Гражина Станішевська: «Ми підтримуємо тих, хто втратив близьких на війні»

На цьогорічному Львівському форумі видавців я модерував дискусію «Відпусти минуле: що таке антиколоніальна боротьба?». Учасниця дискусії нігерійська письменниця Лола Шонейн у своєму виступі сказала, що нігерійські інтелектуалки й інтелектуали намагаються використовувати англійську мову, мову своїх колонізаторів, щоби висловлювати власні сенси, й у такий спосіб емансипуватися від колишньої метрополії. Англійська мова в сучасній Нігерії, мовляв, перетворюється з мови імперської домінації метрополії на мову емансипації колишньої колонії. Я, натомість, висловив сумнів щодо того, що ми, українки й українці, зможемо у такий спосіб використовувати російську мову.

Інша учасниця Гаятрі Чакраворті Співак, живий класик постколоніальних студій, професорка Колумбійського університету в Нью-Йорку індійського походження, яка відмовилася від американського громадянства, притьмом відреагувала на мою думку, сказавши, що немає поганих мов. Мова — це лише інструмент. Її можна використовувати для досягнення поганих або добрих цілей.

Я не критикував це твердження, бо й не мав як модератор. Але згодом, роздумуючи над ним, я зрозумів його метафізичну наївність. Метафізичність цього твердження може бути або ідеалістичного, або матеріалістичного ґатунку.

Відповідно до ідеалістичної метафізики, мова — це ідеальна система значень, яка існує незалежно від її втілення у мовленні

Ми сидимо у Платоновій печері та розмовляємо та пишемо недосконалими природними мовами, намагаючись — завжди невдало — втілити в говорінні та в письмі досконалість ідеальної загальнолюдської мови. Підґрунтям цього в сучасній філософії мови, як на мене, є розрізнення мови (langue) та мовлення (parole) Фердинанда де Сосюра, а також ідея «чисто логічної граматики» Едмунда Гусерля.

Матеріалістична метафізика мови натомість редукує її до матеріальних носіїв — книжок, аудіо- та відеозаписів, сувоїв, настінних написів тощо або до функції мозку

Цікаво, що в «генеративній граматиці» Ноама Чомського та його послідовників поєднано обидва метафізичні концепти мови. У цій концепції, з одного боку, мова розглядається як функція мозку, а з іншого — стверджується можливість виявлення універсальних правил генерування граматичних правил будь-якої мови. Але навіть у цій концепції метафізичність пом’якшується критичним усвідомленням того, що ми наразі дуже далекі від того, щоби засобами біології пояснити феномен мови та мовлення, і що універсальна граматика — це не ідеальна усталена система правил, яка втілюється в будь-якій природній мові, а набір принципів генерування граматичних правил у будь-яких можливих мовах; і що ці принципи здійснюються лише в існуванні реальних мов.

Згідно з ідеалістичною метафізикою мови, реальне мовлення — це лише недосконалий інструмент реалізації досконалої ідеальної мови. Згідно з матеріалістичною метафізикою — мова є готовим підручним інструментом сиґніфікації та комунікації, що закарбований на матеріальних носіях, або функцією людського мозку.

Але ані те, ані те насправді не є мовою. Мова живе і змінюється у мовленні. Мова має не лише синтаксичний і семантичний, а також прагматичний рівень. Та й синтаксичний і семантичний рівень завжди реалізуються лише в різних прагматичних контекстах

Мова — це не лише інструмент сиґніфікації та засіб комунікації, а також спосіб нашої живої присутності в цьому світі. Це випливає з концепції виробництва присутності Ганса Ульриха Ґумбрехта. Саме тому певні вирази та навіть окремі слова можуть збуджувати в нас радість, захват і ніжність або викликати презирство, відразу й огиду. І навіть те, з якою інтонацією вони сказані, наскільки голосно чи тихо, в який спосіб написані та передані, впливає на наше сприйняття мовних повідомлень і емоційні стани, які вони збуджують, а відтак і вольові рішення, які на них ґрунтуються.

У деяких мовах певні слова та звороти, що є правильними на синтаксичному рівні та нейтральними або навіть позитивними — на семантичному, внаслідок контексту застосування набувають негативного характеру. Скажімо, німецький вислів «Arbeit macht frei» («робота робить вільним»), який німецький економіст і публіцист ХІХ століття Гайнрих Бета вживав у позитивному сенсі, набуває радикально неґативного значення і стає майже табуйованим у сучасному німецькомовному дискурсі через те, що в ХХ столітті він використовувався в нацистських концтаборах.

Навіть якщо розглядати мову лише як інструмент, то цей він виходить на яв лише тоді, коли його застосовують. Мова живе як застосунок. І якщо певну мову впродовж століть застосовують заради зла, то вона сама стає злом. Мова захворює на зло

Саме це сталося з російською мовою. Адже весь російський наратив, який формується в російській літературі від початку виникнення сучасної російської літературної мови, слугує виправданню та підтримці російської імперської політики. Водночас більшість носіїв цієї мови навіть у себе вдома не є вільними, відчуваючи себе жертвами власної імперії, але у патологічний спосіб пишаючись нею. Увесь цей складний комплекс патологічних почуттів і втілено в російському історичному наративі. Російська мова — це мова бундючних і зверхніх колонізаторів й упосліджених рабів. Тож, якщо послуговуватися концептом самої Співак, можна сказати, що російська мова завжди була і є інструментом «епістемічного насильства», що зумовлює і виправдовує реальне російське насильство.

На відміну від інших імперій, які втратили власні колонії та в історичному наративі яких відбулися важливі процеси критичного переосмислення імперського спадку, в російському суспільному дискурсі такого переосмислення ніколи не відбувалося. Натомість росіяни, будучи загарбниками та вбивцями, звикли сприймати себе як жертв. Це одна з важливих причин того, що сьогодні російська мова знову слугує інструментом виправдання російського насильства проти вільного народу України.

Масовий терор, депортація українських дітей, вбивства українських цивільних і страти українських військовополонених, цілеспрямоване знищення цивільної інфраструктури, катування, зґвалтування і мародерство, які стало здійснює російська армія на території України, легітимуються і прославляються в сучасному російському імперському наративі. Поодинокі зойки «хароших руських» не заглушать цей хор зла. Та й навіть вони не готові взяти на себе відповідальність за злочини російської імперії, адже, як уже зазначалося, розглядають себе як жертв, а не співучасників цих злочинів. Відповідно, вони повсякчас шукають «справжніх» винуватців, не будучи ладними визнати, що моральну відповідальність несуть усі росіяни, а вся російська «культура» пронизана імперськими та ксенофобськими наративами, які стимулюють і леґітимують російську аґресивну та антилюдяну політику.

Російська мова хвора на зло, і наївними твердженнями про те, що мова — це лише інструмент, її не вилікувати

Натомість, слід чесно визнати цей болісний стан речей, що, сподіваюся, дасть змогу пошуку виходу з нього. Для цього насамперед потрібний тривалий процес деімперіалізації російського історичного наративу, неусувною умовою можливости чого є поразка російської авторитарної імперії в її геноцидній загарбницькій війні проти демократичної України.

Відпустити минуле можна лише тоді, коли минулі жахи не загрожуватимуть нашому теперішньому та майбутньому. А в сучасній Україні дотепер триває антиколоніальна боротьба проти російського імперського зла. Тож і російську мову не можна сприймати позитивно або бодай нейтрально, допоки вона служить цьому злу.

Марцін Меєр — 54-річний польський бізнесмен, який від початку повномасштабної війни допомагає українцям. Спочатку перевозив людей від польсько-українського кордону, а згодом поїхав волонтерити до України. Возить допомогу у найбільш небезпечні райони, куди не всі хочуть їхати. До війни в Україні уникав соцмереж, але з її початком створив акаунт в Instagram і TikTok з однією метою — дати можливість людям, які потребують допомоги, зв'язатися з ним. А також показує іноземцям, що відбувається в Україні. 

Польсько-український кордон

Того ранку, 24 лютого 2022-го року, щойно прокинувшись, я одразу поїхав на польсько-український кордон. Впродовж двох тижнів перевозив людей. Спочатку їздив власною машиною. Згодом пересів на мікроавтобус. До України перевозив чоловіків, які поверталися з-за кордону на війну, та гуманітарну допомогу. Назад забирав жінок і дітей. Більшість були наляканими. Я одразу їм включав wi-fi зі свого телефону, аби могли написати  рідним, де вони є і куди їдуть. Мені було важливо щоб вони почувалися у безпеці. Багато з них вже на той момент мали психологічні травми. 

Якось підвозив трьох жінок з дітьми. Одна з них боялася заходити в будинок, де їм надали прихисток. Я сказав: «Спокійно, не нервуй. Ми зачекаємо, поки ти зрозумієш, що тут безпечно». Мене вразило, що майже всі жінки, з якими я стикався, одразу цікавилися можливістю працевлаштування. І це при тому, що вони не були з бідних родин. Одна з них, наприклад, мала у Харкові п’ять магазинів з солодощами. Однак через війну була змушена все залишити.

Згодом зрозумів, що мені не достатньо лише перевозити людей. Подумував над тим, аби доєднатися до війська. Однак мій друг з Києва сказав: «Марціне, ти вже не такий молодий. Тобі 52 роки. Продовжуй допомагати і робити те, що робиш». Тоді ж я вирішив їхати до України і допомагати людям безпоередньо там — і, зокрема, неподалік лінії фронту. 

Записи у соцмережах стали відеощоденником

У березні, щойно звільнили Київщину від росіян, я поїхав до Бородянки, Бучі та Ірпеня із гуманітарною допомогою. Про ці регіони навіть важко згадувати. Я бачив гори розстріляних цивільних машин, слухав людей, які розповідали про розстріли цивільних російськими військовими. Я хотів кричати на весь світ про ці жахіття у 21-му столітті. На жаль, багато хто у Європі вже починає забувати про війну в Україні. Люди живуть спокійне життя і не розуміють, що лише за 400 км від бомбардувань гинуть цивільні. Важливо було розповідати все, бо російська пропаганда кричала, що то все фейки. 

До того моменту я не був зареєстрований у жодній соціальній мережі. Моя донька вмовила зробити сторінку у TikTok, а товариш — в Інстаграм. Я — не телевізійний репортер. Не шукав жодної сенсації. Просто розповідав те, що бачив. Мене вразила історія подружжя пенсіонерів, які не хотіли виїжджати з Бучі, жили у наметі посеред двору. Їх навіть не лякав холод. 

Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником

Завдяки їм я також звітував людям, що їхня посилка потрапила за призначенням, а не лежить десь на складі. Я не роблю це заради слави в інтернеті. Хочу бути відкритим і прозорим. Також за допомогою соцмереж люди, які потребують допомоги, можуть зі мною зв'язатися.

Ще під час волонтерства на кордоні я познайомився з пастором Віталієм із Кривого Рогу. Їзджу до нього регулярно. Пам’ятаю як ми разом поїхали до одного з деокупованих сіл. Як завжди привезли гуманітарку. До нас підійшов чоловік і попросив нас про допомогу. Виявилося, що росіяни застрелили його дружину, і він просто хотів відкопати її тіло, аби перевезти і поховати на цвинтарі. Це був шок.  

Також якось у Кривому рогу ми роздавали гуманітарну допомогу. До нас підійшла жінка і запитала, чи є два гігієнічних памперси. Мене це прохання вразило до глибини душі. Вона не просила грошей чи якоїсь іншої допомоги. Лише два памперси — навіть не пачку. Іноді були звернення з дитячих будинків. Привозили речі, продукти, ліки, генератори. 

Найстрашніше мені було під Бахмутом у селі Парасковіївка, яке зараз в російській окупації. Ми їхали з гуманітаркою на цивільній машині, позначеній хрестом. Однак для росіян це не має значення. Вони нас обстрілювали. Звісно, було страшно. Є такий вираз «тільки дурні не бояться». Мене щоразу вражали люди, які не хотіли виїжджати з небезпечних місць. Особливо пенсіонери, які сиділи у підвалах. Звісно, що не мені їх засуджувати. Можливо, хтось з них чекав на росіян, а, можливо, просто боялися їхати у невідомість. 

Була також ситуація, коли мама віддала свого сина, якого потрібно було довезти з Кривого Рогу до Кракова. Там у нього був законний опікун. Для перетину  кордону жінка надала свій дозвіл. Цей 8-річний хлопчик страшенно боявся усіляких гучних звуків. Перші дев’ять годин він їхав мовчки, не промовивши жодного слова. Зі мною був товариш, з яким ми по черзі вели авто. На ночівлю ніде не зупинялися. Намагалися  якнайшвидше довезти цю дитину, аби він мав якомога менше стресу.  

Ворог був за 500 метрів

На початку повномасштабної війни військові просили все — бронежилети, шоломи, одяг, спальники, тактичні окуляри. Безпілотники і машини потрібні весь час. Дехто з людей віддавав свої звичайні дрони, аби хлопці навчилися літати. Зі мною зв’язувалися люди з Австрії, Норвегії, які хотіли віддати свої авто для армії. Декілька відвозив нещодавно. Зокрема, й для військового якого знав. Через два тижні після того він зник безвісти. Невідомо, чи він у полоні чи загинув. Тіла досі немає. 

Щоразу, як їдеш на фронт, небезпечно. Одного разу ворог був за 500 метрів від нас. То була місцина, де пів села під росіянами, а друга частина — під українцями

Звісно, було ризиковано туди їхати, але ми повинні були це зробити. Знаєте, коли чоловік виростає, він однаково трохи схожий на дитину. Якщо небезпечно — це круто. Зрозуміло, я не хочу загинути. Але однаково їду туди, бо розумію, що хлопці і дівчата у таких небезпечних умовах щодня. Їм приємно, коли хтось до них приїжджає, що про них пам'ятають. 

Були ситуації, коли по приїзду певний час навіть на вулицю не виходили, бо літало багато дронів. Також виключали телефони, геолокацію. Те, що мені вдається відзняти на передовій, я завжди публікую через два тижні або місяць. Це насамперед пов'язано з безпекою.

Не можливо забути випалені росіянами села і міста. Час там ніби зупинився. Ти бачиш, що ось білизна висить, тут накритий стіл, стоять тарілки. Люди все лишали в одну мить і тікали. Жоден фільм не зможе передати всі ті жахіття.

Інформаційна війна важлива

Мене досі дивує, що є ті, хто не вірять у реальність і жорстокість цієї війни. Вони пишуть про це у коментарях на моїх сторінках у соцмережі. Іноді кажуть, що все це зрежисовано, що це знімальний майданчик. Бо, наприклад, не може бути військовий на фронті поголеним і чистим — він має бути вкритим багнюкою, з бородою. Часом бажають мені смерті. Насправді ж, читаючи це, я просто посміхаюся і роблю свою роботу далі. 

Ми повинні усвідомити одну річ — кожен з нас не хотів би, щоб це сталося в його державі.

Звісно, що захищати країну мають всі, але найлегше засуджувати тих, хто тікає, хто не хоче воювати. Ніхто не знає, як би, наприклад, поляки повели себе в цій ситуації

Чи виїхали б з Польщі? Забрала б мама свого 20-річного сина в іншу країну чи відправила б на фронт? Насправді, коли ти вдягнеш чиєсь взуття, тільки тоді зрозумієш.  

Якими є росіяни, знаю з особистого досвіду. Маю знайомих у США, де колись проживав. У них навіть там мізки промиті пропагандою. Вони вважають себе обраним народом і до всіх інших націй ставляться, як до нижчих за рівнем. Вони нікого не люблять і є заздрісними. Згадайте, настільки вони були здивовані, побачивши в українських будинках каналізацію й унітази. Вони думали, що там буде, як у них вдома, — замість туалету яма у землі. Я чув історії, як росіяни крали електричні чайники і ставили їх грітися на газ. Або виймали з бронежилету броньовані пластини, а замість них вставляли крадені ноутбутки. Я був у будинках неподалік лінії фронту, то  росіяни там навіть рами з вікон і крани покрали.  

Ми повинні бути разом

Прикро, що деякі люди досі живуть історією, яка розділяє наші народи. Волинська трагедія сталася 80 років тому, і ніхто не каже, що її треба забути. Але зараз не час для цього. Коли ми збурюємо інформаційний простір, згадуючи про сумні сторінки нашої історії, — це найкраща мелодія для росіян. Так, це важкі теми в нашій історії, але не для цього конкретного моменту. Історія дуже важлива, але час писати нову. За таким принципом я живу.

Я не можу зрозуміти тих, хто кричить: «Нехай вони вже підпишуть той мир і домовляться». Я завжди на це відповідаю — уявіть, що хтось прийшов до моєї країни і забрав пару воєводств. Або ж я приходжу до вас додому і забираю вашу кухню і кімнату. І раптом хтось приходить до вас і каже: «Ну, добре, нехай цей Марцін живе у твоїй кімнаті і кухні». Легко так говорити тим, коли це не стосується їхньої землі. 

Перші два роки я взагалі нікуди не їздив у відпустку. Приїжджав до Польщі на свята на тиждень-два, аби побачити своїх дітей, і їхав назад. Лише цього року вперше поїхав з ними на море. Утім однаково думками і серцем весь час був в Україні. Одного дня, прогулюючись, ми зустріли дівчину з України, яка продавала морозиво разом з хлопцем. Вони мене впізнали, вийшли і подякували. Мені так було приємно. Особливо у той момент, коли моя 17-річна донька і 8-річний син стояли поруч і все це бачили. Це просте «дякую» — найбільша нагорода для мене. Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо. Сподіваюся, що вони пишаються мною. 

Війна навчила цінувати кожну хвилину життя

Ця війна навчила мене допомагати. Коли ти робиш це від щирого серця — ти допомагаєш і собі. Я по-справжньому почав цінувати кожен день, помічати дрібниці, насолоджуватися кожною миттю перебування з моїми дітьми. У побуті намагаюся робити все з думками про інших — навіть, коли паркуюсь, ставлю авто так, аби ще хтось міг стати поруч.  

Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі. У світі  війни і конфлікти тривають роками. І, до речі, практично у кожній є російський слід. Але вони були далеко. Навіть якби я хотів поїхати і допомогти, дістатися туди важко. А тут Україна — за крок від нас.

Люди справді втомилися від війни. Це важка правда. Утім, коли ти згадуєш тих хлопців і дівчат, які на передовій, то розумієш, що не маєш права навіть думати про втому

Я з Україною до перемоги. Впевнений, після закінчення війни країна отримає потужний поштовх для розвитку. У вас все для цього є — земля, природні багатства і люди. А ще я хочу здійснити одну з своїх мрій — поїхати у подорож до Криму. Там ще не був, лише від друзів чув, як там красиво.

‍

До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ. 

Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.

«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»

‍Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?

Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.

‍— Виїхати з країни ви не думали?

— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок. 

‍— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?

— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.

Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.

‍— Чи бракує довоєнного життя?

— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину. 

У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному

Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.

Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.

‍— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?

— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу. 

Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.

‍— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?

— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.

А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати

«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»

‍— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік. Розкажіть про ваші стосунки…

— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді. 

Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося. 

За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином. 

Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий. 

Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим. 

‍— Яким Остап був на війні?

— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.

‍— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?

— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.

Час не лікує

Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.  

«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»

‍— Заради чого ви боретеся?

— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.

Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії

‍— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?

— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.

‍— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…

— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.

‍— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.

— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.

«В армії відчував булінг по відношенню до себе»

‍— Що найскладніше в армії, на передовій?

— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході. 

А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.

Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.

А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно

‍— Як вижити на цій війні?

— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.

‍— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?

— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби. 

Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС. 

Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології

‍— За що вас нагороджували?

— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.

Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.

‍— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?

— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати. 

Фотографії: FB Андрія Оністрата