Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Людмила Васковська — лікарка-анестезіологиня Маріупольської лікарні № 2, одна із героїнь «20 днів у Маріуполі» — документального фільму-лауреата цьогорічного Оскара. У перші три тижні повномасштабного вторгнення вона залишалася на роботі й рятувала людські життя. Згодом виїхала з міста, змінила кілька місць тимчасового проживання, після чого перебралася з чоловіком до Києва. Сьогодні Людмила працює на двох роботах і продовжує віддано служити своїй професії. Про життя в Маріуполі в перші дні великої війни, долі пацієнтів, зйомки фільму та про плани після Перемоги Людмила Васковська розповіла у відвертому інтерв’ю для Sestry.
Як виглядає Ваш сьогоднішній день у Києві?
Кожен день відрізняється. Зрозуміло, що я працюю, але повітряна тривога та обстріли постійно втручаються у звичний графік. Тому ти ніколи не знаєш, як розпочнеться твій день. Якщо вранці обстріли, то поїхати одразу на роботу я не можу. Вона починається і закінчується пізніше. Планувати дуже складно. Якщо в нормальному довоєнному житті ми жили й планували на пів року наперед, то зараз насправді нічого не можна спланувати на наступний день. Зараз я працюю на двох роботах — в Маріупольській лікарні і ще в приватній клініці.
На жаль, зарплати в бюджетній клініці на життя в Києві не вистачає, тому доводиться шукати щось додатково.
У мене п'ятиденний робочий тиждень, але, крім цього є нічні чергування на основному місці роботи та додаткові. Це непросто. Бути лікарем — це гарна професія, бо ми допомагаємо людям, але дуже маленька зарплатня. Думаю, зі мною погодяться всі лікарі. Це в нашій державі треба змінювати.
24 лютого Вам зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Ви тоді працювали в реанімаційній. Згодом на роботу приїхав також Ваш чоловік. Яким для Вас був лютий 2022 року?
На початку лютого 2022 року у мене було багато планів та сподівань. Ми з чоловіком планували одружитись в тому році. Але війна кардинально змінила наше життя, як і життя мільйонів українців. Сама я народилася в Донецьку, потім жила в Маріуполі.
Я дуже довго не могла наважитися на переїзд. Коли жила в Донецьку, не було навіть думки, що хтось кудись переїде. Я тут виросла, навчалась, у мене багато друзів
Але в Донецьку почалась війна. Я розумію, як батькам було важко зважитися на цей переїзд, тому що вони все своє свідоме життя не планували змінювати місця проживання, будували будинок, навчали нас. Коли почалася війна, зрозуміли, що там не буде нормального життя, тому прийняли рішення, що треба переїжджати.
Мені було дуже складно залишати рідний дім, уявляти, що я більше туди не повернусь. В якийсь момент ти думаєш, що все буде як раніше, звільнять території. Але я розуміла, що шляху назад немає. Російська пропаганда працює вже з народження дітей. Я бачила, як змінюються люди, як змінюється моє оточення. І я розуміла, що вже точно не буде як було. Це абсолютно інше оточення, яке я не хочу бачити. І тоді я теж приїхала в Маріуполь. Чому саме це місто? З шостого курсу саме в Маріуполі відкрили філіал університету, який був у Краматорську.
Що у Вашій роботі як лікаря в перші дні повномасштабного вторгнення було найскладнішим?
У роботі лікаря під час повномасштабного вторгнення було нелегко. Якщо у тебе вистачає психологічних і фізичних сил, то ти виконуєш свою роботу. На жаль, не всі лікарі змогли зібратись і прийти на роботу. Декому було складно психологічно. І це цілком нормально. Ми всі працювали гуртом, і хто що вмів, той робив на автоматі свою роботу. Тоді не було часу вирішувати логічні задачі й думати, що робитимеш далі. Це як конвеєр. Ти робиш, робиш, робиш, а потім, можливо, якщо в тебе буде вільна хвилинка, запитаєш себе: чи правильно усе зроблено? Ми зовсім не були готові до того, що відбувалося. До кількості смертей, до такого напруження та навантаження. З часом, вже маючи досвід, стає легше. Зараз лікарів навчають, як правильно себе поводити при обстрілах і як працювати в таких умовах.
Чи був готовий медичний персонал Маріупольської лікарні працювати в цілком нових умовах? Як взагалі була організована медична допомога?
У Маріуполі лікарі не були готові: ні психологічно, ні професійно. Матеріальна база теж не була готова: починаючи з бинтів, закінчуючи медикаментами та обладнанням. Думаю, до цього було важко підготуватися. Хто з нас міг уявити, що може бути таке вторгнення? Місто було заблоковане з усіх сторін і не було звідки привезти допомогу. На це не розраховував ніхто в країні. А нас, лікарів, не готували до цього, ми не вчилися, ми не знали, як себе поводити при масових поступленнях пацієнтів.
Організуватися було складно. Ми не проводили п'ятихвилинки, як в цивільний час, чи якісь збори. Ми взагалі не могли планувати розпорядок дня. Я працювала у відділенні нейрореанімації. Так як багато лікарів не змогли приїхати на роботу після початку вторгнення, або приїхали, а потім поїхали, то в деяких відділеннях їх не вистачало.
Хірурги постійно надавали допомогу, вони бігали між приймальним відділенням та хірургією. І я там також опинилася. На початку кожен виконував роботу по своїй профільній спеціалізації, а потім все, що було потрібно — і зашивали, і рани обробляли, і джгути накладали. Тоді потрібно було розбиратися у всьому, бо рук бракувало.
До нас привозили людей з різними пораненнями — осколкові, після вибухових травм, також польові, але менше, обширні рвані рани.
Усі пацієнти в лікарні були закріплені за своїми відділеннями — на вісім поверхів.
Згодом, коли почалися обстріли, пацієнтів з верхніх поверхів переводили на нижні три верхні поверхи. Багато цивільних людей лежали просто в коридорах — зрештою, скрізь, де було місце
Потім відбулися прямі попадання в нашу лікарню, і було прийнято рішення, що всіх поранених, особливо тих осіб, які не можуть самі пересуватися, потрібно перемістити в підвал. На жаль, він не був пристосований не тільки для поранених, а й взагалі для перебування там будь-кого. Умови жахливі. Це були складські кімнати, куди зносили непотрібні речі. Але головне в той час було перебувати в безпеці.
Щодо запасів медикаментів — використовували те, що було. Коли ж ліки закінчилися, то люди грабували аптеки і приносили нам медикаменти. Дехто приносив з дому.
Ви казали, що Вам складно пригадати зараз дати, дні, бо все злилося в один великий день. Але чи є історії пацієнтів, які не можете забути?
Мене негативно вражали всі історії. Було дуже багато діток. Їх приносять в ковдрі, ти дивишся на дитину і не бачиш жодних поранень. Все ціле, а дитина мертва. І тоді знаходиш за вушком маленьку ранку, яку дуже складно помітити. А це є осколок, який попав по життєво важливих центрах головного мозку і дитина миттєво загинула. Були пацієнти без голови, яких привозили родичі. І в фільмі «20 днів в Маріуполі» є епізод, коли батько плаче над накритим тілом сина. Це дуже моторошна історія. Я не знаю, як цей батько емоційно пережив таке горе. Хлопці грали у футбол біля школи. Я так і не зрозуміла, що вони там робили. Начебто вийшли пограти, тому що було більш-менш тихо. Підлітків теж можна зрозуміти, адже їм важко постійно знаходитись в закритому приміщенні. Але саме в це місце прилетіла ракета чи снаряд. Батько одного із них одразу привіз трьох хлопців до нас в лікарню. На той час вже не було зв'язку. Не можна було викликати швидку допомогу.
Двоє хлопців ще були живі, з пораненнями. В одного — дуже важке поранення грудної клітки, а в іншого ампутували кінцівку і ще були поранення живота. Але вони вижили. А третій хлопчик, син цього чоловіка — ні.
Коли батько діставав з багажника тіло сина, то там вже були частини. Але він все одно сподівався, що ми ще зможемо врятувати хлопця
Ми, лікарі, звісно, одразу вибігли на вулицю, щоб перекласти хворих. Стоїмо, дивимося і не знаємо, чи везти хлопця в хірургічне відділення, в операційну одразу, чи надавати допомогу на місці. Але на жаль… В такі моменти дуже важко взагалі усвідомити, що все це відбувається насправді, що це не страшний сон, не фільм. Це складно забути. І таких історій дуже багато. Дуже важка і жахлива доля всіх людей Маріуполя.
Щодня Ви бачили величезну кількість загиблих. До цього звикнути неможливо. Що допомагало триматися психологічно?
У той час не було просто. Але тоді не було часу, щоб сісти і подумати, як все погано. Ти знаєш, що тобі прямо зараз потрібно надавати допомогу. Ти не можеш розвернутися, піти і сісти плакати. Можливо, це був стан якогось шоку, коли ти продовжуєш виконувати свою роботу на автоматі. На окремі роздуми часу не було. Це, мабуть, і врятувало. Людина стікає кров'ю, терміново треба накласти джгут і кликати хірурга. Це як конвеєр. Повністю усвідомити все, що відбувалося навкруги, не було можливості.
Як Ви виїжджали з Маріуполя?
Сам виїзд був для мене несподіваний. Коли росіяни зайшли в лікарню, у нас почали з'являтись думки, що ми не зможемо тут знаходитися разом з ними. Це неможливо. Вони встановлюють свої правила. Нам треба їх лікувати. Тоді почали міркувати, як звідси вибратися. Хтось із колег сказав, що вдалося домовитися з кимось з російської сторони і можна виїхати. У нас миттєво в голові з'явився якийсь план. У стресових умовах, напевно, і мозок по-іншому працює. Зібралися і на наступний ранок, о сьомій, чи восьмій ранку, ми вийшли з лікарні — хто в чому: просто в одязі, в хірургічних костюмах.
Треба було швидко подивитися, чи ціла автівка. Бо були прямі попадання в лікарні і горіли машини. Усі, хто був готовий їхати на той час, максимально вмістилися і поїхали. Ми виїжджали з території лікарні кілька хвилин, але здавалося, що це просто вічність, тому що на кожному повороті стояли озброєні росіяни. Якось ми таки виїхали. Далі все було чорне, навкруги все горіло, людей майже не було.
Було питання, по якій дорозі їхати, тому що без зв'язку ми не знали, де були зелені коридори. В результаті нам була відкрита лише одна дорога, по якій ми поїхали. Потім з'ясувалось, що вона замінована.
Вже по дорозі ми бачили, що дорога в мінах і треба було акуратно їх проїжджати. Згодом — блокпости російські
Я думаю, що нам дуже пощастило, бо ті, хто стояв на цих блокпостах, не знали, що їм треба робити, що треба перевіряти якісь документи і взагалі на що звертати увагу. Ми не знали, по якій дорозі ми їдемо і коли буде останній блокпост. Не було кому передати цю інформацію, не маючи зв'язку. І ось ми під’їхали, пам’ятаю, ближче і побачили український прапор. Лише тоді з полегшенням видихнули.
Ми приїхали в Запоріжжя, тому що тільки через це місто була дорога. Приїхали пізно ввечері і переночували. Наступного дня подалися в Дніпро, тому що там на той час були батьки.
У Дніпрі ми декілька днів шукали роботу. Але, на жаль, не знайшли. Нам здавалося, що лікарі скрізь потрібні і що нас приймуть в будь-яку лікарню. Та виявилось не так, як нам здавалося. Ми ніде не знадобились. Тому треба було вирішувати, що робити далі. В той же час знайомий запросив в Луцьк. Сказав, що є сім'я, яка виїхала за кордон, і вони можуть нам дати свою квартиру безкоштовно. І ми вирішили, що поїдемо туди. Нам пощастило, що на нашому шляху зустрілися такі добрі люди.
В Луцьку також виникли труднощі з роботою. Тоді нам запропонували працювати в районній лікарні в Нововолинську. Це невелике містечко у Волинській області. І ми поїхали туди. Але психологічно було важко там знаходитись. Не можу назвати точну причину цього. Наче і прийняли нас добре, і всі умови були. Але в психологічному плані ставало важче і важче з кожним днем.
У нас з чоловіком почали виникати думки, що ми не розвиваємось. Щоб не заглиблюватися в депресію далі, вирішили переїхати в Київ
Наша Маріупольська лікарня ще тоді не була відкрита. Чоловік знайшов роботу в приватній клініці, а я пішла працювати в клініку по оголошенню в інтернеті. Робота була непогана, в офтальмологічній клініці.
На мою думку, нам теж дуже пощастило. Ми приїхали в столицю, одразу змогли знайти роботу — і не найгіршу. Я розуміла, що загалом в офтальмології непогано, але для анестезіолога це недостатня робота. Я не розвивалася як лікар. Тоді якраз уже відкрилася наша Маріупольська обласна лікарня і я перейшла туди працювати.
Як змінилася робота Маріупольської лікарні, коли вона переїхала в Київ? Кого вона обслуговує тепер?
Дуже змінилася. Це повністю інша робота та інші напрями. В Маріуполі у кожного було своє відділення і завідувачі окремими відділеннями, а тут такого немає. У нас немає спільного ординатора на всі відділення. І ми, як маленька команда, намагаємося змінювати ту роботу, яка була раніше. На початку обслуговували тільки переселенців з Маріуполя. А потім почали приїжджати переселенці з півдня України. А ще пізніше з'явилися пацієнти з Києва. Коли відкрилась лікарня, нам вдалося знайти одне із найсучасніших обладнань в Києві. Новий гарний ремонт, невелика територія і сервіс надання послуг достатньо високий. До нас часто приїжджають обстежуватися, або на операції українці з-за кордону.
Чи сумуєте за Маріуполем сьогодні?
Сумую за тими часами, але не за містами. У Маріуполі зараз багато іноземців з російських територій, там панує зовсім інша культура. Змінився соціум. Тому за цим я зовсім не сумую. Я не знаю, чи коли-небудь там щось зміниться. Це важко — викоренити звідти все російське. Там щохвилини працює російська пропаганда. Я не знаю, які механізми вони використовують, але для наших людей це вже як норма. Вони продовжують там жити, спілкуватись.
Чи багато з Ваших колег раділи приходу «русского міра»?
Так вийшло, що більшість моїх друзів, також виїхали. Знайомі по роботі, з якими ми не так часто перетиналися, в групах передали інформацію, переслали фотографії, відео, що деякі лікарі у своїх кабінетах повісили прапори Росії та портрет Путіна. Вони записували відео, як вітають його з днем народження, співали тематичних пісень. За це вони отримали посади. Наприклад, лікар, який двадцять років не міг нічого зробити, раптом став завідуючим відділення. У нього є свій кабінет, і він може собі дозволити повісити табличку зі своїм прізвищем. І все в нього добре. Якщо в людини була така ціль, то вона отримала те, що хотіла.
На жаль, війна негативно впливає на всі сфери життя людини, зокрема й на особисті стосунки. На фоні стресу частішають конфлікти, що призводить навіть до розлучення. Наскільки війна вплинула на Ваші стосунки з чоловіком?
Я не знаю, як би було без війни, але зараз ми обоє знаємо, що можемо покластися один на одного у важкій ситуації. Ми багато пройшли разом. Це найважливіше, коли поряд з тобою є людина, яка в найважчі часи підтримає тебе. Мій чоловік — дуже гарна людина. Те, як він відноситься до роботи та до пацієнтів, вразило мене найбільше, коли ми познайомилися, а це було на роботі. Він повністю і безкорисливо віддається людям.
Ви — головна героїня фільму «20 днів в Маріуполі», який отримав Оскар. Ви були присутні на різних показах фільму. Про що Вас зазвичай питають люди?
Було багато питань про те, яке зараз життя в Маріуполі, як воно змінилося, що там відбувається, яка обстановка тощо. На ці питання в мене ніколи немає конкретної відповіді, тому що я ні з ким не спілкуюсь, хто зараз перебуває в Маріуполі. Багато питали про те, як маріупольці ставилися до приходу Росії. Тобто, навіть у фільмі є цитати, коли українці кажуть, що українські літаки нас бомблять, у всьому винні українці, а росіяни приходять з миром. Я не можу сказати, що в голові тих людей і чому вони так думають. Це треба в них питати. Інколи ми дискутували на ці теми. Також цікавилися долею пацієнтів, які потрапили в кадр.
Фільм «20 днів в Маріуполі» не легкий психологічно. Чому Ви би порадили людям подивитися цю стрічку?
Точно не для того, щоб просто подивитись, як все було погано.
Ця стрічка не залишить байдужим жодного, хто її переглянув. Кожна людина, дивлячись цей фільм, переживає якусь свою трагедію, особливо, якщо це люди з Маріуполя або з інших міст, які зазнали схожих руйнувань. Кожен робить свої висновки.
Я би, напевно, зробила собі висновки на майбутнє, а особливо для тих людей, які в Європі. Те, що ми зараз бачимо, відбувається всередині Європи у ХХІ столітті, коли після ІІ Світової війни всі думали, що такого більше не повториться. Але це відбувається. І, на жаль, ніхто ніяк не може на це вплинути.
Світ повинен бути свідомим. Ми повинні розуміти, що навіть якщо війна далеко, вона може бути в будь-якому місці, незважаючи ні на що
Важливо завжди бути людиною і в складний момент допомогти діткам і жінкам, які залишились самі.
Були ситуації, коли під час зйомок фільму, пацієнти та лікарі влаштовували скандали, бо не хотіли, щоб їх знімали?
Багато хто з медичного персоналу виступав проти зйомок, виганяли, матом крили. Але всім треба було зрозуміти, що це важливі докази. І тепер весь світ побачив це. Може, на той час люди не усвідомлювали цього. Думали, зараз все це закінчиться, тому навіщо це потрібно? Але це послужило в першу чергу доказами російських злочинів проти України.
Що для Вас особисто означає те, що Ви стали героїнею цієї стрічки?
Взагалі нічого не означає. Було набагато більше матеріалу зі мною й інтерв'ю записували. Але ж у цей фільм треба було помістити всі можливі кадри. Ми з журналістами жили в одному коридорі, всі були поруч і ділились чим могли. Комусь важко було щось згадувати, розповідати.
Я ж вважаю, що це мій обов'язок — донести до людей правду. Щоб кожен зрозумів, навіщо взагалі знімався цей фільм і навіщо його показувати
Як би мені важко не було, я ділилася правдою.
Які Ваші основні цінності як лікаря? Що найважливіше у цій професії?
Зберегти життя людей. Навіть не врятувати, а саме вберегти. Наша задача — не допустити того, щоб потім рятувати людей — і фізично, і психологічно.
Мене часто запитують, чому я обрала фах лікаря. Батьки закінчили ВНЗ технічних спеціальностей, старший брат — теж. У моїй сім’ї всі — інженери. До середини одинадцятого класу я планувала бути або перекладачкою, або юристкою. А потім раптом подумала: «А чому б мені не стати лікаркою? Це досить цікаво. Це та сфера, яка постійно розвивається. І ти будеш мати змогу все життя вчитись». Спершу я мріяла бути дитячим хірургом. Але на шостому році навчання зрозуміла, що цей напрям — не моє. Працюючи в операційній, коли поруч завжди є анестезіолог, я зрозуміла, що ця галузь мені більш цікава.
Чи вдається сьогодні будувати плани на майбутнє?
У нинішніх умовах дуже важко щось планувати. Ти не знаєш, що буде завтра. Я можу собі запланувати, що завтра треба сходити в магазин, але якщо буде тривога, я туди не піду. Це дуже примітивні речі, але з них складається життя. Щось глобально спланувати — якийсь відпочинок, поїздку на конференцію, навчання — складно. Якщо в тебе є така можливість, то це дуже круто. Наприклад, відвідати захід в Києві. Але іноді це буває теж небезпечно і заходи відміняють. Багато людей мають плани після нашої Перемоги. Тому я думаю, що ось закінчиться війна, і я запланую відпустку, почну збирати кошти на житло.
Вже би й хотілося планувати народження дитини. Але для мене це неможливо
Деякі люди планують, звісно, але я розумію, що якщо говорити про дітей, то це небезпека в першу чергу для них. Знаючи, як було в Маріуполі та як страждали там діти, поки я не можу переступити через цей бар'єр. Можливо, з часом щось зміниться.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
