Устина Стефанчук родом зі Львова. Свого часу мала там хорошу роботу, друзів і взагалі не планувала ніколи емігрувати. Але життя внесло свої корективи і Устя виїхала жити до Канади. Втім, там не забула про українське коріння і почала активно займатися українськими проєктами. Жінка відшукала в Канаді понад сотню покинутих церков, зібрала велику колекцію вишиванок і взагалі не уявляє життя без антикваріату. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Устина уже в перші години вирішила поїхати в Україну і волонтерити. В інтерв’ю Sestry блогерка, колекціонерка та волонтерка Устя Стефанчук розповіла про любов до України, театральну родину, відчуття провини перед матір’ю, кохання та щастя. Далі ― пряма мова.
Кохання та еміграція
«Для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні.»
Залишити рідний Львів мене змусила романтична історія. Це був другий день мого перебування в Канаді. Мене запросили на дослідницьку стипендію в Університет Альберти. В контексті моєї дисертації там знаходилися архіви, з якими я мала працювати. Я мешкала в одного старшого професора, який насилу повів мене на концерт класичної музики. Я дуже не хотіла йти, бо ледве трималася на ногах від втоми.
Там я познайомилася з чоловіком, який сидів поряд зі мною. Він протягом всього концерту щось розповідав мені на вухо
Я нічого не зрозуміла з того, що він тоді говорив. Але він сам так сміявся від власної оповіді, що я подумала, що це дуже веселий чувак. З тих пір ми уже десять років разом. Тобто, на якомусь етапі для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні. І, на жаль, іншого варіанту вирішити цю ситуацію не було. Тому я опинилася в Канаді.
Спочатку я приїжджала нечасто. Так як я очікувала на дозвіл на проживання в Канаді, перші два роки не мала права не виїзд. Тому щоб забрати моїх домашніх улюбленців, мій чоловік був змушений поїхати в Україну і привезти спершу одного пса, потім ― другого. Загалом у мене три пса.
Одного собаку ми забрали з індіанської резервації. Один пес моєї мами і один пес, якого я привезла з фронту.
Любов до собак у мене з дитинства. У мене завжди були домашні улюбленці
З огляду на те, що я працюю з дому, то більше собаками займаюся я, ніж чоловік. Коли ж перебуваю в Україні, він мусить в обідню перерву, яка триває сорок п'ять хвилин, приїжджати щодня на велосипеді додому, щоб швиденько нагодувати собак, випустити погуляти. Тому за це треба належне віддати чоловікові.
Взагалі наші стосунки з чоловіком збудовані на прийнятті. Для нас це дуже важливо, тому що ми обоє з дуже різним емоційним, інтелектуальним багажем. Ми дуже вперті і впевнені у своїй правоті. А двом впертим людям доволі складно. Треба комусь йти на компроміс. Важливо, аби було прийняття інакшості ― в мисленні, світогляді, одязі. Важливо вміти знайти слова, щоб обговорити те, що турбує, і дійти до розуміння, чому так, а не інакше. І мене дуже тішить, що це все у нас є.
Україна та смуток
«Я дуже сумую за Україною і досі почуваюся самотньою.»
Мені досі закидають, що, перебуваючи в Канаді, я не можу порушувати жодних українських питань. На якомусь етапі мене це засмучувало, тригерило. Але зараз це мене радше смішить. Я не прийняла канадське громадянство. Звісно, я могла піти шляхом, яким йдуть сотні українців ― мати два паспорти і користуватися ними залежно від потреби. Але я вирішила мати лише одне українське громадянство. Не знаю, може, я не занадто кмітлива?.. Але я точно знаю, що це не мій варіант.
Попри те, що біля мене поруч кохана людина, я дуже сумую за Україною і, чесно кажучи, досі почуваюся самотньою в тому плані, що я ніколи не буду належати до цієї діаспори. Я не знаю, чому так. Мабуть, це десь недостатнє бажання з мого боку, а також недостатньо точок перетину.
Але з іншого боку, завжди будуть ті люди, які в Україні дивитимуться на мене як на цьоцю з Канади. Щодо самотності, то це мій перманентний метафізичний стан.
.webp)
І мені завжди не вистачає мого улюбленого місця у Львові ― дому мого дитинства. З часу війни я, напевно, трішки інакше почала дивитись на це, тому що маю можливість повернутися в дім, який є, в якому виростала, бути оточеною речами, які знаю десятки років і які належали моїй родині. Це величезне щастя. Я намагаюся всіма можливими способами насолодитися цим.
Мої українські проєкти почалися з дослідження церков. Це перше, що мене просто захопило. Відверто кажучи, я ніколи нічого не знала про історію еміграції в Канаді. Тому відкриття української Канади для мене стало справжнім розривом мозку в позитивному сенсі. Цим я зайняла весь свій вільний час. Я досліджувала, фотографувала ті церкви, більшість з них вже не існуючі на сьогодні. Я шукала про них історії місця та людей, які заснували храми.
Гени і театр
«Пізнання життя в мене відбулося через театр.»
Зацікавлення всім українським мені передалося генетично. З обох боків ― і по батьковій, і по материній лінії всі були австрійці, поляки, євреї, і при цьому завжди були затяті українці. Атмосферу та культуру, в якій мене виховували з найменшого віку, я добре пам’ятаю. Я завжди перебувала в так званій патріотичній бульбашці. Взагалі я з акторської родини.
Мій батько ― актор, бабуся ― акторка, а дідусь ― театральний художник. Моя інша бабуся ― мистецтвознавиця і театрознавиця
Тому я виростала між двома театрами ― Театром Заньковецької у Львові і Оперним театром, де, з одного боку, працювали тато і бабуся, а з іншого боку ― інша бабця. Я знала там всі ходи, якими я могла ходити без жодного дозволу чи запрошення, заходити в будь-яку гримерку акторів і ховатися там в шафах.
Пізнання життя в мене відбулося, без сумніву, через театр. Десь в підлітковому віці я думала про акторську професію, але тільки, щоб щось комусь довести і показати. Я навіть мала співбесіду з тодішнім завкафедри театрознавства паном Богданом Козаком. Це закінчилося нічим. Він мені сказав, що якщо я хочу гострих відчуттів, то краще вийти заміж за актора, ніж поступати на акторський. В родині швидше не хотіли, аби я пов’язала своє життя з театром. До речі, не знаю чому. Адже досвід в моїй родині радше позитивний, за винятком, мабуть, однієї бабці, яка працювала в Театрі Заньковецької. З усієї трупи вона була єдина україномовна. 99 відсотків театральної трупи ― вихідці зі Східної України і з окремих частин Росії. Мою бабусю трактували як бандерівку, зрадницю, націоналістку. І оце цькування насправді дуже сильно її травмувало. Виховуючи мене, вона дуже часто про це говорила. Тому вона не хотіла, аби я була акторкою.
Мама
«Я керувалася образою, а не любов'ю. Це те, за що мені соромно».
Я пережила хворобу і втрату молодої мами.
Моїй мамі було сорок дев'ять років, а я на вісімнадцять років молодша. Це був складний момент в моєму житті. Чесно кажучи, я думала, що не переживу цього ніколи. Взагалі я не впевнена, що гідно повелася в цій ситуації. Я була дуже нетерпляча. Я перебувала на навчанні за кордоном, і моя мама приховувала від мене факт хвороби. У неї був рак легенів, який пізніше перейшов на весь організм.
Коли я приїхала на канікули додому, то одного дня застала маму за тим, що вона нарізала кавун і впала головою в той кавун
Тобто, її рівень гемоглобіну був настільки низький, що вона не могла тримати голову. Відтоді їй ставало з кожним днем дедалі гірше. Тоді я ображалася на маму, що вона знову на мене навішала всі свої проблеми і просто поставила мене перед фактом, коли раніше можна було лікуватися, можна було щось з цим робити, а вона все запустила. Я керувалася образою, а не любов'ю, замість того, щоб зробити останні дні, тижні чи місяці життя людини не такими нестерпними. Це те, за що мені соромно.
Загалом у мене не були близькі стосунки з мамою. Можливо, через те, що в нас була невелика різниця у віці і на етапі, коли я була малою і мені була потрібна мама, в мене була подруга. Я не можу сказати, що в нас були негативні стосунки, швидше приятельські. Але я хотіла мами.
Колекція вишиванок
«Я дуже люблю щось колекційне, антикварне.»
Колекція вишиванок, напевно, почалася з частини колекції мого діда, який був театральним художником і в 50-ті роки їздив на пленери на Гуцульщину і збирав з хат людей речі, які викидали. А це часто були текстильні речі ― рушники, запаски, пояси. Досі я маю кілька поясів та сорочок з тієї колекції. Коли батьки розлучилися, частина мого спадку разом з татом перейшла в його нову родину. Задовго після смерті тата я ці речі продовжувала забирати в цих людей. І в одній з тих пачок, які я забрала (а зберігалися вони в підвалі, де все цвіло), я знайшла дідові ескізи. Усі вони були підгнилі і вицвілі. Коли я про це розповідаю, мені фізично дуже боляче. Саме це стало певним поштовхом до мого зацікавлення вишиванками. Зараз в моїй колекції нараховується кілька сотень вишиванок.
Я взагалі дуже люблю щось колекційне, антикварне.
.webp)
Мабуть, найціннішою для мене в домі є козацька порохівниця початку XVIII століття. з кольоровим різьбленням, квітковим орнаментом та зображенням оленів. Вона неймовірна. Інша річ, яка останнім часом становить дуже великий інтерес ― це роботи взагалі не знаного в Україні скульптора і майстра Петра Терещука. На європейських аукціонах його роботи оцінюють в сотні, тисячі євро, а в Україні він взагалі невідомий. Це чоловік, який походив з дуже маленького тернопільського села і спочатку був підмайстром у віденського майстра, різьбяра чи скульптора в металі. Він працював в різьбі слонової кістки і його роботи ― це перша чверть ХХ століття.
Мені подобається, що він українець. Мені подобається, що це його українське «Петро Терещук» написане на кожній скульптурі
Зараз я перебуваю на такому етапі життя, що, по великому рахунку, все, чого мені хочеться, я можу дістати. Мені б хотілося ще поповнити свою колекцію роботами української малярки Олени Кульчицької, яку я дуже люблю.
Професія
«Я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.»
Приїхавши до Канади, я закінчила дисертацію, а тоді опинилася на своєрідному роздоріжжі. Постало запитання: чи хочу я далі займатись тим, чим займаюсь? А це класична філософія. Чи я хочу займатися чимось іншим? Але чим тоді? Зазвичай таке питання людина ставить собі в шістнадцять-двадцять років. Для мене це питання постало в тридцять років. І це мене бентежило і додавало додаткового пресу, тому що мені здавалося, що треба дуже швидко вирішити, що я хочу робити далі. Перші роки в Канаді дали сильну тривогу.
Мені було дуже важливо почати хоч щось робити ― хоча б тому, аби не виглядати ще однією українкою, яка вийшла заміж за канадця і сидить у нього на шиї
Тому що цей стереотип існує, існував і є досі. Взагалі мій темперамент і тип характеру передбачають постійну зайнятість, тобто, я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.
Для мене це був досить важкий період емоційно та психічно. Від початку війни я почала займатися волонтерською діяльністю, дуже багато співпрацювати з військовими. Ще до того я почала брати окремі курси з психотерапії, зокрема з терапії травми, читати про ПТСР та інші розлади, пов'язані з травматичним досвідом, зокрема воєнним. З тих пір я працюю над завершенням освіти в цьому напрямку. Працюю паралельно з клієнтами, у тому числі з дружинами військових, вдовами військових, що дуже сумно і складно.
.webp)
Війна
«Я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну.»
У перші години повномасштабного вторгнення, живучи в Канаді, я вирішила приїхати в Україну. Чоловік не відмовляв мене. Зараз, коли пригадую цей день ― відчуваю мурашки по всьому тілу. Добре пам’ятаю момент, коли був ранок в Україні і звичайний канадський родинний вечір в мене. Я повернулася з прогулянки з псом і відкрила фейсбук, де прочитала, що мої друзі пишуть про вибухи. Перші кілька годин я сиділа в кухні на підлозі в дуже поганому стані. Я наче була відсутня тут і зараз, провалилася в яму. Я мовчки сиділа і споглядала в одну точку. На той момент я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну.
Волонтерство
«Від початку війни я чітко визначила, що буду займатися виключно військовими потребами.»
Волонтерський рух в Україні, на жаль, пішов на спад. Але, мабуть, процеси, які відбуваються, пов'язані з динамікою самої війни. Мені здається, що вони складні, можуть змушувати бити на сполох, але вони природні. Насправді ніхто не може безперестанку, без жодної перерви, пахати. Тому цей спад цілком нормальний. З іншого боку, мене турбує радше інше ― що з'являється певна легковажність і що волонтерство перестає бути пріоритетом та першочерговою потребою. Тобто, усвідомлення цього в суспільстві дуже сильно змінилося, і про це може свідчити низка жартів про волонтерок. Мене дуже обурюють спекуляції на цю тему.
Від початку війни я чітко для себе визначила, що буду займатися виключно військовими потребами. Не дітьми, не гуманітарними питаннями, не цивільним забезпеченням. Бо, по-перше, розпорошуватися ― це не конструктивно. По-друге, це те, що на той момент мені здавалося найбільш високою метою. Відповідно, я зверталася до багатьох українських організацій і до організацій за кордоном. І відмова була продиктована радше страхом заявити свою однозначну позицію щодо підтримки мілітарної структури, війни як явища в такий спосіб. Я, чесно кажучи, не дуже багато цим і заморочувалась. Мені дали кілька відмов. Я вирішила, що сама знайду спосіб ― і знайшла.
Насправді війна ― це таке своєрідне оголення правди про нас, українців
До мене, наприклад, у Львів приїхали люди спершу з Київщини, пізніше ― з Луганщини. Вони мешкали у моїй квартирі. Раніше я не зустрічала людей з Луганщини. Можливість спілкуватися з людиною з цілком іншої частини України стало для мене справжнім відкриттям. Мене вразило те, що вона україномовна, і як мислить та як усвідомлює цю війну, ситуацію в країні, історію України. Особисто для мене війна дала можливість побачити ті частини України, в яких я ніколи не була, до яких не мала дотичність поза своїм маленьким львівським панством. Війна для мене стала відкриттям України, українців, себе.
Канада і війна в Україні
«Зараз все більше людей зізнаються, що не підтримують Україну.»
Канада дуже різна ― від східної частини до моєї, західної. Це дві різні Канади, різний контингент людей, навіть інший контингент українців. На жаль, в Канаді працює російська пропаганда на всіх рівнях. Я все частіше бачу, що тут з'являються певні «наїзди» на Україну. Підтримка України на початку була загально гуманістичною позицією та підтримкою всього доброго, позитивного, свободи, засудженням війни та агресії. Так, на сьогоднішньому етапі виглядає вже дуже політизовано і багато людей стараються уникати цієї позиції. Тобто, я не буду підтримувати політичне, я не буду підтримувати Україну, бо це політична позиція.
Довкола дуже багато бруду, намулу, маніпулятивних стратегій. Зараз все більше людей, не соромлячись, зізнаються, що не підтримують Україну. Тобто, якщо на початку це було дико (якщо не підтримуєш Україну, то ти не підтримуєш демократію та права людей, не підтримуєш свободу), то зараз це вважається прийнятним. Ви маєте право на свою позицію, бо це така неоднозначна ситуація. Також в Канаді дуже змінилася медійна присутність української тематики. Зараз її немає і у великої частини людей, зокрема з мого оточення канадців, у тому числі українського походження, складається уявлення, що війни немає, бо все тихо, все нормально, значить там досягли якогось результату.
Немає ніякої інформації. Ніхто ніде не пише, що гинуть люди, далі відбуваються обстріли
Принаймні таке в мене склалося враження від того, що я спостерігаю довкола себе.
На превеликий жаль, відбувається все більше актів агресії щодо українців. Можливо, на початку повномасштабного вторгнення я не відстежувала за цим через брак часу, але зараз все частіше чую від друзів та знайомих про такі випадки. Можна постраждати навіть за наліпку тризуба на автівці.
Традиції
«Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали.»
Дуже важливо не забувати про рідні традиції. У Канаді мені не довелося впроваджувати жодних традицій, тому що родина мого чоловіка із західної України, а саме з Тернопільщини. Тому в нас всі ті самі святкові традиції, що для мене було неочікувано виявити. Навіть якби я хотіла щось нове впровадити, то це було би доволі складно, тому що немає чогось особливого. Немає особливої потреби, оскільки для мого чоловіка, наприклад, різдвяні чи великодні традиції дуже чітко регламентовані відповідно до його галицького походження. Це при тому, що я взагалі не релігійна людина. Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали. Культурний момент в усьому цьому значно більше значить, ніж через віру чи духовність. У нас з чоловіком насправді все дуже гармонійно в цьому сенсі.
У мене завжди в родині була традиція йти перед Різдвом на «Різдвяну ораторію» Баха. Ми це робили багато років поспіль
Траплялися роки, коли у Львові не було цієї ораторії, і ми з бабцею спеціально їхали в Одесу. Це така гарна сімейна традиція. Наша з чоловіком традиція дня ― коли випадає спільний вихідний, ми йдемо снідати в якийсь ресторан, бо сніданок ― це дуже особливий, інтимний, родинний час. Або ми снідаємо в нас на ґанку з ароматною кавою і обговорюємо сусідів. Мій ідеальний сніданок ― це твердий сир, два яйця, трохи салату, помідор. Зараз це може бути ще авокадо, тарілка вівсяної каші. І багато, багато кави. У моєї бабці ще була цигарка, у мене ― ні.
.webp)
Про щастя, батька і патріотизм
«Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе.»
Щасливою мене робить гармонія з собою. Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе. Я є для себе найкращою подругою, хоча жіночої дружби ніхто не скасовував. Я радію від того, що світ у сприйнятті інакшості, у тому числі український світ, змінюється. Взагалі я щаслива від того, що просто живу. Це вже величезна розкіш.
Я ні про що не шкодую в житті. За винятком однієї речі. Коли мені було тринадцять років, мій батько, емігруючи в Америку, запрошував мене поїхати з ним. Він говорив: «Давай, мала, ми з тобою найкращі друзі. Ми з тобою дамо собі раду». А для мене на тому етапі було дуже важливо знаходитися в Україні. Це була, як на чотирнадцять років, дуже усвідомлена патріотична позиція. Я була впевнена, що те, що він їде, це неправильно, тому що він багато може зробити тут, в рідній країні. Я на нього дуже сильно образилась за те, що він мене залишає.
Я виховувалася в патріотичному дусі, в любові до України, тому таку еміграцію я трактувала як зраду
З тих пір з батьком я фактично не спілкувалася. Ми час від часу контактували. Він запитував, що я читаю, щось про мистецтво, якісь дурниці. А потім я була в Америці на пластовому таборі, мій тато дізнався про це і хотів зустрітися. А я сказала, що не маю з ним про що говорити. Так я вже більше ніколи його не бачила. Тому що кілька років по тому він помер. І, мабуть, я би сьогодні хотіла з ним зустрітись і поговорити.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
