Ексклюзив
20
хв

Галина Горицька: «Люди втомилися читати складну літературу, їм хочеться чогось веселого»

«Ми не перейшли на українську. Навіть у сфері послуг ти розмовляєш українською — з тобою українською, ти російською ― з тобою російською. Але, на жаль, не англійською, не французькою, а російською. Поки що в нашому суспільстві білінгвізм, і я не знаю, коли це скінчиться. Усе залежить від перебігу подальшої карколомної історії» — письменниця Галина Горицька

Оксана Щирба

Галина Горицька. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Галина Горицька — сучасна українська письменниця, історикиня за фахом, викладачка, кандидатка політичних наук. Свій перший роман почала писати під час навчання в аспірантурі й не думала, що невдовзі це стане її професійною діяльністю.  Відома читачам за твором «Острів», ретророманами «Товариство осиротілих атеїстів», «Церква Святого Джеймса Бонда та інші вороги». Під час інтерв’ю Sestry Галина Горицька розповіла, як історична освіта допомагає їй писати книги, про поїздки на фронт та що читають сьогодні українці.

Війна вплинула на життя кожного з нас. Багато письменників від початку повномасштабного вторгнення не написали жодного рядка. Хтось же продовжує працювати на книгами. Як війна вплинула на Вашу творчість?

Мої дві книжки про війну досить різкі, відрізняються по стилю від того, як я писала раніше. Наразі я пишу нерегулярно, тому що на заваді стають то повітряні тривоги, то обстріли. І ця нерегулярність породжує певну  апатію, тобто зовсім не сприяє творчості. Раніше я не писала таких документальних романів, а була більше орієнтована на фікшн.

Другий роман про війну я почала писати 24 лютого 2022-го року, тому в мене практично не було перерви у творчості. Я йшла по гарячим слідам.

Як змінився український книжковий ринок після початку повномасштабної війни? 

Я не дуже компетентна в цьому питанні, тому я вам можу донести думку свого видавця Олександра  Красовицького. Зокрема, він зазначає, що головна відмінність ― це мова, тому що перед початком  повномасштабного вторгнення не було вагомої підтримки державної мови і більше 50% відсотків книжок на ринку були з Російської Федерації. Плюс ще 20% ― видання українських видавництв, зокрема КСД видавало багато книжок російською мовою. Ринок російськомовної книжки в Україні складав  приблизно 70%. І перші пів року, коли ринок поступово відновлювався, він й надалі залишався російськомовним. І лише у вересні-жовтні 2022 року українські оператори роздрібних крамниць почали прибирати російськомовні книжки російських видавництв з полиць. А потім  настала черга російськомовних книжок українських видавництв.

Тобто, наразі вважається, що близько 85% відсотків ринку ―  це україномовна література. Але виникає питання: а  що робити з тими російськомовними читачами, які не готові перейти на українську й  українською не хочуть читати?

Тому українські пірати освоїли друк книжок російських видавництв: вони закачують макети з піратських сайтів і друкують на цифрі. Як наслідок  в Україні на 10-15%  піратський ринок ―  російської книжки.  

Галина Горицька: «Раніше я не писала таких документальних романів, а була більше орієнтована на фікшн». Фото з приватного архіву

Як Ви вважаєте, історичний роман може стати нашою культурною зброєю? Бо одна справа, якщо ми просто розповідатимемо сухі історичні факти. Й зовсім інша, коли читачі зможуть очима героїв побачити, як росіяни у ХХІ столітті  руйнують наші міста.

Наразі люди втомилися читати складну літературу, їм хочеться чогось веселого. Новини можна дізнатися з телеграм-каналів (нещодавно бачила інформацію, що  70 %  інформації українці  черпають саме звідти). Тобто, я не знаю, чи історичний роман наразі актуальний, судячи з потреб і попиту українського читача. Ми повернулися до фентезі, детективів, любовних романів, до чогось легкого. А війни й історії нам вистачає в житті.

У Польщі, до речі, відвідуючи презентації українських книг про війну, я спостерігала великий інтерес з боку поляків до такої літератури…

Це так звана література факту. Тут можна як приклад привести білоруську письменницю Світлану Алексієвич. Її мати українка і вона провела дитинство у Вінницькій області в бабусі. Вона написала роман про війну «У війни не жіноче обличчя»  ― через 38 років після закінчення Другої світової війни. Тобто, не по гарячим слідам. Я не впевнена, що одразу після закінчення Другої світової хтось би хотів її прочитати. В контексті цього всього так, у нас війна. Але ж вона не світова. Тому я думаю, такі книги мають місце. А те, що ви підтвердили цікавість за кордоном, говорить про те, що  потрібно перекладати книги. Або ж має пройти багато часу, щоб рани затягнулися, і ми захотіли це все читати про себе.

Яке, на Вашу думку, майбутнє російської мови в Україні?

Я вважаю, що все залежить від подальшого перебігу російсько-української війни.

Як вона закінчиться і коли. Але на українську мову не перейшла більшість, принаймні в Києві. Був різкий стрибок  всього україномовного, але лише перші пів року.  Наведу кумедний приклад. Влітку 2022 року я  зайшла в магазин українських брендів в Києві й  говорила українською. Там було дві  продавчині: одна розмовляла українською, друга ― російською. Ось зайшла дівчина у футболці з українською символікою. Вона говорила винятково російською і з нею працювала продавчиня, яка спілкувалася також лише російською. Ми не перейшли на українську. Навіть у сфері послуг ти  розмовляєш українською — з тобою українською, ти російською ― з тобою російською. Але, на жаль, не англійською, не французькою, а російською. Поки що в нашому суспільстві білінгвізм, і я не знаю, коли це закінчиться. Усе залежить від перебігу подальшої карколомної історії. Ми не знаємо, що буде завтра.

Галина Горицька: «Поки не потрапиш під гради, ти ніколи не зрозумієш, що це таке. Це для тебе буде лише умовність». Фото з приватного архіву

Ви написали книгу в 2 томах про війну. Перший том «Війна: вогонь запеклих не пече» вміщує в собі події, починаючи з 2014 року і аж до 2022, другий том «Війна: вогонь, вода і мідні труби» — історії 2022 року. Розкажіть про важливість цих книг в контексті нинішніх подій? 

Я хотіла розповісти читачу про те, чого він, мабуть, не знає. У мене є такий розділ в другій книжці «Ситуація контрольована». Був єдиний телемарафон, нам нічого не доносили, що відбувається, все було добре. І якщо ти не стикався і не спілкувався з певними спецпризначенцями, військовими не з Києва, не з штабу, які щось більше знають, то ситуація виглядала так,  що все гаразд. І тільки через рік, здається, зняли документальний фільм про те, що на підступах до Києва стояли російські танки. В новинах про це не говорили, або ж якось дуже завуальовано. А мені хотілося  донести цю інформацію.

Ви опитали бійців різних підрозділів та скомпонували їх розповіді в єдиний документальний роман. Реальні історії, справжні життя, які переплелись з війною та мають бути розказані. Яка з них Вас вразила найбільше?

Говорити про те, яка історія мене вразила найбільше, дуже складно. Це правдиві історії. Але зважайте на те, що ми всі імпліковані, постмодернізовані, і вся історія суб'єктивна. Я намагалася зберегти мову, зберігаючи жаргон, я не цензурувала матюки. Найбільше вражали розповіді, де була смерть.

Все це дуже боляче. І, на жаль, у моїй другій книзі на початку є перелік тих, кого уже не було  в живих на момент виходу видання і цей список продовжує поповнюватись

Є  герой Назар, який на час випуску книги офіційно вважався зниклим безвісти. Тому він так і значиться в книжці. Потім стало відомо, що він загинув під Маріуполем. Гвинтокрил під час пошукової операції збили. Зараз уже можна сказати, що його звати Назар  Боровицький. В нього є сторінка у Вікіпедії. Це дуже болюча історія. Мабуть, вона мене найбільше вразила.

Бійці легко йшли на контакт і легко їм було це все переповідати, ділитися своїм досвідом?

По-різному. Є така психологічна складова, що коли ти тільки щось пережив, ти хочеш це розповісти. Проходить час і ти трохи закриваєшся в собі і  щось переповідати уже не хочеться. Я багато спілкувалася з людьми, яких я знала особисто. Я стрибала з ними з парашутом. Я їх бачила і зустрічала на Сході в 2020-2021-их роках. Тому вони були готові ділитися історіями, і вони хотіли цього. 

Коли я була на Сході взимку з 2020 на 2021 рік, тоді мені вперше прийшла думка, що  про це треба написати. Я ж письменниця і пишу все, що мені цікаво. Звісно, мені було складно, тому що це нетиповий для мене жанр. Я не хотіла вводити вигадану фабулу, а написати так, як було на той момент. Мені це було важливо. Я писала відразу. Радію, що навіть в 2022 році я почала писати відразу, тому що все забувається, особливо деталі. Наприклад, ми їдемо у Широкине, я сиджу на задньому сидінні автівки за комп'ютером і пишу. 

Який найважливіший досвід Ви отримали для себе під час цих поїздок на  Схід в зону АТО, коли зустрічали  бійців і  волонтерів?

Це коли ти їдеш в таксі додому з київського вокзалу, і тобі  страшно. Немає комендантської години, у хмарочосах горить світло. У Києві тоді війни не було, а на Сході — так.   Знаєте, в мене є такий жарт, який я часто використовую. Новини по телебачнню, дикторка говрить: «Сьогодні обстріляли Авдіївку градами, а тепер повернімось до інших новин. Пожежники знімали кота з дерева в Одесі дві години». Тобто, поки не потрапиш під гради, ти ніколи не зрозумієш, що це таке. Це для тебе буде лише умовність. 

Галина Горицька: «Так, як я професійна парашутистка, то навчена не падати духом, а бути зібраною». Фото з приватного архіву

Як виглядає Ваш звичайний  день у Києві?

Я прокидаюсь і займаюсь спортом. Також це побут. Але основна моя діяльність націлена на роботу. Я  не особливо вірю в натхнення. Я можу вважати себе професійним письменником, тому що  отримую роялті й мене видають безкоштовно. Тому я переконана, що всі професійні письменники повинні сідати й працювати — 3-4 й подекуди 5 годин. Ти повинен або писати, або  мучитись якимись думками. Також наразі я займаюся редагуванням попередніх рукописів, в мене в роботі два рукописи і один вже зданий у видавництво.

Чому Ви не виїхали від початку повномасштабного вторгнення з Києва, з України взагалі?

Я ніколи не розглядала цей варіант. Мені чомусь ніколи не хотілося.

Звісно, під час обстрілів було певне хвилювання, якийсь адреналін. Але, знаєте, так як я професійна парашутистка, то навчена не падати духом, а бути зібраною. Тобто, я стаю  дуже організована, жорстка та дієва. Мої життєві ресурси в цей момент збираються, а не розслабляються. Страшно, коли кудись їдеш і за півтора кілометра російський  кордон. Але прямо в Києві відчуття страху в мене не було. Єдине, зізнаюся,  2 січня цього року, коли був дуже потужний обстріл, а я  живу на тридцятому поверсі в центрі, то я спускалася на паркінг, який  слугує бомбосховищем. Тоді було  трохи лячнувато.

Як Ви прийшли до свого захоплення з парашутом?

Я завжди хотіла стрибати. 

Ще з юного віку. Але в мене не було фінансової можливості. Коли в мене з'явилася така змога, я пройшла спеціальні курси. Я не можу сказати, що я  регулярний парашутист, тому що на свій вік я, мабуть, могла би при бажанні мати тисячу стрибків. А в мене їх 197. Зараз не знаю, коли знову стрибатиму. Знаю, що є промзони в Європі, але от великого бажання їхати в Європу стрибати з парашутом поки нема.

Ви  завжди любили писати. У школі були гуманітарієм і цікавилася більше літературою, ніж математикою. В університет вступили на історичний факультет, навчання на якому дуже подобалось. На скільки освіта історика допомагає Вам у письменницькій діяльності?

Як історику мені дуже допомагає системність, вміння шукати матеріали. Як кандидат політичних наук я мала право доступу вже після закінчення університету в зал періодики Київського національного університету. Періодика тих років —  це справжні перли. Дуже допомагали в написанні різні архіви. Фактично історик — це той, котрий може знайти інформацію. Тобто в цьому плані історична освіта мені дуже допомагає. Скажімо, в мене є жіноча серія романів. Один з них — «Ліля. Париж. Кохання». Задля його написання я спеціально їздила по замках в Німеччині і мені дуже там сподобалось —  настільки, що вийшов гарний історичний детектив. 

Видавництво Фоліо: «Роман «Війна: вогонь запеклих не пече. 2014-2021» відкриває нам нові грані письменницького таланту Галини Горицької»

Що Ви любите читати і чи читаєте за рекомендацією?

З останнього, що мене  сильно вразило — це роман «Моє каяття» Жауме Кабре. Це дуже сильний роман. Мій улюблений письменник Курт Воннегут. Хоча багато хто зі мною не погоджується. Адже це  дуже нетрадиційна література. Але  «Бойня номер п’ять» для мене являється зразком того, як взагалі повинен виглядати художній історичний роман. Також мені до вподоби «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. 

Деякі книжки мені приносить і дарує видавець. У нас є така гарна традиція. В мене є майже всі книжки, які він написав, і вони досить цікаві. За рекомендацією іноді я щось купую,  заходячи в книжкові крамниці. Загалом  з того, що я читаю, щось може мені не сподобатися, але зазвичай я намагаюся закінчити те, що читаю. 

Ви дуже самокритичні до власних рукописів?

Мабуть, що ні. Я їх всіх дуже люблю. Переважно я пишу дуже швидко, і я дуже поважаю коли пишеш хвилями, наче заходиш в потік. Тому не дуже люблю правити, перечитувати щось. Звісно, коли це стосується  питання стилю, мови — тоді так.

Я не люблю, скажімо, передачу фабули. Тобто є люди, які пишуть фабулу, продумують синопсис, що буде в романі. Я так не можу. Я не пишу синопсис і не знаю наперед, як  закінчиться мій роман. Я не Толстой, який виписував фабулу на цидулках, а потім це все об'єднував. 

Над чим зараз працюєте?

Я працюю над двома рукописами. Вони про Україну і про нинішню ситуацію. Хоча не зовсім. Один рукопис я давно почала і  дуже сподіваюся нарешті його закінчити.  Написання йде то складно, то легко. Була єдина  офіцерка Української Народної Республіки, військова медикиня Христина Сушко. 

Про неї майже  немає фактів. Тому приходиться дещо вигадувати. Це буде  фікшн. Наприклад, мене вразило, що по-перше невідомо, де вона народжена. Тобто, ніхто не знає, чи вона взагалі українка. Офіційно вона власне княгиня Трубецька-Долгорука. Також була в шпиталі на південно-західному фронті Першої світової як військова медсестра, потім  зустріла на фронті свого чоловіка, народила доньку. Коли почався Жовтневий переворот, то виїхати з Росії в Україну їй допоміг Симон Петлюра, який працював журналістом в Москві і був знайомий з родиною її чоловіка. Я вважаю, що це дуже цікава історія про жінку. Також мене захоплює історія  Катерини Десницької, кавалера Георгіївського хреста. Вона була на Далекому Сході, в Першій світовій з пересувним шпиталем. Це перша європейка і, здається, єдина, яка стала королевою Сіаму. Третя героїня книги — вигадана героїня, медсестра Дарина. Потім я ще згадую Марію Склодовську-Кюрі.

Під час Першої світової війни Марі Кюрі зібрала кошти на переносні рентген-апарати для військових госпіталів, аби запобігти зайвій ампутації кінцівок і їздила з ними по фронту, кермуючи сама автівку. Я випадково натрапила на її музей в Варшаві — до слова, дуже цікавий і взнала цю інформацію

Подивимось, що з цієї книги вийде. Ніколи не можна говорити наперед. Мені важко оцінити те, що я пишу. Це така авторська особливість.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Головний герой із дружиною

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Життя в стилі жорстокість

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Ексклюзив
20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress