Ексклюзив
20
хв

Ірма Вітовська: «Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю»

Ірма Вітовська — українська акторка, волонтерка, громадська діячка. Ще в 2014 році відмовилася від співпраці з росіянами. Сьогодні її можна назвати однією з тих, хто робить на своєму місці усе можливе, щоб наблизити перемогу. В інтерв’ю для Sestry.eu aкторка розповіла про культуру під час війни, українську мову, нові ролі, власного сина і багато важливого.

Оксана Щирба

Ірма Вітовська: Давайте спершу війну виграємо. Я не можу дивитися так вперед, тому що все залежить від одного слова ― перемога. Фото приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Оксана Щирба: На платформі Netflix вийшов фільм «Між нами», в якому піднімаються теми становища жінки в суспільстві, сімейного насильства, ПТСР. Одну з головних ролей зіграли Ви. Наскільки складно було відчути героїню фільму?

Ірма Вітовська: Аня для мене досить далека. Я, дякувати Богу, не пройшла такий шлях і не перебувала в ситуації постійного аб’юзу. Але я досить добре знайома з цим складним явищем через те, що в 2017-2018 роках представляла програму проти побутового насильства. Була тоді створена гаряча лінія «Поліна». Тому мені не складно далася ця роль. В якийсь момент навіть здалося, що вона притягнута до мене зі Всесвіту, тому що я дуже переймалася цією проблемою. Ми робили різні панельні дискусії, проводили зустрічі. Для мене, як для акторки, ця робота була дуже цікавою з професійної точки зору.

Поки значна кількість жінок вивозила дітей з країни, Ваш син мріяв стати військовим. Як виховуєте дитину, як дивитеся на майбутнє в країні — Ваше, сина, усіх нас?

Зараз він хоче бути контррозвідником у Службі безпеки України або розвідці України. Йому лише тринадцять. Завтра він може захотіти стати космонавтом. Я цього не можу спрогнозувати.

Війна дійсно внесла корективи. Дуже багато хлопців дивляться на наших військових, шляхетних, красивих, сміливих, і захоплюються ними, хочуть бути схожими на них.

Щодо виховання мого сина — ніяк не виховую. Я не маю на це часу. У час, який я йому приділяю, ми можемо поговорити і щось разом подивитись. Моя роль — по можливості включати його у все важливе і бачити все, що відбувається. А так він вже не є дитиною. У нас також є родина, яка несе відповідальність за мого сина, коли мене немає вдома. Мій син плаває, бере участь у змаганнях, має золоті медалі. У кінці травня здає концерт на гітарі. Він — пластун. «Пласт» дуже гарно мотивує дітей. Правда, син досить часто прогулює, бо ми багато їздимо. Також він займається карате, вивченням польської та англійської мов. У планах ще французька мова. Ким він стане у майбутньому, залежатиме від його особистих прагнень. Ми де можемо — спрямовуємо його, підказуємо.

Він хотів гітару ― ми її купили. Хотів на карате ― пішов. Я можу порадити щось переглянути. Скажімо, він обіцяв мені подивитись стрічку «Ти (Романтика)» про Розстріляне відродження і поділитися власними враженнями. Син ходить на мої вистави, дивиться українське кіно. Скажімо, ми були на фільмі «20 днів у Маріуполі». Я вважаю, що не можна приховувати від дітей правду. Від маленьких ― так, а підлітків ― ні. Останні мають сміливо дивитися в обличчя страшній реальності.

Ірма Вітовська: Я не розумію, як жити людині, яка нічого не робить. Це неправильно. Фото приватного архіву

Війна розділила багатьох. Якщо говорити про родинні зв'язки, про сім'ю, як вона вплинула на Вашу родину?

У мене все нормально. Ми з чоловіком тут, в Україні. Він очолює компанію, яка стратегічно важлива, тому що пов'язана з медициною. З рідних виїхала лише моя сестра з маленькою дитиною. До речі, я багатьом допомагала виїхати. У перші дні війни займалась тим, що знаходила прихисток для родин військових з окупованих територій.

Чи були Ви на фронті від початку повномасштабного вторгнення?

Я була неподалік від фронту. Ми їздили туди декілька разів. Остання поїздка була в Оріхівському напрямку — ми тоді завозили аптечки хлопцям. Війна сколихнула нас усіх. Я, як засновниця нашого сімейного фонду, намагаюся робити свій внесок у перемогу. Крім військових потреб, ми спрямовуємо допомогу і в інші напрямки. Наприклад, переказали наші особисті кошти Острозькій академії — і минулого року, і цього. Також ми підтримуємо фінансово Український католицький університет. Щодо збору коштів на військові потреби — ми звертаємося до людей, а інколи самі виділяємо кошти. Так що всі чимось займаються. Я не розумію, як жити людині, яка нічого не робить. Це неправильно.

Ірма Вітовська: Для мене найголовніше, що визрів великий відсоток українців, які є рушійною силою боротьби. Фото приватного архіву

Завдяки чому українці вистояли на початку війни? Чи могло бути інакше?

У 2014 році ― могло. Раніше був інший сценарій. Українці тоді дозрівали до того, щоб чинити опір. Боженька беріг і береже Україну. Мені здається, що як воно відбувалося, так воно і мало бути. На жаль, я не можу давати оцінку, тому що я не військова і не при владі. Для мене найголовніше, що визрів великий відсоток українців, які є рушійною силою боротьби. У 2014 році цієї сили було недостатньо.

Ви виступали на Майдані, виходили протестувати проти Харківських угод... На скільки Майдан став опорою в нашій історії і змінив особисто ваше світобачення?

Це відбувалося 27 листопада 2013 року. Студенти якраз оголосили голодування. Володя В'ятрович попросив виступити перед студентами. Тоді якраз був популярний серіал «Леся+Рома» і багато хто хотів почути мене. А 10 грудня запросили вже вийти на Майдан, на сцену. Тоді мені зателефонували і сказали, що якщо Майдан програє, то роботи ніякої не буде.

Я не можу сказати, що цей Революція гідності, Євромайдан не є наслідком Майдану 2004 року, не є складовою всіх процесів, які визрівали в Україні. Я не була учасницею Революції на граніті в силу того, що навчалася на той момент в одинадцятому класі. Потім були різні протести, у тому числі мовні, дуже багато виступів. Помаранчевий майдан, Мовний майдан, Харківські угоди, Євромайдан. Усе це накопичувалося і відбувалося циклічно. Ми бачимо, що Україна росте в сторону європейських цінностей, за які ми виходили. Якщо порівняти Помаранчеву революцію і Євромайдан, то між ними дуже велика суттєва різниця. Він перейшов у війну і всі добровольцями поїхали на фронт. А ті, хто залишився, пішли в громадський актив, волонтерити, стояти, кричати «Гей, що ви робите?», виборювати різні квоти. У моєму випадку це була інформаційна робота. Я хотіла своїм прикладом відділитися від всього російськомовного. Я проводила різні громадські зустрічі, грала у виставах. Дуже важливо було, аби люди оговталися. Одні події породжували наступні.

Не відбувся би Євромайдан, якби не відбулося це покоління 2004 року. Все було закономірним, і навіть те, що рашка не наважилась зробити раніше того, що вона зробила у 2022 році. Вона програла в тому, що ми швидко подорослішали, попри окупацію і так званих «смотрящих», попри п'яту колону, і попри все те, що вона зробила
Ірма Вітовська у фільмі «Смак свободи». Фото приватного архіву

Які трансформації країни через війну Ви спостерігаєте?

Я зараз тішуся, що люди переходять на українську мову. У нас приходить дуже багато російськомовного глядача на проєкти на Сході. Вони ще за звичкою розмовляють російською і їм складно. Це коли людина не контролює мову, якою вона спілкується. Це правда і це дійсно проблема. Як це подолати? Цю проблему потрібно перемкнути насамперед в голові. Я бачу по реакції в залі, коли ми говоримо, що мова має значення. І народ просто злітає і кричить: «Вау!» І це відбувається в Харкові чи Одесі, де найбільший відсоток російськомовних. Мовне питання ― це бажання людини переступити через власну лінь та звичку відкладати: «Завтра почну, завтра почну». Головне, щоб в голові цей процес був запущений. Далі важливо створити умови, щоб людина могла будь-де і безкоштовно навчатися. А якщо вона не вивчить мову ― їй буде складно знайти роботу та реалізуватися.

Логічно, коли людина відмовляється будь-яким чином бути причетною до Росії, до цього терору, до вбитих діток, катування. Дуже велика кількість людей мали родичів, знайомих чи друзів в Росії і припинили спілкування. Якщо ти кажеш: «Я не хочу мати нічого спільного з росіянами», то тоді ти починаєш занурюватися в це і розуміти, що десь щось пропустив чи не знав, бо тобі хтось щось не розказав та починаєш шукати, переосмислювати.

Я, до речі, перед повномасштабним вторгненням отримала приз за кращу жіночу роль на Міжнародному кінофестивалі «Кіно і ТИ». У мене досі стоїть ця рибка і це спогад про Маріуполь. Зараз це найболючіша премія за всі роки. Приємно, що сьогодні люди слухають, дивляться українське. Ви собі не уявляєте, як це важливо. Спільнота, яка не мала доступу, або мала маленький доступ до культурного інформаційного простору, зараз інтегрується швидше завдяки тому, що вона може бачити все це. Те, що цей процес відбувається швидко, це, на жаль, свідчення того, що ракети лікують. І це жахлива ціна такого навчання і протверезіння.

Як змінився український глядач за час війни і в яких фільмах зараз має потребу?

Глядач зараз потребує всього того, що заповнить його прогалини. Значно збільшився запит на історію України. Ви подивіться, яка кількість переглядів в наших Youtube-каналів на історичну тему, який запит на культурні канали. Нещодавно мені телефонував знайомий і сказав, що квитки на «Ти (Романтика)» продали буквально за годину. Зібрали повний Оперний театр. Уявіть собі! Це все відбувається в той момент, коли багато людей говорить, що культура, відпочинок не на часі.

Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю. Також у нас продано всі квитки на «Кайдашеву сім'ю». Тому, коли з'являється культурна команда, навколо якої об'єднуються люди і створюють культурний продукт, ― це теж дуже важливо. Театри зараз майже не скаржаться на те, що відсутній глядач. Глядач повернувся в театр і кіно.

Звісно, хотілось би бачити більше людей на сеансах українського кінематографа. На жаль, нам весь час бракує інформаційного шуму на підтримку фільму, що виходить. Дуже важко достукатися до ЗМІ, щоб розмістити інформацію про ту чи іншу стрічку. Зараз я закликаю всіх піти і сміливо подивитися фільм «20 днів у Маріуполі». Та не бійтесь брати ваших підлітків!

Дуже великий попит на виставу Марії Матіос «Солодка Даруся». Люди спостерігають за подіями 1939 року. Зараз ― ті ж персонажі, знущання, катування, що й тоді. Також затребуваність розважального жанру, чогось легкого, щоб зняти стрес. Щодо напрямків ― то це освітній, культурний та мистецький. Але потрібен ще один продукт ― наївний, досить простий, прямий, який би дав кредит. Не можна весь час завантажуватися, а з іншого боку ― потрібно навчатися. Нині реалізовується дуже багато проєктів, які створюють з метою мобілізувати суспільство на те, щоби не опускати рук і долучитися чи до лав ЗСУ, чи допомагати на благо України. Головне ― не сидіти, склавши руки.

Ірма Вітовська у фільмі «Смак свободи». Фото приватного архіву

Сучасним режисерам часто доводиться буквально документувати дійсність в художньому кіно (наприклад, «Зелений кордон» польської режисерки Аґнєшки Голланд). 

Ця практика існує також в Україні і це нормально: чи використовувати світлини, чи хроніки, чи онлайн зйомку документальних свідків. У нас дуже багато документальних фільмів. В Україні дійсно добре кіно. Ми здобули багато європейських перемог. За десять років створили кілька фільмів. Кіно би ще більше розвивалось, якби не війна. Якщо десь щось гальмується, то лише через фінансове питання. Велика галузь потребує великих коштів.

Розвиток українського кіно після війни. Яким Ви його бачите?

Давайте спершу війну виграємо. Я не можу дивитися так вперед, тому що все залежить від одного слова ― перемога. Наскільки це надовго. Чим довше все це триває, відповідно тим важче нам буде все це відреставрувати. В Україні дуже багато людей, які цінні для кінематографа і зараз перебувають на фронті зі зброєю в руках. Тому я не даю далеких прогнозів. Після перемоги, звичайно, українське кіно отримає європейську підтримку. Україна буде територією дослідження кіно та інших галузей. В мене позитивне бачення, але для цього треба дочекатися перемоги.

Згадаймо ще крайній фільм «Смак свободи». Скільки там Вашої акторської імпровізації?

Я весь час імпровізую. Тільки мертвий цього не робить. Будь-який актор додає щось від себе. Кількість імпровізації залежить від героя, якого граєш. Ніхто не працює на зразок: «Станьте сюди, подивіться праворуч чи ліворуч». Ти приходиш і все робиш сам.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Головний герой із дружиною

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Життя в стилі жорстокість

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Ексклюзив
20
хв

Помста Трампа. Як США допомагає Росії виграти війну в Україні і піти на Європу?

Ексклюзив
20
хв

Якби я загинула у Маріуполі, то таких коментарів не було б

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress