У пункті допомоги «Під парасолькою» («Pod Parasolem»), яким керує Аґнєшка Дея, щомісяця отримують їжу, психологічну та інформаційну підтримку більше 800 людей з України та інших країн. Волонтерка після початку великої війни змінила свою роботу, аби допомагати тим, хто найбільше цього потребує. За свій безцінний внесок у допомогу українським біженцям Аґнєшка Дея стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Як змінилося життя з початком війни, про любов до українців та чи достатнього роблять уряди, про це все волонтерка розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.
Я приходжу в пункт допомоги «Під парасолькою» близько 12 години дня. Мене зустрічає привітна українка. Аґнєшка Дея тим часом заклопотано розмовляє по телефону, вирішуючи якісь нагальні питання. Через кілька хвилин вона, красива й усміхнена, подає мені руку. Ми знайомимося, мені показують приміщення пункту допомоги. Тут тепло і по-домашньому затишно. Аґнєшка заварює ароматний зелений чай, частує мене смачним печивом. І починає розповідати, як проміняла спокій та стабільність на безсонні ночі, долучившись до допомоги українцям.
Оксана Щирба: Як виник пункт «Під парасолькою»?
Аґнєшка Дея: Пунктом опікується Фонд Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Він розташований у варшавському районі Воля, де раніше проживало багато українців. У приміщенні зробили капітальний ремонт. Пункт був задуманий як місце продовольчої допомоги людям, які цього потребують. Українці можуть приходити раз на місяць, у середньому на сім’ю отримують 5 кг. Загалом нашою допомогою скористалися 80% людей, які приїхали торік.
ОЩ: Завдяки чому вдалося організувати допомогу для українців?
АД: Я маю непоганий досвід громадської діяльності. Крім того, по життю я дуже активна людина. І також маю велику мережу контактів. Я працюю в неурядових організаціях 20 років і допомагаю людям. Я починала з підтримки сімей, які мали дітей з аутизмом. Працювала в одній із найбільших у Польщі фундації допомоги людям з аутизмом. Мабуть, це була одна з найважливіших моїх професійних сходинок. Протягом останніх років я працювала у великому європейському проєкті з чиновниками, де треба було загартовувати мислення та вчити соціальну економіку. Усе ці навички мені знадобилися в організації допомоги для українців.
ОЩ: Що було найважчим?
АД: Я провела дуже багато часу на автовокзалі. Пам’ятаю, одного дня мені довелося пройти 21000 кроків. Інколи я проводила там по 10 годин на день, а поверталась лише о 3 годині ночі. Звісно, я шалено втомлювалася. Мої друзі дуже хвилювалися за мене. Мої чудові сусіди приносили мені продукти під двері квартири. Я вже не могла працювати на старій роботі, тому що постійно хтось телефонував, про щось запитував, хтось потребував підтримки. Мене настільки поглинув цей процес, що я сама почала відстежувати дані, статистику та робити звіти з побаченого на автостанції (Варшава Заходня). Тоді ми отримували допомогу звідусіль — з Гонконгу, США, Нідерландів, Норвегії тощо. Доєдналися вчителі йоги, якою я займаюсь. Під час занять вони залучали учнів до зборів на допомогу українцям.
Я постійно перебувала в потоці різної інформації щодо того, що відбувалося в Україні. Було складно думати про те, як я можу насолоджуватися життям, коли в сусідній країні гинуть безневинні люди. У такі моменти особливо загострюється відчуття вдячності, що ти маєш квартиру, ліжко і можеш спокійно заснути. Коли я чую про чергову атаку по Харкову, відразу пишу Олені, яку ніколи не бачила, однак зустріла у Варшаві її 17-річну доньку: «Як ти? Що з тобою? Ти спускаєшся в підвал?». Вона відповідає: «Ні, не можу, тому що не встигаю». І тоді я думаю, а що я можу зробити? Я можу просто дати їй розуміння, що думками я поруч, хвилююся і можу час від часу надсилати їй посилки.
ОЩ: Ваша бабуся загинула під час Волинської трагедії, дідусь з дитиною на руках був змушений тікати. Що ви знаєте з історії своєї родини?
АД: У нашій сім’ї це була тема табу. Моя мама сильно плакала, коли розповідала якісь подробиці. Я мало знаю про історію своєї родини. Про деякі факти довідалась уже після смерті матері. Це було 18 років тому, я почала шукати якусь інформацію. Родина по лінії матері походила з Волині. Моя бабуся Марія була вбита 11 липня 1943 року. Моїй мамі тоді було 3,5 роки. Старшу сестру моєї матері, Моніку, якій на той час було дев’ять років, також вбили. Я навіть не знаю, як виглядала моя бабуся. Не збереглося жодної світлини. Нічого не залишилося, навіть маминого свідоцтва про народження. Знаю, що мій дідусь утік на руках із моєю мамою, тоді малою дитиною, вони поїхали до Польщі.
ОЩ: Коли почалась російська війна, поляки забули всі свої образи і почали допомагати українцям...
АД: Волинська трагедія — то були страшні події. Але сьогодні з українцями відбувається те саме — з боку росіян. Ми не можемо залишатися байдужими. Не віриться, що все це відбувається в XXI столітті. Я роблю те, що маю робити. Кожен має залишатися людиною в цьому житті. Я досі пам’ятаю 24 лютого, коли побачила новини. Одразу промайнула думка: українці скоро почнуть тікати. Я, як і багато інших небайдужих поляків, прийшла на автовокзал Варшава Заходня. Я мешкаю неподалік, знаю, що сюди приїжджає багато автобусів з України.
Разом із моєю подругою ми створили групу у фейсбуці, де писали про необхідність допомоги для українців. Люди одразу почали приносити їжу, воду, одяг. Долучилася також команда молодих українців, які живуть у Варшаві. Вони сортували та розподіляли їжу. На початку тікали переважно молоді люди, інколи іноземні студенти. Я зустріла класних хлопців з Алжиру, студентів, які тікали від війни. Тоді я позичила їм павербанки, потім вони шукали мене на вокзалі, щоб їх повернути. Згодом, приїхавши до Франції, написали мені: «Ми прибули. Дякуємо, сестро». Це було неймовірно. Згодом почали приїжджати люди старшого віку, у тому числі люди на кріслах колісних. Усі були розгублені, налякані і не знали, що далі робити.
Пам’ятаю Галину з Маріуполя, її доньку Ксенію і собаку. Вони стояли перед розкладом автобусів і не знали, що робити та куди подітися. Галина мала розсіяний склероз, планувала їхати в Чехію або Німеччину, бо там можна було отримати добру опіку. Більшість людей їхала наосліп і перше, що потребували, сон та відпочинок. Так було і з Аліною, яка вирішила залишитися у Варшаві. Потім поїхала до Кракова, де пробула лише кілька тижнів, після чого поїхала до Нідерландів. Там вона не змогла акліматизуватися, тому повернулася до Кракова. Я допомагала їй орендувати кімнату, завдяки Войцеху Чухновському з Gazeta Wyborcza. Добре пам’ятаю початок березня. Жінки показували фото своїх рідних, яких уже немає, будинків, які горять під обстрілами.
Усі ці люди шукали допомоги та підтримки. І це ще раз показало мені, що ми всі однаково прагнемо любові, миру та тепла
Ця війна дуже змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Я не перестану повторювати, що в ці жорстокі і справді страшні часи було й багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість. І коли мене хтось запитує, у що я вірю, то я відповідаю, що в людську солідарність.
ОЩ: Знаю, що українки готували для вас вареники…
АД: Це було дивовижно. У нашій польській традиції вареники зазвичай трохи більші. Вони більш солоні і мають більше перцю. А українські набагато ніжніші, тісто трохи солодше, без такої кількості солі та перцю. Я їх дуже люблю. У мене і зараз в морозильній камері вони зберігаються.
Вареники, зліплені з душею, це так щемливо та приємно. Це мені нагадує час, коли моя мама ліпила їх для мене
Вона часто говорила: хто тобі їх готуватиме, коли мене не стане? Чи могла я коли-небудь подумати, що українки ліпитимуть мені вареники? Я вражена тим, як нині українці дякують, як вони розмовляють, як висловлюють свої емоції. Ні нагород, ні квітів, ні особливої подяки я не очікую. Мені просто потрібно бачити і знати, що ця допомога важлива, потрібна і корисна для українців. І це видно. Це можна побачити і почути, адже навіть в пункті роздачі речей «Під парасолькою» люди дуже часто та гучно дякують.
ОЩ: Хто може отримати допомогу і коли?
АД: Допомогу можуть отримати мешканці варшавського району Воля у понеділок, середу та п’ятницю з 10-ї ранку. Іноді ми допомагаємо людям з інших районів, якщо вони дуже сильно потребують цього.
Направляє до нас Центр соціального захисту, з яким ми співпрацюємо. Там фіксують важке становище родини. Потім направляють до нас списки цих людей, яких ми уже чекаємо у нас. Справа не в тому, що у нас велика черга чи збирається натовп, а в тому, що інколи ми самі не справляємося. Я відчула це нещодавно, коли власноруч запакувала їжу для 74 осіб за три години — це понад 460 кілограмів їжі. Це дуже важко.
Окрім продуктів харчування, у нас можна отримати одяг. Також раніше протягом року ми надавали психологічну допомогу. Спочатку ми думали, що людей буде важко вмовити. Але на практиці цей напрям виявився дуже затребуваним. Українки перебували у стані депресії, апатії, не знали, як розповісти дітям про те, що відбувається. Було важливо все це проговорювати з психологом.
ОЩ: Як ви зі всім справляєтеся? Чи не бракує вам попередньої роботи?
АД: Мені здається, що я схожа на людину-оркестр. З одного боку, я віцепрезидент фонду, з іншого, коли потрібно, я закочую рукави і просто готую пакунки. Я з легкістю виконую будь-яку роботу. Якщо потрібно, розмовляю з воєводою, міністрами, послом України. Я намагаюся донести важливість того, що ми робимо, і шукаю союзників. Я роблю все це, бо так потрібно. Ми повинні допомагати, важливо бути добрими, порядними. Ми повинні робити для людей те, що хочемо, щоб вони робили для нас. Потреб сьогодні дуже багато, і ми не в силах задовольнити всіх їх. Часто доводиться вибирати і ухвалювати рішення. Ще складніше просити донорів, спонсорів, навіть виробників їжі пожертвувати певну кількість допомоги. Багато представників компаній гладять нас по плечу і кажуть: «Ви робите хорошу роботу, продовжуйте в такому ж дусі й надалі». Але щоб ми могли це робити й далі, нам потрібні гроші. Тому що ми наймаємо людей, яким треба заплатити за роботу. У нас повинні бути санітарні обстеження, спеціальні машини для перевезення продуктів харчування, продуктовий склад, який ми орендуємо. Сьогодні перед нами стоїть багато викликів. Я вірю, що ми впораємось із ними.
Я вірю, що українці зможуть повернутися додому, що Україна буде прекрасною країною. На це, мабуть, потрібен час, але важливо, що ми разом
ОЩ: Що вам допомагає утримувати work-life balance?
АД: Дуже важливо розділити професійне та приватне життя. Тому я почала багато бігати, щоб відволікатися. Робота з надання допомоги є дуже складною. Хоча є ентузіазм та енергія, але я витрачаю чимало фізичних сил та часу. У Польщі досі існує переконання, що громадські активісти чи люди, які працюють у неурядових організаціях, мають все робити безкоштовно або за мінімальну зарплату. Це не той випадок.
Також більше 10 років я займаюся йогою. Це час, коли я можу очистити свою енергію, голову і зігнати злість.Йога дає мені усвідомлення власного тіла та дарує більше спокою. Зараз я переважно займаюся вдома, за комп’ютером, двічі на тиждень. Позитивні емоції мені дарують мандрівки та мій пес, який зі мною подорожує.
ОЩ: Номінація на премію «Портрети сестринства» стала для вас несподіванкою?
АД: Телефонний дзвінок про те, що мене номінували, став великою несподіванкою. Я відразу запитала: «Хто це зробив? Кому я подобаюся? Хто згадав про мене? Невже речі, які я роблю, такі важливі?». Адже весь час думаю, що того, що я роблю, недостатньо. Я ловлю себе на думці: невже я зробила більше за інших жінок? Кожен з нас робив і робить велику роботу. Кожна з нас є переможницею.
Попри свою самокритичність, я відчуваю велику честь за цю номінацію, це дає мені багато енергії. Крила просто виростають. Але я не перестаю думати, що цього замало
ОЩ: Що б ви хотіли сказати українцям, які виїхали з батьківщини і шукають своє місце під сонцем за кордоном?
АД: Кожна з вас має будувати свій власний маленький світ тут, в іншій країні, навіть якщо він тимчасовий. Створюйте власні невеликі спільноти та групи підтримки, щоб ви могли розраховувати одне на одного. Але також будьте відкритими до поляків. Ви маєте бути сильними. Україна неодмінно переможе!
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
