Частина історій була озвучена тими, хто не тільки збирає інформацію про зґвалтування, а й сам пройшов пекло російського полону, жив у крихітних камерах, де можна було лише стояти, чув жахливі стогони тих, кого руський мир катував, знищував фізично та морально. Це не тільки жінки, але й чоловіки різного віку.
Доповідь доступна польською та українською мовами, її можна побачити на сайті Інституту, але попереджаємо, що деякі подробиці настільки відверті та звірячі, що навіть читати їх дуже важко. Але не читати, не писати, не говорити про це не можна, адже це реальність та відповідь на запитання, чому українці з усіх сил намагаються дати відсіч російським окупантам і чому так важливо якомога швидше зупинити це зло.
«Найстрашніше в неволі — чути, як молода мама виє за своєю малою дитиною»
Людмила Гусейнова, громадська активістка з окупованого Новоазовська, була заарештована у 2019 році невизнаною владою ДНР за звинуваченням у шпигунстві на користь України. Три роки жінка повела в полоні, а зараз бореться за те, щоб з полону повернулися інші жінки.
«Дивлюся на місто за вікном і досі не вірю, що можна просто вийти за двері і ніхто тебе не затримає, — каже Людмила Гусейнова. — Я є свідком того, як вбивали та ґвалтували молодих дівчат, і жодного розслідування окупаційна влада не робила. Мене заарештували в 2019 році, у вироку було написано «За проукраїнську націоналістичну позицію». Обшукували мій дім, побачили багато книжок українською мовою. Книжки Тараса Шевченко, Ліни Костенко, український прапор у моєму будинку — це злочин. Мене кинули до автівки, одягли кайданки, мішок на голову та кудись повезли. Потім зняли кайданку з однієї руки та наказали роздягатися. Я знімала кофту, і мішок з голови теж почав зніматися. Окупанти побачили це і так затягнули ці зав‘язки на шиї, що важко було дихати. Я стояла серед тих чоловічих голосів, не бачила їхніх облич. Відчувала їх руки на своєму тілі, я слухала, як вони обговорюють мене, як вони сміються. Я не знаю, скільки це тривало».
Коли після допиту жінку відвели в камеру, то кинули так, шо вона впала на підлогу. Інша ув‘язнена сказала, що мішок з голови можна зняти. Людмила заплакала, бо зрозуміла, що знаходиться в найстрашнішій катівні Донецької області — «Ізоляція». Сокамерниця одразу попередила, що тут є відеокамери і потрібно встати з підлоги, бо не можна ані сидіти, ані лежати з шостої ранку до десятої години вечора. В таких нелюдських умовах Людмила провела 50 днів. Саме сюди після бойових завдань приїжджали, як вони то називали, на релаксацію росийськи нелюди. Вони пиячили до напівсмерті, билися між собою, а ще їм приводили для розваг українських хлопців та дівчат. Несамовиті крики, стогони було чутно постійно. Якось росіяни так напилися, що ходили по коридору і стріляли з автомату по залізним дверям камер. Але найстрашнішим там, у неволі, було чути, як молода мама виє за своєю малою дитиною, яку від неї силою відірвали окупанти, перед тим як кинути жінку до в’язниці.
Потім Людмилу Гусейнову перевели в Донецьке СІЗО #5, де умови утримання цивільних полонених були не менш страшними.
«Моє пекло закінчилося під час великого жіночого обміну в 2022 році, але пекло багатьох дівчат продовжується дотепер», — каже Людмила і показує десятки світлин жінок, які зараз знаходяться у російському полоні.
Окупант зґвалтував 76-річну жінку, а потім вибив їй зуби
На конференції присутня також працівниця Центру Лемкіна Ірина Довгань, яка теж зазнала насилля від окупантів ще в 2014 році, каже, що вірить в те, що завдяки таким дослідженням злочини росіян не залишаться безкарними, бо зараз чимало структур працюють над збором доказів. Яких не бракує.
«Українськи жінки дають свідчення не тому, що їм хочеться згадувати про пережите, а тому що вони не хочуть, щоб інші переживали подібне. Мало хто бажає слухати про ці жахіття та страждання, але як ми зупинимо все це, якщо не будемо про це знати?» — ставить риторичне запитання Ірина Довгань. І продовжує:
«Російських злочинців не зупиняє ніщо, навіть вік жертви. Особисто я збирала свідчення жінок від 17 до 76 років. Був випадок, коли окупант зґвалтував 76-річну жінку, потім вибив їй зуби та поїхав собі на її велосипеді. Тільки уявіть, скільки ще разів вона згадає про це, коли просто сідатиме їсти», — каже Ірина Довгань.
Ілюстрації до рапорту зробив художник Сергій Захаров, який народився в Донецьку та сам зазнав тортур від російських бойовиків.
«Свідчення здебільшого анонімні, Сергій Захаров перечитав всі, намагаючись у своїх роботах передати емоції, які відчували жінки, — пояснює Sestry працівниця Центру Лемкіна Юлія Мізюкіна. — Ось, наприклад, момент, коли літня жінка має зробити вибір, кого віддати на зґвалтування окупантам: свою дочку чи молоду невістку. Інакше їх би вбили всіх. Вона обрала невістку, бо в неї вже було двоє дітей, а донька ще не народжувала. А ось робота, де молода жінка на колінах біля полоненого з мішком на голові, позаду — окупант з автоматом. Це про те, коли чоловіка взяли в полон, а його дружину на його очах ґвалтували окупанти. Ось дві жінки на ліжку в камері, на їх обличчях жах і відчай, а підлога бувально усипана тарганами — згідно зі свідченнями жінок, умови утримання були наджахливими, не було не те що засобів гігієни — геть нічого не було».
«І в таких умовах кати з наглою усмішкою ще й запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях», — додає Вікторія Годік, мешканка Ірпеня, яка теж збирає інформацію та документує злочини росіян в Україні.
Молоду українку бойовики возять за собою для розваг
Чимало жінок, які пережили жах насильства та тортур, більше ніколи не зможуть жити нормальним життям. Відомі історії, коли жінки після пережитого покінчили життя самогубством. Вікторія Годік розповідає про неймовірно красиву дівчину, яка вже багато місяців знаходиться у полоні росіян. Вони просто возять її за собою, передаючи один одному для розваг. І зараз психічний стан дівчини такий, що невідомо, чи знайде вона сили не накласти на себе руки.
«Зараз від політиків можна почути, що ще два-три-п'ять років, і Путін атакуватиме країни НАТО. На мою думку, ця стратегія поведінки росіян буде подібною до тієї, що ми спостерігаємо на окупованих українських територіях. Пам'ятайте про це вже зараз, — зізнається Sestry професорка Магдалена Гавін, директорка Інституту Пілецького (dr hab. Magdalena Gawin).
Навіть якщо більшість на сьогоднішній день відчуває втому від війни, задокументовані історії 60 жінок — жертв сексуального насильства — нагадують, що втомлюватися не можна. Ці свідчення дуже сильно змінили моє уявлення про те, що відбувається в Україні
І додає, що планує зробити архів злочинів, яким можна буде користуватися в університетах Західної Європи та США. Адже дуже важливо, щоб така правда про російську окупацію була увічнена, увійшла до рангу наукових праць і стала предметом дослідження на довгі роки вперед. А вивчення в університетах — це дуже добрий спосіб зберегти в суспільстві пам'ять про окупацію та війну.
«Сьогодні втома від війни відчувається і в Західній Європі, і в Сполучених Штатах. Я маю на увазі, що люди втомлюються від одних і тих самих кадрів, з окопами й вбивствами. Тож Путін ніби досягає своєї мети, чи не так?
Нам було важко працювати над складанням звіту, але світ має знати та бачити, що відбувається, має допомагати Україні перемогти агресора, щоб така жахлива трагедія не повторилася з жінками в інших країнах.
Адже тортури і зґвалтування під час війни — це не спонтанні поодинокі випадки, а цілеспрямована серія вчинків російських солдатів. Це вид терору по відношенню до цивільного населення на окупованих територіях. Терору жінок», — резюмує Магдалена Гавін.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.webp)
