Ексклюзив
20
хв

Гражина Станішевська: «Ми підтримуємо тих, хто втратив близьких на війні»

Польська сенаторка, колишня європарламентарка та номінантка першої нагороди «Портрети сестринства» Гражина Станішевська відвідала Бучу та розповіла про допомогу українським сім'ям

Анна Лиско

Пані Гражина прихистила сім'ю загиблого Героя України — Ірину, її трьох дітей та матір. Фото: Grzegorz Celejewski/Agencja Wyborcza.pl

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

За часів комунізму в Польщі Гражина Станішевська була в опозиції, за що під час воєнного стану на початку 1980-х її навіть інтернували та заарештували. В 1989 році Станішевська — єдина жінка серед 54 учасників Круглого столу — історичній зустрічі між польською комуністичною владою та опозиційною профспілкою «Солідарність», в результаті якої опозиція отримала можливість легальної діяльності, згодом виграла парламентські вибори та провела радикальні економічні реформи.

Гражина Станішевська разом з профспілкою «Солідарність» творить історію, 1989, Фото:Tomasz Wierzejski/Agencja Wyborcza.pl

З 2014 року пані Гражина займається організацією допомоги Україні. Очолює правління Фонду «Калина», який надає українським дітям загиблих стипендії на навчання в Польщі. Організовує гуманітарні вантажі. А ще з початком повномасштабної війни вона прихистила у себе вдома вдову Героя України Ірину Ридзанич з її трьома дітьми та матір'ю. Через півтора роки жінка ухвалила рішення повернутися назад в Бучу. Зараз Гражині Станішевській 74 роки й вона продовжує надавати українцям багаторівневу підтримку. А ще вона є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

«Так, ми втомилися, але допомога не припиняється, тому що вона не може припинитись»

— Ви щойно повернулися з Бучі. Що ви там робили?

— Я поїхала подивитися, як живе моя подруга Ірина — лікар, дружина загиблого Максима Ридзанича, одного з «кіборгів», як їх називають в Україні. Максим був військовим і брав участь в обороні Донецького аеропорту від російських сил в 2014-2015 роках. Оточені росіянами добровольці захищали аеропорт 244 дні. Максим мріяв повернутися додому до дружини і трьох дітей у відпустку, але загинув, рятуючи побратима й потрапивши в засідку.

Будинок Ірини в Бучі — непридатний для проживання, одна зі стін підвалу обвалилася. Тому Ірина спочатку жила з братом, а зараз мешкає в квартирі подруги, яка виїхала до Варшави, де її чоловік, фахівець високого класу, отримав хорошу роботу і контракт на три роки. Зі мною була моя подруга з часів підпільної «Солідарності» Оля Маховяк, яка теж, як і я, деякий час приймала в себе мешканку Бучі й хотіла подивитися, як її підопічна живе після повернення з Польщі в Україну. «Бєльські» бучанки (жінки з Бучі, які через війну виїхали й оселилися в польському місті Б’єльсько-Б’яла), яких завдяки Ірині після 24 лютого 2022 року до нашого міста приїхало близько 300, дуже тепло нас зустріли, розмістили, пригостили вечерею з українських страв.

Гражина Станішевська в Бучі, 2023 рік. Фото: Бучанська міська рада

— Пригадую, як на початку березня 2022 року посеред ночі до вас додому приїхала швидка допомога, яка привезла Ірину з мамою, прикутою до ліжка після перелому хребта, трьома дітьми-підлітками та песиком. Ви організували їхню евакуацію з Бучі, і вони прожили з вами півтора року…

— Це були непрості півтора року. Я живу з сестрою та її чоловіком, нам усім за 70, це не той вік, коли легко приймати нові виклики. У нас в будинку немає окремої оселі, одна кухня, одна загальна вітальня, і до нас приїхало троє підлітків. Якби в мене була власна сім'я, то мої онуки були б зараз у такому віці. Ми всі дуже втомилися. Ірина це усвідомлювала.

Понад усе хотіла повернутися додому мама Ірини. Думаю, їй хотілося побачити свого сина, який залишився в Україні, можливо, своїх друзів. Через тиждень після повернення вона померла в будинку свого сина. Карина, дочка Ірини, вивчає медицину в Києві за спеціальністю, яка не має аналогів у наших університетах, це поєднання медичної аналітики та медицини. Довгий час навчання в українських університетах проходило онлайн, спочатку через пандемію COVID-19, згодом через війну. Немало студентів-медиків були мобілізовані, навчалися в окопах за допомогою мобільних телефонів. Самі викладачі теж проводили заняття з фронту. Але зараз університет вирішив повернутися до стаціонарних занять, тому Каріні довелося повернутися з мамою. А двоє синів Ірини залишилися в Польщі. Один навчається в Кракові, другий — у Б’єльсько-Б’ялій, живе в гуртожитку.

Так виглядає дружба та взаємопідтримка між поляками та українцями. Пані Гражина (в центрі) разом з родиною загиблого українського героя. Фото: сторінка Facebook Гражини Станішевської

— Це виклики, яких не уникнути, коли вирішив прихистити біженців під своїм дахом.

— У нашому місті більшість з тих, хто приїхав і вирішив залишитися, вже мешкають в орендованих квартирах та мають роботу. Разом з тим багато людей повернулося в Україну. В перші дні війни була паніка, люди тікали, до нас, наприклад, приїжджали групи з Луцька, де дотепер був, може, один вибух, а взагалі ситуація спокійна. Більше постраждав від атак Львів. Людям із заходу України було куди повертатися, тому вони вже виїхали. Між тим повернулися також люди з центральної України, як-от Ірина, і навіть зі сходу України. У Б’єльсько-Б’ялій мешкала вчителька англійської з Бучі. Її чоловік загинув у березні 2022 року, вона його поховала на подвір'ї та втекла з дітьми до нас. Але вона теж вже повернулась…

Так, ми в Польщі втомилися, це правда, але допомога не припиняється, тому що вона не може зупинитись. Війна триває, щодня гинуть люди. Поляки це знають. Транспорт з різноманітною допомогою продовжує їздити, зокрема, на фронт. Ми плетемо маскувальні сітки і вже відправили до України їх кілька сотень. Зараз повернулися до виготовлення окопних свічок. Минулої зими ми відправили їх десять тисяч. Допомогою українцям і далі займається багато людей. Адже це необхідно.

«Минулої зими ми відправили в Україну десять тисяч окопних свічок». Фото: сторінка Facebook Гражини Станішевської

«Жінки — дуже практичні, зазвичай просять кухонну техніку, наприклад, міксер»

— Син Ірини Ренат — один із шести стипендіатів фонду «Калина», який ви заснували разом з друзями. Ця стипендія дозволяє йому утримувати себе під час навчання в Кракові. Звідки виникла ідея такої діяльності?

— Коли росіяни увійшли в Крим, а потім напали на Донбас, ми спитали себе, як насправді можемо допомогти. Адже підтримати всіх потребуючих неможливо, Україна — величезна країна. І я вирішила, що варто насамперед підтримати тих, хто втратив когось на війні. Все можна відбудувати, але життя близької людини не повернути. Тягар лягає більшою мірою на жінок, які залишилися з дітьми, а часто й з літніми батьками.

Ми почали виготовляти пакунки для таких сімей, до нас долучилися компанії та установи з усієї Польщі. Польський Червоний Хрест у Б’єльсько-Б’ялій опікувався, наприклад, родиною підприємця із Запоріжжя, який згорів у підпаленому росіянами автомобілі. Без батька залишилось п’ятеро дітей.

Я опікуюсь сім'єю Ірини з 2016 року. Першу посилку відправила їй до Різдва. Згодом вона допомогла мені знайти тих, хто більше за інших потребував допомоги. І ми створили 120-130 польсько-українських партнерств за принципом «від родини-родині»: готуємо посилки на основі конкретних потреб цих родин і відсилаємо. Запитуємо, чого бракує цим людям та про що вони мріють. Жінки — дуже практичні, зазвичай просять якусь кухонну техніку, наприклад, міксер.

Якось одна з жінок сказала нам, що не потребує посилок, але просить допомогти її дочці навчатися в Варшаві, адже сама не може оплатити проживання та навчання в Польщі. Так вона стала однією з перших наших стипендіанток. «Калина» створювалась також з думкою про науковців, які прагнуть обговорювати складні теми польсько-української історії. Маємо вже дві книги, які скоро вийдуть друком. Одну написала політолог із Польщі, це книга про історію польсько-українських стосунків. А другу написала українка, також політолог. І це вже футуристична книжка про те, якими можуть бути польсько-українські відносини у 2050 році. Подібна література дуже популярна в США, адже її сенс не в тому, аби здійснити прогноз, а в тому, щоб розпалити дискусію. Ми повинні почати говорити про те, для чого нам потрібна Україна, що ми можемо зробити разом, чого ми можемо разом досягти. Такої дискусії дуже бракує.

Нам нелегко, тому що фонд отримує гроші, в основному, від зборів у Facebook. І я почуваюся незручно просити у людей гроші, адже знаю, що сьогодні кожен когось підтримує.

— Такі стипендії можуть бути державною програмою.

— Це й має бути державна програма. Ну, даємо ми людям притулок та їжу, але що далі? Якщо людина черговий місяць сидить у центрі біженців і нічого не робить, то в неї починається депресія. Людей потрібно негайно чимось зайняти, відправити на курси польської, запропонувати професійні курси, щоб полегшити пошук роботи. Те саме, до речі, стосується біженців з інших країн, зокрема тих, хто прибуває до нас з Близького Сходу, Африки, Білорусі чи Словаччини. Викидання їх з життя — це не тільки негуманно, але й безглуздо з огляду на брак робочої сили та процес старіння населення. Мають бути створені такі центри для біженців, де люди проходили б перевірку в гідних і безпечних умовах, а далі отримували перші пропозиції щодо роботи.

Коли по всій Україні почалася війна, підприємці міста Б’єльсько-Б’яла дуже боялися, що їхні українські працівники позвільняються, адже поїдуть воювати за батьківщину. Тоді вони запропонували перевезти до них їхні сім'ї, тільки б вони не їхали. Бо правда в тому, що українці часто погоджуються виконувати роботу, яку не хочуть робити поляки, та ще й працюють за меншу плату. Подібна ситуація з переселенцями з інших країн. Замість боятися біженців, давайте нарешті побачимо можливості, які дає нам їхня присутність. Ми привезли в Б’єльсько-Б’ялу кілька афганських сімей, евакуйованих нашими солдатами після захоплення країни Талібаном. До їх підтримки долучилася велика група людей, зокрема, Галина Бялковська, також колишня опозиціонерка. Кожен з цих людей зазвичаївся й працює. Мудра допомога вимагає створення плану, який принесе користь обом сторонам.

— Якщо я й чую незадоволені відгуки про українців, то вони, в основному, стосуються чоловіків. Адже втекли, не воюють...

— Буває по-різному. Останнім часом у групах, які приїжджають до нас, багато 17-річних хлопців. Ймовірно, вони хочуть встигнути виїхати до мобілізації. Але я також знаю випадок у родині з Бучі, коли хлопець тільки й чекав, поки йому виповниться 18 і він зможе не питати в матері дозволу, повернутися в Україну та воювати. Обставини у кожного свої, поляки не поводилися б інакше.

У місті Б’єльсько-Б’яла завдяки підтримці міської влади діє Центр іноземної інтеграції MyBB, де ми навчаємо переселенців польської, надаємо юридичні консультації, проводимо заняття для дітей тощо. Усіма цими заходами займається українка Уляна, яка вже майже шість років живе в нашому місті. Її чоловік також рік тому жив у Польщі, але вирішив повернутися та воювати. Він загинув дорогою на фронт, гасячи трав'яну пожежу, що вийшла з-під контролю…

— З чого почалася ваша участь у допомозі Україні?

— Це почалося, коли я ще була в Сеймі. Тоді українці зі Львова сповістили нас, що місцевий пам’ятник Адаму Міцкевичу в жахливому стані. І кілька років потому ми з моїм другом Здзіславом Качоровським опікувалися цим пам’ятником. Пізніше, коли я вже працювала в Європарламенті, то завдяки Броніславу Геремку потрапила до групи співпраці між Європейським Союзом та Україною. Тоді я подумала, що якби ми, поляки, змогли налагодити хорошу співпрацю з Україною та привести її до ЄС, то разом становили б чи не головну силу європейської спільноти. Але це не станеться просто так. Ми мусимо над цим працювати, аби отримати розуміння та підтримку суспільства по обидва боки кордону.

Титульне фото - Гражина Станішевська, 10.04.2019, фото: Grzegorz Celejewski

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Польська журналістка. Понад 25 років пише про еміграцію, права жінок та охорону здоров'я

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Не допомогли ні довідки зі школи, ні медстраховка

Насправді ситуація з документами не врегульована від початку повномасштабного вторгнення. Коли тисячі українських жінок разом з дітьми переїхали до Франції, на законодавчому рівні було прийнято рішення про надання статусу тимчасового захисту. Але рішення стосувалося лише дорослих. Діти, які не досягли повноліття (18 років), у Франції не мають жодного офіційного документу, якій підтверджує, що вони перебувають у країні під тимчасовим захистом. Єдине, де це відзначено, це страховка батьків. До липня цього року польські прикордонники просто заплющували на це очі. Адже термін перебування на території ЄС по безвізу минув. І от у липні 2025 Польща зненацька посилила заходи безпеки при перетині кордону з Україною. Українці стали ділитися своїм негативним досвідом.

Так, Олена Кутас пише на сторінці «Рука допомоги в адміністративних питаннях українців в Франції» у фейсбуці:

— 17.07 я, мої дві доньки (30 та 16 років), онучка 3.8 років і наш собака прибули на пункт пропуску польського кордону Шегині — Медика. Ми швидко пройшли український пункт пропуску… Я і старша донька маємо АПС (тимчасовий захист), наші діти 16 та 3.8 років — ні. Відповідно мене, старшу доньку й онучку поляки пропустили, а мою 16 річну доньку — ні.

Відразу поясню, чому пропустили онуку — бо вона не протермінувала безвіз. А моя донька, звісно, протермінувала — вона більше року не була в Україні: навчалася у французькому ліцеї, українських школах, постійно проживала у Парижі. Отже, 16-річну доньку наполегливо попросили пройти у відповідну кімнату для з’ясування обставин.

До нас прийшли керівники митниці, яким ми наполегливо пояснювали, надавали всі документи, які були в моєї дитини (зі школи, медичне страхування). Ба більше: в моєї дитини був документ, виданий посольством Франції, в якому надана вся інформація про перебування, навчання моєї доньки у Парижі.

Вивчивши цей додатковий документ, польский керівник ПП відповів: «Документ хороший, але ви порушили закон (термін перебування в Шенгенській зоні), тому повертайтеся в Україну». І ні сльози, ні благання, вмовляння на них не подіяли.

І що мене вразило найбільше — це ситуація ще однієї мами особливої дитини. Хлопчик лежав на спеціальному ліжку для дітей з інвалідністю. Біля нього стояла квадратної форми валіза, повна медпрепаратів. Мама десять хвилин щось йому з неї давала. Боляче було дивитися на це, але я не знала, чим їм допомогти. Вони, до речі, поверталися в Німеччину.

І їх, і нас відправили в Україну. У паспорті доньці поставили штамп F (означає, що термін перебування у Шенгенській зоні в межах безвізового режиму було перевищено — Ред.). Моя донька зі сльозами повернулася в Україну. Ми виготовили новий паспорт, знайшли перевізника через румунський кордон і безперешкодно дісталися Парижу.

Інша мама українка — Бурик Ліза з Ліону, пішла іншим шляхом. Після свого негативного досвіду на кордоні вона стала збирати свідчення батьків і надсилати листи у відповідні французькі й українські інстанції:

— Кордон Україна — Польща. Літо 2025 року. Те, що зараз відбувається з українськими жінками та дітьми на польському кордоні — це стрес, безсилля і приниження. Ці жінки не їхали в Україну на курорти. Вони їхали на:

— похорон близької людини;
— лікування хворих батьків;
— оновлення українських документів;
— просто побачити родичів, яких не бачили понад 2 роки через війну.

Це — не відпустка, а болючі обов’язки.

Багато з них їхали з дітьми, тому що залишити дитину у Франції просто нема з ким:

— бабусі залишились в Україні;
— чоловіки воюють або працюють без вихідних;
— французьких родин поруч немає.

І от зараз, повертаючись назад до Франції, їх не пропускають через польський кордон, бо у дитини немає окремого документу.

Що робити жінці з дитиною на руках без необхідних документів, без ночівлі, без підтримки?

Я надіслала понад 30 листів до різних інстанцій. З них приблизно 6 відповіли з корисною інформацією або рекомендаціями, 3 листи повернулися через технічні причини, а решта — поки без відповіді.

Молитва українських біженців у французькому Лурді з нагоди Дня незалежності України 24 серпня 2024 року. Фото: ED JONES/AFP/East News

Оформляйте візу на повернення або їдьте через інші країни

У посольствах України у Франції, а також Франції в Україні прокоментували ситуацію так: дітям радять оформляти візу на повернення (яку можна зробити в консульстві у Києві). Або просто перетинати кордон, оминаючи Польшу.

Зокрема, у посольстві України у Франції заявили:

«Посольство України у Франції протягом останніх днів отримало десятки звернень від українських асоціацій і громадян, які проживають за тимчасовим захистом в різних регіонах Франції, з проханням допомогти вирішити ситуацію, яка має сталий невипадковий характер в пунктах пропуску при в’їзді з України в Польщу.

Повідомляється, що всім неповнолітнім громадянам України менше 18 років, які подорожують з чинними ПГУВК у супроводі своїх батьків/законних представників, польські прикордонники відмовляють у перетині кордону для в’їзду до Польщі та подальшого прямування до Франції, посилаючись на нещодавні внутрішні рішення та інструкції, а також мотивуючи це відсутністю французьких дозволів на проживання, виходячи за межі перебування на території країн Шенгенської зони в межах безвізового режиму до 90 днів.

У зв’язку з цим Посольство звернулась до МЄЗС Франції щодо зазначеної ситуації з проханням поінформувати МВС Польщі або прийняти інші заходи та надати роз’яснення з приводу вирішення цієї ситуації. До того ж Посольство України в Польщі вживає заходів для отримання офіційних роз’яснень від польської сторони.

До отримання роз’яснень від французької та польської сторін Посольство України рекомендує під час подорожей з Франції замість польських обирати інші пункти пропуску прикордонного контролю для в’ізду до України та у зворотному напрямку».

Зі свого боку посольство Франції в Україні зазначило:

«Неповнолітні, чиї сім’ї користуються тимчасовим захистом у Франції, не мають права на отримання DCEM у префектурі за місцем проживання. З огляду на нещодавні труднощі, що виникли під час перетину кордонів, рекомендується повертатися до Франції з країн з прямим повітряним сполученням, зокрема з країн поза межами Шенгенської зони.

Нагадуємо, що в’їзд до країни є виключною компетенцією відповідної країни, а прийняття пасажирів — виключною відповідальністю обраної авіакомпанії.

В разі заборони перетину кордону при в’їзді до країн Шенгенської зони вам необхідно звернутись за оформленням заявки на візу на повернення — visa retour — до візового відділу посольства Франції в Києві за процедурою, описаною на нашому сайті.

Видача такого типу візи підпорядкована дозволу територіально вповноваженої префектури й тому може призвести до додаткового часу обробки візової заявки. Звертаємо вашу увагу на те, що візовий відділ не надає консультацій телефоном та просимо ознайомитись з процедурою оформленні візової заявки на сайті посольства».

Хто відреагував на ситуацію швидко, так це автобусні перевізники — збільшивши кількість маршрутів через румунський та угорський кордон, де наразі до неповнолітніх українців претензій немає. Які обхідні шляхи доведеться шукати далі, не зрозуміло. Це системна проблема, яку необхідно вирішувати на міждержавному рівні. Разом з тим у посольствах обох країн це вважають «тимчасовими складнощами».

Сподіваємось, вони дійсно тимчасові, і французькі та польські посадовці відреагують оперативно — а саме відрегулюють процедуру повернення українських родин, які знаходяться під тимчасовим захистом європейських держав, з України до країн ЄС. 

20
хв

Українських дітей, які проживають під тимчасовим захистом у Франції, не пропускають через польський кордон

Юлія Шипунова
українські біженки працюють у польщі не за фахом

Вони приїхали до Польщі з дипломами по вищу освіту, серйозним досвідом, надіями. Не в пошуках кращого життя, адже у кожної за плечима – роки навчання, кар’єра, вміння, напрацьовані зв’язки. Але після переїзду все довелося починати з нуля.

Для багатьох українок першим кроком стало прибирання. Для інших — кухня чи нічні зміни на складі. Хтось не зумів вийти за межі фізичної праці. А хтось перелаштувався і навчився жити інакше: опанував польську, перекваліфікувався — і повернувся до своєї професії.

За даними UNHCR та Deloitte, у 2024 році українські біженці забезпечили 2,7% ВВП Польщі. Близько 69% працездатних українців влаштувались на роботу, майже не відстаючи від громадян Польщі (72%). А це ж переважно жінки. Але за оцінками експертів ринку праці, лише 30% українців працюють за своєю кваліфікацією. Решта змушена погоджуватись на позиції, які не відповідають ані досвіду, ані освіті.

Чому так стається? Чому навіть досвідченим фахівчиням з дипломами іноді роками не вдається повернутись у професію? Чому частина з них залишається у низькокваліфікованій праці й чи завжди це про безвихідь?

Ми поспілкувалися з українками, які працюють у Польщі, розпитали про їхній професійний шлях, про те, що краще спрацьовує: гарне резюме, нетворкінг чи просто впертість. А ще попросили експертку з кар’єрного розвитку пояснити: що насправді заважає жінкам будувати кар’єру за кордоном і як це змінити.

Нижче — три історії, три дуже різні досвіди. Але кожна з історій — про пошуки себе в новому світі, віру в себе і реальність, яка не завжди збігається з очікуваннями.

«Нізащо не повертатися до прибирання»

Ім’я героїні змінене на її прохання. Вона зізнається, що й уявити не могла, як довго триватиме її пошук роботи, і через це відчуває сором. Та насправді її наполегливість і витримка заслуговують на повагу більше, ніж будь-який рядок у резюме.

Катерина приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу на початку повномасштабної війни. В Україні вона мала стабільну кар’єру — за освітою економістка, працювала менеджеркою проєктів у приватній компанії. Її день був розписаний до хвилини: зустрічі, плани, відповідальність. Усе змінилось за одну ніч, коли довелось тікати. У перші місяці вона не шукала нічого «за фахом» — потрібно було просто знайти дохід, щоб вижити. Катерина взялася за прибирання.

«Півтора року на прибираннях. Це було важко не фізично, а внутрішньо. Ніби вийшла із себе самої. Але тоді я вирішила: немає нічого ганебного в праці. Я просто мала годувати свою дитину. І цим пишаюсь».

Проте виснаження прийшло швидше, ніж очікувалось. Катерина вигоріла, зрозуміла, що довго так не витримає:

Я страшенно боялась застрягнути. Усі казали: “Поки є робота — тримайся”. Але я відчувала, що мені потрібне інше. Що я зникну, якщо не зміню щось терміново

Вона пішла в поліцеальну школу, щоб стати гігієністом-стоматологом. Навчання закінчила успішно. Але з’ясувалося: без досвіду тебе ніде не чекають:

«Вислала купу резюме. У відповідь — тиша. Казали, що шукають з досвідом. А звідки ж той досвід, як тебе ніхто не бере?»

Зрештою Катерина влаштувалась асистенткою стоматолога. Але робота виявилась нестабільною — годин було мало, а керівниця, як каже Катерина, не дуже її підтримувала.

«Коли ти і так несеш на собі все — від житла до школи для дитини, — дуже важливо, щоб на роботі була безпека. А коли цього немає, ти просто виснажуєшся вдвічі швидше».

Мало опанувати нову професію, адже від іноземця на ринку вимагають досвід

Катерина знову вдалася до пошуків. Цього разу — у сфері обслуговування клієнтів. Польську мову вже знає на високому рівні й вважає, що це головний інструмент інтеграції:

Мова — це все. Без неї навіть не візьмуть резюме до рук. Я знаю польську добре — і це моя опора. Але тільки мови теж замало

Зараз Катерина щодня розсилає резюме, адаптуючи кожне під конкретну вакансію. Нетворкінгом не користується — каже, що не має у Польщі багато знайомих.

«Вважаю, що резюме має чимось виділятись, чіпляти, тільки тоді є шанс, що його помітять. За моїми підрахунками, на 30 відправлених CV може прийти одна відповідь. Чому? У сфері обслуговування клієнтів велика конкуренція, на одне місце може претендувати 100 кандидатів. Але я намагаюсь не сприймати відмови або мовчання як оцінку мене. Не взяли — це не я погана, просто це не моя вакансія».

Катерина не дозволяє собі зневіритись. Пам’ятає, як довго працювала на прибираннях — і не хоче повертатися туди знову. Її головний принцип — не грати жертву і вірити в себе:

Треба поводитись, як зірка. Якщо ти сама не повіриш в себе, то й ніхто інший не повірить

«Я не прикидаюсь. Просто нагадую собі: я вже витримала більше, ніж здається. І заслуговую ще більшого».

«Я просто заходила в аптеку і казала, що шукаю роботу»

За плечима Юлії Асташенюк з Одеси — диплом медичного університету й понад десять років досвіду в аптеці. Вона працювала провізоркою на «першому столі» — спілкувалася з пацієнтами, відпускала ліки, відповідала за точність і безпеку. Робота вимагала фаху, уваги й емпатії, і Юлія завжди любила цю справу.

«Це не просто “продати пігулки”. Ти маєш зрозуміти людину, підтримати її, пояснити варіанти, допомогти. І звичайно, глибоко знати препарати. Для мене це завжди було більшим, ніж робота. Це моє покликання».

Юлія: «Я дихаю знайомим повітрям. Це вже прорив»

Коли почалася повномасштабна війна, Юлія певний час залишалася в Одесі. Але постійні обстріли й відчуття небезпеки змусили її залишити місто. Рік тому вона переїхала до Польщі. Тут усе почалося — як і в більшості — з чистого аркуша: без знання мови, без знайомих, без розуміння, як працює місцевий ринок праці. Але з твердим наміром — залишитися у професії.

«Я знала: хочу повернутися в аптеку. Не могла собі дозволити здатися — це було б зрадою собі».

Юлія самотужки склала резюме польською — як уміла. І пішла вулицями Варшави, з папкою в руках, від аптеки до аптеки:

«Я заходила й говорила: “Добрий день, я з України, шукаю роботу”. Зі страхом, ламаною мовою, без офіційного дозволу працювати провізором. Але я вірила, що хтось дасть мені шанс».

Тижні минали — і нічого. Хтось чемно відмовляв, хтось не мав часу навіть поговорити, дехто взагалі не переглядав резюме. Юлія поверталась додому розчарована, але вже наступного ранку знову вирушала в новий похід:

Я щоразу нагадувала собі: кожна спроба — крок до “так”. Просто треба йти. Поки не відчиняться двері

Зрештою вони таки відчинились. В одній з аптек власниця запропонувала поговорити. Після короткої бесіди Юлію взяли — на посаду аптечної помічниці (pomoc apteczna). Це було далеко від тієї відповідальності, яку вона несла в Україні. Але вона була вдячна за шанс.

«Моя робота — прийом товару, розкладка по полицях, прибирання. Це не провізор і навіть не технік. Але я щаслива, що знову в аптеці. Я дихаю знайомим повітрям. Це вже прорив».

Звісно, не обійшлося без факапів. Система, до якої вона звикла в Україні, тут не працює: якщо вдома ліки сортують за діючими речовинами, то в Польщі — за алфавітом. Помилитись легко, тож треба бути уважною.

«Було кілька моментів, коли я щось поставила не туди — мені вказали. І так, це вдаряло. Ти все життя була спеціалістом, а тепер навчаєшся знову з елементарного. Це буває боляче».

Юлія зізнається: іноді гірко. Особливо коли бачить, що її не сприймають як фахівчиню, що вона — на нижньому щаблі.

«Я дипломована спеціалістка, я вмію консультувати, відповідати за серйозні рішення. А тут я — “принеси-подай”. Скажу щиро, ніколи в житті я стільки не прибирала. Іноді це просто морально виснажує. А часом і фізично буває справді важко. Але я не дозволяю собі опустити руки».

Колектив її поважає, навіть звертаються «пані магістр», хоча юридично вона не має права відпускати ліки. Інколи колеги телефонують у неробочий час — дізнатися, де що лежить, або уточнити якусь дрібницю. Бо знають: вона досвідчена, розуміє, як усе влаштовано

«Це трохи напружує. Але водночас приємно — значить, довіряють, визнають, навіть якщо формально я лише помічниця».

Юля каже, що культура аптечної справи в Польщі відрізняється. Тут провізори не тиснуть на продажі, як це було в Україні. Всі рецептурні ліки — лише за рецептом. І це, на думку Юлії, — правильно.

«В Україні ти мав план продажів — і викручувався, як міг. Не знаю, як у польських мережевих аптеках, але в моїй невеликій аптеці зарплата не залежить від того, скільки і на яку суму ти продав. Тут ти — фахівець, а не продавець. Колежанки читають профільні новини, діляться, обговорюють зміни в законодавстві. Це надихає».

Зараз Юлія всерйоз розмірковує над нострифікацією — визнанням свого диплому в Польщі. Вона розуміє: шлях буде непростий. Іспити, бюрократичні процедури, додаткові курси. Багато хто на цьому етапі зупиняється. Але вона налаштована йти далі.

«Я вже стільки всього пройшла, що повертатися назад — точно не варіант. Так, це довго, виснажливо й потребує грошей. Але я знаю, навіщо мені це. Я хочу знову працювати провізоркою. В аптеку я прийшла не випадково. І залишусь у ній — наскільки б це не було складно».

«Айті — не лише для геніїв. А й для тих, хто не боїться змін»

Вікторія Лаврик приїхала до Польщі разом з чоловіком ще у 2017 році — задовго до повномасштабної війни. У Черкасах закінчила школу, а вищу освіту здобула в Києві у Національному університеті харчових технологій, де вивчала готельно-ресторанну справу. Її перші кроки на новому місці були нібито логічним продовженням спеціальності — але в зовсім інших реаліях.

«Я пішла працювати офіціанткою в готельний ресторан. Нічого романтичного — нелегка фізична робота: постійно на ногах, важкі таці, посуд, втома. Було непросто й емоційно. Ти маєш вищу освіту, прагнеш розвитку, а починаєш з найнижчої сходинки. І дуже хочеться її якнайшвидше подолати».

Вікторія: «Я не ідеальна. Я просто вперта і не здалась»

Згодом її перевели на рецепцію. Здавалося б, кар'єрне зростання. Але реальність швидко розставила акценти.

«Це був шалений стрес. Робота в нічні зміни, іноді — геть сама на всю зміну. Втома, відповідальність, форс-мажори з клієнтами, які могли вибухнути агресією на рівному місці. І ще — постійне відчуття, що ти чужа. Ти “українка” — а отже, апріорі мусиш доводити, що вартуєш довіри. Було чимало упередженого ставлення. Навіть коли все робиш правильно, цього може бути недостатньо».

Після року у готельній сфері Вікторія вирішила: досить. На той момент вона вже більш-менш володіла польською мовою і почала активно шукати інші варіанти. Допомогли знайомі — порекомендували її до польської компанії, що займалась продажем питної води. Так вона отримала роботу менеджерки з продажу.

«Цей досвід багато дав: я навчилась спілкуватися з клієнтами, будувати відносини, краще розуміти бізнес-процеси, підтягнула письмову польську. Але стало відчутно “тісно” — захотілося більшої динаміки, розвитку, середовища, де в людей є амбіції. Я зрозуміла, що хочу змінити ситуацію».

І тоді Вікторія звернула увагу… на ІТ. Попри те, що технічної освіти вона не мала, записалася на онлайн-курси — після роботи, самостійно. Починала з баз: що таке e-commerce, як працює сайт, як управляти цифровими проєктами.

«Багато хто думає, що ІТ — це для програмістів і “ботаніків з математикою”. Але насправді є багато позицій, де головне — аналітичне мислення, структурність, вміння спілкуватись і організовувати процеси. Якщо вмієш користуватись комп’ютером і тримати мишку — можна вчитись».

Знову ж таки через знайомих вона потрапила на співбесіду до міжнародної компанії. Сьогодні Вікторія працює як E-commerce Project Manager: відповідає за роботу сайту, координує онлайн-продукти, команди розробників і дизайнерів, спілкується з клієнтами та підрядниками.

Вона не приховує, що на початку соромилась говорити знайомим, що шукає роботу. Здавалося, це прояв слабкості. Але тепер каже: саме нетворкінг став поворотною точкою.

«Я колись боялась “набридати” людям, щось просити, говорити про себе. Але ми всі в одному човні. Треба вчитись себе “продавати”, розповідати про свої сильні сторони. Бо інакше про тебе просто ніхто не дізнається».

Найбільше Вікторія цінує зміну ставлення: у новому середовищі її вже не судять за національність чи акцент

«Що більш освічені та відкриті люди навколо, то менше дискримінації. В моєму колі важливо не “звідки ти”, а що ти вмієш і як працюєш. І це дуже підтримує».

Вікторія не ідеалізує шлях, який пройшла. Вона знає, що їй було легше, ніж багатьом — вона приїхала ще до повномасштабної війни, була молода, без дітей, розуміла, на що йде. Але водночас переконана: у будь-яких умовах важливо не втрачати віру в себе.

«Треба говорити, питати, вчитись, шукати. Ніхто не принесе вам ідеальну роботу на таці. Але якщо самі повірите, що здатні — шлях з’явиться. Я не ідеальна. Я просто вперта і не здалась».

Вона ділиться своєю історією, бо хоче підбадьорити інших українок — особливо тих, хто приїхав до Польщі після 2022 року. Каже: так, їм важче. Але навіть з найнижчої точки можна піднятись. Головне — йти і не зупинятися.

Головна складність — це мова. Але вона не єдина

Ми попросили Анну Черниш, кар’єрну радницю з понад 15-річним досвідом у сфері HR та рекрутингу, прокоментувати типові труднощі українок, які шукають роботу в Польщі.

Анна вже десять років мешкає в Польщі. Має дві вищі освіти — педагогічну та економічну. Після переїзду пройшла навчання з коучингу й кар’єрного консультування. Працює у благодійних організаціях і приватно допомагає українкам: консультує з пошуку роботи, адаптації резюме, підготовки до співбесід.

Кар'єрна радниця Анна Черниш

Про головні бар’єри для українок на польському ринку праці

Головна складність — це мова. Без польської знайти кваліфіковану роботу майже неможливо. Тим паче, якщо кандидат претендує на комунікативні посади (управління персоналом, маркетолог, вчитель, секретар) — в цьому випадку вимоги до мови стоять в списку на першому місці. А для багатьох посад, особливо в міжнародних компаніях, також потрібна англійська на рівні не нижче B2. Часто людям бракує базових «офісних» навичок — наприклад, роботи з Excel.

Окрім мови, великий бар’єр — це потреба переучуватись, нострифікувати диплом, будувати кар’єру практично з нуля. Люди бояться конкуренції з місцевими спеціалістами, бояться проходити співбесіди. Часто просто не вірять, що зможуть. Це дуже поширено. І саме тут важливі підтримка, планування і фахова допомога.

Чому українок «затягує» в низькокваліфіковану працю

Часто жінки застрягають у таких роботах не тому, що хочуть, а тому що просто не мають ресурсу на інше: немає часу, сил і підтримки, щоб вчити мову, перекваліфіковуватись чи шукати щось краще.

Інколи ж навпаки — отримавши стабільний дохід, люди бояться ризикувати. Вони звикають і залишаються там, де комфортніше, навіть якщо ця робота не розкриває їхній потенціал.

Про адаптацію резюме та підготовку до співбесіди

Не існує «українського» чи «польського» формату резюме. Є різні стилі, і важливо обрати той, що найкраще підходить саме до вакансії. Часто навіть фахівці не орієнтуються в цьому достатньо. Тому я раджу бодай раз проконсультуватися з професіоналом — це допоможе уникнути типових помилок.

Щодо співбесіди, то типова помилка номер один: не готуватись. А треба — за власним резюме, під конкретну вакансію. Я проводжу тренінги-співбесіди саме з цього. Ще одна поширена помилка — надмірне хвилювання. Якщо надто сильно хочеться цю роботу, це створює внутрішній тиск. Тут допомагають дихальні практики, фізична активність, зниження «важливості».

Також люди часто не розуміють специфіки польської культури спілкування: потрібно бути ввічливими, стриманими, знати типові питання на співбесіді. Наприклад — «розкажіть про свій успіх» або «чому саме ви?».

Як ефективно шукати роботу

З мого досвіду, роботу найчастіше знаходить той, хто шукає активно і цілеспрямовано. Тут важливий комплексний підхід. Варто використовувати всі канали: професійні сайти, спеціалізовані Facebook-групи, LinkedIn (для офісних вакансій), знайомства, рекрутерів, ярмарки вакансій.

Але важливо шукати там, де є сенс. Наприклад, прибиральниць не шукають через LinkedIn. А от бухгалтерів чи менеджерів — так.

З чого почати жінці, яка має диплом, але працює не за фахом

Почніть з мови. Польська — обов’язково, англійська — дуже бажано. Рівень B2 — це вже хороший старт. Далі потрібно чітко вирішити: повертатись до своєї спеціальності чи змінювати напрям. Зважити плюси і мінуси, час, витрати. Якщо складно визначитись самостійно, зверніться до кар’єрного радника. Іноді одна консультація може зекономити місяці непевності.

Фотографії з приватних архівів героїнь

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

«Мити підлогу, маючи диплом, я точно не мріяла»: чому українкам складно влаштуватися за фахом у Польщі і як це змінити

Діана Балинська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Микола Кулеба: «Росіяни не мають наміру повертати українських дітей. Бо кожна врятована дитина — свідок їхнього воєнного злочину»

Ексклюзив
20
хв

Післясмак Аляски: чи справді це виграш Росії і які нові пастки з'явились для України і Європи

Ексклюзив
20
хв

Докази для Гааги: як український журналіст документує злочини росіян в Україні

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress