Російські окупанти вбивають, катують мирних українців, незаконно утримують в полоні військових та цивільних, руйнують об’єкти інфраструктури. Ці звірства бачить весь світ. Для притягнення Росії до відповідальності важливо документувати злочини. В Україні цим займаються правоохоронні органи. У Польщі одна з організацій, яка взяла на себе це завдання - фундація OPORA in Poland, яку влітку 2022 року заснували представники Громадянської мережі ОПОРА.
З представниками організації зустрілись Sestry.
«На початку війни прокурори їздили на кордон, стояли на вокзалах, та люди не хотіли свідчити»
Ольга Коцюруба, старша радниця Центру сприяння документуванню воєнних злочинів фундації OPORA in Poland:
– Громадянська мережа ОПОРА – організація, яка працювала з питаннями виборів та демократії в Україні. Після повномасштабного вторгнення частина офісу переїхала до Варшави. Ми вирішили займатимемося тим, що вміємо – фіксувати злочини. З квітня до липня 2022 року тривали консультації, ми проходили навчання під час тренінгів з міжнародними експертами PILPG, що займаються документуванням воєнних злочинів в гарячих точках світу та українськими організаціями, які спеціалізувалися на фіксації злочинів з 2014 року. Оскільки ми нова для Польщі організація, то не завжди була довіра з боку органів місцевого самоврядування та осередків. Посольство України в Польщі надало нам і листи підтримки, і контакти великих центрів. Так ми почали збирати докази спочатку тільки у Варшаві. Нас підтримало Посольство Великої Британії – за цим проєктом у липні ми розширились до всієї Польщі. Знову шукаємо нові осередки – за межами Варшави. Усі шелтери, що знаходяться не у Варшаві, потребують дозволу воєводи. Тому спершу звертаємося до відповідного воєводства, яке надає контакти, дозвіл, сприяння, про нас повідомляють центрам. Після цього контактуємо з осередками. Доводиться багато їздити, розповідати людям, на скільки важливі їх свідчення.
Центр документування воєнних злочинів співпрацює з Офісом Генеральної прокуратури України та Прокуратури Республіки Польща, прокурорами Міжнародного центру з переслідування за злочин агресії проти України (ICPA).
Плануємо співпрацювати з міжнародною коаліцією, яка буде підтримувати українців в інших юрисдикціях.
Можливо, будемо запрошувати людей на додаткові розмови, повертатися до тих, кого опитали.
Юристи та психологи Центру сприяння документуванню воєнних злочинів працюють в осередках парами: правник опитує, а психолог допомагає поділитися досвідом, за необхідності надає психологічну допомогу. За день встигають опитати приблизно 10 осіб. Кожного витрачається в середньому 20 хвилин, в окремих випадках – годину і більше.
Ольга Коцюруба:
– Дуже багато часу та зусиль іде на те, щоб пояснити людям, чому важливо свідчити, що таке воєнний злочин, скільки ми зібрали даних (за рік зібрано 1200 свідчень). Ми спілкуємося українською мовою, юристи та психологи записують профайл, згодом перекладаємо його польською мовою і відправляємо до прокуратури. Тоді свідків викликають до прокуратури, і тільки після цього дані стають офіційними свідченнями.
У перші тижні повномасштабного вторгнення Росії представники прокуратури їздили до кордону, стояли на вокзалах, намагалися допитати людей. Але це зовсім не ті умови, в яких люди хочуть говорити. Біженець і так перебуває в стресі, а тут ще й потрібно розмовляти з представником прокуратури іноземною мовою. Люди дуже травмовані, підхід має бути індивідуальний і у відповідному середовищі.
Олена Мурзановська, юристка фундації OPORA in Poland:
– Люди, які приїхали з окупації і стикалися з росіянами в очі, дуже бояться, запитують, куди і в який спосіб буде передана інформація, якою вони поділяться. Ми розповідаємо, що зберігаємо інформацію і несемо за неї відповідальність. Коли приїжджаємо в осередки, спершу розповідаємо про нашу організацію, показуємо, що працюємо офіційно і нам можна довіряти. Потім починаємо спілкуватися віч-на-віч з кожним. Люди розповідають, що пам’ятають. Деякі пригадують дати, назви вулиць, розміри ракети. Якщо під час інтерв’ю людина почуває себе погано, з нею працює психолог і заспокоює. Наше завдання, щоб це інтерв’ю закінчилося стабільним психологічним станом свідка. Ми опитуємо повнолітніх свідків, проте в двох випадках діти були присутні та доповнювали свідчення батьків (опікунів) з їх дозволу. Усі свідчення фіксуємо письмово. Є анкета та форма згоди на опитування. Спочатку людина розповідає, і ми записуємо свідчення. Потім в анкеті відзначаємо види злочинів, про які йдеться. Тоді людина все перечитує і ставить підпис.
Слухання в Гаазі заохочують свідків. Зростає довіра
Стало легше працювати, відколи почалися слухання в Гаазі. На початку українці запитували: невже з цього всього щось буде? Зараз все менше випадків, коли люди не хочуть називати імена та факти, навпаки, вони ідуть на зустріч. Тобто, рівень довіри значно зріс. Нещодавно ми спілкувалися з жінкою з одного з населених пунктів під Києвом. До нас її ніхто не опитував. Вона жила у квартирі з двома малолітніми дітьми. Працювали з нею 1,5 години. Хоча зазвичай витрачаємо на інтерв’ю значно менше часу. Але якщо людина має потребу виговоритися, то говорить стільки, скільки їй потрібно. Ця жінка розповідала все в деталях: як виїжджала з міста разом з двома сім’ями. Усі вони раніше ховалися у підвалі в сусіда. Перед тим у них постав вибір: піти в цей підвал, чи заховатися у підземному паркінгу в новому житловому комплексі, де була більшість людей. Потім вони дякували Богу, що залишилися на два тижні у підвалі, бо з паркінгу кадирівці витягували людей і розстрілювали. Вибравшись з міста, жінка розмовляла з американськими та українськими журналістами і була готова давати свідчення.
Майже всі опитані під час інтерв’ю відзначали, що стали очевидцями або чули про вчинення декількох видів воєнних злочинів. В переважній більшості йшлося про знищення чи пошкодження майна, вбивства (розстріл) або поранення цивільних, незаконне затримання чи позбавлення свободи, cамовільне засудження, катування чи жорстоке поводження, депортація або примусове переселення дорослих, дітей; зґвалтування або інше сексуальне насилля, вбивства та розстріли медиків, рятувальників, учасників міжнародних місій. Найбільша кількість свідчень стосується Херсонської та Харківської областей. Окупаційна влада затримувала мешканців з проукраїнською позицією. Затриманих змушували записувати відео з вибаченнями і подякою Росії. Батько однієї з потерпілих був доведений до інсульту після тижневого незаконного утримання. Свідки з Макіївки, Донецька ставали очевидцями самообстрілів міста артилерією ДНР чи Росії, яка розміщувалася в посадках поблизу житлових будинків.
В’ячеслав Конотопчик, психолог фундації OPORA in Poland:
– Люди бояться пригадувати та плакати. Але плакати – це нормально. Я сам часто плачу, бо це звільнення від негативних емоцій. Є навіть правильна техніка, як плакати. Коли люди ридають і не можуть говорити, я дію як психолог. Зазвичай даю вправи на відволікання уваги. Коли бачу, що в людини жевріють сльози в очах, то ставлю нейтральні питання, які не стосуються теми свідчення. Наше завдання – назвати спогад, але не занурюватися в нього. Також люди бояться за рідних: «чи не нашкодить те, що я розповідаю, моїм рідним?», «я не хочу, щоб мене бачили мої діти». Цього року ми побачили, що стає усе більше тих, хто йде до психотерапевтів.
«Дружину воїна ЗСУ закатували майже до смерті, але її викупили у росіян»
Сам процес документування не є технічно складним. Він складний морально, бо психологи та юристи щодня чують жахливі історії.
Олена Мурзановська.
– Найстрашнішою історією була розповідь жінки, яка перебувала на окупованій території. Її чоловік служив у ЗСУ. Вона три тижні знаходилася в російській катівні. Її допитували, катували електрострумом, під нігті щось засовували. Росіяни застосовували до неї жахливі методи. Потім вона перестала їсти та уже прощалася з життям. Але хтось з родичів викупив її у росіян, продавши золото. Згодом жінка забрала дітей і виїхала.
Також пригадує інтерв’ю з молодим чоловіком, у якого померла мати під час обстрілів, він не міг її поховати. У нього була дружина і двоє дітей, яких треба було рятувати. Він 2 години розповідав про це. А потім у нього виникла потреба говорити більше, але вже про реабілітацію, життя після окупації.
В’ячеслав Конотопчик:
– У мене було більше 5 тисяч зустрічей з людьми. Історія, яка розчулює мене до глибини серця і сьогодні. Був сильний вибух, від якого постраждав будинок. Батьки чули крики рідних дітей, які опинилися під завалами, але не могли їм допомогти. Це було найстрашніше: діти померли від отриманих травм і від того, що ніхто не зміг їх звідти дістати.
Олена Мурзановська:
– Перед тим як приступити до збору свідчень, ми проходили тренінги з людьми, які давно працюють в гарячих точках. Вони нас багато чому навчили. Це було тренування на витривалість та емоційність. Також ми особисто працюємо зі своїми психологами. Коли під час роботи нам стає зовсім важко, ми робимо паузу, йдемо пити чай чи каву, говоримо на другорядні теми.
В’ячеслав Конотопчик:
– Ми мусимо відволікатися, щоб триматися, бо працюємо в кризовій інтервенції (психосоціальна допомога для особи в кризовому стані , що спрямована на подолання ситуації, що викликала кризу). Ми всі живі люди, у нас є свої проблеми, тому важливо все опрацьовувати з психологом.
Коли Росія відчує наслідки документування злочинів?
Ольга Коцюруба:
– Притягнення до відповідальності за міжнародні злочини (воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид та агресію) можливе на трьох рівнях: національний (українські суди), універсальний (судові процеси в інших країнах) та міжнародна юрисдикція. Міжнародний суд ООН в Гаазі розглядає позови України до РФ про геноцид. Україна хоча і не ратифікувала Римський статут, проте визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (також розташований в Гаазі). Цей суд може преслідувати за воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид, вчинені росіянами в Україні з 2014 року. Але існує прогалина, щодо злочинів агресії. Єдиний дієвий правовий механізм у цій ситуації – це cпеціальний трибунал. Вже півтора роки ведуться переговори стосовно формату спеціального суду та можливої процедури його створення. Ми як громадська організація також докладаємо зусиль до активізації цього процесу та виступаємо на різних майданчиках як адвокати цієї ідеї. Наприклад, тиждень тому Голова правління фундації ОПОРА Ольга Айвазовська знову відстоювала ідею якнайшвидшого створення трибуналу в рамках Warsaw Securyty Forum. Консенсусу щодо питань чи може бути створений міжнарожний спеціальний суд з питань злочину агресії чи це повинен бути гібридний трибунал (з залученням міжнародних і національних суддів), чи може юрисдикція суду поширюватися на так звану «трійку» президента, прем'єр-міністра та міністра закордонних справ держави-агресора ще не досягнуто, тому поки, на жаль, невідомо, коли буде створено і зможе запрацювати трибунал. Ми слідкуємо за цими перемованами, не зупиняємося і збираємо свідчення щодня, адже покази свідків важливі при здійсненні судочинства у всіх юрисдикціях.
Як можна надати свідчення?
Якщо ви готові надати свідчення, то маєте змогу заповнити онлайн-форму на сайті (Центр документування воєнних злочинів – Warcrimes center) або зателефонувати: +48 690 848 019. Можете відвідати Центр документування воєнних злочинів у Варшаві за адресою вул. Маршалковська 77/79, офіс 16. Тут вас зустрінуть працівники організації.
Головне – не боятися і розуміти усю важливість інформації, яку ви надаєте. Тільки спільними зусиллями ми зможемо притягнути країну-агресора до відповідальності.
Корисні посилання (для надання свідчень)
Генеральна прокуратура України: https://warcrimes.gov.ua
Служба безпеки України: чат-бот @russian_war_tribunal_bot; електронна пошта 2022.02.24@gmail.com; телефони цілодобової гарячої лінії +38 (068) 1289229; +38 (066) 6829937; +38 (063) 0665937 (Signal, WhatsApp, Telegram)
Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна. (Raphael Lemkin Center for Documenting Russian Crimes in Ukraine - Instytut Pileckiego)
Прокуророві Міжнародного кримінального суду можна надсилати інформацію напряму будь-якою мовою на електронну пошту: otp.informationdesk@icc-cpi.int.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.JPG)
