Ексклюзив
20
хв

Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях

Напередодні дворіччя повномасштабного вторгнення в Інституті Пілецького у Варшаві презентували рапорт про сексуальне насильство російських військових над українськими жінками. Жахлива по своїй суті доповідь «Подобається, не подобається, терпи, моя красуне» містить 60 історій свідків, які були зібрані та задокументовані з квітня 2022 року до лютого 2024 року командою Центру документації російських злочинів в Україні імені Рафаеля Лемкіна

Юлія Ладнова

Малюнок Сергія Захарова

No items found.

Частина історій була озвучена тими, хто не тільки збирає інформацію про зґвалтування, а й сам пройшов пекло російського полону, жив у крихітних камерах, де можна було лише стояти, чув жахливі стогони тих, кого руський мир катував, знищував фізично та морально. Це не тільки жінки, але й чоловіки різного віку.

Доповідь доступна польською та українською мовами, її можна побачити на сайті Інституту, але попереджаємо, що деякі подробиці настільки відверті та звірячі, що навіть читати їх дуже важко. Але не читати, не писати, не говорити про це не можна, адже це реальність та відповідь на запитання, чому українці з усіх сил намагаються дати відсіч російським окупантам і чому так важливо якомога швидше зупинити це зло.

«Найстрашніше в неволі — чути, як молода мама виє за своєю малою дитиною»

Людмила Гусейнова, громадська активістка з окупованого Новоазовська, була заарештована у 2019 році невизнаною владою ДНР за звинуваченням у шпигунстві на користь України. Три роки жінка повела в полоні, а зараз бореться за те, щоб з полону повернулися інші жінки.

Людмила Гусейнова розповідає історії українських жінок, які знаходяться у російському полоні. Фото авторки

«Дивлюся на місто за вікном і досі не вірю, що можна просто вийти за двері і ніхто тебе не затримає, — каже Людмила Гусейнова. — Я є свідком того, як вбивали та ґвалтували молодих дівчат, і жодного розслідування окупаційна влада не робила. Мене заарештували в 2019 році, у вироку було написано «За проукраїнську націоналістичну позицію». Обшукували мій дім, побачили багато книжок українською мовою. Книжки Тараса Шевченко, Ліни Костенко, український прапор у моєму будинку — це злочин. Мене кинули до автівки, одягли кайданки, мішок на голову та кудись повезли. Потім зняли кайданку з однієї руки та наказали роздягатися. Я знімала кофту, і мішок з голови теж почав зніматися. Окупанти побачили це і так затягнули ці зав‘язки на шиї, що важко було дихати. Я стояла серед тих чоловічих голосів, не бачила їхніх облич. Відчувала їх руки на своєму тілі, я слухала, як вони обговорюють мене, як вони сміються. Я не знаю, скільки це тривало».

Малюнок Сергія Захарова

Коли після допиту жінку відвели в камеру, то кинули так, шо вона впала на підлогу. Інша ув‘язнена сказала, що мішок з голови можна зняти. Людмила заплакала, бо зрозуміла, що знаходиться в найстрашнішій катівні Донецької області — «Ізоляція». Сокамерниця одразу попередила, що тут є відеокамери і потрібно встати з підлоги, бо не можна ані сидіти, ані лежати з шостої ранку до десятої години вечора. В таких нелюдських умовах Людмила провела 50 днів. Саме сюди після бойових завдань приїжджали, як вони то називали, на релаксацію росийськи нелюди. Вони пиячили до напівсмерті, билися між собою, а ще їм приводили для розваг українських хлопців та дівчат. Несамовиті крики, стогони було чутно постійно. Якось росіяни так напилися, що ходили по коридору і стріляли з автомату по залізним дверям камер. Але найстрашнішим там, у неволі, було чути, як молода мама виє за своєю малою дитиною, яку від неї силою відірвали окупанти, перед тим як кинути жінку до в’язниці.

Потім Людмилу Гусейнову перевели в Донецьке СІЗО #5, де умови утримання цивільних полонених були не менш страшними.

«Моє пекло закінчилося під час великого жіночого обміну в 2022 році, але пекло багатьох дівчат продовжується дотепер», — каже Людмила і показує десятки світлин жінок, які зараз знаходяться у російському полоні.

Окупант зґвалтував 76-річну жінку, а потім вибив їй зуби

На конференції присутня також працівниця Центру Лемкіна Ірина Довгань, яка теж зазнала насилля від окупантів ще в 2014 році, каже, що вірить в те, що завдяки таким дослідженням злочини росіян не залишаться безкарними, бо зараз чимало структур працюють над збором доказів. Яких не бракує.

Ірина Довгань (ліворуч) і сама знає, що таке полон і знущання російських військових. Фото авторки

«Українськи жінки дають свідчення не тому, що їм хочеться згадувати про пережите, а тому що вони не хочуть, щоб інші переживали подібне. Мало хто бажає слухати про ці жахіття та страждання, але як ми зупинимо все це, якщо не будемо про це знати?» — ставить риторичне запитання Ірина Довгань. І продовжує:

«Російських злочинців не зупиняє ніщо, навіть вік жертви. Особисто я збирала свідчення жінок від 17 до 76 років. Був випадок, коли окупант зґвалтував 76-річну жінку, потім вибив їй зуби та поїхав собі на її велосипеді. Тільки уявіть, скільки ще разів вона згадає про це, коли просто сідатиме їсти», — каже Ірина Довгань.

Ілюстрації до рапорту зробив художник Сергій Захаров, який народився в Донецьку та сам зазнав тортур від російських бойовиків.

Юлія Мізюкіна. Фото авторки

«Свідчення здебільшого анонімні, Сергій Захаров перечитав всі, намагаючись у своїх роботах передати емоції, які відчували жінки, — пояснює Sestry працівниця Центру Лемкіна Юлія Мізюкіна. — Ось, наприклад, момент, коли літня жінка має зробити вибір, кого віддати на зґвалтування окупантам: свою дочку чи молоду невістку. Інакше їх би вбили всіх. Вона обрала невістку, бо в неї вже було двоє дітей, а донька ще не народжувала. А ось робота, де молода жінка на колінах біля полоненого з мішком на голові, позаду — окупант з автоматом. Це про те, коли чоловіка взяли в полон, а його дружину на його очах ґвалтували окупанти. Ось дві жінки на ліжку в камері, на їх обличчях жах і відчай, а підлога бувально усипана тарганами — згідно зі свідченнями жінок, умови утримання були наджахливими, не було не те що засобів гігієни — геть нічого не було».

Донька чи невістка? Малюнок Сергія Захарова

«І в таких умовах кати з наглою усмішкою ще й запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях», — додає Вікторія Годік, мешканка Ірпеня, яка теж збирає інформацію та документує злочини росіян в Україні.

Вікторія Годік. Фото авторки

Молоду українку бойовики возять за собою для розваг

Чимало жінок, які пережили жах насильства та тортур, більше ніколи не зможуть жити нормальним життям. Відомі історії, коли жінки після пережитого покінчили життя самогубством. Вікторія Годік розповідає про неймовірно красиву дівчину, яка вже багато місяців знаходиться у полоні росіян. Вони просто возять її за собою, передаючи один одному для розваг. І зараз психічний стан дівчини такий, що невідомо, чи знайде вона сили не накласти на себе руки.

«Зараз від політиків можна почути, що ще два-три-п'ять років, і Путін атакуватиме країни НАТО. На мою думку, ця стратегія поведінки росіян буде подібною до тієї, що ми спостерігаємо на окупованих українських територіях. Пам'ятайте про це вже зараз, — зізнається Sestry професорка Магдалена Гавін, директорка Інституту Пілецького (dr hab. Magdalena Gawin).

Навіть якщо більшість на сьогоднішній день відчуває втому від війни, задокументовані історії 60 жінок — жертв сексуального насильства — нагадують, що втомлюватися не можна. Ці свідчення дуже сильно змінили моє уявлення про те, що відбувається в Україні

І додає, що планує зробити архів злочинів, яким можна буде користуватися в університетах Західної Європи та США. Адже дуже важливо, щоб така правда про російську окупацію була увічнена, увійшла до рангу наукових праць і стала предметом дослідження на довгі роки вперед. А вивчення в університетах — це дуже добрий спосіб зберегти в суспільстві пам'ять про окупацію та війну.

«Сьогодні втома від війни відчувається і в Західній Європі, і в Сполучених Штатах. Я маю на увазі, що люди втомлюються від одних і тих самих кадрів, з окопами й вбивствами. Тож Путін ніби досягає своєї мети, чи не так?

Нам було важко працювати над складанням звіту, але світ має знати та бачити, що відбувається, має допомагати Україні перемогти агресора, щоб така жахлива трагедія не повторилася з жінками в інших країнах.

Адже тортури і зґвалтування під час війни — це не спонтанні поодинокі випадки, а цілеспрямована серія вчинків російських солдатів. Це вид терору по відношенню до цивільного населення на окупованих територіях. Терору жінок», — резюмує Магдалена Гавін.

Магдалена Гавін. Фото авторки
No items found.
Жінки на війні
Війна в Україні
Злочини росіян

Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чому українці звикають до повітряних тривог і що з цим робити

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Ексклюзив
20
хв

Ні, Росія не виграє

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress