Ексклюзив
20
хв

Людмила Васковська — лікарка із оскарівського фільму: важко усвідомити, що все це відбувається насправді

Не було часу, щоб сісти і подумати, як все погано. Ти знаєш, що тобі прямо зараз потрібно надавати допомогу. Ти не можеш розвернутися, піти і сісти плакати. Можливо, це був стан якогось шоку, коли ти продовжуєш виконувати свою роботу на автоматі. Людина стікає кров'ю, терміново треба накласти джгут і кликати хірурга. Це як конвеєр. Повністю усвідомити все, що відбувалося навкруги, не було можливості.

Оксана Щирба

Найважливішим є зберегти життя людей. Фото: Євген Малолєтка

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Людмила Васковська — лікарка-анестезіологиня Маріупольської лікарні № 2, одна із героїнь «20 днів у Маріуполі» — документального фільму-лауреата цьогорічного Оскара. У перші три тижні повномасштабного вторгнення вона залишалася на роботі й рятувала людські життя. Згодом виїхала з міста,  змінила кілька місць тимчасового проживання, після чого перебралася з чоловіком до Києва. Сьогодні Людмила працює на двох роботах і продовжує віддано служити своїй професії. Про життя в Маріуполі в перші дні великої війни, долі пацієнтів, зйомки фільму та про плани після  Перемоги Людмила Васковська розповіла у відвертому інтерв’ю для Sestry.

Людмила Васковська в колі колег та творців фільму «20 днів у Маріуполі» 31.03.2022. Фото: з приватного архівву

Як виглядає Ваш сьогоднішній день у Києві?

Кожен день відрізняється. Зрозуміло, що я  працюю, але повітряна тривога та обстріли постійно втручаються у звичний графік. Тому ти ніколи не знаєш, як розпочнеться твій день. Якщо вранці обстріли, то поїхати одразу на роботу я не можу. Вона починається і закінчується пізніше. Планувати дуже складно. Якщо в нормальному довоєнному  житті ми жили й планували на пів року наперед, то зараз  насправді нічого не можна спланувати на наступний день. Зараз я працюю на двох роботах — в Маріупольській лікарні і ще в приватній клініці. 

На жаль, зарплати в бюджетній клініці на життя в Києві не вистачає, тому доводиться шукати щось додатково. 

У мене п'ятиденний робочий тиждень, але, крім цього є нічні чергування на основному місці роботи та додаткові. Це непросто. Бути лікарем — це гарна професія, бо ми допомагаємо людям, але дуже маленька зарплатня. Думаю, зі мною погодяться всі лікарі. Це в нашій державі треба змінювати.

24 лютого Вам зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Ви тоді  працювали в реанімаційній. Згодом на роботу приїхав також Ваш чоловік. Яким для Вас був лютий 2022 року?

На початку лютого 2022 року у мене було багато планів та сподівань. Ми з чоловіком планували одружитись в тому році. Але війна кардинально змінила наше життя, як і життя мільйонів українців. Сама я народилася в Донецьку, потім жила в Маріуполі.

Я дуже довго не могла наважитися на переїзд. Коли жила в Донецьку, не було навіть думки, що хтось кудись переїде. Я тут виросла, навчалась, у мене багато друзів

Але в Донецьку почалась війна. Я розумію, як батькам було важко зважитися на цей переїзд, тому що вони все своє свідоме життя не планували змінювати місця проживання, будували будинок, навчали нас. Коли почалася війна, зрозуміли, що там не буде нормального життя, тому прийняли рішення, що треба переїжджати. 

Мені було дуже складно залишати рідний дім, уявляти, що я більше туди не повернусь. В якийсь момент ти думаєш, що все буде як раніше, звільнять території. Але я розуміла, що шляху назад немає. Російська пропаганда працює вже з народження дітей. Я бачила, як змінюються люди, як змінюється моє оточення. І я розуміла, що вже точно не буде як було. Це абсолютно інше оточення, яке я не хочу бачити. І тоді я теж приїхала в Маріуполь. Чому саме це місто? З шостого курсу саме в Маріуполі відкрили філіал університету, який був у Краматорську.

Вид з вікна лікарні в Маріуполі 14.03.2022. Фото: з приватного архіву Людмили Васковської

Що у Вашій роботі як лікаря в перші дні повномасштабного вторгнення було найскладнішим? 

У роботі лікаря під час повномасштабного вторгнення було нелегко. Якщо у тебе вистачає психологічних і фізичних сил, то ти виконуєш свою роботу. На жаль, не всі лікарі змогли зібратись і прийти на роботу. Декому було складно психологічно. І це цілком нормально. Ми  всі працювали  гуртом, і хто що вмів, той робив на автоматі свою роботу. Тоді не було часу вирішувати логічні задачі й думати, що робитимеш далі. Це як конвеєр. Ти робиш, робиш, робиш, а потім, можливо, якщо в тебе буде вільна хвилинка, запитаєш себе: чи правильно усе зроблено? Ми зовсім не були готові до того, що відбувалося. До кількості смертей, до такого напруження та навантаження. З часом, вже маючи досвід,  стає легше. Зараз лікарів навчають, як правильно себе поводити при обстрілах і як працювати в таких умовах.

Чи був готовий медичний персонал Маріупольської лікарні працювати в цілком нових умовах? Як взагалі була організована медична допомога?

У Маріуполі лікарі не були готові: ні психологічно, ні професійно. Матеріальна база теж не була готова: починаючи з бинтів, закінчуючи медикаментами та обладнанням. Думаю, до цього було важко підготуватися. Хто з нас міг уявити,  що може бути  таке вторгнення? Місто  було заблоковане з усіх сторін і не було звідки привезти допомогу. На це не розраховував ніхто в країні. А нас, лікарів, не готували до цього, ми не вчилися, ми не знали, як себе поводити при масових поступленнях пацієнтів. 

Організуватися було складно. Ми не  проводили  п'ятихвилинки, як в цивільний час, чи якісь збори. Ми взагалі не могли  планувати розпорядок дня. Я працювала у відділенні нейрореанімації. Так як багато лікарів не змогли приїхати на роботу після початку вторгнення, або приїхали, а потім поїхали, то в деяких відділеннях їх не вистачало. 

Хірурги постійно надавали допомогу, вони бігали між приймальним відділенням та хірургією. І я там також опинилася. На початку кожен виконував роботу по своїй профільній спеціалізації, а потім все, що було потрібно — і зашивали, і рани обробляли, і джгути накладали. Тоді потрібно було розбиратися у всьому, бо рук бракувало.

До нас привозили людей з різними пораненнями — осколкові, після вибухових травм, також польові, але менше, обширні рвані рани.

Усі пацієнти в лікарні були закріплені за своїми відділеннями —  на вісім поверхів.

Згодом,  коли почалися обстріли, пацієнтів з верхніх поверхів переводили на нижні три верхні поверхи. Багато цивільних людей лежали просто в коридорах — зрештою, скрізь, де було місце

Потім відбулися прямі попадання в нашу лікарню, і  було прийнято рішення, що всіх поранених, особливо тих осіб, які не можуть самі пересуватися, потрібно перемістити в підвал. На жаль, він не був пристосований не тільки для поранених, а й взагалі для перебування там будь-кого. Умови  жахливі. Це були складські  кімнати, куди зносили  непотрібні речі. Але головне в той час було перебувати в безпеці. 

Щодо запасів медикаментів — використовували те, що було. Коли ж ліки закінчилися, то люди грабували аптеки  і приносили нам медикаменти. Дехто приносив з дому. 

Фото: Євген Малолєтка

Ви казали, що Вам складно пригадати зараз дати, дні, бо все злилося в один великий день. Але чи є історії пацієнтів, які не можете забути?

Мене негативно вражали всі історії. Було дуже багато діток. Їх приносять в ковдрі, ти дивишся на дитину і не бачиш жодних поранень. Все  ціле, а дитина мертва. І тоді знаходиш за вушком маленьку  ранку,  яку дуже складно помітити. А це є осколок, який попав по життєво важливих центрах головного мозку і дитина миттєво загинула. Були пацієнти без голови, яких  привозили родичі. І в фільмі «20 днів в Маріуполі» є епізод, коли батько плаче над накритим тілом сина. Це дуже моторошна історія. Я не знаю, як цей батько емоційно пережив таке горе. Хлопці грали у футбол біля школи. Я так і не зрозуміла, що вони там робили. Начебто вийшли пограти, тому що було більш-менш тихо. Підлітків теж можна зрозуміти, адже їм важко постійно знаходитись в закритому приміщенні. Але саме в це місце прилетіла ракета чи снаряд. Батько одного із них одразу привіз трьох хлопців до нас в лікарню. На той час вже не було зв'язку. Не можна було викликати швидку допомогу.

Двоє хлопців ще були живі, з пораненнями. В одного — дуже важке поранення грудної клітки, а в іншого ампутували кінцівку і ще були поранення живота. Але вони вижили. А третій хлопчик, син  цього чоловіка — ні.

Коли батько діставав з багажника тіло сина, то там вже були частини. Але він все одно сподівався, що ми ще зможемо врятувати хлопця

Ми, лікарі, звісно, одразу вибігли на вулицю, щоб перекласти хворих. Стоїмо, дивимося і не знаємо, чи везти хлопця в хірургічне відділення, в операційну одразу, чи надавати допомогу на місці. Але на жаль… В такі моменти дуже важко взагалі усвідомити, що все це відбувається насправді, що це не страшний сон, не фільм. Це складно забути. І таких історій дуже багато. Дуже важка і жахлива доля всіх людей Маріуполя. 

Щодня Ви бачили величезну кількість загиблих. До цього звикнути неможливо. Що допомагало триматися психологічно?

У той час не було просто. Але тоді не було часу, щоб сісти і подумати, як все погано. Ти знаєш, що тобі прямо зараз потрібно надавати допомогу. Ти не можеш розвернутися, піти і сісти плакати. Можливо,  це був стан якогось шоку, коли ти продовжуєш виконувати свою роботу на автоматі. На окремі роздуми часу не було. Це, мабуть, і врятувало. Людина стікає кров'ю, терміново треба накласти джгут і кликати хірурга. Це як конвеєр. Повністю усвідомити все, що  відбувалося навкруги, не було можливості. 

Фото: Євген Малолєтка

Як Ви виїжджали з Маріуполя?

Сам виїзд був для мене несподіваний. Коли  росіяни зайшли в лікарню, у нас почали з'являтись думки, що ми не зможемо тут знаходитися разом з ними. Це  неможливо. Вони встановлюють свої правила. Нам треба їх лікувати. Тоді почали міркувати, як звідси вибратися. Хтось із колег сказав, що вдалося  домовитися з кимось з російської сторони і  можна виїхати. У нас миттєво в голові з'явився якийсь план. У стресових умовах, напевно, і мозок по-іншому працює. Зібралися і на наступний ранок, о сьомій, чи восьмій ранку, ми вийшли з лікарні — хто в чому: просто в одязі, в хірургічних костюмах.

Треба було швидко подивитися, чи ціла автівка. Бо були прямі попадання в лікарні і горіли машини. Усі, хто був готовий їхати на той час, максимально вмістилися і поїхали. Ми виїжджали з території  лікарні кілька хвилин, але здавалося, що це просто вічність, тому що на кожному повороті стояли озброєні росіяни. Якось ми таки виїхали.  Далі все було чорне, навкруги все горіло, людей майже не було. 

Було питання, по якій дорозі їхати, тому що без зв'язку ми не знали, де були зелені коридори. В результаті нам була відкрита лише одна дорога, по якій ми поїхали. Потім з'ясувалось, що вона  замінована.

Вже по дорозі ми бачили, що дорога в мінах і треба було  акуратно  їх проїжджати. Згодом — блокпости російські

Я думаю, що нам дуже пощастило, бо ті, хто стояв на цих блокпостах, не знали, що їм треба робити, що треба перевіряти якісь документи і взагалі на що звертати увагу. Ми не знали, по якій дорозі ми їдемо і коли буде останній блокпост. Не було кому передати цю інформацію, не маючи зв'язку. І ось ми під’їхали, пам’ятаю, ближче  і побачили український прапор. Лише тоді  з полегшенням видихнули. 

Ми приїхали в Запоріжжя, тому що тільки через це місто була дорога. Приїхали пізно ввечері і переночували. Наступного дня  подалися в Дніпро, тому що там на той час були батьки.

У Дніпрі ми декілька днів шукали роботу. Але, на жаль, не знайшли. Нам здавалося, що лікарі скрізь потрібні і що нас приймуть в будь-яку лікарню. Та виявилось не так, як нам здавалося. Ми ніде не знадобились. Тому треба було вирішувати, що робити далі. В той же час  знайомий запросив  в Луцьк. Сказав, що є  сім'я, яка виїхала за кордон, і вони можуть нам дати свою квартиру безкоштовно. І ми вирішили, що поїдемо туди. Нам пощастило, що на нашому шляху зустрілися такі добрі люди. 

В Луцьку також виникли труднощі з роботою. Тоді нам запропонували працювати в районній лікарні в Нововолинську. Це невелике містечко у Волинській області. І ми поїхали туди. Але психологічно було важко там знаходитись. Не можу назвати точну причину цього. Наче і прийняли нас добре, і всі умови були. Але в психологічному плані ставало важче і важче з кожним днем. 

У нас з чоловіком почали виникати думки, що ми не розвиваємось. Щоб не заглиблюватися в депресію далі, вирішили переїхати в Київ

Наша Маріупольська лікарня ще тоді не була відкрита. Чоловік знайшов роботу в приватній клініці, а я пішла працювати в клініку по оголошенню в інтернеті. Робота була непогана, в офтальмологічній клініці. 

На мою думку, нам теж дуже пощастило. Ми приїхали в столицю, одразу змогли знайти роботу — і не найгіршу. Я розуміла, що загалом в офтальмології непогано, але для анестезіолога це недостатня робота. Я не розвивалася як лікар. Тоді якраз уже відкрилася наша Маріупольська обласна лікарня і я перейшла туди  працювати. 

Логотип Маріупольської лікарні у Києві. Фото: з приватного архіву

Як змінилася робота Маріупольської лікарні, коли вона переїхала в Київ? Кого вона обслуговує тепер? 

Дуже змінилася. Це повністю інша робота та інші напрями. В Маріуполі у кожного було своє відділення і завідувачі окремими відділеннями, а тут такого немає. У нас немає спільного ординатора на всі відділення. І ми, як маленька команда, намагаємося змінювати ту роботу, яка була раніше. На початку обслуговували тільки переселенців  з Маріуполя. А потім почали приїжджати переселенці з півдня України. А ще пізніше з'явилися пацієнти з Києва. Коли відкрилась лікарня, нам вдалося знайти одне із найсучасніших обладнань в Києві. Новий гарний ремонт, невелика територія і сервіс надання послуг достатньо високий. До нас часто приїжджають обстежуватися, або на операції українці з-за кордону. 

Чи сумуєте за Маріуполем сьогодні?

Сумую за тими часами, але не за містами. У Маріуполі зараз багато іноземців з російських територій, там панує зовсім інша культура. Змінився соціум. Тому за цим я зовсім не сумую. Я не знаю, чи коли-небудь там щось зміниться. Це важко — викоренити звідти все російське. Там щохвилини працює російська пропаганда. Я не знаю, які механізми вони використовують, але для наших людей це вже як норма. Вони продовжують там жити, спілкуватись. 

Чи багато з Ваших колег раділи приходу «русского міра»?

Так вийшло, що більшість моїх друзів, також виїхали. Знайомі по роботі, з якими ми не так часто перетиналися, в групах передали інформацію, переслали фотографії, відео, що  деякі лікарі у своїх кабінетах повісили прапори Росії та портрет Путіна. Вони  записували відео, як вітають його з днем народження, співали тематичних пісень. За це вони отримали посади. Наприклад, лікар, який двадцять років не міг нічого зробити,  раптом став  завідуючим відділення. У нього є свій кабінет, і він може собі дозволити повісити табличку зі своїм прізвищем. І все в нього добре. Якщо в людини була така ціль, то вона отримала те, що хотіла.

На жаль, війна негативно впливає на всі сфери життя людини, зокрема й на особисті стосунки. На фоні стресу частішають конфлікти, що призводить навіть до розлучення. Наскільки війна вплинула на Ваші стосунки з чоловіком?

Я не знаю, як би було без війни, але зараз ми обоє знаємо, що можемо покластися один на одного у важкій ситуації. Ми багато  пройшли разом. Це найважливіше, коли поряд з тобою є людина, яка в найважчі часи підтримає тебе. Мій чоловік — дуже гарна людина. Те, як він відноситься до роботи та до пацієнтів, вразило мене найбільше, коли ми познайомилися, а це було на роботі. Він повністю і безкорисливо  віддається людям.  

Ви головна героїня фільму «20 днів в Маріуполі», який отримав Оскар. Ви були присутні на різних показах фільму. Про що Вас зазвичай питають люди?

Було багато питань про те, яке зараз життя в Маріуполі, як воно змінилося, що там відбувається, яка обстановка тощо. На ці питання в мене ніколи немає конкретної відповіді, тому що я ні з ким не спілкуюсь, хто зараз перебуває в Маріуполі. Багато питали про те, як маріупольці ставилися до приходу Росії. Тобто, навіть у фільмі є цитати, коли українці кажуть, що  українські літаки нас бомблять, у всьому винні українці, а росіяни  приходять  з миром. Я не можу сказати, що в голові тих людей і чому вони так думають. Це треба в них питати. Інколи ми дискутували на ці теми. Також цікавилися долею  пацієнтів, які потрапили в кадр.

Фільм «20 днів в Маріуполі» не легкий психологічно. Чому Ви би  порадили людям подивитися цю стрічку?

Точно не для того, щоб просто подивитись, як все було погано.

Ця стрічка не залишить байдужим жодного, хто її переглянув. Кожна людина, дивлячись цей фільм, переживає якусь свою трагедію, особливо, якщо це люди з Маріуполя або з інших міст, які зазнали  схожих руйнувань. Кожен робить свої висновки.

Я би, напевно, зробила собі висновки на майбутнє, а особливо для тих людей, які в Європі. Те, що ми зараз бачимо, відбувається всередині Європи у ХХІ столітті, коли після ІІ Світової війни всі думали, що такого більше не повториться. Але це відбувається. І, на жаль, ніхто ніяк не може на це вплинути.

Світ повинен бути свідомим. Ми повинні розуміти, що навіть якщо війна далеко, вона може бути в будь-якому місці, незважаючи ні на що

Важливо завжди бути людиною і в складний момент допомогти діткам і жінкам, які залишились самі.

Були ситуації, коли під час зйомок фільму, пацієнти та лікарі влаштовували скандали, бо не хотіли, щоб їх знімали? 

Багато хто з медичного персоналу виступав проти зйомок, виганяли, матом крили. Але всім треба було зрозуміти, що це важливі докази. І тепер весь світ побачив це. Може, на той час люди не усвідомлювали цього. Думали, зараз все це закінчиться, тому навіщо це потрібно? Але це послужило в першу чергу доказами російських злочинів проти України. 

Людмила Васковська у Києві. Фото: з приватного архіву

Що для Вас особисто означає те, що Ви стали героїнею цієї стрічки?

Взагалі нічого не означає. Було набагато більше матеріалу зі мною й інтерв'ю записували. Але ж у цей фільм треба було помістити всі можливі кадри. Ми з журналістами жили в одному коридорі, всі були поруч і ділились чим могли. Комусь важко  було щось згадувати, розповідати.

Я ж вважаю, що це мій обов'язок — донести до людей правду. Щоб кожен зрозумів, навіщо взагалі знімався цей фільм і навіщо його показувати

Як би мені важко не було,  я ділилася правдою.

Які Ваші основні цінності як лікаря? Що найважливіше у цій професії?

Зберегти життя людей. Навіть не врятувати, а саме вберегти. Наша задача — не допустити того, щоб  потім рятувати людей — і фізично, і психологічно.

Мене часто запитують, чому я обрала фах лікаря. Батьки закінчили ВНЗ технічних спеціальностей, старший брат — теж. У моїй сім’ї всі — інженери. До середини одинадцятого класу я планувала бути або перекладачкою, або юристкою. А потім раптом подумала: «А чому б мені не стати лікаркою? Це досить цікаво. Це та сфера, яка постійно розвивається. І ти будеш мати змогу все життя вчитись». Спершу я мріяла бути дитячим хірургом. Але на шостому році навчання зрозуміла, що цей напрям —  не моє. Працюючи в операційній, коли поруч завжди є анестезіолог, я зрозуміла, що ця галузь мені більш цікава. 

Чи вдається сьогодні будувати плани на майбутнє? 

У нинішніх умовах дуже важко щось планувати. Ти не знаєш, що буде завтра. Я можу собі запланувати, що завтра треба сходити в магазин, але якщо буде тривога, я туди не піду. Це дуже примітивні речі, але з них складається життя. Щось глобально спланувати — якийсь відпочинок, поїздку на конференцію, навчання — складно. Якщо в тебе є така можливість, то це дуже круто. Наприклад, відвідати захід в Києві. Але іноді це буває теж небезпечно і заходи відміняють. Багато людей мають плани після нашої Перемоги. Тому я думаю, що ось закінчиться війна, і я запланую відпустку, почну збирати кошти на житло. 

Вже би й хотілося планувати народження дитини. Але для мене це неможливо

Деякі люди планують, звісно, але я розумію, що якщо говорити про дітей, то це небезпека в першу чергу для них. Знаючи, як було в Маріуполі та як страждали там діти,  поки я не можу переступити через цей бар'єр. Можливо, з часом щось зміниться.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова
жінка, війна, руйнування

Анна Я. Дудек: Сьогодні 1063-й день війни в Україні. Що вона принесла світові?

Д-р Маґдалена М. Баран: Це пробудило нас від переконання, що війни відбуваються десь далеко, що вони не зачіпають нас безпосередньо, що для нас — тут і зараз — вони не приносять страху чи тривоги. Агресія, вчинена Путіним, також показує нам, що віра в те, що війна є «сучасною», можна віднести до казок. Декому здавалося, що сьогодні війну можна вести на відстані, точно обираючи цілі, «додаючи» при цьому елементи гібридної війни — дезінформацію, кібератаки, різного роду диверсії, сіючи невпевненість або дестабілізуючи внутрішню ситуацію в іншій державі. 

Тим часом, як би жахливо це не звучало, війна в Україні нагадує будь-яку попередню війну, насичену насильством проти цивільного населення. Війна, в якій Росія застосовує заборонену міжнародними конвенціями зброю, порушує закони і звичаї війни майже на кожному кроці і, маючи на меті повне знищення України, здійснює не лише злочини агресії, а й воєнні злочини та злочини проти людяності.

Для самої України війна принесла величезне зло, страх і тривогу, перетворення безпечних місць на місця, просякнуті терором, смертю або необхідністю тікати. Парадоксально, але війна у такий жахливий спосіб принесла їй і нові можливості. Але так влаштована війна. Що стосується світу: вона, безумовно, похитнула наше почуття безпеки, дозволила нам зробити ставку на розширення НАТО, змусила нас переосмислити нашу стратегію вирішення питань безпеки і оборони. Війна також нагадала нам про фундаментальні цінності, на яких ґрунтується Європейський Союз, про солідарність, суверенітет, субсидіарність чи, зрештою, основи демократії.

Д-р Маґдалена М. Баран. Фото з приватного архіву

Чи можна знайти щось позитивне у війні?

Безумовно, пробудження до цінностей, зміцнення або оновлення альянсів. Крім того, необхідність переосмислити сценарії глобалізації або переорієнтувати нашу політику. Безумовно, позитивним є нагадування про те, наскільки важливо розбудовувати соціальну стійкість, тобто, з одного боку, здатність протистояти та реагувати на безпекові, соціальні, економічні, екологічні виклики, а з іншого боку, «змушувати» державу брати на себе ще більш чітку відповідальність за них. 

Саме цьому слугує, наприклад, Закон про цивільну охорону та цивільну оборону від 5 грудня 2024 року. Але це не просто законодавство, це сукупність заходів. Також тих, які польське головування в Раді ЄС визначило як свої пріоритети в більш широкому сенсі, або політики самого ЄС, яка чітко фокусується на безпеці та обороні в найширшому сенсі. Навіть якщо непрямим чином ми можемо почути: «Хочете миру — готуйтеся до війни», йдеться не лише про військову готовність, якої нам бракує.

На зовсім іншому рівні варто пам'ятати, що війни завжди були поштовхом до розвитку, до змін, у багатьох випадках також до демократизації або пробудження суспільств; закінчившись (хоча і з винятками), за умови добре проведеного «справедливого миру», вони можуть мати ефект фенікса, що відроджується з попелу. Водночас варто пам'ятати, що навіть цей міфічний фенікс не відроджується у повній зрілості, що держава, яка відроджується, потребуватиме допомоги. Це, в свою чергу, визначить напрямок її подальшого розвитку.

Що українці дізналися про себе?

Варто було б запитати у них самих. Мої українські студенти кажуть, що вони переконалися в тому, що вони сильніші, ніж думали; що вони твердо вірять у свою державу, в ті цінності, які здавалися непорушними, але вони також навчилися жити з невизначеністю. Бо хто в ХХІ столітті, в центрі Європи, очікує повномасштабної війни старого зразка? Вони також дізналися багато страшних речей.... 

Я часто повертаюся до «Словника війни» Остапа Сливинського. Він показує, як люди дивляться на війну, як вони дивляться на себе, свої цінності та потреби під час війни, або, зрештою, як змінюється їхнє сприйняття. Це міні-історії різних людей, яких доля звела разом. Саме з них ми дізнаємося, як пахне біль, читаємо про бабусь, похованих у дворі, де вони колись сиділи, про ванну кімнату, яка слугувала укриттям, про слова, які змінюють значення, бо раптом «далеко» означає «відстань між тим місцем, де ти є, і тим, де немає страху», про календар, який відраховує час, де є воєнні дні, комендантська година і повітряна тривога, або, зрештою, про те, що свобода не є «серійним продуктом». 

Українці дізналися про зміни, які приносить війна, про адаптацію до обох цих явищ. Багато хто, напевно, пройшов через уроки страху і надії.

Дитина грається, а жінки відпочивають на лавці перед житловими будинками, зруйнованими внаслідок обстрілів у Костянтинівці, на сході Донецької області, 22 червня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Roman PILIPEY/AFP

А поляки?

Це радше повторний урок солідарності — усвідомлення того, на що ми здатні в ситуації небезпеки, як ми здатні допомогти, як ми здатні організуватися знизу догори, мобілізуватися, а в багатьох випадках відкласти вбік упередження чи суперечки, бо інша людина, яка страждає, чиє життя в небезпеці, виявляється важливішою. Це ті моменти, коли ми можемо відкинути наші упередження чи образи і побачити людяність іншої людини. Можливо, це також добрий урок, що ми все ще маємо ті рефлекси серця, і що наше етичне почуття працює. Навіть якщо — як це дуже по-польськи — воно функціонує як великий зрив, воно було необхідне в цій ситуації. Шкода, що нам так важко будувати подібні мости між собою, у власному суспільстві, яке все ще застрягло в конфлікті. Внутрішня війна служить лише тим, хто хоче дестабілізувати нашу демократію, але аж ніяк не нам.

У Польщі проживають сотні тисяч громадян України. Серед них є і чоловіки. Як ви ставитеся до обов'язкового військового призову і до тих чоловіків — і їхніх родин — які роблять все, щоб його уникнути?

Тут немає простих відповідей. За кілька днів до початку російського вторгнення в Україну українська мати, яка роками працювала в Польщі, розповіла історію свого молодшого сина, який щойно розпочав навчання на інженера-будівельника в українському університеті. Його брат, військовий офіцер, навіть наказав йому виїхати з країни, кажучи, що війна триватиме, і країні потрібні освічені люди, здатні її відбудувати. 

Таких випадків багато, але цих молодих хлопців — поки що — не призивають до армії, навіть після зниження призовного віку минулої весни. Але це лише один бік «проблеми». Адже в Польщі ми також стикаємося зі здивуванням, що переростає в тривогу або навіть гнів, висловлений по відношенню до чоловіків у розквіті сил, часто в дорогих автомобілях, дизайнерському одязі, без великих сімей, які мирно живуть у світі «без війни». Це породжує конфлікт, але також і невизначеність, особливо в той час, коли говорять про можливе військове втручання третіх країн, коли говорять про гарантії/забезпечення припинення вогню, заморожування конфлікту або остаточне припинення війни в Україні.

Водночас до участі у війні, як і до кохання, нікого не можна примусити. Тому драматичними є сцени, коли чоловіків витягують з квартир, ресторанів, кафе чи клубів і забирають до армії

З одного боку, захист батьківщини є моральним обов'язком, а з іншого — якщо вірити філософам — військова справа є «побічною професією» для громадян (колись тільки чоловіків). От тільки захищати можна по-різному. І я говорю не про втечу від обов'язку, а про альтернативні варіанти служби, коли питання релігії чи переконань не дозволяють брати участь у бойових діях. Століттями покоління чули, що «солодко і почесно померти за батьківщину» (Dulce et decorum est pro patria mori). Я вважаю, що це найзгубніший міф в історії людства, тому що в такій смерті немає нічого солодкого — що вже наочно продемонстрували фронти Великої війни. Війна — це завжди зло, і її етичне звеличення нічим добрим закінчитися не може.

Для жінок, які покинули країну разом з дітьми, війна означає розлуку, самотність, втрати і тугу. Однак я зустрічала й таких, для яких, як би погано це не звучало, вона стала воротами, що дозволили їм віддалитися від жорстоких чоловіків/партнерів.

Війна перевіряє зв'язки — вони або є, або їх немає. Я зустрічала багато людей, які розриваються між безпечними місцями та центром воєнних подій, а також людей, які назавжди втратили своїх близьких. Для них війна завжди буде кінцем. Звичайно, є також ситуації, в яких «виправданням» війни стало звільнення від домашнього насильства, відхід в інше життя, з припущенням, що, що б не сталося, те «до війни» вже не повернеться. Питання полягало в тому, який вибір принесе повоєнний час, які можливості він запропонує для того, щоб влаштувати своє життя заново.

Вид з висоти пташиного польоту на Бахмут, місце найзапекліших боїв з російськими військами в Донецькій області, Україна, четвер, 22 червня 2023 року. Фото: AP Photo/Libkos

Але насильство над тими, хто залишився, є жорстоким. Я говорю про зґвалтування у воєнний час.

Це прозвучить жахливо, але зґвалтування завжди було одним з найжорстокіших «інструментів війни», навіть використовувалося як частина військової стратегії. Чому? Тому що зґвалтування знищує ворога — жінок, чоловіків, дітей — на всіх рівнях. Механізм не змінювався століттями, і зґвалтування також розглядалося з точки зору дозволеної військової здобичі. Навіть після Другої світової війни трибунали, створені для суду над воєнними злочинцями — в Токіо і Нюрнберзі — не визнавали кримінального характеру сексуального насильства. Зміна настала значно пізніше, оскільки лише у Статуті Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії зґвалтування було визнано злочином проти людяності з умовою, що воно повинно бути скоєне під час триваючого збройного конфлікту і спрямоване проти цивільного населення.

Лише з 1 липня 2002 року Міжнародний кримінальний суд отримав повноваження переслідувати сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, відповідно до статуту, який визначає зґвалтування як воєнний злочин і злочин проти людяності. Судове переслідування воєнних злочинців є частиною «справедливого миру», але це лише один бік справи. Залишається потреба в практичній — медичній, психологічній, а іноді й матеріальній — допомозі жертвам такого насильства.

Минуло майже три роки, все більше українців і українок готові йти на поступки заради припинення військових дій. Це правильний напрямок?

Серед принципів справедливої війни — а можна сказати, що саме таку війну веде Україна — ми знаходимо правило про реалістичні можливості успіху, тобто про момент, коли треба зважити, чи є війна виграшною, чи вона прирікає країну на руїну. Коли ми дивимося на Україну, ми бачимо хоробрість її солдатів і рішучість захищати батьківщину, але важко заплющити очі на воєнне виснаження, танення техніки, бойових ресурсів або, зрештою, людських ресурсів. Йти на поступки завжди боляче, але іноді необхідно для виживання. Вони не означають програшу. А перемога Росії — це те, про що ми не повинні думати.

«The Wall Street Journal» вже публікував влітку минулого року результати опитувань, проведених серед українських цивільних і військових щодо можливих переговорів, закінчення війни або навіть втрати частини території України. З боку цивільного населення вони вказували на втому, очікування закінчення війни навіть ціною втрати частини території, але деякі з учасників бойових дій вказували на те, що зможуть протистояти їй військовим шляхом у разі незадовільного компромісу.

Однак війна повинна якось закінчитися, і я не думаю, що хтось у демократичному таборі вважає, що вона може закінчитися перемогою Росії. Це було б лише кроком до подальших загроз, подальших воєн

Переговори?

Переговори — це правильний напрямок. Ще до того, як Дональд Трамп склав присягу, кандидати в його адміністрацію вказували на необхідність змусити сторони говорити. Майкл Вальц, радник Трампа з питань безпеки, прямо говорив про використання цін на нафту і газ як потенційного економічного тиску на Росію, якщо вона відмовиться від переговорів. Також можна було почути розмови про «надання Україні більше зброї, ніж вона отримала за часів адміністрації Джо Байдена», якщо Росія ухилятиметься від переговорів. 

Однак варто пам'ятати, що ми є свідками російського наступу, і має рацію Марко Рубіо, новий Державний секретар США, який під час слухань у Сенатському комітеті у закордонних справах зазначив, що метою Путіна буде отримання максимальних переговорних важелів, примушення України до нейтралітету і напад через 4-5 років. 

У схожому ключі висловився і новий міністр оборони США Піт Хеггет, до якого дослухалися сенатори: «Ми знаємо, хто є агресором. Ми знаємо, хто хороший хлопець. Ми хотіли б зробити так, щоб українцям було якомога краще, але ця війна має закінчитися». Це «але», напевно, ми почуємо ще багато разів, повторюючи його в ім'я політичного реалізму та «мужньої дипломатії». Її не бракувало об'єднаним адміністраціям двох президентів США — попереднього і наступного — коли йшлося про припинення вогню в Газі.

Залишається сподіватися, що її не забракне і у випадку з Україною. Інша річ, що для США, де Трамп базує свою доктрину на силі та перемозі, поразка України просто не варта того. Тому переговори — це правильний напрямок, але Україні потрібні можливості, рівність і підтримка в них.

Володимир Зеленський і Урсула фон дер Ляйен. Фото: пресматеріали

Уявімо, що війна закінчується. Що далі, особливо в епоху Трампа, яка щойно розпочалася?

Поки що війна триває, а світ вибудовує сценарії. Звичайно, найкраще було б отримати тривалий, справедливий мир. Мир, в якому агресор буде переможений, воюючі сторони підпишуть мирний договір, за яким Україна поверне свої території, Росія виплатить військові репарації, військові злочинці опиняться за ґратами, Путін опиниться на лаві підсудних Гаазького трибуналу, Україна відновиться, а кожне суспільство пройде багаторівневу політичну, соціальну та культурну реабілітацію, а в ідеальній ситуації — ще й реабілітацію пам'яті. 

Прекрасний сценарій, тільки... не дуже реалістичний. Погляньмо на перемир'я в Газі, яке було досягнуто з такими труднощами. Його перша фаза — 14 днів, і саме ці дні вирішать, що буде далі. У таких складних ситуаціях спокій (бо не будемо говорити про мир) дуже крихкий, і саме розвиток «стабільного спокою» є завданням другої фази припинення вогню.

Що стосується України, то ніхто особливо не приховує, що сценарій на сьогодні — це радше переговори, про готовність до яких президент Зеленський вже кілька разів заявляв. У найгіршому випадку вони можуть призвести до заморожування конфлікту (вкрай невигідного для України) і запровадження деяких елементів справедливого миру та відновлення країни.

З української точки зору, йдеться також про майбутнє членство в ЄС і НАТО, закриття більшої кількості розділів, наближення України до спільнот і альянсів. Однак у випадку цієї війни переговори будуть не спринтерськими, а марафонськими

Навіть символічна поразка Росії для Трампа, ймовірно, була б перлиною в короні, але епоха Трампа — це ширша тема, на яку ми повинні дивитися з різних точок зору. Якщо зупинитися на європейській, то це, безумовно, час, коли, як неодноразово говорив Дональд Туск, «Європа повинна стати на власні ноги», позбутися комплексів і послідовно вибудовувати свою політику, в тому числі політику безпеки і оборони в широкому сенсі, в якій ми будемо готові протистояти як старим, так і новим типам воєн».

Доктор Магдалена М. Баран — доктор філософії, історик ідей, публіцистка, кандидат філософських наук, головна редакторка щомісячника Liberté!; ад'юнкт в Інституті соціології при Університеті Комісії національної освіти в Кракові.

Її наукові інтереси включають питання війни, етики війни, міжнародногоправа війни і миру, реконструкції постконфліктних суспільств, філософії постконфліктних суспільств, філософії політики та етики врядування. Авторка книг: „Znaczenia wojny. Pytając o wojnę sprawiedliwą” (2018), „Oblicza wojny (2019), „Był sobie kraj. Rozmowy o Polsce” (2021). Członkini rady programowej „Igrzysk Wolności”. Ведуча подкасту “Jest sobie kraj”. Незабаром побачить світ її найновіша книга про етику урядування.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Перемога Путіна означатиме більше воєн

Анна Й. Дудек

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress