Ексклюзив
20
хв

Як українці впливають на економіку Польщі?

17 годин на добу, по 432 години на місяць – біженці прагнуть знайти роботу з максимальним завантаженням

Оксана Щирба

Українці відрізняються великою працездатністю. Фото: pexels

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Найбільша кількість воєнних біженців з України приїхала до Польщі, вони змушені адаптовуватися до нового середовища, вчити мову, шукати роботу. Поляки гостинно прийняли українців, підтримали з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Проте в польському суспільстві лунають думки, що українці, мовляв, тривалий час сидять на всьому  готовому. Але це не так: біженці будують життя з нуля, працюють і при цьому піднімають економіку Польщі. 

«Я дотримувалася правила – допоможи собі сама»

Анастасія Горянська, диктор та медіатренер,  мала спокійне та стабільне життя в Україні. Працювала редактором на телебаченні. Вони з чоловіком мріяли закінчити ремонт кухні у своїй квартирі. Паралельно розвивала власний проєкт ментального здоров’я. Війна внесла великі корективи у життя. У Варшаву Настя переїхала самотужки. «Я їхала в самий пік, з собою взяла один-два теплих костюми, ноутбук, дуже багато води, їжі, ліки й каремат. У мене було лише 5 тисяч гривень. Тут зустріла знайома, яка допомогла знайти роботу й житло. Мені дуже допомогли поляки. Рік прожила у Агнешки, за що дуже вдячна. Перші три місяці я спілкувалась виключно з поляками. Усі були дуже турботливі». Насті вдалося вивчити мову без додаткових курсів. Влаштувалася працювати асистенткою в польську архітектурну компанію «SONITUM». Допомоги від держави Настя не отримувала. Каже, що у неї був «пунктик» на рахунок цього. «Я дотримувалася правила – допоможи собі самостійно. Хоча дуже багато знайомих розповідали, що зверталися й держава комусь допомагала, у когось виникали труднощі. Зараз орендую квартиру, продовжую працювати асистенткою, а навчаю людей публічним виступам». З чоловіком Настя розлучилася. Зізнається, що продовжує будувати своє життя, але психологічно дуже важко: «Я заспокоюю себе словами: «Настя, це випробування, яке ти можеш пройти, все добре, ти вже подолала великий шлях, далі буде краще».

Втрата дому, чоловіка, дитини і робота по 18 годин

Наталія має дві вищі освіти. В Україні працювала директором з маркетингу в престижній компанії. Була вагітною, коли опинилась в окупації. Дивом врятувалась разом з десятирічним сином. Її чоловік залишається безвісти зниклим. Наталія виїхала до Кракова, де її прийняла польська сім’я. «Сьогодні я пригадую той час з великим болем і до дрібниць не пам’ятаю всього. Коли я вибиралася з Київщини під обстрілами – це було страшно. Боялася найбільше за дітей. На моїх очах розстрілювали людей. Найгірше, що все це бачив мій син. Досі не знаю, як нам вдалося залишитися живими. Це Божа благодать. Я дуже не хотіла їхати без чоловіка. Але він наполягав, щоб ми вибиралися. Обіцяв, що поїде слідом за мною. Того ж дня зв’язок з ним обірвався. Нашу хату окупанти знищили. Повертатися немає куди. Але я трималася з усіх сил, бо мріяла народити здорового малюка. Безмежно вдячна чудовим полякам, які мене прихистили і допомагали». У Наталії були важкі пологи, дитинка, на жаль, народилася мертвою. Саму жінку ледве вдалося врятувати. 

«Мені досі сниться наша з Віктором дівчинка, яка померла… Ми так чекали на неї. Я тривалий час ходила до психотерапевта, бо не могла впоратися з депресивним станом та суїцидальними думками. Тримав на цьому світі лише син. Прийшла трохи до тями і пішла працювати, тому що сидіти на шиї у когось – це не про мене. Я працювала на 2 роботах – в першу зміну в магазині, в другу – прибиральницею. Інколи я брала додаткові підробітки і працювала вночі. Я працювала так важко і так багато – інколи по 18 год, досі не знаю, як не впала з ніг. Завдяки цьому мені вдалося накопичити кошти і зняти квартиру для нас з сином, почати життя спочатку, незалежно ні від кого. Ніколи не думала, що доведеться підмітати підлоги та розкладати товар на прилавках магазину. Але для мене жодна робота не є приниженням, хоча, звісно,  я не отримувала задоволення від того, що робила. Згодом, опанувавши на певному рівні польську мову, почала шукати роботу у своїй сфері. Шукала я довго і стукала у безліч дверей. Одні з них таки відкрилися. Сьогодні я маю одну роботу, яку люблю, і більше часу, щоб проводити з сином. Я досі плачу ночами – так, щоб не чула дитина, і молю Бога, щоб мій Віктор був живим, десь у полоні. Страшно від однієї думки, що я більше ніколи його не обійму».

«Конкуренцію я витримала, перевірку часом – також»

Олена Хомченко, художник-графік, член Національної спілки художників України, ілюстратор переїхала до Варшави, коли почалося повномасштабне вторгнення. 

Пригадує перший місяць у столиці Польщі як в тумані, суцільний шок і жодних планів. «Сиджу на лавці в центрі Варшави, навкруги архітектура невимовної краси, а посеред площі – велика, гарно облаштована ковзанка (зима 2022-го року була довга, ковзанка в центрі міста працювала навіть в березні); люди веселі, усміхаються, діти на ковзанах з рожевими щічками... А ми тільки-но вийшли з евакуаційного потягу, дивимось – і в очах сльози. Неможливо було бачити  ці контрасти, неможливо було опанувати свої почуття», – пригадує Олена.

Додає, що бачила багато прикладів, коли людина, яка мала в Україні певне соціальне становище, в Польщі не могла знайти роботу за спеціальністю і йшла на  найтяжчу фізичну роботу: «Але й бачила людей, у яких буквально на моїх очах все починало виходити. Від  чого це залежить? На мою думку,  потрібно багато працювати, у тому числі  над собою, намагатися у своїй справі досягти досконалості».

В Україні Олена – відомий художник-графік. Має за плечима багато виставок. Працює також як ілюстратор, вийшло з друку багато книжок з її ілюстраціями, обкладинками. Має величезний творчий доробок, роки наполегливої праці принесли результат – досвід в роботі, співпраця зі знаними авторами – письменниками, чиї книжки ілюструвала. І ось Олена опиняється в абсолютно чужій країні, в стресовому стані, без знання мови і  жодних планів на майбутнє. 

Вирішила спробувати зробити те, що вміє робити найкраще – почала малювати. Оскільки опинилась у Варшаві з маленьким рюкзаком за плечима, і не мала в ньому жодних «знарядь своєї праці» – ані олівця, ані фарб, то все  довелося купити. Згодом Олена запропонувала свої роботи до варшавських мистецьких галерей. 

Власник галереї сказав: «Пані безумовно має роботи доброго професійного рівня. Але найважніше для мене, як бізнесмена, щоб роботи продавались. Тому умова така – якщо роботи не купуватимуть, співпрацю припиняємо, а якщо будуть купувати – працюємо далі». Олені не довелося довго чекати. Уже зовсім скоро прийшла відповідь «Працюємо далі». «Не знаю, чи можу порадити цей спосіб абсолютно всім художникам. Може, мені пощастило? Може,  закінчився ковідний період і галереї почали потроху виходити з кризи, з’явилась велика кількість туристів, інших покупців. А можливо, тут спрацював і мій величезний досвід і звичка інтенсивно багато працювати. На щастя, конкуренцію я витримала, перевірку часом – також. Озираючись назад, можу сказати, що ніколи не вчинила би так, якби планувала завчасно переїзд, пошук роботи, житла. Все, що сталося – суцільна екстремальна ситуація».

Сьогодні Олена почувається досить впевнено у Варшаві, бо має улюблену роботу, вивчила добре мову завдяки різним курсам та спілкуванню з поляками, за що їм дуже вдячна.  

Українці піднімають економіку Польщі

Українці й до війни були вагомою робочою силою у Польщі. Але якщо раніше вони здебільшого приїжджали збирати полуницю, прибирати, працювати в магазинах і доглядати за літніми людьми, то війна дуже змінила портрет українця, який шукає роботу. Від початку повномасштабного вторгнення до Польщі виїхав в основному «середній клас», яких охоче працевлаштовували польські роботодавці. Крім того, за інформацією Польського економічного інституту (PIE), цього року громадяни України відкрили в Польщі близько 14 тисяч фірм – майже стільки ж, скільки й за минулоріч. Українці поспішають знайти роботу, незважаючи на соціальні виплати від уряду. Дослідження ARC Rynek i Opinia показало, що не всі українці в Польщі працюють офіційно, але 71% утримують себе власним коштом. Вони витрачають заощадження у країні перебування. Лише у квітні минулого року українці за кордоном, за даними Нацбанку України, витратили понад 2 млрд доларів. 

Варто відзначити, що українці не відбирають хліб у поляків, бо кількість  вакансій є достатньою. За словами підприємця Валерія Качана, сьогодні на польському ринку праці показник безробіття складає тільки 5% – один з найнижчих в Євросоюзі. Водночас в багатьох галузях господарства Польщі відчувається кадровий голод. Зокрема,  є гостра нестача чоловічих робочих рук. Найбільше страждають підприємства будівельної та автомобільної галузі, важка промисловість.

Українці відрізняються великою працездатністю, у багатьох випадках працюють по 10-14 годин на добу, по 300-400 годин на місяць. «Я знаю окремі випадки, коли українці працювали по 17 годин на добу. По 432 години на місяць. Коли за дві доби людина була в роботі 36 годин підряд», – розповідає Валерій Качан.  Додає,  що попри мовний бар’єр, українці дуже швидко вчать польську мову та адаптуються на місцевому ринку праці. Люди з держав з нижчим рівнем економіки тягнуться до держав з кращою економікою. Відповідно якась частина польських фахівців перемістилася далі на захід, залишивши чимало вакансій, які заповнюються українцями в тому числі. Багато української молоді закінчують навчальні заклади Польщі, чимало з них не повернеться в Україну, що дуже прикро усвідомлювати. «В українців, особливо у молоді, викликає огиду українська корупція – це одна з основних причин неповернення на Батьківщину. Особливо гидко спостерігати це під час цієї варварської війни», – каже Валерій Качан.

Що стосується оплати праці, то навіть мінімальна зарплатня в Польщі у кілька разів вища за українську. За словами Валерія Качана, різниці в оплаті між українцями та поляками в самій Польщі немає. Розмір зарплатні залежить від кваліфікації та посади. Більшість українців в Польщі шукають роботу, де їм буде запропонована максимальна кількість годин праці. Часто просять роботодавців додаткових годин праці. Польський кодекс праці єдиний для всіх, соціальний пакет для працівників так само не відрізняється. 

Українці  до війни відіграли одну з ключових ролей у розвитку економіки Польщі. Нині ситуація не змінилася. За словами Миколи Княжицького, народного депутата України, голови групи ВРУ з міжпарламентських звʼязків із Республікою Польща, українські  біженці продовжують піднімати економіку Польщі: «Українці сплачують мільярди злотих до польського бюджету. Українці – це кваліфікована робоча сила, і Польща в ній дуже зацікавлена. Вона була зацікавлена і до повномасштабного вторгнення. Мої знайомі польські друзі-підприємці регулярно телефонують і   просять знайти фахівців в Україні, яким вони все «залагодять», аби вони поїхали туди працювати. А тут раптом стільки людей з’явилося  в Польщі з фахами, професією. Для Польщі це вигідно та потрібно».

Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується ворог

Українсько-польські відносини загострилися після заборони перевезення територією Польщі українського зерна. Двосторонні обвинувачення сягнули найвищого рівня, коли 19 вересня президент України Володимир Зеленський на Генеральній Асамблеї ООН сказав, що «дехто в Європі грає в солідарність у політичному театрі», перетворюючи постачання зерна на трилер, насправді допомагаючи «підготувати сцену для московського актора». Через це висловлювання Польща викликала посла України. 

Микола Княжицький так прокоментував цю ситуацію: «Ми втратили дуже багато ринків, можливості експорту через Чорне, Азовське море. Польща залишалася для нас коридором для експорту збіжжя. Чи продавалася би частина збіжжя у Польщі? Так. Але треба сказати, що торгівля має дві сторони. Якщо хтось продає зерно, то є хтось, хто його купує. Купують його компанії, які так чи інакше пов’язані з владою. Можливо, треба було наводити лад на власному ринку з власними покупцями. Якщо відбувалося щось незаконне з точки зору польського уряду, треба було розмовляти і не заводити цей діалог в глухий кут. На жаль, з українського боку теж були різкі заяви. Мені здається, що Зеленський погарячкував і  було неправильно, на стільки загострювати цю ситуацію, зважаючи на підтримку з боку Польщі. Але ситуація і з польського боку була загострена, бо (президент Польщі) Анджей Дуда порівнював українців з потопельниками. Висловлювання було невдалим, неетичним, тому що українці не вважають себе потопельниками. Потім викликали послів. Ця вся ескалація зайва. Будь-які економічні суперечки можна вирішувати за столом переговорів. А ми їх звели до переговорів найвищих осіб держави. Усе це не дає нічого доброго для стосунків між Україною та Польщею, але не є критичним. Найголовніше зараз - це спілкуватися». 

За словами Олександра Антонюка, військовослужбовця ЗСУ, політичного консультанта, основною причиною загострення українсько-польських відносин стали парламентські вибори у Польщі, які відбулися 15 жовтня. Але зміна влади після виборів в Польщі дає надію на покращення відносин: «Сам конфлікт є штучним. І зараз, після виборів, ситуація буде налагоджуватися. Коли ми конфліктуємо, цим завжди користується Росія. А це наш спільний дистанційний ворог. Ми маємо це пам’ятати. У  цьому контексті ми маємо вимальовувати стосунки, враховуючи те, що стосунки є сталими і динамічними, можуть мати як покращення, так і погіршення. До цього треба ставитися спокійно та прагматично. Ця конфліктна ситуація має нам дати змогу окреслити червоні лінії, за які ні Польща, ні Україна не зможуть виходити.»  Бо інакше нам не перемогти в цій війні – без згуртованості та підтримки всього цивілізованого світу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Заборона на фотозйомку в Польщі: де тепер не можна знімати?

Ексклюзив
20
хв

Польща і ядерна зброя: амбіції та реальність

Ексклюзив
20
хв

Куди віддати старі речі в Польщі?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress