Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Є різниця між страхом як емоцією і тривогою як станом. Фото: Rene Asmussen/Pexels
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Війна. Одним із найпоширеніших емоційних відгуків на неї, на загрозу та невизначеність, є тривога. Про її вплив на психіку та як з цим впоратись, “Сестри” розпитали у психотерапевта Романа Мельниченка.
Оксана Щирба: Що таке тривога і які фактори впливають на її виникнення?
Роман Мельниченко: Є різниця між страхом як емоцією і тривогою як станом. Страх щоразу має конкретну причину. Тривога – не завжди. У відносно безпечному місці у людини може виникати тривожний стан, це не страх. Хоча тривога здатна переростати в сильний страх, панічну атаку. Тривога – це реакція нашого організму на стресові стани. Невизначеність, загроза життю, можливість втратити роботу, близьких – ці фактори окремо і разом можуть викликати тривогу за майбутнє.
Є дуже багато чинників, чому виникає тривога.
Роман Мельниченко розповідає про причини тривожності
Люди бувають тривожні, помірно тривожні й мало тривожні, що визначається генетичною структурою і не змінюється, як колір очей. Втім, це не означає, що людина з високим рівнем тривожності приречена страждати. Кожен може частково впливати на свій тривожний стан різними методами.
Виховання теж має значення. Якщо дитина росте в тривожному, агресивному середовищу, у неї формується тривожний тип поведінки.
Важливо, як людина пояснює собі ті чи інші обставини. Хтось адаптується до стресових ситуацій, хтось занурюється у тривогу. Існує ймовірність навіть захворіти на тривожний розлад.
ОЩ: Які бувають види тривожних розладів?
РМ: Їх дуже багато. Наприклад, є тривожний розлад, близький до панічного стану. Є загальна тривожність, яка не переходить у тривожний розлад. Є посттравматичний стрес – реакція людини на вкрай важкий стрес. Це обсесивно-компульсивний розлад-
синдром нав’язливих станів. Під час війни у більшості людей спостерігається загальний тривожний стан, який з часом може перейти у тривожний розлад, призводити до панічних атак і депресивних станів.
ОЩ: Які симптоми тривожного розладу?
РМ: Загальна тривожність, знервованість, поганий сон, підвищене серцебиття, безпричинний страх навіть у безпеці, перепади настрою, спад позитивних емоцій, погіршення пам’яті, агресивність, дратівливість, загострення відчуття «свій-чужий» (коли особа скрізь вишукує ворогів - серед родичів, дітей, друзів).
Якщо в тривожному стані людина живе до місяця (хтось з фахівців говорить, два, три тижні, я кажу з терапевтичної практики – до місяця), щодня має ці стани, вони не йдуть на спад, потрібно звернутися до спеціаліста.
Бо наслідком може бути тривожний розлад і панічні атаки, коли знадобиться серйозне лікування.
На початкових етапах можна не звертатися до фахівця, але важливо, щоб людина брала відповідальність за свій стан, не ігнорувала прояви.
ОЩ: Як визначити тригер?
РМ: Навчитись ставити собі правильні запитання. Заглянути всередину себе і почати спостерігати за емоціями, які виникають, коли людина ходить на роботу чи перебуває вдома, тоді можна визначити причину тривоги. Коли тригер відомий, подумати: як впоратися?
У окремих ситуаціях можна самостійно справитися, а є обставини, на які ми не маємо впливу: повітряна тривога, закінчення війни.
Я працюю з військовослужбовцями. Один з моїх пацієнтів перебував в гарячій точці і отримав поранення. На війні він справлявся з тривогою. Коли опинився вдома, відчуття посилилися аж до панічних атак. Конкретно, коли ми говоримо про військовослужбовця, то в нього виникли обставини непереборної сили. У таких випадках потрібно звертатися до спеціаліста.
ОЩ: Чому тривожність виникає у жінок, які виїхали з початку війни за кордон і перебувають у безпечних місцях?
РМ: Є багато чинників, які приводять до тривожних станів. Для одних це будуть повітряні тривоги. Є випадки, коли нічого не відбувається і виникає тривога, і навпаки. Тих, хто виїхав за кордон, тригерить через невизначеність майбутнього. Люди не знають де житимуть, працюватимуть, що буде з чоловіком, який на фронті. Тому неважливо де знаходиться людина. Вона все одно може захворіти на тривожний розлад.
ОЩ: Як розрізняти нормальну реакцію на стрес від патологічної тривоги під час війни?
РМ: Є три способи, як ми реагуємо на обставини непереборної сили. Два неправильні, один правильний. Перший неправильний – витіснення, коли людина каже: «Це скоро закінчиться, все буде добре, нічого не станеться», або ж вона живе так, наче війни немає. Але витіснення тимчасове, в якийсь момент воно наздожене і вдарить тривожним розладом, або депресією. Другий неправильний спосіб – злиття. Це коли, наприклад, особа перебуває за кордоном, і ніколи не чула повітряних тривог, але вона настільки злита з війною, що не може заспокоїтися. Навіть коли тривоги немає, вона не може жити. Тільки сидить в інтернеті, читає новини, дивиться, яка кількість жертв.
І є третій спосіб, який називається адаптація – між злиттям і витісненням. Тобто, це прийняття війни як фігури, як уособлення (у кожного воно своє). Особа каже: «Війна з нами, я не знаю, коли вона закінчиться, і як кажу війні так, я приймаю війну».
Коли я приймаю війну, то як я живу? Щось роблю. Мають бути плани, де працювати, відпочивати, як насолоджуватися життям, бо відкладеність життя – це погано. Життя під час війни має бути.
Що таке погана і нормальна тривога? Будь-яка тривога, яка переживається тоді, коли немає на це причини, уже є патологічною. Важлива її інтенсивність, тривалість. Тривога впливає на здоров’я і викликає безліч захворювань. Немає органу, який не страждав би від стресу. Якщо не брати відповідальність за те, щоб позбутися від стресу, то можна нанести собі велику шкоду. Тому що стрес відбирає життя.
ОЩ: Як подолати тривожність? Які практики допомагають зосередитися на позитивних аспектах життя під час важких періодів військових дій?
РМ: Я рекомендую системний підхід. Існує безліч психологічної літератури на тему тривожних розладів. Раджу прочитати. В YouTube психологи розміщують багато корисних роликів, де є практичні поради. І можна підібрати різні вправи і техніки подолання тривоги. Це і означає – взяти на себе відповідальність. А загальної поради «вдихніть-видихніть» немає. Потрібен індивідуальний підхід.
Спільнота, друзі та родина можуть стати вашою підтримкою. Фото:Karolina Grabowska/Pixels
Війна – це випробування для психіки. Однак можна впоратися з тривогою, якщо вчасно почати діяти. Не забувайте про гармонію соціальних зв'язків: спільнота, друзі та родина можуть стати вашою підтримкою.
Регулярна фізична активність допомагає зменшити рівень тривоги, сприяє виробленню ендорфінів, які поліпшують настрій та загальний стан організму.
Здорове харчування та режим сну допомагають у зниженні тривоги. Релаксаційні техніки ефективні – медитація, глибоке дихання та інші.
Обмеження новин та інформації. Постійний потік негативної інформації сприяє посиленню тривожності. Обмеження часу, проведеного перед екраном та вибір надійних джерел інформації допоможе знизити ефект інформаційного навантаження. У важких ситуаціях важливо не боятися шукати підтримку фахівців. Психотерапевти, психологи та психіатри нададуть необхідну допомогу в подоланні тривоги та розвитку психологічних стратегій для ефективного копінгу (стратегія подолання стресової ситуації - ред.).
Подолання тривоги під час війни вимагає поєднання фізичних, психологічних та соціальних стратегій. Важливо розуміти, що відчуття тривоги є нормальними, існує багато способів забезпечити психологічну стійкість та здатність долати негативні емоції. Головне – все робити вчасно.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».
Ольга Овчаренко: «Багато питань щодо адаптації дітей у школі»
Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»
Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?
Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі.
Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну.
Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись…
Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою.
Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм.
Під час занять з дітьми
Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.
Які історії вас вразили найбільше?
Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.
Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась.
Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі.
Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.
Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?
Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару.
Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.
Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?
Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони.
Під час тренінгу
Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій
сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення.
Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться
Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.
Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців
Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?
У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки.
Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.
У штаті працюють 14 психологів, і всі — українки
Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?
Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше.
Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.
Фундація «Калейдоскоп культур» нині зосереджена на наданні психологічної підтримки
Попереду подолання колективної травми
Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?
Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.
Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка
Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.
А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан?
Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею.
Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»
І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.
Ольга Овчренко:«Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом»
З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?
З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать. Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.
«Заохочуйте ветерана підтримувати зв'язок з побратимами»
Тетяна Виговська: В Україні офіційно близько 1,2 млн ветеранів, а після завершення війни ця цифра тільки зросте. Надзвичайно гостро постає питання адаптації до цивільного життя. Як краще допомогти українським військовим інтегруватися у мирне життя після повернення з фронту?
Джон Генден: Як колишній військовий я пам’ятаю величезну складність виходу з армії та повернення до цивільного життя.
Найкращий спосіб допомогти — це дати багато часу для перехідної фази, проявити максимальну терплячість. Перше правило — не ставити детальних питань про досвід на фронті. Якщо ветерани захочуть поговорити про це, вони самі це зроблять. У британських військових колах існує неписаний кодекс — «Ніколи не говори з цивільними про свою діючу службу».
Наступне правило — заохочуйте ветерана підтримувати зв’язок зі своїми побратимами по службі, військовими громадськими організаціями, спілками. Благодійні фонди, гуманітарні організації соціального спрямування, які надають індивідуальну допомогу в перехідний період, також можуть бути корисними. Особливо якщо працівники цих організацій самі є військовими або ветеранами.
Англійський психотерапевт, колишній військовий, автор бестселерів «Подолання бойового стресу» і «Запобігання самогубству» Джон Генден. Приватний архів
— Як ваш військовий досвід вплинув на ваше розуміння стресу і його наслідків?
— Суттєво. Моя військова служба, а також 20 років роботи тренером військових соціальних працівників і лікування ветеранів значно поглибили моє розуміння. Тож я вважаю, що найкраще можуть надавати допомогу ветеранам ті спеціалісти, які також служили й отримали досвід війни.
— В Україні існує підтримка для ветеранів, які хочуть відкрити бізнес, але далеко не кожен ветеран бачить себе підприємцем. Однією з проблем є повернення військового до мирної професії. Той же водій із ЗСУ може відносно легко знайти роботу, а, наприклад, оператору безпілотників вже важче. Через відчуття себе «непотрібним» можуть виникати внутрішні конфлікти. Як допомогти?
— У цивільному житті справи йдуть повільніше, ніж у військовому. До демобілізації варто готуватися наперед. Поміркуйте, яку майбутню цивільну роль ви могли б або хотіли б виконувати? В цьому питанні потрібно пам’ятати про правило «6П» — «Правильна Підготовка Попереджає Принизливо Погану Продуктивність».
Також я можу дати такі загальні поради військовим для покращення їхньої адаптації після повернення з війни:
1. Не впадайте в песимізм через відмови Пошук роботи — це природний процес, який потребує терпіння і часу. Відмови не завжди свідчать про ваш непрофесіоналізм, а часто залежать від інших факторів, як-от конкуренція чи обмежена кількість вакансій. Важливо не сприймати відмову як особисту поразку. Для ветеранів це може бути складніше, оскільки перехід з військового середовища до цивільного потребує адаптації, але наполегливість — ключ до успіху.
2. Приймайте зміни Життя у мирному середовищі суттєво відрізняється від життя в армії. Це інший темп, інші вимоги, інша соціальна взаємодія. Замість чинити опір змінам, спробуйте прийняти їх як частину вашого нового розділу життя і нові можливості.
3. Знизьте поріг своїх очікувань Не завжди вдається відразу знайти роботу, яка відповідатиме вашому досвіду чи статусу, який ви мали у військовій службі. Це нормально. Почніть з малого і поступово рухайтеся до своїх цілей. Занадто високі очікування можуть призвести до розчарування.
4. Замініть військовий жаргон на цивільний Чимало термінів і звичок, які є природними у військовому середовищі, можуть бути незрозумілими для цивільного суспільства. Наприклад, замість військових скорочень чи спеціалізованих термінів використовуйте простіші, загальноприйняті слова. Це допоможе налагодити кращу комунікацію з роботодавцями, колегами і знайомими.
5. Дотримуйтесь власних стандартів Попри те, що перехід до цивільного життя може здаватися викликом, важливо не втрачати своїх цінностей і принципів, які формували вас як особистість. Ваші стандарти — це те, що допомагає вам зберігати цілісність, підтримувати дисципліну і будувати стосунки на засадах взаємоповаги.
6. Наскільки це можливо — насолоджуйтесь поверненням до цивільного життя Перехід до мирного життя — це не лише виклик, але й можливість відкрити нові горизонти. Ставтеся до цього як до нового етапу, який дозволяє знайомитися з новими людьми й пробувати те, на що раніше бракувало часу. Кожен ваш крок уперед — це перемога, і важливо радіти кожному з них.
Успішні приклади і британський досвід
— Які у вашій практиці є приклади успішної інтеграції військових у суспільство, якими ви могли б поділитися?
— Я наведу два приклади. Один стосується колишнього армійського офіцера, якому вихід з армії дався дуже важко, Він потрапив у глибокий стан скорботи, втративши зв’язок зі своїми побратимами. У нього був ПТСР, який розвинувся в результаті двох бойових операції — в Іраку й Афганістані. Він мав дворічного сина і дружину, з якою постійно сварився, а з ними ще жила теща. Ветеран став думати про суїцид.
Рідні спонукали його шукати роботу, але він довго не міг знайти «своє», поки не побачив цікаву пропозицію в одній будівельній фірмі. Там шукали демобілізованих військовослужбовців, які були унтерофіцерами (військове звання і категорія молодшого командного, умовно відповідає сержантському корпусу — Авт.), а наш ветеран був ворентофіцером першого класу (умовно відповідає нашому штаб-сержанту). Причина, чому ця будівельна компанія шукала саме таких працівників, полягала в тому, що військові звикли керувати людьми і думати про ефективність, і саме ці якості тут були потрібні. Військовий пройшов тренінговий курс і став чудовим перевіряючим якості у цій компанії.
.Другий випадок стосується колишнього королівського морського піхотинця, який підтримував зв’язок зі спілкою офіцерів своєї військової частини та місцевим осередком цієї організації. Він взяв на себе їхній вебсайт, оновлював його та додавав різні записи. А потім разом з дружиною купив місцевий паб і ресторан. І найняв інших побратимів, які вміли готувати. Вони створили успішний ветеранський бізнес, в якому працювало 5-6 осіб.
— Через війну в Україні виріс відсоток розлучень. Вимушена розлука негативно впливає на шлюб. Нерідко після повернення військового з війни у родині доводиться віднаходити втрачену гармонію. Чи є тут якісь рецепти?
— Для партнерів ветеранів і ветеранок, а також їхніх батьків рекомендую переглянути воєнну драму «Цілісно-металева оболонка» (Full Metal Jacket). Задля розуміння, що відбувається у свідомості вашого ветерана. За сюжетом, дружина військовослужбовця, який повернувся з війни, не розуміє, через що він пройшов. Я пам’ятаю сцену, де вони стоять на кухні, чистять моркву, і він просто не може впоратися із буденністю, одягає військову форму і повертається на фронт.
Те, що здатне допомогти, — це групи підтримки. Подружня терапія дуже корисна, але бажано від організацій, що працюють саме з військовими чи ветеранами.
Є п’ять речей, які мають знати родини військовослужбовців:
1. Це нормально, що ПТСР ветерана впливає на всю вашу сім’ю. 2. Зверніться за допомогою, якщо це необхідно. 3. Пам’ятайте, що це не ви маєте ПТСР, але у вас теж можуть бути симптоми. 4. Будьте поруч із ветераном. 5. Не здавайтеся!
Поцікавтеся, які організації з підтримки ветеранів є у вашому регіоні. У Великій Британії існує велика кількість таких служб. У нас створено цілу систему таких осередків, і родини знаходять їх ефективними й корисними, адже отримують там підтримку від однодумців.
— Як підтримати сім’ї, які втратили близьких на війні? Яка тут місія громади?
— Більшість людей переживає втрату, глибоке горе й біль як природний процес, і необхідно уникати того, щоб це було класифіковано як психічне захворювання, синдром чи розлад, які може пропонувати біомедична психіатрія.
Варто уникати психотропних препаратів, якщо це можливо, за винятком короткотермінового використання. Зазвичай у своїй практиці я рекомендую не більше, ніж два-три тижні, у малих дозах, якщо це взагалі необхідно.
Також потрібно уникати «самолікування» алкоголем, нікотином, вуличними наркотиками чи препаратами без рецепта.
Для тих, хто переживає втрату близької людини, корисно щороку відзначати її день народження. Це може стати важливим ритуалом. Також можна створити пам’ятну скриньку загиблого товариша. Це може бути невелика коробка з медалями, особистими листами, цінними речами, які належали цій людині
Якщо ж симптоми горя і втрати дуже довго не зникають, потрібно звернутися за професійною допомогою. Бажано, щоб консультант або терапевт мав військовий досвід чи глибоке розуміння військової культури — тоді це набагато ефективніше.
У нас у Великій Британії вже багато років існує організація SSAFA — Асоціація сімей солдатів, матросів і авіаторів (Soldier’s, Sailor’s and Airmen’s Families Association). Можливо, в Україні є щось подібне? Якщо ні, варто було б перейняти цю модель, яка довела свою ефективність для багатьох ветеранів. SSAFA надає підтримку людям, які переживають втрату близьких.
В Америці є організація під назвою TAPS (Tragedy Assistance Program for Survivors), на сайті якої багато корисної інформації по темі. Групи TAPS вчать трансформувати горе в сприйняття місії загиблого героя, надавати сенсу й мети його життю заради служінню батьківщині. Це дуже цілеспрямований і обнадійливий підхід до втрати.
Ще один приклад — так званий Purple Pack (Пурпурний пакет). Посібник з підтримки сімей військових, які загинули. Онлайн-ресурс з великою кількістю інформації про пільги, благодійні організації, фонди допомоги тощо. В Україні також може бути створений подібний сервіс, який дає членам сім’ї, що переживають втрату, відчуття контролю над ситуацією.
Для дітей, чиї батьки загинули в бою, у британській армії теж є система підтримки. Наприклад, сайт Scotty’s Little Soldiers (Маленькі солдати Скотті).
Взяти флешбеки під свій контроль
— Ветеранів часто переслідують такі «привиди війни», як тригери і флешбеки. Які техніки можна запропонувати військовим для подолання флешбеків?
— Я одразу ж посилаюся на свою книгу «Подолання бойового стресу: 101 техніка для відновлення», яка вже перекладена українською і готується до друку. У першому розділі йдеться про тригери (ситуації, люди або місця, які нагадують про травматичну подію — Ред.), і там представлено п’ять ефективних технік. Одна з них — «Діафрагмальне дихання». Часто тригери можуть призвести до різкого вдиху. Ця техніка дозволяє контролювати своє дихання і себе.
Коли з’являється тригер, візьміть під свій контроль зір, звуки, запахи, смак, тілесні відчуття. Потім повільно вдихніть, використовуючи діафрагму, рахуючи до семи. Далі повільно видихніть на рахунок 11, використовуючи діафрагму: живіт втягується на видиху та випинається на вдиху. Такий тип дихання відомий як «техніка 7/11». Практикуйте це протягом кількох хвилин 6-7 разів на тиждень протягом 6-8 тижнів. За цей час техніка повністю закріплюється, і її можна використовувати у будь-який час.
Діафрагмальне дихання має неабиякий вплив та антистресову ефективність, заохочую опанувати цю техніку.
Другий розділ моєї книги присвячений флешбекам, у ньому описано шість технік. А третій розділ стосується нав’язливих думок, що може бути складнішою проблемою, адже такі думки виникають як вдень, так і вночі. Наприклад, спогади про бойові дії, обличчя ворога, сцени крові та поранень — усе це може створювати великі труднощі. У цьому розділі описано 15 ефективних технік.
Одна важлива деталь про тригери і флешбеки: якщо ветеран оволодів технікою боротьби з тригерами, це може запобігти розвитку флешбеків. Іншими словами, якщо тригер зупинений, флешбек не розвивається.
— За даними міністерства здоров’я України, станом на 2023 рік понад 20 тисяч людей у країні мають офіційно підтверджений діагноз «посттравматичний стресовий розлад» (ПТСР): Які інноваційні підходи у світі сьогодні використовують для лікування цього розладу?
— У цій сфері лідирують Департамент у справах ветеранів у США та військові благодійні організації у Великобританії. На жаль, американський приклад демонструє, що там домінує медикаментозне лікування, яке далеко не завжди допомагає. Такі методи лікування забезпечують обмежене полегшення, плюс чимало ветеранів потім страждають від серйозних і довготривалих побічних ефектів від одного, двох або навіть цілого комплексу препаратів.
Взагалі, термін «ПТСР» було введено біомедичними військовими психіатрами під час війни у В’єтнамі в 1960-70-х роках, і він є проблемно-орієнтованим діагностичним ярликом.
Канадський військовий ветеран, полковник Стефан Греньє запровадив інший термін — COSI (Combat Operational Stress Injury). Він мені більше до вподоби. Термін COSI іноді використовують як альтернативу ПТСР, щоб підкреслити, що травматичний досвід може бути не одноразовим, а тривалим і накопичувальним. COSI також може розглядатися як спроба дестигматизувати термін ПТСР. Люди одужують від травм, але «розлади» можуть становити складнішу проблему.
Є кілька дієвих методик, які використовуються, зокрема, в Департаменті у справах ветеранів. Насамперед це терапія тривалого впливу (prolonged exposure therapy). Пацієнта просять детально розповісти про травматичну подію, щоб зменшити її вплив на повсякденне життя людини. Далі пацієнт поступово стикається із ситуаціями, яких уникає через страх і тривогу, пов'язані з травмою. Це допомагає потроху повернути почуття контролю.
Інша техніка — когнітивна терапія, яка широко застосовується, а також CPT (когнітивно-процесуальна терапія) і тренінг зі стрес-інокуляції (stress inoculation training). Це основні методи при ПТСР.
Моя методика — терапія відновлення після травм із фокусом на вирішення (solution-focused trauma recovery therapy) — також довела свою ефективність. Я викладав цю методику в Україні, зокрема у Львові та Києві, і будь-хто може її опанувати. Вона дійсно дієва. Головне уникати виключно фармацевтичних підходів, окрім короткострокових випадків.
У Великій Британії є організація PTSD Resolution — недофінансована, але найефективніша в питанні відновлення ветеранів. Кілька років тому вона провела дослідження, яке показало, що близько 81% ветеранів із психологічними травмами повністю одужали. Йдеться про бойові або операційні стресові травми. І це вдвічі вищий показник успішності, ніж у Національної служби охорони здоров’я, служб психічного здоров’я та організації Combat Stress, які добре фінансовані, але здебільшого використовують медичний підхід. PTSD Resolution — гарний приклад для України. Рекомендую перейняти саме їхній досвід.
Техніка «Лист собі від себе»
— Яка із технік, описаних у вашій книзі, особисто вам найближча і чому?
— Я б виділив дві. Про першу «Дихання 7-11» я вже згадував. Вона надзвичайно ефективна і принесла мені велику користь у подоланні власних тригерів. Вона допомагає ветерану швидко перейти зі стану неконтрольованого емоційного вибуху до стану контролю над своїми симптомами.
Друга техніка — це лист на «чорний день». Вона полягає в тому, щоб створити важливий лист собі від себе. Такий лист потрібно писати у хвилини відносного спокою та благополуччя і відкрити, коли ви проживаєте складний період у житті. Лист має містити список способів турботи про себе; список дбайливих людей, яким можна зателефонувати; нагадування про ваші позитивні риси; нагадування про духовні чи філософські переконання, що роблять вас сильнішими. Також додайте нагадування про те, чого ви вже досягли на шляху до одужання, які техніки виявилися для вас особливо корисними, а також ваші надії та мрії на майбутнє.
Я колись теж написав собі «лист на чорний день» у процесі свого відновлення, і ветеранам рекомендую мати одну або кілька копій цього листа в місцях, де вони зможуть швидко його знайти у недобрий день, щоб повернулися до початкової точки. Вони можуть думати: «Я ніколи не вирішу своїх проблем. Кого я намагаюся обдурити?» і так далі.
У важкі дні потрібно одразу знайти лист і зачитати його. Як показує практика, завдяки цій техніці «чорний день» закінчується «чорним ранком», бо до обіду людина вже повертається до нормального стану
— Чи можна назвати стрес ресурсом? Якщо так, то як його використати?
— Так, стрес можна вважати ресурсом. Нам усім потрібен здоровий рівень стресу, який грецькою мовою відомий, як «еустрес» (eustress). Він може мотивувати нас і допомагати досягати повного потенціалу. Але коли він досягає незручного рівня, він стає проблематичним. Знову ж таки грецькою це називають «дистрес» (distress), і саме з дистресом нам потрібно працювати.
— Як уникнути передачі психологічних травм від батьків до дітей?
— Це можливо лише завдяки забезпеченню ветеранів своєчасною та ефективною психологічною допомогою одразу після їхнього повернення.
Найгірший випадок, який я зустрічав, був із батьком мого шкільного друга. Він брав участь у боях під час Другої світової війни на Далекому Сході, а потім повернувся додому, але через кілька років був задіяний у Корейській війні. Він так і не розібрався зі своїми симптомами, придушував їх, був дуже дратівливим і гнівним. Ми з моїм шкільним другом обговорювали це і передбачали, що він, імовірно, стратив дуже багато ворогів під час своєї військової служби. Але він ніколи про це не говорив, був дуже конфліктним, його родина страждала, а тепер її третє покоління переживає наслідки його бойового стресу. Це жахлива ситуація, якої потрібно уникати за будь-яку ціну. Якби цей колишній солдат отримав ефективну допомогу після повернення з Кореї, я впевнений, усе було б інакше, і члени його родини були б врятовані від страждань.
— Яку роль відіграє суспільне визнання і вдячність у процесі реабілітації військових?
— Це дуже важливо — визнання суспільством і вдячність. Я знаю, що українське населення дуже пишається своїми героями, спостерігав це під час відвідувань України. Це може бути надзвичайно корисним у процесі реабілітації.
Мешканці Білої Церкви зустрічають бійців 72 бригади після повернення із зони бойових дій. Фото Тетяни Виговської
Щодо негативних прикладів, у 1970-х роках, коли американські військові ветерани поверталися додому з війни у В’єтнамі, багато з них стикалися з байдужістю після прибуття. І це суттєво ускладнило процес реабілітації. Вони не тільки мали пережити свій бойовий досвід, але й прийняти думку, що суспільство їх не підтримує і не цінує. Такого не повинно статися в Україні — навпаки. Щорічний День захисників і захисниць України 1 жовтня є чудовим приводом для вшанування пам’яті й подяки за внесок, який ветерани зробили під час своєї служби.
«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»
До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.
Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це.
Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів.
У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних.
Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.
Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt
«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?
Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.
З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?
Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.
«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»
А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада?
Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав.
Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців.
Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.
Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?
Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати.
Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська
Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати.
Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську
У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?
Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях.
Данило Червонюк: Я студент Нью-Йоркського університету і початківець-прозаїк і -сценарист. Я народився і виріс у Су-Фолс в Південній Дакоті, в сім'ї іммігрантів зі Східної Європи. Живу в Нью-Йорку, але мої мама і сестра все ще у Південній Дакоті, а решта моєї родини — в Україні або Латвії.
Чому твої батьки серед усіх місць обрали саме Америку?
Мій тато з України, а мама з Латвії. Мій батько емігрував після того, як відслужив обов'язкову дворічну військову службу в радянських збройних силах і кілька років пропрацював у Херсоні як бас-гітарист, граючи на весіллях і в ресторанах. Він поїхав на заробітки, але закохався в країну і залишився. Думаю, моя мама емігрувала зі схожої причини, але більше для того, щоб зустрітися з друзями, які переїхали до Америки. Коли вона познайомилась з моїм батьком в Кі-Вест, то вирішила, що спробує побудувати з ним сталі стосунки.
Якими були твої відносини з Україною, коли ти зростав?
Мої відносини з Україною були дуже тонкими, і я не усвідомлював наскільки це відштовхнуло мене від моїх однолітків. Вдома ми їли вареники і сало, а мій тато вирізав м'ясо з окуня і щуки, клав його на житній хліб і запивав хлібним квасом. У мене дуже добрі спогади про те, як тато мене вчив, як чистити сушену рибу, яку ми купували в маркеті «Берізка», і як відокремлювати зубами кістки від м'яса. Часто ми їли баличок, коли тато був удома. Я не усвідомлював наскільки люди сприймали мене як іншого через це.
У Південній Дакоті всі білі американці — там дуже мало різноманітності. Розуміння того, що люди не хотіли зі мною дружити або вважали мене дивним через мій акцент у дитинстві, їжу, яку я приносив до школи чи акцент моїх батьків, змусило мене відчути себе ближчим до своєї культури — так, ніби я пережив унікальний досвід, який мало хто в цій країні може зрозуміти. Під час канікул звучала Вєрка Сердючка. Вдома, в машині — вранці, ввечері і вночі — я слухав багато «Чіта Дріта», «Гоп-гоп» і «Вьо будєт харашо». Це були гімни мого дитинства. Мій тато танцював під них у найсмішніший спосіб і завжди намагався, щоб я відчув зв'язок з цими піснями. Ось на що було схоже моє виховання в Америці. Це завжди було свідомим зусиллям відчувати себе ближче до своєї країни, хоча вона була так далеко.
Звісно, що я відчував себе українцем, але я завжди знав, що мушу плекати це, докладати зусиль, щоб зберегти цю ідентичність, інакше вона вислизне з моїх рук і зникне назавжди. Бути українцем було як дар, хоча часом і тяжкий
Данило Червонюк. Фото з приватного архіву
Ця частина України росла в тобі разом з тобою?
Це було дуже складним протягом багатьох років. Наприклад, з дитинства я сприймав це як свято і спосіб бути ближче до свого тата. Все, що було пов'язане з моїм українством, стосувалося бути ближче до сім'ї та святкувати моменти, коли ми були всі разом (мій тато працював водієм вантажівки, тому не часто бував вдома). Коли я виростав і відкрив у собі любов до написання та оповідання історій, з'явилося відчуття обов'язку — ніби я раптом усвідомив свій привілей бути американцем українського походження. Що у мене є шанс і можливість віддати належне моїй культурі та громаді, досягнувши успіху фінансово і, допомагаючи Україні — чи то будуючи лікарні, чи то бібліотеки, чи то започатковуючи мистецькі програми, щоб допомогти підтримувати наступне покоління українських митців. Коли я почав з'ясовувати, чим хочу займатися в житті, я робив це для України.
Я не знаю, чому мої думки пішли в цьому напрямку. Можливо, щоби батько пишався мною. Я б розглянув таку можливість, у будь-якому випадку. Я усвідомив свої здібності. Йшлося вже не про те, щоб святкувати свою українськість, а про те, як я збираюся зробити свій внесок у це. Наче збирався сказати: «Гей, Україно, ось що я зробив, щоб ти мною пишалася. Ось, як я збираюся зробити так, щоб малі діти в моїй ситуації — чи то українці в Америці, чи то українці в Україні — зрозуміли, що немає нічого поганого в тому, щоби бути українцем, і що це частина вас, яку слід відзначати і сприймати як надихаючу та дивовижну, а не лише як важку і травматичну».
Як це змінилося, коли почалася війна?
Це відчуття посилилося в мені. Я знаю, що деякі українці відвернулися від своєї культури, і я частково їх розумію. Це абсурдно важко прокидатися щодня і читати жахливі новини, знаючи, що сім'я, яку ти любиш і пам'ятаєш, живе в пеклі, створеному Росією. Думати про маленьких дівчаток, яких ґвалтують і спалюють живцем, як, наприклад, у Бучі або Ізюмі, про чоловіків і жінок, які йдуть воювати і повертаються без кінцівок і травмовані, якщо не в чорних мішках для трупів. Нещадні вбивства українців та геноциди, яких ми зазнавали протягом сотні років. Нам погрожують лише тому, тому що ми віримо у власний суверенітет.
Після початку війни я почав більше дізнаватися про українську історію та культуру. Я дізнався про український авангард та модерн у кіно та мистецтві
Я також дізнався про українських дисидентів, Розстріляне відродження українства та більше про Бабин Яр і Голодомор. Я дізнався, що те, що я відчуваю, було б покаране, якби я народився всього 60 чи 70 років тому в моїй рідній країні.
Найсильнішим почуттям, однак, було почуття провини. Провина за те, що я був у безпеці, за те, що я був в Америці, і я був американцем; провина за те, що не боровся за свою країну і не поїхав рятувати свою сім'ю; провина за те, що мав справу з росіянами в моїй школі, виправдовуючи їхнє невігластво та їхню приховану ненависть до українців, а також за те, що дозволяв американцям називати українців «незрозумілими». Це справді дратувало мене більше ніж що-небудь інше. Почуття провини змінило моє ставлення до того, що я українець.
Чому я можу здійснювати свої мрії, займатися тим, що хочу робити в житті, зустрічати друзів і закохуватися, в той час як мої ровесники гинуть? Я теж міг би загинути, якби мій тато залишився в Україні.
Цитуючи Оксану Забужко: «Єдиний наш вибір був і залишається — межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває. Втекти від себе і перестати існувати, або змиритися з тим, що ти українець і щодня страждати від цього». Я вибрав останнє. Думаю, це важливо. Я святкував те, що я українець, коли був дитиною, а тепер це змушує мене плакати. Однак це не робить мене менш українцем, і я маю намір продовжувати святкувати свою українськість.
Данило з татом і сестрою. Фото з приватного архіву
Як письменник і сценарист, чи хотів б ти колись колись повернутися в Україну і змінити там кіноіндустрію?
Я не знаю. Я хотів би віднайти частину себе, яку я втратив ще до того, як народився. Я не очікую прекрасних вражень або навіть того, що побачу свою сім'ю знову. Я відчуваю, що в мені є стільки всього, що я не дізнаюся, поки не повернуся в Україну, і так багато про людський досвід. Цікаво, чи коли я побачу, звідки походить моя сім'я, я зрозумію трохи більше про те, що означає бути українцем і, що означає бути позбавленим досвіду виховання на Батьківщині, а це і є частиною моєї ідентичності.
Кінопродукція з України є феноменальною і неймовірно добре зробленою. Я думаю, що проблема, яку світ має з нами, полягає в тому, що ми — нація, яка думає лише про війну та виживання. Ми наче таргани. Я не думаю, що нам потрібно припиняти знімати фільми про війну, але я думаю, що світ повинен дати українцям можливість заявити про себе як про націю, яка не визначається лише нашим виживанням, стійкістю, силою та травмами. Захід не повинен бачити в нас націю жертв і героїв війни. Ми можемо бути спортсменами, детективами, привидами, старшокласниками, злодіями танцюристами, музикантами тощо. Ми не мусимо бути лише солдатами, розбитими вдовами чи сиротами.
І я відчуваю, що українські американці є ідеальним голосом для цих історій і можуть показати світові, що означає бути українцем поза війною і насильством, ким ми є поза тиском Росії. Ми — люди, і ми заслуговуємо на те, щоб розповідати всі історії, а не лише про війну
Як би ти описав сучасне українське кіно на даний момент?
Мене розчаровує той факт, що для того, щоб фільм був прийнятий західним глядачем, потрібно пролити кров тисяч українців. Я розчарований тим, що західні глядачі можуть дивитися такі фільми, як «Анора», над яким працювали росіяни, які підтримують війну, і який був добре прийнятий російською аудиторією в Америці і отримав нагороду «Оскар». Росіянам дозволено знімати невоєнне кіно, а українцям — ні.
У нас були такі чудові сучасні фільми, як «Люксембург-Люксембург», «Мої думки тихі», «107 матерів», які пройшли повз увагу, тому що вони не про війну в Україні. Я бачу простір для фільмів про український досвід поза війною, знятих американцями українського походження. Я бачу великий потенціал для історій про те, що означає бути українцем, які можуть відокремити нас від Росії в культурному плані в очах Заходу.
Ми повинні продовжувати культивувати історії, які показують аудиторії, що ми все ще хочемо дружби, любові, близькості, ідентичності, просування по службі, грошей — всього того, чого хочуть інші люди. Ми існуємо як єдине ціле, а не лише як нація бійців. Нам потрібні українські історії, які олюднюють нас після війни — не лише для західної аудиторії, а й для українців, щоб ми пам'ятали, хто ми є насправді.
Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.
Інстинкт волонтера
Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?
Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва.
Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій.
На Майдані
Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу.
Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.
Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером
Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.
Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?
Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію.
Під час поїздки на фронт
Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало.
З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого.
Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.
Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?
На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо.
Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання
Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові».
Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.
Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу
«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»
Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?
Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.
Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко
Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому?
Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.
Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?
Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті.
З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років?
Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон.
В одному з евакуаційних вагонів
Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.
У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі
Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.
Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.
У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…
Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій.
Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.
Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.
Проєкт нового приймального відділення шпиталю
Якими ще є потреби головного шпиталю країни?
Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.
«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»
Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?
Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива.
Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.
Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей.
Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть».
Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону
Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.
Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.
Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.
Як війна змінила вас і ваше оточення?
«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування.
Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.
Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою
Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.
З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022
Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?
У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву.
Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним.
Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі.
Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.