Як припинити ображатись?

Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».

Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»

Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?

Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі. 

Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну. 

Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись… 

Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою. 

Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм. 

Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.

Які історії вас вразили найбільше?

Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.

Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась. 

Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі. 

Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.

Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?

Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару. 

Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.

Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?

Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони. 

Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій

сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення. 

Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться

Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.

Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців

Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?

У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки. 

Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.

‍Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?

Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше. 

Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.

Попереду подолання колективної травми

Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?

Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.

‍Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка

Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.

А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан? 

Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею. 

Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»

І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.

З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?

З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать.  Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.

Фото з ФБ сторінки Фундації «Калейдоскоп культур»

«Заохочуйте ветерана підтримувати зв'язок з побратимами»

‍Тетяна Виговська: В Україні офіційно  близько 1,2 млн ветеранів, а після завершення війни ця цифра тільки зросте. Надзвичайно гостро постає питання адаптації до цивільного життя. Як краще допомогти українським військовим інтегруватися у мирне життя після повернення з фронту?

‍Джон Генден: Як колишній військовий я пам’ятаю величезну складність виходу з армії та повернення до цивільного життя. 

Найкращий спосіб допомогти — це дати багато часу для перехідної фази, проявити максимальну терплячість. Перше правило — не ставити детальних питань про досвід на фронті. Якщо ветерани захочуть поговорити про це, вони самі це зроблять. У британських військових колах існує неписаний кодекс — «Ніколи не говори з цивільними про свою діючу службу».

Наступне правило — заохочуйте ветерана підтримувати зв’язок зі своїми побратимами по службі, військовими громадськими організаціями, спілками. Благодійні фонди, гуманітарні організації соціального спрямування, які надають індивідуальну допомогу в перехідний період, також можуть бути корисними. Особливо якщо працівники цих організацій самі є військовими або ветеранами.

‍— Як ваш військовий досвід вплинув на ваше розуміння стресу і його наслідків?

— Суттєво. Моя військова служба, а також 20 років роботи тренером військових соціальних працівників і лікування ветеранів значно поглибили моє розуміння. Тож я вважаю, що найкраще можуть надавати допомогу ветеранам ті спеціалісти, які також служили й отримали досвід війни.

‍— В Україні існує підтримка для ветеранів, які хочуть відкрити бізнес, але далеко не кожен ветеран бачить себе підприємцем. Однією з проблем є повернення військового до мирної професії. Той же водій із ЗСУ може відносно легко знайти роботу, а, наприклад, оператору безпілотників вже важче. Через відчуття себе «непотрібним» можуть виникати внутрішні конфлікти. Як допомогти?

— У цивільному житті справи йдуть повільніше, ніж у військовому. До демобілізації варто готуватися наперед. Поміркуйте, яку майбутню цивільну роль ви могли б або хотіли б виконувати? В цьому питанні потрібно пам’ятати про правило «6П» — «Правильна Підготовка Попереджає Принизливо Погану Продуктивність».

Також я можу дати такі загальні поради військовим для покращення їхньої адаптації після повернення з війни:

1. Не впадайте в песимізм через відмови
‍Пошук роботи — це природний процес, який потребує терпіння і часу. Відмови не завжди свідчать про ваш непрофесіоналізм, а часто залежать від інших факторів, як-от конкуренція чи обмежена кількість вакансій. Важливо не сприймати відмову як особисту поразку. Для ветеранів це може бути складніше, оскільки перехід з військового середовища до цивільного потребує адаптації, але наполегливість — ключ до успіху.

‍2. Приймайте зміни
‍Життя у мирному середовищі суттєво відрізняється від життя в армії. Це інший темп, інші вимоги, інша соціальна взаємодія. Замість чинити опір змінам, спробуйте прийняти їх як частину вашого нового розділу життя і нові можливості. 

3. Знизьте поріг своїх очікувань
‍Не завжди вдається відразу знайти роботу, яка відповідатиме вашому досвіду чи статусу, який ви мали у військовій службі. Це нормально. Почніть з малого і поступово рухайтеся до своїх цілей. Занадто високі очікування можуть призвести до розчарування.

‍4. Замініть військовий жаргон на цивільний
‍Чимало термінів і звичок, які є природними у військовому середовищі, можуть бути незрозумілими для цивільного суспільства. Наприклад, замість військових скорочень чи спеціалізованих термінів використовуйте простіші, загальноприйняті слова. Це допоможе налагодити кращу комунікацію з роботодавцями, колегами і знайомими. 

‍5. Дотримуйтесь власних стандартів
‍Попри те, що перехід до цивільного життя може здаватися викликом, важливо не втрачати своїх цінностей і принципів, які формували вас як особистість. Ваші стандарти — це те, що допомагає вам зберігати цілісність, підтримувати дисципліну і будувати стосунки на засадах взаємоповаги. 

‍6. Наскільки це можливо — насолоджуйтесь поверненням до цивільного життя
‍Перехід до мирного життя — це не лише виклик, але й можливість відкрити нові горизонти. Ставтеся до цього як до нового етапу, який дозволяє знайомитися з новими людьми й пробувати те, на що раніше бракувало часу. Кожен ваш крок уперед — це перемога, і важливо радіти кожному з них.

Успішні приклади і британський досвід

‍— Які у вашій практиці є приклади успішної інтеграції військових у суспільство, якими ви могли б поділитися?

— Я наведу два приклади. Один стосується колишнього армійського офіцера, якому вихід з армії дався дуже важко, Він потрапив у глибокий стан скорботи, втративши зв’язок зі своїми побратимами. У нього був ПТСР, який розвинувся в результаті двох бойових операції — в Іраку й Афганістані. Він мав дворічного сина і дружину, з якою постійно сварився, а з ними ще жила теща. Ветеран став думати про суїцид.

Рідні спонукали його шукати роботу, але він довго не міг знайти «своє», поки не побачив цікаву пропозицію в одній будівельній фірмі. Там шукали демобілізованих військовослужбовців, які були унтерофіцерами (військове звання і категорія молодшого командного, умовно відповідає сержантському корпусу — Авт.), а наш ветеран був ворентофіцером першого класу (умовно відповідає нашому штаб-сержанту). Причина, чому ця будівельна компанія шукала саме таких працівників, полягала в тому, що військові звикли керувати людьми і думати про ефективність, і саме ці якості тут були потрібні. Військовий пройшов тренінговий курс і став чудовим перевіряючим якості у цій компанії.

.Другий випадок стосується колишнього королівського морського піхотинця, який підтримував зв’язок зі спілкою офіцерів своєї військової частини та місцевим осередком цієї організації. Він взяв на себе їхній вебсайт, оновлював його та додавав різні записи. А потім разом з дружиною купив місцевий паб і ресторан. І найняв інших побратимів, які вміли готувати. Вони створили успішний ветеранський бізнес, в якому працювало 5-6 осіб.

‍— Через війну в Україні виріс відсоток розлучень. Вимушена розлука негативно впливає на шлюб. Нерідко після повернення військового з війни у родині доводиться віднаходити втрачену гармонію. Чи є тут якісь рецепти? 

— Для партнерів ветеранів і ветеранок, а також їхніх батьків рекомендую переглянути воєнну драму «Цілісно-металева оболонка» (Full Metal Jacket). Задля розуміння, що відбувається у свідомості вашого ветерана. За сюжетом, дружина військовослужбовця, який повернувся з війни, не розуміє, через що він пройшов. Я пам’ятаю сцену, де вони стоять на кухні, чистять моркву, і він просто не може впоратися із буденністю, одягає військову форму і повертається на фронт. 

Те, що здатне допомогти, — це групи підтримки. Подружня терапія дуже корисна, але бажано від організацій, що працюють саме з військовими чи ветеранами. 

Є п’ять речей, які мають знати родини військовослужбовців:

1. Це нормально, що ПТСР ветерана впливає на всю вашу сім’ю.
2. Зверніться за допомогою, якщо це необхідно.
3. Пам’ятайте, що це не ви маєте ПТСР, але у вас теж можуть бути симптоми.
4. Будьте поруч із ветераном.
5. Не здавайтеся!

Поцікавтеся, які організації з підтримки ветеранів є у вашому регіоні. У Великій Британії існує велика кількість таких служб. У нас створено цілу систему таких осередків, і родини знаходять їх ефективними й корисними, адже отримують там підтримку від однодумців.

‍— Як підтримати сім’ї, які втратили близьких на війні? Яка тут місія громади?

— Більшість людей переживає втрату, глибоке горе й біль як природний процес, і необхідно уникати того, щоб це було класифіковано як психічне захворювання, синдром чи розлад, які може пропонувати біомедична психіатрія.

Варто уникати психотропних препаратів, якщо це можливо, за винятком короткотермінового використання. Зазвичай у своїй практиці я рекомендую не більше, ніж два-три тижні, у малих дозах, якщо це взагалі необхідно.

Також потрібно уникати «самолікування» алкоголем, нікотином, вуличними наркотиками чи препаратами без рецепта.

Для тих, хто переживає втрату близької людини, корисно щороку відзначати її день народження. Це може стати важливим ритуалом. Також можна створити пам’ятну скриньку загиблого товариша. Це може бути невелика коробка з медалями, особистими листами, цінними речами, які належали цій людині

Якщо ж симптоми горя і втрати дуже довго не зникають, потрібно звернутися за професійною допомогою. Бажано, щоб консультант або терапевт мав військовий досвід чи глибоке розуміння військової культури — тоді це набагато ефективніше.

У нас у Великій Британії вже багато років існує організація SSAFA — Асоціація сімей солдатів, матросів і авіаторів (Soldier’s, Sailor’s and Airmen’s Families Association). Можливо, в Україні є щось подібне? Якщо ні, варто було б перейняти цю модель, яка довела свою ефективність для багатьох ветеранів. SSAFA надає підтримку людям, які переживають втрату близьких.

В Америці є організація під назвою TAPS (Tragedy Assistance Program for Survivors), на сайті якої багато корисної інформації по темі. Групи TAPS вчать трансформувати горе в сприйняття місії загиблого героя, надавати сенсу й мети його життю заради служінню батьківщині. Це дуже цілеспрямований і обнадійливий підхід до втрати.

Ще один приклад — так званий Purple Pack (Пурпурний пакет). Посібник з підтримки сімей військових, які загинули. Онлайн-ресурс з великою кількістю інформації про пільги, благодійні організації, фонди допомоги тощо. В Україні також може бути створений подібний сервіс, який дає членам сім’ї, що переживають втрату, відчуття контролю над ситуацією.

Для дітей, чиї батьки загинули в бою, у британській армії теж є система підтримки. Наприклад, сайт Scotty’s Little Soldiers (Маленькі солдати Скотті).

Взяти флешбеки під свій контроль

‍— Ветеранів часто переслідують такі «привиди війни», як тригери і флешбеки. Які техніки можна запропонувати військовим для подолання флешбеків?

— Я одразу ж посилаюся на свою книгу «Подолання бойового стресу: 101 техніка для відновлення», яка вже перекладена українською і готується до друку. У першому розділі йдеться про тригери (ситуації, люди або місця, які нагадують про травматичну подію — Ред.), і там представлено п’ять ефективних технік. Одна з них — «Діафрагмальне дихання». Часто тригери можуть призвести до різкого вдиху. Ця техніка дозволяє контролювати своє дихання і себе.

Коли з’являється тригер, візьміть під свій контроль зір, звуки, запахи, смак, тілесні відчуття. Потім повільно вдихніть, використовуючи діафрагму, рахуючи до семи. Далі повільно видихніть на рахунок 11, використовуючи діафрагму: живіт втягується на видиху та випинається на вдиху. Такий тип дихання відомий як «техніка 7/11». Практикуйте це протягом кількох хвилин 6-7 разів на тиждень протягом 6-8 тижнів. За цей час техніка повністю закріплюється, і її можна використовувати у будь-який час.

Діафрагмальне дихання має неабиякий вплив та антистресову ефективність, заохочую опанувати цю техніку.

Другий розділ моєї книги присвячений флешбекам, у ньому описано шість технік. А третій розділ стосується нав’язливих думок, що може бути складнішою проблемою, адже такі думки виникають як вдень, так і вночі. Наприклад, спогади про бойові дії, обличчя ворога, сцени крові та поранень — усе це може створювати великі труднощі. У цьому розділі описано 15 ефективних технік. 

Одна важлива деталь про тригери і флешбеки: якщо ветеран оволодів технікою боротьби з тригерами, це може запобігти розвитку флешбеків. Іншими словами, якщо тригер зупинений, флешбек не розвивається. 

— За даними міністерства здоров’я України, станом на 2023 рік понад 20 тисяч людей у країні мають офіційно підтверджений діагноз «посттравматичний стресовий розлад» (ПТСР): Які інноваційні підходи у світі сьогодні використовують для лікування цього розладу?

— У цій сфері лідирують Департамент у справах ветеранів у США та військові благодійні організації у Великобританії. На жаль, американський приклад демонструє, що там домінує медикаментозне лікування, яке далеко не завжди допомагає. Такі методи лікування забезпечують обмежене полегшення, плюс чимало ветеранів потім страждають від серйозних і довготривалих побічних ефектів від одного, двох або навіть цілого комплексу препаратів.

Взагалі, термін «ПТСР» було введено біомедичними військовими психіатрами під час війни у В’єтнамі в 1960-70-х роках, і він є проблемно-орієнтованим діагностичним ярликом. 

Канадський військовий ветеран, полковник Стефан Греньє запровадив інший термін — COSI (Combat Operational Stress Injury). Він мені більше до вподоби. Термін COSI  іноді використовують як альтернативу ПТСР, щоб підкреслити, що травматичний досвід може бути не одноразовим, а тривалим і накопичувальним. COSI також може розглядатися як спроба дестигматизувати термін ПТСР. Люди одужують від травм, але «розлади» можуть становити складнішу проблему.

Є кілька дієвих методик, які використовуються, зокрема, в Департаменті у справах ветеранів. Насамперед це терапія тривалого впливу (prolonged exposure therapy). Пацієнта просять детально розповісти про травматичну подію, щоб зменшити її вплив на повсякденне життя людини. Далі пацієнт поступово стикається із ситуаціями, яких уникає через страх і тривогу, пов'язані з травмою. Це допомагає потроху повернути почуття контролю. 

Інша техніка — когнітивна терапія, яка широко застосовується, а також CPT (когнітивно-процесуальна терапія) і тренінг зі стрес-інокуляції (stress inoculation training). Це основні методи при ПТСР.

Моя методика — терапія відновлення після травм із фокусом на вирішення (solution-focused trauma recovery therapy) — також довела свою ефективність. Я викладав цю методику в Україні, зокрема у Львові та Києві, і будь-хто може її опанувати. Вона дійсно дієва. Головне уникати виключно фармацевтичних підходів, окрім короткострокових випадків.

У Великій Британії є організація PTSD Resolution — недофінансована, але найефективніша в питанні відновлення ветеранів. Кілька років тому вона провела дослідження, яке показало, що близько 81% ветеранів із психологічними травмами повністю одужали. Йдеться про бойові або операційні стресові травми. І це вдвічі вищий показник успішності, ніж у Національної служби охорони здоров’я, служб психічного здоров’я та організації Combat Stress, які добре фінансовані, але здебільшого використовують медичний підхід. PTSD Resolution — гарний приклад для України. Рекомендую перейняти саме їхній досвід.

Техніка «Лист собі від себе»

‍— Яка із технік, описаних у вашій книзі, особисто вам найближча і чому?

— Я б виділив дві. Про першу «Дихання 7-11» я вже згадував. Вона надзвичайно ефективна і принесла мені велику користь у подоланні власних тригерів. Вона допомагає ветерану швидко перейти зі стану неконтрольованого емоційного вибуху до стану контролю над своїми симптомами.

Друга техніка — це лист на «чорний день». Вона полягає в тому, щоб створити важливий лист собі від себе. Такий лист потрібно писати у хвилини відносного спокою та благополуччя і відкрити, коли ви проживаєте складний період у житті. Лист має містити список способів турботи про себе; список дбайливих людей, яким можна зателефонувати; нагадування про ваші позитивні риси; нагадування про духовні чи філософські переконання, що роблять вас сильнішими. Також додайте нагадування про те, чого ви вже досягли на шляху до одужання, які техніки виявилися для вас особливо корисними, а також ваші надії та мрії на майбутнє.

Я колись теж написав собі «лист на чорний день» у процесі свого відновлення, і ветеранам рекомендую мати одну або кілька копій цього листа в місцях, де вони зможуть швидко його знайти у недобрий день, щоб повернулися до початкової точки. Вони можуть думати: «Я ніколи не вирішу своїх проблем. Кого я намагаюся обдурити?» і так далі.

У важкі дні потрібно одразу знайти лист і зачитати його. Як показує практика, завдяки цій техніці «чорний день» закінчується «чорним ранком», бо до обіду людина вже повертається до нормального стану

‍— Чи можна назвати стрес ресурсом? Якщо так, то як його використати?

— Так, стрес можна вважати ресурсом. Нам усім потрібен здоровий рівень стресу, який грецькою мовою відомий, як «еустрес» (eustress). Він може мотивувати нас і допомагати досягати повного потенціалу. Але коли він досягає незручного рівня, він стає проблематичним. Знову ж таки грецькою це називають «дистрес» (distress), і саме з дистресом нам потрібно працювати.

‍— Як уникнути передачі психологічних травм від батьків до дітей?

— Це можливо лише завдяки забезпеченню ветеранів своєчасною та ефективною психологічною допомогою одразу після їхнього повернення. 

Найгірший випадок, який я зустрічав, був із батьком мого шкільного друга. Він брав участь у боях під час Другої світової війни на Далекому Сході, а потім повернувся додому, але через кілька років був задіяний у Корейській війні. Він так і не розібрався зі своїми симптомами, придушував їх, був дуже дратівливим і гнівним. Ми з моїм шкільним другом обговорювали це і передбачали, що він, імовірно, стратив дуже багато ворогів під час своєї військової служби. Але він ніколи про це не говорив, був дуже конфліктним, його родина страждала, а тепер її третє покоління переживає наслідки його бойового стресу. Це жахлива ситуація, якої потрібно уникати за будь-яку ціну. Якби цей колишній солдат отримав ефективну допомогу після повернення з Кореї, я впевнений, усе було б інакше, і члени його родини були б врятовані від страждань.

‍— Яку роль відіграє суспільне визнання і вдячність у процесі реабілітації військових?

— Це дуже важливо — визнання суспільством і вдячність. Я знаю, що українське населення дуже пишається своїми героями, спостерігав це під час відвідувань України. Це може бути надзвичайно корисним у процесі реабілітації.

Щодо негативних прикладів, у 1970-х роках, коли американські військові ветерани поверталися додому з війни у В’єтнамі, багато з них стикалися з байдужістю після прибуття. І це суттєво ускладнило процес реабілітації. Вони не тільки мали пережити свій бойовий досвід, але й прийняти думку, що суспільство їх не підтримує і не цінує. Такого не повинно статися в Україні — навпаки. Щорічний День захисників і захисниць України 1 жовтня є чудовим приводом для вшанування пам’яті й подяки за внесок, який ветерани зробили під час своєї служби.