Митці та відродження народу

У ніч на 11 травня російський президент несподівано заявив про готовність до прямих переговорів, «у Стамбулі — там, де вони були перервані у 2022 році». Три роки тому Росія фактично вимагала капітуляції України: скорочення української армії, відмову від вступу в НАТО, зняття міжнародних санкцій проти Росії та надання російській мові в Україні офіційного статусу. Відтоді у Кремлі не змінювали свої вимоги, натомість додавали інші пункти. Зокрема, серед умов до тимчасового припинення вогню у Москві називали виведення українських військ з території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, причому навіть з тих районів, які контролює Україна. 

Заява Путіна про відновлення переговорів з Україною з’явилась після спільного заклику  України, Німеччини, Франції, Великої Британії та Польщі до 30-денного перемир’я, яке мало б початися 12 травня. Президент Франції і німецький канцлер під час візиту до Києва 10 травня попередили, що Європейський Союз разом із США запровадять нові санкції проти Росії, якщо вона не піде на припинення вогню без попередніх умов. 

У Москві відповіли, що це питання можна винести на переговори у Стамбулі. На цьому етапі підключився президент США, який публічно закликав українську владу пристати на пропозицію діалогу. Зеленський прийняв цей пас і заявив, що готовий до особистої зустрічі з російським президентом. Трамп також не виключив, що приєднається до переговорів в Туреччині, якщо туди приїде Путін. А втім, зрештою, ані американський, ані російський очільники в Туреччину не поїхали. Трамп при цьому заявив, що в мирних перемовах по Україні не буде зрушень, допоки він особисто не побачиться з Путіним. Чому Путін не поїхав на перемови з Зеленським? Чи є шанс у дипломатичного треку? Як в осяжному майбутньому досягти припинення вогню? Чи посилять ЄС і США санкції проти Москви? 

Дипломатичний трек

Стамбульські переговори — це початок дуже довгого шляху, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон:

— Це повернення до ранніх фаз війни, під час яких переговори велися в той час, коли тривали бойові дії.

Отже, якщо і є позитивний знак, то це те, що відкриті переговори відновилися, хоча рушійна сила — погрози США припинити підтримку — стримує будь-який оптимізм

Судячи із заяв, зроблених Путіним і його оточенням, він не зацікавлений у припиненні війни, якщо тільки це не буде зроблено на його максималістських умовах, наголошує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол.  

Якщо розглядати ситуацію в широкому контексті, то мирний трек вже розпочатий. Це низка попередніх зустрічей в Саудівській Аравії, ініціативи Трампа, повністю перезавантажена комунікація, до речі, і з українського боку також в напрямі пошуків варіантів завершення російської війни. Так вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

 — Ідея продовжити перемови у Стамбулі належить росіянам. Вони хочуть таким чином проілюструвати певну послідовність — так як саме у Стамбулі у 2022-му році був започаткований формат перемовин, вони хочуть його продовжити і використати попередні вимоги у своїх цілях.

Володимир Путін не скористався можливістю почати мирні переговори, яку надав Володимир Зеленський, заявив генеральний секретар НАТО Марк Рютте на полях неформальної зустрічі міністрів закордонних справ країн Альянсу в Анталії. З його слів, Зеленський виявив готовність сісти за стіл переговорів і після припинення вогню також говорити про мирну угоду: «Тож Україна явно готова грати за правилами. Але м’яч зараз на боці Росії».

Чому Путін відмовився від переговорів з Зеленським 

У Києва і Москви зараз є певна тактична можливість подивитись, як взаємодіють делегації, і чи зможуть вони досягти прогресу на нижчому рівні, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. Водночас він не виключає, що переговори завершаться домовленістю про припинення вогню, а це може створити підґрунтя для зустрічі Зеленського, Путіна і Трампа. Однак в найближчій перспективі цілком імовірна і цілком відповідає російській практиці тактика затягування:

— Я сумніваюся, що Трамп буде схильний до запровадження нових санкцій на практиці. Однак повідомлення європейцям про те, що без скасування санкцій не буде жодних переговорів, є ймовірною російською стратегією. Я думаю, що є реальний шанс, що Москва хоче долучитись до дипломатичного шляху, але вона, звісно, намагатиметься отримати максимум виконання своїх вимог від кожного учасника, перш ніж поступитись бодай одним сантиметром.

Росіян цікавить безпосередньо трек російсько-американських відносин. Вони бояться втратити нове вікно можливостей, яке, як вони вважають, відкрилось після обрання Трампа президентом, наголошує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс. У Москві не хочуть втратити відновлену комунікацію безпосередньо між американцями і росіянами, і, власне, між Путіним і Трампом:

— Це ключовий фактор, який стримує їх від більш радикальних кроків щодо неучасті у тих чи інших мирних ініціативах.  Друге, це санкції. Росіяни намагаються у такий спосіб отримати певні гарантії, що у випадку, якщо знайдуться спільні точки дотику, санкції будуть зняті. Це два фактора, які їх турбують.

Можуть вони це вирішити за допомогою дипломатії чи ні? Ми бачимо, що їхня дипломатія — це насамперед агресивна війна

Переговори в Стамбулі: позиції й очікування

Ми часто уявляємо це так: двоє зустрічаються, говорять і знаходять компроміс. Але це хибна перспектива у випадку Росії, вважає експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Ми маємо чітко сказати: одна країна напала на іншу. І наша позиція як Німеччини полягає в тому, що агресивна війна не повинна приносити вигоди. Ілюзія, що Україна має віддати частину своєї території, щоб Путін нарешті заспокоївся, — це помилка. Україна повинна за нашої підтримки відстоювати свою переговорну позицію.

Йдеться не лише про мир зараз, а й про те, щоб Путін не напав знову через кілька місяців чи років

Російська делегація, очолювана помічником російського президента Володимиром Мединським, прибула в Стамбул вранці 15 травня. Саме він очолював переговорну групу росіян і 2022 року. Російська сторона готова до відновлення переговорного процесу, готова до можливих компромісів та їхнього обговорення, наводять слова Мединського російські медіа. Водночас він заявив, що перед цим необхідно «усунути базові першопричини конфлікту».

Український президент тим часом понад три години в Анкарі спілкувався з турецьким колегою Реджепом Ердоганом. Поки тривала їхня зустріч до останнього було незрозуміло, чи відбудуться хоча б якісь переговори у Стамбулі. Зрештою Зеленський на пресконференції заявив, що з поваги до президентів Трампа і Ердогана, вирішив відправити делегацію в Стамбул. Її очолив міністр оборони Умєров. Зеленський наголосив, що головне питання, яке піднімає Україна, — припинення вогню. Водночас український президент сумнівається, що Росія на це погодиться.   

Пропозиція 30-ти денного перемир'я — це українська позиція, скоординована з європейськими партнерами і безпосередньо з адміністрацією Трампа, зауважує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

— Це підсилює, звісно, аргумент про необхідність припинення вогню і саму українську пропозицію. Дійсно, росіяни навряд чи готові відразу погодитись. Чому? Тому що в їхній логіці затягнути процес, тим самим підсилюючи дії на фронті і виторговуючи для себе кращі умови на майбутні перемовини.

Український підхід цілком правильний, але, на жаль, Росія не зацікавлена в такому перемир'ї, погоджується старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: «Росія готується до літнього наступу і вона не відчуває тиску».

Володимир Путін хоче захопити все що зможе, він спробує забрати будь-яку територію аж до околиць Києва, цитує CNN неназваного американського посадовця. Росіяни накопичують сили, і літня наступальна кампанія фактично вже почалася, заявив в ефірі телемарафону речник ОТУ «Харків» Павло Шамшин.

За певних умов 30-денне перемир'я можливе, якщо, звісно, Росія його дотримуватиметься, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. А втім, його вкрай складно проконтролювати:   

— Це означатиме, що не буде жодних ударів безпілотників, жодної випущеної ракети і так далі.

Досягти всеосяжного припинення вогню на такій великій території дуже складно, адже достатньо одному підрозділу не отримати наказ або не підкоритися йому, щоб змарнувати всі зусилля

Посилення санкцій проти Росії: реальне чи ні

Якщо Росія не покаже реальної готовності до завершення війни, то Україна проситиме США, Євросоюз та країни Глобального Півдня ввести жорсткі санкції, заявив в Анкарі Володимир Зеленський. З його слів, усі сторони повинні демонструвати готовність до перемовин. Перший крок — це припинення вогню, і якщо це залежить від прямих переговорів лідерів — я тут, — сказав український президент. Путін явно хоче зустрітися з Трампом до того, як зустрінеться із Зеленським. Крім того, очільник Кремля вміє грати з главою Білого дому, зауважує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: 

— Очевидне захоплення Трампа Путіним досі було перешкодою для серйозних кроків Вашингтона. Путін, ймовірно, здогадується, що, незважаючи на його відсутність у Стамбулі, Трамп знайде спосіб заявити, що росіяни ведуть переговори, і Україна повинна зробити те ж саме, а це означає, що загроза санкцій, швидше за все, залишиться лише загрозою. Але хто знає, що буде насправді, Трамп часто буває непередбачуваним.  

Путін хоче вести переговори, висуваючи максималістські вимоги і водночас без припинення вогню. Це, звісно, зручно для нього. Його потрібно змусити змінити позицію — за допомогою санкцій, зниження цін на енергоносії, постачання зброї та боєприпасів Україні, аналізує експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Переговори мають підкріплюватися силою. Те, що Німеччина, Франція, Велика Британія та Польща готові посилити санкції, якщо Путін не погодиться на припинення вогню, — це правильний сигнал. На європейців покладено дуже велику роль — яку вони досі ще не взяли на себе. Європа переважно покладалася на Сполучені Штати Америки. Але так більше не можна. Усі мають усвідомити: якщо почнеться справжній мирний процес, то питання забезпечення припинення вогню та довгострокової безпеки України — насамперед завдання для Європи.

Якщо провідні європейські країни виступатимуть єдиним фронтом — це буде корисним першим кроком

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Беата Лижва-Сокул: Минулий рік був для тебе дуже насиченим. Твої фоторепортажі з України регулярно публікували The New York Times та The Washington Post.

Оксана Парафенюк: Якщо бути більш конкретною, то останні півтора року були дуже інтенсивними. Я працювала фотожурналісткою ще до російського вторгнення, але тоді не було такого великого інтересу до України. Тож я поєднувала роботу фотографки з роботою продюсерки та фіксерки (фіксер — місцевий гід, перекладач та організатор, який допомагає іноземним журналістам збирати матеріал — ред.). За кілька тижнів до вторгнення мені зателефонувала знайома фоторедакторка з The Washington Post і запропонувала тіснішу співпрацю.

— Якщо ЦЕ станеться, ми хочемо, щоб ти була з нами щодня, — сказав він.

— ОК, — відповіла я, додавши, що є лише один нюанс: я на шостому місяці вагітності і не зможу працювати в дуже небезпечних місцях. Це була складна ситуація для мене: я отримую важливу професійну пропозицію, але знаю, що не можу її прийняти в даний момент.

Цікаво, що я ніколи не хотіла бути воєнною фотокореспонденткою. З іншого боку, я українка і не могла собі уявити, що не зможу документувати те, що відбувається в Україні в такий час. Тому я зробила багато матеріалів про те, що відбувається за лінією фронту. Судячи з реакції людей, які зв'язалися зі мною після публікацій, деякі з них стали дуже важливими.

Під деякими текстами зазначено, що ти не лише фотографувала, а й була співавторкою цілого матеріалу.

Коли я працюю самостійно, мені не потрібен перекладач. А якщо працюю з іноземною командою — завжди є продюсер/перекладач. Я розповідаю кореспондентові, коли чую, про що говорять герої матеріалу, якщо вони говорять щось цікаве, або коли стаю свідком ситуації, яку іноземний кореспондент може не зрозуміти, наприклад, через культурний контекст, або тому що в певній ситуації була присутня лише є. І саме тому мене іноді додають до списку осіб, які долучилися до написання статті.

Ти отримуєш конкретні замовлення на фоторепортажі чи сама пропонуєш теми?

Більшість історій, які я зробила, — це замовлення. Зазвичай я маю різні ідеї для матеріалів, але не завжди маю сміливість запропонувати їх, а потім, коли бачу, що хтось інший зробив фоторепортаж на цю тему, шкодую, що мені не вистачило впевненості. Але для мене є цікавими і важливими більшість історій, які мені пропонують зробити і я повністю поринаю в процес і завжди намагаюсь зробити історію максимально добре.  

The Washington Post опублікував великий матеріал з твоїми фото, про українських солдатів, які отримали поранення обличчя. Як довго ти працювала над цим матеріалом?

Самі зйомки тривали не так багато днів, але між ними була перерва в майже півроку. Мушу сказати, що до того я ніколи раніше не знімала хірургічні операції. Крім того, у мене не було можливості контактувати з жертвами російської агресії одразу після поранень, оскільки я не працювала на передовій. Я не бачила багато крові, навіть не була на стабілізаційному пункті, куди привозять поранених. Тому, коли я дізналася, що потраплю в операційну і що герою моєї історії будуть пересаджувати малогомілкову кістку з ноги в щелепу, щоб відновити цю щелепу, я трохи рохзвилювалась, адже не знала, як відреагую на побачене. Тим не менше, я запитала лікаря, чи можу я залишитися до кінця операції. Він був здивований. Сказав, що журналісти зазвичай заходять на п'ять хвилин, роблять кілька кадрів та виходять з палати. 

Я зайшла до палати, де оперували Миколу — чоловіка, з яким я розмовляла напередодні, — і вже не змогла вийти звідти. Це було захоплююче. Операція тривала 12 годин. Я вискочила лише на короткий час, щоб пообідати. Більшу частину часу я розмовляла з асистентом, який спостерігав за операцією і пояснював мені, що відбувається. 

Через кілька місяців я повернулася з журналістами, щоб продовжити цю історію. Тим часом я прочитала чудову книгу про реконструктивну хірургію обличчя, яка була розроблена під час Першої світової війни британським лікарем Гарольдом Ґіллісом ("The Facemaker: A Visionary Surgeon's Battle to Mend the Disfigured Soldiers of World War I" by Lindsey Fitzharris ). Виявляється, сучасна медицина в цій сфері багато в чому базується на досвіді Першої світової війни.

Під час скількох операцій ти фотографувала?

Операція Миколи була першою, потім я була ще на трьох. Дві з них проходили одночасно в один день, тому я переходила з палати в палату. 

Сьогодні я думаю, що наш матеріал був би ще потужнішим, якби ми більше часу провели з героями. Я фотографувала їх лише в лікарні, і було б цікаво знати, що сталося з ними потім, як вони адаптуються до життя.

Ти десь сказала, що раніше фотографування було для тебе лише хобі. Як і більшість, ти фотографувала квіти та знайомих. А потім був Майдан, який змінив твій підхід до фотографії. 

У 2014 році я працювала в офісі Програми імені Фулбрайта в Україні (програма обміну вченими та студентами). Вечорами ходила на Майдан з друзями. Я цікавилася політикою, але не думала про журналістику. Я приходила на Майдан з фотоапаратом, хоча не знала, як фотографувати незнайомих людей. І хоча я не могла до кінця зрозуміти, що маю робити в цій драматичній ситуації, я розуміла, що мені цікаві люди в ці складні моменти їхнього життя. Я почала допомагати іноземним фотографам як фіксерка на вихідних. Також приїхала зі Штатів моя подруга-фотожурналістка і дуже мене надихнула. Україна стала цікавою для фотожурналістів з усього світу, час від часу хтось шукав перекладача або потребував щось організувати. Коли 18, 19 і 20 лютого 2014 року на Майдані відбувались криваві сутички і загинуло багато людей, я сиділа в офісі (на той я вже мала іншу роботу в іншому офісі) і дивилася по інтернету те, що відбувалося.

Мені було страшно, і батьки дуже боялися за мене. Я хотіла піти на Майдан, але не хотіла їх хвилювати. Тому я сиділа в офісі і думала про те, як я не люблю свою роботу, і що я не відчуваю себе на своєму місці. 

Я приїхала туди 21 лютого, коли вже відбувалися похорони. Я не стала активісткою, але допомагала, чим могла. Я хотіла бути там не лише як фотографка, але і як українка. Я звільнилася з офісної роботи, почала отримувати більше завдань як фіксерка, у квітні поїхала до Харкова, а потім до Донецька. Я занурилася у світ журналістики, придивлялася, як проводяться інтерв'ю, як будуються історії. Я зрозуміла, що це дозволяє мені зрозуміти, що відбувається в моїй країні.

Більшість твоїх матеріалів — це особисті історії цивільних жертв війни. Після більш ніж 10 років війни і постійної присутності репортерів з усього світу в Україні, чи хочуть люди все ще фотографуватися і ділитися своїми історіями? Чи готові вони впускати тебе у свої домівки?

Навіть до вторгнення, коли я працювала фіксеркою на сході України, часто було важко достукатися до людей. Вони були недовірливими. Зараз вони стали більш відкритими. Я не знаю, чи це тому, що стало більше журналістів, чи тому, що інформація стала важливою частиною життя кожного, і українці зрозуміли, що їм потрібно розповідати про те, що з ними сталося. Як фотожурналістка, я хочу розповісти їхні історії якомога краще, хочу показати якомога більше їхнього реального життя. Ось чому я дбаю про те, щоб фотографувати вдома, в оточенні сім'ї, в просторі, де вони почуваються комфортно. Коли виникають сумніви, я пояснюю, що для тих, хто в іншому куточку світу побачить їхні портрети в ЗМІ, знімок, зроблений удома, буде набагато достовірнішим і правдоподібнішим, ніж той, що зроблений у кафе чи іншому випадковому місці. Читачі зможуть більше ідентифікувати себе з ними.

Я завжди сподіваюся, що герої, яких я знаходжу, почуватимуться зі мною комфортно і відкриються мені як особистості, а не лише як фотографці. Тому я нічого не вдаю, я є з ними сама собою. Якщо їм не подобається, я не тисну, не намагаюся вмовити їх сфотографуватись

Відколи я працюю з великими медіа, буває, що це не я веду переговори з героями, часто про дозвіл, і це найважча частина роботи, домовляються продюсери. Так було, наприклад, з матеріалом для The Washington Post про Ярослава Базилевича, який втратив трьох доньок і дружину під час російської атаки на Львів. 

Фотографія цієї сім'ї до нападу, з вирізаними обличчями вбитих дружини і доньок, а також портрет пораненого Ярослава, облетіли ЗМІ по всьому світу.

Ця історія шокувала всіх в Україні. Продюсер матеріалу підійшов дуже обережно. Через два тижні після трагедії ми з журналістом поїхали в гості до батьків Ярослава, його сестри з чоловіком. Ми думали, що будуть тільки вони, але  до нас приєднався сам Ярослав і був з нами протягом 3-4 годин інтерв'ю. У той момент ми всі відчували величезну відповідальність, тому намагалися бути максимально делікатними. У такі моменти ти цінуєш кожну секунду зустрічі з героєм, не відвертаєш увагу своєю присутністю. Того дня мало виповнитися сім років Емілії, наймолодшій доньці загиблого Ярослава. Родина вирішила, що всі підуть на цвинтар. Я відчула, що це має потрапити в наш матеріал. Водночас я відчувала камінь на серці, таке стиснення в грудях, і мені було важко запитати, чи можемо ми піти з ними. Але вони погодилися. Ми йшли за ними всю дорогу і зупинились на відстані від них, щоб по мінімуму втручатись в їх простір. Я бачила, як Ярослав підходив до кожного хреста. Коли він став біля хреста своєї молодшої доньки, то розплакався дуже сильно. Тоді я подумала, що, можливо, варто зробити його портрет. Але я не могла просто так стати перед ним з камерою і порушити цей момент, навіть його батьки були на відстані. 

Це дуже складна частина цієї роботи. Бо що робити у такій ситуації? Ти знаєш, що в такий момент маєш зробити лише одну або декілька світлин, тому що ти не можеш ходити навколо людини, яка страждає, і робити десятки кадрів з усіх боків. Ти маєш спробувати сфотографувати, але ти не можеш бути настирливим, не можеш переходити певні межі. Тому що ти знаєш, що це його життя, його почуття. Зазвичай, інтуїція допомагає зрозуміти, що іншій людині комфортно, і коли зупинитись.

Я пам'ятаю фотографію, яку ти тоді зробила. Ярослав стоїть перед чотирма могилами і дивиться на портрети близьких, розміщені на хрестах. Це дуже розумний, сильний кадр. 

Дякую. Я не так часто чую, що зробила добру роботу. Звісно, зазвичай мені кажуть такі речі друзі, але це інше. Я часто замислююся над тим, де етичні межі в кожній ситуації і що я повинна і не повинна знімати. Я знаю, що досить добре їх відчуваю, хоча водночас здається, що їх занадто багато, що вони іноді заважають мені працювати. Коли я роблю фотографію, мені цікаво знати, чи здасться вона комусь сильним кадром. Чи зроблю я таку фотографію, яка вплине на щось, якщо буду дотримуватися своїх кордонів? Якщо ні, чи означатиме це, що я недостатньо добре виконала свою роботу? Можливо, я зайшла надто далеко, або, можливо, була надто обережною? 

Фотографія повинна привертати увагу до цих важливих історій. Але мені теж важливо відчувати, що я не перетнула межу.

Також була дуже сильна історія сім'ї Сергія Гайдаржи з Одеси, дружина і син якого загинули в результаті атаки безпілотника. Сам Сергій та його донька вижили.

Ймовірно, Анна, дружина Сергія, загинула разом з їхнім чотиримісячним сином Тимофієм, обіймаючи його після годування грудьми. За всіма свідченнями, вони були знайдені в такому положенні під завалами. Під час інтерв'ю Сергій приніс закривавлену пустушку, яку він знайшов під завалами. Він помив її та вирішив залишити собі. Ми провели багато годин розмовляючи з родиною. Я трималася майже до кінця, але коли почала фотографувати цю пустушку, дуже розплакалася. Незадовго до цього я сама перестала годувати свого сина грудьми. 

Робота над цими двома матеріалами травмувала мене. Я думаю, що треба говорити про психічне здоров'я в контексті журналістської роботи

Тому ти шукаєш позитивні історії? Наприклад, про сходження на найвищу гору України чи про побачення?

Це не були мої ідеї матеріалів, але над ними було дуже цікаво працювати. Зараз нелегко публікувати матеріали, зроблені далеко від лінії фронту. Але я хочу показати цей контраст: що водночас в Україні відбуваються абсолютно різні речі. Деякі історії також важливі для мене на особистому рівні. Мені трохи соромно в цьому зізнаватися, але тоді я вперше піднімалася на Говерлу, як і більшість членів команди. Це була в чомусь приємна історія і можливість провести час на природі та трохи відновитись від важких історій, які ми зробили до цього. Коли ви працюєте над дуже напруженим і складним матеріалом, легка історія допомагає зблизити вас в команді. Серед людей, яких ми зустріли, піднімаючись на Говерлу, були військові й люди, у яких хтось перебуває на передовій, і групи людей з Харкова. У кожного була якась своя сильна історія. В результаті вийшла історія з війною начебто на задньому плані, але показана по-іншому, і війна присутня в кожному її елементі також. 

Ми також їздили з командою до Харкова, щоб сфотографувати перший навчальний день у підземній школі. На місці ми побачили сповнених життя семирічних дітей та їхні родини, радісних людей у вишиванках, скрізь були квіти та переодягнені в плюшеві костюми тваринок аніматори.

Я розумію, що для людей, які ніколи не були в Україні під час війни, картина такого «нормального життя» (адже діти прийшли все ж в підземну школу) може бути дивною. Але таке життя зараз в Україні, сповнене контрастів. Незважаючи на ризики та щоденні трагедії, життя продовжується в усіх його проявах. 

На жаль, є й інша сторона медалі. Коли такі позитивні зображення потрапляють у соціальні мережі, вони нерідко зустрічають критику. Адже коли йде війна, ви не можете зустрічатися з друзями в кафе.

Важливо, щоб журналісти розповідали  якомога більше різних історій, щоб читачі мали ширше уявлення про країну, яка воює. Серед людей, які сидять у барі ввечері, є і волонтери, і люди, які організовують збори на військове спорядження, і ті, хто наступного дня поїде на фронт. Я сама іноді ходжу до басейну з маленьким сином і, стоячи у воді з іншими мамами, ми говоримо про безсонну ніч через ракетний обстріл. Увечері я зустрічаюся з друзями в кафе, а через кілька годин, вкладаючи дитину спати, думаю про те, чи не загинемо ми.

Нещодавно було багато суперечок щодо зіставлення двох фотографій з України у фіналі цьогорічного конкурсу World Press Photo. Дехто стверджував, що журі поставило знак рівності між жертвами: 6-річною українською дівчинкою та російським солдатом. Інші вважали, що це показує різні грані війни. Як ти відреагувала на вердикт журі?

Найбільше мене вразило виправдання зіставлення цих образів, мовляв, це «сильне поєднання» (члени жюрі вже вибачилися за це). Така риторика призводить до ототожнення жертви з солдатом російської армії, армії-агресора, яка вбиває і катує українців та окуповує їхні землі

Я бачу візуальні зв'язки, але тут ми говоримо не про мистецтво, а про документальну фотографію. Контекст має вирішальне значення. Ми повинні бути дуже обережними в таких питаннях.

У соціальних мережах багато хто ділиться твоїми фоторепортажами, опублікованими іноземними ЗМІ. На матеріал про сексуальне насильство над українськими жінками я отримала посилання швидше, ніж натрапила на нього сама на сайті The New York Times. Видно, що фотографії та теми, яких ти торкаєшся, мають величезний вплив на людей.

Цей матеріал дуже зачепив читачів, він мав багато коментарів в Instagram. Я вважаю, що було дуже важливо опублікувати на першій сторінці газети портрет 77-річної Людмили, вчительки з Херсонської області, яку раніше побили і зґвалтували російські солдати. Подання цієї теми на прикладі конкретної людини привернуло увагу багатьох людей у світі.

Я дивлюся на фото Людмили і думаю: «Вона могла б бути моєю матір'ю». 

Герої таких історій дуже рідко погоджуються фотографуватися, показувати своє обличчя. З іншого боку, для читачів особливо важливо побачити реальну людину, а не анонімний портрет, кадр зі спини.

Чим для тебе є фотографія сьогодні?

Зараз це переважно спосіб краще зрозуміти війну. Хоча я живу тут і знаю це на особистому досвіді через фотографії я намагаюся краще пізнати людей у моїй країні і як вони переживають цей досвід війни. Я вірю, що можу зіграти свою роль, хай і невелику, у збереженні пам'яті про те, що нас торкнулося. Колись хтось захоче дослідити, що тут сталося. Я сподіваюсь, що і мої кадри будуть історичним джерелом для розуміння цієї війни, в тому числі для людей та дослідників за кордоном. Ми не повинні дозволити забути цю трагедію. 

У приватному житті для мене фотографія — це спосіб зберегти пам'ять про мою родину. Докоряю собі, що досі не відсканувала всі старі сімейні фотографії, які маю лише на папері. Якби мені раптом довелося поїхати з дому, я могла би втратити деякі з них назавжди. Коли я роблю фотографії в Україні сьогодні, я думаю, що важливо не тільки зафіксувати щоденне життя українців у часи війни, але і зберегти пам’ять про ці часи для майбутніх поколінь. 

Єнджей Дудкевич: «Фемінотека» почала надавати підтримку жінкам з України після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Скільком жінкам ви допомагаєте щороку?

Анна Циба: Важко говорити про цифри, адже все залежить від того, чого потребують жінки, які до нас звертаються. У багатьох випадках це просто коротка розмова про конкретну ситуацію, одне питання, разова психологічна підтримка. І тоді жінки, знаючи все, вже не звертаються за більшою підтримкою, тобто за консультаціями до спеціалістів. Випадків, коли це було потрібно, тобто ми також створили картки в системі, щоб відстежувати всю допомогу, яку хтось отримує, у нас було більше сотні у 2024 році.

Розкажи про те, що ви пропонуєте, коли до вас телефонують за номером 888 99 79 88.

Варто підкреслити, що дзвінок на нашу гарячу лінію ні до чого не зобов'язує. Ми ніколи не повідомляємо про випадок у поліцію чи прокуратуру без згоди жінки — це виключно її рішення. Основна пропозиція — розповісти про кризову, насильницьку ситуацію. Можна зателефонувати, розповісти про те, що сталося, і розвіяти будь-які сумніви, які можуть виникнути. Тому що іноді до нас телефонують жінки, які відчувають себе погано через інцидент, але не впевнені, чи це вже насильство, чи, наприклад, сварка у стосунках, яка не обов'язково несе серйозну небезпеку. Наші консультанти, в тому числі і я, допоможемо це оцінити. І тоді більше може нічого не статися, але можна звернутися і за більш тривалою психологічною підтримкою. Тут у нас немає ліміту — якщо жінка перебуває під нашою опікою, вона отримує стільки консультацій і терапевтичних сесій, скільки їй потрібно, за погодженням з психологом. Однак ми можемо допомогти набагато ширше. У нас є юристи, які дбають про те, щоб всілякі справи можна було вирішити. Але це справи в Польщі, тому що в Україні ми не маємо адвоката, тому, якщо щось стосується системи правосуддя там, ми перенаправляємо до відповідної організації. Ми також надаємо підтримку, пов'язану з тим, як функціонують різні справи у нашій країні.

Це може бути отримання номера PESEL, виготовлення карти міста чи навіть шопінг. У нас є асистентки, які також можуть супроводжувати вас, коли вам потрібно піти в офіс, поліцію або кудись ще

Фемінотека також керує першою в Польщі службою допомоги жінкам після зґвалтування Femka, куди ви можете звернутися, якщо ви зазнали сексуального насильства. Ви отримаєте комплексну допомогу, не лише психологічну. У нас також є «Безпечне місце» — притулок для жінок, які потребують житлової підтримки. Крім того, у нашій студії «Одне Добро» (Samo Dobro) проводяться різноманітні заходи, такі як спільні заняття йогою, керамікою чи косметичні майстер-класи. Перш за все, ми запитуємо жінок, чого вони потребують, і намагаємося бути гнучкими в цьому питанні. Наприклад, деякі з них повідомили, що хотіли б вивчати польську та англійську мови, тож ми змогли організувати для них заняття.

Деякий час тому з'явилася ще одна можливість отримати підтримку — додаток SafeYou, також доступний українською мовою.

Фемінотека є його частиною, і ми також надаємо там консультації. Однак він має багато функцій. Перш за все, ви можете додати кількох довірених людей (або організацій) до свого контакту і в екстреній ситуації натиснути кнопку SOS, яка одразу почне записувати звук і надішле цим людям повідомлення про те, де ви перебуваєте і що ви не в безпеці. Крім того, є також форум, на якому можна не лише читати інформативні пости від експертів організації, але й ставити їм запитання. Це круто, тому що не всі можуть захотіти телефонувати на гарячу лінію, тому є додаткова можливість дізнатися різні речі. Також є можливість обмінятися досвідом з іншими жінками і побачити, що ти не самотня. Додаток також може бути прихований на екрані телефону, тож про нього знатиме лише користувач.

Іншими словами, підтримка є комплексною та багатовимірною.

І, що дуже важливо, безкоштовною! А також доступна різними мовами, адже це не тільки польська та українська, а й російська або англійська. Важливо те, що все це дуже індивідуалізовано, а також змінюється з часом.

Наприклад, жінка, яка прийде до нас у кризовій ситуації, отримає юридичну та психологічну підтримку, а коли відчує себе більш впевнено, одужає і розслабиться, їй потрібно буде записатися, наприклад, на професійні курси. Ми намагаємося супроводжувати її на цьому шляху, забезпечуючи всім необхідним на кожному етапі

Можеш розповісти кілька історій жінок, які зверталися до вас за підтримкою?

Наприклад, вчора мені зателефонувала жінка, яка запитала про поведінку своєї дитини. Виявилося, що це не входить в сферу нашої підтримки, тому я перенаправила її до іншої організації, пояснивши, чим ми займаємося. Почувши це, вона попросила мене навести приклади психологічного насильства. Я розповіла про різні види маніпуляцій, нехтування, і тоді вона вирішила, що спочатку займеться покращенням ситуації своєї дитини, а потім, можливо, знову зателефонує нам щодо свого випадку. Можливо, вона просто щось відчувала, але не знала, як це назвати. Іншим разом я розмовляла з 20-річною дівчиною з України, яка приїхала до одного з польських міст на заробітки. На жаль, її зґвалтували, і вона не мала нікого, хто міг би її підтримати, тому ми організували її приїзд до Варшави, де нею опікулася психологиня, асистентка, які супроводжували її впродовж усього часу. Навіть коли вона повернулася в Україну, ми підтримували з нею зв'язок і контролювали дії системи правосуддя. У нас також було щонайменше кілька ситуацій, коли жінки з України тікали до Польщі не лише від війни, а й від насильства. Після сигналу від дружніх організацій ми забирали їх з вокзалу і одразу ж привозили до нашого притулку. 

Одна жінка отримувала від нас підтримку протягом двох років — їй потрібна була допомога з повною адаптацією до нового середовища, від покупок до облаштування дитячої кімнати та пошуку роботи. Зараз вона повністю незалежна, винаймає квартиру і навіть не намагається підтримувати з нами зв'язок.

Чи існують якісь культурні відмінності, коли йдеться про насильство, погляд на нього?

Стереотипи загалом скрізь однакові. Як жінки ми виростаємо у схожій культурі, яка диктує, що ми не говоримо про такі речі, ми зосереджуємося на домашньому житті. Скрізь точаться дискусії про те, чи обов'язковим є секс у шлюбі і що відмовлятися від нього — це ненормально. Тим часом зґвалтування у шлюбі є досить поширеним явищем, а оскільки воно табуйоване, про нього рідше повідомляють. Тому ми намагаємося більше виносити різні теми на суспільну дискусію. Я думаю, що це також допомагає багатьом жінкам, які не впевнені, чи те, що відбувається з ними, що вони переживають, що завдає їм болю і дискомфорту, є чимось, про що вони можуть повідомити як про насильство. Мені також здається, що стигми стає все менше і менше, багато чого змінюється на краще, хоч і повільно. Ми все більше і більше говоримо про різні справи, і саме тому ми часто закінчуємо наші публікації словами «ти не одна». Це не порожній звук — ми можемо надати велику підтримку. Ось чому так важливо, щоб жінки не боялися повідомляти про насильство на ранніх стадіях. Не треба і не варто чекати, поки ситуація набуде загрозливого характеру.

‍

Анна Циба — перекладачка, феміністка та фахівчиня з комунікацій з досвідом роботи у сфері захисту прав жінок, соціальної підтримки та міжкультурної співпраці фонду «Фемінотека».