Ексклюзив
20
хв

Максим Колесников: «Для росіян багато українців разом, навіть полонених – загроза. Вони нас бояться»

Майже рік російського полону. Як це?

Оксана Щирба

Максим Колесников на концерті памʼяті загиблих, у Києві. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Він бізнесмен родом із Донецька, жив у Києві, був ресторатором, а також – директором з маркетингу у великій фінансовій компанії. Паралельно навчався на психоаналітика. Від початку повномасштабного вторгнення був мобілізований, пішов захищати Україну. В березні 2022-го потрапив у  полон. 4 лютого ц.р. був звільнений з полону. Його вигляд вражав: втомлений і спустошений, але в його руках було червоне яблуко. Той момент, коли він стояв серед інших звільнених, приголомшений, дивився на яблуко, став символом повернення до життя – це фото облетіло світові медіа. Майже рік у полоні – як він пережив? Максим Колесников, колишній військовополонений, дав інтерв’ю виданню Sesty.

Максим Колесников до війни

Оксана Щирба: Ви у 2015-му пішли захищати рідний Донбас від російських окупантів. Як прийняли рішення стати на захист України?

Максим Колесников: Я народився і виріс в Донецьку. Події на сході України, брав близько до серця, хоча вже кілька років жив у Києві. Я розумів, що йде війна.

ОЩ: Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ви пішли у військкомат у перший день, 24 лютого 2022 року. Як потрапили у полон?

МК: Наша позиція була в Київській області, біля невеличкого села – між Житомирською трасою і Гостомелем. Перебували в оточенні з 3 березня. Кілька разів росіяни намагались зайти на територію нашої військової частини, ми їх щоразу відбивали. 20 березня нас залишилось менше 80 людей. Вони зайшли чотирма танками. Бій тривав більше 8 годин. У нас закінчилися протитанкові засоби, не було чим відбиватися. Танки їздили по території, впритул розстрілювати наші позиції. Коли було зрозуміло, що немає чим відбиватися і багато хлопців загинули, командир підрозділу прийняв рішення про здачу в полон.

ОЩ: Коли рідні дізналися, що Ви в полоні?

МК: Дізналися з відео російського телеканалу «Звезда». Воно потрапило в інтернет.

ОЩ: Майже рік полону, де Вас утримували?

МК: Спочатку нас вивезли до Білорусі, до фільтраційного табору. Вони примудрилися втратити всі наші документи і просто переписали наші дані, от і вся «фільтрація». Звідти вивезли в містечко Новозибків (Брянська область, Росія) у СІЗО. Там утримували до обміну.

Максим Колесников, 4 лютого 2023 року, під час звіленення з полону, перші кадри на території України. Фото: Фейсбук-сторінка Міністерства оборони України

ОЩ: Скільки людей перебувало в полоні разом з вами?

МК: Ми інколи підглядали документи, порахували, що близько 540.

ОЩ: Як вам вдалося?

МК: Коли майже нічого не знаєш, шукаєш способи щось дізнатися. Раз чи двічі на місяць нам видавали мило, щоразу ми розписувалися за отримане у відомостях. Бачили по цифрах кількість людей. Потім стало складніше, бо почалися обміни. Зараз стараються тримати людей меншими групами. Для росіян багато українців разом – це велика загроза. Вони нас бояться.

ОЩ: Яким був розпорядок у полоні?

МК: Жили за тюремним графіком. О 6 ранку нас піднімали, о 22 – відбій.  Раз на тиждень водили митися. В жовтні нам несподівано дали книжки. Потім забрали. Коли приїжджала перевірка, ставало краще. Вони чудово розуміють, що порушують всі можливі норми і правила. Наприклад, нам суворо забороняли дивитися на них, вимагали, щоб дивилися вниз. Навіть, коли переміщувалися, ми не мали права піднімати голову. Вони ходили в балаклавах, ми не бачили їх обличчя.

ОЩ: На допиті Ви відмовилися назвати українців нацистами, як вимагали окупанти.  Чи не покарали Вас за це?

МК: Ні. Це було на камеру, і вони не ризикнули. На зовні росіяни намагаються показати, що дотримуються всіх правил. Мені також пощастило, бо за мною ще було кілька полонених, яких мали допитати. На мене не хотіли гаяти часу. У перші дні полону багато росіян були шоковані тим, що відбувається. У мене питали: чи є родичі в Росії. Мій дядько жив у Росії, він помер у грудні 2021 року. Офіцер поліції каже мені: пощастило йому, що цього всього не побачив. Тобто, для багатьох з них (не для всіх) стало шоком те, що відбувалося.

Максим з дружиною, Буча, 2018 рік

ОЩ: Що для Вас було найстрашнішим у полоні?

МК: Незнання того, що відбувається з близькими. Один раз  нам дали можливість написати лист з чотирьох слів, які продиктували: «Жив, здоров, все хорошо». Сказали, якщо буде щось додано, листи  не відправлять. Це було у травні, на початку осені лист прийшов на адресу моєї матері. Листи відправили, бо з серпня окупанти визнали нас військовополоненими. Нас часто запитували, чи хочемо ми додому, чи в Росію. Жодного зворотнього зв’язку від рідних не було. До 31 травня ми не знали, що відбувається. Згодом нам почали видавати маленькі телевізори (раз, двічі на тиждень). Транслювали переважно брехню, але ми дізнавалися, що росіяни пішли з півночі України, залишили Київщину.

ОЩ: Чи знущалися над вами окупанти?

МК: Ми не говоримо про це – небезпечно для тих, хто залишається. Після перемоги збиратимемо докази.

ОЩ: Ми вже збираємо…

МК: Так. Нещодавно я брав участь у конференції у Відні щодо військовополонених. Було багато представників України, зокрема колишні війьковополонені, і ми там давали покази в повному обсязі. Це було в закритих умовах, світ має знати, що відбувається.

ОЩ: В Україні до Вас зверталися стосовно свідчень?

МК: Зверталися. Всі військовополонені дають свідчення.

В лавах ЗСУ

ОЩ: Я не можу не згадати про світлину, де Ви зображені з яблуком після звільнення з полону. Ви казали тоді, що боялися з’їсти яблуко…

МК: Я трохи жартував. Можливо, жарт і не дуже виглядав жартом, я був в поганому фізичному стані. Під час полону ми не бачили свіжих фруктів та овочів. Була одного разу свіжа капуста.

ОЩ: Після полону Вас не впізнавали навіть близькі, Ви змарніли, втратили 32 кг. Як людина може витримати це все? Що допомагало триматися?

МК: З перших днів налаштовувався, що треба все це пережити і повернутися додому. Розумів, що війна надовго. Якби піддався відчаю, то дуже швидко втратив би свою особистість. Змушував себе повертатися думками до приємних спогадів, до минулого, до планів. До війни я мав прекрасне насичене життя. Чудова дружина, діти, яких я дуже люблю, батьки. Рідні стали моєю важливою опорою. Я зробив собі модель моста: минуле – один берег, а інший –  майбутнє. І треба було ту прірву пройти. Великою силою є спілкування та взаємна підтримка між побратимами. Звісно, ми не святі. 14 дорослих, постійно голодних чоловіків, тривалий час перебували в одному приміщенні. Виникали конфлікти. Але ми щоразу нагадували собі, що ворог назовні нашої камери, злість треба направити на ворога, який над нами знущається. Підтримували один одного розповідями, спогадами.

ОЩ: Вам не забороняли спілкуватись?

МК: Було кілька спроб, коли приїхала нова зміна (охоронців) з Кавказу. Вводили свої правила. На початку часто змушували нас цілий день стояти, не дозволяли спілкуватися. Але пошепки ми перемовлялися. Кавказці кілька разів на день перевіряли, щоб ми мовчали. Згодом ця вимога зникла.

ОЩ: Ставлення до чоловіків і жінок відрізнялося?

МК: На нашому поверсі була камера з жінками, їх доволі швидко обміняли. На початку ставлення до них було як і до чоловіків. Їх теж побрили наголо. Також видали тюремні речі.

Під час реабілітації

ОЩ: Що видавали з речей?

МК: Берці, футболки, труси, шкарпетки, гумові капці. Це все, зимового одягу не дали. Ми дуже багато за що розписувалися, чого нам не видавали. Це дріб’язково і смішно. Щомісяця мали видавати нову зубну щітку і пасту, а давали раз на кілька місяців. Іноді в бані не давали мила, але змушували розписатися, що отримали. Вони крали все, що могли.

ОЩ: Якщо у полонених виникали проблеми зі здоров’ям,  надавали допомогу?

МК: Був випадок, коли хлопець кілька разів пожалівся, що болить зуб. Його таки повели до лікаря. Всіх, хто перебував з ним в камері, змусили присідати, поки не повернувся. У нас в камері був 59 річний полонений, якого розбив інсульт за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, і він про це сказав. Коли йому стало погано, йому дали ліки. Здебільшого, звісно, намагалися нічого не робити. Принаймні 2 людей на початку полону померло, росіяни про це говорили.

ОЩ: Як Вас змінило перебування в полоні?

МК: Важко проаналізувати себе. Полон відняв великий шмат мого здоров’я. Та вдалося зберегти свою особистість. Дуже важкий досвід. Я багато спілкуюся з військовими, психологами, які працюють з військовими. Є велика потреба в тому, щоб після війни працювати з військовими під час реабілітації, і дуже важливим є питання довіри. Чоловіки і жінки, які воюють, хочуть відчувати, що психологи їх розуміють.

ОЩ: Під час масштабного обміну 4 лютого разом в Вами повернулись ще 115 військових. Як відбувався обмін?

МК: Просто відкрили двері камери. Назвали прізвища, сказали зібрати речі і йти на вихід. Забрали у нас весь одяг. Видали військову форму – не наші речі, а якісь вибрані з купи. Тоді сказали сидіти тихо, що летимо на обмін. Окупанти не могли довезти когось з Донецька, обмін затягнувся. Українська сторона наполягала, щоб обміняли всіх із затвердженого списку, росіяни намагалися порушити домовленості. Ми двічі їздили на обмін, лише за третім разом нас обміняли. Вранці 4 лютого привезли на прикордонний пункт. Коли ми заїхали на територію України, в автобус зайшов представник організаційного штабу і привітав нас українською мовою. Зрозуміли, що вдома.

Росіяни постійно відмовляються від обмінів і зменшують кількість людей. Мене затвердили на обмін значно раніше. Але двічі викреслювали. На жаль, українська сторона не може дати гарантій. Це своєрідна лотерея.

ОЩ: Як зустрічали рідні?

МК: Коли мене побачила дружина, сказала, що я худий як підліток. І зігнутий. Я ходив як знак питання. Мав сильну атрофію м’язів.

ОЩ: Куди радите звертатися тим, чиї рідні в полоні?

МК: Раджу співпрацювати з Координаційним штабом. Спілкуватися між собою, знаходити групи психологічної підтримки, волонтерські групи. Дуже важливо дочекатися і мати ресурс. Ті, хто повернуться, будуть ослаблені, втомлені, потребуватимуть допомоги близьких. Тому не забувайте про себе. Вірте, сподівайтеся і чекайте на своїх рідних.

На тренуваннях після відновлення

ОЩ: У 2015 році Ви вели онлайн-щоденник у соцмпережі, де описували підготовку українських військовослужбовців, будні ЗСУ і проблеми. Багато українських видань публікували Ваші розповіді під назвою «Щоденник мобілізованого». Плануєте написати книгу про полон?

МК: Я думаю про це. Всім треба писати все, що вони можуть пригадати. Важлива не літературна форма, а свідчення. Це треба залишити в загальній національній пам’яті, щоб Україна усвідомлювала з ким ми маємо справу, тому що реалії російського полону дуже далекі від міжнародних норм, конвенцій і від того полону, в якому перебувають полонені російські військові в Україні. Це війна на знищення українців. Маю надію, що з часом вдасться зробити зі своїх спогадів щось таке, що свідчитиме про це.

ОЩ: Як проходили процес реабілітації? Як почуваєтеся сьогодні?

МК: Реабілітація тривала приблизно 3 тижні: визначення проблем, медичний огляд, аналізи, психологічне тестування. Ще місяць фізіотерапії, бо в мене була сильна м’язова атрофія і зміни в хребті, суглобах. Були болі в лівому стегні, виявили пошкодження в коліні. Зробили операцію, знову реабілітація. Зараз щотижня займаюся з реабілітологом. Це може затягнутися ще на пів року. Почуваюся набагато краще. Я можу ходити на деякі тренажери, потрібно багато працювати над м’язами.

ОЩ: Які найближчі плани?

МК: Після війни планую повернутися до навчання. Є велика потреба у військовій психології. Я хочу навчатися в цьому напрямку, щоб працювати з тими, хто потребує такої допомоги.

Бліц-питання

ОЩ: Ваш ідеальний сніданок?

МК: Яєчня.

ОЩ: Ваш найкращий вчитель?

МК: Викладач з сексології в інституті

ОЩ: Ви часто готуєте вдома?

МК: Кілька разів на тиждень.

ОЩ: Чому росіяни такі жорстокі?

МК: Вони ненавидять самих себе, вони не можуть бути людьми

ОЩ: Чи зможете Ви пробачити тих, хто Вас утримував в полоні?

МК: Ні

ОЩ: Хто винен у війні?

МК: Росіяни, Путін.

ОЩ: Коли ми переможемо?

МК: Не знаю.

ОЩ: Три речі, які завжди з Вами?

МК: Телефон, ніж, навушники.

ОЩ: Ваше слабке місце?

МК: Їжа.

ОЩ: Яку найкраще пораду в житті Ви отримали?

МК: Було багато порад від батьків.

ОЩ: Про що Ви шкодуєте?

МК: Що в мене не було протитанкової зброї в березні 2022 року.

ОЩ: Три речі, які Вас пригнічують?

МК: Немає таких речей.

ОЩ: Ваша улюблена книга?

МК: «Сто років самотності».

ОЩ: Що Ви прищеплюєте своїм дітям?

МК: Незалежність від інших.

ОЩ: Ваш найкращий друг?

МК: Його звати Дмитро, він мобілізований, зараз майор Нацгвардії.

ОЩ: Що Вас може довести до сліз?

МК: Багато чого. Я став доволі сентиментальним. Але це переважно щось приємне.

ОЩ: Продовжіть, будь ласка, речення:

– З часом я зрозумів що…часу все менше.

– Я ніколи не забуду… як народжувалися мої діти.

– Моя найбільша перемога у…ще не настала.

– Я ностальгую за часами, коли… не було війни.

– Якщо я побачу диявола, я скажу йому… ти існуєш?!

– На 70-річчя подаруйте мені… шини, мабуть.

– Життя занадто коротке, щоб витрачати його на… людей, які тобі не цікаві.

– Я хочу попросити вибачення у… я у всіх просив вибачення, перед ким завинив. Тому зараз у мене немає такої проблеми.

– Мене ніколи не можна засуджувати за... те, в чому я не правий.

– Фільм про мене називався би... «80 тисяч кілометрів навколо світу».

ОЩ: Дякую Вам за розмову!

Фото з привтаних архівів

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська
військова Ольга висота Єгорова

Ольга «Висота» Єгорова боронить Україну з 2022 року: спочатку в добровольчому батальйоні, зараз — у ЗСУ. До повномасштабного вторгнення ця тендітна струнка дівчина стала майстром спорту з важкої атлетики і працювала тренеркою. 

Її кілька разів було поранено, але щоразу після лікування вона повертається у стрій. А цієї зими ще й піднялася разом з ветеранами на протезах на найвищу гору Африки Кіліманджаро. Дивлячись на таких людей, розумієш, що слова про те, що наші воїни зроблені зі сталі, — не просто красива фігура мовлення. 

«Після поранення не могла розігнути ноги — мені випрямляли їх силоміць»

— У 2023 році ми вийшли на завдання і потрапили під обстріл, — згадує 33-річна Ольга «Висота» Єгорова. — Зробили зупинку, аби подивитися на мапі, як це місце можна обійти. Побратим присів за деревом, я теж пішла до дерева. Аж раптом переді мною впав снаряд. Пам'ятаю величезний стовп диму, шум і сильний удар в низ живота. Наче щось мене штовхнуло. Я зігнулася й обурилась — ну як можна так сильно штовхати людину в живіт? Відповзла до побратима. Він подивився і сказав, що в мені, ймовірно, осколок. Навколо продовжувався армагеддон, тому мені треба було якнайшвидше дістатись до евакуаційної машини, аби не наражати й інших на небезпеку. Я пересувалась скручена, бо не могла випрямитись. Десь на пів дороги до авто зрозуміла, що більше не можу бігти. Було відчуття, наче ножем розрізають живіт. Побратим підхопив мене на руки і доніс до автівки. Почалася довга евакуація поганими дорогами... 

Особливість мого поранення в тому, що мені не змогли на місці надати допомогу. До хірургів треба було їхати, і до того ж далеко. 

Пам'ятаю перелякані обличчя навколо. Дівчина, поранення в живіт, таке чутливе місце. Люди відводили очі, коли це бачили. Тоді я подумала, що все — дітей у мене не буде, або печінки не буде, життя теж. Дуже хотілось відключитися, щоб години дороги пройшли швидше. Але я весь час була при тямі й відчувала кожну секунду болю. Мозок працював так активно, що я продовжувала залишатись у свідомості, навіть коли мене вже привезли на операцію. 

Мене накололи препаратами, але і це не допомогло. Біль був нестерпний. Лікар злився. Я не могла випрямити ноги — бо всю дорогу їхала із зігнутими. У лікарні мені випрямляли їх силою. Я кричала, хоча й планувала не лякати людей навколо. Сама дивуюсь своїй реакції. Списую це на незвичний стрес. Потім мені не могли одягнути кисневу маску, адже я всіх відштовхувала. Зрештою мене таки вдалося «приспати». Й успішно прооперувати. 

Виявилося, що поки мене евакуювали, осколок у животі зміщувався. В авто я лежала на лавці, і кожного разу, коли машина підстрибувала, билася тазом об цю лавку. Зрештою шматок снаряду застряг в кишці, відкрилася внутрішня кровотеча. Лікар сказав, що ще кілька міліметрів, і частину кишківника довелося б видаляти. А це — інвалідність. 

«В 2023 на бойовому виїзді отримала розсічення під оком і забій голови. Вже за 12 днів повернулась до роботи»

— Скільки тривало лікування після поранення?

Близько 4 місяців. Було ускладнення і — ще одна операція. Пригадую, коли ще перебувала у реанімації, до мене приїхали побратими. Побачила їх і усвідомила, що хочу до них. Я про таке в книжках читала — коли людина подумки програмує себе на одужання, воно відбувається швидше. Так, було ще боляче, дискомфортно, від їжі нудило, в туалет сходити важко. Але жити можна. Незабаром мене виписали, я приїхала на ППД (пункт постійної дислокації — Ред.) і сказала: «Хочу бути тут». «Розумію, але ідея так собі», — відповів командир. І мене відправили до військового шпиталю. 

Під час відновлення я була гіперчутливою. Може, то був ПТСР. Тільки-но почую сумну музику чи побачу, як мати обіймає дитину, або хлопець — дівчину, — одразу в сльози.

Взагалі я рідко плачу, а тут кожен мій вечір закінчувався сльозами. Згодом зрозуміла, що це було розслаблення після пережитого. Відтоді я час від часу практикую цю навичку. Бо є ситуації, коли просто необхідно поплакати. Сльози — не завжди драма, це функція організму для розслаблення. І є сенс навчитися нею користуватися 

— І після всього цього ви добровільно повернулися на фронт…

— Якби так не зробила, себе б не поважала. Лікування минуло. Як я мала собі пояснити причину мого неповернення? 

— Ви пішли служити одразу, як сталося повномасштабне вторгнення. Були готові до цього?

— За кілька днів до 24 лютого 2022 мій тодішній хлопець запитав мене: «Вивезеш у разі чого моїх батьків на Закарпаття?». «Ні, — відповіла я, — Ми знайдемо когось, хто це зробить. А я піду з тобою на війну і буду допомагати».

У перший день повномасштабної ми прийшли записуватись у добровольчий батальйон. Військової підготовки у нас не було. 

Мені здавалося, так будуть робити всі. Захищати Україну — це ж наш обов'язок. Не було відчуття, що є ще якісь варіанти. Через 3 місяці  добровольчий батальон почали розформовувати. Я вже познайомилася з багатьма хлопцями, які планували офіційно оформлятися на службу. Вони сказали: «Давай з нами. Тут ніхто нічого не вміє. Будемо вчитися разом». Їхня підтримка спрацювала. Я пішла в армію. 

«Ти тут не один, твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів»

«Свою бойову посаду мені довелося виборювати»

— Спочатку мене взяли на посаду діловода, бо дівчат у той підрозділ на бойові посади не брали. Ставлення до жінок в армії у командирів тоді було скептичним. Але я вже стала на цю стежку, тож вирішила, що буду боротися. І зрештою таки виборола собі бойову посаду. 

— Як вам це вдалося?

— Показувала, що стать не має значення. Важливо те, наскільки ти цілеспрямований, яка у тебе фізична підготовка, як швидко ти можеш опанувати необхідні для війни навички. Якщо з цим все в порядку, у військових немає причин тобі відмовляти. Але треба наполягати. Постійно. 

Я знаю, чому в армії є сексизм. Командири часто не вірять, що молода, симпатична дівчина може бути повноцінним членом команди. Їм здається, це буде морока. Під час навчання мені весь час доводилось чути: «Що ти тут робиш?», «Чого ти не на кухні?», «Нащо це тобі?». Мене постійно оцінювали, придивлялися до кожного руху. Якщо хлопець зробить помилку, можуть і уваги не звернути. Якщо таку ж помилку зробить дівчина, це запам'ятають і згадуватимуть кожного дня. Психологічний тиск сильний. Я була, як біла ворона, в яку не вірять. Якби не мої побратими, не знаю, чи вдалося б мені це витримати. 

Мабуть, у мене всередині таки є стрижень. Бо через три місяці навчання ситуація повністю змінилася. Мене стали поважати. Я відчула, що на своєму місці. Змогла відстояти свій авторитет, і він став працювати на мене. Важливим був фактор фізичної форми. До великої війни я займалась спортом 7 років, і моя фізична підготовка була кращою, ніж у більшості чоловіків. Тож цей найбільш вагомий, на думку командирів, аргумент одразу відпав. 

«На фронті теж треба щодня тренуватися. І слідкувати за харчуванням»

Прояви сексизму були й після навчання. Але мали вже зовсім інший характер. Вони виглядали, як турбота, про яку я не прошу. Коли починалися штурми, мене не хотіли брати із собою, бо за мене переживали. Я це добре розумію. Але не прошу про це. Подібне ставлення було здебільшого від командирів віком 50+. От вони ставляться до тебе, як до доньки, і все. 

За час служби я змінила декілька бойових посад. Чим саме займаюсь зараз, не можу сказати  з питань безпеки. Мій шлях — довгий і непростий. Якби мені хтось розповів у перші дні повномасштабного вторгнення, що я матиму такий шлях в армії, я б ніколи не повірила. 

«Усе можна пережити. Втрати — ні»

— Що складніше в армії — фізичне чи емоційне?

— Фізично мені не складно. Я тренуюсь майже щодня. За 3 роки війни можу згадати рази три, коли було фізично важко. Це були довгі забіги в броні. Складніше психологічно. Наприклад, коли побратими ловлять «депресуху», я за них переживаю. Перетягую їхні почуття на себе. У цьому і складність: ти тут не один, і твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів. І якщо з кимось щось не так, з тобою теж. Такі сестринські почуття, я б сказала. 

— Який момент на війні ви ніколи не забудете?

— Поранення. Смерті близьких побратимів. Коли мене, поранену, везли в лікарню, я просила Бога, щоб можна було якнайшвидше повернутися до своїх. Думала: «От мої побратими будуть їздити на завдання, з ними будуть ставатися всілякі історії, а я з цього випаду». Коли після операцій і лікування повернулась, перед бойовим завданням зловила себе на думці, що мені страшно — чи не дасть збій моя психіка у відповідальний момент. 

Тож перший після поранення виїзд я добре запам'ятала. Стався прильот біля нашої позиції. Мій пульс тоді підскочив, певно, до 180 ударів. Я злякалась у нетиповий для себе спосіб. Зазвичай у станах, які мені не зрозумілі, я не завмираю. Треба бігти — біжу, треба падати — падаю. Цього ж разу я завмерла. Але вже через добу все минуло, адаптація пройшла успішно і більше до цього питання я не поверталась. 

«З часом розміри страху починаєш відчувати всередині як фізичне явище»

— Чим пахне війна?

— Страхом і смертю. Усе на війні пронизано страхом. З часом він стає фізичним явищем. Наче ти можеш відчути його розміри всередині себе. Весь сенс у тому, щоб навчитися з цим жити і робити так, щоб це не впливало на твою роботу. Бо що довше ти на війні, то більше у тебе в голові різних ситуацій розвитку подій. 

Ти вже бачив так багато відірваних рук, ніг, потрощених машин, хат. Бачив, як КАБи влітають в підвали, як руйнують усе на своєму шляху. Коли ти чуєш свист, в голові автоматично спливає все, що колись чув і бачив. Тіло відразу реагує

Це важко, коли немає перерви від служби, і людина постійно у цьому. Так людина може стати тягарем для інших. Тому треба або давати перерву, або переводити людину на іншу посаду — подалі від бойових. У мене в команді є хлопець, який на війні з 2014 року. Не уявляю, як він це все вивозить. Такі люди для мене не просто герої. Це феноменальні люди. 

— Чого ви боїтеся найбільше?

— Смерті побратимів. Коли я про це думаю, у мене мозок наче зупиняється. Наче я не розумію, як далі існувати. Усе можна пережити. Втрати — ні. 

— Як вас змінила війна?

— Мені здається, я стала глибшою. Наче в голові відкрилися нові комірки, заповнені думками про світобудову, відчуттями й почуттями, яких до цього не мала. 

До війни я жила у рожевих окулярах. Мене оточували люди, які мені подобались. Я працювала на роботі, яка мені подобалась.

На війні я зіштовхнулася з тим, що бачила тільки у фільмах. Несправедливість, утиски, а разом з тим єдність, якої ніде більше не відчуєш. До війни я не знала, що таке страх, справжній біль. Та взагалі майже нічого не знала про це життя! Що ж, зараз воно мені відкрилося

— Чому ви на війні?

— За роки війни моя мотивація змінювалася. Починалося із «заради перемоги, країни, українців». Тепер залишилося «я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я». 

«Пазли — мій ідеальний відпочинок між боями»

— Як ви витримуєте війну? Що допомагає пережити стрес?

— Перший рік я відчувала, що психіка просідає. Зрозуміла, що це напряму пов'язано з моїм фізичним здоров'ям. З тим, як я харчуюся, сплю, тренуюся. На початку своєї служби я не тренувалася. Бо думала, що і без цього достатньо навантаження. Згодом зрозуміла, що треба перетягнути навички цивільного життя туди, де я зараз. Стала тренуватися щодня, нормально їсти. Так, на фронті можна нормально харчуватися. Якщо подбати про це заздалегідь.

Маю ще один спосіб витримувати війну і перемикатися — складати пазли, великі й складні. У мене їх багато. Купую завжди декілька, про запас. Вмикаю аудіокнигу і складаю пазл. За ці роки я вже прослухала чимало аудіокниг. Це плюс. 

Відпочинок на фронті

— Ваш позивний «Висота». Чому?

— Півтора роки служби я, єдина дівчина в цілій роті, а далі і взводі, не мала позивного. Коли ж перевелася у снайперський взвод, командир мені сказав: «Як це у тебе немає позивного?». Дав мені час до вечора, щоб я його собі придумала. Ми з хлопцями думали-думали — нічого. На що командир сказав: «Тоді будеш “Висота”». 

«Висота» — це позивний його першого командира. Коли він про це розповів, я подумала, що це дуже почесно. Ми нашого командира дуже поважали і цінували. Готові були йти за ним хоч у пекло. Тож я залишила позивний, який він мені дав. 

— Ольга «Висота» іде на Кіліманджаро. Думаю, в організаторів вашого сходження пазли склалися, тільки-но вони дізналися ваш позивний. Вони подумали: «Вона точно візьме цю висоту». 

— Теж так думаю (сміється, — Авт.). 

— Ви мрієте написати книжку. Про що вона буде?

— Протягом свого життя я веду щоденник. Десь з університетських часів. Заповнюю його кожен день. Можливо, колись я дозрію, до мене прийде певна мудрість, і я зможу з тих всіх простих записів зліпити гідну книжку. Але спочатку треба для себе пояснити, в чому цінність цієї книги для інших. 

— Про що мрієте?

— Об'їхати світ. В ідеалі — велосипедом. Якщо не знайду однодумців, то автодомом. Дуже хочу побачити світ. Усі ці картинки, що випливають в інтернеті. Вони реальні? Не розумію, нащо така краса існує, якщо я її не побачу. 

«Єдність у горах схожа на єдність на війні»

— Ви вже здійснили одну дуже нетипову подорож — сходження на Кіліманджаро. Як ви після поранення погодилися на цю непросту пригоду?

— Мені подзвонила  директорка ГО «Arm Women Now» Ірина Никорак і сказала: «Тут є отакий проєкт, шукають дівчину-учасницю. Ти як?». Я їй: «Вже виїжджаю» (сміється, — Авт.). 

Потужний досвід. Адже це було дійсно дуже складно фізично й психологічно водночас — не можу пригадати, щоб колись таке відчувала. 

Сходження на Кіліманджаро разом з ветеранами на протезах, 2025

Ми захворіли, кисню бракувало. Коли піднялася на вершину, я була в шоці від того, як втомилася. Хотілося ридати від жалості до себе. Але водночас я зрозуміла, що можу дуже багато. Якщо я змогла піднятися на Кіліманджаро, значить, я можу робити неймовірні речі. 

Ця поїздка відкрила в мені нові грані. І сильно підняла самооцінку. А ще я зрозуміла, що єдність у горах майже ідентична до єдності на війні.

Це любов до інших просто за те, що вони є і йдуть поряд. Ти їх поважаєш, цінуєш і готовий віддати їм останнє, аби тільки у них все було добре. Цей досвід варто пережити кожній людині

Я знаю, що наш приклад — потужний стимул для інших. Особливо для військових, які втратили кінцівки. Згадую, як я лежала у шпиталі й накручувала себе щодо свого майбутнього життя після поранення. Думала, нащо мені таке життя? Якби тоді мені показали документальний фільм про сходження на Кіліманджаро людей з протезами, це б на мене точно вплинуло. Вважаю наше сходження важливим. Воно показує іншим, що можливо все.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Ольга «Висота» Єгорова: «Я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress