Ексклюзив
20
хв

Устя Стефанчук: війна для мене стала відкриттям України, українців, себе

«У перші години повномасштабного вторгнення, живучи в Канаді, я вирішила приїхати в Україну. Зараз, коли пригадую цей день ― відчуваю мурашки по всьому тілу. Добре пам’ятаю момент, коли був ранок в Україні і звичайний канадський родинний вечір в мене. Я повернулася з прогулянки з псом і відкрила фейсбук, де прочитала, що мої друзі пишуть про вибухи»

Оксана Щирба

Устя Стефанчук. Фото: з приватного архіву

No items found.

Устина Стефанчук родом зі Львова. Свого часу мала там хорошу роботу, друзів і взагалі не планувала ніколи емігрувати. Але життя внесло свої корективи і Устя виїхала жити до Канади. Втім, там не забула про українське коріння і почала активно займатися українськими проєктами. Жінка відшукала в Канаді понад сотню покинутих церков, зібрала велику колекцію вишиванок і взагалі не уявляє життя без антикваріату. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Устина уже в перші години вирішила поїхати в Україну і волонтерити. В інтерв’ю Sestry блогерка, колекціонерка та волонтерка Устя Стефанчук розповіла про любов до України, театральну родину, відчуття провини перед матір’ю, кохання та щастя. Далі ―  пряма мова. 

Кохання та еміграція

«Для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні.»

Залишити рідний Львів мене змусила романтична історія. Це був другий день мого перебування в Канаді. Мене запросили на дослідницьку стипендію в Університет Альберти. В контексті моєї дисертації там знаходилися архіви, з якими я мала  працювати. Я мешкала в одного старшого професора, який насилу повів мене на концерт класичної музики. Я дуже не хотіла йти, бо ледве трималася на ногах від втоми.

Там я познайомилася з чоловіком, який сидів поряд зі мною. Він протягом всього концерту щось розповідав мені на вухо

Я нічого не зрозуміла з того, що він тоді говорив. Але він сам так сміявся від  власної оповіді, що я подумала, що це дуже веселий чувак. З тих пір ми уже десять років разом. Тобто, на якомусь етапі для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні. І, на жаль, іншого варіанту вирішити цю ситуацію не було. Тому я опинилася в Канаді.

Спочатку я приїжджала нечасто. Так як я очікувала на дозвіл на проживання в Канаді,  перші два роки не мала права не виїзд. Тому щоб забрати моїх домашніх улюбленців, мій чоловік був змушений поїхати в Україну і привезти спершу одного пса, потім ― другого. Загалом у мене три пса.

Мандри зі Сливкою в Канадських Скелястих горах, останнє безтурботне літо (серпень 2021 року). Фото: з приватного архіву

Одного собаку ми забрали з індіанської резервації. Один пес моєї мами і один пес, якого я привезла з фронту.

Любов до собак у мене з дитинства. У мене завжди були домашні улюбленці

З огляду на те, що я працюю з дому, то більше собаками займаюся я, ніж чоловік. Коли ж перебуваю в Україні, він мусить в обідню перерву, яка триває сорок п'ять хвилин, приїжджати щодня  на велосипеді додому, щоб швиденько нагодувати собак, випустити погуляти. Тому за це треба належне віддати чоловікові.  

Взагалі наші стосунки з чоловіком збудовані на прийнятті. Для нас це дуже важливо, тому що ми обоє з дуже різним емоційним, інтелектуальним багажем. Ми дуже вперті і впевнені у своїй правоті. А двом впертим людям доволі складно. Треба комусь  йти на компроміс. Важливо, аби було прийняття інакшості ― в мисленні, світогляді, одязі. Важливо вміти знайти слова, щоб обговорити те, що турбує, і дійти до розуміння, чому так, а не інакше. І  мене дуже тішить, що це все у нас є.  

Україна та смуток

«Я дуже сумую за Україною і досі почуваюся самотньою.»

Мені досі закидають, що, перебуваючи в Канаді, я не можу порушувати жодних українських питань. На якомусь етапі мене це засмучувало, тригерило. Але зараз це мене радше смішить. Я не прийняла канадське громадянство. Звісно, я могла піти шляхом, яким йдуть сотні українців ― мати два паспорти і користуватися ними залежно від потреби. Але я вирішила мати лише одне українське громадянство. Не знаю, може, я не занадто кмітлива?.. Але я точно знаю, що  це не мій варіант.

Попри те, що біля мене поруч кохана людина, я дуже сумую за Україною і, чесно кажучи, досі почуваюся самотньою в тому плані, що я ніколи не буду належати до цієї діаспори. Я не знаю, чому так. Мабуть, це десь недостатнє бажання з мого боку, а також недостатньо точок перетину.

Але з іншого боку, завжди будуть ті люди, які в Україні дивитимуться на мене як на цьоцю з Канади. Щодо самотності, то це мій перманентний метафізичний стан. 

Устя з плодами свого городу в строю з Рахівського району Закарпаття (XIX ст.). Фото: з приватного архіву

І мені завжди не вистачає мого улюбленого місця у Львові ― дому мого дитинства. З часу війни я, напевно, трішки інакше почала дивитись на це, тому що маю можливість повернутися в дім, який є, в якому виростала, бути оточеною речами, які  знаю десятки років і які належали моїй родині. Це величезне щастя. Я намагаюся всіма можливими способами насолодитися цим.

Мої українські проєкти почалися з дослідження церков. Це перше, що мене просто захопило. Відверто кажучи, я ніколи нічого не знала про історію еміграції в Канаді. Тому відкриття української Канади для мене стало справжнім розривом мозку в позитивному сенсі. Цим я зайняла весь свій вільний час. Я досліджувала, фотографувала ті церкви, більшість з них вже не існуючі на сьогодні. Я шукала про них історії місця та людей, які заснували храми. 

Гени і театр

«Пізнання життя в мене відбулося через театр.»

Зацікавлення всім українським мені передалося генетично. З обох боків ― і по батьковій, і по материній лінії всі були австрійці, поляки, євреї, і при цьому завжди були затяті українці. Атмосферу та культуру, в якій мене виховували з найменшого віку, я добре пам’ятаю. Я завжди перебувала в так званій патріотичній бульбашці. Взагалі я з акторської родини.

Мій батько ― актор, бабуся ― акторка, а дідусь ― театральний художник. Моя інша бабуся ― мистецтвознавиця і театрознавиця

Тому я виростала між двома театрами ― Театром Заньковецької у Львові і Оперним театром, де, з одного боку, працювали тато і бабуся, а з іншого боку ― інша бабця. Я знала там всі ходи, якими я  могла ходити без жодного дозволу чи запрошення, заходити в будь-яку гримерку акторів і ховатися там в шафах.

Пізнання життя в мене відбулося, без сумніву, через театр. Десь в підлітковому віці я думала про акторську професію, але тільки, щоб щось комусь довести і показати. Я навіть мала співбесіду з тодішнім завкафедри театрознавства паном Богданом Козаком. Це закінчилося нічим. Він мені сказав, що якщо я хочу гострих відчуттів, то краще вийти заміж за актора, ніж поступати на акторський. В родині швидше не хотіли, аби  я пов’язала своє життя з театром. До речі, не знаю чому. Адже досвід в моїй родині радше позитивний, за винятком, мабуть, однієї бабці, яка працювала в Театрі Заньковецької. З усієї трупи вона була єдина україномовна. 99 відсотків театральної трупи  ― вихідці зі Східної України і з окремих частин Росії. Мою бабусю трактували як бандерівку,  зрадницю, націоналістку. І оце цькування насправді дуже сильно її травмувало. Виховуючи мене, вона дуже часто про це говорила. Тому вона не хотіла, аби  я була акторкою. 

Мама

«Я керувалася образою, а не любов'ю. Це те, за що мені соромно».

Я пережила хворобу і втрату молодої мами. 

Моїй мамі було сорок дев'ять років, а я на вісімнадцять років молодша. Це був складний момент в моєму житті. Чесно кажучи, я думала, що  не переживу цього ніколи. Взагалі я не впевнена, що гідно повелася в цій ситуації. Я була дуже нетерпляча. Я перебувала на навчанні за кордоном, і моя мама приховувала від мене факт хвороби. У неї був рак легенів, який пізніше перейшов на весь організм.

Коли я приїхала на канікули  додому, то одного дня застала маму за тим, що вона нарізала кавун і впала головою в той кавун

Тобто, її рівень гемоглобіну був настільки низький, що вона не могла тримати голову. Відтоді їй ставало з кожним днем дедалі гірше. Тоді я ображалася на маму,  що вона знову на мене навішала всі свої проблеми і просто поставила мене перед фактом, коли раніше можна було лікуватися, можна було щось з цим робити, а вона все запустила. Я керувалася образою, а не любов'ю, замість того, щоб зробити останні дні, тижні чи місяці життя людини не такими нестерпними. Це те, за що мені соромно.

Загалом у мене не були близькі стосунки з мамою. Можливо,  через те, що в нас була невелика різниця у віці і на етапі, коли я була малою і мені  була потрібна мама, в мене була подруга. Я не можу сказати, що в нас були негативні стосунки, швидше приятельські. Але я хотіла мами. 

Колекція вишиванок

«Я дуже люблю щось колекційне, антикварне.»

Колекція вишиванок, напевно, почалася з частини колекції мого діда, який був театральним художником і в 50-ті роки їздив на пленери на Гуцульщину і збирав з хат людей речі, які  викидали. А це часто були текстильні речі ― рушники, запаски, пояси. Досі я маю кілька поясів та сорочок з тієї колекції. Коли батьки розлучилися, частина мого спадку разом з татом перейшла в його нову родину. Задовго після смерті тата я ці речі продовжувала забирати в цих людей. І в одній з тих пачок, які я забрала (а зберігалися вони в підвалі, де все цвіло), я знайшла дідові ескізи. Усі вони були підгнилі і вицвілі. Коли я про це розповідаю, мені фізично дуже боляче. Саме це стало певним поштовхом до мого зацікавлення вишиванками. Зараз в моїй колекції нараховується кілька сотень вишиванок. 

Я взагалі дуже люблю щось колекційне, антикварне.

Ескіз костюму гуцула авторства діда Юрка Стефанчука і частина речей, привезених ним з пленерів. Фото: з приватного архіву

Мабуть, найціннішою для мене в домі є козацька порохівниця початку XVIII століття. з кольоровим різьбленням, квітковим орнаментом та зображенням оленів. Вона неймовірна. Інша річ, яка останнім часом становить дуже великий інтерес ―  це роботи взагалі не знаного в Україні скульптора і майстра Петра Терещука. На європейських аукціонах його роботи оцінюють в сотні, тисячі євро, а в Україні він взагалі невідомий. Це чоловік, який походив з дуже маленького тернопільського села і спочатку був підмайстром у віденського майстра, різьбяра чи скульптора в металі. Він працював в різьбі слонової кістки і його роботи ― це перша чверть ХХ століття.

Мені подобається, що він українець. Мені подобається, що це його українське «Петро Терещук» написане на кожній  скульптурі 

Зараз я перебуваю на такому етапі життя, що, по великому рахунку, все, чого мені хочеться, я можу дістати. Мені б хотілося ще поповнити свою колекцію роботами української малярки Олени Кульчицької, яку я дуже люблю. 

Професія

«Я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.»

Приїхавши до Канади, я закінчила дисертацію, а тоді опинилася на своєрідному роздоріжжі. Постало запитання: чи хочу я далі займатись тим, чим займаюсь? А це класична філософія. Чи я хочу займатися чимось іншим? Але чим тоді? Зазвичай таке питання людина ставить собі в шістнадцять-двадцять років. Для мене це питання постало в тридцять років. І це мене бентежило і додавало додаткового пресу, тому що мені здавалося,  що треба дуже швидко вирішити, що я хочу робити далі. Перші роки в Канаді дали сильну тривогу.

Мені було дуже важливо почати хоч щось робити ― хоча б тому, аби не виглядати ще однією українкою, яка вийшла заміж за канадця і сидить у нього на шиї

Тому що цей стереотип існує, існував і є досі. Взагалі мій темперамент і тип характеру передбачають постійну зайнятість, тобто, я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.

Для мене це був досить важкий період емоційно та психічно. Від початку війни я почала займатися волонтерською діяльністю, дуже багато співпрацювати з військовими. Ще до того я почала брати окремі курси з психотерапії, зокрема з терапії травми, читати про ПТСР та інші розлади, пов'язані з травматичним досвідом, зокрема воєнним. З тих пір я працюю над завершенням освіти в цьому напрямку. Працюю паралельно з клієнтами, у тому числі з  дружинами військових, вдовами військових, що дуже сумно і складно. 

Сорочки зі Львівщини, околиці Дашави. Фото: з приватного архіву

Війна

«Я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну.» 

У перші години повномасштабного вторгнення, живучи в Канаді, я вирішила приїхати в Україну. Чоловік не відмовляв мене. Зараз, коли пригадую цей день ― відчуваю мурашки по всьому тілу. Добре пам’ятаю момент, коли був ранок в Україні і звичайний канадський родинний вечір в мене. Я повернулася з прогулянки з псом і відкрила фейсбук, де прочитала, що мої друзі пишуть про вибухи. Перші кілька годин я сиділа в кухні на підлозі в дуже поганому стані. Я наче була відсутня тут і зараз, провалилася в яму. Я мовчки сиділа і споглядала в одну точку. На той момент я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну. 

Волонтерство

«Від початку війни я чітко визначила, що буду займатися виключно військовими потребами.»

Волонтерський рух в Україні, на жаль, пішов на спад. Але, мабуть, процеси, які відбуваються, пов'язані з динамікою самої війни. Мені здається, що вони складні, можуть змушувати бити на сполох, але вони природні. Насправді ніхто не може безперестанку, без жодної перерви, пахати. Тому цей спад  цілком нормальний. З іншого боку, мене турбує радше інше ― що з'являється певна легковажність і що волонтерство перестає бути пріоритетом та першочерговою потребою. Тобто, усвідомлення цього в суспільстві дуже сильно змінилося, і про це може свідчити низка жартів про волонтерок. Мене  дуже обурюють  спекуляції на цю тему. 

Устя Стефанчук. Фото: з приватного архіву

Від початку війни я чітко для себе визначила, що буду займатися виключно військовими потребами. Не дітьми, не гуманітарними питаннями, не цивільним забезпеченням. Бо, по-перше, розпорошуватися ― це не конструктивно. По-друге, це те, що на той момент мені здавалося найбільш високою метою. Відповідно, я зверталася до багатьох українських організацій і до організацій за кордоном. І відмова була продиктована радше страхом заявити свою однозначну позицію щодо підтримки мілітарної структури, війни як явища в такий спосіб. Я, чесно кажучи, не дуже багато цим і заморочувалась. Мені дали кілька відмов. Я вирішила, що сама знайду спосіб ― і знайшла.

Насправді війна ―  це таке своєрідне оголення правди про нас, українців

До мене, наприклад, у Львів приїхали люди спершу з Київщини, пізніше ― з Луганщини. Вони мешкали у моїй квартирі. Раніше я не зустрічала людей з Луганщини. Можливість спілкуватися з людиною з цілком іншої частини України стало для мене справжнім  відкриттям. Мене вразило те, що вона україномовна, і як  мислить та як усвідомлює цю війну, ситуацію в країні, історію України. Особисто для мене війна дала можливість побачити ті частини України, в яких я ніколи не була, до яких не мала дотичність поза своїм маленьким львівським панством. Війна для мене  стала відкриттям України, українців, себе.

Канада і війна в Україні

«Зараз все більше людей зізнаються, що не підтримують Україну.»

Канада дуже різна ― від східної частини до моєї, західної. Це дві різні Канади, різний контингент людей, навіть інший контингент українців. На жаль, в Канаді працює російська пропаганда на всіх рівнях. Я все частіше бачу, що тут з'являються певні «наїзди» на Україну.  Підтримка України на початку була загально гуманістичною позицією та підтримкою всього доброго, позитивного, свободи, засудженням війни та агресії. Так, на сьогоднішньому етапі виглядає вже дуже політизовано і багато людей стараються уникати цієї позиції. Тобто, я не буду підтримувати політичне, я не буду підтримувати Україну, бо це політична позиція.

Довкола дуже багато бруду, намулу, маніпулятивних стратегій. Зараз все більше людей, не соромлячись, зізнаються, що не підтримують Україну. Тобто, якщо на початку це було дико (якщо не підтримуєш Україну,  то ти не підтримуєш демократію та права людей, не підтримуєш свободу), то зараз це вважається прийнятним. Ви маєте право на свою позицію, бо це така неоднозначна ситуація. Також в Канаді дуже змінилася медійна присутність української тематики. Зараз її немає і у великої частини людей, зокрема з мого оточення канадців, у тому числі українського походження, складається уявлення, що війни немає, бо все тихо, все нормально, значить там досягли якогось результату.

Немає ніякої інформації. Ніхто ніде не пише, що гинуть люди, далі відбуваються обстріли

Принаймні таке в мене склалося  враження від того, що я спостерігаю довкола себе.

На превеликий жаль, відбувається  все більше актів агресії щодо українців. Можливо, на початку повномасштабного вторгнення я не відстежувала за цим через брак часу, але зараз все частіше чую від друзів та знайомих про такі випадки. Можна постраждати навіть за наліпку тризуба на автівці.  

Устя Стефанчук. Фото: з приватного архіву

Традиції

«Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали.»

Дуже важливо не забувати про рідні традиції. У Канаді мені не довелося  впроваджувати жодних традицій, тому що родина мого чоловіка із західної України, а саме з Тернопільщини. Тому в нас всі ті самі святкові традиції, що для мене було неочікувано виявити. Навіть якби я хотіла щось нове  впровадити, то це було би доволі складно, тому що немає чогось особливого. Немає особливої потреби, оскільки для мого чоловіка, наприклад, різдвяні чи великодні традиції дуже чітко регламентовані відповідно до його галицького походження. Це при тому, що я взагалі не релігійна людина. Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали. Культурний момент в усьому цьому значно більше значить, ніж через віру чи духовність. У нас з чоловіком насправді все дуже гармонійно в цьому сенсі. 

У мене завжди в родині була традиція йти перед Різдвом на «Різдвяну ораторію» Баха. Ми це робили багато років поспіль

Траплялися роки, коли у Львові не було цієї ораторії, і  ми з бабцею спеціально їхали в Одесу. Це така гарна сімейна традиція. Наша з чоловіком традиція дня ― коли випадає спільний вихідний, ми йдемо снідати в якийсь ресторан, бо сніданок ― це дуже особливий, інтимний, родинний час. Або ми снідаємо в нас на ґанку з ароматною кавою і обговорюємо сусідів. Мій ідеальний сніданок ― це твердий сир, два яйця, трохи салату, помідор. Зараз це може бути ще авокадо, тарілка вівсяної каші. І багато, багато кави. У моєї бабці ще була цигарка, у мене ― ні. 

Стрій зі Старих Кутів на Косівщині, артефакти кінця XIX-початку ХХ ст.). Фото: з приватного архіву

Про щастя, батька і патріотизм

«Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе.»

Щасливою мене робить гармонія з собою. Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе. Я є для себе найкращою подругою, хоча жіночої дружби ніхто не скасовував. Я радію від того, що світ у сприйнятті інакшості, у тому числі український світ, змінюється. Взагалі я щаслива від того, що просто живу.  Це вже величезна розкіш.

Я ні про що не шкодую в житті. За винятком однієї речі. Коли мені було тринадцять років, мій батько, емігруючи в Америку, запрошував мене поїхати з ним. Він говорив: «Давай, мала, ми з тобою найкращі друзі. Ми з тобою дамо собі раду». А для мене на тому етапі було дуже важливо знаходитися в Україні. Це була, як на чотирнадцять років, дуже усвідомлена патріотична позиція. Я була впевнена, що те, що він їде, це неправильно, тому що він багато може зробити тут, в рідній країні. Я на нього дуже сильно образилась за те, що він мене залишає. 

Я виховувалася в патріотичному дусі, в любові до України, тому таку еміграцію я трактувала як зраду

З тих пір з батьком я фактично не спілкувалася. Ми час від часу контактували. Він запитував, що я читаю, щось про мистецтво, якісь дурниці. А потім я була в Америці на пластовому таборі,  мій тато дізнався про це і хотів зустрітися. А я сказала, що не маю з ним про що говорити. Так я вже більше ніколи його не бачила. Тому що кілька років по тому він помер. І, мабуть, я би сьогодні хотіла з ним зустрітись і поговорити. 

No items found.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Пенькова, Легенди Києва, волонтерство, драматургія, Донецьк, війна, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра

Українська драматургиня і сценаристка Катерина Пенькова народилась у Донецьку. Закінчила Київську державну академію естрадного та циркового мистецтв за спеціальністю «Актриса розмовного жанру». Співкураторка фестивалю «Драматургії любові і бобра» та співзасновниця «Театру Драматургів». Лауреатка І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2012). Одна з переможниць драматургічного конкурсу Українського інституту в межах програми «Transmission.ua: drama on the move. Germany» з текстом «Свинина» — трагікомедією про життя українських заробітчан в Польщі (2020). Переможниця конкурсу «Драма.ua» із текстом «Марафон «російська рулетка»» (2023).

Її п’єса «Назву не пам’ятаю» увійшла до англомовної збірки “Ukrainian New Drama After the Euromaidan Revolution”. В жовтні 2023 року в межах Міжнародного проєкту «Історія пише себе сама» в Gorki Theater у Берліні  відбулось читання трагікомедії «Варвари цибулевої масті», де головною персонажкою є польська волонтерка, яка приймає у себе українську біженку.

Серед постановок у Польщі, «Бука» (2023) в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова) та «Казки у валізах» (2022) в Komuna Warszawa (режисер — Беньямін Коц). Обидві п'єси написані у співавторстві із драматургинею Лєною Лягушонковою. Це далеко не весь перелік творчих досягнень Катерини Пенькової, яка, окрім драматургії, ще успішно співтворить мережу хостелів у Польщі. Без сумнівів ця тема знайде також своє відображення в текстах авторки. Розмовляємо для Sestry про це вдале поєднання креативності та прагматизму, війну, пошуки себе, материнство.   

На прем’єрі «Легенд Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач

Для мене Ти дивовижна жінка, бо творчі люди часто вважають, що вони не до бізнесу, хоча при тому нарікають на низькі заробітки в мистецьких сферах. Здається, що можна відчувати більше свободи в творчості, якщо є альтернативне джерело прибутків, і Ти якраз знайшла рецепт гармонійного поєднання. 

Я теж так це бачу. В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу. Я вважаю, що її можна систематизувати і себе дисциплінувати. Свою першу п’єсу я написала в 2011 році й була це віршована казка, за яку в 2012-му я отримала першу премію «Коронації слова» в категорії «п'єси для дітей». Це було щось зовсім інше від того, що я пишу зараз, але цей досвід мені теж здається цікавим. 

Я виховувалася в російськомовній родині й моя мама була в шоці, оскільки це було українською мовою у віршованій формі: «Як ти це змогла?» 

А мені було важливо попрацювати з цим. Я завжди писала вірші, маленькі новели, захотілося якоїсь більшої форми.

Я, як і всі, мабуть, себе шукала. Я ж закінчила балетну школу в Донецьку. І, коли ще навчалася, то брала активну участь в шкільній самодіяльності. Писала сценарії вечорів, ставила їх, грала в них, і мені казали: «Ну, балет, Катю, це не твоє. Тобі в актриси треба, ти так гарно граєш». Я поступила в естрадно-циркову академію і, мабуть, була би непоганою акторкою, але не склалося. 

В 2014 році для мене і моєї родини було абсолютно зрозумілим, що війна не закінчиться на Сході, що вона піде далі

Ми розуміли, що треба думати ширше. Я почала будувати бізнес, спочатку в Києві, потім у Варшаві. Хотілося якоїсь безпеки для своєї родини, бо мені не було за що утримувати маму і бабусю. Ми були у страшних мінусах. Ну ось власне, мене дуже сильно страх вів в бізнесі, я не знаю кого як. Страх, що треба забігти якомога далі, поки є ця енергія: бігти, бігти... У мене (у моєї родини) в Донецьку залишилася трикімнатна квартира, будинок бабусі. Ти просто усвідомлюєш, що цієї нерухомості вже нема, забуваєш і думаєш про те, що тепер треба робити щось нове. 

Катерина Пенькова. Фото: Станіслава Овчиннікова

Ми з чоловіком відкрили 2 хостели у Києві, потім 10 у Варшаві, і до пандемії досить швидко піднялись. А тоді гримнула пандемія. Ми були змушені закрити половину з них, бо не тягнули оренду. Не було людей, не було кого селити. Але Польша допомагала підприємцям, і нам дали тоді якийсь кредит на відновлення. Це було близько ста тисяч злотих, завдяки чому ми змогли відновитися приблизно за рік. Ось тоді ми вже почали ставати на ноги, відкривати нові хостели, рухатись далі.

Драматургія та сором жити своє життя

Я почала знову писати в 2019 році, коли в мене з'явився час. На той момент ми вже відкрили декілька хостелів у Варшаві, вони почали працювати, ми працевлаштували адміністраторів і в мене з'явився час, який я змогла приділити тому, що мені подобається, знайти якусь віддушину в творчості. Зараз часу знову обмаль і ми на такому етапі, коли я дуже багато роблю. Але я думаю, що я вибудую зараз якусь схему, де будуть працювати уже наші старші по команді.

У 2022 році я відчувала, що не можу займати місце тих митців, які приїжджають з України. В творчому плані цей рік був для мене абсолютно порожнім. Взагалі перші пів року я була повністю зайнята прийманням біженців і практично жила в шелтері, оскільки це було цілодобово.

Ми переробили свій основний хостел на площі Домбровського, 3 у Варшаві на пункт прийому і цей потік жінок був безкінечним

Перший місяць ми робили це за свої гроші. Згодом сердечна подруга, режисерка Олена Апчел знайшла спонсора, а потім Польща запровадила програму «40+», завдяки якій ми могли продовжувати.

Знаю зі свого досвіду і чула теж від подруг-драматургинь, що коли ти пишеш якусь свою достатньо автобіографічну історію, то потім хочеться перемкнутися і написати щось дуже жанрове, що не потребує як би твоєї крові. Тоді ти робиш величезний розворот, шукаєш матеріали по темі, створюєш цих персонажів. Згодом знову хочеться щось своє викласти, що набралось. «Назву не пам’ятаю», «Готель «Великобританія»» і «Бути майстром» ці три тексти такі досить автобіографічні. Хоча «Великобританія» вже більш містерійний. Там є декілька шарів і вся ця історія йде глибоко у віки. 

Сцена з вистави «Легенди Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач

Крайня прем’єра «Легенди Києва» для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (режисерка — Наталія Сиваненко) з тих п’єс, для написання яких потрібно було попрацювати з масивом інформації, адже там багато історичних сюжетних ліній та хотілось знайти якісь цікаві маловідомі факти. Я прожила на Лівобережній 15 років і щодня ходила повз цей театр. Злукавлю, якщо скажу, що не мріяла одного дня побачити на цих вертикальних афішах, які видно і з метро, і з Броварського проспекту, своє ім'я.

 В липні планується прем’єра у Берліні із режисером Андреасом Мерцем. Це був його запит. Але проєкт дуже сильно став і моїм. Андреас у 2010 році був у Донецьку, робив там вуличний театр. І захотів зробити зараз проєкт про людей, які брали в ньому участь. А ми ж усі розуміємо, що це люди із історією двох разів вимушеного переміщення.

Я просто не могла пройти повз цю тему, оскільки це моє рідне місто. Ми взяли близько 15 інтерв’ю. Я сама плакала, беручи їх

Було дуже багато чуттєвих моментів, ностальгії. Хтось в інтерв’ю називає парк, а я там провела дитинство. А ми там із братом катались на каруселях, а ми там гуляли по алеї казок і були на дитячій залізниці. Андреас каже: «Ми візьмемо інтерв’ю у жінки, яка зараз живе у Львові і веде театральну групу для дітей». Я починаю брати інтерв’ю і розумію, що це Ольга Чистоклетова. І я вже нічого не можу брати і починаю просто ревіти, бо вона і її чоловік створили перший незалежний театр у Донецьку і, швидше за все, один із перших незалежних театрів в Україні ще у 1989 році — «Жуки». І я була там зі своїм класом. І вони справили на мене настільки сильне враження, що я знала — я хочу робити щось подібне. Це те, з чого і я складаюсь.

Потім я намагалась зібрати ці інтерв’ю в певну структуру. І повстав текст. Він вийшов непростий. Ми створюємо німцям проєкцію східно-німецької народної республіки і референдум, де існує вибір, але без вибору.

Дуже цікаво, як це сприйме німецький глядач, оскільки нам не хотілось зупинятись на тому, що на сцену виходять нещасні українки і розповідають про своє важке життя

Хотілось піти далі, дати відчуття відповідальності. Не знаю на скільки це вдалось. Зараз ідуть репетиції. 

Є попит, я бачу, що зараз я вже на тому етапі, коли театри, які хочуть зі мною працювати, замовляють тексти. Мене часто запитують як це мати велику фірму, коли у тебе є команда, персонал. Я й пишаюсь тим, що я зробила. Відчуваю радість від того, що я роблю кожного дня, але так само майже сором від того, що багато моїх друзів на передовій, а я ні, та наче виправдовую себе тим, що в мене двоє дітей, двоє непрацездатних батьків і свекруха. Ось такі думки часто накривають.

Сцена з вистави «Бука» в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова). Фото: Przemyslaw Jendroska / пресматеріали

В мене прекрасні стосунки з обидвома дітьми, але дуже мало для них часу

Особливо, коли пишу. Це єдина моя проблема. Синові вже сімнадцять. Він спочатку не хотів бути у Польщі й мені дуже його бракувало. Цього року закінчує школу за українською системою в Освітньому центрі «Материнка» імені Дмитра Павличка у Варшаві. Йому вже більше хочеться свободи, жити своє життя. Щоразу відповідає: «Мамо, я тебе люблю!», коли я хвилююсь про плани на майбутнє.

Донька третьокласниця відразу пішла в польську школу і говорить польською практично без акценту.

Часто в ній пізнаю себе. Я була досить зухвалою. В дитинстві мені здавалось, що я все можу, всі люблять і все у мене є

Я дуже багато встигала: окрім загальноосвітньої, я ходила в балетну школу, театральний та літературний гуртки. Вставала о п'ятій ранку, робила уроки, на сьому тридцять йшла до школи, потім були позакласні заняття, на шосту годину вечора балетна школа. Сім років підряд я спала по п’ять годин. Мені це подобалось.

Мої батьки з того часу, коли обіймати дітей вважалось збоченням. З восьми років я торгувала влітку на ринку поруч з мамою, яка там працювала. Це ж були 90-ті роки, тотальна бідність. Не можу сказати, що мене безмежно любили, але й дуже не ображали. Побити могли, це тоді було нормою. Я сама знаходила себе. Мене перло, що комусь подобається те, що я роблю, що я можу організувати такий шкільний вечір, де сміються усі вчителі та учні.

Мою малу ніхто не примушує щось робити. Я часто її обіймаю і цілую

Вона фонтан ідей і дуже сильна особистість. Три роки ходила теж у балетну школу. Набридло. Тепер пішли на контемп. Це її вибір. Буває їжджу в справах по місту, а вона мені пише: «Мамо, коли ти вже будеш вдома і обіймеш мене?» і я така: «Ну все, треба їхати додому обіймати дитину».

20
хв

Катерина Пенькова: В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу

Анастасія Канарська

Дівчата й навіть юнаки охоче брали участь у майстеркласах з виготовлення купальських вінків, народних іграх і забавах, танцювали, співали купальських обрядових пісень, частувались ковбасками на грилі.

Дівчата робили і прикрашали опудало Марени (зимове божество), а хлопці — Коструба (або Купайла), після чого жінки мали викрасти чоловіче дерево-опудало і втопити його, а хлопці — вкрасти Марену і спалити її на вогнищі.

Фото: Zina Pastukhova

Найголовніший атрибут свята — вогнище, через яке стрибали поодинці й парами. Ніхто, на щастя, не обгорів, але був випадок, коли хлопець стрибав з наплічником і приземлився в багаття. Добре, що спина була захищена. Були ті, хто збивав коліна під час приземлення, але загалом атмосфера панувала — вогонь!  

«У Варшаві ми підтримуємо українську культуру. Наші діти, які народжуються тут, живуть уже в зовсім іншому середовищі, — розповідає організаторка заходу, волонтерка «Євромайдан-Варшава» Вікторія Погребняк. — Люди, які виїжджають з України, залишаються без внутрішньої опори, без цінностей, які нам прививали на рідній землі з молоком матері, з українською піснею. Ми діаспора, але передусім — українська. Тому хочемо, щоб наші унікальні традиції не забувались. Але ще ми робимо це, щоб Україна теж не втрачала з нами зв’язок».

Вікторія Погребняк

«Ми організовуємо таку подію вперше. У Польщі традиції святкування Івана Купала відрізняються від наших, у них це називається Noc Świętojańska. Ми бачили тут, у Варшаві, що місцеві теж плетуть вінок, але один великий і всі разом. Ми ж хотіли зробити це саме в наших традиціях — як звикли бачити в Україні», — додає Вікторія і зізнається, що організатори не очікували такого ажіотажу й великої кількості охочих взяти участь у святі. Тож ймовірно, наступного року Купала масово відсвяткують знов.

«Я живу тут давно, з початком повномасштабної війни забрала до себе з України доньку, — ділиться враженнями учасниця заходу Людмила. — Я народилась в 70-х роках у Миколаєві: тоді це місто було геть російськомовне, аж неприємно було. Зараз усе змінилось. Дуже пишаюсь тим, як жителі Миколаєва чинили опір ворогові. Як вигнали їх з Баштанки, де я працювала [місто на Миколаївщині, де у березні 2022 року мешканці об'єднались проти окупантів і розбили колону російської техніки з понад 300 бойових машин — Ред.]. Якби не Баштанка — не було б України. Я там працювала, знаю тих хлопців, які героїчно обороняли місто. Сьогодні це свято, ці традиції, річка нагадують мені Батьківщину, я почуваюся зараз як вдома».

Свято Купала — одне з найстаріших слов'янських свят сонцестояння. Його кульмінація — очищення за допомогою вогню, тобто стрибки через багаття.

Після переходу на новоюліанський календар у 2024 році Україна вперше за багато років нарешті святкує Купала під час літнього сонцестояння: коли день найдовший, а ніч — найкоротша. Раніше свято відзначали з 6 на 7 липня, цьогоріч — з 23 на 24 червня. Цього року Івана Купала ще й збігається зі святом Трійці.

Організатори заходу зазначають, що на інших акціях Євромайдан-Варшава до них неодноразово приєднувались поляки. Сподіваються, що українські купальські традиції також їм сподобаються.

Кошти, виручені на благодійному ярмарку та під час майстеркласів, підуть на дрони для ЗСУ.

20
хв

Івана Купала у Варшаві: українці запалили на березі Вісли. Фоторепортаж

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Пенькова: В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу

Ексклюзив
20
хв

Івана Купала у Варшаві: українці запалили на березі Вісли. Фоторепортаж

Ексклюзив
Портрети сестринства
20
хв

Коли небо впало на землю

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress