Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних.
Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду.
Інструктаж перед розстрілом
Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство.
— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.
Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть
Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь.
Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.
Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення.
Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку.
Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…
«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.
«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.
Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном.
«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами.
“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».
(1).avif)
Натиснув на газ і врятувався
Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі:
— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити
Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.
Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.
«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка.
Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців:
«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
