Ексклюзив
20
хв

Максим Колесников: «Для росіян багато українців разом, навіть полонених – загроза. Вони нас бояться»

Майже рік російського полону. Як це?

Оксана Щирба

Максим Колесников на концерті памʼяті загиблих, у Києві. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Він бізнесмен родом із Донецька, жив у Києві, був ресторатором, а також – директором з маркетингу у великій фінансовій компанії. Паралельно навчався на психоаналітика. Від початку повномасштабного вторгнення був мобілізований, пішов захищати Україну. В березні 2022-го потрапив у  полон. 4 лютого ц.р. був звільнений з полону. Його вигляд вражав: втомлений і спустошений, але в його руках було червоне яблуко. Той момент, коли він стояв серед інших звільнених, приголомшений, дивився на яблуко, став символом повернення до життя – це фото облетіло світові медіа. Майже рік у полоні – як він пережив? Максим Колесников, колишній військовополонений, дав інтерв’ю виданню Sesty.

Максим Колесников до війни

Оксана Щирба: Ви у 2015-му пішли захищати рідний Донбас від російських окупантів. Як прийняли рішення стати на захист України?

Максим Колесников: Я народився і виріс в Донецьку. Події на сході України, брав близько до серця, хоча вже кілька років жив у Києві. Я розумів, що йде війна.

ОЩ: Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ви пішли у військкомат у перший день, 24 лютого 2022 року. Як потрапили у полон?

МК: Наша позиція була в Київській області, біля невеличкого села – між Житомирською трасою і Гостомелем. Перебували в оточенні з 3 березня. Кілька разів росіяни намагались зайти на територію нашої військової частини, ми їх щоразу відбивали. 20 березня нас залишилось менше 80 людей. Вони зайшли чотирма танками. Бій тривав більше 8 годин. У нас закінчилися протитанкові засоби, не було чим відбиватися. Танки їздили по території, впритул розстрілювати наші позиції. Коли було зрозуміло, що немає чим відбиватися і багато хлопців загинули, командир підрозділу прийняв рішення про здачу в полон.

ОЩ: Коли рідні дізналися, що Ви в полоні?

МК: Дізналися з відео російського телеканалу «Звезда». Воно потрапило в інтернет.

ОЩ: Майже рік полону, де Вас утримували?

МК: Спочатку нас вивезли до Білорусі, до фільтраційного табору. Вони примудрилися втратити всі наші документи і просто переписали наші дані, от і вся «фільтрація». Звідти вивезли в містечко Новозибків (Брянська область, Росія) у СІЗО. Там утримували до обміну.

Максим Колесников, 4 лютого 2023 року, під час звіленення з полону, перші кадри на території України. Фото: Фейсбук-сторінка Міністерства оборони України

ОЩ: Скільки людей перебувало в полоні разом з вами?

МК: Ми інколи підглядали документи, порахували, що близько 540.

ОЩ: Як вам вдалося?

МК: Коли майже нічого не знаєш, шукаєш способи щось дізнатися. Раз чи двічі на місяць нам видавали мило, щоразу ми розписувалися за отримане у відомостях. Бачили по цифрах кількість людей. Потім стало складніше, бо почалися обміни. Зараз стараються тримати людей меншими групами. Для росіян багато українців разом – це велика загроза. Вони нас бояться.

ОЩ: Яким був розпорядок у полоні?

МК: Жили за тюремним графіком. О 6 ранку нас піднімали, о 22 – відбій.  Раз на тиждень водили митися. В жовтні нам несподівано дали книжки. Потім забрали. Коли приїжджала перевірка, ставало краще. Вони чудово розуміють, що порушують всі можливі норми і правила. Наприклад, нам суворо забороняли дивитися на них, вимагали, щоб дивилися вниз. Навіть, коли переміщувалися, ми не мали права піднімати голову. Вони ходили в балаклавах, ми не бачили їх обличчя.

ОЩ: На допиті Ви відмовилися назвати українців нацистами, як вимагали окупанти.  Чи не покарали Вас за це?

МК: Ні. Це було на камеру, і вони не ризикнули. На зовні росіяни намагаються показати, що дотримуються всіх правил. Мені також пощастило, бо за мною ще було кілька полонених, яких мали допитати. На мене не хотіли гаяти часу. У перші дні полону багато росіян були шоковані тим, що відбувається. У мене питали: чи є родичі в Росії. Мій дядько жив у Росії, він помер у грудні 2021 року. Офіцер поліції каже мені: пощастило йому, що цього всього не побачив. Тобто, для багатьох з них (не для всіх) стало шоком те, що відбувалося.

Максим з дружиною, Буча, 2018 рік

ОЩ: Що для Вас було найстрашнішим у полоні?

МК: Незнання того, що відбувається з близькими. Один раз  нам дали можливість написати лист з чотирьох слів, які продиктували: «Жив, здоров, все хорошо». Сказали, якщо буде щось додано, листи  не відправлять. Це було у травні, на початку осені лист прийшов на адресу моєї матері. Листи відправили, бо з серпня окупанти визнали нас військовополоненими. Нас часто запитували, чи хочемо ми додому, чи в Росію. Жодного зворотнього зв’язку від рідних не було. До 31 травня ми не знали, що відбувається. Згодом нам почали видавати маленькі телевізори (раз, двічі на тиждень). Транслювали переважно брехню, але ми дізнавалися, що росіяни пішли з півночі України, залишили Київщину.

ОЩ: Чи знущалися над вами окупанти?

МК: Ми не говоримо про це – небезпечно для тих, хто залишається. Після перемоги збиратимемо докази.

ОЩ: Ми вже збираємо…

МК: Так. Нещодавно я брав участь у конференції у Відні щодо військовополонених. Було багато представників України, зокрема колишні війьковополонені, і ми там давали покази в повному обсязі. Це було в закритих умовах, світ має знати, що відбувається.

ОЩ: В Україні до Вас зверталися стосовно свідчень?

МК: Зверталися. Всі військовополонені дають свідчення.

В лавах ЗСУ

ОЩ: Я не можу не згадати про світлину, де Ви зображені з яблуком після звільнення з полону. Ви казали тоді, що боялися з’їсти яблуко…

МК: Я трохи жартував. Можливо, жарт і не дуже виглядав жартом, я був в поганому фізичному стані. Під час полону ми не бачили свіжих фруктів та овочів. Була одного разу свіжа капуста.

ОЩ: Після полону Вас не впізнавали навіть близькі, Ви змарніли, втратили 32 кг. Як людина може витримати це все? Що допомагало триматися?

МК: З перших днів налаштовувався, що треба все це пережити і повернутися додому. Розумів, що війна надовго. Якби піддався відчаю, то дуже швидко втратив би свою особистість. Змушував себе повертатися думками до приємних спогадів, до минулого, до планів. До війни я мав прекрасне насичене життя. Чудова дружина, діти, яких я дуже люблю, батьки. Рідні стали моєю важливою опорою. Я зробив собі модель моста: минуле – один берег, а інший –  майбутнє. І треба було ту прірву пройти. Великою силою є спілкування та взаємна підтримка між побратимами. Звісно, ми не святі. 14 дорослих, постійно голодних чоловіків, тривалий час перебували в одному приміщенні. Виникали конфлікти. Але ми щоразу нагадували собі, що ворог назовні нашої камери, злість треба направити на ворога, який над нами знущається. Підтримували один одного розповідями, спогадами.

ОЩ: Вам не забороняли спілкуватись?

МК: Було кілька спроб, коли приїхала нова зміна (охоронців) з Кавказу. Вводили свої правила. На початку часто змушували нас цілий день стояти, не дозволяли спілкуватися. Але пошепки ми перемовлялися. Кавказці кілька разів на день перевіряли, щоб ми мовчали. Згодом ця вимога зникла.

ОЩ: Ставлення до чоловіків і жінок відрізнялося?

МК: На нашому поверсі була камера з жінками, їх доволі швидко обміняли. На початку ставлення до них було як і до чоловіків. Їх теж побрили наголо. Також видали тюремні речі.

Під час реабілітації

ОЩ: Що видавали з речей?

МК: Берці, футболки, труси, шкарпетки, гумові капці. Це все, зимового одягу не дали. Ми дуже багато за що розписувалися, чого нам не видавали. Це дріб’язково і смішно. Щомісяця мали видавати нову зубну щітку і пасту, а давали раз на кілька місяців. Іноді в бані не давали мила, але змушували розписатися, що отримали. Вони крали все, що могли.

ОЩ: Якщо у полонених виникали проблеми зі здоров’ям,  надавали допомогу?

МК: Був випадок, коли хлопець кілька разів пожалівся, що болить зуб. Його таки повели до лікаря. Всіх, хто перебував з ним в камері, змусили присідати, поки не повернувся. У нас в камері був 59 річний полонений, якого розбив інсульт за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, і він про це сказав. Коли йому стало погано, йому дали ліки. Здебільшого, звісно, намагалися нічого не робити. Принаймні 2 людей на початку полону померло, росіяни про це говорили.

ОЩ: Як Вас змінило перебування в полоні?

МК: Важко проаналізувати себе. Полон відняв великий шмат мого здоров’я. Та вдалося зберегти свою особистість. Дуже важкий досвід. Я багато спілкуюся з військовими, психологами, які працюють з військовими. Є велика потреба в тому, щоб після війни працювати з військовими під час реабілітації, і дуже важливим є питання довіри. Чоловіки і жінки, які воюють, хочуть відчувати, що психологи їх розуміють.

ОЩ: Під час масштабного обміну 4 лютого разом в Вами повернулись ще 115 військових. Як відбувався обмін?

МК: Просто відкрили двері камери. Назвали прізвища, сказали зібрати речі і йти на вихід. Забрали у нас весь одяг. Видали військову форму – не наші речі, а якісь вибрані з купи. Тоді сказали сидіти тихо, що летимо на обмін. Окупанти не могли довезти когось з Донецька, обмін затягнувся. Українська сторона наполягала, щоб обміняли всіх із затвердженого списку, росіяни намагалися порушити домовленості. Ми двічі їздили на обмін, лише за третім разом нас обміняли. Вранці 4 лютого привезли на прикордонний пункт. Коли ми заїхали на територію України, в автобус зайшов представник організаційного штабу і привітав нас українською мовою. Зрозуміли, що вдома.

Росіяни постійно відмовляються від обмінів і зменшують кількість людей. Мене затвердили на обмін значно раніше. Але двічі викреслювали. На жаль, українська сторона не може дати гарантій. Це своєрідна лотерея.

ОЩ: Як зустрічали рідні?

МК: Коли мене побачила дружина, сказала, що я худий як підліток. І зігнутий. Я ходив як знак питання. Мав сильну атрофію м’язів.

ОЩ: Куди радите звертатися тим, чиї рідні в полоні?

МК: Раджу співпрацювати з Координаційним штабом. Спілкуватися між собою, знаходити групи психологічної підтримки, волонтерські групи. Дуже важливо дочекатися і мати ресурс. Ті, хто повернуться, будуть ослаблені, втомлені, потребуватимуть допомоги близьких. Тому не забувайте про себе. Вірте, сподівайтеся і чекайте на своїх рідних.

На тренуваннях після відновлення

ОЩ: У 2015 році Ви вели онлайн-щоденник у соцмпережі, де описували підготовку українських військовослужбовців, будні ЗСУ і проблеми. Багато українських видань публікували Ваші розповіді під назвою «Щоденник мобілізованого». Плануєте написати книгу про полон?

МК: Я думаю про це. Всім треба писати все, що вони можуть пригадати. Важлива не літературна форма, а свідчення. Це треба залишити в загальній національній пам’яті, щоб Україна усвідомлювала з ким ми маємо справу, тому що реалії російського полону дуже далекі від міжнародних норм, конвенцій і від того полону, в якому перебувають полонені російські військові в Україні. Це війна на знищення українців. Маю надію, що з часом вдасться зробити зі своїх спогадів щось таке, що свідчитиме про це.

ОЩ: Як проходили процес реабілітації? Як почуваєтеся сьогодні?

МК: Реабілітація тривала приблизно 3 тижні: визначення проблем, медичний огляд, аналізи, психологічне тестування. Ще місяць фізіотерапії, бо в мене була сильна м’язова атрофія і зміни в хребті, суглобах. Були болі в лівому стегні, виявили пошкодження в коліні. Зробили операцію, знову реабілітація. Зараз щотижня займаюся з реабілітологом. Це може затягнутися ще на пів року. Почуваюся набагато краще. Я можу ходити на деякі тренажери, потрібно багато працювати над м’язами.

ОЩ: Які найближчі плани?

МК: Після війни планую повернутися до навчання. Є велика потреба у військовій психології. Я хочу навчатися в цьому напрямку, щоб працювати з тими, хто потребує такої допомоги.

Бліц-питання

ОЩ: Ваш ідеальний сніданок?

МК: Яєчня.

ОЩ: Ваш найкращий вчитель?

МК: Викладач з сексології в інституті

ОЩ: Ви часто готуєте вдома?

МК: Кілька разів на тиждень.

ОЩ: Чому росіяни такі жорстокі?

МК: Вони ненавидять самих себе, вони не можуть бути людьми

ОЩ: Чи зможете Ви пробачити тих, хто Вас утримував в полоні?

МК: Ні

ОЩ: Хто винен у війні?

МК: Росіяни, Путін.

ОЩ: Коли ми переможемо?

МК: Не знаю.

ОЩ: Три речі, які завжди з Вами?

МК: Телефон, ніж, навушники.

ОЩ: Ваше слабке місце?

МК: Їжа.

ОЩ: Яку найкраще пораду в житті Ви отримали?

МК: Було багато порад від батьків.

ОЩ: Про що Ви шкодуєте?

МК: Що в мене не було протитанкової зброї в березні 2022 року.

ОЩ: Три речі, які Вас пригнічують?

МК: Немає таких речей.

ОЩ: Ваша улюблена книга?

МК: «Сто років самотності».

ОЩ: Що Ви прищеплюєте своїм дітям?

МК: Незалежність від інших.

ОЩ: Ваш найкращий друг?

МК: Його звати Дмитро, він мобілізований, зараз майор Нацгвардії.

ОЩ: Що Вас може довести до сліз?

МК: Багато чого. Я став доволі сентиментальним. Але це переважно щось приємне.

ОЩ: Продовжіть, будь ласка, речення:

– З часом я зрозумів що…часу все менше.

– Я ніколи не забуду… як народжувалися мої діти.

– Моя найбільша перемога у…ще не настала.

– Я ностальгую за часами, коли… не було війни.

– Якщо я побачу диявола, я скажу йому… ти існуєш?!

– На 70-річчя подаруйте мені… шини, мабуть.

– Життя занадто коротке, щоб витрачати його на… людей, які тобі не цікаві.

– Я хочу попросити вибачення у… я у всіх просив вибачення, перед ким завинив. Тому зараз у мене немає такої проблеми.

– Мене ніколи не можна засуджувати за... те, в чому я не правий.

– Фільм про мене називався би... «80 тисяч кілометрів навколо світу».

ОЩ: Дякую Вам за розмову!

Фото з привтаних архівів

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress