наше самопочуття.
Ключовим моментом є те, що вчитель не говорить з високих трибун, а є радше фасилітатором і партнером, який спостерігає, а не повчає
Батьки також залучені до програми?
Ми розробили програму підтримки для батьків, яка включає серію фільмів та вебінарів, підготовлених експертами з психології, психіатрії, а також самими підлітками.
Створюючи програми підтримки для тих, хто пережив втрату, важливо пам'ятати, що вони покликані додати їм сили та можливостей, а не забрати їх. Ті, хто втратили дім, не повинні роками відчувати себе залежними від допомоги інших. Наше завдання — відновити їхню незалежність, самостійність і свободу. У цій ситуації дуже легко сплутати системну допомогу з системним насильством. На мою думку, справа не в тому, щоб утримувати ресурси, які ми маємо, а в тому, щоб розподіляти і надавати їх відповідно до потреб. Ми є батьками і матерями прав дитини у світі, це породжує нашу відповідальність за всіх дітей, які живуть в нашій країні або тікають до нас. Не може бути так, що так багато дітей не користуються правом на освіту, не можуть отримати користь від формування стосунків з однолітками або належної медичної допомоги, що так багато дітей продовжують зазнавати насильства або вмирати на східному кордоні нашої країни. Наш соціальний обов'язок — дати цим дітям все необхідне без компромісів і виправдань.
Юстина Жуковська-Голенбєвська — психологиня, психотравматологиня, випускниця Вищої школи соціальної психології у Варшаві за спеціальністю клінічна психологія. Закінчила аспірантуру, зокрема, з психотравматології, освітнього менеджменту та педагогічної підготовки, а також багато навчальних курсів з психології та психотерапії, в тому числі «Вивчення інтегративної терапії травмованих осіб», а також комплексний сертифікаційний тренінг з терапії, орієнтованої на вирішення проблем I та II рівнів. Закінчила програми навчання з попередження насильства в сім'ї в Блакитній лінії та кризового втручання і терапії залежностей. Медіаторка у сімейних справах, терапевтка для сімей та дітей.
Головна координаторка профілактичної програми «Година для МОЛОДИХ ГОЛІВ», що реалізується в межах проєкту «МОЛОДІ ГОЛОВИ. Відверто про психічне здоров’я» Фонду UNAWEZA. Координаторка коаліції МОЛОДИХ ГОЛІВ у фонді UNAWEZA.
Артему 17 років. Він проводив час з друзями на кар’єрі в Закшувеку, коли на нього напала група поляків. Напад на українського підлітка стався ввечері 10 липня. Коли нападники — четверо молодих поляків — не отримали сигарети, які вимагали, вони дістали мачете і газ. Вони накинулися на хлопця і жорстоко побили його. Відрізали палець, при цьому Артем отримав дуже серйозні травми голови. Нападники втекли, але поліція вже затримала їх. Як з'ясувалося, наймолодшому підозрюваному було 15 років, він перебував у відпустці з колонії для неповнолітніх і в минулому вже скоював кримінальні злочини.
Тепер на Артема чекає тривалий період реабілітації. Ця подія має нас протверезити. Вона повинна відкрити нам очі. Це не єдиний випадок агресії та насильства щодо громадян України. У січні 2023 року двоє чоловіків побили українця у Вишкові.
Спочатку вони запитали, звідки він родом, а коли почули відповідь, звинуватили його в тому, що Україна «вимагає гроші у Польщі»
Нападники були засуджені у березні цього року. Дані поліції свідчать, що в період з січня по серпень 2023 року в Польщі було виявлено 59 випадків насильства щодо громадян України за національною ознакою. Очевидно, що масштаби агресії та насильства зростають, однак, як писало у жовтні 2023 року видання «Dziennik Gazeta Prawna», поки що не можна говорити про вибух.
Організатором збору став Лукаш Вантух, який написав: Я запропонував Артему та його мамі організувати збір коштів на лікування та реабілітацію.
Артем сказав мені, що він згоден, але хотів би, щоб зібрані гроші пішли в дитячу лікарню «Охматдит» у Києві. Я довго дивився на нього і мовчав. У мене просто закінчилися слова
01.05.2024 р. Парк Закшувек і Скелі Твардовського у Кракові. Фото: Albin Marciniak/East News
Нехай це стане для нас натхненням. Урок емпатії та уваги до людини поруч — поляка, українця, німця чи чеха. Не має значення, хоча роками нам намагалися прищепити переконання, що імміграція — це небезпека. У 2015 році президент партії «Право і справедливість» (ПіС) Ярослав Качинський говорив про епідеміологічну та медичну загрозу, яку несуть мігранти. «Руки геть від польських жінок! Тому що польські жінки в Польщі в безпеці, тому що там немає нелегальних іммігрантів!», — заявив, у свою чергу, колишній міністр освіти Пшемислав Чарнек минулого року, виступаючи на тему референдуму. Приклади можна було б множити. Риторика одноманітна, спрямована на те, щоб посіяти сумнів, страх, відчуття загрози. І це працює.
Це перетворюється на настрої, а вони — на конкретні дії конкретних людей. Як у випадку з Артемом.
— Публічний дискурс впливає на громадську думку. Інструменталізація теми міграції в політичних цілях, що супроводжувала виборчу кампанію, призводить до негативного ставлення до воєнних біженців. У публічних дебатах домінує негативний наратив про біженців, що зосереджується переважно на негативних наслідках прийому людей з України. Існує поширена думка, що люди, які тікають від війни в Україні, живуть на соціальні виплати. Нещодавнє дослідження Польського економічного інституту підтверджує цю тенденцію.
Поляки недооцінюють відсоток українських біженців, які працюють у Польщі. Між тим, 62% з них працюють, сплачуючи внески і податки, що сприяє розвитку польської економіки, — розповіла в інтерв'ю Sestry Наталія Куртієва, аналітикиня з Lewiatan
Не піддаваймося на історії про злих мігрантів, які живуть на соціальну допомогу, забирають робочі місця та багато вимагаютть. Вони не відповідають дійсності — дослідження показують це. Ці історії також смертельно небезпечні. Не даваймо себе обдурити. Зосередьмося на увазі, відкритості та емпатії. Нумо вчити цьому наших дітей. І допоможімо Артему.
Єнджей Дудкевич: Як Варшава справляється з допомогою людям, які приїжджають до нас від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну?
Адріана Поровська: З огляду на масштаб виклику, завдяки громадській підтримці на різних рівнях — як фінансовому, так і організаційному — дуже добре. Адже не було ніякого плану, ніякої стратегії, був величезний хаос. Насправді можна сказати, що впоралася блискуче, тому що тільки геній здатен діяти в хаосі. Водночас я б не хотіла, щоб щось подібне коли-небудь повторилося. Це урок не лише для Варшави, але й для всієї країни. Ми повинні передбачати подібні ситуації і мати різні речі напоготові, в тому числі інструкції для волонтерок і волонтерів.
Серед моїх знайомих багато активісток і активістів, які об'єдналися в більші групи, сформували мережі, що зробило допомогу більш ефективною. Громадські організації, неформальні ініціативи та місцева влада розуміють, що якщо приїжджатиме більше жінок з дітьми, необхідними будуть житло, школи, фінансова допомога, мовна підтримка та допомога у пошуках праці.
Що, на твою думку, вдалося, а що ще потребує вдосконалення?
Відповім як громадянка. На початку було багато ура-оптимізму, всі були раді щось робити і якось допомагати. На даний момент ми стикаємося з усе більш відкритою хвилею обурення щодо людей з України, наприклад, у школах. Це величезний виклик, особливо з огляду на те, що значна частина дітей навчалася дистанційно, і незабаром це зміниться. Ми будемо перевіряти, скільки дітей приєднається до польської системи освіти, оскільки це передбачено зміненим законом про допомогу особам з України.
У нас також залишається не до кінця вирішеним питання вивчення польської мови, особливо серед дорослих. Дослідження показують, що значна частина цих людей не повернеться в Україну — вони залишаться в Польщі, а коли війна закінчиться, до жінок приєднаються їхні чоловіки. Існує також інша проблема: з одного боку, нам доведеться підвищувати кваліфікацію одних людей, а з іншого — підтверджувати кваліфікацію інших.
Дуже важливо, щоб ніхто не працював нижче своєї компетенції, щоб учитель був учителем, а медсестра — медсестрою
Це досить складний виклик, який має вирішити не лише місцева влада.
Адріана Поровська. Фото: пресматеріали
З набуттям чинності поправки до закону про допомогу особам з України ще більше людей шукатимуть житло, багато хто шукатиме собі місце в колективних помешканнях. Чи буде це проблемою для Варшави?
Я отримую звіти про те, що відбувається в місцях колективного проживання, кілька разів на тиждень. Співробітники Управління допомоги та соціальних проєктів міста Варшави перебувають у постійному контакті з людьми воєводи, і хоча іноді буває складно швидко дізнатися, чи змінив хтось місце перебування, ситуація під контролем. Ми знаємо, хто перебуває в цих місцях, чи діти вже ходять до польської школи, чи навчаються дистанційно і потребують додаткової допомоги, щоб дістатися до державної установи.
Ті, хто перебуває поза місцями колективного проживання, перебувають у набагато складнішій ситуації, адже вони часто не знають, до кого звернутися за інформацією та допомогою. Вони не мають швидкого доступу до спеціалізованого персоналу, який за ці два роки вже розуміє, як працює система, що вона може запропонувати і може спілкуватися обома мовами. Люди, які перебувають поза системою, мають проблеми з акліматизацією. Дуже часто це підлітки.
Чи не буде найбільшим викликом саме те, що у змінах до закону виплата допомоги 800+ та «Доброго старту» пов'язана з обов'язковим навчанням у школі? Адже є багато українських дітей поза системою освіти, які можуть захотіти вступити до неї в найближчому майбутньому, і це створить великий тиск на школи. Що ви плануєте з цим робити?
Ніхто точно не знає, скільки українських дітей навчається дистанційно і скільки з них захоче навчатися у варшавських школах.
Ми, безумовно, хочемо створити для них таку можливість, щоб вони могли розмовляти польською мовою, мати польських друзів і колег, а через кілька років могли вступати до польських вищих навчальних закладів, потім працювати і добре почуватися в нашій країні
Замикати дітей вдома — це не дуже добре для їхнього розвитку та психіки.
На мою думку, ці зміни були необхідні. Я сама знаю кількох дітей, чиї соціальні навички явно знизилися в результаті дистанційного навчання. Це жахливо. Ми говоримо про те, що сталося з польськими дітьми під час пандемії, але погляньмо на дітей України: спочатку вони пережили пандемію, а тепер мають досвід війни і суцільної кризи. Вони дуже потребують нашої допомоги, тому ми зробимо все, щоб вони мали шанс на нормальний розвиток у Варшаві.
Адріана Поровська на Західному вокзалі у Варшаві. Фото: з приватного архіву
Чи буде більше грошей, щоб працевлаштовувати, наприклад, вчительок і вчителів польської мови як іноземної? Чи більше осіб, які можуть надавати психологічну підтримку?
Це більше питання до заступниці мера Ренати Казновської, яка курує управління освіти, але поправка до закону навіть передбачає необхідність працевлаштування культурного асистента, який би контактував з дітьми, які вступатимуть до системи освіти. Тут ми дуже розраховуємо на експертну допомогу громадських організацій.
Про конкретні цифри ми зможемо говорити лише тоді, коли знатимемо, скільки дітей буде влаштовано до польських шкіл. Те саме стосується позашкільних занять, розширення існуючих програм підтримки інтеграції тощо, якими також опікуються громадські організації. Я контактую з ними, знаю, що вони готові, тож думаю, що ми впораємося разом.
Чи є у вас ідеї, як боротися з суспільними страхами, пов'язаними, наприклад, з тим, що класи в польських школах можуть бути ще більш переповненими? Або з голосами на кшталт: «Українці забирають наші робочі місця»?
Ми дуже стурбовані стигматизацією не лише людей з України, але й тих, хто приїжджає до нас з інших місць. Цього не можна заперечувати: Європа побуріла, і європейці все більше бояться іммігрантів. Тому нам потрібно докладати багато зусиль, щоб показати, що нема чого боятися, що вони такі ж люди, як і ми. У Варшаві існує багато проєктів, спрямованих на інтеграцію польської та української громад. Їх варто розвивати і створювати нові.
Нам також потрібно розробляти державну політику таким чином, щоб вона не виокремлювала, якій групі ми допомагаємо. Зараз ми маємо справу із законом, який стосується особливої групи людей, що перебувають в особливій ситуації, тому бюджет на заходи для них виділений окремо. У майбутньому було б ідеально, якби мати, яка бореться, наприклад, з проблемами виховання дитини, могла отримувати однакову допомогу незалежно від того, де вона народилася — в Польщі, Україні чи Грузії. Звичайно, необхідне певне знання мови, але з цим може впоратися хтось, хто допоможе з перекладом.
Коли до всіх ставляться однаково, зникає наратив про якісь «особливі привілеї», а це призводить до соціальної інтеграції
Офіс на Західному вокзалі у Варшаві. Фото: з приватного архіву
Чи готова Варшава до приїзду ще більшої кількості людей з України, якщо ситуація на фронті погіршиться?
І так, і ні. Так, тому що ми багато чому навчилися за останні два роки, ми побачили, що можна побудувати великий центр підтримки за кілька днів. Ми відрепетирували багато речей, коли йдеться про кризовий менеджмент, ми знаємо, що і де потрібно для того, щоб це працювало належним чином. Ми також маємо набагато більше досвіду у створенні міждисциплінарних команд.
Ні, тому що у місцевої влади може не вистачити грошей, щоб впоратися з усім. Якби те, про що ви говорите, сталося, нам би знадобилася сильна підтримка не лише з боку уряду, але й Європи в цілому. Як Польща, ми найближчі до України, країни, яка фактично захищає наші кордони. Україна потребує військової підтримки, а Польща — допомоги у задоволенні потреб тих, хто втік до неї із зони бойових дій.
Адріана Поровська — багаторічна президентка Каміліанської місії соціального забезпечення, членкиня правління Стратегії 2050. Як заступниця мера Варшави відповідає за соціальні питання, соціальну комунікацію та співпрацю з неурядовими організаціями. Номінантка на премію «"Портрети сестринства» Sestry.eu
Штрафну квитанцію за неоплачене паркування можуть приклеїти відразу на скло або надіслати поштою. Отримати штрафний мандат можна біля супермаркету, де стоянка наче безкоштовна, але обмежена в часі, тому потрібно взяти паркувальний квиток, натиснувши на зелену кнопку в паркоматі, інакше може прийти штраф (а про це не всі знають). Штраф може прийти, якщо ви сплатили стоянку через 5 хвилин після зупинки транспортного засобу. Або навпаки — покинули місце парковки, коли оплачений час вже скінчився.
«У мене був випадок у Вроцлаві, коли я сплатила стоянку з 17:23 до 18:23, а через пару місяців мені прийшов штраф у розмірі 212 злотих (якщо сплатити його в перші 7 днів з моменту вручення, сума подвоюється) і там було вказано час — 18:23:15. Тобто камера сфотографувала авто на момент виїзду із стоянки, і це було видно на фото. Я оскаржила штраф і мені його скасували», — ділиться своїм досвідом українка Юлія Дюденко.
Важливо: у вас є до 5 безкоштовних хвилин до моменту оплати парковки або після закінчення оплаченого часу, якщо авто залишає місце стоянки.
Щоб оскаржити мандат, потрібно:
1. Написати листа з претензією (odwołanie) у довільній формі на e-mail, що вказаний на квитанції. У тексті листа вкажіть дату та час отримання штрафу, номер квитанції, адресу, марку та реєстраційний номер машини, а також ім'я та прізвище власника машини. Сфотографуйте чек з магазину (якщо ви стояли на парковці для клієнтів супермаркету) або чек оплати паркування, де вказано час. Підійде також скрін з мобільного застосунку
2. Надіслати пояснювальний лист із фотографіями документів: з моменту надсилання листа сума штрафу буде зафіксована, і вирости вона не може, доки вам не прийде відповідь. Наприклад, якщо ви повинні сплатити 200 злотих штрафу за паркування протягом перших 7 днів, далі сума зросте до 400 злотих. Ви не погоджуєтесь з рішенням штрафу і хочете його оскаржити. У такому випадку, якщо ви надіслали листа до 7 дня з моменту отримання повідомлення про порушення, за вами фіксується сума 200 злотих. І навіть якщо вам прийшла негативна відповідь на odwołanie і штраф не скасовано, ви все одно маєте право сплатити 200, а не 400 злотих.
Якщо ви вже сплатили штраф, це означає, що ви погодилися з претензією. Оскаржити оплачені штрафи не можна, кошти за них не повертаються.
Звертаємо увагу на те, що парковки у Польщі бувають муніципальні та приватні. Власникам приватних парковок буде складніше стягнути штраф з порушника, оскільки доведеться доводити в суді, хто саме запаркував автомобіль. Вони можуть виставити штраф, але власник авто може відмовитись від його сплати, якщо не знає, хто саме в цей момент керував автомобілем.
У випадку з муніципальними паркуваннями, вчасно несплачений штраф може обернутися судовим розглядом. Зазвичай боржника попереджають про це, і лише потім передають справу до суду. Однак, згідно із законом, можуть подавати до суду і без попередження.
Будь-які штрафи, виставлені поліцією, зокрема за паркування, можуть бути оскаржені до суду в Першій податковій інспекції в Ополе.
У разі виникнення питань кол-центр працює з 7:30 до 15:30 за номером +48 77549 20 00. Можна також звертатися за електронною поштою: centrum-mandatowe@mf.gov.pl або надіслати лист на адресу: Centrum Mandatowe Pierwszego Urzedu Skarbowego w Opolu, 48-300 Nysa, ul. Stanisława Moniuszki 9-10
У Варшаві оскаржити штраф можна:
• електронною поштою в Zarząd Dróg Miejskich
reklamacjeSPPN@zdm.waw.pl
• за допомогою ePUAP, якщо ви — власник авто
• поштою Zarząd Dróg Miejskich, ul. Chmielna 120, 00-801 Warszawa або особисто в їх канцелярії
Де у Польщі заборонено паркуватися та скільки коштує порушення?
Ви можете отримати паркувальний талон за заборонене паркування:
• на велодоріжці або тротуарі — 100 злотих та 8 штрафних балів • на відстані менше 15 м від зупинки громадського транспорту — 100 злотих • у приватному секторі чи житловому комплексі, якщо там немає спеціального знаку — 100 злотих • за зупинку автомобіля на лівому краю дороги (якщо немає знаку, що дозволяє це) — 100 злотих • якщо ваше авто заважає виїзду іншого транспортного засобу — 100 злотих • на трамвайному або залізничному переїзді — від 100 до 300 злотих • на перехресті або на відстані менше 10 м від перехрестя або переходу — від 100 до 300 злотих • на пішохідному переході або в межах 10 м від нього — від 100 до 300 злотих та 8 штрафних балів • без подачі сигналу у разі аварійної ситуації або ДТП, коли авто має здійснити вимушену зупинку — 150 злотих • на паркомісці, яке належить іншій фізособі або фірмі — 800 злотих • при використанні чужої паркінгової картки (місця для інвалідів) — 1200 злотих та 6 штрафних балів.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.