Ексклюзив
20
хв

Аґнєшка Дея: «Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені потрібно бачити, що ця допомога важлива»

«Ця війна дуже змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Але в ці жорстокі і справді страшні часи було багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість», — волонтерка

Оксана Щирба

Волонтерка Аґнєшка Дея. Фото: приватний архів

No items found.

У пункті допомоги «Під парасолькою» («Pod Parasolem»), яким керує Аґнєшка Дея, щомісяця отримують їжу, психологічну та інформаційну підтримку більше 800 людей з України та інших країн. Волонтерка після початку великої війни змінила свою роботу, аби допомагати тим, хто найбільше цього потребує. За свій безцінний внесок у допомогу українським біженцям Аґнєшка Дея стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Як змінилося життя з початком війни, про любов до українців та чи достатнього роблять уряди,  про це все волонтерка розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

Я приходжу в пункт допомоги «Під парасолькою» близько 12 години дня. Мене зустрічає привітна українка. Аґнєшка  Дея тим часом заклопотано розмовляє по телефону, вирішуючи якісь нагальні питання. Через кілька хвилин вона, красива й усміхнена, подає мені руку. Ми знайомимося, мені показують приміщення пункту допомоги. Тут тепло і по-домашньому затишно. Аґнєшка заварює ароматний зелений чай, частує мене смачним печивом. І починає розповідати, як проміняла спокій та стабільність на безсонні ночі, долучившись до допомоги українцям.  

Оксана Щирба: Як виник пункт «Під парасолькою»?

Аґнєшка  Дея: Пунктом опікується Фонд Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Він розташований у варшавському районі Воля, де раніше проживало багато українців. У приміщенні зробили капітальний ремонт. Пункт був задуманий як місце продовольчої допомоги людям, які цього потребують. Українці можуть приходити раз на місяць, у середньому на сім’ю отримують 5 кг. Загалом нашою допомогою скористалися 80% людей, які приїхали торік. 

ОЩ: Завдяки чому вдалося організувати допомогу для українців?

АД: Я маю непоганий досвід громадської діяльності. Крім того, по життю я дуже активна людина. І також маю велику мережу контактів. Я працюю в неурядових організаціях 20 років і допомагаю людям. Я починала з підтримки сімей, які мали дітей з аутизмом. Працювала в одній із найбільших у Польщі фундації допомоги людям з аутизмом. Мабуть, це була одна з найважливіших моїх професійних сходинок. Протягом останніх років я працювала у великому європейському проєкті з чиновниками, де треба було загартовувати мислення та вчити соціальну економіку. Усе ці навички мені знадобилися в організації допомоги для українців.

ОЩ: Що було найважчим?

АД: Я провела дуже багато часу на автовокзалі. Пам’ятаю, одного дня мені довелося пройти 21000 кроків. Інколи я проводила там по 10 годин на день, а поверталась лише о 3 годині ночі. Звісно, я шалено втомлювалася. Мої друзі дуже хвилювалися за мене. Мої чудові сусіди приносили мені продукти під  двері квартири. Я вже не могла працювати на старій роботі, тому що постійно хтось телефонував, про щось запитував, хтось потребував підтримки. Мене настільки поглинув цей процес, що я сама почала відстежувати дані, статистику та робити звіти з побаченого на автостанції (Варшава Заходня). Тоді ми отримували допомогу звідусіль — з Гонконгу, США, Нідерландів, Норвегії тощо. Доєдналися вчителі йоги, якою я займаюсь. Під час занять  вони залучали учнів до зборів на допомогу українцям.

На Варшаву Заходню приїжджали біженці зі всієї України. Фото: приватний архів

Я постійно перебувала в потоці різної інформації щодо того, що відбувалося в Україні. Було складно думати про те, як я можу насолоджуватися життям, коли в сусідній країні гинуть безневинні люди.  У такі моменти особливо загострюється відчуття вдячності, що ти маєш квартиру, ліжко і можеш спокійно заснути. Коли я чую про чергову атаку по Харкову, відразу пишу Олені, яку ніколи не бачила, однак зустріла у Варшаві її 17-річну доньку: «Як ти? Що з тобою? Ти спускаєшся в підвал?». Вона відповідає: «Ні, не можу, тому що не встигаю». І тоді я думаю, а що я можу зробити? Я можу просто дати їй розуміння, що думками я поруч, хвилююся і можу час від часу надсилати їй посилки.

ОЩ: Ваша бабуся загинула під час Волинської трагедії, дідусь з дитиною на руках був змушений тікати. Що ви знаєте з історії своєї родини?

АД: У нашій сім’ї це була тема табу. Моя мама сильно плакала, коли розповідала якісь подробиці. Я мало знаю про історію своєї родини. Про деякі факти довідалась уже після смерті матері. Це було 18 років тому, я почала шукати якусь інформацію. Родина по лінії матері походила з Волині. Моя бабуся Марія була вбита 11 липня 1943 року. Моїй мамі тоді було 3,5 роки. Старшу сестру моєї матері, Моніку, якій на той час було дев’ять років, також вбили. Я навіть не знаю, як виглядала моя бабуся. Не збереглося жодної світлини. Нічого не залишилося, навіть маминого свідоцтва про народження. Знаю, що мій дідусь утік на руках із моєю мамою, тоді малою дитиною, вони поїхали до Польщі. 

ОЩ: Коли почалась російська війна, поляки забули всі свої образи і почали допомагати українцям...

АД: Волинська трагедія — то були страшні події. Але сьогодні з українцями відбувається те саме — з боку росіян. Ми не можемо залишатися байдужими. Не віриться, що все це  відбувається в XXI столітті. Я роблю те, що маю робити. Кожен має залишатися людиною в цьому житті. Я досі пам’ятаю 24 лютого, коли побачила новини. Одразу промайнула думка:  українці скоро почнуть тікати. Я, як і багато інших небайдужих поляків, прийшла на автовокзал Варшава Заходня. Я мешкаю неподалік,  знаю, що сюди приїжджає багато автобусів з України.

Аґнєшка разом зі своєю подругою Юлією з перших днів долучились до допомоги українцям. Фото: приватний архів

Разом із моєю подругою ми створили групу у фейсбуці, де писали про необхідність допомоги для українців. Люди одразу почали приносити їжу, воду, одяг. Долучилася також команда молодих українців, які живуть у Варшаві. Вони сортували та розподіляли їжу. На початку тікали переважно молоді люди, інколи іноземні студенти. Я зустріла класних хлопців з Алжиру, студентів, які тікали від війни. Тоді я позичила їм павербанки, потім вони шукали мене на вокзалі, щоб їх повернути. Згодом, приїхавши до Франції, написали мені: «Ми прибули. Дякуємо, сестро». Це було неймовірно. Згодом почали приїжджати люди старшого віку, у тому числі люди на кріслах колісних. Усі були розгублені, налякані і не знали, що далі робити.

Пам’ятаю Галину з Маріуполя, її доньку Ксенію і собаку. Вони стояли перед розкладом автобусів і не знали, що робити та куди подітися. Галина мала розсіяний склероз, планувала їхати в Чехію або Німеччину, бо там можна  було отримати добру опіку.  Більшість людей їхала наосліп і перше, що потребували, сон та відпочинок. Так було і з Аліною, яка вирішила залишитися у Варшаві. Потім поїхала до Кракова, де пробула лише кілька тижнів, після чого поїхала до Нідерландів. Там вона не змогла акліматизуватися, тому повернулася до Кракова. Я допомагала їй орендувати кімнату, завдяки Войцеху Чухновському з Gazeta Wyborcza. Добре пам’ятаю початок березня.  Жінки показували фото своїх рідних, яких уже немає, будинків, які горять під обстрілами.

Усі ці люди шукали допомоги та підтримки. І це ще раз показало мені, що ми всі однаково прагнемо любові, миру та тепла

Ця війна дуже  змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Я не перестану повторювати, що в ці жорстокі і справді страшні часи було й багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість. І коли мене хтось запитує, у що я вірю, то я відповідаю, що в людську солідарність. 

На Варшаву Заходню одні люди привозили продукти, інші їх сортували та роздавали всім, хто потребував. Фото: приватний архів

ОЩ: Знаю, що українки готували для вас вареники…

АД: Це було дивовижно. У нашій польській традиції вареники зазвичай трохи більші. Вони більш солоні і мають більше перцю. А українські набагато ніжніші, тісто трохи солодше, без такої кількості солі та перцю. Я їх дуже люблю. У мене і зараз в морозильній камері вони зберігаються.

Вареники, зліплені з душею, це так щемливо та приємно. Це мені нагадує час, коли моя мама ліпила їх для мене

Вона часто говорила: хто тобі їх готуватиме, коли мене не стане? Чи могла я коли-небудь подумати, що українки ліпитимуть мені вареники? Я вражена тим, як нині українці дякують, як вони розмовляють, як висловлюють свої емоції. Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені просто потрібно бачити і знати, що ця допомога важлива, потрібна і корисна для українців. І це видно. Це можна побачити і почути, адже навіть в пункті роздачі речей «Під парасолькою» люди дуже  часто та гучно дякують. 

ОЩ: Хто може отримати допомогу і коли?

АД: Допомогу можуть  отримати мешканці варшавського району Воля у понеділок, середу та п’ятницю з 10-ї ранку. Іноді ми допомагаємо людям з інших районів, якщо вони дуже сильно потребують цього. 

Направляє до нас Центр соціального захисту, з яким ми співпрацюємо. Там фіксують важке становище родини. Потім направляють до нас списки цих людей, яких ми уже чекаємо у нас. Справа не в тому, що у нас велика черга чи збирається натовп, а в тому, що інколи ми самі не справляємося. Я відчула це нещодавно, коли власноруч запакувала їжу для 74 осіб за три години — це понад 460 кілограмів їжі. Це дуже важко.

Окрім продуктів харчування, у нас можна отримати одяг. Також раніше протягом року ми надавали  психологічну допомогу. Спочатку ми думали, що людей буде важко вмовити. Але на практиці цей напрям виявився дуже затребуваним. Українки перебували у стані депресії, апатії, не знали, як розповісти дітям про те, що відбувається. Було важливо все це проговорювати з психологом.

ОЩ: Як ви зі всім справляєтеся? Чи не бракує вам попередньої роботи?

АД: Мені здається, що я схожа на людину-оркестр. З одного боку, я віцепрезидент фонду, з іншого, коли потрібно, я закочую рукави і просто готую пакунки. Я з легкістю виконую будь-яку роботу. Якщо потрібно, розмовляю з воєводою, міністрами, послом України. Я намагаюся донести важливість того, що ми робимо, і шукаю союзників. Я роблю все це, бо так потрібно. Ми повинні допомагати, важливо бути добрими, порядними. Ми повинні робити для людей те, що хочемо, щоб вони робили для нас. Потреб сьогодні дуже багато, і ми не в силах задовольнити всіх їх. Часто доводиться вибирати і ухвалювати рішення.  Ще складніше просити донорів, спонсорів, навіть виробників їжі пожертвувати певну кількість допомоги.  Багато представників компаній гладять нас по плечу і кажуть: «Ви робите хорошу роботу, продовжуйте в такому ж дусі й надалі». Але щоб ми могли це робити й далі, нам потрібні гроші. Тому що ми наймаємо людей, яким треба заплатити за роботу. У нас повинні бути санітарні обстеження, спеціальні машини для перевезення продуктів харчування, продуктовий склад, який ми орендуємо. Сьогодні перед нами стоїть багато викликів. Я вірю, що ми впораємось із ними.

Я вірю, що  українці зможуть повернутися додому, що Україна буде прекрасною країною. На це, мабуть, потрібен час, але важливо, що ми разом
Аґнєшка Дея разом з іншими волонтерками. Фото: приватний архів

ОЩ: Що вам допомагає утримувати work-life balance?

АД: Дуже важливо розділити професійне та приватне життя. Тому я почала багато бігати, щоб відволікатися. Робота з надання допомоги є дуже складною. Хоча є ентузіазм та енергія, але я витрачаю чимало фізичних сил та часу. У Польщі досі існує переконання, що громадські активісти чи люди, які працюють у неурядових організаціях, мають все робити безкоштовно або за мінімальну зарплату. Це не той випадок. 

Також більше 10 років я займаюся йогою. Це час, коли я можу очистити свою енергію, голову і зігнати злість.Йога дає мені усвідомлення власного тіла та дарує більше спокою. Зараз я переважно займаюся вдома, за комп’ютером,  двічі на тиждень. Позитивні емоції мені дарують мандрівки та мій пес, який зі мною подорожує. 

ОЩ: Номінація на премію «Портрети сестринства» стала для вас несподіванкою?

АД: Телефонний дзвінок про те, що мене номінували, став великою несподіванкою. Я відразу запитала: «Хто це зробив? Кому я подобаюся? Хто згадав про мене? Невже речі, які я роблю, такі важливі?». Адже весь час думаю, що того, що я роблю, недостатньо. Я ловлю себе на думці: невже я зробила більше за інших жінок? Кожен з нас  робив і робить велику роботу. Кожна з нас є переможницею.

Попри свою самокритичність, я відчуваю велику честь за цю номінацію, це дає мені багато енергії. Крила просто виростають. Але я не перестаю думати, що цього замало

ОЩ: Що б ви хотіли сказати українцям, які виїхали з батьківщини і шукають своє місце під сонцем за кордоном?

АД: Кожна з вас має будувати свій власний маленький світ тут, в іншій країні, навіть якщо він тимчасовий. Створюйте власні невеликі спільноти та групи підтримки, щоб ви могли розраховувати одне на одного. Але також будьте відкритими до поляків. Ви маєте бути сильними. Україна неодмінно переможе!

No items found.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
онлайн-знайомства, побачення, самотність, тіндер, українки за кордоном

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша друга зупинка — Франція.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Від французьких чоловіків стереотипно очікують, що вони вражатимуть красивим залицянням. Це ж Франція, Париж, романтика! Реальність виявилася трохи іншою, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. Частина французьких чоловіків в українських жінках бачать потенційну мисливицю за громадянством, статками та свободою. На побудову стосунків дуже впливає мовний бар'єр. Навіть якщо чоловік володіє англійською, говорити він захоче, скоріш за все, рідною французькою мовою.

Українки — все ще «екзотика»

Жінкою-слов'янкою тут нікого не здивуєш, але різницю між українками, росіянками та білорусками доводиться пояснювати, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. 

Одна з них, Олександра (ім'я змінено на прохання героїні прим. ред.) понад 15 років  працювала перекладачкою в місцевій шлюбній аґенції. Вона стверджує, що у Франції склалося певне упередження щодо слов’янок. Їх побоюються через історії про недобропорядну поведінку та занадто високу вимогливість до залицянь та подарунків. Однак нажили цю репутацію далеко не українки. Тож, доводилося регулярно проводити лікбез про міжкультурну різницю між слов'янськими народами. 

Французам дуже резонує спосіб самопрезентації українських жінок: яскравий одяг, макіяж, тоді як для місцевої культури притаманні більш стримані образи

—  Що таке французький шарм? Це жінка, яка накине якусь хустку, візьме сумку позаминулорічної колекції, мінімум макіяжу, і вона вже королева, несе себе, — каже ще одна героїня, 47-річна Наталія, наші жінки через свою самопрезентацію здебільшого можуть розраховувати на місцевих міґрантів, які так само дотримуються більш яскравого культурного коду в одязі, або ж сприймають такі образи, як запрошення до «легких розваг». 

Наталія підтверджує це спостереження. В Україні вона була заміжня 7 років, потім розлучилася, шукала чоловіків на сайтах знайомств. Були нетривалі стосунки одні щасливі, інші ні, зараз жінка самотня. 

Я не шукаю зустрічей для швидких стосунків, треную мову та знайомлюся з культурою. З частиною французів відчувається, що ми для них, наче «легка здобич», «екзотика». За рівних нас не розглядають. Багато упереджень, що нам від них потрібні гроші, подарунки, заміжжя. Велика частина, зрозумівши, що легкої, швидкої, дешевої згоди не буде, зникають. 

Ті, які затримуються надовше, на думку Наталії, значно поступаються українським чоловікам у красі та мужності. Ще французи, на її думку, дуже скупі. 

Ніхто не очікує, що ти прийдеш на побачення на підборах, з макіяжем, у гарній сукні. Фото: Shutterstock

— Мої два місцеві залицяльники навіть кавою не пригостили, але обидва вирішили зробити «широкий жест». Почувши, що я люблю кактуси, принесли в подарунок… кактуси. У мене вдома, в місті, куди я не можу потрапити, залишилася колекція кактусів, вони були для мене, наче діти. Тож ці подарунки не порадували, а змусили мене плакати і сумувати за втраченим життям, бо тут я живу в маленькій кімнаті хостелу, яку розділяю з сусідкою. Кактуси, один з яких був велетенський, навіть поставити нікуди.

З позитивного, каже Наталія, французи вміють чути «ні». Завжди перепитують, чи можна обійняти, поцілувати

Ще одна особливість французьких побачень, їй пишуть, як 65-річні чоловіки, так і 25-річні. Всі хочуть сексу, навіть якщо фізично на це вже не здатні, але віру в це не втрачають. Українські чоловіки менш впевнені в собі, можуть відмовитися від реальних побачень (такий досвід був в однієї з героїнь циклу прим. ред.), бо мали сумніви саме в цій сфері, хоча потім все склалося якнайкраще. 

Вимог чоловіків до жінок у Франції менше, ніж у жінок самих до себе, говорить Наталія. Ніхто не очікує, що ти прийдеш на побачення на підборах, з макіяжем, у гарній сукні. Українок часто видає в собі тривожність, тоді як тут цінується легкість, вміння отримувати задоволення від спілкування та впевненість у собі. 

Французам не бракує галантності. Фото: Shutterstock

Французька галантність вводить в оману 

З деякими тезами попередньої співрозмовниці не погоджується 38-річна Аліса. За чотири роки вона була в трьох стосунках з французами. 

Мені французи подобаються, так само як українські чоловіки, проблема лише в тому, що французам я подобаюся, в українським чоловікам ні, жартує Аліса, тому склалося, що маю великий досвід побудови стосунків саме з французами. Маю кілька подруг з України, які також живуть у щасливих шлюбах з місцевими чоловіками. 

Аліса каже, що це не зовсім правда, що французи уникають українок. Вона від початку війни працює у центрі для біженців, і бачить там багато волонтерів-французів. Вони приходять допомагати, маючи на меті зустріти українку для стосунків. Таких пар склалося вже чимало.

Їм подобається українська хазяйновитість, пристрасність, завзятість, орієнтованість на стабільні стосунки. Знання французької суттєва перевага

— Ніхто з моїх подруг не жаліється на національні особливості французьких чоловіків, — каже Аліса, — тільки на індивідуальні риси, які можуть бути притаманні будь-якій людині. Власне, про свої стосунки можу сказати, що троє моїх чоловіків мали різні статки, але ми завжди вкладалися обоє. Тут це нормально. Він купив мені телефон, я йому на день народження — теж. Плануючи поїздку, обговорюємо, хто за що платитиме. Мої чоловіки розуміли, що я заробляю менше, тож намагалися вкладатися більше, але я завжди боролася за право брати участь у вирішенні різних фінансових та побутових питань. Однак широких жестів, як-от купити машину та квартиру, ніхто не робив.

Чоловік може мати десятки причин бути приємним, ввічливим, приязним, але мати свій образ в голові, хто йому потрібен. Фото: Shutterstock

Французам не бракує галантності. Часто вона може дати жінкам безпідставну надію на симпатію, вважає Аліса. 

— Тут у кожного з пари є своє соціальне життя: мій хлопець може тусити десь у барі, я — собі десь, але завжди ввечері повертаємося додому один до одного. Чоловіки можуть у барі мило спілкуватися з якоюсь дівчиною, бо вона симпатична їм як людина, але це нічого більше за ввічливість та загальний інтерес до теми спілкування. Ввечері він йде, не питаючи телефону, не домовляючись про наступну зустріч, бо пара у нього вже є. Для українських дівчат це розчарування, бо вони налаштовуються на продовження спілкування. У нас інша культура: ми звикли, що привітність, симпатія, доброзичливість до протилежної статі — це потенційне запрошення на каву, на вечерю, аванс на стосунки тощо. Тут все по-іншому.

Чому чоловіки зникають після побачень

Загалом, тема зникнення «чоловіків» після досить приємного спілкування бентежить жінок в багатьох країнах тимчасового перебування. 

Може, не сподобалася? Щось зробила не так? Це травмує жінок, виникає «синдром відкидування», якщо жінка має попередній негативний досвід знижує самооцінку, викликає почуття смутку, розчарування, тривоги. 

Психологиня Ірина Овчар, яка спеціалізується на темі сімейних відносин, стосунків, каже, що у більшості випадків «зникнення чоловіка» ніяк не пов'язане з особистістю жінки

— Багато жінок йдуть на пошуки чоловіка з «відчуттям голоду» — на близькість, тепло, стосунки, секс. Коли чоловік дає хоча б якусь надію, жінка (бо зараз ми говоримо про них) дуже швидко починає заповнювати пустоту всередині себе цими крихтами уваги, а також фантазіями про майбутні стосунки. Чоловік може мати десятки причин бути приємним, ввічливим, приязним, але мати свій образ в голові, хто йому потрібен. Саме ця жінка, прекрасна, гарна, добра, просто не співпадає з цим образом. Умовно, він шукає руду, а ви — брюнетка. Жінка може бути «цукеркою», але цьому конкретному чоловіку треба, умовно, «солоний огірок». Він взагалі може бути не голодним, не думати про їжу саме зараз в цей життєвий момент. Це метафора, але суть, думаю, зрозуміла.

У нього може бути десяток таких жінок це його спосіб дозвілля. Він може в голові хотіти стосунків, але не бути готовим для них. Ще є типаж маніпуляторів, які люблять залишати «підвішеними» незакінчені ситуації, коли не пролунало остаточного «ні». Це дає йому потенційну можливість колись з'явитися знову, наче не було розставання. Загалом, типажів може бути сотні, але це не стосується ніяк особистості конкретної жінки. 

Кохання в парі — це відображення нашої любові до себе. Фото: Shutterstock

Як не страждати від відмови, від непрокомунікованого зникнення, порадити щось інше важко, — каже психологиня, — окрім роботи зі своїми травмами в психотерапії, закриттям голоду на близькість, максимальним прийняттям себе та любов'ю до себе.

— Мені тут відгукується думка з соціальної психології, що кохання в парі — це відображення нашої любові до себе, — пояснює Ірина Овчар. — Найлегше будувати стосунки двом психічно стійким та здоровим людям, які себе максимально люблять, їм добре самим з собою, але з партнером буде веселіше та цікавіше. Тоді відмова не буде сприйматися як персональна трагедія, не буде знижувати вашу самооцінку. Ви спокійно підете далі, шукати свою людину, якій потрібні саме ви. Чи буде це француз, українець, чи хтось інший — вже не так важливо.

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередній частині ми говорили про Німеччину, наступна зупинка — Швеція і Фінляндія.

20
хв

Пригоди українок в Тіндері: Франція

Галина Халимоник
Лілія Андреєва

Бунт підлітка-переселенця

— Два роки війни — це два роки адаптації українських дітей в польському освітньому середовищі. Як вони дають собі раду?

— У фундації «Зустріч» я не працюю з дітьми як з клієнтами, але як супервізор психологів, які працюють з дітьми, — розповідає Лілія Андреєва. — І тут, у фундації, мені довелось стикатись з різними запитами українських дітей і їхніх батьків щодо польських шкіл. Взагалі наші діти досить непогано адаптуються, але все ще залишається чимало проблемних моментів, які потрібно вирішувати.

Легше адаптація відбувається у дітей молодшого віку, гірше адаптуються підлітки — діти старших класів, ліцеїсти, і студенти

— Чому так?

— Головна проблема — мова. Знання і рівень мови найбільше впливає на комунікацію, а відтак і на адаптацію. Молодші діти гнучкі і швидкі у вивченні нової для них мови. Моя донька пішла в Польщі у перший клас і вона розмовляє без акценту, та й загалом вчитись їй легко. А старші діти мають проблеми навіть у термінах — фізика, математика, хімія, історія, географія — це все по суті треба вчити від початку. А якщо є іспити — 8-й клас або ліцей — то це та ще проблема.

Підлітки важче адаптуються ще й через те, що коли ми говоримо про біженців-підлітків, то вони виїхали здебільшого не з власної волі. Якщо дорослі свідомо обрали бути біженцями або мігрувати (будьмо щирими — не всі ж виїхали чи втекли від війни), то дітей про це ніхто не питає. Дітям кажуть: «Ми їдемо». Тому часто підлітковий бунт виникає на тлі того, що вони залишають не лише свою школу, свою країну, а й своїх друзів.

Фото: Jakub Orzechowski / Agencja Wyborcza.pl

— А в підлітковому віці важко знайти друзів...

— Комусь легше, комусь важче, і других більше. Великий вплив на це має світогляд батьків. Якщо батьки легко адаптуються, якщо їм тут вдається організувати своє життя, закласти нові знайомства, знайти роботу, то відповідно і дітям легше.

Якщо батьки або опікуни страждають за домом, хочуть повернутися, в них часто говорить ненависть і навіть злість, це, звичайно, передається дітям.

Але і діти так само можуть впливати на дорослих. Буває, що діти так легко адаптуються в польських школах, що за ними до нового середовища починають адаптуватись і батьки.

— Всі бояться підліткового бунту. Які його ознаки?

— Колись в інтернатах Кракова ми проводили тренінги для підлітків, і давали їм завдання — зобразити себе в суспільстві у техніці колажу або малюнка. Одна група намалювала кактуси, котрі квітнуть. Я запитала, що це означає. Діти відповіли: «Ми квіти, але ми колючі».

Ознаки підліткового бунту — це відчуття американських гірок, швидка зміна настрою сто разів на день. «Зараз мені добре, за секунду я можу бути злий». «Відчуття того, що я не вільний і водночас не можу сепаруватися». Під час бунту чимало підлітків (або їхніх батьків) звертаються до нас з проблемою self-harm — самопошкодження. Юнаки й дівчата навмисне пошкоджують своє тіло, ріжуть шкіру, тому що їм дуже важко душевно.

Схожу природу має адаптація: «Я не хочу бути тут, я хочу повернутися».

— Якщо говорити про повернення в Україну, чи усвідомлюють діти небезпеку, яка там є?

— Не завжди. Вони відчувають небезпеку тут, у Польщі. Їм тут настільки важко, що вони хочуть повернутися туди, де їм було добре. На початку війни, коли батьки їх забрали, все відбулось так швидко, що не кожен з них усвідомив, чому саме його вивезли. Ось і виникає бажання зачепитися за щось відоме — за друзів, рідних, які залишилися в Україні.

Підлітковий бунт — це коли я хочу, не усвідомлюючи того, що для мене це може бути небезпечно

Ще одна ознака — неприйняття своєї зовнішності. Це, а також проблеми щодо ваги, частіше виникають у дівчат. Йдеться про булімію або анорексію, які є дзеркалом несприйняття зовнішнього середовища і себе в цьому середовищі, неможливість прийняти себе і те місце, де змушений бути.

— Чи багато наших дітей звертається за допомогою?

— Дуже. Здебільшого менших дітей приводять батьки, тоді як підлітки — і я вражена — приходять самі. Я живу в Кракові 8 років, і до війни підлітків на такі консультації треба було витягати. А тепер вони самі просять батьків, аби ті записали їх на терапію. Або приходять самі і потім ще й батьків приводять...

У нас нещодавно був випадок, коли 10-річний хлопчик привів сусідку, 14-річну дівчинку, до психолога у фундацію, тому що дівчинку бив батько. Привів за руку й каже «Допоможіть».

Свідомість у підлітків виявляється дуже добре. Це позитивна ознака, що вони розуміють, що щось не так. Вони більш обізнані, ніж були ми. І коли щось їх не влаштовує, вони хочуть це виправити. У них багато питань до себе, до свого віку, до сьогодення, до майбутнього.

Ще є категорія дітей-підлітків, котрі переїхали до Польщі і живуть тут самі. Тоді як їхні батьки залишились в Україні. Часто можна почути від їхніх родичів, що ці діти страждають через небажання дорослішати: «Чому це зі мною сталось? Я не хочу бути дорослим і все вирішувати».

Так, це болюча тема.

Ці підлітки нормально не пройшли всі фази дорослішання і сепарації

На щастя, за ці два роки я не стикалась і не чула про випадки суїцидів серед підлітків, але до війни таке траплялось. Якщо вдавалось втрутитись, то закінчувалося тим, що дитина починала нормально вчитися, ходити на якісь заходи і знаходила своє місце. Інколи батьки приїжджали, жили з ними, оскільки сепарація виявилась нестерпною або неможливою.

Ще одна болюча тема серед підлітків — це вибір «ким я себе бачу». Чи мені подобаються дівчата, чи хлопці. Сьогодні це модний тренд — окреслити свою сексуальність.

— Життя і без того важке, ще й мода накидає… Як їм допомогти?

— Дітей треба слухати. І чути. На них треба мати ресурс. І їх не можна відправляти в кабінет терапевта за словами «Зробіть щось з моєю дитиною». Але, на жаль, таких випадків 80 із 100. Хоча куди ефективніше приходити батькам з дітьми і насамперед розбиратись із собою — що робиться в сім'ї, як батьки спілкуються, як ставляться до своїх дітей.

— Тобто підліткам можуть допомогти фактично тільки батьки?

— Часто — так. А інколи потрібно, щоб батьки змирились з тим, що дитина не готова відкриватися перед ними, але просить, аби її записали до психолога. Варто так і зробити — і якщо підліток знайде «свого» спеціаліста, то буде працювати. Якщо дитина неповнолітня, то в ідеалі на кожній п'ятій сесії повинні бути також її батьки.

Я розумію, що в еміграції це важко або неможливо, але нехай будуть самі мами. Не можна ігнорувати стан дитини, треба постійно бути з нею, давати їй дуже багато енергії. А щоб ця енергія була, слід самим прийти і просто інколи поговорити про те, що відбувається. Не можна зіпхати дітей на психологів і чекати, що вони їх «виправлять». Сам психолог нічого не зробить.

Українська, польська або обидві школи водночас?

— У великих містах Польщі працюють українські школи. На вашу думку, наскільки це розумно, мудро, правильно віддавати дитину в українську школу в Польщі?

— Я б обрала українську школу в Польщі для своєї дитини, якби чітко розуміла, що ми будемо повертатись в Україну. Чула, нібито хочуть запровадити українську як другу іноземну мову в школах Польщі. Як на мене, це логічно і було б добре, тому що українців тут дуже багато.

Хтось каже, що треба вливатися в суспільство, де ти живеш і так далі. А чому треба? Інколи люди живуть і не вливаються в це суспільство. Такі собі маргінали. Вони ні тут, ні там — ніде. Підозрюю, що ці люди залишаться у власній капсулі, такому собі українському міграційному середовищі. Чи важче їм буде адаптуватися? Все залежить виключно від людини.

Фото: Dawid Żuchowicz/Agencja Wyborcza.pl

— А є оптимістичні історії? Можливо, позитивні тенденції в адаптації наших дітей в Польщі?

— Позитивні історії є і серед дорослих, і серед дітей. Чимало тих, хто гарно вливається в нове життя, добре вчиться, вступає у вищі навчальні заклади. Вчителі у польських школах не припиняють дивуватися, які наші діти розумні. Так і кажуть, що українські діти краще освічені, що інколи їм нудно в місцевих школах, тому що в Україні сильніша програма.

Не забуваймо, що деякі діти взагалі вчаться у двох школах одночасно — польській і українській. Хоча я не рекомендую таке робити. Але батьки хочуть, щоб дитина і там, і тут вчилась, щоб мала вибір, могла порівняти і, можливо, з часом обрати те, що їй краще підійде. Часом такі діти знаходять для себе кардинальні нові вектори розвитку.

— А чому ви не рекомендуєте вчитись у двох школах одночасно?

— Тому що це сильне розщеплення для дитини, яка адаптується до нової реальності. Приклади того, коли такі діти чи підлітки звертаються на психотерапію, вказують на те, що вони несконцентровані, розгублені, перевтомлені, їм важко вчитися, вони страждають від безсоння тощо.

Починаєш розпитувати — з'ясовується, що дитина взагалі не має вільного часу для себе, адже має навчатися і тут, і там

І якщо в старій школі більш-менш все ясно, але там постійно тривоги чи відключення світла, то в новій школі ще треба вивчити додаткову мову. Для дитини це дуже сильні навантаження. І тим дітям, які його не витримують, необхідна спрощена система.

Фотографії: Shutterstock. Титульне фото: Tomasz Pietrzyk / Agencja Wyborcza.pl

20
хв

«Вчителі у польських школах не припиняють дивуватись, які розумні українські діти», — психологиня Лілія Андреєва

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Павел Коваль: Напад на «Охматдит» відлякує інвестиції

Ексклюзив
20
хв

«НАТО назвав головною загрозою Росію, а не Китай. Це найголовніший глобальний зсув», — Володимир Огризко з підсумками саміту Альянсу

Ексклюзив
20
хв

Економіст Олександр Савченко: «Кожен день війни коштує Україні мільярд доларів»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress