Марта Маєвська — мер міста Грубешів, що лише за 5 кілометрів від України. Саме вона ініціювала відкриття у лютому 2022-го року біля польсько-українського кордону центр прийому біженців. Вона об’єднала сотні волонтерів, які надавали українцям їжу, житло та психологічну підтримку, а також організувала систему реєстрації та координації перевезення біженців, завдяки якій тисячі людей змогли потрапити в інші міста Польщі та країни. За свій величезний внесок у допомогу українським біженцям Марта Маєвська стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Про складнощі в організації допомоги, підтримку поляків, власні страхи та мрії мер Грубешова розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.
Оксана Щирба: У лютому 2022-го року вам вдалося виконати великий пласт роботи, організувавши різні напрямки допомоги для українських біженців. Як для вас почалося 24 лютого?
Марта Маєвська: Той ранок, коли в Україні почалася війна, я пам’ятаю, ніби це було сьогодні. Тоді я приїхала на роботу раніше звичайного, зателефонувала заступнику, секретарю і ще кільком особам. Ми вирішили, що потрібно самоорганізуватися. Тієї ж ночі, коли почалася війна, ми отримали першу інформацію від наших колег, які керують спортивно-оздоровчим центром, що туди прибули перші українці. Насправді це було єдине приміщення, єдина будівля, де можна було прийняти велику кількість людей. Ми дуже швидко організували там спальні місця: постелили килими, поставили ліжка. Привезли воду, їжу — забезпечили той мінімум, який був необхідний на початку. Кількість людей щодня збільшувалася. Звісно, я би ніколи все сама не організувала. Над цим працювала ціла команда небайдужих людей.
Грубешів — невелике місто. Ми мали налагоджений контакт з відповідними службами — поліцією, пожежною, прикордонною службами, різними організаціями. Добре пам'ятаю вечір 25 лютого, коли я була вдома і приймала гостей. Я сказала чоловікові, що від'їду ненадовго, десь на годинку, подивлюся, яка ситуація в центрі прийому біженців. Була приблизно 19-а година вечора. А повернулася я аж вранці. Щогодини приїжджало все більше і більше громадян України. Також ми отримали інформацію, що є люди, які перебувають у місті і не знають, куди прилаштуватися. Тому ми поїхали автівками забрати їх.
Тоді я вперше попросила про допомогу публічно, виклала в інтернеті фото, на задньому фоні якого були підготовлені для воєнних біженців ліжка. Це викликало справжню хвилю допомоги. Нам привозили їжу, необхідні речі побуту. Згодом, коли дітей стало більше, ми просили також про іграшки, памперси. Швидко сформувалися групи, де люди взяли на себе різні обов'язки. Хтось дбав про дітей, хтось займався організацією харчування, хтось розкладав всі речі. І все сталося абсолютно природно. Дуже багато українок ще до початку повномасштабного вторгнення вийшли заміж за поляків. Вони приїхали до нашого центру і запропонували допомогу. Спочатку приїжджали допомагати люди з міста, потім з сусідніх населених пунктів, а згодом з усієї Польщі та з-за кордону.
Центр офіційно був відкритий за розпорядженням люблінського воєводи. Перші тижні у нас не було фінансування. Я не могла взяти жодної копійки з державних коштів, навіть міських. Пізніше ми відкрили субрахунок, куди люди перечислювали пожертви.
ОЩ: У чому основна місія центру допомоги?
ММ: Ідея полягала в тому, щоб центр прийому став місцем, куди українські громадяни приходитимуть в першу чергу. Вони отримують від нас першу допомогу та харчування, можуть помитися, поспати чи почекати на когось, а потім, як правило, потрібно їхати далі — до пунктів, визначених як місця постійного проживання в Польщі. Ми як місто не мали цього. На початку була велика проблема з організацією транспортних засобів. Лише згодом підключилася Державна пожежна служба, яка надала свої автобуси з усієї Польщі і якими могли перевозити людей.
Цих транспортних засобів було недостатньо, це призвело до того, що люди довше залишалися в пункті прийому біженців. Саме в Грубешові проходив перший прикордонний контроль, тому потяг, який прямував з України через Польщу, зупинявся у нашому місті. Деякі люди їхали далі, інші виходили у нас.
Було так, що водночас збиралося до 2000 осіб. Уявіть, три великих потоки — це 6000 людей. І всі вони приїжджали до нас. Усього наш центр прийняв приблизно 100 тисяч людей від початку війни
Інший важливий момент — реєстрація перебування українців у Польщі. Нам також довелося це організовувати самотужки, ніхто не допомагав, не показував, як це має виглядати. Найскладнішим виявилося те, що доводилося все робити вручну. На той момент не було системи, яка би дозволяла вводити дані, наприклад, в комп’ютер чи конкретну програму. Усе писали від руки. І тут важливу роль відіграли волонтери. Але ми також потребували людей на постійній основі, які нестимуть відповідальність за свої завдання. На початку це було 54 особи. Вони керували пунктом перекладачів, психологів і волонтерів, які займалися сферою харчування, складів, перевезення тощо. Зараз це лише 9 осіб, тому що потік людей значно зменшився. На початку було іноді по 3000 людей на день. Інфраструктура будівлі, де знаходиться пункт допомоги, не була підготовлена до цього. Бо це звичайний спортивний зал з елементарними умовами для функціонування. Нам довелося зробити дуже багато, щоб інфраструктура витримала все, що відбувалося в той момент, навіть такі звичайні речі, як водогін, каналізація, збір відходів. Ми тісно співпрацювали з нашими підприємцями та місцевими жителями.
Та кількість допомоги, яка дійшла до нас у вигляді продуктів, була величезною, тому в нас виникли проблеми зі зберіганням. І тут на допомогу прийшли підприємці, які відкрили для нас свої склади. Крім цього, ми опікувалися питанням допоміжних перевезень в Україну. Звичайно, у нас все задокументовано, куди ця допомога надходила. Ми налагодили кілька напрямків діяльності: допомога на місці, допомога з поїздами, гуманітарна допомога.
Сьогодні все виглядає трохи інакше. Цьогоріч у січні був день, коли ніхто до нас не прийшов, але це був лише один день
ОЩ: З якими основними проблемами стикалися і стикаються українські біженці?
ММ: На початку все було проблемою, тому що люди приходили до нас з поліетиленовим пакетом, однією сумкою або взагалі без нічого, і ми все організовували для подальшої поїздки. Питання телефонного зв’язку було дуже важливим. У людей не було карток, вони не могли телефонувати в Польщі. Наші місцеві підприємці надавали їх безкоштовно.
Ми також організували психологічну допомогу, бо всі люди були травмовані і потребували підтримки фахівця. Оскільки приїжджали в основному мами з дітьми, їм завжди була допомога, навіть така елементарна, як посидіти з дитиною. І в цьому допомагали волонтери. Була зима, холод, тому виникло питання з різними видами опалення, ковдрами. Ми організували харчування, яке передавали на кордон, де були величезні черги українців. Кожен намагався допомогти тим, чим міг.
ОЩ: Які історії вам запам'яталися найбільше?
ММ: Історій багато і всі вони особливі. Але є одна, яка зворушила мене до глибини душі. Пам'ятаю, приїхала мама з хлопцем, він був дуже наляканий, постійно плакав, кричав. Згодом виявилося, що дитина хвора на аутизм. Ні мама, ні бабуся не могли заспокоїти малого. Я пам’ятаю, як я звернулася до них, хотіла підтримати, хоча тоді ще не знала, що хлопчик хворий. І цей малий простягнув до мене руки і пішов до мене, зовсім незнайомої людини. За кілька хвилин він заспокоївся. Я забрала цю сім’ю до себе додому, де вони уже чекали на двоюрідного брата з Чехії. Хлопчику тоді було рівно стільки, як моєму синові, — 4 роки. Ця сім'я ніяк не могла сконтактуватись із родичами з Чехії. І, уявіть, величезний паркінг, заповнений сотнями автівок. Я виходжу з центру, мені на зустріч йде людина, яка говорить чеською. Я його запитала, чи він з Чехії і чи приїхав за жінкою з дитиною і бабусею. Він відповів ствердно. Це рука Божа, адже серед сотні автівок та людей треба було зустріти саме цього чоловіка. Ця історія найбільше мені запам’яталася. Але насправді їх було дуже багато. Люди в нашому центрі часто розповідали про себе — їм було важливо виговоритися.
Але були й такі, які мовчали, вони були так сильно травмовані, що не могли зронити ні слова. Лише згодом, через кілька днів, вони могли хоч щось розповісти
ОЩ: Частина українців повернулась до України, інша — поїхала далі, в інші європейські країни. Як багато залишилося в Грубешові?
ММ: Небагато. Грубешів не є привабливим місцем для постійного проживання. Більшість людей, які перетинали кордон, уже думали, в яке велике місто поїдуть, — Вроцлав, Варшаву, Гданськ, Познань, Катовіце чи за кордон. Ті, хто залишився у Грубешові, вірили, що незабаром повернуться додому, або ж у них тут були родичі чи друзі.
ОЩ: Як допомагаєте українцям сьогодні?
ММ: Ми робимо все те, що й робили на початку, тільки сьогодні це виглядає трохи по-іншому. Ми співпрацюємо з різними містами, організовуємо гуманітарну допомогу, яку переправляємо через місто Сокаль на Львівщині, яке далі займається організацією та розподілом. Це допомога пересічним громадянам, а також українським бійцям. Сьогодні ми ще закуповуємо генератори і пневматичні намети.
ОЩ: Ваша команда, яка допомагала і допомагає, хто ці люди?
ММ: Це дуже велика кількість людей — посадовці, члени неурядових організацій, волонтери, мешканці Грубешова, які щодня виконують різноманітну роботу, ведуть бізнес, працюють в офісах, у сфері послуг. Це молоді особи, люди похилого віку. Я навіть не можу всіх загадати, бо боюся, що когось пропущу. Це представники різних прошарків суспільства — від наймолодших до старших, від громадських активістів до підприємців. На початку кожен зробив свій внесок. Згодом людям потрібно було повернутися до повсякденних справ та попередньої роботи, тому кількість допомоги зменшилася.
ОЩ: За свою діяльність Ви були нагороджені спеціальною відзнакою «Солідарність з Україною» у престижному Рейтингу органів місцевого самоврядування Республіки Польща. Що для Вас означає ця нагорода?
ММ: Це нагорода для всіх людей, які мені допомагали. Я отримала цю нагороду, бо є міським головою. Але насправді вона для всіх мешканців Грубешова, для всіх, хто зробив свій внесок з першого дня повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Я дуже вдячна всім за підтримку, бо на початку, зізнаюся чесно, я дуже хвилювалася, як ми все організуємо. Ніхто не міг передбачити, що буде завтра, скільки приїде людей, як це буде виглядати, з чим нам доведеться зіткнутися. Ніхто не передбачав цього, ніхто не був до цього готовий.
Все, що ми зробили, було неможливим без великої кількості небайдужих людей, простих мешканців Грубешова. Це була справжня хвиля доброти
ОЩ: Як війна в Україні змінила Ваше життя?
ММ: Моє життя змінилося з першого дня великої війни. Вона показала нам, що хороше мирне життя може закінчитися будь-якої миті. І це не залежить тільки від нас. Відбувається те, на що ми не маємо впливу. Україна жила мирно — і через одного божевільного все змінилося. І ми не могли бути готові до цього. Звісно, ми, поляки, не дотичні до того, що відбувається на фронті і того, що пережили люди в Україні, але ми доклали максимум зусиль, щоб допомогти тут, в Польщі. Що стосується змін у мені як в людині… Це радість і вдячність за те, що я можу жити у країні під мирним небом, що люди мене не розчарували. Адже могло бути інакше. Гроші не так важливі, як люди. І я кажу, що в цьому немає нічого інноваційного, але ми просто забуваємо про це щодня.
Головний висновок — я можу розраховувати на людей у важкі часи. І дякую за це кожному
ОЩ: Розкажіть, де шукаєте енергії для відновлення?
ММ: Вдома, в родині. Ви завжди повинні чітко говорити собі, що є певні речі, які ви не можете зробити. Ми б взагалі нічого не могли зробити, якби не підтримка наших близьких. І життя, і робота вимагають багато енергії. Тож для мене своєрідним трампліном є сім'я. Вона найбільше стабілізує, дозволяє продовжувати нормально функціонувати. Крім того, я віруюча людина, віра дає величезну підтримку, великий поштовх рухатися вперед, робить позитивною людиною з оптимістичним ставленням до життя, незважаючи на численні проблеми, з якими ми стикаємося щодня.
ОЩ: Все частіше говорять про те, що всі втомлені війною: й українці, й європейці. Чи згодні ви з цим?
ММ: На жаль, так. Втома від допомоги також була помітна в якийсь момент. Це сталося приблизно через рік. Люди почали йти від нас, пояснюючи це тим, що вони просто втомилися — фізично, психологічно, розумово. Ентузіазм допомоги теж зменшився. Проте я вважаю, що без допомоги Заходу, без допомоги інших європейських країн Україні буде дуже важко. І ця допомога має тривати. Не лише Європа, а й США повинні підтримувати Україну й надалі. Психопата Путіна треба зупинити.
Завжди повинен допомагати сильніший. А це країни Західної Європи чи США — країни, які мають більші можливості. Я вважаю, що вони повинні спрямувати допомогу Україні зараз і на відбудову в майбутньому
ОЩ: Про що ви мрієте сьогодні?
ММ: Мої мрії досить буденні, тому що вони зосереджені на тому, щоб залишитися в живих якомога довше, щоб були здоровими мої найближчі. Також я би хотіла десь ізолюватися на місяць і присвятити цей час лише дому та близьким. Але поки що це нереально. Але це моя мрія. Також я мрію, щоб Грубешів, який має великий потенціал, розвивався як місто і щоб усі його мешканці жили щасливо.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
