Ексклюзив
20
хв

«Люди, які приїхали з окупації і стикались з росіянами, бояться свідчити»

У Польщі документують звірства російських окупантів. Як це відбувається і як використають ці дані? 

Оксана Щирба

ОПОРА працює в осередках зі свідками. Фото: приватний архів

No items found.

Російські окупанти вбивають, катують мирних українців, незаконно утримують в полоні військових та цивільних, руйнують об’єкти інфраструктури. Ці звірства бачить весь світ. Для притягнення Росії до відповідальності важливо документувати злочини. В Україні цим займаються правоохоронні органи. У Польщі одна з організацій, яка взяла на себе це завдання - фундація OPORA in Poland, яку влітку 2022 року заснували представники Громадянської мережі ОПОРА.

З представниками організації зустрілись Sestry. 

«На початку війни прокурори їздили на кордон, стояли на вокзалах, та люди не хотіли свідчити»

Ольга Коцюруба, старша радниця Центру сприяння документуванню воєнних злочинів фундації OPORA in Poland:

– Громадянська мережа ОПОРА – організація, яка працювала з питаннями виборів та демократії в Україні. Після повномасштабного вторгнення частина офісу переїхала до Варшави. Ми вирішили займатимемося тим, що вміємо – фіксувати злочини. З квітня до липня 2022 року тривали консультації, ми проходили навчання під час тренінгів з міжнародними експертами PILPG, що займаються документуванням воєнних злочинів в гарячих точках світу та українськими організаціями, які  спеціалізувалися на фіксації злочинів з 2014 року. Оскільки ми нова для Польщі організація, то не завжди була  довіра з боку органів місцевого самоврядування та осередків. Посольство України в Польщі надало нам і листи підтримки, і контакти великих центрів. Так ми почали збирати докази  спочатку тільки у Варшаві. Нас підтримало Посольство Великої Британії – за цим проєктом у липні ми розширились до всієї Польщі. Знову шукаємо нові осередки –  за межами Варшави. Усі шелтери, що знаходяться не у Варшаві, потребують дозволу воєводи. Тому спершу звертаємося до відповідного воєводства, яке надає контакти, дозвіл, сприяння, про нас повідомляють центрам. Після цього контактуємо з осередками. Доводиться багато їздити, розповідати людям, на скільки важливі їх свідчення. 

Центр документування воєнних злочинів співпрацює з Офісом Генеральної  прокуратури України та Прокуратури Республіки Польща, прокурорами Міжнародного центру з переслідування за злочин агресії проти України (ICPA). 

Плануємо співпрацювати з міжнародною коаліцією, яка буде підтримувати українців в інших юрисдикціях.  

Можливо, будемо запрошувати людей на додаткові розмови, повертатися до тих, кого опитали. 

Ольга Коцюруба. Фото: приватний архів

Юристи та психологи Центру сприяння документуванню воєнних злочинів працюють в осередках парами: правник опитує, а психолог допомагає поділитися досвідом, за необхідності надає психологічну допомогу. За день встигають опитати приблизно 10 осіб. Кожного витрачається в середньому 20 хвилин, в окремих випадках – годину і більше. 

Ольга Коцюруба

– Дуже багато часу та зусиль іде на те, щоб пояснити людям, чому важливо свідчити, що таке воєнний злочин, скільки ми зібрали даних (за рік зібрано 1200 свідчень). Ми спілкуємося українською мовою, юристи та психологи записують профайл, згодом перекладаємо його польською мовою і відправляємо до прокуратури. Тоді свідків викликають до прокуратури, і тільки після  цього дані стають офіційними свідченнями. 

У перші тижні повномасштабного вторгнення Росії представники прокуратури їздили до кордону, стояли на вокзалах, намагалися допитати людей. Але це зовсім не ті умови, в яких люди хочуть говорити. Біженець і так перебуває в  стресі, а тут ще й потрібно розмовляти з представником прокуратури іноземною мовою. Люди дуже травмовані, підхід має бути індивідуальний і у відповідному середовищі. 

Олена Мурзановська, юристка фундації OPORA in Poland:

– Люди, які приїхали з окупації і стикалися з росіянами в очі, дуже бояться,  запитують, куди і  в  який спосіб буде передана інформація, якою вони поділяться. Ми розповідаємо, що зберігаємо інформацію і несемо за неї відповідальність. Коли приїжджаємо в осередки, спершу розповідаємо про нашу організацію, показуємо, що  працюємо офіційно  і нам можна довіряти. Потім починаємо спілкуватися віч-на-віч з кожним. Люди розповідають, що пам’ятають. Деякі  пригадують дати, назви вулиць, розміри ракети. Якщо під час інтерв’ю людина почуває себе погано, з нею працює психолог і заспокоює. Наше завдання, щоб це інтерв’ю закінчилося стабільним психологічним станом свідка. Ми опитуємо повнолітніх свідків, проте в двох випадках діти були присутні та доповнювали свідчення батьків (опікунів) з їх дозволу. Усі свідчення фіксуємо письмово. Є анкета та форма згоди на опитування. Спочатку людина розповідає, і  ми записуємо свідчення. Потім в анкеті відзначаємо види злочинів, про які йдеться. Тоді людина все перечитує і ставить підпис. 

Олена Мурзановська. Фото: приватний архів

Слухання в Гаазі заохочують свідків. Зростає довіра 

Стало легше працювати, відколи почалися слухання в Гаазі. На початку українці запитували: невже з цього всього щось буде? Зараз все менше випадків, коли люди не хочуть називати імена та факти, навпаки, вони ідуть на зустріч. Тобто, рівень довіри значно зріс. Нещодавно ми спілкувалися з жінкою з одного з населених пунктів під Києвом. До нас її ніхто не опитував. Вона жила у квартирі з двома малолітніми дітьми. Працювали з нею 1,5 години. Хоча зазвичай витрачаємо на інтерв’ю значно менше часу. Але якщо людина має потребу виговоритися, то говорить стільки, скільки їй  потрібно. Ця жінка розповідала все в деталях: як виїжджала з міста разом з двома сім’ями. Усі вони раніше  ховалися у підвалі в сусіда. Перед тим у них постав вибір:  піти в цей підвал, чи заховатися у підземному паркінгу в новому житловому комплексі, де була більшість людей. Потім вони дякували Богу, що залишилися на два тижні у підвалі, бо з паркінгу кадирівці витягували людей і розстрілювали. Вибравшись з міста, жінка розмовляла з американськими та українськими журналістами і  була готова давати свідчення. 

Майже всі опитані під час інтерв’ю відзначали, що стали очевидцями або чули про вчинення  декількох видів воєнних злочинів. В переважній більшості йшлося про знищення чи пошкодження майна, вбивства (розстріл) або поранення цивільних, незаконне затримання чи позбавлення свободи, cамовільне засудження, катування чи жорстоке поводження, депортація або примусове переселення дорослих, дітей; зґвалтування або інше сексуальне насилля, вбивства та розстріли медиків, рятувальників, учасників міжнародних місій. Найбільша кількість свідчень стосується Херсонської та Харківської  областей. Окупаційна влада затримувала мешканців з проукраїнською позицією. Затриманих змушували записувати відео з вибаченнями і подякою Росії. Батько однієї з потерпілих був доведений до інсульту після тижневого незаконного утримання. Свідки з Макіївки, Донецька ставали очевидцями самообстрілів міста артилерією ДНР чи Росії, яка розміщувалася в посадках поблизу житлових будинків. 

В’ячеслав Конотопчик, психолог фундації OPORA in Poland:

–  Люди бояться пригадувати та плакати. Але плакати –  це нормально. Я сам часто плачу, бо це звільнення від негативних емоцій. Є навіть правильна техніка, як плакати. Коли люди ридають і не можуть говорити, я дію як психолог. Зазвичай даю вправи на відволікання уваги. Коли  бачу, що в людини жевріють сльози в  очах, то ставлю нейтральні питання, які не стосуються теми свідчення. Наше завдання – назвати спогад, але не занурюватися  в нього. Також люди бояться за рідних: «чи не нашкодить те, що я розповідаю, моїм рідним?», «я не хочу, щоб мене бачили мої діти». Цього року ми побачили, що стає усе більше тих, хто йде до психотерапевтів. 

Вʼячеслав Конотопчик. Фото: приватний архів

«Дружину воїна ЗСУ закатували майже до смерті, але її викупили у росіян»

Сам процес документування не є технічно складним. Він складний морально, бо психологи та юристи щодня чують жахливі історії. 

Олена Мурзановська

– Найстрашнішою історією була розповідь жінки, яка перебувала на окупованій території. Її чоловік служив у ЗСУ. Вона три тижні знаходилася в  російській катівні. Її допитували,  катували електрострумом, під нігті щось засовували. Росіяни застосовували до неї жахливі методи. Потім вона перестала їсти та уже прощалася з життям. Але хтось з родичів викупив її у росіян, продавши золото. Згодом жінка забрала дітей і виїхала. 

Також пригадує інтерв’ю з молодим чоловіком, у якого померла мати під час обстрілів, він не міг її поховати. У нього була дружина  і двоє дітей, яких треба було рятувати. Він 2 години розповідав про це. А потім у  нього виникла потреба говорити більше, але вже про реабілітацію, життя після окупації. 

В’ячеслав Конотопчик: 

– У мене було більше 5 тисяч зустрічей з людьми. Історія, яка  розчулює мене до глибини серця і сьогодні. Був сильний вибух, від якого постраждав будинок. Батьки чули крики рідних дітей, які опинилися під завалами, але не могли їм допомогти. Це було найстрашніше: діти померли від отриманих травм і від того, що ніхто не зміг їх звідти дістати. 

Олена Мурзановська

– Перед тим як приступити до збору свідчень, ми проходили тренінги з людьми, які давно працюють в гарячих точках. Вони нас багато чому навчили. Це було тренування на витривалість та емоційність. Також ми особисто працюємо зі своїми психологами. Коли під час роботи нам стає зовсім важко, ми робимо паузу, йдемо пити чай чи каву, говоримо на другорядні теми. 

В’ячеслав Конотопчик: 

– Ми мусимо відволікатися, щоб триматися, бо  працюємо в кризовій інтервенції (психосоціальна допомога для особи в кризовому стані , що спрямована на подолання ситуації, що викликала кризу). Ми всі живі люди, у нас є свої проблеми, тому важливо все опрацьовувати з психологом.

Коли Росія відчує наслідки документування злочинів?

Ольга Коцюруба

– Притягнення до відповідальності за міжнародні злочини (воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид та агресію) можливе на трьох рівнях: національний (українські суди), універсальний  (судові процеси в інших країнах) та міжнародна юрисдикція. Міжнародний суд ООН в Гаазі розглядає позови України до РФ про геноцид. Україна хоча і не ратифікувала Римський статут, проте визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (також розташований в Гаазі). Цей суд може преслідувати за воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид, вчинені росіянами в Україні з 2014 року. Але існує прогалина, щодо злочинів агресії. Єдиний дієвий правовий механізм у цій ситуації – це cпеціальний трибунал. Вже півтора роки ведуться переговори стосовно формату спеціального суду та можливої процедури його створення. Ми як громадська організація також докладаємо зусиль до активізації цього процесу та виступаємо на різних майданчиках як адвокати цієї ідеї. Наприклад, тиждень тому Голова правління фундації ОПОРА Ольга Айвазовська знову відстоювала ідею якнайшвидшого створення трибуналу в рамках Warsaw Securyty Forum. Консенсусу щодо питань чи може бути створений міжнарожний спеціальний суд з питань злочину агресії чи це повинен бути гібридний трибунал (з залученням міжнародних і національних суддів), чи може юрисдикція суду поширюватися на так звану «трійку» президента, прем'єр-міністра та міністра закордонних справ держави-агресора ще не досягнуто, тому поки, на жаль, невідомо, коли буде створено і зможе запрацювати трибунал. Ми слідкуємо за цими перемованами, не зупиняємося і збираємо свідчення щодня, адже покази свідків важливі при здійсненні судочинства у всіх юрисдикціях.

Як можна надати свідчення?

Якщо ви готові надати свідчення, то маєте змогу заповнити онлайн-форму на сайті  (Центр документування воєнних злочинів – Warcrimes center) або зателефонувати: +48 690 848 019. Можете відвідати Центр документування воєнних злочинів у Варшаві за адресою вул. Маршалковська 77/79, офіс 16. Тут вас зустрінуть працівники організації. 

Головне – не боятися і розуміти усю важливість інформації, яку ви надаєте. Тільки спільними зусиллями ми зможемо притягнути країну-агресора до відповідальності.

Корисні посилання (для надання свідчень)

Генеральна прокуратура України: https://warcrimes.gov.ua;

Служба безпеки України: чат-бот @russian_war_tribunal_bot; електронна пошта 2022.02.24@gmail.com; телефони цілодобової гарячої лінії +38 (068) 1289229; +38 (066) 6829937; +38 (063) 0665937 (Signal, WhatsApp, Telegram)

Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна. (Raphael Lemkin Center for Documenting Russian Crimes in Ukraine - Instytut Pileckiego)

Прокуророві Міжнародного кримінального суду можна надсилати інформацію напряму будь-якою мовою на електронну пошту: otp.informationdesk@icc-cpi.int.


No items found.
Російська агресія
Окупація
Війна в Україні

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Вам подобається вміст, який ми надаємо? Завдяки вашій підтримці ми можемо продовжувати свою місію, щоб відкрити правду та поділитися найважливішими історіями.

Субсидувати

Через повномасштабну війну на 60% зросла кількість тварин у притулках і на утриманні зооволонтерів. За даними центру вивчення громадської думки «Соціоінформ», йдеться про 25799 собак та 19473 коти. Більшість тварин  — домашні, усіх їх покинули господарі при евакуації. Ірена Скакун — одна з тих, хто рятує хвостиків. Ми зустрілися в Ірпені — у притулку, який побудувала організація «ЗооПатруль», до якої входить дівчина. Сотні очей там дивляться на тебе — і так хочеться вірити, що всі вони знайдуть новий дім і нову родину. Мою кішку Сахару теж з вулиці врятували волонтери — люди, яким болить за кожну тварину, яка опинилась без дому та близьких у страшні дні російської війни. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: Скільки зараз тварин у притулку?

Ірена Скакун: У притулку 189 собак і 197 котів. Ще є тварини на перетримці. Тільки у мене 8 котів. У нашого директора Дмитра Ревнюка є також. Він бере до себе тварин із інвалідністю — сліпих котиків, без лап, є котик із ДЦП. 

ТЛМ: Чому і коли виникла необхідність побудувати притулок?

ІС: Наша організація «ЗооПатруль» виникла у березні 2022 року — одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії. Ми почали рятували тварин, які опинились у пастці — у зачинених власниками квартирах. Від багатьох, на жаль, відмовились їхні господарі. Також ми евакуйовували тварин із Київської області, коли вона була вже окупована. Ми зрозуміли, що нам потрібно якесь місце, де тваринки перебуватимуть, поки не знайдуть нових власників. Різні люди нас дуже підтримали донатами. Ми мали кошти, які змогли вкласти у будівництво нового притулку за європейськими стандартами. Чому Ірпінь? На той момент саме там була найбільша потреба для евакуації та розміщення тварин. 

Зараз у притулку майже чотири сотні тварин. Фото: Тетяна Літвінова

ТЛМ: Розкажіть детальніше про рятувальні операції тварин із зачинених квартир та будинків. Коли ви зрозуміли, що є ця проблема?

ІС: Почалось з того, що друг Дмитра Ревнюка, засновника «ЗооПатруля», виїхав до родичів напередодні вторгнення і не зміг швидко повернутись після початку великої війни. І цей хлопець попросив забрати його собаку із зачиненої квартири. Тоді Дмитро подумав, що така ситуація може бути у багатьох людей і зробив пост у Фейсбуці. За  2 години було 7 тисяч репостів. За кілька днів отримали близько 600 заявок на порятунок тварин. Тоді ми почали шукати волонтерів. У Києві та на Київщині у нас було 22 патрулі. Це люди на власних автівках, які приїздили за адресами. Були випадки, коли треба було зрізати петлі з дверей. Звичайно, з дозволу власників помешкання. Іноді робили дірку в стіні поряд із вхідними дверима, щоб нагодувати чи напоїти тварин. Багато було виснажених, вони тривалий час були без їжі та води. Хтось їв уже землю із вазонів. Де була відкрита кришка унітазу, тварини хоча б могли пити воду. 

Ми не могли все охопити, тому давали інструкції сусідам, що можна зробити, — як підтримувати звірят до моменту повернення власників. Наприклад, можна було вибити вічко в дверях, просунути трубочку і через неї задувати воду та закидати корм по крупинці. Коли вдавалось відкрити двері, брали на руки кота, його шлунок був абсолютно пустий, на дотик відчувались ці крупинки сухого корму, які він з’їв. Це було дуже важко. 

Врятований кіт Патрик із господаркою. Фото: «ЗооПатруль»

Але були й хороші історії. Одна з моїх улюблених — про порятунок кота Патрика на Київщині. Його власники виїжджали з Ірпеня вночі, коли почалися сильні обстріли. Вони дуже поспішали і ніяк не могли знайти свого улюбленця. У будинку вибило вікно вибуховою хвилею, власники подумали, що кіт злякався та втік крізь розбиту шибку. Через деякий час сусіди, які залишилися, почали помічати кота на балконі. Вони викликали нас, ми ледве знайшли тварину. Його вираз мордочки на кшталт «я ненавиджу весь світ» був незабутнім. Ми опублікували фото кота в наших соціальних мережах, цей пост побачили власники тварини. Того ж дня вони приїхали з Хмельниччини за своїм улюбленцем. Вони були неймовірно щасливі, бо думали що вже його ніколи не побачать. 

Кішка Глорія, яку знайшли у Бородянці після російських обстрілів. Фото: «ЗооПатруль»

Також була дивовижна історія порятунку кота у Бородянці. Ця кішка стала одним із символів стійкості українців. Майже 60 днів вона пробула у будинку, зруйнованому ракетою. Кішка залишилась на 6-7 поверхах вцілілої частини будинку, її помітили журналісти, коли робили фото руйнувань. Була проведена спецоперація разом з ДСНС, щоб її звідти дістати. Це був просто комочок шерсті — брудний та смердючий. Ми взагалі не були впевнені, чи виживе вона. Спочатку тваринка була у барокамері, бо одна з легень була зліплена. У народі кішку прозвали Шафою — за аналогією із шафкою у Бородянці, яка витримала авіаудар. Насправді тварину звати Глорія, їй вже 12 років. Її власники вийшли з будинку до родичів буквально перед влучанням ракети — дивом не постраждали. Ми повернули котика після лікування. 

А так Глорія виглядає після реабілітації. Фото: «ЗооПатруль»

ТЛМ: Ви здійснювали евакуаційні  виїзди на Харківщину та Донеччину. В якому стані там тварини, скільком з них потрібна допомога? 

ІС: Одразу після деокупації Ізюма на Харківщині наші хлопці поїхали туди, повезли корм, забрали тварин, які найбільше потребували допомоги. Люди, яких зустрічали там одразу після деокупації, були впевнені, що Київ захоплений, і вони ніколи не повернуться в Україну — настільки потужною була дезінформаційна кампанія. До нас за кормом приходили бабусі та дідусі зі своїми тваринами, бо всі магазини були розграбовані. 

Напередодні Різдва ми поїхали на Донеччину у село Богородичне. Воно 14 разів переходило від росіян до наших. Там не залишилося жодного вцілілого будинку. Коли я вийшла з машини, звідусіль бігли голодні котики й песики. Було помітно, що в багатьох почалися різні хвороби. Ми забрали тоді котів, але мій величезний біль — це великі собаки, їх дуже тяжко забирати та транспортувати, тому що в нас маленький автомобіль, немає багато можливостей. 

Пізніше з цього села наша знайома французька журналістка передала нам ще тварин. Вона має невеличкий благодійний фонд, і змогла забрати котиків, які ховалися у підвалі старої школи. Там росіяни облаштували катівню та тримали місцевих. А коти там ховалися від собак, які були настільки голодні, що хотіли їх з’їсти. 

Також ми їздили у Костянтинівку на Донеччині. Були сильні обстріли, а ми мали запит на евакуацію. Місцеві не хотіли виїжджати без своїх тварин. Ми тоді забрали кількох псів. Вони зараз у нас, чекають на своїх власників, які шукають будинок, щоб жити разом із своїми улюбленцями. Коли ми вже від’їжджали з Костянтинівки під сильним обстрілом, мене набрала бабуся. Просила забрати собачку. А ми не могли повернутися, у нас не було місця [Ірена розповідає цю історію зі сльозами на очах. — Ред.]. Тій жінці потім допомогли інші волонтери. 

ТЛМ: На світанку 6 червня росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС. У мережі відразу з’явилися фотографії безпорадних тварин у водяній пастці. Як проходили ці рятувальні операції?

Після підриву дамби російськими військами велика вода затопила навколишні міста та села. Фото: Shutterstock

ІС: Ми одразу вирішили туди їхати. Написали про це пост у соцмережах із закликом приносити корм та все необхідне для тварин. Це була надзвичайна консолідація суспільства. Ми повезли на Херсонщину десь дві тонни корму. 

Коли ми приїхали у Херсон, почались провокації. Волонтерам дзвонили, запитували місце збору для нібито евакуації, а потім це місце обстрілювали російські військові. Треба було бути дуже обережними, постійно прислухатися. У Херсоні повітряної тривоги немає, а якщо і є  — це значить вже летить щось дуже серйозне [російська армія обстрілює Херсонщину з артилерії, дронів, мінометів та РСЗВ, через це повітряна тривога не встигає спрацювати, а в людей майже немає часу, щоб сховатися в укриття при обстрілах. — Ред.]

Частина нашої команди разом із співробітниками ДСНС поїхали на Корабельну площу, я з іншою частиною — в область. Ми об’єдналися із волонтерами з Білої церкви з організації «Безпритульний світ», вони їздять у найгарячіші точки та беруть дуже важких тварин. Вони попросили допомогти їм у селі Кізомис. Коли ми туди їхали, не зовсім розуміли, що це «сіра» зона. Від села до російських позицій метрів двісті. Там був затоплений острів, а на ньому дуже багато собак. Ми чули, як вони виють. Нам вдалось їх забрати. 

Пес Рибка, якого волонтери врятували із затопленого села на Херсонщині. Фото: «ЗооПатруль»

Пізніше одна жінка розповіла про собаку, яка вже третій день сидить у затопленому місці. Це було між нашими та російськими позиціями. Ми поспілкувалися з поліцією. Нам сказали, що маємо встигнути до 18-ї години і бути максимально обережними. Зараз собака у нашому притулку, ми назвали його Рибка. Виявилося, що пес сидів на даху будинку. Там була сітка рабиця, вона не давала йому змоги підплисти ближче.

Ми тричі їздили на Херсонщину. Загалом забрали тоді більше 200 тварин. 

ТЛМ: Хто ваші основні донори сьогодні? Чи є підтримка з-за кордону?

ІС: 60% на 40%. 60% — це українці. 40% — іноземці. Щоправда, серед останніх є також наші за кордоном. Багато врятованих тварин живуть за кордоном, ми самі їх відвозимо у нові сім'ї. Дуже радіємо, коли бачимо, наприклад, фото нашого котика біля Ейфелевої вежі. 

На початку вторгнення ми мали дуже багато рентгенів тварин, на яких видно кулі, переломи після побиття. У нас є пес Лис, якого замінували російські військові. Перед тим сильно побили, собака лежав із травмою хребта.

Це пес Лис, якого російські військові не тільки жорстоко побили, але й замінували. Фото: «ЗооПатруль»

Я ці знімки зібрала та хотіла організувати виставку. Моя колега викладає у Бразилії, запропонувала там зробити. Для бразильців це лише чергова війна, яка відбувається десь далеко. Там дуже потужне російське лобі. На історії, пов’язані з війною, вони не дуже реагують, але там дуже люблять тварин, зокрема, собак. Тож ми влаштували виставку «Війна зсередини». Коли бразильці побачили ці рентгени, почули історії цих тварин, це дуже відгукнулося. Найбільше реагували діти, студенти, вони відразу почали запитувати у старших, як Бразилія допомагає Україні.  

Бразильцям показали тварин, які постраждали внаслідок російського вторгнення. Фото: «ЗооПатруль»

ТЛМ: Чому вирішили стати зооволонтером? Як вдається поєднувати з основною роботою, особистим життям?

ІС: Усі люди в «ЗооПатрулі» — з креативних сфер. Я працювала над документальним кіно а, взагалі, є проєктною менеджеркою для культурних, соціальних та освітніх проєктів. Зараз ще викладаю у Київській Малій академії наук українську літературу. Волонтерством, мабуть, почала займатися зі школи. Я виросла у місті Сквира на Київщині у приватному будинку. Мій покійний дідусь він був ветеринаром. Свого часу у нас було дуже багато тварин — коні, корови, кози, багато котів та собак. 

ТЛМ: Це ви були тією дитиною, яка з прогулянки приносить додому котика або песика?

ІС: Так (сміється). Кожного разу, коли після школи йшли гуляти з друзями, чула щось нявкає. Потім приносила додому: «Ну, подивись на нього, як ми його не залишимо?». Кожного разу одна й та сама історія. 

Коли вже переїхала зі Сквири до Броварів, якось поверталась додому з університету, почула, як цуценя скулить під машиною. Розпитала у бабусь — малого збила машина. Я думала, що з ним робити, шукати місцевих волонтерів. Після того випадку сама почала регулярно допомагати тваринам. 

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я мусила вивезти із Броварів бабусю, їй на той момент було 90 років, вона не зовсім здорова та важко переживала ці події. Але на той момент я була не сама, мала пса, якого привезла із Воловця, що на Закарпатті. Він до мене прибився там на вокзалі та 4 дні ходив за нами. Так у мене з’явився Пиріжок. Також, у мене було п'ять котів, колись підібраних на вулиці, 2 хом'яки, врятованих від сусіда, та два щура. Я всіх вивезла. Зараз всі вони у моїх батьків. Коли я вирішила повертати їх додому, у мене вже нова перетримка. Зараз маю 8 котів. 

Собака Пиріжок, якого Ірена Скакун врятувала на Закарпатті. Фото: приватний архів

ТЛМ: Щоб впоратися з проблемою безпритульних тварин, потрібен комплексний підхід, державна підтримка. Що потрібно робити в першу чергу, щоб зменшити масштаби проблеми?

ІС: Маю таку мрію, щоб люди не купували тварин, а прихистили. Щоб люди розуміли, що породна та безпородна тварини — абсолютно однакові. Вони однаково реагують на людину, вони однаково класні. Також важлива стерилізація домашніх тварин. Це важливо для контролю популяції. Також, звісно, мають бути свідомі власники, які мають розуміти, що тварина — не іграшка, не подарунок на день народження. І це стосується усіх тварин — не лише котиків та собачок, а й, зокрема, гризунів. 

ТЛМ: Які плани у «ЗооПатруля»? Я звернула увагу на будівництво на території притулку. 

ІС: Ми дуже хочемо побудувати великий центр адопції та реабілітації. Спочатку ми хотіли, щоб це було місце для реабілітації тварин із інвалідністю, бо в нас було їх дуже багато, зокрема, з травмами опорно-рухового апарату. Це була наша велика мрія, яка трансформувалася у центр реабілітації і адопції. Ми бачимо у цьому потенціал, це наша амбітна мрія, ми шукаємо можливості для її реалізації.

Волонтери «ЗооПатруля» прагнуть створити центр реабілітації для тварин. Фото: Тетяна Літвінова
20
хв

Порятунок хвостиків: як «ЗооПатруль» допомагає тваринам під час війни

Тетяна Літвінова-Михальонок

Спроби отруєння дружини головного українського військового розвідника Кирила Буданова навряд чи можна назвати сенсацією. Якщо це сенсація, то очікувана, адже його оточення підкреслювало, що він вже пережив кілька замахів на своє життя й у зв'язку із цим намагається вести досить обережний спосіб життя, щоб уникнути можливих наступних заходів. Тепер, як бачимо, до Буданова намагалися підібратися через його дружину та співробітників ГУР, і в мене немає жодних сумнівів, що ці спроби, очевидно з боку російських спецслужб, будуть продовжуватися і надалі. Про це у своїй колонці для Espreso.tv пише український публіцист і журналіст Віталій Портников.

За великим рахунком, це не має ніякого відношення ні до того, скільки часу буде продовжуватися війна Росії проти України, ні від того, яким результатом закінчаться воєнні дії. Росіяни, як відомо, є досить наполегливими, коли йдеться про знищення їхніх ворогів. Ми пам'ятаємо з історії радянських спецслужб, скільки зусиль було витрачено для того, щоб ліквідувати всіх, хто не подобався радянським вождям. Йосип Сталін кілька разів надсилав групи заколотників до свого колишнього головного конкурента, члена політбюро ЦК російської Комуністичної партії більшовиків Льва Троцького. Врешті-решт його вдалося вбити тільки за участі завербованого агента, який перебував на території Мексики, де Троцький отримав політичний притулок.

Історія із вбивствами лідерів українських національних рухів, насамперед Степана Бандери, стала вже хрестоматійною. Відомо, що радянські спеціальні служби намагалися кілька разів знищити лідерів Організації українських націоналістів, а перед цим, у 20-ті роки минулого сторіччя вони знищували й захоплювали керівників російських політичних організацій, які вороже ставилися до більшовиків.

Про боротьбу із тими, хто не подобається російському президенту Володимиру Путіну, також вже добре відомо. Путін надсилає до колишніх агентів російських спецслужб спеціальних отруювачів, які потім отримують високі посади й нагороди у російській системі влади. Коли людина, яка знищила колишнього працівника російських спецслужб, а потім соратника опального олігарха Бориса Березовського, Олександра Литвиненка, стала депутатом Державної Думи РФ — це, можна сказати, був сигнал для кожного, хто хоче працювати на Кремль — вбивай і отримаєш заслужену нагороду.

Керівники українських спецслужб розвідки та оборонних відомств на особливому рахунку у Кремля, адже, з точки зору Володимира Путіна та його найближчого оточення, це керівники «сепаратистського утворення», які, до того ж виконують прямі вказівки головних ворогів Володимира Путіна — керівників західних держав. І з цими людьми, звичайно, потрібно розправлятися, вони не просто зрадники, вони — люди, які сприяють тому, щоб найважливіша частина історичної Росії так і знаходилися за кордонами своєї держави. Вони мають нахабство зривати плани й наміри Володимира Путіна та керівників російських спецслужб — звичайно, такі люди можуть бути тільки знищені. Тому немає ніякого сумніву в тому, що замахи на Кирила Буданова будуть продовжуватися, як і замахи на представників його особистого і службового оточення.

Немає жодного сумніву в тому, що у чорному списку Володимира Путіна керівники України й знову-таки, полювання за ними продовжиться, навіть якщо ми побачимо закінчення російсько-української війни. Очільник Кремля, якщо він тільки буде існувати й керувати Російською Федерацією, ніколи не дарує жодної поразки свого бліцкригу і того приниження, якого він зазнав в останні дні лютого минулого року. Люди, причетні до цього приниження, його особисті вороги — тільки їхня смерть може якимсь чином привести його у хороший настрій. До того ж, не будемо забувати, що окрім особистої помсти й ненависті, є ще і тверезий політичний розрахунок, яким відрізняється президент Російської Федерації, який вміє пов'язувати свою помсту із політичними намірами.

Знищення вищого політичного керівництва України, керівництва українських спецслужб та військових очільників, — це ще один крок до дестабілізації ненависної Володимиром Путіним України. Якщо ми перебуваємо у логіці війни на виснаження, яку російський лідер збирається вести проти Української держави наступні складні роки, то, звичайно, дестабілізація України є важливим напрямком його діяльності. Якщо йому вдасться знищити когось з важливих, і тим більш медіавідомих представників України чи спецслужб країни, — це буде сигналом всім іншим: за вами також прийдуть, припиняйте свою активну діяльність, якщо просто хочете вижити в результаті цієї війни.

Таким чином від України сьогодні залежить збереження життя тих, хто є представниками її керівництва, спеціальних служб, військового командування. Треба усвідомлювати, наскільки серйозною є інфільтрація російських агентів у державній і силовій структурі України. Ця інфільтрація продовжувалася довгі десятиріччя української незалежності, ба більше, вона ніколи не зупинялася. Ми з вами живемо в країні, де комітет державної безпеки Української РСР просто перейменували у Службу безпеки України, а військові округи Української РСР, тобто радянської армії, просто проголосили українською армією та запропонували всім радянським військовослужбовцям, які на той момент служили на території УРСР, присягнути новій незалежній державі.

Тобто можна сказати, що ми вже отримали від радянської держави у спадок все ту ж агентуру, яка існувала в усіх цих структурах і яка була пов'язана із комітетом держбезпеки Радянського Союзу, головним розвідним управлінням Генштабу Збройних сил Радянського Союзу та іншими структурами, які одразу ж стали структурами російськими й стали працювати на відновлення територіальної цілісності так званої «історичної Росії», тобто на повернення до Радянського Союзу. Так що треба пам'ятати, що в усіх проблемах, які сьогодні існують в Україні, винні не просто росіяни, а наша власна нездатність до побудови держави, наша власна недолугість, наше власне нерозуміння небезпеки. І дуже прикро, коли жертвами цього нерозуміння і цієї нездатності стають люди, які захищають нас. Може, це сигнал для нас, щоб ми врешті-решт почали будувати державу з чистого аркуша, а не як репліку колишньої Української РСР.

20
хв

«Ми отримали у спадок ту ж агентуру, яка існувала в СРСР»: Портников про отруєння дружини Буданова

Віталій Портников

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Микола Княжицький: «У мене немає жодних сумнівів, що блокада кордону — це спецоперація Російської Федерації»

Ексклюзив
20
хв

Легальний проїзд: як з України вивезти за кордон тварину і не порушити закон

Ексклюзив
20
хв

Хазяйка гір та вулканів

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress