Ексклюзив
20
хв

Ірма Вітовська: «Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю»

Ірма Вітовська — українська акторка, волонтерка, громадська діячка. Ще в 2014 році відмовилася від співпраці з росіянами. Сьогодні її можна назвати однією з тих, хто робить на своєму місці усе можливе, щоб наблизити перемогу. В інтерв’ю для Sestry.eu aкторка розповіла про культуру під час війни, українську мову, нові ролі, власного сина і багато важливого.

Оксана Щирба

Ірма Вітовська: Давайте спершу війну виграємо. Я не можу дивитися так вперед, тому що все залежить від одного слова ― перемога. Фото приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Оксана Щирба: На платформі Netflix вийшов фільм «Між нами», в якому піднімаються теми становища жінки в суспільстві, сімейного насильства, ПТСР. Одну з головних ролей зіграли Ви. Наскільки складно було відчути героїню фільму?

Ірма Вітовська: Аня для мене досить далека. Я, дякувати Богу, не пройшла такий шлях і не перебувала в ситуації постійного аб’юзу. Але я досить добре знайома з цим складним явищем через те, що в 2017-2018 роках представляла програму проти побутового насильства. Була тоді створена гаряча лінія «Поліна». Тому мені не складно далася ця роль. В якийсь момент навіть здалося, що вона притягнута до мене зі Всесвіту, тому що я дуже переймалася цією проблемою. Ми робили різні панельні дискусії, проводили зустрічі. Для мене, як для акторки, ця робота була дуже цікавою з професійної точки зору.

Поки значна кількість жінок вивозила дітей з країни, Ваш син мріяв стати військовим. Як виховуєте дитину, як дивитеся на майбутнє в країні — Ваше, сина, усіх нас?

Зараз він хоче бути контррозвідником у Службі безпеки України або розвідці України. Йому лише тринадцять. Завтра він може захотіти стати космонавтом. Я цього не можу спрогнозувати.

Війна дійсно внесла корективи. Дуже багато хлопців дивляться на наших військових, шляхетних, красивих, сміливих, і захоплюються ними, хочуть бути схожими на них.

Щодо виховання мого сина — ніяк не виховую. Я не маю на це часу. У час, який я йому приділяю, ми можемо поговорити і щось разом подивитись. Моя роль — по можливості включати його у все важливе і бачити все, що відбувається. А так він вже не є дитиною. У нас також є родина, яка несе відповідальність за мого сина, коли мене немає вдома. Мій син плаває, бере участь у змаганнях, має золоті медалі. У кінці травня здає концерт на гітарі. Він — пластун. «Пласт» дуже гарно мотивує дітей. Правда, син досить часто прогулює, бо ми багато їздимо. Також він займається карате, вивченням польської та англійської мов. У планах ще французька мова. Ким він стане у майбутньому, залежатиме від його особистих прагнень. Ми де можемо — спрямовуємо його, підказуємо.

Він хотів гітару ― ми її купили. Хотів на карате ― пішов. Я можу порадити щось переглянути. Скажімо, він обіцяв мені подивитись стрічку «Ти (Романтика)» про Розстріляне відродження і поділитися власними враженнями. Син ходить на мої вистави, дивиться українське кіно. Скажімо, ми були на фільмі «20 днів у Маріуполі». Я вважаю, що не можна приховувати від дітей правду. Від маленьких ― так, а підлітків ― ні. Останні мають сміливо дивитися в обличчя страшній реальності.

Ірма Вітовська: Я не розумію, як жити людині, яка нічого не робить. Це неправильно. Фото приватного архіву

Війна розділила багатьох. Якщо говорити про родинні зв'язки, про сім'ю, як вона вплинула на Вашу родину?

У мене все нормально. Ми з чоловіком тут, в Україні. Він очолює компанію, яка стратегічно важлива, тому що пов'язана з медициною. З рідних виїхала лише моя сестра з маленькою дитиною. До речі, я багатьом допомагала виїхати. У перші дні війни займалась тим, що знаходила прихисток для родин військових з окупованих територій.

Чи були Ви на фронті від початку повномасштабного вторгнення?

Я була неподалік від фронту. Ми їздили туди декілька разів. Остання поїздка була в Оріхівському напрямку — ми тоді завозили аптечки хлопцям. Війна сколихнула нас усіх. Я, як засновниця нашого сімейного фонду, намагаюся робити свій внесок у перемогу. Крім військових потреб, ми спрямовуємо допомогу і в інші напрямки. Наприклад, переказали наші особисті кошти Острозькій академії — і минулого року, і цього. Також ми підтримуємо фінансово Український католицький університет. Щодо збору коштів на військові потреби — ми звертаємося до людей, а інколи самі виділяємо кошти. Так що всі чимось займаються. Я не розумію, як жити людині, яка нічого не робить. Це неправильно.

Ірма Вітовська: Для мене найголовніше, що визрів великий відсоток українців, які є рушійною силою боротьби. Фото приватного архіву

Завдяки чому українці вистояли на початку війни? Чи могло бути інакше?

У 2014 році ― могло. Раніше був інший сценарій. Українці тоді дозрівали до того, щоб чинити опір. Боженька беріг і береже Україну. Мені здається, що як воно відбувалося, так воно і мало бути. На жаль, я не можу давати оцінку, тому що я не військова і не при владі. Для мене найголовніше, що визрів великий відсоток українців, які є рушійною силою боротьби. У 2014 році цієї сили було недостатньо.

Ви виступали на Майдані, виходили протестувати проти Харківських угод... На скільки Майдан став опорою в нашій історії і змінив особисто ваше світобачення?

Це відбувалося 27 листопада 2013 року. Студенти якраз оголосили голодування. Володя В'ятрович попросив виступити перед студентами. Тоді якраз був популярний серіал «Леся+Рома» і багато хто хотів почути мене. А 10 грудня запросили вже вийти на Майдан, на сцену. Тоді мені зателефонували і сказали, що якщо Майдан програє, то роботи ніякої не буде.

Я не можу сказати, що цей Революція гідності, Євромайдан не є наслідком Майдану 2004 року, не є складовою всіх процесів, які визрівали в Україні. Я не була учасницею Революції на граніті в силу того, що навчалася на той момент в одинадцятому класі. Потім були різні протести, у тому числі мовні, дуже багато виступів. Помаранчевий майдан, Мовний майдан, Харківські угоди, Євромайдан. Усе це накопичувалося і відбувалося циклічно. Ми бачимо, що Україна росте в сторону європейських цінностей, за які ми виходили. Якщо порівняти Помаранчеву революцію і Євромайдан, то між ними дуже велика суттєва різниця. Він перейшов у війну і всі добровольцями поїхали на фронт. А ті, хто залишився, пішли в громадський актив, волонтерити, стояти, кричати «Гей, що ви робите?», виборювати різні квоти. У моєму випадку це була інформаційна робота. Я хотіла своїм прикладом відділитися від всього російськомовного. Я проводила різні громадські зустрічі, грала у виставах. Дуже важливо було, аби люди оговталися. Одні події породжували наступні.

Не відбувся би Євромайдан, якби не відбулося це покоління 2004 року. Все було закономірним, і навіть те, що рашка не наважилась зробити раніше того, що вона зробила у 2022 році. Вона програла в тому, що ми швидко подорослішали, попри окупацію і так званих «смотрящих», попри п'яту колону, і попри все те, що вона зробила
Ірма Вітовська у фільмі «Смак свободи». Фото приватного архіву

Які трансформації країни через війну Ви спостерігаєте?

Я зараз тішуся, що люди переходять на українську мову. У нас приходить дуже багато російськомовного глядача на проєкти на Сході. Вони ще за звичкою розмовляють російською і їм складно. Це коли людина не контролює мову, якою вона спілкується. Це правда і це дійсно проблема. Як це подолати? Цю проблему потрібно перемкнути насамперед в голові. Я бачу по реакції в залі, коли ми говоримо, що мова має значення. І народ просто злітає і кричить: «Вау!» І це відбувається в Харкові чи Одесі, де найбільший відсоток російськомовних. Мовне питання ― це бажання людини переступити через власну лінь та звичку відкладати: «Завтра почну, завтра почну». Головне, щоб в голові цей процес був запущений. Далі важливо створити умови, щоб людина могла будь-де і безкоштовно навчатися. А якщо вона не вивчить мову ― їй буде складно знайти роботу та реалізуватися.

Логічно, коли людина відмовляється будь-яким чином бути причетною до Росії, до цього терору, до вбитих діток, катування. Дуже велика кількість людей мали родичів, знайомих чи друзів в Росії і припинили спілкування. Якщо ти кажеш: «Я не хочу мати нічого спільного з росіянами», то тоді ти починаєш занурюватися в це і розуміти, що десь щось пропустив чи не знав, бо тобі хтось щось не розказав та починаєш шукати, переосмислювати.

Я, до речі, перед повномасштабним вторгненням отримала приз за кращу жіночу роль на Міжнародному кінофестивалі «Кіно і ТИ». У мене досі стоїть ця рибка і це спогад про Маріуполь. Зараз це найболючіша премія за всі роки. Приємно, що сьогодні люди слухають, дивляться українське. Ви собі не уявляєте, як це важливо. Спільнота, яка не мала доступу, або мала маленький доступ до культурного інформаційного простору, зараз інтегрується швидше завдяки тому, що вона може бачити все це. Те, що цей процес відбувається швидко, це, на жаль, свідчення того, що ракети лікують. І це жахлива ціна такого навчання і протверезіння.

Як змінився український глядач за час війни і в яких фільмах зараз має потребу?

Глядач зараз потребує всього того, що заповнить його прогалини. Значно збільшився запит на історію України. Ви подивіться, яка кількість переглядів в наших Youtube-каналів на історичну тему, який запит на культурні канали. Нещодавно мені телефонував знайомий і сказав, що квитки на «Ти (Романтика)» продали буквально за годину. Зібрали повний Оперний театр. Уявіть собі! Це все відбувається в той момент, коли багато людей говорить, що культура, відпочинок не на часі.

Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю. Також у нас продано всі квитки на «Кайдашеву сім'ю». Тому, коли з'являється культурна команда, навколо якої об'єднуються люди і створюють культурний продукт, ― це теж дуже важливо. Театри зараз майже не скаржаться на те, що відсутній глядач. Глядач повернувся в театр і кіно.

Звісно, хотілось би бачити більше людей на сеансах українського кінематографа. На жаль, нам весь час бракує інформаційного шуму на підтримку фільму, що виходить. Дуже важко достукатися до ЗМІ, щоб розмістити інформацію про ту чи іншу стрічку. Зараз я закликаю всіх піти і сміливо подивитися фільм «20 днів у Маріуполі». Та не бійтесь брати ваших підлітків!

Дуже великий попит на виставу Марії Матіос «Солодка Даруся». Люди спостерігають за подіями 1939 року. Зараз ― ті ж персонажі, знущання, катування, що й тоді. Також затребуваність розважального жанру, чогось легкого, щоб зняти стрес. Щодо напрямків ― то це освітній, культурний та мистецький. Але потрібен ще один продукт ― наївний, досить простий, прямий, який би дав кредит. Не можна весь час завантажуватися, а з іншого боку ― потрібно навчатися. Нині реалізовується дуже багато проєктів, які створюють з метою мобілізувати суспільство на те, щоби не опускати рук і долучитися чи до лав ЗСУ, чи допомагати на благо України. Головне ― не сидіти, склавши руки.

Ірма Вітовська у фільмі «Смак свободи». Фото приватного архіву

Сучасним режисерам часто доводиться буквально документувати дійсність в художньому кіно (наприклад, «Зелений кордон» польської режисерки Аґнєшки Голланд). 

Ця практика існує також в Україні і це нормально: чи використовувати світлини, чи хроніки, чи онлайн зйомку документальних свідків. У нас дуже багато документальних фільмів. В Україні дійсно добре кіно. Ми здобули багато європейських перемог. За десять років створили кілька фільмів. Кіно би ще більше розвивалось, якби не війна. Якщо десь щось гальмується, то лише через фінансове питання. Велика галузь потребує великих коштів.

Розвиток українського кіно після війни. Яким Ви його бачите?

Давайте спершу війну виграємо. Я не можу дивитися так вперед, тому що все залежить від одного слова ― перемога. Наскільки це надовго. Чим довше все це триває, відповідно тим важче нам буде все це відреставрувати. В Україні дуже багато людей, які цінні для кінематографа і зараз перебувають на фронті зі зброєю в руках. Тому я не даю далеких прогнозів. Після перемоги, звичайно, українське кіно отримає європейську підтримку. Україна буде територією дослідження кіно та інших галузей. В мене позитивне бачення, але для цього треба дочекатися перемоги.

Згадаймо ще крайній фільм «Смак свободи». Скільки там Вашої акторської імпровізації?

Я весь час імпровізую. Тільки мертвий цього не робить. Будь-який актор додає щось від себе. Кількість імпровізації залежить від героя, якого граєш. Ніхто не працює на зразок: «Станьте сюди, подивіться праворуч чи ліворуч». Ти приходиш і все робиш сам.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

Коли говоримо про красу в часи війни що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

Фото: Disy Garby

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

Фото: Олександр Сенко

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Фото: Yuri Mechitov

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

Діана Балинська

Гжегож Яніковський: Репетиції до «Калігули» — п'єси за мотивами Альбера Камю — ви розпочали у театрі ім. Івана Франка в Києві ще до російського вторгнення. Втім, вони були перервані майже на три місяці. Прем’єра відбулася у липні 2022 року. Як сьогодні сприймають виставу в Києві? Торік ви представляли «Калігулу» на фестивалі в Авіньйоні. Як її сприйняли там?

Іван Уривський: Ми показали «Калігулу» не лише в Авіньйоні, а й на кількох інших фестивалях, — зокрема в Сараєво. Звісно, передусім ми граємо цю виставу в Києві, де глядач її дуже полюбив. Вона вже була зіграна понад сто разів.

Я довго думав, у чому феномен сприйняття цієї постановки. І після фестивалів і розмов з багатьма людьми дійшов висновку, що тема тиранії та деспотизму стосується всього світу. Звісно, для українців це особливо болюча тема, бо війна робить її буквально відчутною. Але наша вистава зумовила появу сильного відгуку й у Франції, хоч тамтешня публіка й не має безпосереднього досвіду пережиття війни. Коментарі й розмови в Авіньйоні були дуже глибокими. Тема «Калігули» універсальна — вона не може залишити байдужим. Ми бачимо, що коїться у світі: збройні конфлікти, хунти, найманці, тероризм. Тому диктатура — це болюча тема для багатьох країн. Хтось перебуває в епіцентрі бурі, а хтось — начебто й у безпеці, проте це може бути лише ілюзія.

Ми не знаємо ні дня, ні години, коли і де Калігула може з’явитися наступного разу

— Що для вас означає робити театр у країні, де йде війна? У 2024 році ви поставили «Марію Стюарт» Шиллера, а цьогоріч — «Макбет». Як вам це вдається?

Зізнаюсь, зараз я ставлю більше вистав, ніж до повномасштабного вторгнення. Коли почалася війна, ми не працювали майже три місяці. Готували концерти, поетичні вечори для наших військових. Ми були наче в тумані — не знали, чи зможемо ще колись робити театр. Чи потрібен він взагалі? Але коли ми нарешті поставили «Калігулу», виявилося, що глядачі дуже потребують театру. Люди хочуть жити більш-менш нормально, відволіктися від жаху війни. Тому я почав експериментувати з різними жанрами. Наприклад, ставити комедії, чого раніше не робив. Насамперед ми як колектив мусили усвідомити себе і свою ситуацію. Потім почали питати глядача: який театр йому потрібен зараз? Чим має бути театр в Україні?

— Ви ставите переважно українську й світову класику — «Трамвай „Бажання“» Вільямса, «Пер Ґюнта» Ібсена, «Марію Стюарт» Шиллера. Також ставили Стріндберга, Гоцці, Гоголя. Кажуть, що ви завжди трохи деконструюєте класичні тексти. У чому ваша режисерська стратегія?

 Кожного разу, коли обираю п’єсу, намагаюся ставити її так, як я її розумію. Я добре знаю, що працюю з класикою, тому не вношу радикальних змін. Просто уважно читаю твір, намагаюсь глибоко його зрозуміти. Потім дивлюсь постановки цієї п’єси в інших європейських театрах. І в якийсь момент починаю розуміти: ось чому інші режисери зробили так, а я бачу це інакше. Мабуть, звідси й з’являється враження, що я деконструюю класику.

«Калігула» Уривського на фестивалі в Польщі. Фото: Julia Weber

 — Часто скорочуєте текст або переставляєте сцени?

— Наша «Калігула» триває годину і п’ятнадцять хвилин. Це сильно скорочена версія твору. Ми просто не могли зробити стільки репетицій, скільки хотіли. Постійно лунали повітряні тривоги, і нам забороняли репетирувати під час загрози обстрілу. Тож ми адаптували виставу до реалій війни. Згадаю лише, що не раз доводилося зупиняти виставу і разом з глядачами спускатися в укриття.

— У 2024 році ви отримали Державну премію імені Тараса Шевченка за виставу «Контопська відьма». У червні ви вирушаєте з цією виставою до США і Канади. Про що ця вистава?

— У травні ми показали її в Польщі, а в червні дійсно летимо за океан. «Конотопська відьма» — це шкільна обов’язкова література в Україні. Григорій Квітка-Основ’яненко — один з перших, хто писав прозовані творі українською. Це така бурлескна сатира. Вистава розповідає про початок війни Польщі з Росією, а козаки хочуть уникнути призову, бо не хочуть воювати. Вони запрошують війта Конотопа на так звану сотенну раду — козацькі збори, де місцеві сотник і писар намагаються переконати всіх довкола, що в місті завелися відьми. Щоб їх знайти, треба влаштувати «полювання на відьом» і випробування водою, тобто почати топити жінок — одну за одною. Та котра не втопиться і є відьмою.

Це страшна історія, майже хорор, але написана як комедія. Наша вистава побудована на фольклорі, народності. Це спроба уявити, як усе могло виглядати. Глядачі обожнюють цю виставу. Ми зіграли її вже понад 200 разів.

20
хв

Іван Уривський про «Калігулу»: «Тема тиранії і деспотизму зараз стосується всього світу»

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Жіноча боротьба й підтримка на екрані: 8 потужних кіноісторій, заснованих на реальних подіях

Ексклюзив
20
хв

«Юнацтво» — це не серіал про інцелів

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress