Петро Андрющенко: Маріуполь ― мертве місто. Все, що роблять росіяни ― це фарбують фасади

Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим. 

Привиди прикордоння

Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.

На місці безпечніше

Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.

— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.

Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі. 

— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники. 

Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу

Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера. 

Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.

— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.

Механічний кур'єр-парамедик

На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».

— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду. 

Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.

Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів

Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.

— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.

Вся команда вибухає сміхом.

Збити літаючого вбивцю

Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»

На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:

— Ось він, впав! Це вже другий!

Завдяки їм Харків тієї ночі спав спокійно.

‍

‍Переклад: Анастасія Канарська

Вадим Кодачигов — екскомандир окремого підрозділу 36-ї бригади морської піхоти, оборонець Києва у перші найважчі місяці після повномасштабного вторгнення. А з 2015 року й дотепер — генеральний директор військової компанії «KOPT», яка виготовляє оборонні й радіоелектронні технології. Sestry говорять з Вадимом Кодачиговим про війну технологій, зброю майбутнього, співпрацю з Польщею й зміни у веденні війни.

Мені сказали: «Звільняйся і переходь до виробництва зброї. Тут ти принесеш більше користі»

Оксана Щирба: Ви пройшли Майдан, пережили втрату бізнесу й арешт рахунків у Криму, переїзд, потім стали на захист України...

Вадим Кодачигов: Так, до 2014 року я вів успішний бізнес у Криму. Але після Революції гідності, до якої долучився за переконаннями, мій бізнес у Криму в мене забрали. Я відмовився від російського громадянства. І після анексії росіянами півострова втратив усе: майно, справу, дім. Це був болючий удар, але я не зламався. Переїхав до Києва, став волонтерити, допомагав переселенцям і військовим. Потім створив  компанію і став займатися розподілом зброї, контрактами, бронетранспортерами, РЕБами. А в 2022 році пішов воювати. Був командиром комендантської роти 112-ї бригади тероборони, командиром протитанкового відділення Першого сектору оборони Києва — це Ірпінь-Буча. Потім воював у Миколаєві, Херсоні. А далі демобілізувався, щоб  займатися виробництвом зброї. 

Взагалі підстав для демобілізації у мене чимало: у мене троє дітей, дружина — з інвалідністю першої групи, я  — директор військової компанії. Я став займатися розробкою нових технологій прямо в складі бойової бригади. І коли показав ці свої розробки у Міністерстві оборони, мені сказали: «Звільняйся і переходь до виробництва зброї. Тут ти принесеш більше користі».

— Що стало для вас найбільшим особистим потрясінням за ці роки?

— Мене  вже давно нічого не потрясає. Втратити бізнес у Криму виявилось так просто. Приїхав до Києва, все почав з нуля. Нормально. Є речі в житті, які ми не можемо змінити. І треба це сприйняти і жити далі. Тоді не буде потрясінь. Я спокійний, бо звик ухвалювати рішення у кризових ситуаціях. Я керую людьми, несу відповідальність за багато процесів. Якщо панікувати — нічого доброго не буде. Тому завжди виважено аналізую ситуацію, думаю про рішення, ставлю завдання і рухаюсь вперед.

— У 2023 році ви запустили проєкт «Крила помсти» — виготовлення літаків без державного фінансування… 

— Проєкт «Крила помсти» — безпрецедентний і своєчасний крок назустріч нашій впевненості, його завдання — забезпечити українську армію необхідними технологіями, які допоможуть бійцям здобувати перемоги на фронті та зберігати життя наших захисників і захисниць.

Наші літальні апарати високої якості українського виробництва — єдині такі у світі.  Зокрема, це високотехнологічні безпілотні бомбардувальники «Хантер-Кілер» («ХаКі-20»), які постачаються у трьох різних комплектаціях, кожна з яких має своє призначення та свого належного користувача.

ХаКі АК-1000 — автономний камікадзе, здатний знищувати стратегічні об’єкти ворога на відстані до 1000 км. ХаКі АБ-500 — автономний бомбардувальник, який вражає бази розміщення техніки та живої сили орків в радіусі 500 км. ХаКі УБ-50 — перші у світі ескадрильї тактичних бомбардувальників поля бою, які виконують завдання у найгарячіших зонах, знаходячись у повітрі до 6 годин безперервно, миттєво вражаючи будь-яку ворожу техніку та живу силу згідно вказівок оператора, який знаходиться за 50 км від зони бомбардування. 

Зараз проєкт перейшов у нову фазу розвитку через військову компанію, і це вже інший формат роботи.

— Ви виготовляєте дрони власним коштом, без державного замовлення. Чому не подали заявку на держзакупівлю?

— Ми подавали заявки, але цей процес доволі складний і тривалий. Щоб пройти всі етапи, треба було чекати місяцями: оформити конструкторську документацію, техпроцеси, електросхеми, пройти випробування. Ми все це зробили і сподіваємося, що цьогоріч отримаємо державне фінансування.

— Ви на власний ризик фінансували розробки?

— Так. Я вкладав свої прибутки в ці проєкти. Бізнес фінансував виробництво літаків для окремих підрозділів. Так, були компанії та підприємці, які купували дрони для військових власним коштом. Але сьогодні практично всі вже вичерпали свої ресурси. Люди не можуть постійно самотужки фінансувати війну.

— Чим конкретно займаєтесь зараз? 

— Ми, звісно, не можемо все розголошувати. Виготовляємо різні безпілотники й маленькі літаки на користь українській армії.

Сьогодні ми також просуваємо свої розробки в Європу. У нас є філії компанії «KOPT» у Лодзі й у Варшаві — це спільні підприємства з поляками. Польські партнери допомагають нам впроваджувати стандарти НАТО, змінювати підходи до сучасного ведення війни в країнах Альянсу. З ними ми розвиваємо новітні технології безпілотної авіації в Європі. Зараз чекаємо, поки польська група приїде на навчання з виробничих процесів — ми їх тренуватимемо, показуватимемо збірку.

Після навчання стартує виробництво в Польщі. А далі наші безпілотники підуть на продаж — для польської армії та інших країн Європи.

— Чи будуть відрізнятися ціни?

Звичайно, ціни для інших країн будуть вищими, ніж для України.

«Вигадали нову фішку — через три місяці вже треба створювати нову»

— Чи можемо ми конкурувати з росіянами й китайцями в технологіях БпЛА, враховуючи їхній бюджет і систему?

— Ми вже давно конкуруємо. Зараз Європа заявила, що готова витратити 800 мільярдів євро на переоснащення армій. Базою для цього мають стати безпілотні системи й засоби протидії БпЛА. І реальні технології в цій сфері сьогодні мають лише три країни — Росія, Україна і Китай. Китай — тому що він масово виробляє і водночас використовує чужі технології, акумулює досвід як українських, так і російських розробок. Європа ж нічого серйозного у сфері безпілотників не створила. 

Ми тепер уникаємо поставок компонентів через Китай, щоб не допустити розповсюдження наших технологій. Виробляємо все в Україні. Так, це дорожче, але воно того варте

— Що б ви назвали головною технологічною перевагою України сьогодні?

— Технології у безпілотній авіації дуже швидко старіють. Відбувається постійна гонка: вигадали нову фішку — через три місяці треба створювати нову, більш сучасну. Щодо нашої переваги, то ми розробили систему управління дронами через оптоволокно. Це дротове управління, яке неможливо заглушити засобами радіоелектронної боротьби (РЕБ). Поки противник намагається знайти способи придушити оптоволоконний зв’язок, ми вже працюємо над новими системами. І так по колу — постійна технологічна гонка.

— А що з Європою?

— Європа чухає потилицю. Вони досі вірять у танки. Танк стріляє на 12 кілометрів, а мій дрон летить на 30. Все. Вони не встигають навіть підвести танк до лінії фронту, як ми вже його знищуємо. Танки на полі бою вже не працюють. Все змінилося. Тим часом Польща має не переживати, а активніше співпрацювати з Україною.

Європейці повинні вчитися у нас бойового досвіду, надсилати свої підрозділи на навчання. Бо по телевізору воювати не навчишся. Ніколи

— Що ми можемо протиставити російським дронам на фронті, а також шахедам, які вбивають мирних людей, ракетам? 

— Основну проблему сьогодні створюють ракети. Щоб ефективно захищатися від ракет, нам потрібно створювати систему ППО. Ми можемо це зробити — але на це підуть роки. Тому зараз критично важливо отримувати системи ППО від США, Франції, Німеччини. Ми могли б допомогти їм ці системи доопрацювати. Але вони так довго розмірковують: «А чи давати?», «А може, зачекаємо?», «А раптом Путіна розізлимо?»… Треба розуміти: Путіна ніщо не стримає. Крім зброї. Він розуміє тільки одне — коли починає горіти дупа.

— А ми самі можемо виробляти ППО?

— Можемо. Але це займе щонайменше 2-3 роки. Раніше в нас не було власної ракетної програми — її закрили. Ми покладалися на «чесний світ», вірили обіцянкам. 

А світ виявився зграєю брехливих покидьків. Тому тепер ми самі собі будемо створювати зброю

Після війни ми більше ніколи не довіримо свою безпеку іншим. Зробимо так, щоб у нас було все своє: від безпілотників до систем ППО. 

Раніше ми були занадто довірливими, а зараз розуміємо, що в сучасному світі виживає тільки той, хто має силу і технології

Світ — це нечесна гра. Це постійна боротьба інтересів. Ми вже маємо унікальний бойовий досвід, якого немає ні в кого в Європі. І ми маємо технології, які реально змінюють правила гри на полі бою. Ми зробимо все, щоб бути сильними. І не дозволимо себе нищити.

— Якось ви зазначили, що тепер дрон — це боєць. Чим принципово відрізняється війна 2014 та 2022 років від війни 2024–2025?

— Так, це правда. Сьогодні електроніка, оператори дронів, системи радіоелектронної боротьби вирішують все на полі бою.

Автомат, звісно, потрібний, але це вже далеко не головна зброя. Він залишається актуальним під час зачисток або локальних заходів, а в масштабних штурмах головну роль відіграють авіація, безпілотники й розвідка.

— Безпілотники майбутнього — які вони?

— Такі самі, як зараз, тільки ще більш інтегровані зі штучним інтелектом. Технології стрімко вдосконалюються. Якщо війна закінчиться, процес розвитку сповільниться, бо прийде «мирний європейський підхід»: спочатку креслення, документи, сертифікації, випробування, купа перевірок техніки безпеки… Тобто буде багато бюрократії. Технології насправді розвиваються тільки під час війни, коли вони потрібні тут і зараз. 

За останні два роки ми пройшли шлях, на який Європа в мирний час витратила б двадцять років

Європа витрачає мільярди на розробки, але за кілька років створює в кращому випадку один новий мотор чи контролер. А ми вже сьогодні самі виробляємо двигуни, рами, польотні контролери, системи зв’язку — бо нам це потрібно для виживання. Саме Україна сьогодні є носієм новітніх технологій для НАТО, не США.  

Американці добре вміють робити ракети й кораблі. Ми ж створюємо системи, які можуть швидко знищувати і ракети, і кораблі. Якби нам не заважали і дали належне фінансування, ми б зробили набагато більше. Бо ті, хто не воює, просто не можуть зрозуміти реальні потреби війни.

— Україна — полігон новітніх розробок. Як бачите роль приватних виробників у сучасній війні?

— Приватні виробники відіграють ключову роль. Якщо Європа зрозуміє, що Україна — єдиний реальний власник технологій сьогодні, і якщо ми домовимося про спільне виробництво, тоді наша країна за рік-два може  стати світовим лідером у виробництві зброї. І це буде високотехнологічна тактична зброя, що реально змінює поле бою.

У 2016–2017 роках, коли я був президентом Асоціації виробників, Україна могла виготовляти зброю на 3 мільярди доларів на рік. Зараз ця цифра офіційно виросла до 30 мільярдів, а з правильними реформами ми можемо довести обсяги до 100 мільярдів.

І якщо ми разом з Європою грамотно використаємо ті 800 мільярдів, які вони планують витратити на переозброєння, то в Європи реально з’явиться шанс протистояти як Росії, так і Китаю

«Ми не можемо воювати повністю без зовнішньої допомоги»

— Якщо росіяни продовжать воювати, а вони явно готуються воювати довго, треба мати план дій. Як ви бачите модель розвитку нашого суспільства, якщо війна затягнеться? Що ми маємо змінити в суспільстві, бізнесі, щоб розвиватися і протистояти без допомоги іноземних партнерів? 

— Ми не зможемо воювати повністю без зовнішньої допомоги, бо виробництво зброї потребує грошей. В Україні багато зброї, але мало коштів, щоб її закуповувати. Саме тому я лобіюю відкриття європейських ринків для української зброї: щоб продавати зброю в Європу, заробляти валюту і витрачати її на закупівлю нової зброї для себе.

Плюс основний акцент має бути на розвитку технологій, особливо штучного інтелекту, який дозволить мінімізувати втрати серед особового складу.

— Якою має бути ваша ідеальна модель співпраці між державою, армією та приватними виробниками?

— Це три окремі елементи: перший — армія визначає свої потреби. Другий — Міністерство оборони знаходить гроші і закуповує необхідне. Третій — промисловість виготовляє те, що потрібно.

Проблема в тому, що наше керівництво здебільшого не вміє заробляти гроші. Там сидять не бізнесмени, а політики, які не вміють створювати. Натомість бізнес працює так: якщо є попит — розширюємо виробництво, а не відмовляємося від замовлень.

— Чому Україна досі не має централізованої системи експорту озброєння? Що може змінити ситуацію?

Єдина причина — це відсутність розуміння у вищого керівництва держави.

Щоб усе змінилося, потрібне насамперед особисте рішення президента.

Тому що сьогодні довкола президента багато людей, які не розуміють ні економіки, ні ринку озброєння, ні як працює бізнес. Поки замість професіоналів при владі будуть політики й чиновники, які все життя тільки «освоювали бюджети», нічого не зміниться. Вони не знають, як заробляти гроші, тому бояться відкриття експорту — бо бояться втратити контроль.

Рішенням було б чітке:

• дозволити приватним виробникам виходити на міжнародний ринок;
• створити прозору систему ліцензування;
• укласти партнерства з європейськими компаніями.

Це дозволило б Україні стати реальним світовим гравцем в оборонній індустрії. А без цього ми постійно будемо просити допомогу замість того, щоб самостійно фінансувати свою перемогу.

«Хочу бачити український прапор над Севастополем»

— Як вважаєте, чи повинні люди в тилу мати право на зброю і носити її, щоб захистити себе? 

— Вважаю, що право на зброю повинно бути. Але водночас має бути чітка реєстрація, жорсткі правила користування. Кожен власник зброї має пройти навчання, скласти іспити, зареєструвати свою зброю. Інакше буде хаос. Зараз в Україні і так багато зброї на руках. Але вона не облікована, а отже, її використання важко контролювати. Проблема тут така ж, як і з проституцією: поки її не визнають юридично, нею неможливо керувати або боротися з її наслідками. Легалізація — це не про вседозволеність, а про контроль і безпеку.

— Як вам, кримчанину, те, що на нас зараз з усіх боків тиснуть, щоб ми здали свої території, уступили їх в обмін на мир? Що про це думаєте?

— Це зрада. Якщо ми поступимося, ворог прийде за новими територіями. Історія з Гітлером показала: компроміси із загарбниками не працюють. Ми маємо стати сильними: будувати власне виробництво, працювати з Європою, озброювати союзників. Тільки сила зупинить агресора.

— Сумуєте за домом, за Кримом?

— Звісно, сумую. Уже понад десять років я не був вдома. Більшість моїх рідних залишилася там. Багато хто прив’язаний до землі, не зміг, як я, залишити рідну домівку. Моя мама зараз там, їй уже 84 роки. 

Я не втрачаю віри в Україну. Ми обов’язково переможемо, звільнимо свої землі, зміцнимо свою армію і станемо сильним гравцем на світовій арені. Але для цього потрібні рішучість, сміливість і швидкі реальні дії — не розмови.

‍Фотографії з приватного архіву