Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ельміра Аблялімова — експертка Кримського інституту стратегічних досліджень (КІСД), який досліджує стан захищенності об'єктів культурної спадщини на тимчасово окупованих Росією територіях України. В минулому — депутатка Бахчисарайської міської та районної ради, заступниця Бахчисарайської районної державної адміністрації, директорка Бахчисарайського історико-культурного заповідника, на території якого розташований єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури — Ханський палац.
Оксана Щирба: Минуло 10 років від початку окупації кримського півострова Російською Федерацією. Тисячі кримських татар покинули півострів. Інститути, громадські організації, засоби масової інформації зазнають жорсткого тиску з боку російської влади. Зараз, коли озираємось назад й аналізуємо події десятирічної давнини, чи можна було запобігти російській окупації, чи могли вплинути на це кримські татари?
Ельміра Аблялімова: Можливо, якби в Україні була інша політика щодо кримських татар. Якщо проаналізувати ситуацію до 2014 року — України в Криму фактично не було, більшою мірою це була російська автономія в Україні. Кримські татари сприймалися як фактор певної нестабільності. Територія півострова була відкрита для російських впливів: підкуповували людей, які працювали на Росію, поширювали дезінформацію щодо України та кримських татар, наприклад, що кримські татари становлять загрозу, що мають сепаратистські наміри.
До 2014 року Україна не мала власної етнополітики, навіть серед українців багато хто вірив у кремлівські фейки, піддавався їх впливу. Значну роль в цьому відіграли теж церкви Московського патріархату
В результаті, як ми пам’ятаємо, під час окупації півострова майже весь склад силових структур перейшов працювати на Російську Федерацію. Кримські татари тоді стали на захист територіальної цілісності України, проводили мітинги, мирні акції протесту, 26 лютого 2014 року біля стін Верховної Ради Криму провели один з наймасштабніших мітингів.
Фото: VIKTOR DRACHEV/AFP/ East News
Чи могли ми вплинути на хід подій? Зараз мені здається, що ні. Ми не були готові до окупації, про це не попереджали іноземні розвідки, не повідомляли ЗМІ. Були різні ідеї — але на той час ми могли вживати лише мирних заходів: мітинги, демонтрації, заяви, тощо. Цей мирний супротив та неприйняття окупації триває й зараз — незважаючи на утиски кримські татари демонструють свою абсолютну лояльність до України: не беруть участі у виборах, уникають роботи в окупаційних органах влади, колаборантів серед кримських татар дуже мало. Цей фактор значно допомагає Україні на політично-дипломатичному рівні.
ОЩ: Чим займається Кримський інститут стратегічних досліджень?
ЕА: Діяльність Інституту стратегічних досліджень спрямована на фіксування порушень проти культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях України в рамках Гаазької Конвенції 1954 року щодо захисту об'єктів культурної спадщини під час збройних конфліктів.
Історія документування почалася з маленького кейсу Бахчисарайського ханського палацу. З 2016-го року російська окупаційна влада почала його інтенсивно «реставрувати», в результаті чого пам’ятка фактично втратила свою автентичність. Деякі експерти схилялися до думки, що це історія про корупцію. Дехто говорив про непрофесійність, відсутність спеціалістів, які мають досвід реставрації саме таких історичних споруд. Але моя думка з цього приводу інша.
Росія взяла курс на цілеспрямоване викорінення кримськотатарської ідентичності з мапи Криму, тому що питання на відповідь «Кому належить Крим?» лежить в історичної площині. Кримські татари, їх походження, державність, яка існувала протягом більш як трьох століть — повністю руйнують російську ідеологію «кримнаш»
Шляхом зруйнування пам’яток, спотворення історичних фактів, створення історичних міфів — Росія намагається домінувати на захоплених територіях. Те, що ми спостерігаємо після початку повномасштабного вторгнення 2022 року — цілком логічне продовження такої політики.
Ми зафіксували всі типи порушень міжнародного права, згідно з Гаазькою конвенцією 1954 року та двох протоколів до неї (1954 та 1999 років). Це, передусім, привласнення — ймовірно, найбільше з часів Другої світової війни — культурних цінностей, об'єктів культурної спадщини, культурних інституцій. По-друге — незаконне переміщення з окупованих українських територій на територію Російської Федерації культурних цінностей, що належать України. По-третє — незаконні археологічні розкопки на окупованих територіях та наслідки таких дій. Також суттєва модифікація нерухомих пам'яток: через такі роботи вони втрачають свою автентичність, художню, наукову, історичну цінність. І, врешті, використання об’єктів культурної спадщини у військових цілях: ми зафіксували численні факти використання курганів — об’єктів археологічної спадщини України — в якості фортифікаційних споруд. Як наслідок, пам’ятка втрачає не лише свою археологічну цінність, але й артефакти, які вона в собі містить.
Варто зазначити, що Росія також проводить гуманітарну агресію, займається «деконструкцією» історичних фактів: залишає те, що відповідає її політичній ідеології й відкидає «зайве». Над цим працюють російські спеціалісти, які суттєво переписують історію Криму.
ОЩ: Яка ваша історія Вашої власної родини? Знаю, що свого часу Вашу бабусю депортували.
ЕА: Кожна кримськотатарська родина пережила депортацію, і моя історія не є унікальною.
Бабусі було 22 роки, коли її депортували на Урал в Костромську область. Там вона важко працювала на Лісоповалі — потрібно було годувати дітей. Дідусь тим часом був на фронті. Поселення, в яких вони жили, мало чим відрізнялись від колонії. Виїзд за визначену територію був заборонений, лише з дозволу комендатури. Після повернення з фронту дідусь довго розшукував свою родину по містам заслань, адже кримські татари були розсіяні по всьому СРСР. Коли сім’я нарешті зустрілась — продовжила пошук решти родичів, яких депортували в Узбекістан. Тоді дідусь став писати листи з проханням про дозвіл на з’єднання з рештою родини та переїзд в Узбекистан. Це листування збереглося. Там їх називають «спецпоселенцями», у кожного члена навіть є власний номер.
Пам’ятаю, як помер Брежнєв. Нас відпустили зі шкільних уроків, аби ми йшли дивились на похорон генерального секретаря. Після школи я зазвичай спочатку приходила до бабусі. Ворота у неї завжди були відчинені, а того дня — замкнені. Я намагалась достукатись. Бабуся відкрила двері, різко завела мене до хати, повернула ключ в замку: вдома було свято. А коли я включила телевізор, щоб подивитися похорон — дідусь вимкнув, сказав, що мені цього бачити не потрібно, бо «ще один з катів нарешті помер».
Фото з приватного архіву
Ми тоді жили у двох різних реальностях одночасно: з одного боку, в школі нам розповідали міфи про Крим, а в контексті кримських татар здебільшого говорили про набіги, монголо-татарське іго тощо. А з іншого боку — у розповідях наших дідусів та бабусь Крим був — найпрекраснішим місцем на землі, чимось сакральним, казковим. Місцем, куди ми всі мусимо повернутися. Дід часто згадував дитинство серед гір і моря, бабуся щоразу починала співати… Росія завжди сприймалась як країна, яка постійно намагалась знищити наш народ, ще з часу першої незаконної анексії території Кримського Ханства у 1783 році.
ОЩ: Вашого чоловіка, Ахтема Чігойза, засудили за організацію масових заворушень на проукраїнському мітингу в Криму, проти нього порушено кримінальну справу за трьома статтями: організація масових заворушень, заклики до насильства, ненавмисне вбивство. Чим закінчилась ця історія?
ЕА: Ахтема засудили за організацію мітингу 26 лютого 2014 року, що проводився у підтримку територіальної цілісності України. Захід був організований Меджлісом кримськотатарського народу за підтримки різних українських ініціатив організацій. У вироку було формулювання «за організацію масових заворушень». Він провів в сімферопольському СІЗО майже три роки.
Я була його громадською захисницею, тримала зв'язок з адвокатами, ходила в слідчий ізолятор практично щодня, можна сказати — як на роботу. Відбулося понад сто п'ятдесят судових засідань, ми опитали понад двісті свідків як з нашої сторони, так і зі сторони обвинувачення. Одіозна так звана «прокурорка Криму» Поклонська очолювала обвинувачення проти мого чоловіка. В результаті його засудили до восьми років позбавлення волі. На наше щастя, за домовленістю п'ятого президента України Петра Олексійовича Порошенка, президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана, лідера кримських татар Мустафи Джемілєва, мого чоловіка вдалось звільнити. Спочатку перевезли до Туреччини, а потім — в Україну.
Чоловікові пропонували залишитися в Туреччині, але він відмовився. Повернувся в Україну для продовження боротьби за Крим.
Для нас український паспорт — це не просто документ, це — наш цивілізаційний вибір
Ми вимушено виїхали з Криму у 2017-му році, але всім своїм серцем прагнемо повернутися. Щодо настроїв — я часто спілкуюсь з тими, хто залишився на кримському півострові, і можу з упевненістю сказати, що Україну в Криму чекають, дуже чекають на визволення.
ОЩ: В одному з інтерв’ю Ви сказали, що через травматичний історичний досвід українці і кримські татари почали краще розуміти один одного.
ЕА: Так, я завжди згадую одну із зустрічей з дисидентом Мирославом Мариновичем, якій сказав, що в цій «страшній трагедії 2014 року є велика Божа благодать — українці нарешті зрозуміли кримських татар, а кримські татари зрозуміли українців».
Фото: AFP PHOTO/VASILIY BATANOV/East News
Наші народи пережили однакові трагічні події, в різні історичні періоди, але як українці, так і кримські татари дуже добре пам’ятають як знищували нашу державність, відбирали наші землі, викорінювали інтелігенцію, депортували, змушували зректись рідної мови, традицій, культури тощо. Особистим відкриттям для мене стала стаття III Конституції Пилипа Орлика, яка відносини між Кримським ханством та українським козацтвом визначає як братерство. Між братами може бути різне, однак ми все одно залишаємося рідними.
Ми різні, але українці та кримські татари мають багато спільного: походження, цінності, гостре відчуття власної ідентичності й внутрішню опору. У нас спільна держава і спільний ворог. Для обох наших народів слова «Батьківщина», «свобода» і «честь» — не просто слова, а те, за що ми готові боротися. Саме тому ми так добре розуміємо один одного
ОЩ: Українська влада неодноразово наголошувала, що війна не закінчиться доти, доки Україна не поверне Крим. Чи вірите Ви у повернення Криму Україні?
ЕА: Я абсолютно впевнена в тому, що без Криму не буде України, а без України — не буде Криму. Це одне ціле. Я абсолютно переконана в тому, що Крим буде звільнений і ми повернемось додому.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
