Ексклюзив
20
хв

Олеся Яскевич: «Інвалідність або інакшість ― це абсолютно нормально і ніхто не має бути однаковим, схожим на всіх»

«Я пообіцяла собі, що якщо Матвій виживе, то я нарешті стану звичайною мамою звичайної дитини. Коли я забрала сина з лікарні, зрозуміла, що переді мною умовно кажучи тримісячне немовля. Він не сидів, не тримав голову, дуже погано ковтав. Мені знадобився майже рік для того, щоб поступово повернути всі ці навички ― тримати чашку, сидіти, повертатись, реагувати на звук чи інші речі».

Оксана Щирба

Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У сина Олесі Яскевич одразу кілька діагнозів: незрячість від народження, епілепсія та розлади спектру аутизму. Жінка багато років вчилася працювати з цим, їздила до лікарів, знахарів та екстрасенсів. Згодом створила організацію «Бачити серцем», яка допомагає соціалізуватися дітям з інвалідністю та кардинально змінює уявлення суспільства про їхнє життя. Олесі часто казали, що її син ненормальний і давали недоречні поради, яких вона не потребувала. Прийняття інвалідності сина в жінки триває і досі, але зараз вона зовсім по-іншому сприймає цей процес. Про проблему інклюзії в Україні, чому діти не можуть знаходитися в інтернатних закладах, інклюзивні проєкти та життєвий шлях разом з сином ― Олеся Яскевич, засновниця ГО «Бачити серцем» розповіла під час відвертого інтерв’ю Sestry.

Оксана Щирба: Вперше з проблемами інклюзії Ви зіткнулися 17 років тому, з народженням Матвія. Вам навіть пропонували написати відмову від сина. Як Ви тоді сприйняли цю новину? 

Олеся Яскевич: Мабуть, про інклюзію я дізналась ще пізніше.

Коли народився Матвій, мені сказали, що я ще молода і народжу собі здорову дитину. Навіщо тобі ця?

Тоді, можливо, через те, що я була не в контексті теми інвалідності, сприйняла цю новину як щось дуже загрозливе. В мене були дуже важкі пологи. Я Матвія не бачила, його відразу забрали в реанімацію. Але в мене навіть думки не було, що щось не так.  Мене переконували підписати відмову від сина. У мене був післяпологовий  шок. Це вже згодом я  аналізувала, як ставився персонал до мене, як взагалі повідомляли мені цю інформацію, наскільки це все було некоректно, грубо, нетолерантно. 

Я взагалі не знала, що може щось бути не так. По-перше, в моєму оточенні не було  дітей з інвалідністю, в мене досить непогано проходила вагітність. Ми на той момент з моїм першим чоловіком спортсменом не вживали алкоголь,  не палили, тобто вели здоровий спосіб життя. Я відвідувала всі можливі заходи для мам, вагітних, курси, де вчили правильному диханню. 

Виходить, суспільство не навчене комунікувати на тему інвалідності? Якою має бути насправді поведінка оточуючих в ситуації, в якій опинилися Ви?

Абсолютно ненавчене. Повідомлення  батькам про те, що щось пішло не так під час пологів, має бути дуже обережним. Хто як не лікарі мають пояснити і розказати, як все має відбуватись, коли народжується дитина з інвалідністю.

Лише цього року завдяки Уповноваженому з прав дітей було розроблено протокол повідомлення. А до цього, уявіть собі, яка кількість батьків отримувала інформацію про інвалідність дитини варварським способом

По-іншому я не можу це назвати. Я не можу говорити за всіх, але в мене є власний досвід і досвід тих батьків, з якими ми працюємо багато років. І це не залежить від того, чи це державний пологовий будинок, чи приватна клініка. Насправді немає  культури взаємодії пацієнта та вагітної жінки, особливо якщо щось йде не так. Медичний персонал любить говорити фрази на кшталт: «Навіщо вам хвора дитина? Зробіть аборт, а  потім народите здорового малюка.» 

Олеся Яскевич з сином Матвієм. Фото: приватний архів

Як  новина  про діагноз сина вплинула на стосунки з чоловіком?

Перші дні і місяці він дуже сильно мене підтримував. Ми дуже надіялися, що зможемо полікувати Матвія і виправити ситуацію на краще. Коли ж дізналися, що Матвій незрячий, то ця звістка стала точкою неповернення. У чоловіка були дуже великі сподівання, що його син продовжуватиме в  майбутньому його справу. Коли стало зрозуміло, що Матвій не буде такою дитиною, почалися розголоси. Згодом ми розлучилися.  Це сталося, мабуть,  не через те, що в Матвія інвалідність, а це через те, що ми не до кінця розуміли, що відбувається. І можливо, так і треба було, щоб ми розійшлись саме тоді, щоб кожен з нас згодом створив свою щасливу сім'ю. 

Ви свого часу зверталися до всіх можливих лікарів, гомеопатів, знахарів, психологів. Хтось навіть Вам говорив про те, що Матвій довго не проживе. Тоді Ви хапалися за кожну соломинку і  весь свій вільний час присвячували сину. У Вас не було часу на навчання, відпочинок, на себе.  Коли Ви зрозуміли, що варто зупинитися?

Ми, здається, були у всіх лікарів, у яких тільки можна було. Їздили до екстрасенса, платили просто шалені кошти. Тоді я сама собі складала ілюзію, що я щось роблю для того, щоб  Матвію стало краще. Хоча на нього це взагалі жодним чином не впливало.  Дуже багато часу витрачала на пошук нових методик лікування, медикаментів. Коли Матвію було приблизно три роки, він вперше впав у кому. Його забрали  в реанімацію. Мене до нього не пускали. Я пішла ночувати додому, а наступного дня о 6 ранку вже була під дверима реанімації. Тоді спіймала себе на думці, що якось неправильно ми проживаємо цей час, бо я навіть не знаю, що подобається Матвію, а що ― ні.

Я раптом усвідомила, що ми ніколи не робили з ним  простих дитячих речей ―  ходити по калюжах, наприклад. Тоді я пообіцяла собі, що якщо Матвій виживе, то я нарешті стану звичайною мамою звичайної дитини

Коли я забрала сина з лікарні, зрозуміла, що переді мною умовно кажучи тримісячне немовля. Він не сидів, не тримав голову, дуже погано ковтав. Мені знадобився майже рік для того, щоб поступово повернути всі ці навички ― тримати чашку, сидіти, повертатись, реагувати на звук чи інші речі. А потім почалась епілепсія у складній формі. Потрібно було знову шукати лікаря, щоб підбирати необхідні препарати і проходити всі ці страшні кола, через які проходять батьки, діти яких мають епілепсію. Десь в цей час я почала розуміти, що моїй дитині в соціумі не дуже раді. Я була на всіх можливих форумах, де були об'єднання батьків, які виховують дітей з інвалідністю. Знайомилася з батьками, читала про їх досвід, ділилась власним. Потім ми почали організовувати сімейні пікніки, де ми не лише збирали діток з інвалідністю, а й наших друзів. Ми хотіли показати іншим, що дитина з інвалідністю ― це не істота якогось іншого виду, яку треба заховати в окремий дитячий садочок. 

Фото: приватний архів

У Вашого сина часто трапляються приступи в публічних місцях. Він через вереск проявляє свої емоції. Як реагують люди на Матвія?

Все залежить від кожного етапу життя. Пам’ятаю, якось ми були на дитячому майданчику й Матвій грався в пісочниці. В нього стався напад епілепсії. Я забрала його та поклала на лавочку. При цьому мама дитини, з якою грався в пісочниці Матвій, зібрала всі іграшки, дістала серветки і почала витирати руки дитині, іграшки, якими грався мій син. Я сказала жінці, щоб вона не хвилювалася,  це напад епілепсії, це не заразно.  Більше ми не бачилися на цьому майданчику. Ця ситуація не свідчить про те, що ця мама погана. Можливо, вона взагалі ніколи в житті не бачила нападу епілепсії. Це скоріш про те, що суспільство погано проінформоване на таку тематику. Коли я перебувала в громадських місцях, люди підходили, питали, чи потрібна якась допомога. Кілька років тому трапилася ситуація, коли Матвій дуже голосно кричав. Тоді люди підходили, робили зауваження, що він нездоровий. Потім був період, коли мій син перестав ходити. І це тривало майже півтора роки. Ми перевірялись у всіх лікарів. Тоді придбали спеціальний візочок і користувались ним. Бо якщо вдома, у приміщенні, він хоч якось повзав, то на вулиці переставав ходити взагалі. Він міг лягти в будь-якому місці ― на пішохідному переході, біля каси в супермаркеті, в метро. Він лягав головою вниз, закривав вуха і йому треба було полежати п'ять-сім хвилин. І от саме тоді я вислуховувала найбільше  порад та рекомендацій від сторонніх людей. Одна пані взагалі мені сказала: «Такі, як ви, в Криму виховують сепаратистів».

Зараз Матвій майже не кричить і ми вже можемо з ним домовитись. Він знає, як себе стабілізувати. Не завжди, звісно, це працює. Коли все ж таки трапляється приступ, поглядів з боку людей наче стало менше, або мені так здається. Навіть якось підійшов молодий хлопець і запитав, чи потрібна допомога. Для мене це було дико. Хоча насправді це нормально. 

Що підштовхнуло Вас відкрити організацію «Бачити серцем»? Розкажіть про її роботу сьогодні.

Я не мріяла її створити. Я взагалі  планувала чимось іншим по життю займатись. Але так вийшло, що я багато спілкувалася з батьками, які мали дітей з інвалідністю. І свого часу познайомилась з Валентиною Бутенко. На той час вона відіграла дуже ключову роль в моєму житті. Бо після цього знайомства я зрозуміла, що я теж щось можу. Валентина ― мама двох незрячих синів, в Харкові вона створила організацію «Право вибору» і організовувала заходи підтримки і для батьків, і незрячих дітей. У мене вже було певне об'єднання волонтерів, батьків, спеціалістів, і ми постійно щось робили ― організовували пікніки,  зустрічі.

Але щоб робити щось більше, потрібна була юридична структура, кошти. Тоді ми вирішили зареєструвати організацію. Перші два роки робили невеликі проєкти. Згодом у  мене виникла ідея створити табір для дітей 

Мені дуже хотілось дати дітям досвід проживання без батьків. Бо їм треба вчитися якось жити, взаємодіяти в соціумі. Тоді я не розуміла, в що це може вилитися. Коли ми провели табір перший раз, то побачили грандіозні результати в дітей. Діти вчилися комунікувати між собою без тата і мами. І це все непогано виходило. В самих батьків вперше за життя була можливість трохи перепочити. Потім ми знайшли партнерів та фінансування ― і табір масштабувався. Нині це великий табір на сто дітей. Велика команда працює цілий місяць. Також ми писати різні проєкти для того, щоб відкрити простір, де діти можуть паралельно взаємодіяти між собою. Створили програму психологічної підтримки спочатку для мам, потім намагались зробити таку ж підтримку для татусів. Згодом нам вдалося відкрили саме фізичний простір. Зараз у нас є п'ять великих програм, в межах яких працюємо. Також є онлайн школа. Проблема в тому, що у нас є приміщення, але там немає укриття. На жаль, у Києві досі не можемо знайти відповідне приміщення. Спершу я не вірила в роботу онлайн, бо деякі процеси оффлайн дуже важко давалися. Зразу було нелегко, довелося адаптувати всі програми та матеріали для формату онлайн. Також батьки дуже скептично до цього віднеслись. Для них ми проводили навчальні, пояснювальні бесіди, запустили коучинг та психологічну програму, бо в період війни особливо був запит на це. Ми працювали не тільки з батьками, які виїхали, й з тими, хто залишився. Зараз у школі навчається майже сімдесят учнів і студентів. Студентами ми називаємо молодь з інвалідністю. Хочу сказати, що це не класична школа, як загальноосвітня, це трохи інший формат. Працюємо з підлітками від дванадцяти років. Щоб стати учнем або студентом нашої школи, достатньо нам написати на сторінку «Бачити серцем».

Для дітей з інвалідністю війна стала справжнім потрясінням. Як це переживав Ваш син та інші діти?

Перші дні ми були в Києві, в укритті в школі, недалеко від нашого будинку. Матвій тоді постійно спав ― і це добре.  На початку березня ми виїхали в Івано-Франківськ і там пожили якийсь час. Для Матвія дуже важливими є його режим, ритуали, певна постійність. Тоді менше істерик та агресії. Під час війни ніхто про жодну стабільність говорити не може. Мені здавалось, що Матвій нічого не розуміє, тому що він якось не реагував ні на що. Треба спати ― добре, треба кудись їхати ― добре. А потім Матвія «прорвало». Протягом тижня у нього був дуже поганий настрій ― він спав, кричав, спав і кричав. Була дуже сильна агресія. Це були десять днів справжнього пекла. Я зрозуміла, що це відбулося через те, що Матвій зрозумів, що він не вдома, що це не його кімната, не його ліжко, немає звичних для нього речей, дуже багато чужих людей поруч.

У травні ми повернулись в Київ, і це повернення, на мою думку, було дуже правильним. Коли Матвій зайшов у свою кімнату, він дві доби взагалі з неї не виходив. Саме у своїй кімнаті він почував себе комфортно

Коли починалася повітряна тривога, вивести сина в коридор було неможливо. З часом я навчила Матвія таки це робити. Він знає це як  правило. Якщо тривога ― це небезпечно, треба спускатись в укриття. Матвій не до кінця розуміє глобальність того, що відбувається. Що таке війна? Хто такі росіяни? Чому це відбувається? Але на своєму рівні він, звичайно, дуже сильно все переживає і  реагує на мою реакцію, бо в нас з ним колосальний зв'язок. 

Мінсоцполітики торік нарахувало в Україні 3 мільйони людей з інвалідністю. Тисячі з них живуть в інтернатних закладах і це, за словами «інклюзивних» волонтерів, забирає у них шанси на майбутнє. Що робить влада нині для дітей з інвалідністю? На скільки вони захищені в цих інтернатах?

Дуже глобальне і нелегке питання.  В інтернатних закладах дітям погано, там жахливі умови.  Інтернати не повинні існувати взагалі. На даному етапі в державі немає певного механізму для того, аби діти не потрапляти в інтернати. Потроху, звісно, система міняється. Принаймні зараз Міністерство соцполітики дуже активно цікавиться тим, що ж зробити, аби в інтернати не потрапляли діти, а також переглядається закон про підтримане проживання. Інтернати ― це тотальне зло. Там не можна жити. У більшості випадків діти, які знаходяться в інтернатних закладах, мають батьків. Тому важливо говорити про превентивну систему підтримки родини, якщо в неї народиться дитина з інвалідністю. Що треба зробити для того, щоб в подальшому ця родина не відмовилась від дитини, або якщо родина перебуває у складних життєвих обставинах. Важливо працювати з цією родиною наскільки це можливо, аби дитина залишилась в родині.

Фото: приватний архів

Як у суспільстві подається тема інвалідності? Які найпоширеніші стереотипи по відношенню до дітей з інвалідністю?

Мені взагалі дуже боляче говорити про явище інклюзії в Україні, коли в нас є інтернати. Насправді це мій особистий біль, тому що я розумію, що це поки єдиний шлях, куди потрапить моя дитина, якщо зі мною, чи моїм чоловіком щось трапиться. Тобто, в нас з чоловіком побудована ця система. Куди далі? Яка далі буде підтримка у таких дітей або дорослих людей? І в принципі, це страх всіх батьків, які мають дітей з інвалідністю.

Усі прекрасно знають, що може статися з дитиною. Вона потрапляє в ці жахливі інтернати. Щодо стереотипів ― їх багато. Насправді суспільство дуже багато робить, і в тому числі громадські організації, аби сприяти саме інклюзивному суспільству. Але ми як суспільство досі  необізнане, і елементарно не можемо відрізнити людину, яка має інвалідність.  

Досі бракує великих інформаційних кампаній, щоб ми в принципі розуміли, що інвалідність або інакшість ― це абсолютно нормально і ніхто не має бути однаковим, схожим на всіх. 

Запитання, які не можна ставити мамі дитини з інвалідністю?

Питання щодо  стану, здоров'я, діагнозу дитини  точно не потрібно ставити. 

Найчастіші питання, які можна почути (не вигадані, на жаль) і які не можна ставити: «А він у вас такий народився?», «Як ти можеш сміятися/радіти/мати добрий вигляд/пити вино з подругами, коли у тебе така важка дитина?», «Не уявляю, як ти витримуєш, я б уже дахом поїхала», «Де ж це ти так нагрішила, що боженька таке покарання дав?», «Ох, це такий хрест на все життя», «Це заразно? Ти перевірялася? Це тепер усі такі діти будуть у тебе?», «Коли останній раз ти причащалася»? «Боже, яке горе», «Це родове прокляття?», «Не переживай, ще дитинку народите, буде вам допомога, щоб доглядати за братиком», «Ой, у тітки брата дядька сина було ну ось точно таке саме! Зараз я вам дам телефончик одного священика ― він таке лікує!»

Насправді дуже часто люди просто не знають, як словами/діями підтримати

Але тут все дуже просто ― хочете підтримати, запитайте словами через рот, яка потрібна допомога, або «я хочу тебе підтримати, скажи, як краще це зробити».

Це про повагу і про кордони.

Як Ви реагуєте, коли чуєте такі запитання?

Це період постійного прийняття. Тринадцять років тому мені здавалось, що я вже все прийняла про Матвія. Але з часом я зрозуміла, що це тривалий процес. Поки ми живемо це життя разом, я постійно приймаю Матвія. Раніше мені було дуже боляче. Я могла навіть  поплакати, приходила до близьких людей поговорити про це. Потім була ситуація, коли Матвій був маленький, і хтось зробив йому зауваження. Я досить емоційно та агресивно відреагувала, і відчула, як Матвію стало некомфортно. Потім я почала працювати з психологом. Це насправді мені дуже допомогло. Зараз я абсолютно спокійно реагую на дивні запитання. Інколи люди про щось запитують, не подумавши. Тому я пояснюю, відповідаю. І часто люди вибачаються, дякують. Дуже важливо пояснювати людям, бо  вони багато чого не знають. 

Процес прийняття дитини з інвалідністю, я так розумію, ще не закінчився. Він триває постійно, поки дитина з Вами. Пришвидшити його не можна? 

Зараз я знаю, що я в процесі прийняття, бо я приймаю умови, які зараз є, які  будуть за рік, навіть за пів року. Мені здається, що  цей процес прийняття буде постійним. Я нещодавно спіймала себе на думці, що був період, коли я порівнювала Матвія з іншими дітьми. Нещодавно я зрозуміла, що багато якого досвіду ми не пережили разом. Не було найпершого слова «мама», не було першого дзвінка, сварки, як буває з підлітком. Тільки тому, що я проживаю інше життя зі своїм сином. Коли я для себе усвідомила, що воно не гірше, я перестала порівнювати. Хтось у сімнадцять років вже обирає професію, зустрічається з дівчиною, викурює першу цигарку. Тим часом мій син робить якусь іншу річ ― складає слова в речення із шести слів. І я від цього щаслива, бо це дуже велике досягнення для сина. І ці роки ― це наш з ним шлях. Мені від цього не боляче. Мені від цього тепло, бо Матвій росте, розвивається у своєму темпі та ритмі. Я розумію, що цей процес для нього не завершений, він завжди буде розвиватись. А я люблю Матвія не менше через його інвалідність і не більше. Я просто його люблю, тому що він мій син, а я його ― мама.

Фото: приватний архів

На своїй сторінці у Facebook Ви багато пишете про свого сина, зокрема листи до нього. В одному з крайніх постів Ви написали, як Вам складно, коли всі набуті знання і досвід не спрацьовують з Вашим сином і Ви не розумієте його. І тоді Ви розсипаєтеся на молекули. Що допомагає триматися в ресурсі і таки не розсипатися?

Мабуть, те, що я завжди можу зробити наступний крок. Я дозволяю прожити собі цю слабкість. І це теж набута історія. Це також, дякуючи роботі з психотерапевтом протягом багатьох років. Що мені дозволяє не розсипатися? Якщо я не зроблю наступний крок, Матвій його без мене не зробить. Мені, правда, буває дуже боляче. Але потім я розумію, що все окей. Я переживаю, аналізую все, що відбувається, проговорюю все з терапевтом. Я можу попросити про допомогу.

Наше життя з Матвієм ― це певний шлях. Ми постійно йдемо

Неможливо, мабуть, зупинитись. Це складно, дійсно складно, коли я знаю, що те, що я знаю та вмію, спрацьовує  з іншими родинами, а з моєю дитиною ― ні. І тоді ти думаєш: «Господи,  що не так? Що тепер спробувати?» 

А я навіть не знаю, що пробувати, бо мені здавалось, що я все перепробувала. Але любов перемагає. Я постійно вчусь, працюю, дуже багато речей роблю інтуїтивно і це завжди спрацьовує, бо  є так звана  материнська  інтуїція, коли ти краще знаєш свою дитину за всі ці методи.  

Чому Вас особисто  навчив Матвій?

Насамперед терпіння. Раніше я була досить активною і нетерплячою. Досить швидко приймала рішення, проживала якісь моменти. А Матвій навчив мене сповільнюватися.  Наприклад, я вчила сина взуватися, вдягати шкарпетки ― щодня,  сім з половиною років. Це вже була своєрідна рутина щоранку. Я навіть  не уявляла, що колись він сам це зможе робити. Але тепер він може.  

Як зараз виглядає звичний день Матвія? 

Зараз у нас немає можливості, щоб Матвій навчався в офлайн школі. Якщо у чоловіка є можливість, то він залишається з дитиною вдома. Якщо ні, я беру Матвія з собою на всі зустрічі, де йому буде комфортно. Звичний день виглядає наступним чином: Матвій прокидається, тоді ми снідаємо, потім  якісь мої зустрічі, заняття з психологом, прогулянка. Звичний день, нічого особливого. Для нього важлива комунікація з друзями, коли вони його щось запитують, а  він їм відповідає, що, наприклад, сьогодні був у басейні.  І це дуже цінно, бо це його соціальна активність, його життя. 

Олеся Яскевич з сином Матвієм. Фото: приватний архів

Рідний батько з Матвієм  не спілкується. А як Ваш нинішній  чоловік прийняв Матвія? Які в них відносини?

У них найтепліші, найщиріші відносини, які тільки можуть бути насправді. І я цим дуже пишаюся. Тому що, мабуть, так мало статися, щоб вони зустрілися в цьому житті і стали один для одного тими, ким вони є. Бо вони насправді дуже важливі один для одного. 

Які речі роблять Матвія щасливим?

Наприклад, вода. В басейні він може бути найщасливішою людиною в світі.

Його роблять  щасливими прості речі, на які ми ніколи не звертаємо увагу. Матвій щасливий, коли ми поруч і щось робимо разом

Щоп'ятниці і щосуботи у нас сімейні дні: вранці ― коні, потім їдемо на прогулянку, а в суботу ввечері ми завжди дивимось якийсь фільм. Для Матвія це дуже важливо, бо він відчуває себе частиною родини. Він щасливий, коли допомагає мені, наприклад, підлити квіти. 

Чого Вам не вистачає зараз?

Я мрію про те, щоб не було війни. Я розумію, що це те, про що сьогодні мріє кожна українка. Але насправді ми забули, як це жити до війни. Коли можна спокійно кудись поїхати, піти в парк з дитиною, а не моніторити тривоги. Я дуже хочу знайти на осінь приміщення з укриттям. Це моя велика ціль, яка тримає в тонусі та не дає розслабитись, коли вже зовсім неможливо триматись.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
вплив українців на економіку польщі

Оцінка польської допомоги для України 

Офіс Президента Польщі стверджує, що Польща виділила на допомогу Україні еквівалент 4,91% ВВП, з яких 0,71% ВВП витрачено на підтримку України, а 4,2% ВВП — це витрати на допомогу українським біженцям. Цю інформацію одразу підхопили критики польсько-українських відносин. 

У тексті не уточнюється, з чого складається ця цифра. Обсяг військової допомоги (15 мільярдів злотих) при цьому детально розписаний, а от значно більша сума — чомусь ні. Витрати тільки на українських біженців з 2022 року оцінено в 88,73 мільярдів злотих, але ця цифра не підтверджується жодним з інших джерел. Так, авторитетний німецький інститут ifW Kiel, який від початку війни веде детальний підрахунок міжнародної допомоги для України, оцінив загальну вартість польської допомоги (і збройної, і гуманітарної, і фінансової) в 5 мільярдів євро (це трохи більше 20 мільярдів злотих). 

Окремо допомогу, надану біженцям з України, порахували і в Польському економічному інституті: у 2022 році це — 15 мільярдів злотих, у 2023 — вже 5 мільярдів злотих. Цифри за 2024 рік поки немає, але вже зрозуміло, що вона буде меншою. Взяти хоча б таку статтю витрат, як виплати на дітей «800+»: в 2024 нею скористалися 209 тисяч з 400 тисяч українських дітей. На медичну опіку витрати теж скорочуються: в 2024 році меддопомогою в Польщі скористалися 525 тисяч українців, тоді як у 2023 році було 802 тисячі.

Торгівля: економічний баланс на користь Польщі

Починаючи з 2021 року, відповідно до аналітичної довідки Центру східних досліджень, Польща нарощує обсяги експорту товарів до України. Вже у 2023 році обсяги виросли на 80%, а торговий профіцит збільшився з 2,1 мільярда євро до 7,1 мільярда євро. 

Важливим фактором росту експорту польських товарів стала війна. Так, у 2024 році Польща експортувала в Україну товарів на суму 56 мільярдів злотих (приблизно 12,7 мільярда євро), що на 5 мільярдів злотих більше, ніж у попередньому році. Ключові сектори, які забезпечують це зростання, — паливо, військове обладнання, машини та автомобільна продукція. 

Щодо товарів масового вжитку й продуктів, то тут теж пожвавлення. Якщо раніше не виникало питання, що українцям везти з Польщі в якості презента: одяг, взуття, сири, алкоголь, продукцію для рукоділля, то зараз це вже проблема, адже більшість відомих польських товарів можна легко знайти в українських супермаркетах. 

Війна зробила Польщу ключовим логістичним партнером України. Дохід тільки від постачання в Україну військової техніки досягнув у 2024 році майже 10 мільярдів злотих, що вдвічі більше, ніж у 2023.  

Це зростання підкреслює важливість України як торговельного партнера, що є сьомим за величиною ринком польського експорту, випереджаючи США й Іспанію. Саме українська міграція, на думку аналітиків Банка народного господарства Польщі, найбільше вплинула на зміцнення торговельних зв'язків між країнами. 

Україна відкрила двері польським виробникам навіть попри блокування кордонів, «зернове ембарго», намагання деяких політиків грати на історичній пам'яті. Водночас ослаблена війною Україна отримує значно менші прибутки. 

Блокування польсько-українського кордону, 2022. Фото: Filip Naumienko/REPORTER/East News

Як зазначає в.о. директора Польського економічного інституту Павло Слівовський, «інтеграція України з Європейським Союзом та розвиток інфраструктури дозволять Польщі отримати більші економічні вигоди від торгівлі з Україною».

Вплив біженців на польську економіку 

Тут цифри ще більш вражаючі. 78% повнолітніх українців у Польщі — працюють. Вони складають 5% (як трудові мігранти, так і особи зі статусом тимчасового захисту) від всіх працюючих людей в Польщі. 

Відповідно до звіту Державного банку розвитку Польщі, у 2024 році українські вимушені мігранти внесли до Національного фонду здоров'я та Фонду соціального страхування 15,21 мільярдів злотих. Ця сума значно перевищує витрати, які понесла польська держава на соціальну підтримку дітей та медичне обслуговування українців зі статусом тимчасового захисту. 

Bank Gospodarstwa Krajowego звітує, що на кожен злотий, отриманий на дитину за польською програмою «800+», українці сплатили до польського бюджету 5,4 злотих

Українці стали частиною польського ринку праці, особливо в галузі будівництва, у транспортній і сфері послуг, логістиці тощо. Українці заповнюють критичні прогалини. Українські жінки, які становлять більшість серед біженців, часто беруть на себе роботу, якою не хочуть займатися самі поляки, а також працюють там, де традиційно до війни через великі навантаження працювали чоловіки — наприклад, на складах чи м’ясопереробці.

Українська міграція сприяє росту польського ВВП. Так, згідно з дослідженнями Банку народного господарства, йдеться про щорічне зростання ВВП Польщі на 0,5-2,4 відсотки

А колишній віцепрем’єр, міністр фінансів і багаторічний голова Національного банку Польщі Лешек Бальцерович взагалі впевнений, що «якби не біженці, валовий внутрішній продукт Польщі був би на 7 відсотків нижчим».

Є і такий факт: у 2023 році, після низки випадів з боку деяких польських політиків на адресу українських біженців і блокування українсько-польського кордону, стався масовий виїзд українців з Польщі — переважно до сусідньої Німеччини.

Польський економічний інститут пов'язує з виїздом українців зменшення економічного зростання у другому кварталі 2023 року на 0,2-0,3 відсоткових пункти

І йдеться вже не лише про «робочі руки». Польському ринку роками бракує вчителів, лікарів, інженерів, медсестер, доглядальниць за людьми похилого віку. Згідно з цьогорічним «Барометром професій», який визначає попит на окремі професії, 29 зі 168 професій можна вважати дефіцитними, з яких 13 — професії, що потребують високої кваліфікації. І в українців ця кваліфікація є.

Підприємництво та інвестиції: українці створюють робочі місця 

У 2024 році кожен восьмий новий підприємець у Польщі мав українське походження. Із січня 2022 року по червень 2024 року в Польщі було створено близько 59,8 тисяч бізнесів, заснованих українцями, повідомляє Польський економічний інститут. 

Українці перевозять виробництво, відкривають салони краси, ресторації, IT-компанії. За даними Польського економічного інституту, українські бізнеси працюють переважно в таких секторах: будівництво (23% від відкритих українських бізнесів), інформація та зв’язок (19%) та інші види послуг (12%).

Українці йдуть на ризик, працюючи в новому для себе середовищі, розбираються в нових для себе законах, бухгалтерській і податковій системах, щоб не залежати від соціальної допомоги й мати можливість утримувати власні родини

Відзначимо, що попри війну польський бізнес також інвестує в Україну. З початку війни інвестори зі 100 країн заснували в Україні понад 3000 компаній. Серед них поляки посідають третє місце (7,3%), випереджаючи німців, американців та англійців, повідомляє публічний портал Opendatabot. Більше половини польських компаній зареєстровані у Львові. 

Відкриття магазину «Україночка» з українськими товарами в Любліні, 2025. Фото: Jan Rutkowski/REPORTER

Споживання та туризм: українці витрачають гроші в Польщі

Якщо довоєнні мігранти зосереджувалися на тому, щоб переказувати заробітки додому, то воєнні мігранти витрачають зароблене на місці — в Польщі. Дослідження Grupy Progres свідчить, що реальний заробіток українських біженців коливається від 3,3 до 5,5 тисяч злотих нетто, хоча більшість українців розраховує на більші ставки. 

Основна причина в тому, що близько 66% свого заробітку українці віддають на оренду житла, плюс — комунальні послуги, інтернет, телефон, пальне. На чому економити? Якщо 80% опитаних говорять, що на їжу вони витрачають 1,5-2 тисячі злотих на місяць. Нерідко через низькі заробітки українців у Польщі родини біженців змушені витрачати кошти з дому, які надсилає чоловік, батьки. 

— Я вирішила повернутися в Україну, коли нам в черговий раз підняли оплату за квартиру, — розповідає моя приятелька Зоя. — З двома маленькими дітьми важко знайти роботу, мій дохід був 1600 злотих на дітей, 2300 я заробляла прибиранням. Оплату за житло підняли до 2850 злотих, плюс комунальні — і шо, голодувати? 

Національний банк Польщі звітує, що залишитися в Польщі після війни хоче 21 відсоток українських біженців. Основні причини, якими пояснюють бажання виїхати, — крім туги за Україною і рідними, — це відсутність перспективи мати власне житло, необхідність виконувати працю, яка не відповідає освіті та вмінням (лише 34 відсотки українців працюють відповідно до своєї кваліфікації, освіти), відчуття відокремленості від спільноти й незахищеності, негативний досвід під час працевлаштування (41 відсоток українців був ошуканий польськими працедавцями).

Ще один пункт впливу українців на економіку Польщі — туризм з України та виїзд в різні країни ЄС через Польщу. Українці виїжджають до ЄС переважно через три точки: Кишинів (Молдова), Будапешт (Угорщина), а більше половини пасажиропотоку — через українсько-польський кордон. У Польщі українські туристи купують їжу, залишаються на ніч у готелях, купують квитки з місцевих аеропортів у Кракові, Катовіце й Варшави. 

Лише за третій квартал 2024 року ця стаття доходу принесла Польщі 2,2 мільярда злотих. І стала стабільним стимулом для місцевих економік, особливо в прикордонних регіонах.  

Висновки: разом ми сильніші 

Хоча Польща надала значну підтримку Україні та її біженцям, вона має позитивну віддачу від цих інвестицій у власну економіку. Українські мігранти не лише заповнили прогалини на ринку праці, але й сприяли зростанню ВВП Польщі, сплатили більше податків, ніж отримали соціальних виплат, медичної допомоги, вони розвивають підприємництво й витрачають в Польщі гроші як споживачі та туристи, а отже, — приносять користь польському бізнесу й економіці в цілому. Цифри говорять самі за себе. Українці — не лише реципієнти допомоги, а й активні учасники ринку праці, споживачі й платники податків, які суттєво зміцнюють польську економіку. 

Польща та Україна можуть створити партнерство, яке принесе користь не лише їхнім економікам, а й суспільствам. Подальша інтеграція України з ЄС може ще більше зміцнити цей зв’язок, забезпечуючи стабільне зростання обох країн.

20
хв

«Чиста фінансова вигода». Як українці впливають на економіку Польщі

Галина Халимоник
USAID Україна програми

USAID підтримувало медичну реформу в Україні

Одна з найважливіших змін, яка сталася в Україні завдяки коштам USAID, — технічна та юридична підтримка медичної реформи. Ситуація була катастрофічною. За даними Національного канцер-реєстру, до війни в Україні фіксували 130-140 тисяч випадків онко, щорічно помирали від цього захворювання 80 тисяч людей. Українці нехтували найпростішим способом зменшити ризики смерті від раку — вчасною діагностикою. 

Вони відмовлялися від оглядів чи навіть лікування, бо не хотіли ставити свої родини перед вибором: рятувати їм життя чи зберегти дах над головою. Для повного курсу лікування доводилося продавати квартири, брати кредити, просити допомоги у благодійників. Траплялися випадки, коли, дізнавшись про діагноз, онкохворі зводили рахунки з життям, щоб фінансово не обтяжувати родину. 

— Це був 2016 рік. Щоб почати лікування, я продала власний невеликий бізнес, — розповідає голова ГО «Афіна. Жінки проти раку» Вікторія Романюк. 

Цих грошей вистачило лише на операцію та хіміотерапію. Для  подальшого лікування  потрібний був спеціальний препарат вартістю 50 000 гривень за дозу (на той час — близько 2000 доларів — Ред.), загалом 36 000 доларів за 18 необхідних доз. 

Вікторія Романюк. Приватний архів

Кілька флаконів Вікторія купила за власні гроші. Ще на три їй зібрала в соціальних мережах донька випадкової знайомої по лікарняній палаті. Надія залишалася на державні програми, про які вона дізналася випадково. 

— В той час я вже лікувалася в Інституті раку в Києві, — розповідає Вікторія, — почала все вивчати, моніторити, розбиратися. Виявилося, що держава щороку витрачає чималі кошти на ліки, але розподіл цих ліків непрозорий. Це стало змінюватися, коли Міністерство охорони здоров’я очолила Уляна Супрун, стартувала медична реформа, яку з 2016 року аж до «заморожування» фінансування підтримувало USAID. 

USAID інвестували в розробку програм для підтримки реформи, навчання управлінців медзакладів і лікарів, співпрацю з громадським сектором, фінансування окремих програм, точкові гуманітарні проєкти із заміни застарілого обладнання на більш сучасне тощо. 

Важливою частиною реформ стала підтримка цифрових платформ, де можна було побачити всі фінансові операції, залишки ліків тощо

З відкритих реєстрів Вікторія Романюк дізналася, що держава закупила понад 700 флаконів необхідного їй препарату для онкохворих, але вона не потрапила до списку отримувачів. Всього 13 щасливців на всю Україну витягнули лотерейний квиток з правом на життя. Завдяки своїй активності вона теж потрапила в програму. І стала єдиною жінкою в палаті, якій провели повний курс лікування коштом держави.

— Заради можливості увійти до програми люди сідали на жорстку дієту, ще більше руйнуючи свій виснажений хворобою організм, якому потрібна була енергія для боротьби з раком, — згадує Вікторія. — Кількість необхідних флаконів розраховувалася в залежності від ваги. На мої 50 кг треба було 2 флакони для дози. Якщо жінка важила більше, доза й вартість зростали. Більшість жінок, які були зі мною в палаті, померли, так і не дочекавшись лікування.

Критики USAID звинувачували, що організація вчила, як боротися зі своїми урядами, однак активісти, зокрема, Вікторія Романюк розповідають, що організація вчила їх боротися за права людини і пацієнта. Вікторія брала участь у тренінгах, навчаннях, де вчили аналізували бюджет, працювати з цифровими платформами, сайтами державних закупівель. 

Саме USAID наполягло, що в громадській раді при Міністерстві охорони здоров’я обов'язково мають бути громадські активісти, які дійсно знають, що потрібно пацієнтам і можуть допомагати формувати закупівлі, виходячи з потреб реальних людей, не обмежуючись уявленнями про це МОЗ. Завдяки цьому Вікторія разом з головою БФ «Крапля крові» Іваном Зеленським увійшли до експертної групи МОЗ і домоглися внесення важливого препарату до списку державних закупівель. Рятувати тисячі людей з онкодіагнозами зрештою стало легше.  

— І це були вже не разові закупівлі чи гуманітарна допомога — ліки стали закуповувати системно, — резюмує Вікторія Романюк. 

Мільярди інвестицій і мільйони врятованих

За даними секретаріату Кабінету міністрів і сайту USAID, на 31 грудня 2024 року в Україні діяли 39 програм USAID, загальний бюджет яких становив 4,28 мільярдів доларів. На охорону здоров'я з цієї суми припадало 381,8 мільйонів доларів. 

Одним з найбільш значущих медичних проєктів є надання Україні технічної та юридичної допомоги для реалізації програми «Доступні ліки», за якою українці отримували ліки безкоштовно або купували з невеликою оплатою.

За словами прем'єр-міністра України Дениса Шмигаля, за останні п'ять років програмою скористалися понад 5 мільйонів пацієнтів, з них 2,2 мільйони — у 2023 році. За дослідженням USAID SAFEMed, 80 відсотків пацієнтів користувалися програмою понад рік, 78 відсотків відчули зменшення витрат на лікування, а 77 відсотків лікарів вважають, що програма значно покращила доступ до ліків.

До переліку входять понад 500 препаратів, зокрема, знеболювальні для паліативних пацієнтів, імуносупресори та тест-смужки для діабетиків. 

І це далеко не всі важливі для життя і здоров'я людей проєкти, були десятки інших. Зараз вони всі поставлені на паузу. 

У 2024 року через програму USAID «Підтримка реформи охорони здоров'я» планувалось навчити 2000 лікарів Харківської та Запорізької областей користуватися УЗД-апаратами, купити ці апарати та встановити у прифронтових громадах. Завдяки проєкту «Реабілітація в Україні» (Rehab4U) в 15 громадах з 14 областей України мали з'явитися високотехнологічні центри для українців, які отримали поранення й травми під час війни.

Мінсоцполітики заявляє, що припинення невійськової допомоги США поки не вплинуло на фінансування проєктів, бо вони спиралися переважно на підтримку Європи, Великої Британії та Світового банку. Міністерство охорони здоров'я поки не коментує наслідки скасування програм USAID. Sestry вже направили запит до МОЗ, як це вплине на медичну галузь в Україні (опублікуємо відповіді після отримання). Однак, оскільки в самих США йдеться про можливе скорочення видатків страхових програм Medicaid, Medicare і Дитячої програми медичного страхування (CHIP) для економії федерального бюджету, ситуація не виглядає оптимістичною. 

Проєкт «Реабілітація в Україні» (Rehab4U). Фото: МОЗ

Чим замінити американську допомогу?

Одним з ключових напрямів підтримки USAID була допомога вразливим групам населення, зокрема, людям з ВІЛ/СНІДом і туберкульозом. Були закуплені тести для виявлення нових випадків, надавались соціальні послуги, а з початком повномасштабної війни постачалися життєво необхідні ліки.

Новина про можливе припинення роботи програми викликала неабияку тривогу серед тих, чиє життя залежить від цих препаратів.

«Втім, поки що немає підстави для паніки», — заспокоює Юлія Чабанюк, голова правління благодійної організації «100 відсотків життя. Кропивницький», найбільшої пацієнтської організації України. І наголошує, що на складах є достатній запас ліків, а їхню кількість постійно моніторять. 

Юлія визнає, що американська допомога була своєрідною страховкою, оскільки більшість державних коштів зараз йдуть на війну. І вірить, що всі медичні програми USAID не будуть повністю скасовані — просто зменшиться їхній обсяг.

На момент «заморожування» роботи благодійна організація «100% життя» мала чотири проєкти, які фінансувалися американськими партнерами. Тільки один з них — тестування нових випадків ВІЛ/СНІДу — вже відновився, але й той поки без фінансування.

Інші проєкти на паузі. Пацієнтів, хворих на туберкульоз, перевели до інших програм. Для проєкту виявлення хворих на туберкульоз серед груп ризику (безхатьки, люди з алкозалежністю тощо) альтернативного джерела фінансування поки не знайшлося. Американська допомога становила 40% фінансування організації.

«За 20 років роботи ми звикли до викликів», — каже Чабанюк. Організація вже має досвід фінансування проєктів з місцевих бюджетів, наприклад, щодо профілактики соціально значущих хвороб серед умовно засуджених. «Такий “холодний душ” загартовує та змушує працювати ще більше, адже ця робота надзвичайно важлива».

Основні ідеї, як замінити втрату американського фінансування, — шукати нові партнерства поза США, працювати з місцевими бюджетами, спиратися на спільноту й бути готовими зменшити витрати, обираючи найбільш важливі напрями. 

Протест проти скорочення допомоги USAID у Вашингтоні, 26 лютого 2025. Фото: Nathan Posner/Rex Features/East News

Біженки втратили психологічну підтримку рідною мовою 

Зменшення фінансування від USAID опосередковано вплинуло на благодійну сферу в усьому світі. Деякі фонди, зокрема, в Польщі, перенаправили допомогу від жінок-біженок на постраждалі міста в Україні.

Українка Світлана Велика завершує роботу у фундації LWF Zierz у Зґежі — центр для українок закривається через нестачу коштів. Їм повідомили, що зусилля фонду будуть спрямовані на допомогу всередині України. 

Як психолог вона підтримувала жінок, дітей, літніх людей та людей з інвалідністю. «Спочатку це був простір допомоги для дезорієнтованих жінок, пізніше — місце, де вони могли висловитися, виплакатися, знайти розраду. Центр працював навіть вночі, якщо комусь треба була термінова підтримка, допомагав дітям інтегруватися в шкільні колективи», — пояснює Світлана.

Закриття центру — втрата для жінок, які вже втратили дім, друзів, родину. Тут їм допомагали пережити горе, знайти роботу, відновити психічне здоров'я.

«Центр став для багатьох домом, а для літніх людей — єдиним місцем, де можна було говорити рідною мовою. Ми відбудовували нове життя з нуля, тепер цього не буде».

Світлана Велика. Приватний архів

Завдання із зірочкою

Державний секретар Марк Рубіо, який тимчасово виконував обов'язки голови USAID, поінформував Конгрес, що частину функцій USAID можуть передати Держдепартаменту, а решту організації — ліквідовують. Рубіо підкреслив, що USAID, фінансоване за рахунок американських платників податків, перетворилося на міжнародну благодійну структуру, що «втратила зв'язок з національними інтересами США».

Питання не лише в тому, що USAID було одним з найбільших благодійників світу, якого важко просто замінити іншими зовнішніми донорами чи пошуком внутрішніх резервів. Демонтаж USAID став прелюдією до всього, що почули українці після. Донедавна США орієнтувалися на концепцію «м'якої сили» (soft power), були «пагорбом свободи», до вершини якого прагнули піднятися інші, долаючи труднощі. USAID було невід'ємною частиною цього процесу, адже підтримувало інші народи на їхньому шляху до демократії та стабільності. 

Безперечно, лише американський народ має право визначати, на що йому витрачати свої податки. Однак, схоже, що в новому світі Америка більше не буде асоціюватися з величчю душі, стабільністю, справедливістю, як це було раніше. І для українців вижити в цьому хаосі — чергове завдання із зірочкою. 

20
хв

USAID рятувало життя українців. Чим замінити цю допомогу? ‍

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Психологиня Ольга Овчаренко: «Діти в деталях малюють свої кімнати — з надією, що колись повернуться»

Ексклюзив
20
хв

«Я не хочу жити. Навіщо життя без тата?»: історії дітей, зібрані у щоденниках війни

Ексклюзив
20
хв

Дітям зі СДУГ потрібно показати їхню суперсилу

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress