Ірма Вітовська: «Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю»

«Кошти від продажу ікон йдуть на лікування поранених. А це мільйони гривень»

‍Оксана Гончарук: Пане Олександре, про ваші ікони, створені на фрагментах ящиків з-під снарядів, заговорили в світі, коли президент Володимир Зеленський подарував одну з них Папі Римському Леву XIV. Хоча ваші ікони цінні передусім тим, що з 2014 року допомагають людям на фронті.

‍Олександр Клименко: Насправді заговорили про них раніше — від першої офіційної презентації проєкту в Софії Київській у 2015. Головна ідея проєкту — перетворення смерті на життя. Причому це перетворення відбувається не тільки на рівні символів: ящик з-під озброєнь як символ смерті перетворюється на ікону як символ життя, — але й у реальності. Адже кошти від продажу цих робіт — а це мільйони гривень — йдуть на низку благодійних ініціатив, передусім пов'язаних з медициною. 

У нас є досвід утримання шпиталю на фронті протягом трьох років, а також фінансування фонду «Крила Перемоги», який допомагає пораненим у тилу, де ми закриваємо 50-100% потреб у ресурсах протягом останніх двох років. І я не знаю більше жодного європейського художника, який може собі таке дозволити.

‍— Ви казали, що перетворення смерті на життя є лейтмотивом християнства… 

— Перемога життя над смертю. Згадаємо, як хрест, який був символом смерті, став символом воскресіння. Так само й дошка від ящика з-під якоїсь смертоносної начинки, перетворюючись на ікону, продовжує цю традицію.

‍— Ваші ікони можуть висіти в храмі?

— Іконографія та стилістика більшості наших робіт — це класична ікона, яка, як виявилось, чудово працює в церковному просторі. Зазвичай наші ікони чудово сприймаються як духовенством, так і парафіянами. Наші ікони є в київських церквах і за кордоном, вони присутні в православних, католицьких і навіть протестантських храмових просторах. Хоча від початку наш проєкт задуманий як мистецький, і ми завжди прагнули вийти за межі релігійного простору, аби нас зрозуміли як віруючі, так і люди без релігійного церковного досвіду, ба більше — атеїсти, які сприймають ікону як виключно естетичний або історико-культурний феномен. 

Придбати їх може будь-хто. Наприклад, кілька робіт у нас придбали голлівудські продюсери, які, здається, не мають нічого спільного з християнством, і взагалі євреї.  

Одна з функцій наших ікон — об'єднувати, а не роз'єднувати людей: українців з іншими національностями, наприклад, поляками; протестантів, католиків і православних поміж собою, атеїстів з віруючими… 

Тішить, що богословська спільнота, представники як консервативних, так і ліберальних кіл, сприймають нашу творчість позитивно. Про нас писав, наприклад, Джордж Вайгель — це провідний католицький публіцист Америки, а також отець Кирило Говорун — всесвітньо відомий православний богослов, українець за походженням, низка інших богословів з України, Європи, США тощо.

‍— Ідея писання ікон на дошках ящиків від боєприпасів належить вам. Як ви це придумали?

— У далекому 2014 році ми поїхали на базу одного з добровольчих батальйонів, і там я побачив купу порожніх деревʼяних ящиків від набоїв до АК. Це хороше дерево, хлопці роблять з них ослінчики, столики чи просто використовують в якості дров. Але я тоді звернув увагу, що кришки цих ящиків схожі на те, на чому пишуть ікони: це щит з дощок зі шпугами, які не дають конструкції деформуватися. Я попросив одну таку дошку — стару й закопчену — і мені її радо подарували. Вже дома я написав на ній ікону. Відчуття часу, що в ній було присутнє, вражало. А ще мене зацікавила ця антиномічність, коли ти поєднуєш непоєднуване — дошку від військового ящика та святий образ, а зрештою відбувається щось неймовірно органічне. 

«Збирати ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт»

‍— Ну а далі ви знайшли однодумців.

— Спочатку нас було троє — я, Соня Атлантова і Наталя Волобоєва, яка пізніше вийшла з проєкту, бо, здається, просто не витримала виставковий ритм, в який ми з перших днів увійшли. Певний час ми із Сонею працювали вдвох, а потім до нас офіційно долучився Герман Клименко, який неофіційно допомагав нам з перших днів. Тепер це наш родинний проєкт, адже Соня Атлантова — моя дружина, а Герман Клименко — наш син. Династична традиція взагалі характерна для мистецтва іконопису ще від середніх віків. 

Але важливо розуміти, що «Ікони на ящиках з-під набоїв» — не тільки наш, але також проєкт всіх тих військових і волонтерів, які збирають нам дошки. Адже далеко не всі з них привезені з фронту особисто мною. У сучасному мистецтві важливий не стільки сам акт написання, скільки весь акт творення. І збирати для нас ящики під ворожими обстрілами — це великий мистецький акт. Хлопці знають, що вони є співавторами цього акту, це надихає їх, і, ймовірно, навіть має терапевтичний ефект.

‍— Дошки для ваших ікон зібрані з різних частин фронту — від Київщини й Суджі до Херсона. А звідки ті, на яких, власне, намальована «Божа Матір з Немовлям», яка тепер висить у Ватикані?  

— Підозрюю, що це російський ящик з-під артилерійських снарядів. Його мені привезли з-під Ізюму після того, як наші зайшли туди, вигнавши росіян. ‍

Тобто ідея перетворення смерті на життя тут працює напряму: росіяни принесли смерть, а ми перетворили це на життя

‍— В якому стилі написана ця ікона?

— Те, що ми робимо, задумувалось як розмова про сучасну війну мовою давньоруського, середньовічного українського, ну і ширше — візантійського мистецтва. Та з часом стало зрозуміло, що, проговорюючи тему війни в Україні способом релігійного мистецтва, ми не можемо не використати досвід мистецтва західноєвропейського. Тому що територія України — це простір, де весь час перетиналися потужна готична традиція, романський стиль, ренесанс і бароко. Тож зараз ми працюємо між двома полюсами: Візантія і західне, передусім, середньовічне мистецтво. 

Папі Римському на подарунок ми вибрали ікону, написану в традиціях середньовічного західного мистецтва. Хто розуміє, побачить там і готику, і Проторенесанс, і Північне Відродження — там є спроба це все увібрати. 

Думаю, коли відбирали роботу, сподобався сам образ Богородиці, яка обома руками тримає дитину, немов намагаючись захистити сина від майбутніх страждань. І я вибором задоволений, бо це чергова історія про те, що простір України не є чужим для Європи, що ми органічно присутні в європейській традиції.

Викрадення дітей: як мистецтво допомагає про це говорити

‍—  Ікона «Божа Матір з Немовлям» належить до циклу, присвяченому болючій темі депортованих українських дітей. Розкажіть про нього.

— В ньому продовжується тема перетворення смерті на життя, де Богородиця з немовлям на руках виходить за вузькі межі релігійного мистецтва, розкриваючи архетип материнства. З одного боку це жінка, яка, народжуючи дитину, перемагає смерть, з іншого боку — дитина як істота, найбільш беззахисна перед війною. Бо захищати матерів і дітей ми маємо всі — як військові на фронті, так і люди по всьому світу.

‍— Як добре, що ви звернулися до теми викрадених росіянами українських дітей. Тому що здебільшого про це говорять в контексті путінського злочину, за який має бути Гаазький трибунал. Про самих же дітей на Заході говорять менше.

— Я б не сказав, що говорять мало — ця тема постійно перебуває у фокусі уваги нашої влади, дипломатії, а також правозахисників. Але так, наші партнери говорять недостатньо — на наш, український, погляд. Зрозуміло, що у цього світу чимало не менш важливих проблем, ніж українські діти. Тож ми не просто говоримо про це, а намагаємося підняти це питання в контексті християнської етики. 

Головна наша ідея — вивести тему викрадених дітей з простору політичної і соціальної маніпуляції у простір вдумливої розмови, мета якої — благо самих дітей

Чесна розмова на цю тему відразу ставить все на свої місця — від питання, на чиєму боці мають бути християнські церкви, і до питання, як Україні вести себе далі з тими вимогами, що пропонують росіяни. Адже якщо підписати договір у їхньому варіанті, то не тільки діти на захоплених територіях стають мішенню, але й інші діти опиняються у просторі ризику — як України, так і Європи (насамперед діти Польщі, Скандинавії, країн Балтії).

Це складна історія, з якою Україна сама не може впоратись, і це, по суті, робота для всього людства. До того ж йдеться не тільки про українських дітей, а й про дітей Судану чи Гази, тобто дітей величезного світового простору, де нині точаться війни. 

‍— Страшно думати, як росіяни психічно ламають наших дітей, вкладають їм в голову якісь свої ворожі істини…

— На відміну від європейців та американців, українці чудово пам'ятають про такий феномен, як яничари. Турки, починаючи з XIV століття, набирали в османську піхоту християнських дітей, яких просто забирали в українських матерів, ростили в своїй вірі і навчали вбивати. А далі вже дорослі яничари поверталися в Україну і вбивали своїх же. Зараз відбувається подібне — наших дітей забирають на чужину, де перекодовують і роблять військовими. Так, на боці армії РФ вже воюють і гинуть колишні українські діти, яким було близько 10 років, коли росіяни захопили Донбас і Крим. Зараз ці хлопці вбивають на фронті своїх братів.

І найстрашніше, що цим займаються не мусульмани часів Роксолани, а люди, які позиціонують себе нашими релігійними братами. Про це ми теж намагаємося розповісти Європі своїм проєктом.

Якою має бути молитва за мир?

‍— Ви почали створювати свої ікони у 2014 році, коли велика частина українців ставилась до війни несерйозно…

—  Я швидко включився — ще від Майдану. Треба було якось реагувати на напад росіян, тож я як письменник Олаф Клеменсен (псевдонім Олександра — Ред.) написав книжку «Літо-АТО», де описав події на Майдані і перше літо війни. До речі, ця книжка є в чудовому польському перекладі Анети Камінської. А вже після книги до справи взявся художник Олександр Клименко.

Першу закордонну виставку ми організували ранньої весни 2015 року в польському Люблінському замку. Далі був Європарламент, і там мене здивувала реакція євродепутатів. Вони мене питали, що це за ящики і від яких таких снарядів. Я відповідав, що це з Донеччини, де ведуться реальні бойові дії. «Там що, справжні гармати стріляють?», — дивувалися вони. Я казав, що на Донбасі танків з того боку вже більше, ніж в усій європейській армії. Ця інформація їх реально приголомшила. А один з євродепутатів взагалі сказав: «А я думав, що ви там одне одного палками б'єте».

За 11 років існування нашого проєкту я вже реально не дивуюсь жодній глупоті, яку зустрічаю в середовищі  політиків і обивателів — як українських, так і європейських. Спочатку перевіряв, чи люди не жартують, не глузують з мене. А потім звик, що вони будь-яку маячню артикулюють із серйозним обличчям.

‍— Ваші твори сьогодні експонувалися вже у 217 локаціях в 118 містах та 22 країнах. Статистика вражає. Як ви це влаштовуєте?

— Нас весь час запрошують, причому контекст у виставок завжди різний. Від простру церков — а я люблю виставлятись у старих європейських соборах, особливо візантійської, романської чи готичної архітектури, —  до парламентів. Іноді, як-от у Сілезькому музеї в Катовіцах, це виключно мистецький музейний простір, причому поляки все влаштували дуже цікаво, відкривши водночас дві експозиції: окремо збірну виставку українського мистецтва і виставку наших ікон, яку розмістили поряд із середньовічним польським мистецтвом. Тим самим куратори майстерно перекинули місток від історії Польщі до подій, що зараз відбуваються в Україні.

— Бачу, що у своїй діяльності ви маєте багато звʼязків з Польщею.‍

— Нашими давніми партнерами є польські домініканці. Ми спільно допомагаємо проєкту реабілітації наших військових, а також проводимо виставки на підтримку їхніх ініціатив, направлених на допомогу українським дітям, привезеним з прифронтових міст. Три роки наш проєкт на різноманітних міжнародних майданчиках представляють Польські інститути.

Хочу згадати ще один проєкт, який виріс з нашого бажання допомогти полякам, коли їх домівки знищила повінь восени 2024 року. Ми саме були в Польщі, потрапили в цю негоду і швидко зреагували, створивши низку творів на фрагментах стіни францисканского монастиря, зруйнованої повінню. Цей цикл «Потоп» ми продали під час благодійних заходів у Варшаві, і гроші пішли на підтримку поляків, які постраждали від затоплень.

Дивним чином погода, обставини, настрій, що царював тоді у Польщі, нагадали мені Бучу та Бородянку у перші дні після звільнення від росіян: волонтери, рятувальні команди, дим від польових кухонь, руйнація і сіре від смутку і дощів небо. В самому епіцентрі повені я зустрів чимало польских волонтерів, яких знав по роботі в Україні. Ми з ними перетиналися у Херсоні та інших місцях, де потрібна була поміч, тож я був неймовірно радий знов їх побачити. І моя ініціатива «Потоп» — це спроба бодай трохи віддячити полякам за допомогу нам.

‍— Зараз інші художники малюють ікони на плитах від броників, що «відпрацювали» на війні.

— Мені здається, що в іконах на брониках трішки інша концептуальна складова. Там забагато як для ікони магічного компоненту, що базується на темі захисту, бо на думку авторів, і броня, і ікона захищають. Ікона немовби підсилює цей захист. До речі, росіяни також роблять ікони на бронежилетах — просто друкують їх.

Наш проєкт є спробою актуалізації високих богословських ідей та символів передусім візантійської культури. 

На формальному рівні проблема бронеплит у тому, що вони геть однакові за розміром. А для нас важлива історія кожної дошки, бо вони різні за розміром, кольором, фактурою. Є новіші ящики, є старі, закопчені чи навіть обгорілі й потрощені. І кожне нове зображення вбудовується в складну історію окремої дошки — від її вироблення до служіння на фронті. Це може бути як маленька робота 10х30 см, так і метрова і більше дошка. Ну і фактура. Кожен свій витвір ми створюємо під естетику кожної окремої дошки. Ми весь час в процесі пошуку відповідності теми ікони до фактури дошки, бо всі вони по-різному зашліфовані й зібрані, десь є щілини й зазубрини, а є гладенькі. І оця індивідуалізація кожної ікони вона для нас дуже важлива. До того ж, коли ікони різних розмірів, фактур і кольорів, то й експозиція виставки є цікавішою, адже вдається уникнути монотонності.

‍— Але я оце думаю, вже четвертий рік ціла країна молиться перед іконами за мир і життя, а наші люди продовжують гинути. Може, молитви не працюють?

— Але ж ми тримаємося, розумієте, не дивлячись ні на що, не дивлячись на незрівнянні ресурсні бази й можливості. Як під Сєвєродонецьком, коли хлопці стояли озброєні стрілецькою зброєю проти танків, літаків і гармат і утримували позиції тижнями. І росіяни нічого не могли з цим зробити. 

Вважаю, що ми маємо молитися не просто, щоб Бог закінчив цю війну, а щоб він її закінчив назавжди.

Бо ті концепти, що часто нам пропонують, це не закінчення війни, а відтермінування нової. Хлопці на фронті готові вмирати не заради того, щоб через рік все повторилося, а заради того, щоб їхні діти й онуки більше ніколи не бачили цього жахіття.

Польща активно інвестує в армію, плануючи досягти майже 4% ВВП на оборону у 2024 році з перспективою перевищення 5% ВВП до 2026 року. Це одні з найвищих показників у НАТО. Інвестиції включають закупівлю сучасного озброєння, зокрема літаків F-35, танків Abrams, систем HIMARS і батарей Patriot. Планується також збільшення чисельності армії до 300 тисяч військовослужбовців до 2033 року.

Попри ці амбітні плани, опитування, проведене у червні 2025 року виданням Defence24, виявило, що лише 8% поляків вважають підготовку країни до війни «доброю». Цілих 27% вважають Польщу «повністю неготовою». Так само критично оцінюється оснащення армії — лише 12% респондентів вважають його «достатнім». Експерти наголошують, що хоча інвестиції є ключовими, їхня ефективність залежить від розумного розподілу ресурсів і застосування технологій.

Зниження підтримки військової допомоги Україні

Від початку російського вторгнення Польща була одним з найактивніших союзників України, надаючи широку військову, фінансову й гуманітарну підтримку. Вона стала ключовим логістичним партнером, а доходи від постачання військового обладнання Україні у 2024 році досягли майже 10 мільярдів злотих.

Однак, останнє опитування Defence24 (червень 2025 року) вказує на зміну громадських настроїв. 46% респондентів вважають, що військову допомогу Україні слід скоротити або припинити, а 53% виступають проти подальших поставок озброєння. Явно помітна також неготовність до прямого військового втручання — 64% респондентів проти відправки польських солдатів в Україну, підтримують це лише 15%.

Попри ці зміни, 52% поляків вважають, що Польща повинна й надалі підтримувати Україну на дипломатичному рівні. Також поширеною є думка, що Україна не виявляє достатньої вдячності за надану допомогу — з цим твердженням погоджуються 62% опитаних.

Війна в Україні також має відчутний вплив на польську економіку. За оцінками, у 2023 році вона призвела до зниження ВВП Польщі на 2-3 відсотки. Разом з тим українські біженці позитивно вплинули на ринок праці й економіку, забезпечивши зростання польського ВВП на 2,7% у 2024 році.

За результатами опитування від IBRiS на замовлення Defence24 та ініціативи Stand With Ukraine, зросла також частка поляків-противників вступу України до ЄС і НАТО. 

За вступ України до ЄС висловилися 35% опитаних, до НАТО — 37%. При цьому проти — по 42% респондентів.  

Аргументами проти вступу України назвали побоювання щодо економічної конкуренції, проблем з корупцією в Україні та значної ескалації війни у разі прийняття України в НАТО. 

Тисячі українців і українок на тимчасово окупованих територіях щодня живуть під тиском і страхом — їх змушують брати чужі паспорти, переслідують за любов до України, намагаються стерти пам’ять про те, ким вони є… Але попри все — вони не здаються. Тримаються, борються, зберігають свою гідність і українську ідентичність ціною власної безпеки. Ольга Муха — кураторка й експертка у сфері комунікації, студій пам'яті та прав людини, старша стратегиня IN2, керівниця освітнього та міжнародного відділу Муніципального музею «Територія Терору» збирає свідчення тих, хто в окупації чинить опір ворогу. Про рухи опору, ризики й силу людей вона розповідає Sestry.

Довіра — основна валюта війни

Наталія Жуковська: Які форми опору й спротиву українців на окупованих територіях відомі сьогодні, які з них ви вважаєте найефективнішими?

Ольга Муха: Наша ефективність передусім у тому, що ми громадянське суспільство з горизонтальними зв'язками. І добре, що в нас цих груп багато (хоча й цього замало). Одна з причин, чому росіянам не вдалося «взяти Київ за 3 дні» — це те, що у нас немає цієї жорсткої централізованої ієрархії прийняття рішень (славнозвісні «центри прінятія решеній»). У діяльності в окупації ця структурна особливість стає ключовою. Бо кого би ти не висмикнув із системи, вона не посиплеться. Російська структура натомість жорстко ієрархічна, централізована й чітко керується єдиним центром. 

Не можна сказати, який з рухів спротиву є найбільш ефективним, бо вони всі по-своєму дієві. Первинний спротив, звісно, мілітарний. Далі йдуть різні партизанські рухи, які чинять різноманітні диверсії. Є також діджитал чи кібервійська, які працюють в умовах високої секретності та завдають потужних збитків ворогові. 

Якось речник Центру національного спротиву з позивним «Остап», відповідаючи на питання «Яка питома вага ненасильницького спротиву?», сказав: «Коли солдат РФ йде по Мелітополю і бачить намальований тризуб, а потім читає в телеграмі, що десь підірвана автівка, в нього складається пазл. Він розуміє, що проти нього працюють як бойові групи, так і цивільні». І він розуміє, що це не його земля. Він відчуває, що його тут не чекають. Багаторівнева екосистема працює в тривалій перспективі.

— Чому саме «невидимий» спротив цивільних має велику силу?

— Тому що це свідчення настроїв суспільства. Це не про «моя хата скраю, я нічого не знаю», а про «я ворога стрічаю», «тут моя земля». Це також про внутрішню небайдужість. Люди, які не мають такого досвіду, не розуміють усіх викликів, з якими стикаються мешканці окупованих територій. 

Існує небезпечний стереотип, що всі, кому потрібна була Україна, давно виїхали на підконтрольні їй території. Насправді ж причин, чому людина залишилася в окупації, безліч. Здебільшого — особисті та безпекові. 

Уявіть, щоб виїхати з тимчасово окупованих територій (ТОТ), доводиться пройти біля 16 ворожих блокпостів. Кожен з них — ризик для життя. До того ж виїзд — справа не з дешевих. Ціна питання — від 1,5-2 тисяч доларів 

Не секрет, що росіяни ретельно оглядають охочих виїхати, проводять обшуки. Якщо знайдуть проукраїнські татуювання, інформацію про участь у протестах чи щось не те у телефоні — проблем не уникнути. Тому, якщо ти не виїхав трішки раніше, а був активним українцем, то блокпост тобі не пройти. І це може стосуватися не лише тебе, а й твоїх рідних. 

Є історії про те, коли люди хотіли виїхати з окупації і зникли. Ніхто нічого до сих пір про них не знає. Є величезна кількість людей з вразливих груп, які не виїхали. Це літні люди, які не хотіли залишати свої домівки, хворі, хтось з них має лежачих чи нетранспортабельних рідних. Відтак, якщо хочеш щось зробити на окупованій території, доведеться стати «людиною-невидимкою». 

З цього, власне, і почалися «Злі Мавки». 

Вони в якийсь момент зрозуміли, що жінки середнього віку для окупантів невидимі. А вони ж можуть ходити, щось фотографувати, розносити листівки чи газети

Можуть бути дуже потужною силою. Наскільки? Ну от, наприклад, рух «Жовта стрічка» організував чимало акцій до псевдовиборів на окупованих територіях. Зокрема, фальшиві сайти, куди вносилися персональні дані колаборантів, тих, хто співпрацює з режимом з власної волі… 

Завдання цих рухів — зробити перебування ворога максимально дискомфортним на українській землі. Хто чим може — зброєю, спецопераціями, моральним чи психологічним тиском, креативною відповіддю. 

— Що і звідки відомо про підпільний спротив у Криму? Зокрема, про «Атеш» і «Злих Мавок», кількість яких вимірюється сотнями незгодних і сміливих людей, які діють попри страх тортур і смерті?

— У Криму насправді «найлегше», якщо взагалі в цьому контексті доречно так говорити, бо там не такий жорсткий контроль, як на новоокупованих територіях. Ну і на нових окупованих територіях ворог намагається максимально підкупити населення — приміром, тим, що людям підвищують зарплату. Економічний фактор росіяни дуже добре вміють застосовувати. 

Нещодавно у «Щоденниках Мавок з окупації», який пишуть дівчата й жінки з окупованих територій, була історія, яка мене вразила. Одна жінка писала: 

«Я працювала в музейній сфері і трималась до останнього. Але в мене вже немає заощаджень і я змушена йти працювати на окупанта» 

Заради цікавості і розуміння я прогуглила, які у них зарплати, і вони дійсно виявилися суттєво вищими, ніж в Україні й навіть місцями у самій РФ. Однак, ми розуміємо, що це тимчасова «рекламна акція», і щойно ворог свого досягне, щедрість зійде нанівець, і буде, як в умовних Тулі з Таганрогом. Але зараз це працює. 

У Криму дещо легше в сенсі моніторингу. Тому там активні «Жовта стрічка» й «Злі Мавки». Багато всього робить на півострові партизанський рух «Атеш». Приміром, регулярні диверсії. Корисними можуть бути цивільні, які інколи мають можливість передати важливу інформацію, що дозволяє спецслужбам проводити важливі операції. 

‍— Час від часу ви спілкуєтеся з представниками «невидимого спротиву». Як ви отримали їхню довіру? 

— Довіра — це, певно, основна валюта під час війни. Особливо в моїй роботі, коли збираєш свідчення чи працюєш із чутливим матеріалом. Я не працюю як журналістка. Я інтерв'юерка, музейниця, письменниця, кураторка. Тому мені більше довіряють, бо розуміють, що отримана інформація не буде пересмикуватися задля клікбейту. 

Люди мають потребу довіряти, разом з тим іноді потрібні місяці, аби людина почала зі мною говорити. Наприклад, коли я перші рази розмовляла з представницею «Злих Мавок», то вона була у масці й капюшоні, зі скрипучим, смішним комп'ютерним голосом. Вперше ця дівчина показала обличчя через місяці нашого спілкування. До того ж перепитала: «Ти ж не пишеш?» Кажу: «Ні, не пишу». 

Коли вона зняла капюшон, і у неї розсипалося розкішне довге волосся. Я аж не витримала й вигукнула: «Дійсно Мавка!». А вона сміється: «А ти реально, як російський солдат. Вони думають, що ми спецслужби, а ми прості дівчата й жінки»

Мавка відверто зізналася, що їй страшно через те, чим вона займається, але вона не може бути осторонь і проявляти байдужість. Тільки уявіть, яка це неймовірна внутрішня робота із собою, зі своїми страхами, цінностями. Насправді дуже непросто спілкуватися з представниками рухів спротиву чи навіть окремими активістами. Варто поставити одне неправильне питання, і все — зв’язок обривається. 

Є одна дівчина в Криму, яка пише щоденник онлайн. Я маю до нього доступ і можу читати. Вона — мисткиня, тому дуже цікаво описує своє життя. Наприклад, іронічно розповідає, що коли вони з друзями планують поїхати на пляж, то обирають той, де не було прильотів. А була історія про подругу, яка почала зустрічатися з «ідеальним хлопцем». Одного разу подруга згадала про події в Бучі, і хлопець сказав, що це — фейк. Після чого отримав ляпаса, і вони розлучилися. 

Її цікаво аналізувати, бо вона все життя — російськомовна, але це людина з українськими цінностями, з нашим, питомо українським запитом на свободу. Пам'ятаю, як вона писала про референдум. Що Путін з усіх дірок лізе. Навіть у банкоматах — щоб зняти гроші, ти маєш подивитися про нього відеоролик. Нещодавно писала, як росіянам подобається Трамп. Типу він є «сильною рукою». 

Коли ми повернемо назад наші території з цими глибоко травмованими окупацією людьми, це буде величезна робота з реінтеграції. І для цього вже сьогодні потрібно дуже добре розуміти виклики і реальність, з якою стикаються люди на окупованих територіях.  

Суперсила українських жінок

— Чому, як думаєте, обрано саме образ мавки? 

— У цього руху три засновниці. Вони вирішили, що це яскравий і точний образ: дівчина, немов мавка, спочатку привабить, а далі затягне у ліс і залоскоче до смерті. Їхній перший плакат був приурочений до 8 березня і став вірусним. На ньому — дівчина, яка б’є російського солдата букетом квітів по обличчю. І напис: «Не хочу цветов, хочу мою Украину». Вони його і розклеювали, і поширювали, зокрема через телеграм-канали. Також із цієї серії був плакат зі звабливою дівчиною і написом: 

«Окупант, ти не знаєш, як закінчиться цей вечір»

Як на мене, це дуже крута історія, тому що росіяни молодих українок бачать виключно як сексуальний об'єкт, а трохи старших чи літніх взагалі не бачать, хоча завдання виконують жінки різного віку. У них у команді є навіть бабусі, які вигадали «кухню Мавки»: у самогон підливали проносне й приносили у військові частини. Особливо коли у росіян були свята. А що найбільше любить російський солдат? Халяву і горілку, тож тут повне бінго. Звісно, це величезний ризик. Треба увійти в довіру, віддати «смаколики» й швидко зникнути, ще й так, щоб тебе потім не впізнали. 

— Хто ті жінки, які стають «Злими Мавками»? 

— Хто завгодно. Єдине, що їх об'єднує, це те, що їм не байдуже. Інколи вони приходять у спільноту, щоб поговорити, виговоритися, бо немає з ким поділитися наболілим. Я думаю, це насамперед жінки, які мають потребу свободи і вибору. Єдина формальна вимога, що всі ці рухи об'єднує: вони не працюють з неповнолітніми. І це знову ж таки відрізняє їх від росіян, тому що ті, навпаки, полюють на наших підлітків, насамперед проблемних. 

Діють вони за відомою схемою. Спочатку дають просте завдання і незначні, але відчутні гроші. Юнак чи юнка підчіплюються на гачок. Українські рухи спротиву так не роблять. Для ненасильницького спротиву потрібно небагато — воля, уява і трішки фантазії, аби придумати, що ти можеш зробити. А ще гідність, ось цей внутрішній запит «хто, як не ми». На сьогодні «Злі Мавки» є на багатьох окупованих територіях. Навіть з РФ з'явилися охочі доєднатися до руху, але їх чомусь не беруть (сміється). 

— Яку роль відіграє жіноче лідерство у спротиві?

— Потужну.

‍У боротьбі з таким ворогом, як «рускій мір», який не визнає і не приймає ролі жінок, саме жінки стають додатковою суперсилою

У воєнний час на жінок здебільшого падає весь побут і відповідальність за інші вразливі групи: дітей, літніх людей, хворих, ветеранів. Це при тому, що чимало жінок є також на фронті й проявляють себе дедалі більше як талановиті войовниці. Наші жінки можуть все. Якщо вони для ворога виглядають як ті, що не можуть нічого, то це наша козирна карта, якою не можна нехтувати. 

Діджитал-партизани або несамотні в мережі

— Що відрізняє сучасну ситуацію від воєн минулого?  

— Діджиталізація. Чому ворог так мало затримує учасників «невидимих» рухів спротиву? Тому що вся схема побудована на анонімних чатах. Наприклад, хто лідер «Жовтої стрічки»? А немає одного лідера. 

Навіть якщо десь хтось один випадає, діяльність руху не зупиняється. Можна вбити людину, харизматичного лідера, натхненника, але неможливо вбити ідею, яка об'єднує 

Ця наша внутрішня генетична анархічність і схильність до горизонтальних зв'язків є ще однією нашою суперсилою і основою громадянського суспільства. Ми побудували, по суті, державу в державі, яка перекриває значну частину державницького функціоналу. Так, вона недосконала і ніколи такою не буде, але вона працює. 

Щодо операційної діджиталізації, раніше ж як партизани працювали? Мав бути сховок, умовне «дупло», куди щось клали. Зараз це «дупло» знаходиться в мережі, і завдяки цьому все стало набагато безпечніше фізично. 

Як, приміром, відбувається розповсюдження тієї ж самвидавчої газети? Розповсюджується макет, де стерті всі цифрові сліди: в чат надсилається файл у форматі PDF. Хто має вдома принтер — роздруковує і розносить. Одне з правил: бачиш небезпеку — викидай відразу газети чи постери, на них слідів немає. Звісно, бувають провокатори, які прикидаються і прагнуть потрапити до руху — це регулярна справа. Тому, якщо хтось хоче неодмінно фізично зустрітися, жоден активіст на це не пристане. Ніхто не зацікавлений, щоб стало відомо, як вони виглядають. 

І навіть якщо тебе зловлять з плакатами і запитають: «Де ти це взяв?», щира відповідь буде: «В інтернеті знайшов». А хто твій куратор? А немає ніякого куратора. Ти навіть «здати» нікого не можеш, бо ти його в житті не бачив

— Що дає людям силу чинити опір навіть у найнебезпечніших умовах?

— Мене теж цікавить це питання. Я живу у Лондоні з 2017 року. Втім, від початку повномасштабної війни в Україні проводжу більше часу, ніж в Британії. Могла б начебто «спокійно жити» і нікуди не їздити, тим паче у мене неповнолітня донька. Але я так не зможу. Мені здається, що це та категорія людей, яким найбільше треба. І таких людей стало більше з повномасштабною війною. 

Навіть по діаспорних контекстах помітно, як загострилась потреба у приналежності. До повномасштабки у Лондоні було 2-3 філії суботньої української школи. Сьогодні вже 13. Приходять зокрема ті, хто живе тут давно, але раніше не мав потреби проактивно виражати свою ідентичність. Зараз вона з'явилася, і це дуже важливо. Це все наші майбутні амбасадори й адвокати українських інтересів у світі. 

Якось мені знайома журналістка розповідала, як їм довелося вивозити з окупації батьків одного з активістів. Проїхавши останній блокпост, вони зупинилися на першій заправці. Жінка, повернувшись з туалету, розплакалась. Сказала: «Як глибоко ми провалилися». Її вразив туалет, в якому є світло і пахне, є туалетний папір, рідке мило. Це людина з Донецька, який в 2012 році був одним найбагатших міст України. Але «русскій мір» приніс із собою провалля.  

«Коли війна почалась, я сидів на вишні..» 

— Як окупанти намагаються контролювати інформаційний простір (наприклад, підключення до російського інтернету в Маріуполі чи блокування українських операторів), і як наші люди це обходять?

— Ситуація дійсно напружена, тому що ворог контролює спілкування людей через провайдерів. Навіть якщо ти в Zoom довго висиш, це може бути для них червоним прапорцем. Поки що немає кращого шляху, ніж платний VPN. 

Ну і звісно, не слід забувати ключові правила інформаційної гігієни. Завжди має бути два телефона — домашній і вуличний. Використовувати для спілкування Signal на домашньому телефоні. Поговорив — стер. Плюс завжди мусить бути прикриття. Тобто треба додати у телефон, наприклад, «Московський комсомолець» й інші російські телеграм-канали. Телефон не може бути «стерильним», бо це моментально викличе підозри. Також треба розуміти, де і що можна читати, а де не можна, як чистити пошукову історію. 

У деяких регіонах зовсім немає доступу до інтернету. Є дописувачка Щоденників з Луганщини, яка аби щось розповісти, спеціально їде до Луганська, бо в її селищі чи містечку зв'язок геть відсутній.

‍— Який вчинок чи історія спротиву вас особисто найбільше вразили?

— Є історії, що емоційно розривають на шмаття. Так, одна жінка довго не виїздила з окупованого Маріуполя, бо мала хворого лежачого чоловіка. Коли він помер, сама поховала його на їхньому подвір'ї. Розповідала, що в той момент навіть не заплакала. Але коли виїхала з ТОТ, йшла по Запоріжжю й раптом почула пісню «В мене немає дому»… і розридалася.

Свого часу в музеї «Територія Терору» ми записували проєкт «Втрачене дитинство» про тих, хто був депортований дітьми в Казахстан та Сибір… Був там пан Степан, який розповідав: «Коли почалася Друга світова війна, я сидів на вишні…». І от в 2022 році в хабі для біженців у Варшаві я розмовляю з хлопчиком з Херсону. І він мені каже: «Коли війна почалась, я сидів на вишні..». Мене наче струмом вдарило! Майже сто років минуло, і ось тобі пан Степан, якому під дев'яносто і який пережив депортацію і повернувся, і цей хлопчик, який говорить тими ж словами. У такі миті розумієш, що нічого в світі не міняється. І починаєш гостріше відчувати свою відповідальність, щоб все це було задокументовано і таки ніколи більше не повторилось.

Або історія Тетяни Тіпакової з Херсону, яка відверто розказує про тортури. До повномасштабного вторгнення вона мала туристичний бізнес, ніколи не була громадською активісткою, але коли прийшли росіяни, очолила мирні протести. Через що її забрали «на підвал», де піддавали тортурам. Росіяни хотіли, аби вона записала відео з вибаченням і стала працювати на них, організовуючи протести за «русскій мір». Вона згадала фільм про ізраїльську армію, де говорили: «Коли ти в полоні, у тебе одне завдання — вижити». Виснажена, вона погодилась на відео з вибаченнями, їй одягли мішок на голову і кудись повезли. Далі сказали: «Йди десять кроків». Вона вирішила, що буде розстріл. Коли розповідала про ті 10 кроків, мені здалося, що я їх разом з нею пройшла. Вона чекала на розстріл, але нічого не відбувалося. Скільки часу так простояла, не знає. Далі наважилася, зняла мішок і побачила, що її покинули десь у полі. Пішки прийшла додому, де на неї… чекала донька, яка прорвалася в окуповане місто з-за кордону, щойно дізнавшись про зникнення матері. Сівши обідати, Тетяна побачила у вікні ту ж саму машину, яка вивозила її на тортури. Відразу зорієнтувалася і силою виставила отетерілу доньку за двері зі словами: «Скажеш мамі спасибі за їжу, що передала». Таким чином врятувала свою дитину. 

Нюрнберг-2 — ілюзія?

— Свідчення вцілілих можуть стати основою для майбутніх трибуналів на кшталт Нюрнберзького процесу? 

— Щоб зібрати кейс на Нюрнберзький процес, потрібно мати повну інформацію про той чи інший випадки. Цим займаються правозахисні організації. Якщо ми бачимо, що є людина, яка готова давати повноцінні свідчення, ми її скеровуємо далі. Бо наше завдання як музею — зберегти історію музейного середовища у воєнний час, а як проєкту «Небачена сила» — зафіксувати інформацію про рухи ненасильницького опору. Неможливо охопити неохопне, завжди слід мати фокус. Але ми всі між собою співпрацюємо. 

Майже 8 років я пропрацювала в штаб-квартирі PEN International і маю скептичне бачення всіх цих трибуналів. 

Тисячі задокументованих випадків зґвалтувань як військових злочинів на Балканах. Крихітне Косово — 20 000 злочинів сексуального насилля. Знаєте, скільки осіб засуджено? Одну 

До того ж справа роками висіла на апеляції. Ось все, що потрібно знати. Тому я не вірю у справедливий міжнародний суд над ворогом. 

Найкращий реванш — це сила й щасливе повнокровне безпечне життя. Але при цьому слід намагатися зламати цей патерн «міжнародної безвідповідальності» і доводити справи до Гааги, при цьому пам'ятаючи, що це не панацея. 

— Світ знає безліч деталей про нашу війну. Але замість ефекту, на який ми розраховуємо, маємо ситуацію, коли через потік негативної інформації люди навпаки відсторонюються від теми війни. Що можна з цим зробити?

— Насамперед розуміти, що наша війна — не єдина у світі. Сьогодні відбувається близько 30 військових конфліктів. І казати, що «ми найбідолашніші» в кімнаті, де сидять Ізраїль, Палестина, Сирія, Ємен, Судан, М'янма, Венесуела тощо — не найкраща стратегія. Треба думати, що ми можемо запропонувати світові. Ми фактично єдині у світі, хто має такий досвід ведення сучасної війни відповідного масштабу в міському і не тільки ландшафті й реально треновану в реальних бойових діях армію. 

Що робити? Для початку самим пройти деколонізаційну «розпаковку» і зрозуміти, наскільки ми… об'єктивно класні (сміється). І доносити до інших, що ми — повноцінні партнери. Не лише жертви, але й борці, переможці. Професійні «вцілілі» (англійське survivor мені навіть більше подобається). Сталося так, що маємо неадекватного й хворого сусіда. Втім, за допомогою партнерів ми можемо побудувати колаборації на всіх рівнях — від балету до військових тренувань. Ресурси для цього у нас поки є.

Фотографії надані Ольгою Мухою‍