Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Галина Горицька — сучасна українська письменниця, історикиня за фахом, викладачка, кандидатка політичних наук. Свій перший роман почала писати під час навчання в аспірантурі й не думала, що невдовзі це стане її професійною діяльністю. Відома читачам за твором «Острів», ретророманами «Товариство осиротілих атеїстів», «Церква Святого Джеймса Бонда та інші вороги». Під час інтерв’ю Sestry Галина Горицька розповіла, як історична освіта допомагає їй писати книги, про поїздки на фронт та що читають сьогодні українці.
Війна вплинула на життя кожного з нас. Багато письменників від початку повномасштабного вторгнення не написали жодного рядка. Хтось же продовжує працювати на книгами. Як війна вплинула на Вашу творчість?
Мої дві книжки про війну досить різкі, відрізняються по стилю від того, як я писала раніше. Наразі я пишу нерегулярно, тому що на заваді стають то повітряні тривоги, то обстріли. І ця нерегулярність породжує певну апатію, тобто зовсім не сприяє творчості. Раніше я не писала таких документальних романів, а була більше орієнтована на фікшн.
Другий роман про війну я почала писати 24 лютого 2022-го року, тому в мене практично не було перерви у творчості. Я йшла по гарячим слідам.
Як змінився український книжковий ринок після початку повномасштабної війни?
Я не дуже компетентна в цьому питанні, тому я вам можу донести думку свого видавця Олександра Красовицького. Зокрема, він зазначає, що головна відмінність ― це мова, тому що перед початком повномасштабного вторгнення не було вагомої підтримки державної мови і більше 50% відсотків книжок на ринку були з Російської Федерації. Плюс ще 20% ― видання українських видавництв, зокрема КСД видавало багато книжок російською мовою. Ринок російськомовної книжки в Україні складав приблизно 70%. І перші пів року, коли ринок поступово відновлювався, він й надалі залишався російськомовним. І лише у вересні-жовтні 2022 року українські оператори роздрібних крамниць почали прибирати російськомовні книжки російських видавництв з полиць. А потім настала черга російськомовних книжок українських видавництв.
Тобто, наразі вважається, що близько 85% відсотків ринку ― це україномовна література. Але виникає питання: а що робити з тими російськомовними читачами, які не готові перейти на українську й українською не хочуть читати?
Тому українські пірати освоїли друк книжок російських видавництв: вони закачують макети з піратських сайтів і друкують на цифрі. Як наслідок в Україні на 10-15% піратський ринок ― російської книжки.
Як Ви вважаєте, історичний роман може стати нашою культурною зброєю? Бо одна справа, якщо ми просто розповідатимемо сухі історичні факти. Й зовсім інша, коли читачі зможуть очима героїв побачити, як росіяни у ХХІ столітті руйнують наші міста.
Наразі люди втомилися читати складну літературу, їм хочеться чогось веселого. Новини можна дізнатися з телеграм-каналів (нещодавно бачила інформацію, що 70 % інформації українці черпають саме звідти). Тобто, я не знаю, чи історичний роман наразі актуальний, судячи з потреб і попиту українського читача. Ми повернулися до фентезі, детективів, любовних романів, до чогось легкого. А війни й історії нам вистачає в житті.
У Польщі, до речі, відвідуючи презентації українських книг про війну, я спостерігала великий інтерес з боку поляків до такої літератури…
Це так звана література факту. Тут можна як приклад привести білоруську письменницю Світлану Алексієвич. Її мати українка і вона провела дитинство у Вінницькій області в бабусі. Вона написала роман про війну «У війни не жіноче обличчя» ― через 38 років після закінчення Другої світової війни. Тобто, не по гарячим слідам. Я не впевнена, що одразу після закінчення Другої світової хтось би хотів її прочитати. В контексті цього всього так, у нас війна. Але ж вона не світова. Тому я думаю, такі книги мають місце. А те, що ви підтвердили цікавість за кордоном, говорить про те, що потрібно перекладати книги. Або ж має пройти багато часу, щоб рани затягнулися, і ми захотіли це все читати про себе.
Яке, на Вашу думку, майбутнє російської мови в Україні?
Я вважаю, що все залежить від подальшого перебігу російсько-української війни.
Як вона закінчиться і коли. Але на українську мову не перейшла більшість, принаймні в Києві. Був різкий стрибок всього україномовного, але лише перші пів року. Наведу кумедний приклад. Влітку 2022 року я зайшла в магазин українських брендів в Києві й говорила українською. Там було дві продавчині: одна розмовляла українською, друга ― російською. Ось зайшла дівчина у футболці з українською символікою. Вона говорила винятково російською і з нею працювала продавчиня, яка спілкувалася також лише російською. Ми не перейшли на українську. Навіть у сфері послуг ти розмовляєш українською — з тобою українською, ти російською ― з тобою російською. Але, на жаль, не англійською, не французькою, а російською. Поки що в нашому суспільстві білінгвізм, і я не знаю, коли це закінчиться. Усе залежить від перебігу подальшої карколомної історії. Ми не знаємо, що буде завтра.
Ви написали книгу в 2 томах про війну. Перший том «Війна: вогонь запеклих не пече» вміщує в собі події, починаючи з 2014 року і аж до 2022, другий том «Війна: вогонь, вода і мідні труби» — історії 2022 року. Розкажіть про важливість цих книг в контексті нинішніх подій?
Я хотіла розповісти читачу про те, чого він, мабуть, не знає. У мене є такий розділ в другій книжці «Ситуація контрольована». Був єдиний телемарафон, нам нічого не доносили, що відбувається, все було добре. І якщо ти не стикався і не спілкувався з певними спецпризначенцями, військовими не з Києва, не з штабу, які щось більше знають, то ситуація виглядала так, що все гаразд. І тільки через рік, здається, зняли документальний фільм про те, що на підступах до Києва стояли російські танки. В новинах про це не говорили, або ж якось дуже завуальовано. А мені хотілося донести цю інформацію.
Ви опитали бійців різних підрозділів та скомпонували їх розповіді в єдиний документальний роман. Реальні історії, справжні життя, які переплелись з війною та мають бути розказані. Яка з них Вас вразила найбільше?
Говорити про те, яка історія мене вразила найбільше, дуже складно. Це правдиві історії. Але зважайте на те, що ми всі імпліковані, постмодернізовані, і вся історія суб'єктивна. Я намагалася зберегти мову, зберігаючи жаргон, я не цензурувала матюки. Найбільше вражали розповіді, де була смерть.
Все це дуже боляче. І, на жаль, у моїй другій книзі на початку є перелік тих, кого уже не було в живих на момент виходу видання і цей список продовжує поповнюватись
Є герой Назар, який на час випуску книги офіційно вважався зниклим безвісти. Тому він так і значиться в книжці. Потім стало відомо, що він загинув під Маріуполем. Гвинтокрил під час пошукової операції збили. Зараз уже можна сказати, що його звати Назар Боровицький. В нього є сторінка у Вікіпедії. Це дуже болюча історія. Мабуть, вона мене найбільше вразила.
Бійці легко йшли на контакт і легко їм було це все переповідати, ділитися своїм досвідом?
По-різному. Є така психологічна складова, що коли ти тільки щось пережив, ти хочеш це розповісти. Проходить час і ти трохи закриваєшся в собі і щось переповідати уже не хочеться. Я багато спілкувалася з людьми, яких я знала особисто. Я стрибала з ними з парашутом. Я їх бачила і зустрічала на Сході в 2020-2021-их роках. Тому вони були готові ділитися історіями, і вони хотіли цього.
Коли я була на Сході взимку з 2020 на 2021 рік, тоді мені вперше прийшла думка, що про це треба написати. Я ж письменниця і пишу все, що мені цікаво. Звісно, мені було складно, тому що це нетиповий для мене жанр. Я не хотіла вводити вигадану фабулу, а написати так, як було на той момент. Мені це було важливо. Я писала відразу. Радію, що навіть в 2022 році я почала писати відразу, тому що все забувається, особливо деталі. Наприклад, ми їдемо у Широкине, я сиджу на задньому сидінні автівки за комп'ютером і пишу.
Який найважливіший досвід Ви отримали для себе під час цих поїздок на Схід в зону АТО, коли зустрічали бійців і волонтерів?
Це коли ти їдеш в таксі додому з київського вокзалу, і тобі страшно. Немає комендантської години, у хмарочосах горить світло. У Києві тоді війни не було, а на Сході — так. Знаєте, в мене є такий жарт, який я часто використовую. Новини по телебачнню, дикторка говрить: «Сьогодні обстріляли Авдіївку градами, а тепер повернімось до інших новин. Пожежники знімали кота з дерева в Одесі дві години». Тобто, поки не потрапиш під гради, ти ніколи не зрозумієш, що це таке. Це для тебе буде лише умовність.
Як виглядає Ваш звичайний день у Києві?
Я прокидаюсь і займаюсь спортом. Також це побут. Але основна моя діяльність націлена на роботу. Я не особливо вірю в натхнення. Я можу вважати себе професійним письменником, тому що отримую роялті й мене видають безкоштовно. Тому я переконана, що всі професійні письменники повинні сідати й працювати — 3-4 й подекуди 5 годин. Ти повинен або писати, або мучитись якимись думками. Також наразі я займаюся редагуванням попередніх рукописів, в мене в роботі два рукописи і один вже зданий у видавництво.
Чому Ви не виїхали від початку повномасштабного вторгнення з Києва, з України взагалі?
Я ніколи не розглядала цей варіант. Мені чомусь ніколи не хотілося.
Звісно, під час обстрілів було певне хвилювання, якийсь адреналін. Але, знаєте, так як я професійна парашутистка, то навчена не падати духом, а бути зібраною. Тобто, я стаю дуже організована, жорстка та дієва. Мої життєві ресурси в цей момент збираються, а не розслабляються. Страшно, коли кудись їдеш і за півтора кілометра російський кордон. Але прямо в Києві відчуття страху в мене не було. Єдине, зізнаюся, 2 січня цього року, коли був дуже потужний обстріл, а я живу на тридцятому поверсі в центрі, то я спускалася на паркінг, який слугує бомбосховищем. Тоді було трохи лячнувато.
Як Ви прийшли до свого захоплення з парашутом?
Я завжди хотіла стрибати.
Ще з юного віку. Але в мене не було фінансової можливості. Коли в мене з'явилася така змога, я пройшла спеціальні курси. Я не можу сказати, що я регулярний парашутист, тому що на свій вік я, мабуть, могла би при бажанні мати тисячу стрибків. А в мене їх 197. Зараз не знаю, коли знову стрибатиму. Знаю, що є промзони в Європі, але от великого бажання їхати в Європу стрибати з парашутом поки нема.
Ви завжди любили писати. У школі були гуманітарієм і цікавилася більше літературою, ніж математикою. В університет вступили на історичний факультет, навчання на якому дуже подобалось. На скільки освіта історика допомагає Вам у письменницькій діяльності?
Як історику мені дуже допомагає системність, вміння шукати матеріали. Як кандидат політичних наук я мала право доступу вже після закінчення університету в зал періодики Київського національного університету. Періодика тих років — це справжні перли. Дуже допомагали в написанні різні архіви. Фактично історик — це той, котрий може знайти інформацію. Тобто в цьому плані історична освіта мені дуже допомагає. Скажімо, в мене є жіноча серія романів. Один з них — «Ліля. Париж. Кохання». Задля його написання я спеціально їздила по замках в Німеччині і мені дуже там сподобалось — настільки, що вийшов гарний історичний детектив.
Що Ви любите читати і чи читаєте за рекомендацією?
З останнього, що мене сильно вразило — це роман «Моє каяття» Жауме Кабре. Це дуже сильний роман. Мій улюблений письменник Курт Воннегут. Хоча багато хто зі мною не погоджується. Адже це дуже нетрадиційна література. Але «Бойня номер п’ять» для мене являється зразком того, як взагалі повинен виглядати художній історичний роман. Також мені до вподоби «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.
Деякі книжки мені приносить і дарує видавець. У нас є така гарна традиція. В мене є майже всі книжки, які він написав, і вони досить цікаві. За рекомендацією іноді я щось купую, заходячи в книжкові крамниці. Загалом з того, що я читаю, щось може мені не сподобатися, але зазвичай я намагаюся закінчити те, що читаю.
Ви дуже самокритичні до власних рукописів?
Мабуть, що ні. Я їх всіх дуже люблю. Переважно я пишу дуже швидко, і я дуже поважаю коли пишеш хвилями, наче заходиш в потік. Тому не дуже люблю правити, перечитувати щось. Звісно, коли це стосується питання стилю, мови — тоді так.
Я не люблю, скажімо, передачу фабули. Тобто є люди, які пишуть фабулу, продумують синопсис, що буде в романі. Я так не можу. Я не пишу синопсис і не знаю наперед, як закінчиться мій роман. Я не Толстой, який виписував фабулу на цидулках, а потім це все об'єднував.
Над чим зараз працюєте?
Я працюю над двома рукописами. Вони про Україну і про нинішню ситуацію. Хоча не зовсім. Один рукопис я давно почала і дуже сподіваюся нарешті його закінчити. Написання йде то складно, то легко. Була єдина офіцерка Української Народної Республіки, військова медикиня Христина Сушко.
Про неї майже немає фактів. Тому приходиться дещо вигадувати. Це буде фікшн. Наприклад, мене вразило, що по-перше невідомо, де вона народжена. Тобто, ніхто не знає, чи вона взагалі українка. Офіційно вона власне княгиня Трубецька-Долгорука. Також була в шпиталі на південно-західному фронті Першої світової як військова медсестра, потім зустріла на фронті свого чоловіка, народила доньку. Коли почався Жовтневий переворот, то виїхати з Росії в Україну їй допоміг Симон Петлюра, який працював журналістом в Москві і був знайомий з родиною її чоловіка. Я вважаю, що це дуже цікава історія про жінку. Також мене захоплює історія Катерини Десницької, кавалера Георгіївського хреста. Вона була на Далекому Сході, в Першій світовій з пересувним шпиталем. Це перша європейка і, здається, єдина, яка стала королевою Сіаму. Третя героїня книги — вигадана героїня, медсестра Дарина. Потім я ще згадую Марію Склодовську-Кюрі.
Під час Першої світової війни Марі Кюрі зібрала кошти на переносні рентген-апарати для військових госпіталів, аби запобігти зайвій ампутації кінцівок і їздила з ними по фронту, кермуючи сама автівку. Я випадково натрапила на її музей в Варшаві — до слова, дуже цікавий і взнала цю інформацію
Подивимось, що з цієї книги вийде. Ніколи не можна говорити наперед. Мені важко оцінити те, що я пишу. Це така авторська особливість.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
