Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Найбільша кількість воєнних біженців з України приїхала до Польщі, вони змушені адаптовуватися до нового середовища, вчити мову, шукати роботу. Поляки гостинно прийняли українців, підтримали з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Проте в польському суспільстві лунають думки, що українці, мовляв, тривалий час сидять на всьому готовому. Але це не так: біженці будують життя з нуля, працюють і при цьому піднімають економіку Польщі.
«Я дотримувалася правила – допоможи собі сама»
Анастасія Горянська, диктор та медіатренер, мала спокійне та стабільне життя в Україні. Працювала редактором на телебаченні. Вони з чоловіком мріяли закінчити ремонт кухні у своїй квартирі. Паралельно розвивала власний проєкт ментального здоров’я. Війна внесла великі корективи у життя. У Варшаву Настя переїхала самотужки. «Я їхала в самий пік, з собою взяла один-два теплих костюми, ноутбук, дуже багато води, їжі, ліки й каремат. У мене було лише 5 тисяч гривень. Тут зустріла знайома, яка допомогла знайти роботу й житло. Мені дуже допомогли поляки. Рік прожила у Агнешки, за що дуже вдячна. Перші три місяці я спілкувалась виключно з поляками. Усі були дуже турботливі». Насті вдалося вивчити мову без додаткових курсів. Влаштувалася працювати асистенткою в польську архітектурну компанію «SONITUM». Допомоги від держави Настя не отримувала. Каже, що у неї був «пунктик» на рахунок цього. «Я дотримувалася правила – допоможи собі самостійно. Хоча дуже багато знайомих розповідали, що зверталися й держава комусь допомагала, у когось виникали труднощі. Зараз орендую квартиру, продовжую працювати асистенткою, а навчаю людей публічним виступам». З чоловіком Настя розлучилася. Зізнається, що продовжує будувати своє життя, але психологічно дуже важко: «Я заспокоюю себе словами: «Настя, це випробування, яке ти можеш пройти, все добре, ти вже подолала великий шлях, далі буде краще».
Втрата дому, чоловіка, дитини і робота по 18 годин
Наталія має дві вищі освіти. В Україні працювала директором з маркетингу в престижній компанії. Була вагітною, коли опинилась в окупації. Дивом врятувалась разом з десятирічним сином. Її чоловік залишається безвісти зниклим. Наталія виїхала до Кракова, де її прийняла польська сім’я. «Сьогодні я пригадую той час з великим болем і до дрібниць не пам’ятаю всього. Коли я вибиралася з Київщини під обстрілами – це було страшно. Боялася найбільше за дітей. На моїх очах розстрілювали людей. Найгірше, що все це бачив мій син. Досі не знаю, як нам вдалося залишитися живими. Це Божа благодать. Я дуже не хотіла їхати без чоловіка. Але він наполягав, щоб ми вибиралися. Обіцяв, що поїде слідом за мною. Того ж дня зв’язок з ним обірвався. Нашу хату окупанти знищили. Повертатися немає куди. Але я трималася з усіх сил, бо мріяла народити здорового малюка. Безмежно вдячна чудовим полякам, які мене прихистили і допомагали». У Наталії були важкі пологи, дитинка, на жаль, народилася мертвою. Саму жінку ледве вдалося врятувати.
«Мені досі сниться наша з Віктором дівчинка, яка померла… Ми так чекали на неї. Я тривалий час ходила до психотерапевта, бо не могла впоратися з депресивним станом та суїцидальними думками. Тримав на цьому світі лише син. Прийшла трохи до тями і пішла працювати, тому що сидіти на шиї у когось – це не про мене. Я працювала на 2 роботах – в першу зміну в магазині, в другу – прибиральницею. Інколи я брала додаткові підробітки і працювала вночі. Я працювала так важко і так багато – інколи по 18 год, досі не знаю, як не впала з ніг. Завдяки цьому мені вдалося накопичити кошти і зняти квартиру для нас з сином, почати життя спочатку, незалежно ні від кого. Ніколи не думала, що доведеться підмітати підлоги та розкладати товар на прилавках магазину. Але для мене жодна робота не є приниженням, хоча, звісно, я не отримувала задоволення від того, що робила. Згодом, опанувавши на певному рівні польську мову, почала шукати роботу у своїй сфері. Шукала я довго і стукала у безліч дверей. Одні з них таки відкрилися. Сьогодні я маю одну роботу, яку люблю, і більше часу, щоб проводити з сином. Я досі плачу ночами – так, щоб не чула дитина, і молю Бога, щоб мій Віктор був живим, десь у полоні. Страшно від однієї думки, що я більше ніколи його не обійму».
«Конкуренцію я витримала, перевірку часом – також»
Олена Хомченко, художник-графік, член Національної спілки художників України, ілюстратор переїхала до Варшави, коли почалося повномасштабне вторгнення.
Пригадує перший місяць у столиці Польщі як в тумані, суцільний шок і жодних планів. «Сиджу на лавці в центрі Варшави, навкруги архітектура невимовної краси, а посеред площі – велика, гарно облаштована ковзанка (зима 2022-го року була довга, ковзанка в центрі міста працювала навіть в березні); люди веселі, усміхаються, діти на ковзанах з рожевими щічками... А ми тільки-но вийшли з евакуаційного потягу, дивимось – і в очах сльози. Неможливо було бачити ці контрасти, неможливо було опанувати свої почуття», – пригадує Олена.
Додає, що бачила багато прикладів, коли людина, яка мала в Україні певне соціальне становище, в Польщі не могла знайти роботу за спеціальністю і йшла на найтяжчу фізичну роботу: «Але й бачила людей, у яких буквально на моїх очах все починало виходити. Від чого це залежить? На мою думку, потрібно багато працювати, у тому числі над собою, намагатися у своїй справі досягти досконалості».
В Україні Олена – відомий художник-графік. Має за плечима багато виставок. Працює також як ілюстратор, вийшло з друку багато книжок з її ілюстраціями, обкладинками. Має величезний творчий доробок, роки наполегливої праці принесли результат – досвід в роботі, співпраця зі знаними авторами – письменниками, чиї книжки ілюструвала. І ось Олена опиняється в абсолютно чужій країні, в стресовому стані, без знання мови і жодних планів на майбутнє.
Вирішила спробувати зробити те, що вміє робити найкраще – почала малювати. Оскільки опинилась у Варшаві з маленьким рюкзаком за плечима, і не мала в ньому жодних «знарядь своєї праці» – ані олівця, ані фарб, то все довелося купити. Згодом Олена запропонувала свої роботи до варшавських мистецьких галерей.
Власник галереї сказав: «Пані безумовно має роботи доброго професійного рівня. Але найважніше для мене, як бізнесмена, щоб роботи продавались. Тому умова така – якщо роботи не купуватимуть, співпрацю припиняємо, а якщо будуть купувати – працюємо далі». Олені не довелося довго чекати. Уже зовсім скоро прийшла відповідь «Працюємо далі». «Не знаю, чи можу порадити цей спосіб абсолютно всім художникам. Може, мені пощастило? Може, закінчився ковідний період і галереї почали потроху виходити з кризи, з’явилась велика кількість туристів, інших покупців. А можливо, тут спрацював і мій величезний досвід і звичка інтенсивно багато працювати. На щастя, конкуренцію я витримала, перевірку часом – також. Озираючись назад, можу сказати, що ніколи не вчинила би так, якби планувала завчасно переїзд, пошук роботи, житла. Все, що сталося – суцільна екстремальна ситуація».
Сьогодні Олена почувається досить впевнено у Варшаві, бо має улюблену роботу, вивчила добре мову завдяки різним курсам та спілкуванню з поляками, за що їм дуже вдячна.
Українці піднімають економіку Польщі
Українці й до війни були вагомою робочою силою у Польщі. Але якщо раніше вони здебільшого приїжджали збирати полуницю, прибирати, працювати в магазинах і доглядати за літніми людьми, то війна дуже змінила портрет українця, який шукає роботу. Від початку повномасштабного вторгнення до Польщі виїхав в основному «середній клас», яких охоче працевлаштовували польські роботодавці. Крім того, за інформацією Польського економічного інституту (PIE), цього року громадяни України відкрили в Польщі близько 14 тисяч фірм – майже стільки ж, скільки й за минулоріч. Українці поспішають знайти роботу, незважаючи на соціальні виплати від уряду. Дослідження ARC Rynek i Opinia показало, що не всі українці в Польщі працюють офіційно, але 71% утримують себе власним коштом. Вони витрачають заощадження у країні перебування. Лише у квітні минулого року українці за кордоном, за даними Нацбанку України, витратили понад 2 млрд доларів.
Варто відзначити, що українці не відбирають хліб у поляків, бо кількість вакансій є достатньою. За словами підприємця Валерія Качана, сьогодні на польському ринку праці показник безробіття складає тільки 5% – один з найнижчих в Євросоюзі. Водночас в багатьох галузях господарства Польщі відчувається кадровий голод. Зокрема, є гостра нестача чоловічих робочих рук. Найбільше страждають підприємства будівельної та автомобільної галузі, важка промисловість.
Українці відрізняються великою працездатністю, у багатьох випадках працюють по 10-14 годин на добу, по 300-400 годин на місяць. «Я знаю окремі випадки, коли українці працювали по 17 годин на добу. По 432 години на місяць. Коли за дві доби людина була в роботі 36 годин підряд», – розповідає Валерій Качан. Додає, що попри мовний бар’єр, українці дуже швидко вчать польську мову та адаптуються на місцевому ринку праці. Люди з держав з нижчим рівнем економіки тягнуться до держав з кращою економікою. Відповідно якась частина польських фахівців перемістилася далі на захід, залишивши чимало вакансій, які заповнюються українцями в тому числі. Багато української молоді закінчують навчальні заклади Польщі, чимало з них не повернеться в Україну, що дуже прикро усвідомлювати. «В українців, особливо у молоді, викликає огиду українська корупція – це одна з основних причин неповернення на Батьківщину. Особливо гидко спостерігати це під час цієї варварської війни», – каже Валерій Качан.
Що стосується оплати праці, то навіть мінімальна зарплатня в Польщі у кілька разів вища за українську. За словами Валерія Качана, різниці в оплаті між українцями та поляками в самій Польщі немає. Розмір зарплатні залежить від кваліфікації та посади. Більшість українців в Польщі шукають роботу, де їм буде запропонована максимальна кількість годин праці. Часто просять роботодавців додаткових годин праці. Польський кодекс праці єдиний для всіх, соціальний пакет для працівників так само не відрізняється.
Українці до війни відіграли одну з ключових ролей у розвитку економіки Польщі. Нині ситуація не змінилася. За словами Миколи Княжицького, народного депутата України, голови групи ВРУ з міжпарламентських звʼязків із Республікою Польща, українські біженці продовжують піднімати економіку Польщі: «Українці сплачують мільярди злотих до польського бюджету. Українці – це кваліфікована робоча сила, і Польща в ній дуже зацікавлена. Вона була зацікавлена і до повномасштабного вторгнення. Мої знайомі польські друзі-підприємці регулярно телефонують і просять знайти фахівців в Україні, яким вони все «залагодять», аби вони поїхали туди працювати. А тут раптом стільки людей з’явилося в Польщі з фахами, професією. Для Польщі це вигідно та потрібно».
Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується ворог
Українсько-польські відносини загострилися після заборони перевезення територією Польщі українського зерна. Двосторонні обвинувачення сягнули найвищого рівня, коли 19 вересня президент України Володимир Зеленський на Генеральній Асамблеї ООН сказав, що «дехто в Європі грає в солідарність у політичному театрі», перетворюючи постачання зерна на трилер, насправді допомагаючи «підготувати сцену для московського актора». Через це висловлювання Польща викликала посла України.
Микола Княжицький так прокоментував цю ситуацію: «Ми втратили дуже багато ринків, можливості експорту через Чорне, Азовське море. Польща залишалася для нас коридором для експорту збіжжя. Чи продавалася би частина збіжжя у Польщі? Так. Але треба сказати, що торгівля має дві сторони. Якщо хтось продає зерно, то є хтось, хто його купує. Купують його компанії, які так чи інакше пов’язані з владою. Можливо, треба було наводити лад на власному ринку з власними покупцями. Якщо відбувалося щось незаконне з точки зору польського уряду, треба було розмовляти і не заводити цей діалог в глухий кут. На жаль, з українського боку теж були різкі заяви. Мені здається, що Зеленський погарячкував і було неправильно, на стільки загострювати цю ситуацію, зважаючи на підтримку з боку Польщі. Але ситуація і з польського боку була загострена, бо (президент Польщі) Анджей Дуда порівнював українців з потопельниками. Висловлювання було невдалим, неетичним, тому що українці не вважають себе потопельниками. Потім викликали послів. Ця вся ескалація зайва. Будь-які економічні суперечки можна вирішувати за столом переговорів. А ми їх звели до переговорів найвищих осіб держави. Усе це не дає нічого доброго для стосунків між Україною та Польщею, але не є критичним. Найголовніше зараз - це спілкуватися».
За словами Олександра Антонюка, військовослужбовця ЗСУ, політичного консультанта, основною причиною загострення українсько-польських відносин стали парламентські вибори у Польщі, які відбулися 15 жовтня. Але зміна влади після виборів в Польщі дає надію на покращення відносин: «Сам конфлікт є штучним. І зараз, після виборів, ситуація буде налагоджуватися. Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується Росія. А це наш спільний дистанційний ворог. Ми маємо це пам’ятати. У цьому контексті ми маємо вимальовувати стосунки, враховуючи те, що стосунки є сталими і динамічними, можуть мати як покращення, так і погіршення. До цього треба ставитися спокійно та прагматично. Ця конфліктна ситуація має нам дати змогу окреслити червоні лінії, за які ні Польща, ні Україна не зможуть виходити.» Бо інакше нам не перемогти в цій війні – без згуртованості та підтримки всього цивілізованого світу.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
