Дарія Горська

Дев’ять років тому, 20 січня 2015 року, проросійські сили підірвали термінал Донецького аеропорта імені Сергія Прокоф’єва. На цьому закінчилась наймасштабніша епопея антитерористичної операції — оборони ДАП, яка тривала 242 дні. Одним з тих, хто боронив ДАП, був Ілля Богданов (нині Гаєвський) — колишній кадровий російський офіцер, оперуповноважений ФСБ, який з самого початку антитерористичної операції вирішив воювати на боці України.

За останні десять років Ілля встиг пройти найгарячіші точки АТО, отримати українське громадянство, пережити три замахи на вбивство, одружитись, відкрити в Києві ресторан, написати книгу й отримати тяжке поранення вже під час широкомасштабного вторгнення. Що втім не зупинило його від подальшої участі в воєнних діях.

«Це ми перетворили диспетчерську вежу на одну з ключових позицій аеропорту»

— У Донецькому аеропорту я був на кількох ротаціях, — згадує Ілля Гаєвський (Богданов). — Спочатку в жовтні 2014-го — тижні три. А потім вже в кінці, у січні 2015-го.

Перший наш заїзд був епічним. Ярош ( Дмитро Ярош — народний депутат восьмого скликання ВРУ, командувач Української добровольчої армії, засновник і голова політичного об’єднання «Правий сектор». — Ред.) вишикував нас і спитав, хто хоче їхати. Потрібно було 18 людей. Я і ще пару чоловіків вийшли вперед. Інших довелося призначати. Наступні п’ять днів ми ніяк не могли доїхати до аеропорту через інтенсивність ворожого вогню.

Нарешті вночі прорвались. Приїхали, почали швидко розвантажуватись, а інші хлопці саме знімалась з місця, кидаючи собі за протикомулятивну сітку оргтехніку, якесь приладдя, своїх «двохсотих»... До речі, у нас в ДУК (Добровольчий український корпус «Правий сектор» — Ред.) загиблих не було, а от поранених — дуже багато. І якщо у ЗСУшників ротація була щотижня, то нас ніхто не міняв, аж поки ми не лишились вдвох з ще одним хлопцем, інших забрали «300-ми». В ротації, яка приїхала нам на зміну, був знаменитий «Сєвєр» (18-річний Сергій Табала, наймолодший кіборг ДАПу — Авт). Він був у дуже важкому психологічному стані – пригнічений, злий. Я намагався його підбадьорити, бо заступати на ротацію з такими емоціями не можна.

«Сєвєр» каже: «Ти бачиш, скільки хлопців загинуло? Зрада кругом, тотальна зрада». Припини, кажу. Такий настрій до добра не доведе. 6 листопада «Сєвєр» загинув. Напевно, передчував свою смерть.

Бійці «ДУК» жили в прибудові — крихітному гіпсокартонному приміщенні. Вдень було тепло, а вночі нестерпно холодно. В будівлі на другому поверсі була одна цегляна стіна, під якою хлопці в кіпі спальників намагались по черзі відпочити. Туалетом нам служив один з дальніх кабінетів. Перший поверх ми постійно мінували, щоб не дати ворогу нас заштурмувати, періодично вивозили АГС (станковий автоматичний гранатомет — Ред.) і стріляли.

Влаштовували вилазки до паркану, що викликало різкий спротив ЗСУ — командир в тій ротації був дуже обережним і, схоже, просто хотів відсидітись. В наступних ротаціях ЗСУшники вже були активнішими. Іноді військовим Збройних сил доводилось на пальцях пояснювати алгоритми дій, тактику. А стратегію відвойовувати зі скандалами.

Наприклад, диспетчерську вежу ЗСУ взагалі не використовували, хоча це був надважливий пункт — точка, з якої все видно. Коли я заїхав на ротацію, «зєсеки» мені: «На башту ніхто не ходить, там все заміновано». Я їх почав переконувати, що це просто злочин не використовувати таку точку. Вони мені: «Не можна туди лізти, ворог побачить нас і буде довбити ще більше. Від вас, правосеків, одні проблеми». Коротше, ми просто зламали двері на башту і з’ясували, що нічого там не заміновано. З того часу диспетчерська вежа стала однією з ключових позицій ДАПу — зокрема, для ЗСУ.

У нас там і снайпери сиділи, і стріляли ми звідти з усього, з чого могли. У мене там стався рікошет в каску, було б пряме влучення — поламало б шию.

Чорний сніг навколо Донецького аеропорту

— На другій ротації, взимку, ми були на метеостанції аеропорту. Одного дня був настільки страшний артобстріл, що все навколо повністю почорніло. Щойно випав сніг, все таке біленьке, і раптом — чорним чорно. Був в тій ротації один цікавий чоловік — професор одного з університетів, який ніколи до цього не воював, а тут приїхав в складі добровольчого батальйону, щоб побувати в самому пеклі і потім розповідати про це своїм студентам. На своєму чергуванні він підійшов до воріт і раптом помітив, як до них пробирається ворог. Відкрилася стрілянина. Якби професор вчасно не помітив небезпеку, нам всім би була труба.

Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг «Правого сектора». На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу — коли не думаєш про наслідки, просто віриш в свою удачу. А потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. Після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, то прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?

Дарія Горська: Для вас ризик смерті тільки підсилює бажання брати участь в операціях?

Ілля Гаєвський (Богданов): Раніше так і було. А після поранення в Ірпіні у 2022-му я став набагато обережнішим, з’явилось відчуття, що будь-якої миті може статись що завгодно. Романтизація війни зникла.

ДГ: Як почалася ваша кар’єра військового?

ІГ: З 14 років я мріяв взяти участь у революції, хотів воювати. В 2010 закінчив Хабаровський прикордонний інститут ФСБ, став опером, дослужився до старшого лейтенанта. Моїм бойовим хрещенням став Дагестан. З 2010 до 2013 я брав участь в контртерористичній боротьбі. У перший же тиждень потрапив під обстріл блок-посту. Але там була партизанщина, а в АТО вже — справжня війна.

ДГ: Чому ви, офіцер ФСБ, взагалі вирішили їхати воювати за Україну?

ІГ: Я завжди був проти Путіна, але коли мої друзі поїхали казаками в Луганську область, це стало останньою краплею. Залишатись бездіяльним я не міг. Цілу ніч я послідовно розбирав всі «за» і «проти», думав, на чиєму боці воювати й дійшов висновку, що треба воювати за Україну.

ДГ: Кому першому сказали про своє рішення?

ІГ: Нікому, інакше я б взагалі не виїхав. Мамі сказав вже зранку, коли йшов з рюкзаком з квартири. Кажу: «Я їду в Україну воювати проти путінського режиму. Чекайте на революційних штиках». Мама не схвалила. Потім ще довго говорила, що їй соромно людям в очі дивитись. Її ще й накручували з усіх боків, який у неї син негідник. Все змінилось, коли вона пішла на пенсію. Різко скоротилось коло спілкувань, і мама стала спокійніше дивитись на речі. У 2018 році вона навідала мене в Україні. Я показав їй Київ, Західну Україну. Їй сподобалось.

ДГ: Крім рідних, ви кинули в Росії квартиру, успішну кар’єру, машину, зарплату в 100 тисяч рублів. За чим шкодуєте найбільше?

ІГ: Тоді не шкода було нічого. Речей брав максимум на три місяці, бо думав: влітку приїду — восени загину. А от зараз є одне, за чим шкодую — своє військове звання. Я з дитинства хотів бути офіцером, вчився на це. П’ять років жив в казармі, ходив строєм, служив. Зараз був би вже підполковником. А в Україні я мобілізований рядовий — і без варіантів.

Три замахи на вбивство й одне інсценування

ДГ: Тоді, в 2014-му ви приїхали в Україну і за годину були затримані Службою безпеки України.

ІГ: Я не знав, куди приткнутись. Пішов у головний намет на Майдані, розповів свою історію. Вони кажуть: «О, то ми викликаємо СБУ». Я й не проти був. Мене перевірили, не побачили ніяких проблем. На той момент я уже знав, що дуже хочу в мобілізуватись в бригаду «Азов», але мене не взяли через моє російське громадянство. Вдалося потрапити в батальон «Донбас» до Семена Семенченка. В АТО тоді був повний хаос. Щойно з кадрової армії, я опинився серед тих, хто навіть гадки не мав, як воювати, з якого кінця зброю тримати. Структури, системи, забезпечення не було як таких. З «Донбасом» я пройшов Іловайськ, але в котел не потрапив, саме в той день для мене не вистачило місця в автобусі. Потім ми забирали хлопців, які виходили з котла, і вивозили з полів. З «Донбасу» я перейшов в ДУК «Правий сектор» і з ними вже пройшов Піски, Донецький аеропорт, Ясиновате. Був командиром 7-го батальону ДУК, займався цікавою диверсійною роботою.

ДГ: А у 2015-му вирішили повернутись до мирного життя?

ІГ: Я не хотів заключати контракт після добровольчого «движу». Та й хотілось понюхати, що таке цивільне життя. Починав з нуля. Жив у корєша, охороняв маслозавод, працював на автомийці. Оце, до речі, було психологічно тяжко, бо нас завжди лякали в інституті ФСБ: «Якщо вас виженуть з армії, будете все життя подавати шланг на бензоколонці». Рятувало те, що я мав блог, де описував все, що зі мною відбувалось, і це сильно розважало людей. Завдяки цьому автомийка на Борщагівці, де я працював, стала популярною в Києві, потусити зі мною і помити машину приїжджали з різних районів міста, з Броварів. Я навіть премію за таку рекламу почав отримувати.

ДГ: Потім ви встали на ноги і відкрили на Подолі ресторан корейської кухні. Чому корейський?

ІГ: Я з Владивостоку. Там корейська кухня — частина національної, а пиріжки пян-се — найпопулярніший варіант вуличної їжі. В Києві такої страви взагалі не було. А я люблю робити щось оригінальне. Завдяки інстраграму знайшовся інвестор, зараз ми — партнери 50/50. В цей час відбувся черговий замах на мене, що теж мене медійно підсвітило.

ДГ: Правда, що вас тричі намагалися вбити ?

ІГ: Вперше це сталось у 2015. Завербували дівчину, з якою я спілкувася. Вона мені вірші писала, приходила до мене додому, все тихенько фотографувала і відправляла матеріали Євгену Жиліну( керівник суспільної організації «Оплот», в якій об’єднувалися силовики та колишні спортсмени, які зокрема, обслуговували Антимайдан — Ред.) в Росію. Потім звела мене з колишнім харківським ментом, який, як потім з’ясувалось, мав стати моїм кілером. Я швидко його розкусив і повідомив СБУ. Під час обшуку в нього вилучили снайперську гвинтівку, пістолет 6П9 та патрони. На слідстві він зізнався, що був завербований в Росії Жиліним та співробітниками ФСБ. Йому дали 8.5 років. Він вже відсидів і вийшов на волю.

Другий замах стався в листопаді 2016-го. Замовником були Головне управління Генштабу Збройних сил Росії та ФСБ, а виконавцем – двоє поліцейських і колишній харківський депутат міськради. Поліцейські в останній момент злякались і злили всю інформацію СБУ. Про що замовики, звісно, не знали.

Служба безпеки влаштувала «ловлю на живця» з моєю участю. Ті поліцейські інсценували моє викрадення, привезли мене до депутата, який теж, звичайно, не знав, що виконавці вже співпрацюють з СБУ. Він надів мені на голову мішок, хотів колоти наркотиками, та поліцейські відмовили його. Били мене по-справжньому, щоб у вбивці не виникло підозр. Я був без зв’язку, знерухомлений, в інформаційному вакуумі. Це було уже тяжко і виснажливо. Командування ГРУ хвалило депутата, казало, щоб за необхідності він грохнув мене. Якщо б не СБУ, тим би і закінчилось.

Третій замах — під час президентських виборів 2019 року. Кадирівці прийшли прямо в мій ресторан, після цього протягом чотирьох місяців зі мною жив працівник служби безпеки. Ось чому я ніде особливо не «свічу» свою родину. Хоча я одружений, дитині 5 місяців.

«Для росіян збройні конфлікти — місця помсти за приниження, якого вони зазнають на батьківщині»

ДГ: Чи передбачали ви початок повномасштабного вторгнення?

ІГ: Ні! Напередодні я доводив усім, що цього просто не може бути. Дружина розбудила серед ночі: «Батьки кажуть — почали бомбити». Та то, кажу, вони новин передивились, спи. А коли зрозумів, що це правда, поїхав швиденько заправляти машину.

З перших же днів разом з друзями їздили в Бучу, Гостомель. Вдиралися в гущу подій, стріляли по колонах, виводили цивільних, виносили трофейні стволи. Дістали, наприклад, ворожий безпілотник в ідеальному стані.

А потім переломний для мене момент — Ірпінь. Нам дуже допомагав один цивільний, Ігор. Неймовірний мужик. Він мислив нешаблонно, блискавично, був надзвичайно рішучим. Поїхав до росіян і каже: «Вам же неприємно, що стільки трупів на вулицях. Давайте я сяду за кермо труповозки?» Вони погодились, і Ігор отримав уникальну можливість вільно пересуватися по окупованому місту і збирати розвіддані.

24 березня його не стало. Ми їхали в одній машині, на перехресті з БМД-4 вистрибнув солдат: «Стоять! Стоять!» Шеврон, триколор... Я вистрелив йому в голову і живіт. По нам почали гатити з кулеметів і автоматів. Ігор загинув на місці. У пілота дрону — роздроблені рука і нога.

У мене — рука в лохми, думав, взагалі відірвало. Кричу водію — «Газуй!» А він від шоку не може ворухнутись. Тоді я вцілілою лівою обіймаю його за плече і спокійно кажу: «Любий, будь ласка, натисни на газ, вивези нас звідси». Він опанував себе, газонув, і ми змогли відірватись

Поки їхали, я мало не стік кров’ю. Ніяких джгутів у мене з собою не було, я дуже халатно до цього відносився, бо беззастережно вірив в свою удачу. Після того поранення лікувався дуже довго, нічого нормально не зрослося. Поставили титанову пластину, з нею пішов воювати, хоча після кожного бою довго не міг поворухнути рукою. Зрештою, титанові болти полопались, пластини розбовтались, довелось робити ще дві операції. Тож зараз я тимчасово на тиловій посаді. Сподіваюсь, до весни відновлюсь і повернусь в стрій.

ДГ: Як прийняли рішення йти в Російський добровольчий корпус (військовий підрозділ Збройних сил України, який сформований з етнічних росіян, що проживають на території країн Європейського союзу, України, у серпні 2022 року для захисту України від російського вторгнення під час російсько-української війни — Ред.)?

ІГ: Шукав, куди піти. А там дуже хороший колектив. Є такі, хто втік з Росії за кордон, щоб не потрапити під мобілізацію, а потім вирішили боротися за Росію без Путіна. Вони приїхали воювати на боці України. А ще в РДК толкове командування. Запорізький напрямок, Зміїне — ми багато з ними пройшли. А коли з’явилась ідея йти на Білгород, я сказав: все що завгодно, тільки не це.

У мене був просто містичний жах перед перетином кордону. Я так хвилювався, що вперше в житті пив заспокійливе перед цим рейдом. Відчуття було, що тільки ступиш — і тебе накриє вся потужність орди

Потім страх зник. Ми їздили на БТРі по всьому кордону, і від усвідомлення, що ти їдеш по Росії, де кіпа озброєних людей, впадали в ейфорію. Бачимо будівлю ФСБ — йдемо на неї, починаємо стріляти і тут розуміємо, що російська артилерія вирішила, що ми вже в цю будівлю зайшли і закріпились. І вони починають обстрілювати її з іншого кінця! О, думаємо, супер. Відійдемо і не будемо їм заважати, перекриємо перехрестя, щоб ніхто не сунувся і не зіпсував веселощів.

Насправді це не вперше вони відстрілюють купу снарядів на порожніх об’єктах. Там же шалений заробіток грошей, списання техніки і боєприпасів, медалькі, вислуга — рік за три. Я називаю це «Дагестанською схемою», бо коли я брав участь в контртерористичній діяльності в Дагестані, на одного терориста витрачали 400 мін. 400!

Зараз російські військові роблять те саме. В новинах видно дрони, авіацію, спецтехніку, лунають вибухи — і це все на місці, де росіян уже тиждень немає! Вони імітують бурхливу діяльність на порожньому КПП, списують боєприпаси, відмивають гроші

Основною ціллю наших рейдів на Брянськ і Білгород було показати людям, що ми, росіяни, прийшли звільнити Росію від путінського режиму. А ще — відтягнути сили російської армії з інших ділянок фронту.

Так і сталося — на нас кинули загони з луганського напрямку. Хоча ми підкреслювали, що не воюємо з мирним населлям, цивільні масово тікали з міст. А в соцмережах завалювали нас проханнями прийняти їх до наших лав. «А ви до нас надовго? А можна з вами виїхати в Україну і продовжити боротьбу? У мене є дідова рушниця!» Але далі слів справа не йшла. Бояться. Така вже російська ментальність.

ДГ: А якою ментальністю можна пояснити звірства в Гостомелі, Бучі, Ірпіні — вбивства дітей, розстріл мирних жителів, згвалтування? Як ви, росіянин, пояснюєте дії ваших колишніх братів по крові?

ІГ: Кров у мене українська. Мої пращури-українці колись давно виїхали на Далекий Схід. Тому російської крові у мене немає. Але ріс і вчився я в Росії, і тому дуже добре розумію ту ментальність. Коли вони почали тягнути з будинків унітази і гвалтувати дівчат, ЗМІ писали, що вони — дикуни, які виросли за межею бідності і вперше вийшли в люди. Це не правда. В Бучі стояла 55 бригада Тихоокеанського ВМФ, з Владивостоку. Я сам звідти, в тій бригаді — мої однокласники й колишні друзі. Вони виросли на японських машинах і в прекрасних побутових умовах. Але вдома ці люди психологічно задавлені, пригнічені, ображені на владу і життя. І єдине місце, де російський мужик може дати собі волю і відігратись — це озброєні конфлікти — Афганістан, Чечня, Україна.

ДГ: Ви ще з часів АТО — українець, Петро Порошенко особисто вручив вам український паспорт. Ви подавали запит в консульство РФ в Україні з проханням позбавити вас російського громадянства. Позбавили?

ІГ: Вони не позбавляють громадянства тих, на кого відкриті кримінальні провадження чи хто в розшуку. А я ж у розшуку, і на мене відкриті справи за найманство і державну зраду. Але процедуру я виконав. І вклав в конверт разом з запитом свій російський паспорт.

ДГ: Чула, що почали вчити українську мову...

ІГ: Після поранення я щодня займався з репетитором, вчив граматику, практикувався.

У мене вдома взагалі була заборонена російська мова

Але коли пішов служити в РДК, де всі говорять російською, вивчення української трохи застопорилось. Я на тій стадії, коли легше писати українською, ніж говорити.

Але мені цим не дорікають. Особливо коли люди дізнаються, що я приїхав з РФ, плачу тут податки і проливаю свою кров за Україну. Знаєте, в 2014 я їхав в Київ воювати за іншу Росію, за Росію без Путіна. Тепер я воюю за Україну і за те, щоб такої держави як Росія взагалі не існувало на карті…

Фото на титулі gaevskyi.com

16 січня Україна вшановує день пам'яті захисників Донецького аеропорту. 242 пекельні дні наші захисники відстоювали цю фортецю, аж поки новий термінал не був підірваний ворогом і не впав, ховаючи під своїми уламками українських «кіборгів». Легендарна фраза «Люди витримали, не витримав бетон» взята з фільму «Добровольці Божої чоти» — єдиної документальної стрічки, яка була знята безпосередньо в аеропорту під час бойових дій. Її режисер, який ризикнув полізти в саме пекло, озброєний самою лиш камерою — Леонід Кантер.

Леонід Кантер — відомий мандрівник, режисер, продюсер і учасник АТО. Автор проєкту «Людина з табуретом», ідея якого — віднести чотири табурети до чотирьох океанів, мандруючи виключно автостопом. Також Леонід — засновник мистецького хутору Обирок в Чернігівській області України, який став місцем для багатьох художніх фестивалів, освітніх шкіл та кінопоказів, вистав та еко-акцій, на які щороку приїжджали сотні людей з усього світу.

Як режисер Леонід Кантер найбільш відомий за документальними фільмами «Добровольці Божої чоти» (2015) про захисників Донецького аеропорту та «Міф» (2017) про всесвітньо відомого українського оперного співака Василя Сліпака, який загинув на фронті. Леонід мав позивний «Тарантино».

У червні 2018 року 36-річний Леонід наклав на себе руки, записавши момент смерті на відеокамеру. Це сталося на хуторі Обирок. Його загибель стала шоком для всіх, хто його знав. Неможливо було пояснити, чому молодий, красивий, успішний чоловік, батько трьох дітей раптом вирішив звести рахунки з життям. Колишня дружина режисера та мати його трьох дітей Діана Карпенко вважає, що це — та ціна, яку її родині довелося заплатити за роботу Леоніда в зоні бойових дій і зйомки в Донецькому аеропорту, де на його очах помирали хлопці, і де ризикував життям він сам...

Людина з табуретом і відеокамерою

— Льоня вирішив їхати в зону бойових дій, не маючи бодай якогось військового досвіду, — розповідає Sestry Діана Карпенко. — Піти в Національну гвардію мого колишнього чоловіка надихнув його однокурсник і друг Мирослав Гай. До речі, саме завдяки йому ми колись познайомились з Льонею.

Я тоді вчилась в 11 класі, відвідувала театральну студію, де Мірик викладав. А ще вони обоє викладали в Університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, дружили, і коли Леонід вирішив йти в першу «табуретну» подорож, Мирослав поїхав з ним. Перед цим Мирослав прийшов до нас у студію з рюкзаком і захоплено сказав: «Цей рюкзак побачить Париж!» Я теж хотіла поїхати в таку подорож, шалено! Але не вірила, що це реально. Потім я вступила до Університету ім. Карпенка-Карого, влилася в їхню тусовку. Льоня з друзями й табуретом сходив до Атлантичного океану, потім — до Тихого. А вже у третю подорож до Північно-Льодовитого він запросив і мене. Саме в тій подорожі між нами зародилися сильні почуття. З подорожі я приїхала вже вагітна Маґдаленою, ми одружились.

У 2007 році Леонід кидає комфортну київську квартиру і роботу на кіностудії Lizard films і разом з вагітною дружиною перебирається в напівпокинутий хутір Обирок на Чернігівщині. Тут вони будують мистецький хутір, де замість міського бетону і загазованості — чиста вода, свіже повітря, овочі зі свого городу. Коли в 2014 році почалися бойові дії на Донбасі, Леонід Кантер іде добровольцем у Національну гвардію.

— Я не була в захваті від його рішення, — зізнається  Діана. — Але і відмовляти не стала. Та й не було до кінця зрозуміло, що відбувається на сході. Це ж не так, як зараз, коли бомблять і ракети літають. З новин у ЗМІ виглядало, що там було своєрідне продовження Майдану — завозили зброю, працювали ДРГ. Потім вже пішли танки та бронетехніка. Я, звісно, хвилювалась, особливо тому, що у Льоні були дуже короткі навчання — всього два тижні. Чого можна за такий термін навчити людину, яка все життя була пацифістом і ніколи не тримала в руках зброю?

Спочатку його поставили на блокпост перевіряти машини. Тоді з його підрозділу на бойовому завданні загинули двоє розвідників, і Льоню їхня смерть дуже вразила. Тоді він повернувся злий і розчарований — надивився на самодурство командира, на безлад в армії. А оскільки не просто спостерігав, а ще й знімав це все на камеру, збираючи матеріал для документалки «Війна за свій рахунок», то стосунки з командиром у нього склалися дуже напружені.

З Нацгвардії Леонід пішов, бо усвідомив, що документаліст він набагато ефективніший, ніж солдат, бо може зробити свій внесок у висвітлення важливих подій. Він сів працювати над фільмом, який потім возив показувати по різних підрозділах.

Зі спогадів Леоніда Кантера: «Я поїздив по багатьох батальйонах, але коли потрапив у ДУК Правий сектор, був вражений. Ні тобі начальників-придурків, яким дай тільки покомандувати, ні «товаришів». Віталися хлопці словами «Слава Україні!», молились разом. А головна винагорода для них – це можливість поїхати на передову. Я зрозумів, що хочу знімати про ДУК фільм, і Дмитро Ярош дав мені добро їздити і знімати все, що хочу. З хлопцями ми спали, їли разом, я в наряди з ними ходив. З моїм співрежисером Іваном Яснієм знімали шматок - привозили в Київ, розбирали, складали сценарій, потім вертались в АТО. І так чотири рази. За четвертим разом я вже знав, що їду в Донецький аеропорт»

«З порогу зрозуміла, що переді мною — інша людина»

— На той момент у нас з Льонею вже були дуже напружені стосунки, — продовжує Діана. — Ми не завжди знаходили спільну мову, часто конфліктували. Я думала подавати на розлучення, і тут раптом він поїхав в Донецький аеропорт. Без зброї, з однією камерою. І ліз — знаю його — в гущу подій. Час від часу надсилав мені +, що живий. Одного разу написав «Живий. Люблю». У мене була шалена тривога за нього. Я не релігійна людина, крім «Отче наш» взагалі молитв не знаю, але тоді молилась постійно. І, напевно, відмолила його.

Найстрашніша ситуація сталась одного дня, коли аеропорт почала оточувати русня. Льоня потім розповідав, що наші хлопці чекали підмоги, а її все не було. «Богема» (актор і режисер Андрій Шараськін, командир однієї з бойових рот ДУК Правий сектор в ДАП, — Авт.) прийняв рішення  йти в термінал, де лишилась наша техніка, боронити її та відбивати атаку ворога. На це погодились лише кілька хлопців, і, звісно, Леонід був серед них. Коли хлопці повернулись з термінала і прийшли до командира своєї 5-ї роти Валерія Чоботаря, той дуже сильно їх сварив за безрозсудність. Ці кадри увійшли до фільму «Добровольці Божої чоти», коли в останньому епізоді командир розпікає: «Ця війна — не для того, щоб ви всі тут загинули. А щоб повернулись живими і виховували своїх дітей».

— Коли Льоня повернувся додому живий, я була скажено рада. Але з порогу зрозуміла, що переді мною — інша людина. Очі розгублені, чорний, змарнілий, він був зовсім не схожий на енергійного і життєлюбного Льоньку. Це зараз ми вже знаємо, що таке посттравматичний синдром, а тоді я просто бачила, що чоловік дуже змінився. На хвилі радості, що він повернувся живим, у нас почалася відлига в стосунках, і ми зважились на третю дитину.

— Думала, що після моєї другої дочки Патагонії, яка народилась прямо в таксі під час подорожі в Аргентину, мене вже нічим у вагітності й пологах не здивуєш, але помилилась. З сином Дар’яном у нас теж особлива історія. У момент зачаття я «замовила», щоб це був хлопчик з темним волоссям і світлими очима. Тільки не могла сформулювати, синіми чи зеленими. Тепер при певному освітленні у нього очі відливають синім, а при іншому — зеленим. З сином у мене ще з вагітності неймовірний зв’язок. Я, наприклад, ніяк не могла вирішити, чи хочу, щоб чоловік був присутнім на пологах. В останній момент син дав знати — так, хочу, щоб тато був.

Льоня пізно ввечері примчав до Києва (він тоді був на Обирку), я вже мала йти народжувати, бо «домовилась» з Дар’яном, що він з’явиться на світ саме в день літнього сонцестояння. 21 червня почались перші натяки на перейми, і тут я кажу: «Синку, я дуже втомлена. Давай почекаємо до ранку». Народила справді ранком.

— Перші пів року після народження Дар'яна Льоня літав як на крилах, у нас в родині була гармонія, любов і спокій. Але, на жаль, це тривало недовго. Бо як я тепер знаю, якщо з ПТСР нічого не робити, воно саме не розсмокчеться і може вилитися пізніше невідомо в що. У Льоні це вилилось в страшну трагедію аж через кілька років.

Пізніше, вже після його загибелі, я згадала про лист, який Льоня писав мені після Донецького аеропорту, коли був за кордоном. Там була фраза — «Я закохався в смерть». Я спершу не зрозуміла, потім жахнулась і написала у відповідь: «Ти що, думаєш про самогубство? Уявляєш, що буде з дітьми, зі мною?» Він швидко змінив тему і більше ніколи при мені про це не говорив. Але, схоже, думка ця у нього в голові сиділа, і тривожні дзвіночки продовжувались.

На якийсь невинний жарт Льоня міг розізлитися і піти, ляснувши дверима; на якусь побутову річ – наприклад, забуту мною вдома банківську карту — впасти в дику агресію. Я звернулась до психотерапевта. Та сказала: «Я не можу ставити діагнози дистанційно, але з опису схоже на ПТСР. У тебе два варіанти – розлучатись чи навчитись із цим жити”. Я спробувала навчитись. Не реагувати на різкі випади в мій бік чи в бік дітей, не сприймати образи на свій рахунок. Коли емоційна хвиля спадала, спокійно пояснювала Льоні, що зі мною і дітьми так не можна поводитись. Іноді мені здавалось, що він не зовсім пам’ятає ці свої емоційні реакції та вважає, що все гаразд. Він навіть почав вибачатись, але кардинально його поведінка не змінювалась.

Кілька разів я починала розмову про те, щоб він звернувся за допомогою до спеціаліста, але ж це стигма: «Чого я піду до психотерапевта? Я що, псих? Зі мною все добре». Хоча насправді, дедалі важче було з ним спілкуватись. Особливо в ті періоди, коли він працював над своїми фільмами.

Зі спогадів Леоніда Кантера: «Найстрашнішим був монтаж. А вірніше, контраст між війною і мирним життям. Бо коли вертаєшся з передової, за кілька діб встигаєш переключитись, відійти. А коли монтуєш, то сидиш в тому цілий день, переживаючи ці емоції знову і знову. А потім виходиш надвір — а в Києві ніби немає війни. Всі гуляють, веселяться, сміються. І це надзвичайно тяжко».

«У своїй передсмертній записці Льоня написав, що завжди мене любив»

— У нас з Льонею продовжувались спільні проєкти — фестиваль «Хліб» на Обирку, фільми (я представляла «Добровольців Божої чоти» в Ірані, займалась продюсуванням і спільнокоштом фільму «Міф»), але я відчувала, що ми віддаляємось одне від одного, — продовжує Діана.— У мене були ще й власні проєкти — «Освітній експеримент» і літні табори, плюс троє дітей, які здебільшого були на мені. І ця постійна напруга, коли не знаєш, в який момент Льоня може розізлитись — це було нестерпно.

В якийсь момент я зрозуміла, що більше не знаю людину, з якою колись одружувалась і народжувала дітей. Я попередила Леоніда, що виходжу з усіх наших спільних проєктів, і подала на розлучення. Наше розставання і мій від’їзд з Обирку не були простими. Перші дев’ять місяців ми взагалі не бачились, я уникала будь-якого спілкування. І тільки після того, як в квітні він написав мені листа з вибаченнями, ми декілька разів зустрілись — коротко, у справах. Наприклад, коли треба було робити доньці закордонний паспорт — Льоня збирався їхати з дітьми в подорож Америкою у вересні 2018-го. Але за три місяці до того, у червні, його знайшли на Обирку мертвим — він застрелився.

Перед смертю Льоня лишив декілька передсмертних записок, одна з яких призначалась мені. Він писав, що лишає нам гроші, вказав, де ключі від машини. А ще там була фраза: «Як би дивно це не звучало після всього — я завжди тебе любив».

— Як ти думаєш, в чому причина його самогубства?

— Як мені пояснила психотерапевтка, буває, що людина приймає таке жахливе рішення під впливом емоцій, коли їй здається, що вона не може впоратися з якоюсь конкретною ситуацією. Зовсім інша історія, коли думки про суїцид живуть в голові довготривалий час. Зазвичай це цілий комплекс причин, що зрештою перетворюються на програму самознищення, яку може запустити якась важка подія. Думаю, Донецький аеропорт став таким пусковим механізмом для Леоніда. Ще коли ми тільки познайомились, він говорив, що краще померти молодим і жартував «не дай Боже дожити до старості».

Можливо, на нього вплинула рання смерть його батька в дитинстві. Може, додалася криза середнього віку. Особливо, враховуючи, те яскраве життя, яке було у нас з Леонідом. Ми багато подорожували, жили в різних місцях, мали різні досвіди. Можливо, у нього з’явились думки: і що далі? Що ще можна пережити на цій планеті в цьому людському втіленні? Але я все ж гадаю, що досвід війни вплинув на Льоню найбільше.

На жаль, багато людей, які мають посттравматичний синдром, не звертаються по психологічну допомогу, вважаючи, що якось психіка сама це все переварить. Але впоратися з ПТСР можуть лише спеціалісти. Я не спілкувалася з Леонідом останній рік, але з Фейсбуку здавалося, що у нього все дуже добре. Він багато подорожував, покази його фільму збирали повні зали. А тепер я  розумію, що в ньому наче було дві різні людини. Одна з них планувала поїздку з дітьми в США восени і домовлялася про покази нового фільму, інша заздалегідь готувалася до самогубства. Про те, що самогубство було заплановане, дізнався постфактум Мирослав Гай, який провів ціле розслідування, розпитав усіх колег, друзів, які спілкувалися з Леонідом останнім часом. Він з’ясував, що у Льоні, виявляється, був важкий депресивний стан. На жаль, у нас в суспільстві таке явище як депресія не сприймається як серйозна проблема, яку треба вирішувати.

«Тепер я живу тут і зараз»

— Що сталося з Обирком після смерті Льоні?

— Перші пів року я нічого там не робила, мені було дуже важко. Але потім зрозуміла, що наш мистецький хутір вже живе своїм самостійним життям. Довкола Обирку утворилась спільнота, у людей зав’язались спільні проєкти, дружба, кілька пар навіть одружились. Я теж включилась — почала відновлювали дитячі табори, фестивалі, зустрічі з друзями. Під час пандемії взагалі переїхала на хутір — тут було більше свободи. З початком повномасштабного вторгнення діяльність на Обирку знову зупинилась. Частина чоловіків зараз на фронті, деякі сім’ї, як і ми, виїхали в інші країни.

— Як ви опинились у Польщі?

— Наприкінці січня 2022 я щодня дивилась новини, слухала прогнози про можливий початок війни, і мене охопила така сильна тривога, що я забрала дітей і поїхала на захід України. Трохи заспокоїлась, і 24 лютого ми якраз збирались повертатись у Київ. І тут почалось... Куди їхати — було відкритим питанням. У мене багато знайомих і друзів по всьому світі. Запрошували у різні міста і країни, але я зупинила свій вибір на Польщі.

Знайома написала, що дасть нам прихисток на місяць, у квартирі своїх друзів. Це був гарний варіант зупинитись і вирішити, що робити далі. Ми досі тут живемо. Варшава набагато комфортніша для життя, ніж Київ, і головне, що тут я можу дати дітям набагато більше безпеки. Для дітей я знайшла вальдорфську школу — таку саму, як вони відвідували в Києві (це найпоширеніша у світі незалежна система альтернативної освіти. — Авт). Щодо себе — коли трохи оговталась, почала думати, чим би я могла зайнятись, щоб не тільки заробляти гроші, а ще й приносити користь Україні. Я працювала у серіалі про адаптацію українських дітей в польських школах, зараз разом з командою зробили освітній онлайн проєкт — лекції про традиції Різдва та Нового року в Україні для дітей та дорослих, тепер запускаємо регулярний курс української мови і літератури для діток вимушених переселенців та для емігрантів, які вже давно за кордоном і починають втрачати українську.

Після смерті Льоні і особливо після повномасштабного вторгнення у мене дуже загострилось відчуття, що життя кінечне. Прокидаюся з думкою — потрібно встигнути це і це, а раптом завтра помру. Раніше мене б це лякало. А зараз я розумію — треба не будувати далеких планів, а жити тут і зараз. І як би не було тяжко, як би не було боляче, щодня знаходити приводи для радості і робити кожен день максимально прекрасним.

Її картини є в колекціях родини Клінтонів, Бреда Пітта, Джорджа Клуні, Софі Лорен і Ніколя Саркозі, в її жилах тече королівська кров, а обличчя увіковічене в монументі Незалежності на Майдані. Христина Катракіс — американська художниця й галеристка, а також посол Фонду ООН в Україні. Як громадянка США вона могла б виїхати від війни за океан, натомість разом з чоловіком організувала пункт гуманітарної допомоги у Ворохті, а також збір коштів та доставку речей першої необхідності з-за кордону. Понад сто тисяч людей вже отримали допомогу завдяки її діяльності. При цьому Христина та її команда вже майже два роки працюють на голому ентузіазмі, не отримуючи за свою діяльність ані копійки.

На сьогоднішній день широкомасштабна міжнародна місія «Be the light» забезпечує необхідним вимушених переселенців у різних куточках України, допомагає військовим частинам, рятує тварин з окупованих територій та лінії фронту тощо. Христина та її чоловік Роман багаторазово їздили на передову, евакуювали людей, вивозили колони з-під обстрілів. Нещодавно Forbes Baltics визнав Христину Катракіс однією з найвпливовіших людей з балтійським корінням в Україні.

«Син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!»

Дарія Горська: Христино, вітаю з черговою нагородою. У Forbes Baltics вас включили завдяки дідусю — литовському історику і археологу Симону Гедиміну-Пільке. До того ж у ваших жилах тече кров останнього короля Грузії та Вірменії, королів Сардинії та П’ємонту, грецьких і українських митців, польських принців і графів...

Христина Катракіс:  Я — як кетчуп Heinz 57, в якому купа різних приправ. Дуже пишаюся своїм родом, своїми пращурами. Зокрема — польськими. Це давня родина Ржевуцьких, вони були багатшими за самого короля і фінансували багато історичних військових походів. Моя пра-прабабця Евеліна Ганська була дружиною Оноре де Бальзака, завдяки їй були збережені й видані тексти Бальзака. Маєток Евеліни знаходився в селі Верхівня на Житомирщині. У радянські часи родину було розстріляно більшовиками, навпроти маєтку встановили пам’ятник Леніну. Скільки я зверталась до різних структур з проханням зняти цей пам'ятник — ніхто не реагував. Тоді ми самі розбили його кувалдами. Сподіваюсь, колись там все ж стоятиме монумент Евеліні й Бальзаку.

ДГ: Ви говорите польською?

ХК: Вільно. З дитинства говорила з однією бабусею польською, з іншою бабусею і дідусем — грецькою, з батьком — українською. Тато щотижня давав мені вчити новий вірш Шевченка, а в неділю я мусила його розповідати перед пам’ятником Тарасу Григоровичу. Так я вивчила Кобзар. Але оскільки з десяти років жила у Сполучених Штатах (мого батька запросили робити великий монумент в Чикаго і вся родина переїхала туди), то думаю я переважно англійською, адже вчилася та працювала я в Америці. Тож, коли у 2011 році повернулась до Києва, українську довелося вчити наново.

ДГ: Ваш батько Анатолій Кущ ліпив монумент «Незалежність» з вас. У сестри Либіді теж ваше обличчя. Коли бачите ці пам’ятники, впізнаєте в них себе?

ХК: Не думаю про це. А от син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!» Це кумедно виглядає з боку.  

«Марія Примаченко подарувала мені свою картину й сказала: “Це червоний звір, який проковтнув зорі”. А незабаром вибухнула ЧАЕС»

ДГ: Ви малюєте з двох років. Коли батьки почали помічати ваші здібності до образотворчого мистецтва?

ХК: Я була дивною дитиною. В дитячий садок не ходила, любила шахи, вигравала турніри навіть з дорослими. Обожнювала книжки, у чотири роки прочитала Іліаду та Одісею. Малювання було моєю першою мовою, якою я доносила світу свої думки.

ДГ: А коли вам було шість, стався Чорнобиль, який поділив ваше життя на «до» і «після», адже ваша родина мешкала зовсім поруч з ЧАЕС…

ХК: Ми жили в Ораному — це саме на межі 30-кілометрової відстані до реактору. Села, що були ближче, евакуювали, а наше — ні. Я була дитиною, події в Чорнобилі здавалася мені чимось неймовірним, навіть містичним. А незадовго до того, як сталася аварія, її передбачила сама Марія Приймаченко. Ми приїхали до відомої художниці разом з мамою — Марія вийшла нам назустріч така гарна, блакитноока, вже на милицях. Подарувала мені свою картину і сказала: «Дивись, це — червоний звір, який проковтнув зорі». А незабаром вибухнув четвертий енергоблок ЧАЕС. Я досі бережу ту роботу Приймаченко, і вважаю Чорнобиль звіром, який проковтнув зорі.

В ніч аварії сталася ще одна дивна річ: до нас в хату залетів кажан і заплутався у мене у волоссі, потекла кров. Мій дід-грек сказав, що то дуже погана прикмета. А на ранок я побачила, що трава на полі стала срібною. Вона сяяла під сонцем!

Це зараз ми розуміємо, що то був радіаційний пил. А тоді ніхто нічого не знав, на вигін випустили корів, ми пили те молоко... За тиждень у мене з’явились радіаційні опіки, рани, які не гоїлись. Потім набрякло горло, пухлини душили мене  — почалися проблеми з щитовидкою. Разом з іншими постраждалими дітьми мене вивезли до Львова  — без батьків. Лікарні не хотіли нас приймати, бо ми — чорнобильці. По дорозі супроводжуючі декілька разів зупиняли автобус, нас змушували роздягатись, обливали холодною водою зі шлангів, давали йод і кагор. Я пам’ятаю апарат, яким вимірювали мою накопичену дозу радіації — я фонила страшенно. Мені зробили операцію на щитовидці, після якої мама декілька тижнів тримала мене на руках, щоб я не захлинулась кров’ю. Я їй надзвичайно вдячна за те, що вона мене виходила.

Наслідки Чорнобиля я відчувала все життя. Довго не могла завагітніти, потім стався викидень, а коли, зрештою, народила дитину, вона померла на шостий день з діагнозом «чорнобильське серце» — це коли серце все в маленьких дірочках. Я дуже тяжко пережила цю втрату. Ще й тому, що мій тодішній чоловік фактично кинув мене в лікарні з помираючою дитиною. Я подала на розлучення. Щоб не збожеволіти, писала, виливала свій біль у картини. Моя серія «Зона» виставлялась у найбільших музеях світу і виграла міжнародну премію «Freedom to create».

ДГ: Кожна ваша серія — це історія кохання, болю, втрати. Чи не важко вам продавати свої роботи? Як ви відриваєте їх від серця?

ХК: Для мене написати картину — це як дитину виносити і народити. Але відривати від себе не боляче. Коли картина вже написана, вона для мене перестає існувати, я відпускаю її в світ, як відпускають від себе дорослих дітей. У мене вдома немає жодної з моїх робіт, крім тих над якими я працюю. Бо якщо вони висітимуть на стінах, я завжди буду думати, що можна було б покращити. Це дратує. Картина має йти в світ і виконувати свою місію  — викликати у людей емоції. У мене вдома вона цього не зробить.

ДГ: Ваші роботи є в колекціях видатних голлівудських акторів, президентів України, США, Франції. Чи є покупець, яким пишаєтесь найбільше?

ХК: Зазвичай я просто дізнаюсь від дилерів, що мою роботу придбав хтось із знаменитостей. Це, звісно, приємно. Але буває, що пасивні стосунки художник-покупець переростають у щось більше. Так, наприклад, сталось з Мері Ламберт (знаменита голлівудська режисерка й кліпмейкерка, яка, зокрема, знімала кліпи Мадонни — Ред.). Вона відчула мою серію «Зона» так глибоко, як ніхто інший. Мері стала моїм другом і творчим партнером. Вона збирається знімати серіал про Чорнобиль на основі історії дитячих спогадів Silver Fields, які були видані в США. Я працювала художником-постановником в її фільмах. Ще одна однодумиця  — дружина співака Боно Елі Г’юстон, яка заснувала міжнародну Чорнобильську організацію в Ірландії. Для мене це дуже важливо, адже після втрати своєї дитини я теж багато допомагала дітям, постраждалим від наслідків Чорнобильської катастрофи.

«Знаю жінку, яка сама врятувала десятки людей з розстріляної росіянами автомобільної колони»

ДГ: Христино, чому ви вирішили переїхати з Америки в Україну?

ХК: Після розлучення з першим чоловіком і смерті дитини я жила в Греції, розписувала церкву Святого Миколая на острові Мілос. Мені подзвонили з Києва і запросили стати куратором музею сучасного мистецтва. Мене нічого не тримало — я закінчила розпис церкви і поїхала в Україну. Тут познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком Романом.

ДГ: В музеї?

ХК: Ні, у себе вдома (сміється). Мені потрібен був переклад одного документа на німецьку мову, а Роман — лінгвіст, і тоді саме повернувся з Мюнхена. Наші спільні знайомі його порекомендували. З першого погляду, з першої чашки кави було відчуття, що ми одне одного знаємо все життя. За рік до того циганка на острові Мілос мені наворожила це кохання. Вона сказала: «Твій чоловік прийде до тебе додому». «Він що, сантехнік чи електрик?»  — засміялась я. «Ні, каже. Ти з ним познайомишся через спільних друзів». Так і сталося. Ми вже десять років одружені. Нашому сину Маркові  — вісім. Він  — Боже благословення нашій родині.

До речі, саме з ініціативи Романа почався той волонтерський рух, який пізніше виріс у міжнародну місію допомоги українцям «Be the light».

А сталося все так: 24 лютого о 5 ранку наш шестирічний син Марко прокинувся від вибухів: «Мамо, що це?» «Війна, синку». Наступного дня ми виїхали до Західної України. Єдине, де вдалося знайти житло, щоб переночувати — Ворохта. Ранком Роман пішов в місто купити їжі, але полиці в магазинах були порожніми, а люди все прибували і прибували.

В перший день приїхало дві тисячі переселенців, за тиждень було вже п’ять тисяч. Роман сказав: «Треба організовувати пункт допомоги і підключати всі контакти, всі ресурси, інакше в містечку скоро почнеться голод». Навколо нас згуртувалося багато людей  — і місцевих, і приїжджих з Маріуполя, Мелітополя, Енергодара. У Ворохті й досі є склад, де люди за картками ВПО (внутрішньо переміщена особа — Ред.) можуть взяти все, що необхідно: речі, їжу, засоби гігієни, одяг. Разом з місцевою владою вдалося переробити бази відпочинку на пункт постійного безкоштовного проживання для ВПО. Організувати триразове харчування, для хворих і літніх людей  — лікування. Ворохта  — це справжній курорт. Але роками утримувати там людей буде неможливо, тому зараз ми намагаємося потихеньку долучати переселенців до реального життя, роботи, волонтерства. Багато з тих, кому ми допомогли, тепер теж хочуть допомагати.

Ще я дуже пишаюсь, що до нашої місії долучилися українські міністри й високопосадовці, відомий продюсер й актор Енді Коэн, продюсер Чарльз Уэсслер  — лауреат прімї «Оскар» за фільм «Зелена книга». І наш головнокомандувач Валерій Залужний, разом з яким наша місія може допомагати не тільки цивільним, але й воїнам на фронті.

Крім діяльності гуманітарного хабу в Ворохті, ми передаємо допомогу  — їжу, медикаменти, засоби гігієни  — до інших областей, їздимо туди самі, щоб вручити ці речі в руки тим, хто їх потребує. Туди де небезпечно  — Костянтинівка, Куп’янськ, Часів яр, Бахмут  — мій чоловік їде зі своєї командою, а я залишаюсь з дитиною. Роман  — кризовий координатор ООН, ініціатор багатьох проєктів. А ще він працює в міжнародній розвідці. Іншими словами, саме він забезпечує нашу родину. Адже я вже майже два роки нічого не отримую від Фонду ООН за свою волонтерську діяльність.

Раніше успішно працювала художницею, куратором і координатором проєктів, але вже два роки робити це немає можливості, бо кожен мій день зараз присвячений місії.  

ДГ: Але ж ви все одно пишете?

ХК: Зараз працюю над новою серією робіт, що присвячена пережитому під час війни. В нашому архіві просто неймовірні історії, про які  — прийде час  — дізнається весь світ. Наприклад, про розстріляну під Макаровом колону. Там були літні люди, машини з написом «ДІТИ», але бурятів це не зупинило, вони відкрили вогонь з танків і БТРів. Одну бабусю так пошматувало, що частини її тіла летіли на її ж онуків. Коли її, все ще живу, витягли з машини, вона попросила: «Добийте мене». На що ворог їй відповів: «Нєт, ми же нє убійци». А своєму товаришу сказав: «До утра она нє доживьот». «Та хто ти такий, щоб вирішувати, скільки мені лишилось жити?»  — обурилась ця красива літня жінка. І вижила. На зло ворогу. Зараз вона в Німеччині разом з родиною.

Була й інша історія  — Олени Самойленко, яка самотужки вивезла цілу колону з-під обстрілів. Їй було тоді 33 роки, вона родом зі Здвижівки, коли в їхнє село зайшли росіяни, танки стояли в кожному дворі. Люди два тижні ховалися по підвалах, почали голодувати. Потім ті, у кого маленькі діти, по ночах намагались перебігати до тих, в кого є корови, а їх стріляли по ногах. Людям не було що втрачати, вони вирішили виїжджати колоною. Ми до них добратись в той час не могли, ці населені пункти були під контролем чеченців. Під Макаровом колона потрапила під обстріл. В перших машинах ніхто не вижив  — люди були просто потрощені. Їх витягали з машин і закопували при дорозі. Поранених, скривавлених просто кидали на землі помирати. Одна жінка вирішила спробувати врятувати людей. В її чоловіка була розтрощена голова, старший син контужений, за дочку мама страшенно боялась, що росіяни її згвалтують і вб’ють (там дівчина-підліток, справжня красуня), а молодшому  — три рочки. І ось вона вночі пробралась через очерет до сусіднього села й перетягла з собою кого могла. Але як забрати тих, хто не може йти? І вона, ризикуючи життям, пішла домовлятись з росіянами, щоб вони дали їй можливість вивезти поранених. І таки переконала їх! Їй навіть машину дали. Ця жінка сама перетягнула дітей і дорослих  — поранених, стікаючих кров’ю — до авто, сіла за кермо й повезла їх до шпиталю. А потім повернулася за іншими. Вона таких ходок зробила п’ять чи шість. І врятувала  — одна  — всю колону. Такі історії закарбовуються в пам’яті назавжди.

Так само як історія з прикордонником. Уявіть: третій день війни, ми на кордоні з Румунією зустрічаємо нашу першу фуру з гуманітарною допомогою. Прикордонник, дивлячись на наші паспорти  — мій і мого шестирічного сина, питає: «А що ви тут робите? Ви ж американці. Чому не виїжджаєте?» «І що, кинути всіх помирати, кинути Україну? Хто ж тоді буде допомагати, як всі виїдуть?»  — здивувалась я. І цей дорослий чоловік раптом... заплакав.

ДГ: Варіант виїзду ви взагалі не розглядали?

ХК: Ми допомогли виїхати багатьом родинам, але самі вирішили залишитись. То був свідомий вибір кожного, навіть Марка. Я з ним одразу поговорила серйозно, прямо спитала, чи хоче він, щоб я його вивезла за кордон. Марко сказав, що разом з татом залишиться і буде захищати Україну. Так і сталося. Він вже два роки з нами  — розвантажує фури, доставляє речі дітям, які приїхали зі сходу. І дивлячись їм в очі, чуючи їхні історії, завжди каже: «Мамо, нам не можна зараз нікуди їхати. Ще стільком людям потрібно допомогти! От закінчиться війна  — поїдемо на море». У Марка є навіть медаль від Залужного за його допомогу Україні. У сина своя місія, і ми ним дуже пишаємось. Тому ні про який виїзд до США навіть не йдеться. Журналісти називають мене символом України через те, що у стели Незалежність мої риси. То скажіть, якщо я, символ країни, втечу, що ж тоді буде з Україною?

Коли дивишся на цю тендітну дівчину із сором’язливою усмішкою, важко уявити, що вона — боєць, який завжди йде власним шляхом і наперекір негараздам. У 2016 році під час так званої антитерористичної операції Ольга Бенда, обурена поведінкою свого першого чоловіка, який ховався від військкомату, розлучилась, залишила з мамою півторарічного сина та поїхала на фронт сама. На передовій сталися дві карколомні події її життя: вона втратила ногу під час мінометного обстрілу та зустріла своє велике кохання. Сідати в колісне крісло Ольга не хотіла. І завдяки неабиякій силі волі вже за кілька років нарівні зі здоровими спортсменами пробігла десятикілометровий марафон морської піхоти в США, перемогла в конкурсі краси, вийшла заміж та народила другого сина. Вона стала першою українкою, яка отримала в Берліні почесну нагороду за захист прав людини імені доктора Райнера Гільдебрандта. Зараз її коханий чоловік Олексій воює на передовій, а 31-річна Ольга Бенда керує автівкою, бере участь у новому реабілітаційному проєкті для військових і... грає в футбол.

«Дуже непросто віддавати паси та забивати голи на милицях»

— Нещодавно ми з дівчатами їздили до Польщі, а там місцева жіноча команда з амп футболу таке виробляє! — розповідає Оля Бенда. — Польки бігають, пхаються, віддають паси, забивають кручені голи — і все це на милицях! Але щоб так грати, треба багато тренуватись. Жіночий футбол для людей з ампутацією — зовсім новий спорт для України. Чоловіча команда вже пройшла до Євроліги, а жіноча почала формуватися тільки цієї осені. Питання набуло актуальності. Навчання почалося на Черкащині із вправ на милицях. Це для мене дуже важко, адже з милицями я мала справу тільки одразу після поранення, коли вчилась ходити на одній нозі. Я звикла до протезу — настільки, що збоку і не скажеш, що в мене немає однієї ноги. Ходжу рівно, швидко. А тут раптом треба не просто ходити на милицях, а вести на них м’яч, забивати голи... А мене ж іще поставили капітаном команди!

Колись у 2016 році 23-річна Оля жила в Вінниці, працювала продавчинею, виховувала маленького сина Діму, і мріяла… про службу в армії. Вона й сама не знає чому, адже нікого з військових в її родині не було. Щоправда, грошей на навчання в воєнній академії теж не було – батьки Ольги виховували семеро дітей, і грошей вистачало тільки на першочергове. Дівчина закінчила коледж оператором поштового зв’язку, працювала кухаркою, продавчинею, та тільки задоволення ця робота їй не приносила. Коли ж прийняла рішення піти в армію та почала навчання — спочатку на Львівщині, потім в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, — то швидко зрозуміла, що це її справа.

У складі 72-ї окремої механізованої бригади Ольга потрапила в зону АТО кухаркою — обов’язком дівчини стало щоденно годувати 70 голодних бійців. Там, в Авдіївці, за сім місяців боїв дівчина навіть звикла до регулярних обстрілів.

— Ніколи не забуду той травневий день 2017 року, — розповідає Ольга. — Сиділи, пили каву, і тут прямо за нашим будинком падає снаряд. Я тоді сказала «Ще трошки — і попадуть в нас». Як у воду дивилась. Мінометний обстріл почався наступного дня о шостій ранку. Це був День матері. Від першого вибуху я прокинулась. У будинку, де я спала, пробило стіну, мої очі засипало піском.

Внутрішнє почуття підказало — зараз буде другий вибух.

Куди бігти? На вулицю — це вірна смерть. Я впала на підлогу, закривши голову руками. Наступна 122-міліметрова міна розірвалась за пів метра від мене. Якби я стояла чи сиділа, загинула б на місці.

Що я відчувала в той момент? Жах, шок, шалений біль в нозі. Я не знаю, де я взяла сили, щоб з відірваною лівою ногою, яка бовталась на шматочку шкіри, перелізти через ліжко і вибратись з будинку. Що було потім, пам’ятаю уривками: от хлопці кричать і матюкаються, намагаються перетягнути мою ногу джгутами до приїзду лікарів. Я лежу на руках у хлопців, прошу води. Вони напувають мене й відводять погляди. От нарешті їдуть медики — поки йшов обстріл, вони не могли до нас дістатися. Лікарі потім дивувались, що я не стекла кров’ю за цей час. Це сталося тому, що уламок розтрощив мені всі кістки, сухожилля, нерви, м’язи в лівій нозі, але дивом не зачепив головну артерію. От я приходжу до тями у лікарні. Нога горить вогнем. Я прошу медсестру поправити її, а вона, з жалем дивлячись на мене, каже: «Дитино, в тебе немає лівої ноги». Я довго плакала... Переказала мамі телефоном, що зі мною все гаразд, тільки немає частини ноги, і відключилась. А згодом розплющила очі й побачила поруч Льошу — коханий примчав до мене одразу, тільки дізнався, що сталося.

«Мій хлопець злякався, що я, втративши ногу, захочу з ним розійтись»

З гранатометником 72-ї бригади Олексієм Бендою Оля познайомилась в Авдіївці. Спочатку просто спілкувались, потім дружба переросла в кохання. Бачитись виходило не часто — закохані знаходились на різних позиціях. Того дня, коли Олю поранило, в Олексія було жахливе передчуття. Коли зміг вирватись і примчати до неї, побачив руїни розтрощеного будинку. «Де Оля?» — кричав він до хлопців. Всі мовчали й ховали очі. Ротний командир підійшов до Льоші, поклав йому руку на плече і сказав: «Пиши рапорт та їдь до неї в лікарню. Ти їй потрібен».

— Навіть якщо в мене й були думки, що тепер Льоша може мене залишити, то вони одразу розвіялись, коли коханий приїхав до мене у шпиталь. Набагато пізніше, вже коли ми одружились, він зізнався, що тоді, в лікарні, дуже боявся, що це я захочу з ним розійтись. Адже лікарі його попереджали, що я можу його відштовхувати, бо не захочу бути тягарем для здорового хлопця. Коли я плакала і казала: «Льош, ти що не розумієш, у мене немає ноги!», він тільки стинав плечима: «То й що? Будеш тепер повільніше бігати і не хапатимешся за всі справи одночасно».

Насправді тільки-но я залишила милиці та встала на протез, одразу повернулася до активного способу життя. Влаштувалась на роботу діловодом в Києво-Святошинський військкомат, носилась у справах у різні кінці міста, бігала за транспортом, коли запізнювалась, потім отримала водійські права й продовжила ганяти, тільки тепер вже – на авто. А потім в моє життя прийшов спорт.

У перші декілька років після ампутації Ольга опанувала серфінг і ролики, виграла конкурс краси серед військовослужбовців, взяла участь в «Іграх нескорених» з греблі на тренажері та професійно зайнялась бігом. На перший тренувальний протез їй збирала вся Україна. А коли трастовий фонд НАТО сплатив українській ветеранці дорогий біговий протез, Ольга двічі пробігла в ньому десятикілометрові марафони: «Ветеранську десятку» (забіг по бруківці для військових, ветеранів та родичів загиблих воїнів) та Марафон морської піхоти в США. Причому відстань в десять кілометрів вона здолала за годину з гаком — нарівні зі звичайними учасниками. Ольга стала не лише першою дівчиною в складі української команди на американському марафоні, а й єдиною учасницею серед бійців, які бігли з протезом на нозі.

— Льоша мене підтримував в усьому, — ділиться Оля. — Коли я захопилась бігом, він разом зі мною намотував кола по стадіону. Коли бачив, що я геть не висипаюсь зі своєю сотнею справ — роботою, спортом, домашніми обов’язками — став ранком сам завозити мого старшого сина Діму в дитячий садок, даруючи мені можливість відіспатися та прийти до тями. На вихідних, коли я залишалася вдома, коханий часто носив мене по квартирі на руках, аби я зайвий раз не вдягала протез.

«Під час повітряних тривог син спить міцніше і довше, ніж коли тихо»

Ольга й Олексій одружились на початку 2017 року. Після розпису на них вдома чекали рідні, зокрема, трирічний Діма, який на той момент вже полюбив Олексія і називав його татом.

— Я дізналася про те, що вдруге вагітна, коли ми переїхали від Льошіної мами у власний будинок в Київській області — купили його за гроші, які мені виплатили за поранення, — згадує ветеранка. — Тоді все збіглося: переїзд, локдаун і радісна новина. Вагітність на протезі я перенесла добре, адже одразу себе налаштовувала — ніяких милиць чи, боронь Боже, колісних крісел. На Різдво народила Марка (хоча жартували, що можна було б назвати й Остапом. Був би Остап Бенда). Коли сина дали татові на руки, у Льоші виступили сльози радості. Діма теж був дуже щасливий, що в нього братик. І зараз, коли Марку вже майже три роки, старший син допомагає мені з малюком.

Мої діти адаптувались до реалій війни. Коли в перші дні після початку повномасштабного нападу я була знервована та перелякана, вони теж боялися. Зараз я спокійна — і вони також спокійні. В жовтні минулого року, коли була масована атака, ми декілька разів спускалися до підвалу свого дому — тут є спеціальна кімната на нульовому поверсі. То поки звучали сирени й літали ракети, Марко спокійно катався на машинках, Діма грався в телефоні. Коли старший син чує сирену, то питає, чи це навчання, чи розмінування, а коли починаються обстріли, просто біжить до мене і ми сидимо разом. А малий Марк взагалі — дитина війни. Під час повітряних тривог він спить міцніше й довше, ніж коли тихо.

Наш тато воює, і я часто ловлю себе на думці, що сама також охоче пішла б на передову. Але мене не візьмуть, тому я допомагаю по-іншому — займаюсь інформаційною підтримкою нового проєкту з реабілітації ветеранів за допомогою масажу.

Знаю з власного досвіду, наскільки масаж потрібен після поранення, і як важко було знайти масажиста — до кожного спеціаліста стояли черги. Але зараз з’явився перший в Україні приватний проєкт Вдячності воїнам ЗСУ, який пропонує безкоштовний масаж військовим. Його започаткувала лікар, мануальний терапевт з 40-річним досвідом роботи Лідія Любченко. Розуміючи, що сама вона не зможе надати допомогу всім, хто її потребує, Лідія Андріївна прийняла рішення безкоштовно навчати волонтерів масажним технікам. І тепер її учні також допомагають військовим.

Всі мої спортивні досягнення стали можливими завдяки якісній і своєчасній реабілітації після поранення. А таке щастя є далеко не у всіх. На тренуваннях з амп-футболу я зустрічаюсь з дівчатами, яких після травм чи поранень не навчили навіть ходити по сходах чи вставати з землі, коли вони впали. Які здебільшого пересуваються на колісних кріслах, хоча ще молоді й точно можуть жити активно — на милицях чи протезах. Реабілітація для таких людей вкрай важлива, тому я намагаюсь залучити до цієї справи максимальну кількість волонтерів. Будь-хто може прийти і навчитись, а потім робити добру справу.

Завдяки масажу в мене вперше за шість років зник писк у голові, який з’явився після контузії. Я аж розплакалась від полегшення. Лідія Любченко також працює з фантомними болями, які протягом десятиріч турбують людей з ампутаціями. У мене теж перший час були.

Якось я розізлилась і сказала нозі: «Так, тебе вже нема, боліти немає чому. То замовкни і сиди тихенько».

З того часу — біг, плавання, стретчинг, футбол — і ніяких «фантомів». Тож, Льоша помилився, коли казав, що на одній нозі я бігатиму трохи повільніше. Вийшло якраз навпаки. Нещодавно у мене брали інтерв’ю журналісти CNN. Попросили вийти з дітьми на вулицю, щоб познімати, як я ходжу на протезі. І тут Марко кудись побіг. Я — за ним. А телеоператор — за мною. І кричить: «Повільніше, я за вами не встигаю». Сусіди дуже сміялись.

Я і на протезі живу активним, цікавим, повноцінним життям. От тільки дочекаємося нашого тата з війни — і щастю нашому не буде меж.

‍