Ексклюзив
20
хв

Коли немає куди повертатися. Як пережити втрату дому?

Знищений Маріуполь, Бахмут, Харківщина, Сумщина, Чернігівщина, Миколаївщина, Київщина та сотні обстріляних, окупованих, затоплених, знищених населених пунктів в інших регіонах України, — внаслідок російського вторгнення в Україну свої домівки втратили понад 4 мільйони українців. Як пережити втрату рідного дому? Як навчитись зберігати спокій та не впадати у відчай?

Оксана Щирба

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Світлана Б. з чоловіком проживали в Сєвєродонецьку з 1988 року. Коли у рідній дев’ятиповерхівці через кілька днів після повномасштабного вторгнення припинилось газо- і водо постачання, подружжя переїхало до родичів на інший кінець міста. Взяли з собою лише найнеобхідніше: документи, базовий одяг і невеликий запас продуктів, — оскільки в супермаркетах вже почало бракувати їжі.

А потім в цю ж дев’ятиповерхівку поцілила ворожа ракета. Відновленню будинок не підлягав. Чоловік залишився в місті, щоб доглядати за 91-річною мамою. А Світлана наприкінці березня 2022 року виїхала до Литви, однак у травні того ж року повернулась до Києва, де проживала донька. Згодом туди ж приїхав і її чоловік…

Будинок Світлани у Сєвєродонецьку після влучання у нього російської ракети.
Фото з приватного архіву

Світлана з болем згадує втрату дому: «Спочатку було дуже важко. Найбільше бракувало того, що дороге серцю та пам'яті — фотографій з сімейного архіву. За речами не сумували — людині насправді багато не потрібно». Зізнається, що в Києві вже обжилися. Коли лунають вибухи — страшно. Але морально вже якось звикли, як і до того, що так, як було колись — більше не буде. «Друзі, знайомі — роз’їхались по різних куточках України та по всьому світові. Ми спілкуємося, підтримуємо одного, віримо в краще», — розповідає Світлана, а в голосі чути тугу.  

А ось у вчительки Тетяни, з Харкова, не збереглось від «минулого» життя нічого, навіть документів: в її будинок влучила російська ракета, коли вона з п’ятирічною донькою вийшла до супермаркету. Чоловік був на фронті. Того ж дня Тетяна з донькою переїхала до родичів у Вінницю. «Нам немає куди повертатися в Харків. Але головне, що ми залишилися живі. Я дякую за це Богові. Моя маленька крихітка тримає мене за руку та усміхається», — розповідає Тетяна.

Усі люди по-різному реагують на втрату рідного дому. Від чого це залежить і як впоратись з таким стресом та емоціями — розбиралися з Мариною Усенко, психотерапевткою, лайф-менторкою, засновницею мережі UMschool.

Психотерапевтка Марина Усенко.
Фото з приватного архіву

Психологія втрати дому

Для багатьох людей втрата дому відчувається як втрата власної опори, своїх витоків, свого коріння. Дім береже пам’ять: це місце, де народжуються наші мрії і де відчуваємо власну безпеку, це місце нашої сили. 

Мій будинок, квартиру батьків, в якій я виросла — також знищено, тому я добре розумію ці емоції. 

З іншого боку, втрата дому — це важливий духовний урок, який вчить тому, що наше «місце сили» має бути всередині, це — власний Дух. Сприйняття світу, психіка та енергетика людини, яка пережила втрату доку, стає іншою: важливим стає те, що важливе насправді.

Етапи прийняття втрати

Етапи горя, які часто згадуються у психології, були розроблені американською психологинею на ім’я Елізабет Кюблер-Росс, які вона описала у книзі «Про смерть і вмирання» (1969 рік). Йдеться про такі етапи:

  • Заперечення. Це стадія, де людина не може повірити в те, що сталося. Часто це захисна реакція, що дозволяє зменшити шок від втрати. Часто від людей на цьому етапі можна почути такі фрази: «я не вірю, що сталося», «цього не може бути», «це не наш будинок». Це захисна реакція психіки, за принципом «якщо я не бачитиму проблеми, значить — її не існує». Пам’ятаєте, як нам у дитинстві хотілось сховатися «у будиночок», коли переживали стрес? 
  • Гнів. На цій стадії людина може відчувати гнів до себе, до інших, до вищих сил або до обставин, які призвели до втрати. На цьому етапі важливо просто побути поруч, делікатно запитувати: «Тебе обійняти? Можна я побуду поруч? Ти хочеш побути на самоті чи мені можна залишитись?». Повага до особистих кордонів дуже важлива, а в такі моменти до них потрібно ставитись з особливою обережністю.
  • Торгівля. Тут людина може намагатися укласти «угоду» з вищими силами або з самим собою, шукати способи відтермінувати або змінити реальність. Памʼятаєте, як ми всі на початку війни в один голос казали: «ми все відбудуємо»? Якраз про цей етап: «хай цей жах припиниться, а ми все відбудуємо». На жаль, так це не працює. Бо побудувати можна тільки нове. Старе завжди залишається в минулому. 
  • Депресія. Відчуття смутку, відчаю, власної провини або безсилля. Це час глибокого переосмислення і проживання болю втрати. І тут дуже важливо контролювати терміни, в які ми оплакуємо те, що сталося: плачемо 5 хвилин, а далі життя продовжується. Це дуже важлива історія, оскільки мозок дуже швидко будує нові нейронні звʼязки. І щоб людина не поринула у безодню горя, їй потрібно відчувати межі. Якщо сильна Духом, то впорається сама, якщо ні — потрібен хтось, хто підтримає та допоможе на цьому шляху.
  • Прийняття. На цьому етапі людина починає прийняти втрату як досвід, як частину історії свого життя. Це не означає відсутність болю, але є ознакою того, що особа починає адаптуватися до нової реальності. 

Важливо зазначити, що ці етапи не є строго послідовними, різні люди проживають їх в різній послідовності. 

Сприйняття втрати дорослими та дітьми

Прив’язаність та образ рідного дому формується в дитинстві. Його формують перші яскраві спогади, картинки, запахи: як тато вчив їздити на велосипеді, як бабуся пекла ароматні пиріжки з яблуками, як під ялинку Дід Мороз приніс довгоочікуваний подарунок... Чому так приємно у дорослому житті повертатись до батьківського дому? Бо наша підсвідомість «підтягує» усі ці спогади, як Гугл «підтягує» посилання під ваш запит. 

Втрату рідного дому діти переживають за тими ж етапами, що й дорослі. Для дітей дуже важливі ті програми, за якими живуть батьки. Якщо батьки привʼязані до матеріального, залежні від свого будинку — дитина так само втрачає опору, але теж швидше піддається емоціям, часто виплескує агресію та ненависть на батьків. Інтерпретувати дитячу поведінку можна так: «Чому ви, дорослі, не змогли захистити мене і моє місце сили? Я маленький, це не моя відповідальність».

Не можна ігнорувати ці емоції, тут не допоможуть іграшки, дитині потрібно надати відчуття повної підтримки, розуміння та захисту. Важливо поговорити з дитиною: «Я розумію, що ти злишся, я теж злюся. Мені боляче так само як тобі й навіть більше, бо ми втратили дім. Я не зміг/змогла тебе захистити, а зараз не можу захистити тебе від цього болю». Прийняття та розуміння емоцій — це крок назустріч зціленню, бо коли «дракон має імʼя, ми вже знаємо, що з ним робити».

Фото: Shutterstock

Як полегшити відчуття втрати?

Передусім — треба розуміти на якому етапі знаходишся, і вже з цього діяти.

  • Встановити терміни для проживання горя та смутку. Я рекомендую плакати за годинником (і це не жарт). У людини повинен бути чіткий план: плакати про втрату дому можна з 13 до 13:15. В інші години не можна. Така техніка допомагає захистити людську психіку від травматичних і деструктивних емоцій.
  • Запамʼятати фразу: коли Бог закриває одні двері — відкриває інші. І шукати скрізь ці «нові двері», нові можливості, знаходити нові сенси. 
  • Вчитися радіти тому, що в тебе є. Дякувати щоранку за воду, повітря, тіло, близьких. Бо ми, люди, часто забуваємо про найголовніше: все, що ми маємо — нам дається лише на якийсь проміжок часу. Наш будинок, наше авто, наші друзі, і навіть наше власне тіло. Війна українців навчила одному: жити зараз, жити одним днем і робити цей день максимально красивим.
  • Звернутися до фахівця. Не треба лікувати зуб самостійно в надії, що біль «пройде сам». Потрібна людина, яка допоможе прожити біль правильно і якісно, замість того, щоб «капсулювати» емоції, а потім працювати над психосоматикою. Зверніться за допомогою одразу. 

Як відновитися після втрати дому?

На новому місці варто відновити звичні та важливі для вас домашні «ритуали». Це якір. Людська психіка — система, яка має певну структуру, ритуали допоможуть стабілізувати її та відновити відчуття контролю життя. Заварювання улюбленого чаю зранку, гаряча ванна з улюбленими ароматизаторами, випікання пирога по неділях — розробіть власну систему ритуалів. 

Ранкова йога та пранаями (вправи з диханням), варто для цього знайти тренера. Це запустить процеси відновлення в організмі, налагодить правильну роботу гормональної системи. Введіть в раціон продукти, в складі яких є триптофан [амінокислота, яка бере участь в роботі гормонів і процесах обміну білків. — Ред.]: фініки, мʼясо, кунжут, кедрові горіхи, тверді сири. Триптофан також бере участь у генеруванні гормону щастя серотоніну, антиоксиданту, а також гормону сну — мелатоніну. Допомагайте іншим, займіться волонтерством. Від такої діяльності виробляється дофамін, а також окситоцин, який допоможе зменшити відчуття тривоги.

Розуміння власних емоцій, роботи психіки та реакцій тіла допоможе вам краще керувати власним життям і переживати скрутні моменти стійко, гідно і з мінімальною шкодою для здоров’я. 

Бережіть себе та вірте в перемогу!

No items found.
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
психолог психіатр варшава для українців дітей підлітків

У Варшаві розпочинає роботу новий напрям — психологічна і психіатрична допомога спеціально для українців. З українськими мігрантами працюватимуть не польські фахівці, а висококваліфіковані українські спеціалісти. Про специфіку роботи з іноземцями, недовіру українців до місцевих спеціалістів, а також психологічні травми переселенців, зокрема, дітей — в інтерв’ю з доктором медицини, психіатром і психотерапевтом Варшавського центру Psychokrates Кшиштофом Станішевським.

Кшиштоф Станішевський. Приватний архів

«Біженці найчастіше потребують особливого підходу психологів»

Оксана Щирба: Як виникла ідея відкриття напряму допомоги саме для українців? І чому саме зараз?

Кшиштоф Станішевський: У межах щоденної клінічної практики вже кілька років я консультую людей з України — як тих, хто тимчасово проживає в Польщі, так і тих, хто переїхав сюди назавжди. І саме біженці найчастіше потребують особливого спеціалізованого підходу. Це пов’язано як з реакціями на безпосередні наслідки війни в Україні, так і з труднощами швидкої адаптації до нового життя в Польщі. Додатковим викликом є обмежені можливості швидко опанувати польську мову на високому рівні. 

Однією з наших відмінностей від інших центрів є готовність відповідати на потреби в діагностиці, психологічній підтримці та лікуванні українською мовою. 

До того ж я неодноразово чув скарги від українців на неякісну психологічну допомогу, зокрема ту, що надається безкоштовно — часто особами без відповідної освіти, досвіду чи супервізійної підтримки. А така допомога, як ми розуміємо, уразливій людині може не лише не допомогти, а й нашкодити. Саме тому для нас дуже важливим є кваліфікація українських фахівців, їхній клінічний досвід, здатність надати професійну, безпечну і мовно комфортну підтримку.

— Які основні психоемоційні виклики стоять перед українцями після еміграції до Польщі? Чим травма вимушеної еміграції відрізняється від еміграції добровільної?

— За моїми спостереженнями, є кілька найчастіших викликів. Існує група емігрантів, які безпосередньо пережили воєнні дії у вигляді бомбардувань, ракетних атак, — особливо мешканці прикордонних регіонів. У таких людей я спостерігав типові симптоми ПТСР. 

Найчастіше ми маємо справу з двома головними групами стресогенних чинників. По-перше — травма переїзду. Люди вимушено, через війну, залишили свої домівки, роботу, родичів і переїхали в безпечнішу країну, як-от Польща. По-друге, виклики і труднощі швидкої організації життя в еміграції. Обидва ці зовнішні контексти сприяють виникненню депресивних реакцій, тривожних станів, адаптаційних розладів, неврозів.

— Чимало українців за кордоном, зокрема в Польщі, не довіряють місцевим психологам, психіатрам і соціальним працівникам у державних установах. Це доводять не офіційні опитування, а приватні розмови. Це пов’язано з випадками порушення професійної етики, розголошенням лікарської таємниці, передачею даних соціальним службам або поліції. Також існує бар’єр досвіду — людина, яка не пережила війну і втрат, не завжди здатна зрозуміти того, хто це пережив. Як польські психологи можуть достукатися до українців у таких ситуаціях?

— Недовіра — природна реакція вразливої людини, яка вже зазнала втрат, травм і змушена адаптуватися до нових умов

Ми це чудово розуміємо, тому у нас з українцями працюють українські фахівці — психотерапевти, психіатри, психологи, які не лише володіють мовою, а й глибоко розуміють культурний і емоційний контекст війни, еміграції, втрат.

Ми дуже відповідально ставимося до підбору персоналу. До роботи залучаємо лише справжніх спеціалістів, які мають відповідну освіту, практику, етичну стійкість і високий рівень емпатії. Це дозволяє забезпечити безпеку, на якій будується довіра. 

Якщо в будь-якому закладі, що надає психологічну або психіатричну допомогу, порушуються професійна етика або лікарська таємниця, — це окрема проблема, патологія, яка потребує рішучого реагування.

Разом з тим специфіка надання допомоги в межах державної системи охорони здоров’я (наприклад, у відділеннях невідкладної допомоги, приймальних відділеннях, психіатричних стаціонарах) полягає в тому, що туди частіше потрапляють пацієнти з більш тяжкими психічними розладами — як-от психотичні стани, втрата свідомості, тяжка депресія, аутоагресивні чи суїцидальні поведінкові прояви.

Причини таких станів не обов’язково пов’язані безпосередньо з війною чи еміграцією — вони стосуються всіх людей, які живуть у Польщі. Якщо ж психоз трапляється в українця і виникає потреба в госпіталізації, мовний бар’єр є серйозною перешкодою — адже до труднощів спілкування додаються психотичні симптоми, наприклад, галюцинації, втрата зв’язку з реальністю.

У нашій амбулаторній практиці в психіатрично-психотерапевтичному центрі ми зазвичай не лікуємо пацієнтів, які потребують негайної госпіталізації. Ми є комерційним закладом, не фондом, хоча співпрацюємо з окремими фондами. Ми також не пов’язані з Національним фондом охорони здоров’я. Наші двері відкриті для всіх, хто знає, що таке сильна тривога, втрата, вигорання, панічні атаки, ПТСР чи просто потреба в розумінні.

Психологічна допомога потрібна тим, хто знає, що таке втрата. Фото: STRINGER/AFP/East News

— Як розпізнати, що людині слід звернутися до психотерапевта або психіатра? Які тривожні сигнали, крім суїцидальних думок?

— Суїцидальні думки — це вже дуже серйозний сигнал тривоги.

Симптомами, які мають стати причиною звернення за допомогою, є:

  • втрата здатності радіти дрібницям,
  • втрата енергії для виконання щоденних обов’язків,
  • тривожність,
  • симптоми безсоння,
  • труднощі з концентрацією,
  • зміна апетиту,
  • зниження загальної життєвої ефективності.

Ці симптоми часто вказують на розвиток психічного розладу, хоч і не є настільки очевидними, як уже згадані думки про самогубство.

— У Польщі культура звернення за психологічною допомогою більш розвинена, ніж в Україні. Чимало людей досі вважають, що це як підписатися під тим, що ти — психічно хворий. Не хвилюєтесь, що українці будуть рідко звертатися? 

Уже багато років я спостерігаю зміни у ставленні до психічного здоров’я, передусім у польському суспільстві. Цей процес постійно розвивається, — помітна трансформація відбулася під час пандемії COVID-19.

Окрім ситуації лікар-пацієнт, я також бачу ці зміни в соціально-дружніх контекстах. Наприклад, приблизно 15 років тому під час спортивних виїздів або в неформальному спілкуванні, коли я розповідав про свою професію, часто помічав настороженість або обережність, змішану з цікавістю.

Але в останні роки я дедалі частіше бачу відкритість, навіть гордість людей, які відкрито говорять про користування психіатричною або психотерапевтичною допомогою. Це стає звичним предметом розмов, знаком свідомої турботи про себе в стресових часах, а не причиною для сорому чи ніяковіння. Серед українців я також багаторазово стикався з розумінням важливості такої допомоги, проте одночасно — з обмеженим доступом до стаціонарної терапії українською мовою.

Однією з психологічних проблем, яка торкається багатьох біженців, особливо тих, хто не планував виїзд, є відчуття зависання між двома світами, труднощі з побудовою майбутнього в новій країні — на відміну від мігрантів за власним вибором. Уряди багатьох країн тільки підсилюють цю тривогу, постійно підкреслюючи, що біженці повинні повертатися, що тимчасовий захист і пільги будуть скасовані…

— Зависання між двома просторами, обмежений і нерегулярний контакт з близькими, які залишилися в Україні, труднощі з організацією життя у вимушеній еміграції — це одні з головних чинників психологічного навантаження і водночас — поле для викликів

Нестабільні умови державної допомоги, а також інформаційні наративи, що циркулюють у громадах і соціальних мережах, очевидно, ускладнюють досягнення відчуття безпеки, а отже, — й базової психічної рівноваги та внутрішнього спокою.

Однак, підтримка у формі фармакотерапії, психологічної допомоги, консультування, кризових інтервенцій створює можливості для пом’якшення внутрішньопсихічних наслідків зовнішньої дійсності.

«Біль дітей з України часто не кричить, а мовчить»

— Розкажіть про дітей-біженців. Вони зростають у тривозі й страху. Чи відрізняються вони психологічно від своїх польських однолітків? Якщо так, то чим саме? Як це може вплинути на їхнє майбутнє?

— Звісно, діти-біженці відрізняються від своїх польських однолітків — передусім досвідом. Дорослішати в тіні війни — це дорослішати у світі, де раптово зникло відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності. Навіть якщо дитина фізично перебуває в безпечному місці — у Польщі, її психіка часто й далі «живе» в тому страху, у тій втраті. 

Дівчинка дбає про свою молодшу сестру — біля дитячої лікарні «Охматдит», в яку влучили російські ракети, Київ, 8 липня 2024 року. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Чимало українських дітей пережили травму: втрату близьких, дому, розлуку з батьком чи братами й сестрами, життя в підвалі або втечу під обстрілами. Вони часто емоційно зріліші за своїх однолітків, але водночас — більш напружені, насторожені, замкнені або — навпаки — надмірно збуджені. Це не означає, що ці діти «гірші» — вони просто несуть із собою величезний багаж, з яким їм іноді важко бути просто дітьми. Якщо вони не отримають належної психологічної підтримки, це може вплинути на їхнє доросле життя: можуть виникнути труднощі у стосунках, у довірі, у відчутті власної цінності. 

Саме тому в нашому центрі ми також відкрили спеціальний напрямок психологічної допомоги для українських родин. Ми працюємо над тим, щоб травма не стала перешкодою, а точкою, з якої можна будувати нову силу.

— Які методи або підходи у психологічній роботі найефективніші для дітей-біженців, які пережили травматичний досвід? Чи є якісь відмінності в терапії з дітьми з України, порівняно з іншими країнами?

— У роботі з дітьми-біженцями, які пережили травму, найефективнішими є ті підходи, які враховують не лише психіку, а й тіло, стосунки, культуру. Часто це інтегративна терапія — поєднання елементів когнітивно-поведінкової терапії (CBT), терапії травми, роботи через гру, арттерапії, а також тілесно орієнтованих методів, як-от TRE (Tension & Trauma Releasing Exercises) чи mindfulness для дітей.

У випадку дітей з України ми іноді бачимо дещо інший емоційний ландшафт. Вони часто тримають усе «в собі», ніби внутрішньо мобілізовані. Їхній біль часом не кричить — він мовчить. Це може бути результатом як особистого, так і колективного досвіду поколінь. Тому дуже важливо створити для дитини не просто безпечний простір, а й атмосферу глибокої довіри, поваги до її історії.

Також варто згадати про внутрішню замкненість саме в шкільному середовищі — серед інших дітей. Це проявляється не лише в емоційній закритості, а й у повідомленнях про гіперактивність, яка «реалізується» в навчальному контексті, у груповій взаємодії

Водночас багато дітей демонструють виняткову здатність до поглинання нової інформації, велику відкритість до навчання і бажання відкривати для себе нове — попри травматичний досвід. 

Це важливий ресурс, на який варто спиратись у терапевтичній та освітній роботі. Також у терапії важливо враховувати мовний бар’єр, культурні особливості виховання й навіть ставлення до самої ідеї психотерапії в родині. Наприклад, батьки можуть недооцінювати потребу дитини у психологічній допомозі, бо самі не мають досвіду такого виду підтримки.

Чи помічаєте ви у дітей-біженців з України якісь внутрішні ресурси або риси, що допомагають їм адаптуватися попри травматичний досвід? Що може підтримати їхню стійкість?

— Я часто бачу в цих дітях вражаючу внутрішню силу. Вони надзвичайно адаптивні, часто відповідальні не за віком. Вони вже з ранніх років мають досвід втрати дому, близьких, стабільності — і водночас в них можна побачити глибоке розуміння важливості підтримки, зв’язку, співпереживання.

Один з головних ресурсів — це зв’язок з родиною. Навіть якщо один з батьків фізично відсутній (наприклад, залишився в Україні), дитина часто відчуває його моральну присутність, пам’ятає про сенси, які тримають родину разом. Також важливою опорою є мова, звички, ритуали — наприклад, українські казки, музика, їжа вдома

Підтримати стійкість дитини можуть:

• стабільність у повсякденному житті (розклад, рутина, передбачуваність),
• дорослі, яким можна довіряти,
• можливість висловлювати емоції через творчість, гру, рух,
• визнання її досвіду — не замовчування, а м’яке проговорення.

Як проявляється оця дорослість дітей-біженців, про яку ви згадали? 

— Це одна з найбільш зворушливих і водночас тривожних тем. Багато дітей-біженців, особливо старшого віку, ніби «виходять» зі свого дитинства. Вони надто рано вчаться приймати складні рішення, піклуватися про молодших, підтримувати маму, розуміти дорослий світ — хоча ще самі діти.

Я пам’ятаю двох таких дітей: дівчинку 13 років і хлопчика 15 років. Обоє приходили на терапевтичні зустрічі з мамами, але поводилися так, ніби це вони за все відповідають.

Дівчинка активно розповідала про те, які документи вже заповнені, які ще потрібно подати. Вона відповідала замість мами й намагалася контролювати процес.

Коли я спитав про її власні почуття, вона довго мовчала, а потім сказала: «Я не маю часу плакати. Мама й так сама все тягне»

Хлопець допомагав мамі говорити польською, втручався в розмову, коли вона не могла чітко сформулювати думку. Він казав, що сам ходить до магазину, готує собі просту їжу, бо мама довго працює.

Він запитав мене, чи я можу навчити його «не хвилюватися, коли мама довго не дзвонить»

Це яскраві приклади того, як діти беруть на себе відповідальність за дорослих. Це не просто зрілість — це глибока емоційна перебудова. І тут завдання терапії — допомогти дитині повернути собі дитинство: дати дозвіл боятися, гратися, сумувати, просити про підтримку.

Таке «внутрішнє дорослішання» часто призводить до емоційного вигорання, замкненості, проблем з тілесністю. Але воно також свідчить про глибокі ресурси дитини

Наше завдання — створити простір, де навіть найсильніша дитина може побути слабкою й відчути, що про неї подбають — без вимог і очікувань.

20
хв

Психіатр Кшиштоф Станішевський: «Часто бачу в дітях біженців вражаючу внутрішню силу. Вони емоційно зріліші за своїх іноземних однолітків»

Оксана Щирба
лікування згвалтованих в україні допомога психологічна GIDNA війна

322 випадки сексуального насильства, пов'язаного з воєнним конфліктом, офіційно зафіксовано в Україні офісом Генерального прокурора на кінець 2024 року. Але всі розуміють: реальна цифра набагато, шокуюче більша. За словами Катерини Левченко, урядової уповноваженої з питань гендерної політики, за кожним встановленим випадком сексуального насильства стоїть ще щонайменше десяток, про які не повідомили — через занадто сильну травматизацію, страх осуду, незнання, куди звернутися за допомогою, а також відсутність гарантій, що винні будуть покарані. 

Спеціальна представниця Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства у конфліктах Праміла Паттен, аналізуючи ситуацію в Україні, зазначила, що вік постраждалих від сексуального насильства становить від 4 (!) до 82 років, і жертвами є здебільшого жінки й дівчата.

Жінки, які зазнали сексуального насилля, часто відчувають глибокий сором, провину, страх, відокремленість від суспільства й недовіру до світу

«Рідні просили не народжувати дитину від окупанта»

Рідне село Ольги (ім'я змінене з етичних міркувань та задля безпеки жінки) на Донеччині російська армія окупувала на початку березня 2022 року. Жінка та двоє її неповнолітніх дітей жили у приватному будинку. Загарбники стали заїздити до Ольги на подвір’я, заходили в хату і казали готувати їм їжу. Так тривало близько місяця. 

Далі, погрожуючи викрасти дітей, російські військові почали вдаватися до сексуального насилля над жінкою. Зґвалтування стали щоденними. Не маючи доступу до медичної допомоги на окупованій території, Ользі доводилося самостійно справлятися з пережитим.

Мати двох дітей розуміла небезпеку ситуації і постійно шукала волонтерів, які б допомогли їм виїхати. На щастя, зрештою це вдалося. До підконтрольної Україні територій вони діставалися довгих чотири дні. Вже в безпечному місці Ольга дізналась, що вагітна. Рідні вмовляли позбутися дитини від окупанта, втім жінка обрала дати дитині життя — у неї народилась донька.

Тривалий час Ольга працює з фахівцями проєкту GIDNA. Як вона зізнається, робота з психологом допомагає їй «не з’їхати з глузду», витримувати сильний соціальний тиск і продовжувати піклуватися про дітей.

Cпеціалісти проєкту GIDNA фонду Future for Ukraine надають анонімну й безоплатну психологічну допомогу жінкам, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Або були його свідками.

Як саме допомагають жінкам — жертвам сексуального насильства?

Коли людина проживає подію, інформація про пережите відкладається в мозку, проходить переробку і перетворюється на життєвий досвід. Але якщо подія занадто травмуюча чи має повторювальний характер, ефективної переробки може не відбутися. Наче файли зависають у комп'ютері, негативні події застрягають у мозку і «вилазять» потім нічними жахіттями, флешбеками, навязливими думками, не дають нормально жити далі. 

Як і коли події обробляються мозком? Здебільшого уві сні (ви напевно спостерігали за стадією руху очей сплячого). Тож науковці вирішили: чому б не використати такі самі рухи очима, щоб допомогти мозку «переварити» інформацію, яка «застрягла»? В основі метода EMBR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing) лежить самозцілення психіки: під час сеансу терапевт просить людину згадати травматичну подію і водночас виконати серію рухів очима. У процесі такої роботи негативні емоції поступово слабшають, а спогад стає менш болісним.

Опрацювання психотравми відбувається за допомогою руху очей

Кураторка проєкту Анна Грубая розповідає, що пережити травму, пов'язану з насиллям, наодинці надзвичайно складно, адже психіка часто не здатна самостійно впоратися з наслідками таких подій. Саме тому ефективні методи терапії, зокрема, EMDR, стають ключем до відновлення — вони допомагають поступово звільнитися від болючих спогадів і повернути жінці її внутрішню опору, силу і бажання жити.

«EMDR — спеціалізована терапія, що поєднує ефективні елементи різних терапевтичних підходів і допомагає мозку обробити травматичні спогади, зменшити їхній емоційний вплив», — додає психологиня GIDNA Наталія Молочинська.

Метод EMDR розроблений Френсін Шапіро в 1987 році. Відтоді і дотепер він широко використовується для лікування наслідків гострих травматичних подій. 

EMDR застосовують при лікуванні ПТСР, тривожних розладів, панічних атак, депресії, фобій, травматичних досвідів після полону, аварій, катастроф і наслідків насильства, — зокрема, сексуального.

Психологи проєкту GIDNA підтверджують, що EMDR-протокол став найефективнішим методом у роботі з жінками, які зазнали зґвалтувань

Сьогодні EMDR визнаний ефективним методом терапії постравматичного стресового розладу Всесвітньою організацією охорони здоров’я й Американською психологічною асоціацією (APA) і активно застосовується в роботі з жертвами насильства, ветеранами війни та людьми, що пережили тяжкі втрати.

«Це потужний інструмент, який допомагає жінкам впоратися з травмою і стресом, змінюючи емоційну реакцію на спогади, які травмували. Під час терапії жінки не тільки проговорюють свої переживання, вони активно працюють з ними на рівні нервової системи. Метод дозволяє швидше й глибше відновити емоційну рівновагу, знизити рівень тривоги і страху, відновити почуття безпеки», — коментує Наталя Присажнюк, психологиня GIDNA.

Ще одна психологиня GIDNA Марина Кузьмин пояснює ефективність протоколу EMDR тим, що він активує природну здатність мозку до переробки травматичної інформації: «Цей підхід базується на чітких протоколах і дозволяє отримувати стабільні результати навіть за відносно короткий період часу».

— Як кураторка проєкту я використовую травмо-фокусований підхід в роботі з жінками, які пережили сексуальне насильство під час війни, — пояснює Анна Грубая. — З огляду на стан жінки, дуже важливо визначитися з комплексом заходів, які необхідно застосовувати в терапії. Це може бути когнітивно-процесуальний протокол, EMDR-протокол, часом необхідно стабілізувати жінку протоколом ISP, якщо її стан кризовий. Лише після пропрацювання таких кризових станів і надання нагальної психологічної допомоги, можна інтегрувати в роботу техніки майндфулнес для того, аби вчити жінку жити тут і зараз.

Адже тривога народжується саме тоді, коли ми або застряємо в минулому, або весь час тікаємо думками в майбутнє
Психотерапевти проєкту GIDNA почали застосовувати найдієвіший у світі протокол EMDR у роботі з жінками, які постраждали від сексуального насильства

«Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість»

Один з важливих ефектів терапії EMDR — зниження почуття провини та сорому, коли жінка перестає звинувачувати себе в тому, що сталося. 

«Я відчувала сильну провину за те, що сталося, це не давало мені спокою. Здавалось, я втратила частину себе. Поступово зрозуміла, що ця провина — не моя відповідальність, і навчилась приймати себе. Ми працювали над тим, щоб я змогла знову відчути радість від маленьких речей і дозволила собі мріяти про майбутнє», — зізнається одна з учасниць проєкту GIDNA.

Надважливим для жінки, яка пережила сексуальне насильство, є повернення відчуття контролю над власним життям і можливості бачити перспективи. Терапія сприяє зменшенню кількості або зникненню флешбеків і нічних жахіть.

Ще одна учасниця проєкту, постраждала від сексуального насильства окупантів, ділиться: 

— Робота з психотерапевтом стала моїм порятунком у найважчий період життя. Я постійно відчувала тривогу, яка не дозволяла мені нормально спати й жити. Зустрічі допомогли мені навчитися розуміти свої емоції, а не тікати від них. Ми багато працювали над техніками заспокоєння.

Вперше за довгий час після того, що сталося, я нарешті відчула внутрішній спокій

Фотографії в тексті: Shutterstock

20
хв

Як в Україні допомагають жінкам, які зазнали сексуального насильства від окупантів? 

Ярина Матвіїв

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress