Волонтерський рух під час великої війни в Україні має безліч облич, і одне з найбільш відомих — вінничанки Діани Подолянчук. Вона може все: організувати тепловізори, дрони, купити та пригнати на передову авто, або й навіть танк. Має педагогічну та психологічну освіту. Попри інвалідність по слуху — все своє життя танцює: чемпіонка Вінниці, України, Європи, призерка чемпіонату Світу. А тепер — ще й відома на всю країну волонтерка та художниця. Отримала почесний нагрудний знак «За сприяння війську» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. Як вдається поєднувати стільки напрямків діяльності і чим вона пишається найбільше — танцівниця, художниця, керівниця волонтерського центру «Шахіна» та Благодійного фонду Діана Подолянчук розповіла в інтерв’ю для видання Sestry.
Фото з приватного архіву
Оксана Щирба: З чого почався ваш шлях до волонтерства?
Діана Подолянчук: Мій шлях до волонтерства розпочався ще до 2014-го року. Ще коли я активно займалась танцями, Оксана Мельник, моя сусідка по кімнаті, яка волонтерила в дитячих будинках, — одного разу запропонувала мені з’їздити до дітей-сиріт. Відтоді я почала відвідувати їх щотижня, проводити там творчі заняття. На мою думку, до волонтерської діяльності рано чи пізно приходить кожен. Це поклик душі, і добро, яке ти віддаєш — повертається, а ми живемо в час, коли волонтерство — життєво важлива необхідність. Але вважаю, що потрібно знайти свою власну волонтерську «нішу», працювати у різних напрямках — не продуктивно.
ОЩ: Як виник волонтерський центр «Шахіна» і чим він займається?
ДП: Я дуже багато років займалася танцями, в нас був родинний бізнес — Центр розвитку для дітей. Там навчали танцювати, малювати, паралельно проводили теж благодійні проєкти. Коли почалося повномасштабне вторгнення, до мене приїхали друзі-волонтери і сказали: «Нам терміново потрібне місце, де можна зібратися». Я запропонувала це зробити в Центрі, бо ми мали підвальне приміщення. І на зібранні, коли все розпланували, я запитала: «А хто ж буде за це відповідати?». На що мені відповіли: «Як хто? Ти!». Так почалася історія центру «Шахіна».
До нас приїжджало дуже багато волонтерів з Києва, були й ті, хто тут за потреби зупинявся, отримував допомогу.
Зараз центр фокусується переважно на гуманітарному напрямку: допомозі переселенцям, особам з інвалідністю, родинам військовослужбовців, діткам, чиї рідні перебувають в полоні. Маємо осередки у двох містах — Києві та Вінниці. Основний напрямок — Київ, яким я зараз займаюся.
ОЩ: Хто Ваша команда сьогодні?
ДП: Це ті, що залишились у Вінниці. Команда школи танців у Центрі розвитку, які продовжують брати учать у благодійних проєктах. А у Києві у мене команда невелика, необхідності у великому штаті зараз немає.
На початку нашої діяльності у Центрі було близько 100 людей, серед них — ті, які тікали з різних міст через війну, приїхали до Вінниці. Коли в їхніх регіонах стало спокійніше, багато хто повернувся додому. Є волонтери, яких мобілізували. Є й ті, хто вже загинув на війні.
Фото з приватного архіву
ОЩ: Чи змінились підходи до волонтерства після початку повномасштабної війни?
ДП: Так. Є напрямки, які потрібно вирішувати в першу чергу. Насамперед це військова сфера і сфера, яка стосується оборони та контрнаступу. Якби мене запитали, чим краще займатись дронами-камікадзе чи тактичною медициною, я б на перше місце поставила дрони, потім спорядження, і аж тоді тактичну медицину. Важливо розставляти пріоритети.
ОЩ: Що вважаєте найважчим для себе у волонтерській діяльності?
ДП: Мабуть, спогади.
Війна забрала у мене творчу сферу мого життя — заняття танцями. Тоді я не вміла цінувати свій час і те, що роблю. А зараз — живу у Києві, маю дуже багато роботи й щоранку прокидаюсь з думкою «дякую, що жива»
Часто згадую ті часи, коли багато виступала, в тому числі в Європі. Зараз розумію, як важливо вміти жити сьогоднішнім днем, бути щасливим тут і зараз, не зважаючи ні на що.
ОЩ: Тобто зараз Ви взагалі не займаєтесь танцями?
ДП: Зараз я намагаюсь за можливості добре висипатись, готувати сніданки, робити танцювальну зарядку, малювати. Це моя — ранкова творчість. А тоді йду займатися іншими справами.
ОЩ: Ви малюєте чудові картини, організовуєте аукціони, збираєте кошти у благодійних цілях. Як прийшли до мистецтва?
ДП: Я малювала з дитинства, потім навчалась в художній школі — але лише один рік з трьох необхідних. Тоді багато вчилась, потрібно було обрати щось одне. Я вибрала танці. За кілька днів до повномасштабного вторгнення мама запропонувала мені знову щось намалювати. Я намалювала на чорному тлі герб з мечем: це і стало початком моєї колекції картин. Пізніше також малювала на темному тлі, але в цих роботах вже є багато надії, світла, тепла. Я щаслива, що мої картини висять у кабінетах Валерія Залужного, Кирила Буданова, Андрія Шевченка.
Фото з приватного архіву
ОЩ: Що вони кажуть про Ваші картини?
ДП: Картини символізують боротьбу кожного українця за перемогу. Їм подобається, ці образи їх надихають. Малюю картини теж для Повітряних Сил, для спецпідрозділів. У Головному управлінні розвідки була навіть виставка. Творю також просто для своїх друзів: не всі картини мають мілітарний характер, є й романтичні.
Роботи можна знайти теж на благодійних аукціонах. Одну картину «Кримська бавовна» продали за 80 тисяч гривень.
ОЩ: У вас є вада слуху. На скільки це вплинуло на якість Вашого життя?
ДП: Раніше я часто думала, яким би було моє життя з ідеальним слухом. Думаю, я б жила за кордоном і, мабуть, не застала б війну в Україні.
Маю непогані дипломатичні здібності, тому, швидше за все, пов’язала б своє життя з цим напрямком. Але поганий слух стоїть на перешкоді вивченню іноземних мов. Але, як відомо, Бог щось забирає — а щось дає взамін. Наприклад, у мені непогано поєднуються творчі здібності та логіка. До того ж, в наш час людину оцінюють за результатами її праці, немає значення чи ти в окулярах, маєш слуховий апарат чи протез.
Через наслідки війни в Україні частіше почали говорити про інвалідність та інклюзивність. Це перестало бути чимось «особливим»
ОЩ: Двом відомим українським гуртам за підтримки Вашого фонду вдалось організувати благодійні концерти у Європі. Розкажіть, будь ласка, про цей проєкт.
ДП: У цьому проєкті взяли участь гурти «Друга Ріка» і «ТНМК». Головною ціллю було те, щоб вони стали амбасадорами проєкту, де агітували росіян здаватися в полон. Однак вдалось теж зібрати немалу суму коштів — вони привезли майже 4 мільйони гривень. Це був дуже цікавий досвід, коли музиканти зібрали навколо своїх пісень українців за кордоном, підтримали нашу діаспору, а українці, відповідно — задонатили.
Фото з приватного архіву
ОЩ: Благодійні проєкти Ви реалізовували спільно з тодішнім Головнокомандувачем Збройних Сил України Валерієм Залужним та начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирилом Будановим. Як склалася ця співпраця?
ДП: Спочатку я познайомилась з Валерієм Федоровичем. У нас був арт-проєкт: відправляли на фронт дитячі малюнки, робили цифрові фото і продавали їх. Цю ідею передали Валерію Федоровичу і попросили, аби він долучився до проєкту як амбасадор. Та той момент подібного досвіду Залужний ще не мав.
До мене звернулись американці. Сказали, що їм необхідний підбитий ворожий танк для благодійного проєкту. Тоді я ще не здогадувалась, яка це буде довга і важка організаційна робота. Ніхто так просто волонтерам танк не дає. Необхідна згода від когось уповноваженого, хто би взяв на себе таку відповідальність. На той момент ми співпрацювали з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, керівником якого є Кирило Буданов. Проєкт передали Буданову — і він його погодив. Підписав лист, де зазначалось, що нам передають танк, який було підбито на Куп’янському напрямку. Після цього я прийшла до Валерія Залужного і сказала, що Буданов подарував мені танк, але виникла проблема з транспортування, тому що навіть приватні компанії відмовились брати в цьому участь. Тоді від Генерального штабу приїхав спеціальний транспорт.
Згодом я запропонувала і Залужному, і Буданову стати амбасадорами цього проєкту, вони погодились. Ми «порізали» цей танк на сувеніри, дохід від яких склав 2 мільйони гривень. Ця ініціатива показала, як шматок металу, який росіяни направили для знищення України, — не лише перетворився на брухт, а й допомагає українцям наближати власну Перемогу.
Це, мабуть, був мій перший глобальний проєкт, різні дипломатичні переговори щодо нього тривали пів року.
ОЩ: Яким своїм волонтерським проєктом Ви пишаєтесь найбільше?
ДП: Це досягнення не пов'язане з війною. У мене була учениця, Марія Гнатик. Ми працювали з нею в парі: я — тренер, вона — учениця. Марія досягла значних успіхів, брала участь і в спеціальних олімпійських іграх, і в шоу «Україна має талант». Звісно, я пишаюсь масштабним проєктом з танком. Але все ж таки тими успіхами, що були до війни — я пишаюсь більше.
ОЩ: Як гадаєте: волонтерство має бути «гучним» чи «тихим»?
ДП: Тихе волонтерство — це меценатство, тобто потрібно все робити власними ресурсами. Волонтер має збирати ресурси в тому числі й за допомогою публічності — варто створити громадську організацію, фонд, легалізувати діяльність. Наприклад, ми ведемо проєкт, на який зібрали 13 мільйонів гривень за три місяці. Ми не змогли б зібрати таку суму «тихо».
ОЩ: На що зараз найбільший запит, коли йдеться про допомогу?
ДП: Найбільше потрібні безпілотники та транспорт. А ще — ресурси: гроші, люди. Спочатку я вважала, що публічні збори — це «панацея». Але люди втомлюються. Одного місяця вдалося зібрати 200 тисяч, а наступного вже — 20 тисяч. В такій ситуації важко спланувати якісь закупівлі. І я почала розмірковувати над альтернативними шляхами.
Фото з приватного архіву
Зараз у мене є група «донаторів», які, наприклад, в місяць виділяють певну суму коштів, я на ці кошти закуповую необхідне й звітую. На мою думку, має бути постійна команда людей, які готові долучатися, на яких ти можеш розраховувати. Це значно надійніше.
ОЩ: Наскільки активно Ви співпрацюєте з європейськими організаціями?
ДП: Наш фонд співпрацює з Фінляндією. Там знаходиться потужна українська діаспора. Також з Польщею та Німеччиною. Тісно співпрацюємо з США. Але найбільше проєктів реалізуємо саме в межах нашої країни, а ресурси Європи та США — це додаткові.
ОЩ: Що для Вас означає — Перемога?
ДП: Знищення ворога, повернення до наших кордонів 1991 року, відбудова країни, реабілітація бійців, відновлення економіки, повернення людей з-за кордону. Я не боюся фрази «знищення ворога». Знаю благодійні організації, які бояться займатися мілітарним напрямком, а допомагають виключно переселенцям. Я ніколи не уникала цього. І не уникаю слова «армія». Якщо бійцям потрібна зброя для знищення ворога — ми будемо робити все можливе, щоб її отримати. Також перемога для мене – це ще й можливість відійти від мілітарних справ і спокійно присвятити себе родині, вихованню дітей.
О.Щ: Ви відчуваєте втому від війни?
ДП: Так. Але я вважаю, що ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу, яку необхідно виконувати. В такому випадку легше зібратись з силами. Якщо перед нами стоїть загроза знищення нас як нації — то ми мусимо це робити, щодня. Головне — не повбивати один одного чварами та скандалами.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.webp)
